Dynamited Cave

Автор Golem, 17.11.2010 08:41:51

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

Golem



Чи ніколи не мучила вас думка, що на Землі вже нема нічого нового, нічого незвіданого, цікавого? Що всі географічні відкриття зроблені ще в 19 столітті, всі океани досліджені в двадцятому, всі гори давно нанесені на карту, там обовязково хтось був до вас. Будь яка мандрівка – це лише повторення вже пройденого, лише наслідування і копіювання. Ти вже не можеш бути першовідкривачем. Мене мучила.



Довго, аж поки я не зайнявся 䳥герством та спелеологією. Подумати тільки, більшість великих печер відкрита та досліджена за нашого життя, ба більше, продовжують розвиватися та рости в реальному часі, сьогодні. Печери та підземелля – остання недосліджена територія, місця куди Людство змогло добратися аж тепер. І ти, маючи бажання та досвід, можеш брати в цьому участь, можеш цілком самостійно знайти кілька кілометрів підземного світу, відкрити свій кусочок Землі, назвати його своїм імям. Або бути хоча б серед перших, на кого не тиснуть досягнення минулих поколінь. Про 䳥Ґерство я взагалі мовчу, обєкти появляються і зникають, залишається лише їх опис.



Рухаючись по спіралі людство вертається звідки вийшло – а саме в печери. Все ж таки є щось в них притягуюче, чарівне. Невідовий затишок, потяг душі до камяних стін і нависаючих склепінь. А чи то тіло памятає, як грілося тут колись коло вогню і готувало мясо вбитого сусіда, поглядаючи тим часом на його жінку, а чи й то справді духи ховаються в земних пустотах. Два метри під землю – і ти в нішому світі, немовби переніс свої електрони в потойбіччя. Так тут гарно та незвично.



Виверження. Вулканічна лава починає стікати вниз. Зовнішня її частина дотикає ться до повітря, грунту, води і затвердіває швидше, ніж внутрішнся. Утворюються лавові труби діаметрами багато сотень метрів. Виверження припиняється, гаряча лава витікає вниз, труби закупорюються і утворюють пустоти під землею.Це і називається вулканічні печери. На відміну від гіпсових як ото Млинки чи Оптимістична вони значно значно більші. Власне не довші, а більші за масштабами. В окремі зали можуть вписатися цілі житлові масиви, проходи широкі і відшліфовані немов підземні колектори, на стінах патока застиглого шоколаду лави, між ярусами багато метрів провалля.Чув як їхні спелеологи приїхали в наші печери і зрозуміли що в них виявляється є клаустрофобія. Настільки відрізняється відкритий простір гіпсових і вулканічних печер. Як і техніка їх проходження.





Будучи в Штатах вирішив я на власні очі побачити що таке вулканічна Печера. Тим більше тут є Петро що ніяк не  може вговорити нікого зі знайомх америкосів склавти му компанію. Тіпа я хочу бачити як мої діти закінчать коледж і все таке. Їхати було далеко аж в глибокі гори Орегону, де потрібні повноприводні автомобілі а американські та гуцульські села нічим не відрізняютьсі. Як і якість доріг. Опису на печеру в інтернеті мало: фото, координати і примітка що не кожна машина підїде під вхід. Так воно і було. Довго і нудно блукали ми мережею грунтових доріг та снігів аж поки доїхали метрів 500 до входу. Та-та, хтось подумав шо ми матрасники. Нічо подібного, для спуску в печеру необхідно досить багато нелегкого спорядження, тягнути яке на собі не надто охота.







Якби не бачив вхід на знимці – ніколи б не догадавсі шо тут печера. Яма захована серед камяних нагромаджень і є не більша, ніж може пролізти людина. Та попадаючи всередину одразу випростуєшся і офіфігваєш від навколишніх масштабів. Навіть потужні ліхтарики не всюди досвідчують до країв кімнат. Гігантські Камені під ногами часом прихордиться перелазиити на четвереньках, Невідомі відгалуження високо над тобою, містки в повітрі та загадковий блискіт стін.





Йдемо вперед не зупиняючись, постановляємо фотографувати по дорозі назад та не можемо стриматися. Таке все красиве та незвичне, неохота втратити мить здивування. Чуємо – десь далево чиїсь голоси. Підходимо ближче – а й справді, американські спелеологи. Як ми потім довідалися вони раз на рік мають планову вилазку в цю печеру, от ми й перетнулися. Значить сам Бог велів. Дійти до кінця без них нам би не вдалося, шнурка виявилося було потрібно значно більше, ніж 2 людини здатні були понести на собі. А їх тут ціла експедиція, печеру знають добре. Назагал провівши з ними 12 годин під землею вкотре переконався що всі люди – однакові. Не буває американців і словян, негрів та латиносів. Бувають погані та хороші, працьовиті та ліниві. Спілкування, погляжди на життя, пригоди, світ – жодної різниці. Навіть лиця чимось подібні на Кристалівців та Борманівців. Ну але то таке. Обмін досвідом та технологіями вязання вузлів, жарти та й просто цікаве проведення часу разом.





