Зімбабве. Країна контрастів очима українця

Автор zaq, 02.08.2011 19:17:13

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

zaq

Перш за все хочу застерегти Вас, що моя розповідь є суб'єктивною і грунтується на мною побаченому, почутому та дещо прочитаному. Це розповідь людини, що потрапила з пост комуністичного суспільства фази розвинутого соціалізму в яскравий світ дикої Африки. Зразу ж зауважу, що Африка дуже велика і все, що ми знаємо про неї, то все є фрагментарне знання, яке здебільшого стосується півночі Африки і його не слід припасовувати до цілого континенту.





ОБГОВОРЕННЯ тут

zaq

Отже, Зімбабве – країна півдня центальної Африки, розташована між річками Замбезі на півночі та Лімпопо на півдні. Не має виходу до моря. На північному-заході країни на кордоні з Замбією разташувався один із найвищих і найкрасивіших водоспадів – водоспад Вікторія.
Межує з Замбією, Мозамбіком, ПАР, Ботсваною. Столиця – Хараре. Великі міста: Булавайо, Мутаре, Чітунгвіза. Населення складає 13 млн чоловік: негри — 98% (шона— 82 %, ндебеле — 14%, інш і— 2 %),  мулати та азіати — 1%; білі – меньше 1%.
Цікавий факт:
-   біле населення, яке становить меньше 1% тримає більше 90% економіки;
-   ндебеле – африканське плем'я, що походить від агресивного і дуже злого племені зулусів. Це плем'я воїнів займалось тільки тим, що нападало на сусідні племена шона та маніка.  Ндебеле зневажали (і зневажають) шона, бо вони явно поступаються у войовничості, жорстокості, сміливості, а отже, мають бути рабами ндебеле ( ндебеле зневажливо  називають шона «псами, що поїдають землю»).


Приріст населення  - 1,5% за рік. Було б в десятки разів більше, заважає чума ХХ ст. – СНІД. Половина дорослого населення (чорного) уражені СНІДом. Середня тривалість життя 35- 40 років. Майже половина населення має меньше 15 років. Склалось таке враження, що чорношкірі жінки в стані перманентного дітонародження. Багато разів спостерігав таку картину,- йде молоденька зімбабвійка, а за спиною, як традиційно, у неї прив'язане немовля(віком не більше року), а попереду вже красується округлістю животик!
Мови: англійська – державна, шона та ндебеле – офіційні. Чорне населення має жахливий акцент, на державній мові я їх практично не розумів.
Зімбабве – аграрно-індустріальна країна. У сільському госп. вирощується в основному такі культури як тютюн, бавовна, цукрова тростина, чай, а також пшениця, кукурудза, овочі. Основа індустрії – гірнича промисловість (багата Африканська земля має все! Тільки треба вміти взяти). Ведеться промислове видобування: вугілля, золота, платини, срібла, азбесту, нікелю,...
Цікавий факт:
-   родюча  африканська земля, що знаходиться в тропічній зоні дозволяє отримувати від деяких культур урожай двічі за рік!

Рівень безробіття перевищує 94%.  Національна валюта була зімбабвійський долар. Інфляція складала 100 тис. % у рік. У 2008 році уряд Зімбабве ввів номінал  500 млн. Зімб.дол., що дорівнювало 1$.
Цікавий факт:
-   куп'юра з номіналом у 200 млрд. Зімб.дол.(я не розумію, як вони там всі нулі помістили), мала обмежений термін придатності, після якого гроші стають непридатними.
-   Найбільший номінал куп'юри становив 100 триліонів долярів(!), які зараз на чорному ринку мають активний попит серед туристів та колекціонерів
  :)

Оскільки зімб.дол. нічим не підкріплений(а також те, що вартість паперу перевищувала вартість номіналу та й дався взнаки дефіцит паперу), то нац. валюта практично зникла з обороту, а на її місце прийшли дол. США, евро та як розмінна монета ранди(валюта ПАР). Біле населення намагається всі заробітки(та оборотні кошти фірми) тримати в фунтах у Британських банках.




Історичні аспекти.

Середина ХІХ ст. відзначилась промисловою революцією у Великобританії. Її вірні сини, озброєні новітніми технологіями, кинулись освоювати нові Земні простори на благо Великій Імперії.  У 1806 р. Британія зайняла Кейптаун (ПАР), щоб контролювати делекосхідні торгівельні шляхи(головно з Індією). І сиділи би собі англійці у своїх портах, якби африканери(бури) (переселенці з Голандії, Франції, Німеччини, та інші, що вже тривалий час заселяли крайній південь Африки і утворили специфічний етнос – африканери (від нідрл.Afrikaner «африканець»)), що були витіснені британськими військовими з портів у глиб півдня Африки не знайшли значні поклади алмазів. Наслідком були дві англо-бурські війни за контроль над багатством.
Однак, гострий англійський розум підказував, що і далі в центрі Африки можуть бути не меньші багатства. Так, 1889 р. королева Вікторія подарувала Джону Родсу грамоту, яка дозволяла створення приватної компанії «з метою освоєння нових територій на північ від річки Лімпопо». І кинулися в незвідані землі романтики, авантюристи та просто дослідники. Це були люди родом з благополучних сімей, вони кінчали найкращі приватні школи, та життя в Британії їм здавалось нудним та безцільним. Проте ця кампанія яскраво відрізнялась від попередніх. По-перше це була приватна кампанія, по-друге це не були агресивні військовики, а високоосвічені, заможні дослідники та освоювачі. Так, в 1890 р. першопрохідці на північ від річки Лімпопо заснували форт Солзбері – майбутню столицю Родезії (Хараре, Зімбабве)
Цікавий факт:
-   в англомовному світі існує негласний поділ Британських колоній. Так до колоній таких як ПАР чи Австралія ставляться зневажливо, адже перших заснували грубі та невиховані моряки, а других і того гірше – злочинці.  Родезію ж  заснували багаті та культурні джентельмени (тобто, коли родезієць зустрічає австралійця, то в серцях він з нього підсміюється, щось типу того: «ах ти ж нащадок бандюковичів»).

