Загублений світ

Автор Chuhaystur, 23.08.2011 22:38:47

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

Chuhaystur

                            Сталкер ніколи не повертається тією дорогою, якою прийшов.

  Преамбула, в котрій я використав фразу із відомого і улюбленого усіма нами фільму виявилася абсолютною правдою. Виходили із зони ми і справді не тим шляхом, яким прийшли туди, але все по черзі.
  Пуста квартира, в колонках тихо хрипить Славко, нагадуючи про ті місця, де нас немає, я вкладаю дозиметр, закриваю рюкзак, в голову потроху приходить усвідомлення того, що дороги назад нема. Будь – шо буде! Того ж вечора я зі своїм другом сідаємо на потяг до міста N.
  Дванадцять годин в дорозі, безсонна ніч і ось ми на місці. Сходимо на мокрий перон, якась дивно-неприязна сирість, здається що ми вже випадаємо із оточуючого середовища, у всякому разі погляди людей навколо якісь насторожені, хоча, може, це мені просто здається. Виходимо в місто на пошуки автостанції, знайшовши останню дізнаємося, що найближчий автобус до потрібного нам містечка S , буде аж об 11.30. Властиво у нас виявляється практично 3 години вільного часу, і доки мій друг із рюкзаками залишається на автостанції читати *Пікнік на придоріжжі*, сповнюючи себе відповідним настроєм, я йду оглядати місто N.
  Цікаве воно, скажу вам. Чисто український соцреалізм. Зі всіма притаманними йому перевагами та недоліками, провінційними базарчиками, яскравою місцевою *елітою* та закусочнми зі такими багато обіцяючими назвами, як *горілочка*, та *вітерець*.  Надивившись на всі принади районів, що межували із автостанцією, я повернувся (до слова – дуже вчасно) і ми запакувалися у старенький ПАЗік. Це диво автомобільної індустрії та інженерної думки стало чимось останнім цивілізованим і безпечним для нас на наступні кілька діб і ми, відчуваючи це, наче змовившись замовкли. Кожен мав про що подумати.
  Доки ПАЗік петляв навколишніми селами, я запримітив на собі чийсь пильний погляд...Із заднього сидіння на нас уважно дивився огрядний молодий мужчина, років 40-а. Цей погляд мені нічого хорошого не обіцяв, тому ми вирішили одразу ж корегувати свої плани і вирішили вийти трішки раніше, однак ....разом із нами вийшов і той мужик. Питання його було в лоб, наче холодний душ, прямолінійне і просте: *Ви хлопці, шо тут забули?* Не буду передавати всю нашу подальшу розмову (ми плуталися, ледь не суперечачи самі собі, заледве витримували тон *правдивої* розмови), та на наше щастя попереду було роздоріжжя і нам виявилося не по дорозі. Випадковий звернув на свою дорогу, попрощався і востаннє кинувши на нас підозріливо-скептичний погляд зник. Доля дала нам зрозуміти, що кіно почалося!
  Оглянувшись, чи не бачить нас іще хтось, ми відразу ж звернули в лісок. Перевдягнулися. Пройшли пару сотень метрів і вийшли на колію, однак в міру того, що вона чудово проглядалася зі всіх сторін ми хутко змахнули на паралельну дорогу, котра була трохи прихована дрібним ліском. Рушили. На перших порах все було начебто просто, аж раптом прямо перед нас із сторони зони *вискакує* старенький трактор *Белорус*...наче по команді *вспишка зправа* ми рвонули через насип колії вліво і попадали в кущі...трактор заглушив хід... серце в грудях стало...а далі біг! Шалений і безапеляційний, кріз густе мокре гілля, крізь увесь щебінь та багно цього світу. (особливого бажання засвітитися на самому початку не було). Минувши першу загрозу ми вирішили, що все ж по колії йти буде безпечніше. І пішли. Йшли швидко, однак сторожко, регулярно оглядаючись та проглядаючис шлях в бінокль. І це, знаєте, дало свій результат. Ми двічі наперед помітили загрозу у вигляді робочого локомотива з якимось специфічним краном, що рухався по колії, спочатку в сторону Зони, потім – у зворотньому  напрямку.