То що печера красива а кожен зал інакший – факт. Але доступ до цієї краси тільки з міцними мязами та надійною спорягою. Чотири вертикальні спуски та один колодязь, купи каменів з хорошими перепадами висот, майже Ґоргани. Печера має лише один відомий вхід, він же і вихід. Та враховуючи різну техніку проходження спусків і підйомів нудно не було. Перший перепад – короткий, кілька метрів. Спускаєшся на шнурку і навіть не помічаєш коли земля. Зате другий – довгий з вертикальною ділянкою без опори на стунку. І найскладніше – перехід, коли йдеш сприраючись ногами об стінку і тут раптом треба все пустити та кілька разів гойданутися на страховці, щоб потім повиснути безпомічно в повітрі на шнурку.







Та найтяжчий етап – проходження Чорної діри, як її називали америкоси, і наступного спуску за нею. Чорна діра – це вертикальний колодязь, пять метрів в діаметрі і 30 метрів в глибину. Проходиться його по одній з внутрішніх стінок, найтяжче на виході, потрібно підтягнутися на руках тримаючись лише за камені, а ногами намацуючи нову опору. Зірвешся – полетиш вниз, гепнешся з розгону об стінку і повиснеш на страховці, добрячи стиснувши область паху. Приємного мало. Тож обнімаєш стінку мало не як кохану дівчину. Зразу після колодязя вузька перемичка і спуск вниз. Тобто перелізши сам маєш перетягнути броцик, перечепити шнурки і спуститися на вісімці.





Та те, що відкривається тут очам вартує всіх цих старань. Починається довгий та крутий підйом на гору величезних каменів, майже як Карпатська вершина але під землею. Десь пятдесят метрів над тобою ледве видно стелю, навколо лавова порода. Далеко вверху є бокові коридори з десяток метрів заввишки. І куди вони ведуть? Відчуваєш себе мурахою в космічному кораблі, купа всього навколо, так далеко і так цікаво. Аж проситься думкка побудувати тут якийсь надсекретний військовий обєкт. Пустоти є, завіз гінсокартону, наставив коробок та й маєш. Вхід один єдиний, охороняти легко. Радіохвилі назовні не проникають. Шпіонити важко.



Йдучи досить довго то вверх то вниз камяними горами добираємся до останньої зали – Rainbow Room. Найкрасивіша, найбільш овальна кімната метрів 200 завдовжки з шліфованими водою стінками. Ще й досі в одному місці є невеличкий водопад. І, що найприємніше, вертикальний двадцятиметровий спуск, задоволення приносить немало. На відміну від підйому.



Це був останній зал, далі всі ходи засипані. Як я помітив, їх спелеологи не надто спішать розкопувати печери. Навіть в цій достатньо лолазити по всяким бічним ходам і цілком ймовірно буд ть нові зали. Просто навколо вулкану печер десятки, краще досліджувти вже існуючі і залишати їх нетронутими. Та й особливо уважне відношення до природи, навіть про сміття і не йдеться.



Покидаємо печеру достатньо втомлені та повні вражень. Як завжди дванадцять годин минуло непомітно. Надворі холодно, всередині тепло. Може недаремно древні люди жили в Печерах? Спальники  маємо, мо не будемо виходити? Прощаємся з нашими американськими Друзями, обмінюємся контактами і по ЖПС йдемо до машини. Втома і ніч, а ще незнайомий ліс.



Як це не дивно, але пройшли ми в печері не більше двох кілометрів. Основний час пішов на подолання технічних етапів. Та нам там здавалося ніби вона має всіх десять. Йшли ми весь час вниз, тобто по висоті зробили метрів 200-300, не менше. Якщо хтось буде в Штатах і захоче її відвідати – ось координати  45° 57.657 W 121° 41.922. Доїхати можна асфальтом майже під саму печеру. Дякую Петрові за унікальний для анших теренів досвід. А також за можливіть Експлореру відзначитися і тут.



Фото на Пікассі
Американські фото Дещо якісніші за мої.

Обговорення тут
Дігери всіх країн єднайтеся!

415 Гості, 0 Користувачів