Дана територія, на яку прийшли білі, постійного господаря не мала, бо пігмеї (племена маленького зросту 140-150см, що займалися полюванням та збиральством) були витіснені племенами шона у глиб саванни, а ті в свою чергу потерпали від жорстоких набігів ндебели і переховувались у лісах.
Спочатку між європейцями та африканцями конфліктів не виникало, бо жили вони у паралельних світах, або як кажуть біологи займали вони дві різні екологічні ніші.  Білі жили собі на рівнинах розвідуючи місцевість та займаючись сіл.госп., а негри – полювали собі в лісах та воювали між собою. Проте, така ідилія тривала не довго. Білі фермери освоювали все більше території і племена ндебели, що всіляко «нагинали» племена шона, почали знічев'я витоптувати поля підчас числених набігів і білі з цим не могли змиритися. Вибухнув конфлікт. Безстрашні воїни ндебели для яких воювати – це нормальний стан душі та переважаюча їх кількість у тисячі разів становила серйозну загрозу для білих, але нова технологічніша зброя, військова дисципліна та стійкість все ж переважила у конфлікті. Чорні змирились, що білі прийшли, щоб залишитись. Ця колонія спочатку не мала назви(бо ж була приватним пректом) та після смерті її засновника Родса її назвали Родезією, а згодом Південною Родезією. Із самого початку Південна Родезія відрізнялась від інших Британських колоній, адже мігрували до неї люди не з нищих прошарків, як це було у випадку інших колоній, а розумні, стійкиі люди, що були готові до небезпечних викликів і жадали гострих неповторних вражень.
Уряд Британії собі міркував так: якщо компанія Родса буде успішною, то уряд знайде можливість анексувати нову територію, а яко ж  ні, то це будуть проблеми приватних інвесторів.  Проте, кадри вірішують все! Проект видався більш ніж успішним! Поступово кількість білих поселенців зростала, а з ними і зростали сільс. госп., промисловість, процвітала торгівля. Білі створили структуру, що виконувала функцію держави. Місцеве самоуправління базувалося на домовленостях між вождями племен та білою адміністрацією. Рівень безробіття був мінімальний, а рівень життя найвищим у Африці. Сільгосппродукція активно експортувалася у сусідні країни, а мраморна яловичина вважалась делікатесом у найвишуканіших ресторанах світу. А на таких культурах, як тютюн та чай успішні білі підприємці за сезон-два ставали мільойнерами експортуючи продукцію у Європу та Америку. Білі активно будували школи, лікарні не лише для себе, але й для чорних, адже це була їх робоча сила, яку можна і треба успішно використовувати, особливо, якщо робоча сила здорова та освічена. Чорні отримавши медицину, роботу та достатнє харчування почали безконтрольно множитися, популяція зростала по експоненті. Критичних расових проблем у Родезії не було. І не було там апартеіду (тотальна расова дискримінація, що полягала у роздільному проживанні, навчанні, відвідуванні певних місць за расови признаком і т.д.), який був у сусідній ПАР. Уявіть собі такий факт: поліція Родезії до 1962 р. не носила(!) – і тим більше не застосовувала зброї! Чорних абсолютно не турбувало, що над ними стоять білі, адже вони мають роботу, медицину і непогане, а головне – постійне харчування.
Цікавий факт:
-   негри називають білих «бос». В уяві чорних білі зажди мають гроші і працюючи на них можна собі щось заробити. Якщо вдасться завести собі  «боса» - значить будеш ситий.

Отже, ефективне ведення економіки, що підкріплене плодючістью Африканської землі та величезними запасами корисних копалин вивели економіку Родезії на високий рівень, родезійський фунт у Африці був еквівалентом німецької марки у Європі – стабільною, міжнародною африканською валютою.
Цікавий факт:
-   ми пишаємось, що в Україні найкращі чорноземи, проте є дуже родюча червоно-бурого кольору африканська земля(аналог наших чорноземів). Правда вона дуже суха і неймовірно тверда, але якщо прикласти до неї руки, то врожаї превищать усі найсміливіші прогнози.

І ось тут на сцену виходить її Величність Великобританія. Як так може бути, що існує собі успішний приватний проект «Родезія», «рубає» купу бабла, а нам за «дах» нічого не відстьогує! І тут почалися політичні махінації зі створення нової держави до якої мали увійти: Північна Родезія(Замбія), Південна Родезія(Зімбабве) та Н'ясаленд (Малаві). Проте, нічого з того не вийшло, родезійці не захотіли ставати сировинним придатком для бритів і показали їм великий «фак». І у 1970р. Ян Сміт проголосив незалежну республіку Родезія.
Імперія не була б імперією, якби це пробачила. Для військових дій був уже не той час, бо ж демократія, блін! А от політичні маніпуляції, то саме те, що "лікар прописав". Англія заявила, що Родезія є дуже не демократичною країною, що там не забезпечується вільне виявленн народних мас, що так тривати більше неможе, треба щось з нею конче робити.
Цікавий факт:
-   В Родезії  протягом 40-ка років проводились чесні та вільні вибори де білі та частина чорних вирішували там свою долю. Хоча слід зауважити, що лише частина чорних допускалася до виборів, як мені сказали, тільки ті чорні могли голосувати, що мали вищу освіту, тобто голосувала лише чорна еліта. Не знаю чи це правильно, але це працювало і система була стабільно-стійкою.

Англія добилася, що проти Родезії були застосовані міжнародні економічні та політичні санкції. А це сильний удар по експортно-орієнтованій  країні. Проте, прем'єр-міністр Ян Сміт звернувся до нації з закликом: «спиратися на власні сили», що і призвело до економічного зростання Родезії! Оскільки демократичний світ відвернувся від Родезії, то цим відразу ж скористалась так звана «Вісь Зла» - СРСР та Китай. І попливли кораблики з автоматами Калашнікова. Гуманітарная помощь! Ці країни почали проводити терорестичну діяльність, організовуючи чорних тереористів, навчаючи їх на спеціально створених базах Замбії та Мозамбіку, забезпечуючи зброєю та фінансами. Зусиллями пропаганди Родезія була признана країною з расовою дискримінацією. Москалі добре знаються на тій справі(пропаганда, дезінформація) і на міжнародній арені вже нікому було заступитися за родезійців. То ж в кінці 1970-х  Союз готувався до відкритого вторгнення у Родезію.
Цікавий факт:
-   Уряд Великобританії в режимі великої секретності готувався до військового вторгнення у Родезію;
-   Уряд США наклав економічні санкції на Родезію на вимогу чорношкірого посла США в ООН, який пообіцяв тодішньому президенту Картеру голоси чорних виборців на наступних виборах.

(Ось тобі і великі демократи)

Отож, молода Родезія під жорстким політичним та еконмічним тиском  вела повномаштабну антитерорестичну війну підтриману щедрою рукою СРСР та Китаю. Слід зауважити, що Родезійські Збройні сили складались з добре підготовлених вояків, що мали військову традицію та досвід. В періоди Першої та Другої Світових воїн Родезійці на допомогу Англії відправляли військовий контингент у процентному відношенні до населення більший ніж Англія мала у своєму розпоряджені війська. Отож, воюючи з негритянськими добре вишколиними терористами за десять років родезійці не програли ні однієї битви, але в кінцевому результаті програли державу. Сили все ж таки були доволі не рівними.
Цікавий факт:
-   Батько мого друга, у якого я гостював, у 70-х роках будучи фермером, взяв у руки зброю і пішов на захист Вітчизни(мабуть не було тоді дорослого білого, щоб не взявся до зброї). Він командував невеликим підрозділом 99% якого складали чорні. Він провів 15 успішних бойових операцій і не втратив жодного вояка!!! Вони цим дуже пишаються. Я запитав, як це можливо? Може супротивник був слабенький?  Він відповів, що головне потрібно було все дуже добре продумати і підготувати, і план мав бути несподіваним. А щодо супротивника, то залежить на кого попадеш, якщо на шона, то їх можна дуже легко настрашити і співвідношення з яким можна реально воювати 1:10 – 1 білий : 10 шона. А от злі та агресивні ндебеле котувалися 1:1, - це був серйозний супротивник.
-      З білими пліч-о-пліч воювали й чорні, причому їх кількість була більшою за кількість білих. Це був так званий чорношкірий середній клас.


Після десяти років безкомпромісної боротьби розвиток економіки в тотальній міжнародній ізоляції впав до нуля. Потрібно було домовлятись. Домовились – тепер демократія! У 1980 р. провели справжні демократичні вибори – голосували всі! Як недивно виграв вибори лідер племені шона Роберт Мугабе (шона становлять 82 % населення країни).
Цікавий факт:
-   вибори у Зімбабве білі охарактеризували таким афоризмом: «один виборець, один голос, один президент, одне життя», що мається наувазі, що тільки  один раз кожен зімбабвієць проголосує за президента і це на все життя... Мугабе є президентом по сьогоднішній день. Демократія однако!!!
-   Вибори по-Зімбабвійськи: на передодні виборів приїздить у поселення військовий «бобік» із "до зубів озброєними" військовим і проводять передвиборчу агітацію: «...післязавтра будуть вибори, якщо ви не проголосуєте за нашого улюбленого пана Мугабе, то всіх хто проголосує проти ми ... і тут робиться не однозначний рух затвора Калаша». Всі махають головами на знак повної підтримки. Через деякий час на вибори приїжджають міжнародні спостерігачі і о чудо!!! Практично стопроцентна явка виборців і така ж тотальна підтримка діючого президента. І все в рамках закону, без зауважень! Ура! Демократія повна! І так вже триває більше 30(!) років! Демократія, блін!