  Далі ми побачили перші ознаки селища W, котре потрібно було обходити. Ми зійшли з колії і занурилися в ліс. Одразу скажу, що огидніших лісві я ще не бачив... Ми вже на самому початку нашого обходу натрапили на закинуте село. Обминувши перші кілька хат (чи то радше руїн хат), ми почули собачий гавкіт, тому, аби не видати себе збільшили наше коло обходу. Пройшовши ще певну відстань ми вийшли на якусь лісову дорогу. Карта, що була у нас не була дуже детальною, і ця дорога однозначно збила нас із пантелику. Тому засвіши у доволі непроглядних чагарниках і залишивши свій рюкзак я пішов у розвідку. Розвідка виявилась доволі вдалою, ми розібралися , де ми є. Як виявилося ми якраз обійшли станцію W. Перший етап начебто було подолано. Ми знову вийшли на колію і рушили в напрямку нашої цілі, в напрямку нашої невідомості.
   На перших порах дорога не була тяжкою. Ми були повні сил і мрій, тому проходили кілометр за кілометром, майже не помічаючи відстаней. Без зупинок, хіба що час від часу проглядали наш шлях. Однак із часом ми почали відчувати незручність ходу по колії, шпали котрої не попадали під крок. Тому ми знову зійшли на лісову дорогу. Тут почався наш майбутній жах. Тоді ми ще не надавали цьому особливого значення, а дарма! Що ж за такий жах, запитаєте ви? Знаєте, насправді зоні зовсім не обов*язкові чудовиська-монстри, колючі загорожі, блок-пости із кулеметними точками....достатньо потрапити тути у невдалу пору року! Комарі.......Смішно, нє? А я вам скажу, що це був справжній жах...хмари, хмари зієї бридоти, котра впевнено і безапеляційно витягує твою кров. Тисячі маленьких дрібних укольчиків, металічно-дзвінке дзижчання сотень крилець навколо твоєї голови....але....але про це потім, тоді ще все було терпимо і ми далі долали свій шлях. Крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром. В міру нашого заглиблення в тіло Зони ми почали все частіше зустрічати сліди кабанів. На узбіччях зустрічалися час від часу змії. Далі ліс почав густішати. Почали з*влятися болота. Безкінечні, безнадійні, як обіцянки комуністів, болота. Вам колись доводилось бачити болота ....багряно-кривавого кольору? Такого мутно-коричнево-червого? Там саме такі болота. Ми знову вийшли на колію. З кожною сотнею метрів переміщатися нею ставало усе тяжче. Вона ставала усе більш зарослою. Я ніколи не думав, що рослинність може бути таким тяжко прохідним бар*єром. Вона ускладнювала наш рух в десятки разів, сповільнюючи нас, вибиваючи із сил. Однак ми далі йшли. З часом на нашому шляху почали з*являтися перші станції, різноманітні покинуті будівлі. Комарів ставало все більше, рослинність густішала. Зрештою, ми й незчулися, як почало темніти. Навколо безнадійний ліс. Іншого варіанту, аніж як продовжувати рух у нас не залишалося. Комарі почали збиратися вже у справжні хмари...
Аж ось перед нами вигулькнула станція. Покинута станція K. Сили нас потроху залишали і ми не придумали нічого іншого, аніж зупинитися на цій станції. В принципі, я знав, що так робити не можна, але чомусь (сам не розумію чому......) ніяк не опротестував ідею тут заночувати. В мого кольєги був спальник. Він його і врятував від комарів, заодно забезпечивши йому кілька годин сну. Я ж мав лише карі матку і трохи теплого одягу, котрий, однак не рятував від комарів. Знаєте, ця ніч була справжнім випробуванням. Тебе попросту з*їдають. Висмоктують твою кров, всю твою силу, всі надії... Я, окрім камуфляжу, мав ще один камуфляж із прогумованої тканини. Він надійно захищав тіло від сотень комарів, що абсолютно не планували відступати, навіть із наступом нічного холоду . Однак лице, руки, стики камуфляжу із взуттям – це все було в їх легкій доступності.
Я ходим, сідав, складався калачиком, намагаючись закритися, намагаючись не слухати цього жахливого монотонного дзижчання, котре просто- напросто впевнено давило на мозок. Я не спав. Лише вибивався із сил. Зрештою, я попросився змінитися з Дімою (так, до речі, звали мого колегу). Він уступив спальник. Поспав десь так 1.5-2 год. Далі – підйом. Ще десь години дві поспав Діма. Врешті почало світати. Ранок це завжди нова надія. Він обнадіює і додає сил. Ми хутко зібралися, з*їли по гематогенці і рушили далі в дорогу.
