Якщо уважно подивитися на хмари - то стає зрозуміло, що це насправді не хмари, а духи людей, які з тих чи інших причин не можуть знайти собі місця. Недаремно у хмарах можна знайти стільки різних образів та асоціацій, недаремно вони змінюються щохвилини. Злі душі утворюють чорнезні хмари, а добрі - білі. І якщо духів збирається багато - вони об’єднуються і сходять на землю у вигляді дощу, по аналогії: або теплого і приємного, або холодного та простудного. Дощова вода стікає у каналізацію і, краплинка до краплинки, як термінатор другий, збирається докупи. А каналізації, в свою чергу, впадають у Полтву. Відповідно: Де у Львові наймістичніше місце, де дух переходить у тіло і навпаки? - правильно, у Полтві! Саме для цього і збудовані масонами-алхіміками всі ці доріжки та овальні склепіння, всі ці люки назовні кожних десять метрів та замуровані вікна у будинках. А коли дух закінчить свою справу (не важливо чи добру чи погану), він стрибає назад у воду і перетворюється у пару, яка й вертається у хмари. Але поки пара дійде до хмар, вона витає підземеллями Полтви. Чим не сюжет для фільму жахів?
На цю вже третю вилазку до центральної частини підМіста зібралося небагато - не мало а аж девять людей. Хто б подумав, знайти 5 люедй на велопохід це вже свято, а тут стільки бажаючих гамно потоптати Збір був в центрі біля Прометея з вилами, попили пивко, почекали поки стемніє, послухали дідуся з націоналістичними піснями, якому за це надавали купу пустих пляшок.
Кожен день люди ходять Львовом і не дивляться не те що собі під ноги на Люки, а й навіть на красиві будинки навколо. Саме тим і приваблює діґґерство, побувати там, внизу, куди ніхто не звертає увагу. Та й матері з дитинства виховували в нас побожний страх перед всякими люками, казали «не лізь туди» і все таке. Тому, треба мати достатньо сміливості та відчайдушності щоб в центрі міста, біля Пам’ятнику Шевченку, де ти призначав побачення своїм дівчатам і де кричав "ЮЮЮ-Щен-Коо!" взяти і підняти з землі металевий лист та й полізти в цю брудну, вогку яму. Думаєш собі, що подумають навколишні люди, як вони на нас дивитимуться? Але то все пусте, так само вони дивляться та крутять пальцем біля виска і на туристів з півметровими броциками (наплічниками - прим. ред.), які лізуть зимою чи в дощ у гори. До якого з цих таборів пристати кожен вирішує сам.
А ми, довго не вагаючись, підняли не надто важку кришку і опинилися в зовсім іншому царстві, без світла, гамору, людей та машин. У царстві спокою і постійності, де спалахом вихоплюєш білу димку духів і де відстані минаються швидко, а час йде довго.
Щоб було менше шуму - перевдягалися ми вже всередині, у тунелі. Австріяки його робили добротно, узбіччя високо над землею, сухе, широке. Йдемо проти течії в сторону Проспекту Шевченка. Минаємо пам’ятник, кожних десять метрів бачимо стічний люк назовні, прямо посередині річки. Десь біля пам’ятника Копернику справа з’являється Люк з драбиною назовні, але виходить він прямо на дорогу. Мої супутники постійно зупиняються і фоткають усе, всьому дивуються, все розглядають. І дивуватися справді є чому! Відчуття, як в підземеллі старовинного замку. Високе напівкругле піднебіння викладене з тесаного каменю, овальні бічні притоки, балки, дивовижні нарости на землі, під ногами ростуть футуристичні місячні грибки, виглядають як солодка вата і кілька сантиметрів заввишки. Дуже гарно відблискують у променях ліхтарика.
Досить скоро і непомітно тунель повертає направо на Проспект Шевченка. Арка стає повністю цегляною Це, напевно, найстаріша частина тунелю. Йти можна у повний зріст, місцями навіть удвох, за ручку. Навпроти пам’ятника Грушевському бачимо злив двох річок. Власне менша, Полтви, зліва і більша, сума Залізних Вод і Вульок, справа. Про те, що ми саме навпроти пам’ятника можна сказати, судячи з того, що вихід знаходиться кількома метрами далі, якраз навпроти пам’ятника, на стіні з колись мідною долівкою. Сама Полтва тече в бік Погулянки, бортика там нема, але й води не дуже багато. Можна буде якось полізти. А зараз, оскільки багато хто без відповідного взуття і захисту, йдемо сухим бортиком далі.
Перед вулицею Франка широкий тунель змінюється приземленим овалом, стеля щоразу нижчає і нижчає. Йти доводиться напівприсядки. Невдовзі стеля піднімається, а на узбіччі з’являються перила - півметрової висоти надбудова з цегли біля краю бортика. Основне призначення надбудови - збільшити прохідність тунелю коли багато води. В такому випадку вона тече собі всередині перил, нікому не заважаючи.
![](http://lh5.ggpht.com/_jHMhvw1nQ1g/SVIyPi1EItI/AAAAAAAAHAA/9cCtCmMD4-E/s800/1931.jpg")
Знову сходи вверх і знову залізна плита вгорі. Взагалі-то цікаве це заняття по орнаменту на будинках, по вивісках магазинів впізнавати де ти є. Але зараз це легко - Біла Скеля, всі знають, всі були. Прохід гарно розчищений, легкодоступний і у досить безлюдному місці. Думаю, наступний раз інсталитися будемо саме тут.
