Книжка зі звітами з Експлорера

Автор Golem, 14.07.2018 23:05:39

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 2 Гості дивляться цю тему.

RedShift

Darts matters!

explorer


Golem

Цитата: explorer від 17.07.2018 21:05:57
Ги :) Я теж в чергу :))

Ок! На "літературний вечір" заскочиш? ;)
Дігери всіх країн єднайтеся!

Romchick

 І мені можна? Був би дуже вдячний і шалено радий.

Golem

Цитата: Romchick від 17.07.2018 23:45:46
І мені можна? Був би дуже вдячний і шалено радий.

Звісно! Тим більше шо ти там є описаний ;)
Дігери всіх країн єднайтеся!

Bottlehunter

Цитата: Golem від 18.07.2018 11:24:55
Звісно! Тим більше шо ти там є описаний ;)

О курча! Вже не можу дочекаится книжки, щоб прочитати про описаного Ромчика  ;D ;D ;D
Най жиє Гуцулія!

Golem

Цитата: Bottlehunter від 18.07.2018 13:36:24
Цитата: Golem від 18.07.2018 11:24:55
Звісно! Тим більше шо ти там є описаний ;)

О курча! Вже не можу дочекаится книжки, щоб прочитати про описаного Ромчика  ;D ;D ;D

ну там чу-чуть. :) як ми колись разом їздили в Музей ракетних військ і моршинські шахти
Дігери всіх країн єднайтеся!

Dexter

І мені, і мені , будь ласка :P

Golem

Бачу що треба написати в пивничку щоб закупилися додатковими бочечками пива. А то на всіх може і не стати :) Пива я маю на увазі. Книжок вистачить усім хто зголоситься наперед.
Дігери всіх країн єднайтеся!

YserL

Ухти! Зрадістю купляю примірник.

Drusja

І мені один, будь ласка  :)
>>>>>>>>>> Не довіряй нікому <<<<<<<<<<

Le-i-3o

+1 в черзі на примірник з підписом Автора) і на презентацію +1
Він копав, і ти копай!!!

Dima_Bear

Я теж в чергу +1 , на книжку. Дякую.

Golem

Ок. записав. Всім вистачить :)

Обкладинка вже друкується. Думаю видавництво справиться їх поклеяти швидше ніж до пятниці :)
Дігери всіх країн єднайтеся!

Wolff

Мене ще 2 тижні не буде у місті(((. Хто може взяти книжку для мене потім заберу !!!

Golem

Не переживай, я відкладу і підпишу для тебе :)

Видавець обіцяє що перша партія буде у вівторок. Цього має вистачити на всіх тут зголосившихся плюс ще й лишиться я надіюся.

Ось пару корінців вже готові. Назва книжки поки що секрет :)


Питання:
1) Напевно що нема сенсу тягнути наш "літеротурний вечір" аж до суботи? Тим більше в суботу Iron Maiden в Кракові
2) На який день організовуємо? Середа всім підходить? Чи в вівторок ще тепленькі?
3) Чи потрібно попередньо повідомити власника Пивнички? Якшо так, хто це зробить?
Дігери всіх країн єднайтеся!

Ростислав


Bottlehunter

Цитата: Golem від 21.07.2018 21:30:03
2) На який день організовуємо? Середа всім підходить? Чи в вівторок ще тепленькі?

Я думаю, що питати коли кому виходить - гибле діло при такій кількості народу))) Просто признач зустріч коли тобі зручно, а ми підтягнемся.
Най жиє Гуцулія!

Golem

Ок! Тоді як тільки матиму дзвінок від Видавця - пишу сюди і на вечір підвожу машину книжок під Пивничку.

Ось додам ше троха спогадів які навіяла мені робота над обкладинкою.

"Спочатку хотів назвати креатив «Крим нАший». Типу переробка російського лозунгу на Український манер. Але потім подумав : «Який же він в сраку наший! Що це взагалі за колективна форма власності на Крим. Попахує союзом де все було наше і нічиє водночас! Крим мій, мій і тільки мій.».

Але я почав не з того кінця. Працюючи над обкладинкою до книжки ми включили мініатюру де підводний човен по Полтві заплив в підземний ремонтний док що знаходився глибоко в Український Карпатах. Док ми назвали «Балаклава». «Гм», подумав я. «А яке відношення Балаклава має до моєї книжки? Однойменний креатив я виключив з книжки бо він здався мені занадто нудним. Знаходиться Балаклава далеко, туди не можна поїхати і взагалі це вже майже не Україна!».



Тут я й задумався.... Чим же Крим мені такий дорогий? Чим він кращий за Хорватію, Туреччину та Іспанію вкупі взятих? Чому ж він все таки опинився на обкладинці, хоча в Книжці про нього ані слова? Чому його так легко змогли віджати і тепер мені страшно поїхати туди щоб повалятися по напів-повних пляжах?