З кожною сотнею метрів колія усе будьте заростала, комарі далі напосідали на нас, повністю вибиваючи із сил. Ми йшли. Кілометр за кілометром. Минаючи станції, переїзди. Все частіше почали з*являтися різноманітні речі, на зразок різних ящиків, автомобільних покришок, коробки від трансформаторів. Ми знову зійшли на якісь лісову дорогу, болота ставали все більш ефектними, ліси усе більш густими. Минули якусь річку...якщо це можна було назвати річкою, адже вода там була застояна і цвіла. Через річку була понтонна переправа. Так тривало ще дуже довго, і весь цей час ми просто тихо прозрівали від комарів. ЦЕ було справді жахливо. Зрештою, ми дійшли до ст. M. Йти далі колією, котра і далі пролягала через ліс (з усіма його, бл**ть, комарами!) ми не могли. Це було нестерпно. Тому ми прийняли рішення йти в обхід, через кілька населених пунктів, у сподівання на те, що таким чином ми хоч трохи вийдемо із лісів на відкриті території. Так і зробили.
Далі наша дорога була чистою імпровізацією. На перших порах зміна ландшафтів та обстановки, вихід із лісу благоприйнятно повпливали на нас. Ми явно додали у швидкості, настрій покращав. Ми хутенько минули перше село, пропиляли 11км до села F, минули і його, а далі...а далі знову ліси і знову комарі......Почало З*влятися дуже багато слідів кабанів, вовків, рисі. Змії час від часу зустрічалися також. Підходила середина дня, вчорашня мокро-дощова погода змінилася спекотною. Вийшли з лісу на спеку. Комарі нікуди не поділися. Тепер мало того, що ці тварюки нас жерли, так ще й зверху нещадно палило сонце. Ми зрозуміли, що прорахувалися, однак вже було пізно. Ми пройшли ще багато км, пройшли через ще два села і вийшли на свого роду *пряму* до Прип*яті. Попереду було ще одне село і Вона. Головна мета наших поневірянь.
Однак, як то кажуть *Людина мислить, а Бог – крислить*. Сталося все зовсім не так. Десь ще на відстані в 10-8 км до Прип*яті наш дозиметр перестав нас тішити. Різко виріс фон. Причому з кожною сотнею метрів він впевнено зростав. Зрештою, коли на відстані в приблизно 5-6 км до нашої цілі табло дозиметра показало нам позначку в 2.15 мкр\год ми зрозуміли, що тут щось не так. Подальше просування вивело нас на село, котре було на карті, але в реальності....в реальності на місці села був лише ліс із дивними пагорбами-кучугурами.....село було закопане..... просто-напросто будівля і все, що було в селі взяли та й заховали під землю.....Усвідомлення цього дало відверто моторошне відчуття...я зрозумів, що все йде не так, як я собі планував.......Минули ще метрів 500 з-за кущів перд нами з*явилася якась дуже специфічна гусенична спецтехніка. Дозиметр запищав, що було сил...мене кинуло в піт....*Ні, не вартує воно......я ше хочу жити.....
Короткий консиліум двох стакерів-початківців прийняв одностайне рішення виходи із зони зараження...і то чим швидше.......
Далі ми пройшли ще десь 7км, доки не добралися до першого села, рівень радіаційного фону в котрому вже не становив такої загрози нашому здоров*ю. Ще не дійшовши до села нас застала темнота. Знаєте,  я ще ніколи не відчував таких...навіть не моторишних, а попросту страшних відчуттів. Всі ці мертві села, будинки із пустими вікнами, недбало забити дошками, що світили безоднею пустої темноти, клуби, заготпункти , сберкасси, поштові відділення....всі вони дихали, всі вони уважно за нами спостерігали за нами...Знаєте, це дуже енергетичні містця. Тільки от енергетика там якась....сповнена болі?.. Село заросло густим лісом. По-моєму, темрява Полтви та інших потоків підземних була не такою густою. Врешті ми вийшли за село, на сам його початок, де не було лісу.
Ми були повністю виснажені і розбиті. І фізично і морально. Тільки зараз я помітив, що комарів тут фактично не було...
Ми заночували у хліві якогось дому. На другому поверсі. Місце виявилося якимось дуже затишним, на відміну від решти будівель....Воно було якимось...лагідним? У всякому разі там я відчував себе в безпеці. Там не було комарів. Ніч була дуже холодна, з лісу виходив густий туман, в небі висів повний місяць. Десь так в годині 3-й ночі прокинувся від холоду. Вирішив одягнути весь одяг, що був у мене. Почав вдягатися і тут.........метрів так за 300-400 від нас із глибини лісу долинуло виття вовків........Мороз пішов по шкірі..... Ніколи не думав, що їхнє виття таке....холодне(?) До речі, що цікаво, дуже гарно відрізняється виття вовка і виття вовчиці, але це так, ліричний відступ. Попри виття і всі перипетії я таки заснув. Мене скувала повальна втома. Я нарешті заснув. Наступний день виявився ще тяжчим.
