Автор Тема: Довбуша, Барвінських, Гуцульська  (Прочитано 3938 разів)

1 гість дивиться цю тему.

explorer

  • Адміністратор
  • Гуру
  • *
  • Повідомлень: 792
  • Рейтинг 231
    • Перегляд профілю
    • explorer
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/03/30/22641/

П'ятниця, 30 березня, 2007 року, № 56 (1107)
Довбуша, Барвінських, Гуцульська
Від вулиці Кривоноса в бік Знесіння відгалужується вулиця Довбуша, названа так 1946 року на честь керівника карпатських опришків Олекси Довбуша (1700-1745).


Із 1667 року вулиця мала назву святого Войцеха, на честь однойменного костелу, в часи німецької окупації називалася Альбрехтґассе, а 1945-го епізодично носила назву Львівська.

Вулиця Довбуша на зламі тисячоліть є дивною еклектикою найрізноманітніших архітектурних стилів. Тут є будівлі й кінця ХІХ століття: на фасаді двоповерхового будинку №6-б зазначено дату – 1897 рік. Є зразки і польського міжвоєнного конструктивізму, і сталінської архітектури 1950-х років (триповерховий будинок №11, віддалений від вулиці вглиб зелених насаджень, який був, очевидно, елітним, оскільки біля нього є залишки радянського бомбосховища). Будинок №7-а – зразок “хрущовського ренесансу” 1960-х, а житловий комплекс будинку №1 – радянського конструктивізму 1970-х років. Бачимо тут і втілення експериментальних радянських проектів 1970-х, і будівлі 1980-х, і нарешті, позбавлені смаку елітні будівлі часів Незалежності.

Костел святого Войцеха (Довбуша, №24) після Другої світової війни слугував фільмосховищем. Із 1986 року тут відбуваються богослужіння, в монастирі церкви Святого Йосафата й усіх українських мучеників служать ченці духовного згромадження братів “Воїнство Ісуса” УГКЦ. У 1990-х інтер’єр храму та його зовнішню частину оздобили в малохудожньому стилі сучасного “євроремонту”.

Своєю північною стороною вулиця виходить до гори Лева, яка має власні цікаві історії й легенди. У давні часи під Замковою горою з цього боку був глибокий яр. Тут колись видобували каміння, але потім каменоломні закинули, і пустки в цій околиці страшили своєю самотністю. У середині XIX століття на пустках оселилися цигани. Цей мандрівний народ позакладав собі тут будинки й кузні, де виробляли підкови та цвяхи для міських бляхарів. А позаяк цигани не цуралися і злодійського фаху, то місто мусило їх звідси усунути.

Яр із часом засипали сміттям, але ще довго біля закинутої циганської кузні стояла глибока криниця, яка мала недобру славу, за що її було названо криницею самогубців. Одного разу з її глибокого дна витягнули двох закоханих. Вістка швидко поширилася містом, схожі випадки почастішали. Якась магічна сила тягнула невдах до цієї студні. Врешті міська влада дала розпорядження засипати її, але про недобру славу циганської криниці львів’яни згадували ще довго.

Гора Лева має ще одну легенду, яку описав один із польських часописів. 11 березня 1925 року перед полуднем тут шалів вітер, гнув додолу дерева та кидав піском і снігом. Однієї миті з гори Лева відірвалася брила піску, і люди побачили, як на цьому місці з’явилася постать лицаря в повному обладунку. Його панцир був складений із лусок, що робили враження грубої шкіри. З’ява стояла нерухомо, але повіяв вітер – і постать зникла, залишився тільки сірий слід на піску. Так постала легенда про лицаря-опікуна гори Лева. Кажуть, що привид неодноразово бачили ще за радянських часів.

Від вулиці Довбуша вглиб парку Стрільниці відгалужується вулиця Барвінських, названа так 1993 року на честь родини українських діячів культури ХІХ-ХХ століть. Із ХІХ століття вулиця мала назву Собєщизни, бо це були колишні маєтності королівської родини Собєських. За німецької окупації називалася Фюрстенґрунд (Князівські землі), а з 1950-го по 1993-й – Верховинською. На фасаді будинку №5 – меморіальна дошка, яка сповіщає, що тут у 1890-1963 роках мешкав композитор і піаніст Василь Барвінський. У будинку №7 за польських часів була редакція українського часопису “Вісті з Лугу”, зараз тут житловий будинок. Вулиця забудована сецесійними віллами й елітними будинками першої половини ХХ століття в неоготичному стилі. На розі з вулицею Довбуша на місці колишнього пункту прийому склотари в 1990-х роках спорудили новий елітний шестиповерховий будинок. Від 1970-х років із кінця вулиці Барвінських на місці паркової стежки проклали асфальтовану дорогу до будівлі ОХМАТДИТ на Лисенка, 31, куди тепер, замість крутої звивистої дороги, заїжджають авто.

Вулиці Лисенка та Кривоноса з’єднує невеличка вулиця Гуцульська. З середини ХІХ століття вона мала назву Кошарова, бо вела до казарм, розміщених на місці колишнього монастиря Театинів. Із 1871 року називалася Червоною, бо вела до того самого Червоного кляштору, дах якого вкритий червоною черепицею. Із 1885-го мала назву Люблінської Унії на честь державної унії Польщі та Литви 1569 року. За німецької окупації вулиця називалася Ауршперґґассе, а від 1944 року стала Гуцульською. Забудована у стилі віденського класицизму межі ХІХ і ХХ століть. У житловому будинку №2 за польських часів була редакція газети “Молоде Життя”. У будинку №5 у 1950-ті було 2-ге технічне училище, тепер тут житловий будинок. Під №7 із 1970-х років існує фірма побутових послуг “Мальва”. Під №9 за Польщі була приватна гімназія №7, з 1949-го – школа піонервожатих, до початку 1950-х – польська початкова школа, а пізніше – кафедра автоматизованих процесів управління якістю “Система” всесоюзного інституту. Тепер тут міститься санепідемстанція Личаківського району та радіостанція “Львівська хвиля”.

На вулиці Гуцульській колись розташовувався єдиний у Львові мусульманський цвинтар. 1607 року під час перевірки меж земель міських і королівських розділовим знаком між ними служив так званий Турецький камінь, який стояв саме на розі майбутніх вулиць Кривоноса та Гуцульської. У документах магістрату зазначено: “Цей камінь ділить ґрунти міські та замкові, й тут звикли турків ховати, коли якомусь у Львові померти доведеться”. 400 років тому тут були володіння вірменина Миколи Серепковича. Цілком логічно, що мусульманський цвинтар розміщувався на вірменському землеволодінні, адже львівські вірмени мали монополію на торгівлю з мусульманським Сходом, а отже, й моральний обов’язок поховати гостя-мусульманина, якщо вже таке лихо трапилось із ним у Львові. Цю ділянку 1664 року передали вірменським ченцям-театинам, які збудували відомий у Львові тих часів “Червоний кляштор”. Він зберігся донині, й тепер тут міститься військова частина.

Ілько Лемко

 
Розшарити F VK G+