Так ось, Китай зробив ставку на більш числених шона, а наш рідний Совок підтримував злих та нещадних ндебеле. Але Совок лоханувся і «пішов лєсом», а китайські товари потекли у Зімбабве (Родезія тепер стала Зімбабве) на обмін різноманітної, дешевої сировини. 
І тут почалося...
Оскільки у руля в країні стали шона, то представників племені ндебеле звинуватили у підготовці до державного перевороту і як наслідок проведена військова операція за національною ознакою.Спеціальна бригада пройшла по провінції Метабелеленд, де проживають компактно ндебели, і вибили за різними оцінками від 50 до 100 тис. мирних жителів. У руках чорного уряду економіка почала стрімко падати. Хто у цьому винен? Правильно, білі!!! Вони забрали усі багатсва країни! А бідні чорні голодують! Немає бензину?! Та то білі спеціально викупили весь бензин, щоб економіка загнулась! Почалась земельна реформа. Білих фермерів вбивали відбираючи у них землю. Багато білих просто покидали ферми і повтікали у міста. І в перше за сто років у житниці Африки почався голод! Із експортера Зімбабве перетворилось на імпортера сільгосппродукції. Імпорт ситуацію не врятував, чорні почали помирати від голоду. Європа надає гуманітарну допомогу країні. Та люди й надалі помирають від голоду, а чорні чиновники, чомусь, починають стрімко збагачуватись. Вам це нічого не нагадує?:)




І ось у цей вир подій та протистоянь я вирішую подивитися на дивну країну центральної Африки не маючи повного розуміння моменту та небезпеки, що там може мене очікувати.




ОБГОВОРЕННЯ тут

zaq

Моя поїздка мало що не зірвалась на підготовчому етапі. Вибираючи маршрут добирання, побачив, що є лише два варіанти: Львів-Лондон-Хараре та Львів-Варшава-Фпанкфурт-Преторія-Хараре. Перший варіант відпав по тій причині, що у Лонндон я прилітаю на один аеропорт, а відлітаю з іншого, а для цього необхідно виробляти транзитну візу, що було досить сумнівним. Вибравши другий варіант почав цікавитись ціною і тут стало ясно, що подорож по економічним причинам стає неможливою. Вартість Львів-Хараре в одну сторону становила більше 1500$, а ще треба повернутися назад, ну і плюс витрати на перебування в Африці. Бюджет виходив біля 4000$ - непідйомна сума, при тому, що в той час наша середня зарплата становила ~ 200$. Але неймовірне бажання ніщо невзмозі стримати. Та й було ясно, що така нагода випадає раз у житті.Тимбільше, що мене запросив друг, батьки якого проживають у Зімбабве(молоде біле покоління тотально мігрує із Зімбабве, а залишається лише старше покоління), тобто я мав де зупинитися та й мене обіцяли познайомити з Африкою, так би мовити з перших рук. Я почав пошукову кампанію у двох напрямках: де дістати (сравнітєльно чєстно) таку суму грошей; вишукував альтернативні шляхи добирання. Та нема нічого поганого, щоб не вийшло на краще!  Бо виявляється, якщо замовляти квитки в обидва напрямки(туди і назад), то вартість є меньшою(або такою ж), якщо брати в один кінець! С ума сойти, оце маркетинг!  Крім того вдалось здешевити дорогу на 200$ за рахунок добирання до Варшави автобусом.

«Ну всьо, холєра! Вже нарешті їду! Позаді лишився Родіни кордон...»
Найбільше запам’ятався переліт Франкфурт-Преторія. Відбувався політ супер-пупер літаком  Boeing 747-400 – чотирьохмоторний, широкофюзеляжний, далекомагістральний, пасажирський авіалайнер. Висота польоту 11000 м, швидкість 900 км/год, тривалість польоту 11 год, за бортом -20оС. Компанія «ЛюфтГанза» - то шось неймовірне! Біля мене сиділи дві канадійки і «пісяли кіп’ятком» від високого німецького сервісу, то що вже казати про мене – людину «розпещену» ненав’язливим совєцьким сервісом. Летіли ми через ніч і десь надранок я заснув і оскільки моє місце було біля ілюмінатора, то відбувся зі мною такий казус: я пробудився від якогось шаленого дискомфорту... Виявилось, що зійшло африканське сонце і напекло мій писок так, що мені стало зле, Богу дякувати, що обійшлось без опіків. Проте, для сатисфакції, я собі відірвався на халявному, але досить смачному червоному вині від компанії «ЛюфтГанза»  ::)
У Преторії (Преторія — столиця Південно-Африканської Республіки, центр провінції Гаутенг. Одне з найсучасніших міст Африки) пересадка на літак до Хараре і ось я вже на заповітній землі!



Вийшовши з літака, був приємно здивований аеропортом Хараре – досить сучасою спорудою. Зайшовши у простору залу мене охопило тотальне відчуття дежав’ю – на мене дивився розумними та серйозними очима наш рідний Брежнєв... тільки  чорний! Насправді, то був пан Мугабе – президент Зімбабве. Вождь був зображений на полотні розміром ~ 4х3 м у стилі соцреалізму, що надавало йому такої схожості з керівниками КПРС (Пізніше, я не раз зустрічав пам’ятники, які дуже нагадували монументи наших визволітєлєй, тільки зброя у них вже була сучасна). То ж це був мій перший зімбабвієць, другим був уже реальний – митник чи то пограничник (customs officer). Видали мені таку собі «плахту» - аплікацію, яку я мав заповнити, питань там була ціла купа! І для чого зімбабвійським бюрократам все знити про мою скромну персону? Питання типу «Ціль приїзду», «де плануєте проживати», ще можна якось «зі скрипом» зрозуміти, але питання коли я народився, де(!) народився, та про «всю мою родину на селі», то вже занадто! А ще були такі питання, що я не зміг зрозуміти. Промучавшись добрих 20 хв. я вирішив перепитати(і то була моя помилка), що в деяких пунктах мається наувазі. І коли я отримав відповідь від митника(державного службовця) на державній англійській мові, то я «випав в осад», бо практично нічого не зрозумів! Він мав такий жахливий акцент, який нівелював всі знання його англійської(акцент чорних полягає у тому, що вони не дуже добре вимовляють приголосні, та ще й плутають голосні!). Я вічливо вибачився й сказав, що я його не розумію. І тут він звертаючись до своєї колеги почав відкрито з мене насміхатись! Насміхатись!!! Я, від такого повороту, був м’яко кажучи неприємно здивований. Забрав у нього анкету і, невідходячи, позаповняв пусті місця розумними фразами, що першими спали мені на думку. На! Тримай! Він взяв і уважно почав вчитуватись, зробив великі круглі очі, які ще б трохи і вже випали б з орбіт (негри вміють якось так зробити) і спитав: шо це таке? На що отримав пряму і не дуже вічливим тоном відповідь: “That’s my answers!” Він принишк від такої несподіваної  зміни мого настрою і почав уважно читати далі. І тут його лице засяяло неймовірною радістю! Підло хі-хікаючи почав показувати чоношкірій колезі мою «помилку». У полі «країна проживання» я вказав Ukraine.І у нас вийшов такий діалог:
Митник: - Навіщо ти тут написав місто?
Я:   -   Це назва моєї країни.
-   Тут треба написати країну з якої ти прибув!
-   Україна – це не місто, це країна у  Європі де я живу!
-   Україна? Нема такої країни! Я такої країни не знаю!
Він міг би довго хі-хікати, вибулькувати своїми очиськами, задавати тупі питання, але казати  що Україна –  не країна! І то мені правдивому галичанину!!!
Чи то мене втомив переліт, чи ті тупі питання в анкеті, але я вже себе не стримував:
-   Та ти йолопе неотесаний, працюєш на митниці і не знаєш найбільшої країни у Європі!
Правда частина репліки була сказана українською...
Чи то слова були ті що треба, а може вірним тоном вони були сказані, не знаю. Але результатом став омріяний мною штамп у паспорті про прибуття у країну найзаповітніших мрій та можливостей.
Наше «люб’язне» спілкування скидалося на якусь загадкову гру, як тільки до нього чемно, вічливо, то він зразу ж «вилазить на голову», а як тільки тицьнути рильцем у каку, то стає вічливим і улестливим. Ось така загадкова душа зімбабвійця. Доречі, про загадкову душу. Мої знайомі довго сміялися з мого вчинку – звертатися із запитанням до негрів. Виявляється цього не слід робити, бо всеодно це не дасть ніякого результату. Отже, якщо наприклад у негра запитати «как пройті в бібліотєку?», то він якщо не знає, то вкаже будь-який напрямок. Негр ніколи не визнає, що не знає. Він буде наполягати, що це дійсно той напрямок і навіть пару метрів пройдеться з вами, щоб точніше вказати куди саме йти. І це не тому що він так жартує чи просто хоче здурити. Зовсім ні! Просто він вам допомагає, як може, а те що результат не вірний, то вже звиняйте! Нам просто цого не зрозуміти.
Отож, я переповнений оптимізмом та передчуттям цікавих пригод вийшов з аеропорту і на мене бризнуло яскраво-сліпучим промінням зимове зімбабвійське сонце.