Вранці , проснувшись, я помітив, що Дімав якийсь дивний.....Віе був, шо називається *загублений*, про щось глибоко та уважо думав. Врешті, ми зібрали рюкзаки, пішли набрали води в річці, що протікала через село (вода була мутна і темна). Вернулися, почистили зуби. Діма все оглядався в сторону будинку, де, очевидно жили господарі хліва, що ми в ньому заночували. Зрештою він якось різко підвівся і невпевнено пішов в сторону головного входу в будинок, неуважно відхиляючи височенну траву та різне польове зілля. Вернувся за якийсь час.
Уже пізніше, коли практично всі наші пригоди були позаду і ми ( перебуваючи  однак іще за яких 500м кордону Зони  і відпиваючись чаями) відпочивали, Діма розповів, що йому приснився сон. Увісні до нього приходив власник цього дому. На вигляд був  високий, років 30-и. Він уважно на нас подивився і запитав *Ну що, хлопці, спите? Відпочиваєте?* Діма відповів, що так і є... *Ну то спіть, спіть. Набирайтеся сил* - Продовжив господар. І пішов.     Я завжди вірив, що всяке місце має свою енергетику....
Наступний день виявився найтяжчим у всій відношеннях цього слова......Там було все: і довжилезні переходи під палючим сонцем, і непрохідні ліси зі всіма їхніми болотами, і сотні та сотні комарів, що просто тупо йшли за нами хмарою, витягуючи із нас усі соки, і такі ж безперспективні поля, дикі звірі (Зокрема нам пощастило натрапити на Оленицю, трьох косуль, зайця і, як фінал, метрів за 90-110 пере нами дорогу перебіг вовк....(тоді, до речі, знову стало страшно). Ми пройшли ще кілька містечок і сіл. Всі ці руїни колгоспів, порослі дороги, сліди побуту, все це починало давити своєю безкомпромісною, кричущою мертвотністю і пустотою. Відчувалося, що люди не хотіли іти з цих місць.
А ми все йшли. Година за годиною, кілометр за кілометром. Минаючи одне містечко за нішим. Весь день ми практично не зупинялися... .Ми просто не могли зупинитися, бо щойно ми зупинялися, як одразу ж комарі робили цю зупинку не менш осоружною, аніж наш хід. Тіло заливало потом, м*язи нили. І при цьому увага булу на максимумі. На максимумі вона була тому, що ми виходили із зони ЗОВСІМ не тим шляхом, котрим добиралися туди. Якщо йшли ми так зв. *Західним*, то поверталися...ми вже чисто своїм. Він вийшов якимось..гм.... Південно-Західним (?)).
З часом ми минули ще кілька сіл, з*явилася ЛЕП, я відчув, що скоро будуть люди....Не встиг я це собі подумати, як тут, раптово з-за повороту  почувся гуркіт важких двигунів! Ми різко і розпачливо метнулися в якусь канаву, прилягли.....зверху проїхало кілька потужних вантажівок мерседес, зі щебенем. Їхали вони в сторону Прип*яті, очевидно на будівництво нового конфайнменту. Перечекали. Обережно вилізли, обтрусилися з пилу. Тіло вже не витримувало навантажень, а попереду було ще багато км!
Минувши ще якусь відстань ми натрапили на якісь цілком житлові будиночки. З острахом швиденько та обережно обійшли. Далі наша дорога на багато кілометрів мала пролягати знову через ліс і лісосмугу....ц означало одне: комарі. Далі були кілометри суцільної боротьби за виживання (від комарів...смішно, нє?) Ми остаточно вибилися із сил....і не могли зупинитися.... ми йшли і йшли, аж доки ледь не вискочили на КПП! Треба було обходити. Звернули у височенну траву поля. А ж тут почувся гавкіт собак.....! Нас почули!