Вперше в Крим я попав з мамою в 2005 році. Мені тоді було 22, якраз починав працювати на Сайпресі. Грошей мені тоді ще не платили, але й проектів серйозних теж не давали. Був час, але не було грошей. Попередні два роки я працював по 12 годин на Техприладі без відпочинку, а до того гарував 4 роки в коледжі. Чому б і не відпочити!

Ми поїхали в Чорноморськ. Для цього треба було спочатку на поїзді в Євпаторію, а потім на маршрутці ще дві години до самого міста. Чорноморськ нам порадила мамина колєжанка, як колишнє військове містечко яке тільки-тільки відкрилося для світу. Людей мало, ціни дешеві, персонал привітний. І це все була щира правда! Як і союз що не вивітрився звідти.

До того востаннє поїздами я їздив ще за СРСР, теж на море, теж з мамою, в Адєсу. З тих часів і до нині в мене залишилася відраза до поїздів як засобу пересування. Жарко, нудно, купа людей, шумно, хамське відношення, завжди нерви з квитками та провідниками. Але особливого вибору що тоді що зараз тоді в мене ітак не було, то ж прийшлося всю дорогу ффтикати у вікно, стараючись знайти хоч щось цікаве в нудних центральноукраїнських пейзажах. Та, на жаль, нічого особливого попри колію не відбувалося: ніхто нікого не кохав, не вбивав і навіть не бухав. Тільки мирно паслися собі корови та й глипали на нас діти, яким було так само нудно.

Друге, що я не люблю в мандрівках поїздами - це вокзали. Ну нема в нас комфортних і затишних вокзалів. Завжди бардак, завжди купа непонятних людей, завжди відчуваєш себе напруженим куди йти, що робити і як поводитися щоб тебе не киданули чи в тебе шось не вкрали.

Пам'ятаю як я кілька років підряд добирався щотижня у Львів і назад електричкою. На Приміському вокзалі ми завжди старалися збитися в купки і якомога швидше проскочити до вулиці гАнтоновича де були тролейбуси. Тому що по приміському тоді шниряли пацики, які доволі часто приставали до доїжджєючих, розказували душещіпатєльні історії про корєша який щойно вийшов з зони а потім просили довірити потримати кошельок. Як я потім дізнався, коли з тобою говорять - то це ше не найгірший варіант. Тим не менше, в ті часи якщо мені вночі і снилися кошмари, то вони завжди були повязані з вокзалами і всім що навколо. Тому як тільки я почав менш більш заробляти, то їздив додому лише маршруткою.

Крим в цілому і Чорноморськ зокрема тоді мене нічим не вразив. Типове радянське місто, хіба що коло моря. По Українськи не те шо не говорили, а часто навіть прикидалися що не розуміють коли говорять їм. А чи може ті москалі і справді такі тупі що не розуміють? ХЗ. Дорожні знаки, написи, книжки в магазині, телеканали – все російське. Я за тих 14 днів жодних ознак українізації Криму, яку по логіці мала б вести тоді наша держава, так і не зустрів.

Робити було нічого, то ж я, сціпивши зуби і озброївшись годинником методично засмагав на пляжі. П'ятнадцять хвилин на одній стороні, п'ятнадцять на іншій. Боки, під пахвами, стопи ніг. Це було доволі виснажливе і нудне заняття. Але з мамою все по графіку: ранком до 11, ввечері після 5, в обід їсти і спати. Робити було нічого, то ж я за тих 14 днів перетворився на чистокровного мулата.

Пам'ятаю смішну історію тих часів з общаги. Літом Камєнда вирішила зробити ремонт в жіночій душовій. Відповідно, лишився тільки чоловічий душ який тепер зробили спільним для обох статей. Як це виглядало на практиці: довгий прохід, попри ліву стінку лавочки і вішаки для роздівання, на праву сторону – дві кімнати з лійками, десь по десять лійок в кожній кімнаті. Чомусь перша кімната від входу була відведена хлопцям, а друга – дівчатам. Відповідно, щоб попасти в «свою» душову дівчата повинні були опустивши очі вниз з почервонілими щічками швиденько пробігти повз нас які в той час милися, заодно вдаючи що їм це зовсім нецікаво. Не всі дівчата, звісно, але більшість. Напевно якби спочатку була жіноча душова, а потім чоловіча - то хлопці б в свою ніколи не попадали.

«Але ж це незручно постійно носити з собою рушник до лійки, де його нема як повісити!», думало багато хлопців. Тому особливо не кремпуючись витиралися там де й звикли тобто коло лавочок. А що Прутня встидатисі, правда?! Ну побачить хтось Його: не відпаде ж!

