Розточчя: Поляни - Майдан

Автор dali_bude, 04.05.2013 15:11:23

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

dali_bude

Формально велосезон на зиму не закривався, але вперше в цьому році за місто я виїхав тільки в четвер. "Суб-сезон" було вирішено відкрити новим візитом в Розточчя, а саме в загадкове село Поляни. Розточчя, нагадаю, це двохсоткілометрове горбисто-лісисте пасмо, поділене між Польщею та Україною навпіл; Львів з Високим Замком вважається його східною межею. На Розточчі розташовано чимало природніх парків та заказників.



Дорога моя пролягала через Брюховичі. Можна було сісти на поїзд о дев"ятій ранку і зекономити 10 кілометрів дороги, а можна було трохи довше поспати. Я, очевидно, вибрав сон і поїхав в Брюховичі своїм ходом - спочатку дачним містечком, тоді асфальтованою дорогою на Збиранку, а тоді лісовими стежками аж до розгалуження вулиць Курортної та Львівської. Цей шлях довший, але дозволяє уникнути руху трасою, неприємною і небезпечною. Педалював я аж до села Лісопотік, перед яким повернув вправо.

Повна карта маршруту

Львівщина цвіте і пахне.







Дорога до Полян пролягала селами, що сховалися між лісистими горбами у вузькій долині. Я давно хотів нею прогулятися, і, як виявилося, недаремно, бо місця там справді дуже гарні. Сільська місцевість чергується з таємничими тінистими улоговинами, а довкола височіють зелені кудлаті міні-гори.





Несподівано дорога вперлася в замкнуті ворота. Ізоляцію посилював колючий дріт по периметру, судячи з усього, чималої території.





Що за нафіг, подумав я, невже хтось купив собі усі Поляни? Ровер лекго пролізав під ворітьми, а я - над ними, однак, побоюючись бойових собакевічусів, я змушений був спантеличено відступити. Кінець мандрівці?

На щастя, ні - я трохи не туди звернув і з"їхав з головної дороги. Повернувшись півкілометра і вилізши на горбочок, я розгледів ознаки будівництва. Супутник підказує, що огороджено кілька гектарів землі.



Поляни ж виглядають точно так, як я собі уявляв. Це величезна полонина, якою розкидано кілька хаток, від одної до другої багато сотень метрів. Частина землі розорана.









Остання хатка геть попід самим лісом. Виглядала доглянутою, але стояла порожньою; мабуть, мешканці набігають періодично, але постійно тут не живуть.









Далі в планах було вибратися з Полян через ліс у східному напрямку і втрапити на поїзд з Рави Руської до Львова, для чого обрати одну з найближчих залізничних станцій і подолати до неї з десяток кілометрів. Супутникові карти натякали, що якісь просіки у лісі є, тож я поволі став намацувати свій шлях. Але щойно я занурився у ліс, то зрозумів, що у мене виникла невелика проблема з прохідністю лісових стежок, а тому й швидкістю мого пересування.

Одного зимового дня рослинність Львівщини виявилася покритою доволі товстим шаром льоду. З неба сіялася переохолоджена вода і перетворювалася на лід, як тільки досягала поверхні. Вага затверділої води згинала дерева до землі, відламувала гілки. Коли лід розтанув, міські служби оперативно все розчистили, однак у львівських лісах все залишилося лежати на землі. Грунтівки та лісовозні магістралі, які мій ровер би комфортно міг долати за інших обставин, стали виключно пішохідними.







Тим не менше, я відносно оперативно вибрався з лісу і став оцінювати, де я і скільки в мене часу. Була четверта, до поїзда залишалося півтори години. До залізниці я міг заїхати хвилин за сорок. Мозок радив заминати і їхати помаленьку на поїзд, але інша частина тіла прагнула продовження пригод. Постоявши деякий час, я зітхнув і розвернувся на 90 градусів. Попереду ще цілих півдня, мандри тривають.

Наступним моїм пунктом було село Майдан. Заховане, як і Поляни, між лісів, воно теж обіцяло бути гарним. До Майдану я розраховував проїхати через ліс - супутник, знов-таки, показав просіку. І хоч просіка ця могла бути звичайною лісовозною дорогою до найближчої вирубки (ось вона на супутнику, ця вирубка, на півдорозі до Майдану), я був готовий ризикнути. В найгіршому випадку я пройду останню пару кілометрів лісом без дороги - а старим листяним лісом можна йти швидко і комфортно навіть навпростець.

Дорога справді виявилася лісовозною. Власне, місцеві ліси не належать до заказників чи заповідників, і дороги в них бувають тільки двох типів: дорога, по якій їздять лісовози, і дорога, по якій не їздить ніхто, причому дуже давно. Лісовозна дорога не особливо дружня до велосипедів - півметрової глибини колія, а посередині в"язке багно, тому, при нагоді, я намагався обминати лісом по менш накатаному бічному об"їзді. Добре, що об"їздів таких було досить.

Зараз, дивлячись на карту, я бачу, що один з таких об"їздів міг бути насправді відгалуженням від основної дороги під дуже гострим кутом, і я не помітив, як відхилився вправо, на північ. З іншого боку, основна дорога під кінець стала вже дуже заболоченою і непрохідною. Так чи інакше, мрія втрапити в Майдан швидко і по прямій почала згасати, в той час як я відхилявся все далі на північ і марно шукав можливості вирівняти свою траекторію в правильному напрямку.



Рухався я практично весь час пішки; точку неповернення було пройдено. Мій шлях урізноманітнило широке і гарне пасовисько, яке, як я сподівався, було вузловою точкою лісових доріг, і звідки я міг знайти напрям на Майдан.





Але, незважаючи на те, що від пасовиська справді відходила пара доріг в правильному напрямі, перша дорога завела мене в стару вирубку і цілковитий тупик.





А друга, по традиції, вигнулася і повела мене знову на непотрібну північ. І тут я зрозумів, чому так тяжко їдеться мені на Майдан і чому ніяка дорога на нього не хоче вести: ліс перетинала довга, глибочезна балка. На супутникових фотографіях таких моментів, на жаль, не видно. Моя пряма лінія ніяк не могла провести мене до Майдану, тому що здолати цей яр є фактично неможливо - він глибиною з п"ятиповерховий будинок і повністю захаращений.

В цей момент я мимоволі почав прикидати, як би я при потребі в тому лісі ночував, бо вже надходив вечір, а кінця моїм блуканням видно ще не було. В мене не було ніякого ліхтарика, батарея в телефоні сідала. Але залишалася ще надія, що дорога на північ оминає балку згори. Я сказав собі, що якщо я балку не омину, то я плюну на цей Майдан і почну вибиратися з лісу кудою завгодно.

На щастя, дорога оминула балку згори і почала спускатися донизу. Пригоди на цьому не закінчилися, адже в тому місці, де я опинився, ліс від льодового побоїща постраждав найбільше. Я повзав під деревами, перелізав через них, оминав їх величезними петлями - все це з ровером на горбі.





Але жопа не може тривати вічно. Балка стала пологішою, я спустився до чарівного потічка, де втамував спрагу.



А берегом потічка йшла стежка, яка своїм виглядом виражала близькість до цивілізації. Десять хвилин - і я вже на березі озера в селі Майдан.







Швидкий перекус, коротка екскурсія селом - і додому.



ctrl+c ctrl+v

dali_bude


256 Гості, 0 Користувачів