Такий біг моє серце запам*ятає на довго..... втомлені цілоденним безперервним ходом в дуже складних умовах, тепер ми бігли...Бігли шалено, спотикаючись, провалюючись в якісь ями і тут...тут ми вибігли прямо на трійко косуль! Остання різко злякалися і рвонули в сторону КПП. Це нас і врятувало. Вони зробили стільки шуму, що собаки попросту переключилися на них. Ми лише шалено віддихувалися прислухалися, як собачий гавкіт віддаляється від нас. Комарі далі не давали спуску...це було вже зовсім нестерпно, але потрібно було йти. Пройшли ще десь метрів 800 полем, обійшли безпечно КПП. Далі ми пройшли ще не один кілометр. Ми йшли аж до самого вечора, доки ми прийшли в село Q. Проходячи крізь село вирішили зупинитися...байдуже на комарів..сил іти вже було...серце не витримувало...До того ж того дня наш раціон обмежився одним гематогени та одним маленьким снікерсом іще з самого ранку. Звернули до однієї з хат, зайшли на подвір*я і просто отетеріли. Там було щось незрозуміле..Вся земля була густо перерита кабанами, лежало багато одягу і стояла суцільна стіна комарів. Скільки в нас було сили ми завертали звідти. Зрештою, ми минули село. Починало темніти. Треба було зупинятися. Раптом я помітив щось дивне попереду....Подивилися в бінокль. Це було КПП.  Покинуте КПП, на дорозі.
Підійшли туди. Так воно й було. КПП стояло перед виїздом на великий міст через таку ж велику річку Z. В*їзд на міст зі сторони Зони був загороджений півтораметровим земляним валом, в котрий була зарита специфічна фермо- подібна металоконструкція, що унеможливлювала проїзд на територію зони. Виглядало це справді космічно. Зупинилися біля КП. Попадали на землю майже неживі. Такого мій організм ще ніколи не переносив (та й психіка теж).
Нарешті ми сиділи, відпоювалися чаями (Боже, який це був кайф..Ви знаєте, як насправді, мало потрібно людині для щастя? Ні? – З*їздіть в Зону, а хоча краще не їдьте туди). Уей вечір був справді прекрасним. Комарі теж кудись нарешті пропали і це було просто чудово. Ми нарешті мали воду (не просто воду, чай!, ми їли свій згущик, печиво і ...відпочивали...говорили...говорили багато і щиро про все на світі....
Врешті заснули...спали ми не надто довго (спали, ми до речі на даху КПП (блін, мені вже у стількох направду, дивовижних місцях доводилося ночувати!)), бо почався дощ. Ще засинаючи і говорячи ми мали змогу спостерігати цікаву картину: захід сонця над Зоною, що ніби прощалася з нами. Далі на сцену вийшов великий багряний місяць, а з протилежної сторони, з *Нормального світу* в нашу сторону рухалася гроза. З фантастичними блискавицями. До неї було ще далеко. Тому, доки вона дійшла до нас ми змогли поспати яких 4 години.
Дощ збудив нас зі сну. Ми швидко зібралися. І рушили. Рушили в дощ, рушили в темноту, рушили до нормального життя. Життя ціну котрому тепер значно краще розуміли! Падав рясний нічний дощ, ми перелазили барикади поруйнованого мосту. Вийшли на міст. Востаннє глянули в темноту в сторону Зони.
Обережно, минаючи звалені стовпи, пішли в сторону селища  G, найближчого населеного пункту, котрий був живий. Ми йшли серед безапеляційної ночі. Її темнота було всепоглинаючою і безмежною. Ми йшли під таким самим всепоглинаючим дощем. Ми були втомлені і розбиті, але...щасливі. Далі ми вийшли на ЛЕП, дроти котрої просто таки науково-фантастично світилися голубуватим яскравим свічення серед цієї якої начебто й літньої, але вже по-осінньому мокрої ночі.
До ранку ми прийшли. Село ще спало. І ми могли спокійно перевдягнутися та привести себе до ладу. Доки ми чекали на автобус, що повинен був забрати нас до Києва нвас перед очима відкрилася прекрасна картина: доволі чисте акуратне село. Приємні люди, що масово виганяли своїх корів на пашу, трактори, що виїжджали на поля завершувати жнива. Село було живим у всіх можливих значеннях цього слова. Це було справді дуже зворушливо, справді контрастно.
Потроху автобус набирав обертів. Мене косило на сон, якесь приємне відчуття пройденої пригоди крутилося десь у грудях.
  Сталкер ніколи не повертається тією дорого, якою приходить, думав я. ОТ і добре. Амінь)
Бачиш: в них тут зовсім інший світ..кажуть, в них тут правда на обід.

inkognito

супер, але тема сісьок Прип'яті, Чорнобилю не розкрита.
Усі фото тут
Обговорення тутко
Resistance is futile

228 Гості, 0 Користувачів