Автор Тема: Львівський лакофарбовий завод  (Прочитано 1885 разів)

1 гість дивиться цю тему.

bodyabighit

  • Свої
  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 126
  • Рейтинг 129
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Основна тема тут
Розшарити F VK G+

maxiWELL

  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 133
  • Рейтинг 65
    • Перегляд профілю
Re: Львівський лакофарбовий завод
« Відповідь #1 : 03.09.2016 14:07:41 »
Напівзакинуті заводи, ІМХО — ні те, ні се.
Як правило,  відсоток закинутих будівель невеликий і все поперегороджено орендаторами.
Розшарити F VK G+

bodyabighit

  • Свої
  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 126
  • Рейтинг 129
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Львівський лакофарбовий завод
« Відповідь #2 : 03.09.2016 17:45:16 »
Що маєм те маєм. У Львові вже й не так багато повністю закинутих заводів. Та й з доступністю деколи бувають певні труднощі. А тут суто для історії. Тай й не так багато збереглося навіть і залишок промислових об'єктів дорядянського періоду
Розшарити F VK G+

Roy

  • Супер Модератор
  • Досвідчений Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 3550
  • Рейтинг 1437
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • Мої фото
Re: Львівський лакофарбовий завод
« Відповідь #3 : 03.09.2016 22:05:35 »
Гарний звіт, дякую.
Розшарити F VK G+
Meine Ehre heißt Treue

Нелегал

  • Свої
  • Досвідчений
  • *
  • Повідомлень: 291
  • Рейтинг 146
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Львівський лакофарбовий завод
« Відповідь #4 : 05.03.2019 00:16:13 »
Недавно маловідомий львівський письменник Петро Яценко на свому фб виклав деякі мемуари про лакофарбовий.
11 лютого о 13:56
Після школи я ніколи не йшов додому відразу, а багато подорожував. Навколо було так багато звабливих місць і цікавих речовин, що просто дивно, що зараз я пишу ці рядки. Неподалік, на місці сучасного житлового комплексу, стояв львівський лакофарбовий завод. Його паркан був цегляним, трухлявим, а в кількох місцях у ньому при землі були пробиті діри. Доросла людина туди б не пролізла. Певно, робітники просто передавали в ці дірки своїм напарникам якусь украдену продукцію. Але дитина пролазила якраз.

Територією лакофарбового заводу ходили охоронці, бігали злі собаки, але там можна було просто на землі знайти шматочки жовтого сурику — ця хімічна речовина, якщо нею спорядити жерстяний корок від горілчаної пляшки, пробити в ньому дірку цвяхом і підпалити, була чудовим паливом для ракет. Їх ми підпалювали й запускали просто з рук. Корок від горілки випускав сніп яскравих іскор і зі свистом міг летіти з до п’ятого поверху. Якось таку обгорілу ракету нам принесла сусідка. Не сварила, просто віддала мамі зі словами: “Ваш?” Вона знайшла її на своєму балконі.

Якось нас із товаришем захопили в рабство два старшокласники. Вони змусили вибирати для них шматочки сурику із неглибокої калюжі. Урешті, ми від них утекли.

Якщо пройтися з годину від нашої школи, можна було дійти до промзони, де розташовувався склад піроксиліну — потужної вибухівки, що подібна на звичайну медичну вату. На початку дев’яностих склад охороняли абияк. Мені з товаришем удалося якось навіть пройти крізь порожнє КПП. Ми залізли у щілину поміж стелажами з металевими контейнерами, відчинили один із них, подібний на бідон, і напихали собі вибухівку жменями просто в кишені. До нас прибіг великий пес, що жив на території, ми завмерли, але він нас обнюхав і не став гавкати. Зрозумів, певно, що ми не злодії, а просто дуже дурні.

Ми вийшли так само через КПП. У школі я розповів цю історію однокласникам, і вони вирішили негайно після уроків спорядити експедицію. Я мав бути провідником, але відмовився: на балконі й так уже мав цілий кульок вибухівки, а після школи ми з таким же відмороженим другом планували пройти сто кроків карнизом вздовж другого поверху будинку побуту “Ювілейний”, щоби потрапити на якийсь “секретний балкон”. Той карниз був шириною сантиметрів двадцять.

Однокласникам не пощастило. На КПП їх не пропустили злі дядьки, а коли однокласники знайшли дірку в подвійній огорожі і полізли в неї — на них кинулися собаки. Усі подерли одяг, коли тікали, а одного хлопця, старшого від нас на рік, затримала міліція і повезла додому з роздертими штанами. Наступного дня він не подав мені руки, але ж я не був винен, що він іще той дибіл. А на “секретний балкон” ми з колегою таки потрапили. Іще досі пам’ятаю видовжені бліді обличчя жінок за високими вікнами ательє. Ми тулилися до вікон, а швачки боялися нас налякати.


Запаси вибухівки, які в мене були, я вирішив використати найбільш ідіотським чином: підірвати в себе на балконі. Я нафарширував нею паперову модель літака, що висів був у мене над столом, і підпалив. Стовп вогню підсмалив мені чуба та вії, але, на щастя, нічого не загорілося. Придуркам щастить.

А от складу піроксиліну так не пощастило: невдовзі він згорів дощенту. Ми побачили лише обгорілі остови металевих діжок і закинуту сторожку на КПП.
Розшарити F VK G+