zaq

Їдучи до знайомих людей у незнайомі краї ви забезпечуєте себе від всіляких неприємностей та негараздів. Бо інформація, якою вони володіють, може значно полегшити вам життя, а часом і врятувати його, у чому я неодноразово переконувався аналізуючи згодом свою поїздку. 
За настійливою рекомендацією друга, я запланував свою поїздку на травень місяць, коли у Зімбабве розпочинається зима(Зімбабве знаходиться у Південній Півкулі). Взагалі у Зімбабве лише два сезони: літо та зима. Літо дуже спекотне та неймовірно вологе, а значить там досить душно. А зима відзначається високим перепадом температур: вдень +20оС - +25оС , вночі може і до 0 опуститись. Але найголовніше було те, що у травні, а це єдиний такий місяць, немає малярійних комарів. Та все одно мене «нагодували» пігулками від малярії, про всяк випадок. Вони там цілий рік приймають «анти малярійні пігулки». Хоча з діапазоном температур від 0оС  до +25оС  я добре знайомий, але чесно кажучи, досить некомфортно себе відчував, коли у день ходив у шортах та футболці, а вже у вечері було холодно у штанах та светрі.
Мене зустрів мій товариш і ми вирушили до нього додому. Підійшовши до його автівки я спробував зайняти місце водія, що  і викликало усмішку у мого друга. Місце пасажира було з іншого боку. У Зімбабве лівосторонній рух. :)  Я потрапив у світ, де все перевернуто «з ніг на голову». Починаючи від лівостороннього руху, вимикачами, що перевернуті «вверх ногами», кранами у туалеті і закінчуючи Сонцем! Так, так - Сонцем! Не знаю чи це можна уявити, але спробуйте – воно обертається в іншу(!) сторону, проти годинникової стрілки!!! Я з дня свого народження був впевнений у непорушності цього фундаментального руху, але Африка дуже легко зруйнувала той  фундамент, точку опори за яку я так жадібно чіплявся. Це було  перше і найбільш сильне враження, що я там отримав, але не останнє. Вже пізно ввечері я знову відчув як перехоплюється моє дихання, - я побачив нічне небо... і не впізнав його! Ні одного знайомого сузір'я,  ні однієї знайомої зірочки  - я на іншій планеті! Я завмер на якийсь час вдивляючись у незнайоме зоряне небо. Враз мене охопило задоволення, яке прийшло разом із здогадом. Я  побачив «Південний Хрест»(аналог нашої «Полярної Зірки» по якій визначають Північ, а «Південний Хрест» вказує на Південь).Багато про нього чув, читав, але не думав, що його колись таки побачу. А це був він, точно він! Висів собі над моєю головою, майже у Зеніті, якось так відокремлено від інших зірок підкреслючи свою особливість. А це що таке? Якась яскрава плямка на темному нічному небі. Та це ж Магелланова Хмарка!  Вона таки заворожила мене своїм світлом мільярдів далеких зірок. Вона видалась таким собі «Небесним Оком», що з глибокої темноти спостерігає за мною, а я спостерігав за ним. Таке видовище! Сусідня галактика яку видно неозброєним оком! Таке у Північній Півкулі не побачиш! (Слід зауважити, що є ще Мала Магелланова Хмара, яку також можна бачити неозброєним оком, але на той момент я про неї не знав  :-[ )
Щоб закрити питання Африканського неба зазначу, що воно «не таке», як у нас! Воно значно нижче і ближче, його відчуваєш майже фізично. Воно надзвичайно прозоре і все: хмари, Сонце, зорі здаються дуже близькими, наче рукою дістати! Не знаю як це можна пояснити, це просто терба відчути, хоча може хтось переживав таке відчуття стоячи високо у горах  вдивляючись у прозору блакить неба, що огортає твоє тіло?

Під'їхавши до помешкання нас спинив 3-ох метровий мур і поки відкривалися автоматичні ворота, я помітив, що  на мурі зверху було приклеєне побите шкло пляшок. «Це від «нічних гостей»», - пояснив товариш.  Ми промайнули ворота і я потрапив у казку!!! Зі всіх сторін мене оточила зелень найрізноманітніших відтінків. Найперше в око «впала» велетенська африканська сосна, а за нею виглядали три величні пальми, що невимушено порозкидали віялом своє шпилясте листя. Досить оригінально росло біля озерця кавове дерево. А в глубині двору на дрібненькій травичці лежали жовтенькі цитринки. (У нас так само під деревами лежать яблука). І ще була велика кількість дерев та ліан про назви яких і не здогадувався. У озерці, що було акуратно зроблене з плоского необробленого каміння і добре припасованого одне до одного, плавали плавучі рослини з широкими лисям та з пуплюшками  майбутніх квітів, а на глибині безтурботно грайливо кружляли малесенькі різнобарвні рибки. Посередині виднілись острівці з чудернацьких форм каміння. Їх основне призначенна було приваблювати пташок, які прилітали сюди пити воду, це було зручне місце для них. О це так зима! Правда, зімбабвійська зима. У далині де виднілись цитринки на галявину вишла стайка павів! Пави - це неземна краса, особливо коли розпускають хвіст, правда це траплялось не часто. Але одна пава чомусь дуже сильно кульгала. Як виявилось, якось у ночі їй відрізала ногу зімбабвійська відьма, щоб використати її у своїх чорних ретуалах. То ж бите шкло на мурах було явно не антуражем...
За тією красою я неодразу помітив будинок, що органічно вписувався в природнє середовище. Він був схований у тіні дерев і зовсім не виказував своїх форм та розмірів. А це був просторий одноповерховий будинок в основі Т-подібної форми.