Але вся хороша ідея бортика згублена недбалістю монтерів, які виводять бічні зливи не в саму річку, а прямо в бортик. І там починає накопичуватися вода. В одному місці навіть видно що бортик спеціально завалили, аби вона виходила. Відповідно захисту він вже не дає. Знаходимо наступний вихід - Люк високо вгорі! Це вже майже зупинка трамваю біля Стрийського ринку. Проходимо ще трохи далі. Води стає щораз більше і більше, тому основна група лишається на місці, відпочити, а я йду вперед розвідати обстановку. Йти доводиться під кутом 40 градусів до вертикалі, так низько стіна; і по 20 см в застояній воді. Але воно того вартувало. Я вийшов до зливу ще двох річок. Одна - Залізні Води зі Стуса, інша - Вулька з Франка. Обабіч видно красиві сходи з виходом назовні, навпроти залу гральних автоматів. Сумніваюся що «гопніки», які регулярно там просиджують «сваі манєти» здогадуються по чому ходять.
Вертаюся назад з невтішною для них новиною: далі суцільна вода. Тому вертаємося ще трохи назад і вирішуємо вийти на поверхню. Я піднімаюся ржавими скобами вгору і, несподівано для себе, люк, що я його так і не зміг колись відкрити ззовні, легко подається зсередини. Вгорі пустий вечірній Львів. Одинокі перехожі, таксисти. Ще поки нагорі був тільки я в спецодязі і всьому необхідному, мене сприймали як робочого і уваги не звертали. Але як з’явилася решта, усі в різнокольоровому одязі і з фотоапаратами - почали дивуватися і відводити погляди. Але мені все одно. Усі веселі та життєрадісні вибираються назовні! А ми з Богданом і Артемом прощаємося та пірнаємо назад у товщу землі.
Пробуємо йти далі по Вульці, з бажанням вийти аж на Вокзал. Чув я колись таку історію, що на привокзальній дівчинка була впала в каналізацію і її виловили аж за Оперним. Хочу це перевірити. Але пройшовши 300 метрів бачу, що в Богдана недостатньо високий захист, він йде явно на межі. Тому завертаємо назад і вертаємося до точки входу на Проспект Свободи. По дорозі крейдою маркуємо виходи, раптом комусь знадобиться.
Дорога від Грушевського до Оперного - чудовий екскурсійний маршрут. Широка, суха, високі стелі і купа простору. Йдеш нічим не гірше ніж поверхнею. Перед самою Оперою знаходимо ще один вихід, правда сходи закінчуються дебелим люком, не піднімеш. Далі тунель завертає направо і минає Оперу стороною. Бачимо злив театру Заньковецької, фундамент самої опери викладений з тесаного каменю. Далі тунель ще зростає у висоту, сягаючи п’яти метрів. Таке враження, як у підводному човні чи літаку.
Далі починається поступовий спуск, вода набирає швидкості, з’являється гуркіт, слів майже не чутно. Тут я був реально здивований. Ми опинилися на висоті двох метрів, а під нами Полтва з грюкотом зливалася з водами Городоцької, і так разом вже пливли далі. Це виглядало як маленький водоспадик, чи гірка в аквапарку. Трохи далі, за зливом між берегами був мостик.
Цікавий момент. Коли ми верталися до Опери, то частина доріжок по яким ми йшли до Руставеллі вже була Затоплена, хоча перед тим суха. Тобто рівень води піднявся. А як вже ввечері верталися назад - знову суха. певно люди масово перед сном, поки не вимкнули воду, йшли на вечірні водні процедури і лягали спати
Виходимо неподалік від Білої скелі, перед тим знявши спорядження. Людей нема, тільки трохи далі стоїть якийсь старший чоловік. Дивлюся - прямує до нас. Вітається і каже, шо то є дуже небезпечно так як ми туди лазимо. Каже що треба мати зв'язку і каску. Зв'язка потрібна, щоб не змило хвилею. Ми розговорилися та відповідаємо, що води не повинно бути, бо нема дощу. Він розповів, що також діґґер, що також лазить, і що зв'язка - обовязкова умова, бо можуть бути раптові скиди води промисловими підприємствами і нас просто змиє. Також він підтвердив, що той тунель йде аж до Вокзалу. Ну і на прощання сказав, як його знайти.
Ми прощаємся і розходимся кожен в свою сторону. Львів пустий, я проходжуся назад до Оперного тунелем, але тепер вже зверху, з насолодою згадуючи як там було внизу.
Фото з цього походуДуже професійний і цікавий описна ЕкстріміФото з іншого походуХудожні фотоФотографія 19 ст з будови каналу в центріЯк все починалосяЯкшо надумаєте лізти:
- Добре перед тим подумайте чи воно Вам потрібне і чи Ви до цього готові
- Прочитайте правила безпеки і список необхідного спорядження
- Якшо ніхто з вас до того не лазив - зробіть пробну вилазку навпроти Ніко Заходу через дорогу. Там безлюдно і просто. Вхід за 20 метрів від дороги біля Трансформаторної будки
- Найкраще місце для входу шоб попасти в центр - біля Білої Скелі.
- Якшо це ваш перший похід - проконсультуйтеся з тими, хто там вже був. Мої контакти в профілі.
Пройдені колектори нанесені на карту Львова
Повна версія на
пікасіСинє - то шо я пройшов. Червоне - відгалуження, які ше не є досліджені. Коричневим позанчені входи. Буду вдячний за доповнення карти.
Всі ці офігенні фото і стаття в газеті - Максим Баландюх
UPD: Карта Полтви і всіх приток станом на 1941 рік
тут
Telegram чат
Facebook
Instagram
Напишіть нам
Donate Експлореру
Тема: Полтва (Прочитано 208448 разів)