За будиночком красувався неправильної форми невеличкий басейн. При таких температурах це є не розкіш, а просто необхідність, тим більше, що плавати у природніх водоймах неможливо за наявності крокодилів, змій та інших милих створіннячок. Перед будинком виходила простора тераса, яку оточували дерева створючи затінок, а по-периметру у великих вазонах  росли квіти та рослини створюючи затишок. На цій терасі ми найбільше проводили час за сніданком, обідом та вечерею або за розмовами, п'ючи чай відповідно до ангійських традицій.
У сім'ї працювали два негри. Один був старшим чоловіком років за п'ятдесят на ім'я Мойо і належав до племені шона. Він займався хатнім господарством. Інший – з племені ндебеле, молодий парубок років 25. Ім'я не втрималось у моїй пам'яті. Він працював садівником. Вони між собою не кофліктували, але й не спілкувалися. Я не знаю скільки їм платили, але в середньому заробіток таких працівників у Зімбабве становив 1$/місяць (хоча може і за тиждень, я не впевнений). А це не так і мало, бо 1$ =500 млн. Зімб.дол. І якщо врахувати, що більше 90% мають круглий нуль і частина з них помирає з голоду, то цей 1$ - величезне багатство. Уряд для таких працівників зробив «медвежу послугу» - прийняв закон, що зобов'язував білих платити найманим працівникам мінімальну зарплату, яка була в декілька разів вищою від реальної. І таким чином багато чорних втратили роботу і  відповідно засоби до існування. По ті й же причині могли втратити  роботу наші садівник та домогосподарник. Вони просили, благали, щоб їх залишили навіть за меньшу платню, бо у них сім'я, яку треба годувати. Мама мого товариша, дуже чуйна жінка, змилостивилась і залишила їх обох. Каже, що шкода їх та й звикла вже до них, адже Мойо у їхній сім'ї понад 20 років. Хоча на мою думку, вони б запросто обійшлися без тих працівників. То ж не складна робота поприбирати у хаті, підлити рослини, почистити басейн, тим більше, що часто-густо ту роботу приходилось самим господарям переробляти по причині низької кваліфікації робітників :)


zaq

Про небезпеку перебування білої людини у Зімбабве я зрозумів, коли ми вибрались у центр Хараре. Ми жили на окраїні міста і до центру добиралися хвилин 15 автівкою.
Внутрішня транспортна система Зімбабве складається з автобусів та автомобілів. Був ще за часів Родезії залізничний транспорт, та від нього лише залишились зарослі колії. Білі користуються виключно приватним автотранспортом, чорні – автобусами. Зімбабвійські автобуси це щось, то тре було бачити!!! Салон тісно переповнений людьми та якимось речами, які часто вилазять з вікон і суттєво збільшують габарити автобуса, а родзинкою є дах на якому прив'язана неймовірна кількість найрізноманітнішого мотлоху: ящики, кошики, матраси, городній інвентар, тюки з одягом і обана(!)  живий козел!!!  Я так шкодував, що не міг це зазнимкувати. У Зімбабве суворо заборонено фотографувати негрів і все що з ними пов'язано.

Батько мого друга має будинок у Мозамбіку на березі океану. Він люб'язно запропонував там трохи погостювати. Для цього було потрібно зробити мені візу у Мозамбік. То ж ми вибрались у центр міста. Хараре мене вразило своєю сучасністю, я не очікував побачити місто в Африці зі шкла, бетону та пластику. Багатоповерхові офіси, мости, підземні переходи, багаторівнева автостоянка, великі вітрини магазинів, значний рух транспорту, все це створювало враження, що я знаходжусь у американському чи канадійському місті, а не у Африці. На перехрестях стояли негри і нав'язливо пропонували купити у них варену кукурудзу. Умови в яких перебувала та куккурудза та й далеко небездоганної чистоти руки негрів геть відбивали охоту купувати її. Поки ми стояли на світлофорі я вдивлявся на потоки людей, що проходили повз нас, цікаві для мене вони були тим, що це була суцільна чорна маса і ні одного білого обличчя. Мій погляд ковзнув по хлопчині років 18, він зауважив це, підійшов до нашого авта, нахилився до мого вікна, руками відтягнув повіки своїх очей, скорчивши огидну гримасу, висолопив рожевого язика і видаючи всілякі огидні звуки, почав кривлятися мені в обличчя. Я остовпів. Це ж була далеко не мала дитина, а вже дорослий чоловік! Я перевів погляд на моїх супутників(крім мого друга з нами був його брат). Вони дивились десь у далечінь відгородивши себе невидимою стіною. Я так і не зрозумів, чи бачили вони те що відбувається? Відразу пригадав за небезпеку про яку мене попопереджали і тепер стало зрозуміло чому неварто відкривати вікно в автівках(хоча було досить спекотно на сонці) і чому мене просили натиснути на кнопку блокування дверцят. (Також стало зрозуміло чому перед тим як відкрити ворота на своє подвір'я товариш робить паузу, оглядає чи немає сторонніх людей)
Ми залишили машину на багаторівневій стоянці, - такої я в Україні й не бачив! Хоча це було дорого, проте паркувати машину просто біля тротуару було небезпечно, як для автівки так і для пасажирів.
Мені потрібно було зробити три речі: зробити знимки на візу, зробити Мозамбіцьку візу, зробити Зімбабвійську візу. Остання мені була потрібна, щоб вернутись назад у Зімбабве, бо я мав авіаквитки із Хараре. Ми з товаришем опустили цей момент, але його батько проаналізувавши ситуацію, передзвонив нам і сказав, що мені ще необхідна Зімбабвійська віза. Ось що значить військова виправка! Я не уявляю, щоб було, якби я не зміг вчасно повернутись у Зімбабве і запізнився на літак. Жив би я зараз у якомусь бунгало ... без інтернету :( .
Вийшовши на вулицю ми влились у потік чорної маси. Після тої неприємної події та усіляких розповідей мені подумалось, що я відчував би себе безпечніше у савані чи джунглях. Мої філософські думки перервав друг, попосивши йти хуткіше. Ми йшли дуже швидким кроком, майже бігли, роблячи вигляд, що неймовірно поспішаємо і зовсім не маємо часу на купівлю всяких кукурудз, примітивних сувенірів, а тим більше розпочинати діалоги з місцевим населенням.
Ми звернули у другорядну вуличку і стишили хід. Я перевів дух, але розслабитись не довелося. Оскільки я йшов останнім, то мене намагався догнати досить старий негр років 70-ти. Він біг за мною трохи кульгаючи і постійно вигукував: «Бас, бас, бас,  ...».  Я зрозумів, що мова йде про автобус і оскільки він намагався, щось запропонувати, то мабуть він хоче підвести мене. Я рішуче захитав головою і прискорив хід. Проте старий, не встигаючи за мною, почав хапати мене за лікоть і щось булькотіти на невідомому мені варіанті Інгліш постійно повторюючи слово: «бас». Мені страшенно не сподобались ті «фізичні контакти» , бо мій мозок підказував мені, що старий з ймовірністю більше 50% є носієм СНІДУ! Я зробив два активні кроки-стрибки і був уже між друзів.
-   Слухайте, що він від мене хоче? – запитав я.
-   Він хоче працювати у тебе садівником, каже у ного є великий досвід.
Повернувши назад голову, я сказав свому переслідувачу:
-   Дякую, я не потребую садівника.
-   Бас! Бас! – не вгамовувся старий.
-   Слухайте, про який він автобус мені постійно говорить?
-   Та це він до тебе так звертається: «Бас» - то значить «Boss». – усміхнулись друзі.
-   Бас! Бас! - почулося ззаду і старий знов намагався вхопити мене за руку.
-   Я не маю грошей для тебе! - перше, що спало на думку, крикнув я старому і почув регіт братів. Я здивовано глянув на них.
-   Нонсенс! Ти - білий! Ти - БОС! Ти обов'язково маєш мати гроші!  - сказав мені товариш і взяв ситуацію у свої руки. Він пояснив негрові, що я вже маю аж двох садівників і його послуги мені не потрібні і будь-кому з нас теж не потрібен садівник. І в цей момент ми зайшли у фотосалон, а старий чомусь не наважився зайти у приміщення.
Після фотосалону ми «спортивною ходьбою» забігли у якийсь офіс. Це була двох-поверхова будівля з величним входом, охоронцем та широкими сходами, що півколом  нас завели на другий поверх. Це була споруда типу «люкс», але вона вже давно потребувала капітального ремонту. Мій друг нахилився до мого вуха і тихенько сказав: «коли ми були при владі, то такого не могло бути...» і показав на підлогу де то там, то там  невистачало паркету. То був офіс з міжнародних стосунків, де я мав виробити ще одну Зімбабвійську візу.
На другому поверсі ми зайшли у простору кімнату, яка була перегороджена високою стійкою, але там нікого не було. Товариш почав гукати персонал. Прибіг якийсь худощавий негр і повідомив нас, що вони зараз п'ють каву, треба трохи зачекати. Чекаєм...
– Робочий час, вони п'ють каву, ми мусим чекати! Голосно і роздратовано, щоб всі почули, сказав мій друг. На стінах висіли різні картини на одній із них були зображені «The Ruins of Great Zimbabwe» - кам'яні руїни древнього міста ХІ-ХІІ ст.
-   Чорні дуже пишаються тими руїнами. Вони показують, яку вони мали величну цивілізацію! Але насправді, то не їхні руїни, то прийшли сюди араби з Північної Африки і збудували місто, а негри у них були рабами. - сказав притишиним тоном товариш.
Я пригадав які халупки вони будують з гілок та соломи без вікон, що часто не мають навіть дверей, а просто пройму. Було б дивно, що за 800 років вони еволюціонували від кам'яниць до круглих солом'яних халупок. Щось тут не в'язалось...
Тим часом закінчився «кофі-брейк» і мені принесли заповнити якісь папери. То була та сама «плахта»-анкета  з якою я мучився декілька днів тому на Зімбабвійській митниці!!! Мій товариш, побачив, як я «офігів» від перспективи знову заповнювати ті папери, покликав менеджера і сказав, що я вже заповнював ту аплікацію і вона в них вже є. Негр кудись зник. Через п'ять хвилин він повернувся і сказав, що вони не мають тих паперів. Тоді друг, відкрив мій паспорт на сторінці, де стояв штамп Зімбабвійської митниці і показуючи дату мого прибуття беззаперечним тоном сказав, що ті папери мусять бути у них, бо при в'їзді я вже їх заповнював. Негр пішов у приміщення, що було навпроти. Через прочинені двері я побачив просторий кабінет, більша половина, якого була буквально завалена під стелю перев'язаними пачками заповнених анкет! Всі хто прибував у Зімбабве заповнювали аплікації, їх згрібали, перев'язували і закидали у цей кабінет, де дана інформація була безповоротно похоронена в тоннах паперу. Для чого це було їм потрібно? Невідомо! Через двадцять хвили стало зрозуміло, що шукати мою аплікацію вони будуть до кінця робочого дня. І я, вже маючи певний досвід, швиденько заповнив ще один непотрібний нікому папірець.
«Марафонськими пробіжками» ми вернулись до нашої стоянки вже без пригод. Нам потрібно було ще заїхати у якийсь офіс, щоб виробити мені ще Мозамбіцьку візу. На окраїні міста стояв середніх розмірів металевий вагончик, який мені чомусь нагадав "прийом склотари", правда може трошки охайніший. До входу вагончика тягнулась з десяти – дванадцяти чоловік черга. Чоловіки, жінки, діти - всі були чорні. Стало зрозуміло, що як мінімум на годину ми тут «зависнемо». Стоїмо в черзі. Нудимся... Я уявив, який це буде «крутий» кадр – я стою у черзі з неграми у Мозамбіцький ОВІР з назвою: «Як я брав Мозамбіцьку візу». Оскільки білим фотографувати чорних не можна, то я попросив чорношкірого сусіду, що стояв попереду, сфотографувати мене у черзі. Як тільки він навів камеру, черга замахала руками і залеметувала: Ні! Ні! Ні!. Я швиденько забрав і сховав фотік. Виявляється і чорним не можна фотографувати, здогадався я. Друг був роздратований моєю нерозсудливою поведінкою. І тут на галас вийшов чорношкірий працівник офісу, серйозним, оцінюючим поглядом пройшовся по нас і рукою запросив у середину. Мені стало цікаво: чи зможу я вижити у Зімбабвійсьій тюрмі? Проте, результат був протилежним моїм очікуванням – за 20 секунд та 20 USD я отримав візу Республіки Мозамбік!
Я поцікавився у товариша, чому нас прийняли без черги?
- Тому що чорний чоловік, то є неважливо, а білий, він завжди зайнятий, щось робить, то важливо!

І я відчув себе білою людиною!



zaq

Центральна частина м.Хараре.
Зліва на фото будівля зі спіральним заїздом - багаторівнева парковка, про яку я згадував вище. 
Чорний "хмарочос"  вже був збудований за нової влади, яка залучила західні інвестиції. Коли його збудували, то вийшов такий казус - пропав стільниковий зв'язок у Хараре. Виявилось, будинок повністю "сховав" антени стільника. Білі казали з цього приводу: "чорні ніколи не вміли нічого спланувати на перед"

zaq

Водоспад Вікторія.
Ширина водоспаду — приблизно 1,8 км, висота — 128 метрів. Вікторія — єдиний водоспад в світі висотою більш, ніж 100 метрів та шириною більше кілометра. Вода, що падає з такої висоти, піднімає крапельки води на висоту до 400 м. Такий туман видно з відстані 50 км. Чорні називають водоспад - «Mosi-oa-tunya» - "гримлячий дим" (або "дим що гримить" )

zaq

У Африці можна зустріти ось такі пам'ятники визволителям.
Якщо їм поміняти зброю, то вже будуть нагадувати трохи інших "визволителів" :)
Дуже сумніваюся, що африканським жінкам дали б в руки автомат. (африканська жінка займає дуже низьке соціальне становище, а люди зі зброєю - воїни, еліта)

zaq

Мозамбік (Mo?ambique). Бейра(Beira).

Республіка Мозамбік — країна на південному сході Африки; населення 20 млн. чол.  (в основному народність банту, 50 тис. європейського походження); За неофіційними підрахунками, у Мозамбіку сьогодні проживає близько 400 українців. Українська громада, переважно, складається із трьох великих груп громадян: лікарів, викладачів вузів та жінок, які одружилися в Україні із мозамбікцями. Президент країни Арманду Еміліу  у середині 60-х років навчався військової справи в Україні.
Мови: португальська – державна, 25 африканських мов.
Великі міста: Мапуту – столиця (нас. 1,2 млн.), Бейра – головний порт країни (400 тис. чол.), Нампула (230 тис. чол.)
У 1498 році територію Мозамбіку відвідала португальська експедиція, що прямувала до Індії, під командуванням Васко да Гами. На початку XVI століття португальці почали освоювати узбережжя Східної Африки. У 1752 році португальські володіння в Східній Африці були офіційно оголошені колонією Мозамбік.
Кілька військово-політичних груп об'єдналися в Фронт визволення Мозамбіку, який у вересні 1964 року ініціював збройну боротьбу проти португальської колоніальної влади. Португальцям не пощастило, що Мозамбік мав вихід до моря. Адже це дуже полекшувало СРСР та Китаю поставляти зброю, закидувати своїх «спеціалістів», проводити відповідну «роботу». І як результат, Мозамбік отримав незалежність в 1975 році. Португальці дружньо сіли на свої кораблі і організовано покинули Мозамбік на поталу аборигенам. Негри вигнали білих і за якихось 20 років зруйнували державу, як стуктуру і... повернулися назад жити у джунглі, як у позаминулому столітті. Тепер, за допомогою Європейських та міжнародних організацій  відновлюється державна інфраструктура. На даний час білих у Мозамбіку дуже люблять і поважають.

У подорож до Мозамбіку ми вирушили двома автівками, оскільки батько мого друга мав проконтролювати, як проходив ремонт його будинку і повернутись назад, а ми залишались на довше. Дорога була тривалою(~5 год) і ми розділилися: мій друг з коліжанкою їхали в одній машині, а я їхав з його батьком в іншій. Це був вище середнього зросту чоловік віком за п'ятдесят. Він нагадував мені капітана корабля, бо мав повністю заросле обличчя, недовге, акуратно вкладене волосся, темні очі з дуже пронизливим поглядом. Він практично не усміхався навіть коли жартував, а жартував він не часто. Взагалі він говорив мало, використовував корткі фрази і досить швидко їх вимовляв, наче віддавав накази. Було видно, що він на вітер слів не кидає і надає перевагу діям, а не словам. То ж підчас подорожі ми обмінялися декількома фразами і їхали мовчки. Мені це абсолютно не створювало дискомфорту, бо я з великим задоволенням дивився на прекрасну африканську природу. Бачив у перше: такі гіганські дерева, ліани, траву(elephant grass), скелясті гори, землю червоно-бурого кольру. «Слоняча трава» нагадує нашу солому, але трохи тонша, зате висотою поза 2 м.

zaq

Elephant Grass (Слоняча трава).
(Дуже файно горить)

zaq

Час від часу нам зустрічались негри, які ходили узбіччям доріг та робили різкі рухи руками, що нагадували гру у гольф У руках вони тримали  дротики, що були на кінці зігнуті під 90о і нагадували клюшку.
-   Це вони так доглядають за магісталями, вони скошують «слонячу траву», що росте узбіччям. Якщо трава загориться, то стоїть такий стовп вогню, що він перекидається з одної сторони дороги на іншу.
-   Але ж так косити дуже неефективно.
-   Ну тут про ефективність не йдеться. Головне побільше людей задіяти.
Благородна справа дати людині роботу, але як багато таким методом людина за день скосить, якщо за один замах скошується одна травинка?

YserL


zaq

А ось так живе Зімбабвійський президент (фотки взято тут: http://prikol.i.ua/view/676437/)
(Відразу чомусь спливають асоціації з нашим президентом-проффесором і його "золотим унітазом")

zaq

А ось так живуть прості зімбабвійці...    (оцініть різницю з попередньою "хатиною")
На задньому плані фото видно національну хатку. Я часто бачив такі поселення, але фотографувати не міг. (дане фото взято з сайту:  www.manniskohjalp.se).
Цікавим фактом є те, що такі хатки переважно замість дверей мають просто пройму. Це є основною причиною того, що зімбабвійці час від часу стають вечерею пристаркуватих левів, що не можуть вполювати собі щось краще. Дуже дивує, що за тисячоліття життя у дикій савані вони так і не додумались уночі закривати вікна-двері для захисту себе та родини...

zaq

Кордон з Мозамбіком проїхали досить швидко пройшовши формальний «фейс контроль». Але і тут не обійшлося без «расової дискримінації» - нас пропустили швидко і без заминки, а простих чорношкірих зімбабвійців «трусили» по повній програмі, хоча митники з обох сторін були виключно негри.
Перетнувши кордон попадаєш у тотальну мовну ізоляцію. Прочитавши назву країни – Mo?ambique , мені подумалось, що це французька колонія і мовний бар'єр буде «взяти» не легко, але все виявилось значно гірше – Мозамбік  – португальська колонія!
Ми зупинились біля придорожнього невеличкого овочевого базарчика.

Мене це здивувало, бо у Зімбабве ми закуповувались виключно у супермаркетах. Нашу машину тотально оточили радісні продавці і товар з прилавків миттю перемістився до нашої автівки.

Пропозиція вже надто перевищувала попит. Батько мого товариша відкрив вікно і показуючи рукою на товар, що його цікавить запитував англійською про ціну.  Вивчивши «ринкові ціни» він дуже неочікувано для всіх(і для мене теж) перейшов на «негритянську» мову і почав торгуватися – строго придиратися до якості товару і безапеляційно встановлювати свої ціни. Продавці(і я теж) були шоковані: це був явно не «лох-турист», а знаюча людина. Незабаром заднє сидіння нашого авто було завалене екзотикою: бананами, африканськими помідорчиками, кокосами, ананасами, і т.д.
Мене  переповнювала цікавість! Звідки ви знаєте їх мову? Що ви їм говорили? Скільки то все коштує? Як виявилось, у дитинстві мого співрозмовника доглядала африканська няня. Вона не дуже володіла англійською, тож спілкувалася з хлопчиком рідною мовою і таким чином навчила його мови аборигенів. «Коли негри говорять ціну, то не потрібно думати чи це дорого чи ні, переводити по-курсу, щось там рахувати... а просто дану ціну розділити на п'ять і це приблизно буде реальна ціна для білих, а для чорних ще дешевше. Помідори мені обійшлися десь приблизно за 50 центів». Помідорів «на око» було десь кілограм шість і початкова ціна становила приблизно 4$. Я здивовано захитав головою і сказав: – То ка-пі-та-лізм! Чим і викликав усмішку.

RedShift

Журнал "The Economist" назвав столицю Зімбабве найгіршим у світі містом для життя:
http://korrespondent.net/world/1257138-the-economist-nazval-stolicu-zimbabve-hudshim-v-mire-gorodom-dlya-zhizni
Darts matters!

zaq

"Хараре оказался на дне списка, поскольку, как указывают авторы исследования, там происходят постоянные перебои с питьевой водой и электричеством, очень плохо с медицинским обслуживанием, транспортом, телефонной связью и интернетом."

Підчас мого пербування інтернет був рідкістю і досить дорогий, мобільним з'язком покриті всі основні траси. Всі білі мали мобілки, але я не бачив, щоб ними активно користувалися. З електрикою було нормально, перебої були незначні, а ціна нижча ніж в Україні, це ж стосується бензину хоча він імпортується лише з одного джерела  - ПАР. А от з питною водою реальні проблеми. Зимою у Зімбабве не падають дощі, але бувають такі роки, що практично немає опадів і літом. Тоді пересихають озера, невеликі річки, колодязі, зникає вода у свердловинах. Настає засуха. Білі бачачи, що настає засушливий період накопичують в резервуари воду і безпроблем перебувають засуху. А от чорні реально страждають і навіть помирають від браку питної води. Вони натовпами приходять до помешкань білих просять води. А білі їм кажуть, «що у негрів є свій уряд за який вони голосують, то нехай за них він і піклується. То ж ідіть до уряду і просіть допомоги у нього!» Цікаво те, що ситуація що раз періодично повторюється, як з голосуванням так і з нестачею питної води...

zaq

Після 5-ти годинної подорожі під палючим африканським сонцем нарешті ми добралися до м. Бейра. Це портове місто досить розвинене, але його життя було зупинене у 70-х роках минулого століття. Місто вражає своєю пафосною архітектурою, все будувалося з розмахом та шиком. І всі ці будівлі типу «люкс» стоять у передсмерній агонії: без вікон, дверей та комунікацій з ушродженими та поржавілими дахами. Ставало сумно, коли уявляв, як місто виглядало у часи свого розквіту.

П'яти зірковий готель... був

Підчас військових подій у Мозамбіку, що були підтримані(організавані?) щедрою рукою Москви, португальці бачачи, що програють, не довго думаючи сіли на свої човни і поплили на свою Прабатьківщину, залишаючи фабрики, заводи,будинки, меблі, автівки. Революція – перемогла! Після ейфорії виявилось, що цим всім добром потрібно якось керувати, доглядати, і т.д. Але з цим не склалося. Негри повністю розвалили інфраструктуру і... повернулись назад жити у природу.

І лише тепер міста якось починають оживати завдяки різним Європейським програмам та бізнесінтересам. Доречі і наші співвітчизники працють там лікарями та викладачами. Білих тепер у Мозамбіку шанують.
У цей буремний час батько мого друга здійснив таку авантюту – купив у втікаючих португальців будинок на березі океану зі всім майном, що у ньому було. Хоча ціна будинку була символічною, все ж фінансова операція була вкрай ризикованою, бо у той час білих вбивали, а будинки спалювали. Він домовився з робітником, що служив раніше у цьому будинку, щоб той зі своєю сім'єю перебрався жити у будинок і таким чином доглядав його та й отримував якісь гроші. Протягом 70-х – 80-х будинок жив своїм життям і для власника був недосяжним. І коли політична ситуація внормувалася і новий уряд визнав документи купівлі-продажу цього будинку, то будинок по-троху ремонтується і негр, що там жив отримав добре оплачувану роботу.
Цей будинок перелаштовано на невеликий приватний готель у якому часто зупиняються бізнесмени, що розпочинають свій бізнес у Мозамбіку. Будинок розташований на березі Індійського океану, якраз навпроти о. Мадагаскар. Ще однією особливістю є те, що він знаходиться в елітному районі, бо на цій же вулиці знаходиться вілла Президента Мозамбіку. А це значить, що цей район є дуже безпечним! За декілька днів до нашого приїзду стався такий інцидент. Якийсь негр уночі «навідався» до приватного будинку і коли він вже вибирався на вулицю через паркан, його зауважив охоронець, що охороняв по-сусідству президентську дачу. І він недовго думаючи застрілив невдаху! Труп лежав декілька днів і його не прибирали. Чи то служб не було відповідних, а може щоб іншим було лячно – невідомо. Білі дуже зраділи, бо тепер у їх районі стане ще безпечніше!
У елітному районі

zaq

Індійський Океан.

З неймовірною швидкістю облетіла чутка невеличкий приватний готельчик про приїзд туриста з України! За англійською традицією була дана вечеря з традиційним чайопиттям. Де у невимушеній бесіді перезнайомились і обмінялися інформацією про погоду та життя. Мої співрозмовники дуже шкодували, що зараз зима і вода в океані холодна. Я теж пошкодував, але постановив собі, що обов'язково скупаюся незважаючи на температуру води. І дійсно, прийшовши до океану, на березі застав невелику групу молодих негрів одягнених у теплі маринарки та куртки(гуманітарна допомога) і ніодної живої душі у воді. Я набрав повні груди повітря, волю у кулак і швидко забіг у воду! Велика хвиля накрила мене з головою і ... я незрозумів, що відбувається!!!
...хвиля накрила мене з головою

Десь там за горизонтом острів Мадагаскар.


Вода була не те що тепла  - дуже тепла!!! Градусів 25оС-28оС! Я такої теплої води у Чорному морі серед спекотного літа не бачив! Та коли я обернувся, то на мене з жахом дивилися здивовані негритянські очі. І я зрозумів, що весь океан МІЙ!

Ввечері почав виясняти чому мене здурили про температуру води. Мені сказали, «що якби ти був тут літом, то вода в океані була б така як «чай»! А зараз вона холодна!» Все пізнається у порівнянні!
У перший день перебування в Африці мене дуже здивувала траекторівя Сонця. А тепер мене здивувала траекторія Місяця – він якось так майже вертикально піднімався над годизонтом, а потім стрімко падав до низу. І так кожної ночі. Але це ще не все! Відповідно до того як Місяць піднімався Океан стрімко наступав на берег і навпаки. Я став свідком припливів та відпливів! І все це відбувалось дуже швидко! Я не втримався і почав бродити по нічному узбережжю, яке швидко заливалося водою. І несподівано, щось спалахнуло у мене під ногою! Я спинився, придивився... нічого незвичного. Ступив крок і на тобі! Знову під моєю ногою спалахнула яскравим світлом земля! Це було неймовірне видовище! На кожен мій крок узбережжя відповідало яскравим спалахом! Я зачерпнув пісок з водою... Гм, пісок, як пісок, але щось між пальцями блиснуло! Як виявилось, то були такі собі «морські світлячки» - малесенькі ракоподібні. Вони чомусь спалахують, коли до них торкатися, а якщо їх багато, то вони синхронно спалахують утворюючи яскраву пляму. Це неймовірне відчуття, коли синхронно крокам спалахує під ногами земля! А ще у ночі на берег повилазили всілякі морські тваринки. При місячному світлі їх практично не було видно, але їх життєдіяльність активно доносилась до вух – таке враження, що весь берег ожив. Коли стало світати, то я побачив велику кількість всіляких крабів великих і маленьких, які вже йшли в океан. Найбільше було маленьких круглих крабчиків розміром у 5-копійчану монетку. Я спробував зловити одного, другого, але безуспішно! Вони піднімали своє тільце і на дрібних ніжках втікали так швидко, що я не мав жодних шансів їх злапати!
І ось прийшов довгожданний Мозамбіцький ранок. Я дуже хотів сфоткати схід сонця. Сонце ось-ось мало виглянути і я почав готуватися до знимки. Поки я витягнув фотоапарат, налаштував експозицію, то Сонце вже викотилось і це було неймовірно швидко і несподівано для мене.
А другий кадр не вдався, бо за час поки я перевів плівку та перелаштував експозицію – Сонце повністю вийшло і знимкувати вже було неможливо.  :-[

zaq

Савана.

Після відвідин Мозамбіку і купання в Індійському океані ми повернулись у Хараре і почали готуватись до поїздки у парк Мона Пулз (Mona Pools) – 10 000 кв.км. дикої африканкської природи на півночі Зімбабве на узбережжі річки Замбезі..
Приготування мене легко здивували, бо крім  звичних для мене наметів, спальників ми брали... все підряд, що мого б хоча б трошки створити комфорт у дикій савані: повноцінний посуд, складні крісла, лежаки, різноманітний харч, два «нормальних розмірів » військові дерев'яні ящики, металевий спис(!), і т.д. Так,що ми це все ледве-ледве запакували у легкову вантажівочку.
Найбільше питань у мене виникало для чого нам дерев'яні ящики і спис. Як виявилось у дикій африканській природі необхідно бути дуже обережним  та обачним з харчами, оскільки  «закон джунглів»(який діє у савані також!) каже: «хто работает сильніший той і їсть!». Тож наші харчі були запаковані у військові ящики і закриті замками.А спис ми провозили контрабандою, бо не можна мати зброю на території парку без ліцензії на полювання. Спис ми сховали на дні автівки, так, про всяк випадок...
Савана, савана, савана! У нашому розумінні це і не ліс зовсім. Мене ще в Хараре взяли підозри, бо коли друг говорив про савану він вживав замість "forest" – "bush". Я подумав, що то такий Південно-Африканський діалект, але виявилось, що в тому щось є. Уявіть собі наш рідний степ. Навкруги все вкрито сухою травою і де не де ростуть великі дерева так що між ними добре видно обрій. Ось це і є – савана! З дерев я зустрічав баобаби, евкаліпти, акації рідше пальми і навіть бачив хлібне дерево! Оскільки це зима, то деякі дерева були без листя. Без листя дуже кумедно виглядали баобаби, яких білі називають «up down tree» - дерево догори корінням.

283 Гості, 0 Користувачів