Дівчата знали про цю властивість хлопців і тому часто ще з коридору, задовго до того як заходити в саму душову кричали тонким голосом «чи нікого там нема!!!». Якось раз я щось був собі задумавсі і прослухав цей писк. Спокійно, не поспішаючи пішов собі голий від лійки до лахів на лавочці щоб повтиратися та вдітися. Так ся стало, що якраз йшла група дівчат, та ще й знайомих дівчат з ближніх кімнат. Що ж, я був нагороджений багатьма компліментами за красиво-засмагле тіло. Праця на пляжі даремно не пропала! Сумно, але ремонту в чоловічій душовій ми так ніколи і не дочекалися ☹

Щоб хоч якось розвіятися взяли ми автобУсну екскурсію на ТраханКут. АвтОбусну – це голосно сказано, бо був то бус Спринтер без кондиціонера. На Траханкуті я вперше побачив справжнє наметове містечко. Про його наближення ми дізналися ще заздалегідь по стійкому запаху фекалій який просочувався до буса навіть через щільно закриті стурбованими бабусями вікна та люки. «Та в Полтві ніфіга не смердить!», подумав я десятьма роками пізніше. Який прикол жити тут в наметовому містечку без туалета і холодильника з пивом, без звукоізоляції між кімнатами та поверхами, який прикол зачіпатися кожен ранок за диверсантські розтяжки інших наметів, слухати як там хтось кохається за тонким брезентом в той час як ти тут сам і без дівчини?

Як на мене величезна перевага намета – це незалежність. Ти можеш собі вибрати для ночівлі гарне місце над морем з чудовим заходом сонця і без набридливих людей навколо. Ти ж відпочивати сюди приїхав, і від людей в тому числі. Потім переїхати кудись троха далі, розкласти намет зразу на березі моря, так щоб троха сильніша хвиля докочувалася аж в тамбур. І ти, ще зовсім сонний, плавав вночі по теплому спокійному морю і бачив відбиті зірки у воді прямісінько перед своїм носом. Так темно і спокійно буде навколо.

Через два роки мене знову запросили в Крим: на цей раз машиною з Петром і двома дівчатами. «Що може бути краще!», думав я в свої 24 роки. Та дівчата, напевно, щось запідозрили і взяли з собою ще одного свого знайомого щоб баламутив компанію.

На відміну від поїздів, подорожувати на гумі мені завжди подобалося. Машина розслабляє, час якось минає швидше ніж в поїзді, навіть попри наші дороги ти відчуваєш безпеку і те, що контролюєш ситуацію. Та і вигляд з вікна попри трасу завжди якийсь цікавіший ніж попри колію.

Про час це окрема історія. В різних людей і в різних місцях час йде по різному. Наприклад кілька годин в печерах чи в Полтві минають за мить. А тридцять секунд на світлофорі завжди тягнуться довго. В машині час йде швидше, в поїзді повільніше. В горах, наприклад, нікуди не спішишся але всюди встигаєш: і сніданок зробити, і посуд та власні кливаки помити, все скласти, з усіма поговорити. З деякими людьми відчуваєш так ніби в тебе стало вдвічі більше часу. З ними можна розслабитися, нікуди не спішитися, отримувати задоволення від цієї миті саме тут і зараз. І все рівно ти всюди встигнеш, переробиш купу роботи і ще й лишиться час на себе. Інші навпаки, крадуть в тебе час і нічого не дають взамін.

Петро показав мені правильну систему як треба їздити в Крим щоб максимально ефективно використати ту мізерну кількість днів відпустки що дає нам фірма. Виїжджаємо о третій ранку, пиляємо всю дорогу з зупинками максимум на туалет в полі. Швиденько обідаємо на ОККО на Одеській трасі і гоу. Відповідно до 9-10 вечора ти в Криму на пляжі – не пройшло і дня. Скажете, що це є тяжко так в машині 19 годин без перерви. Тю! А йти стільки ж по горах під палючим сонцем і з рюкзаком хіба легше? В машині все просто та приємно, сидиш і отримуєш задоволення від мандрівки. Якшо компанія цікава, всі про щось говорять - то і дорога минає швидко та легко. Петро колись ходив в змагання на виживання, то вони там взагалі по 3 доби практично без сну маслали. А тут тільки добу в Ланосі та ще й з кондиціонером.

Як колись Шухевич переховувався від КГБ прямо під Львовом так само і Львівська оаза в Криму заховалася прямісінько між санаторієм московської мерії та резиденцією колишніх гомосєків СРСР. Маленький «посьолок» повністю складався з обслуговуючого персоналу двох вищезгаданих закладів. Коло нього був кусок їхнього «заповідника» де росли дерева і зручно було ставити намети. Був і свій пляж, відгороджений від решти світу скелями, а тому пустий, бо всі місцеві цілий день на роботі, а немісцевим сюди далеко. Від заповіника до пляжу необхідно було пройтися вниз сходами хвилин десять - пятнадцять, що робило якесь просторове розмежування побуту коло намету і відпочинку на пляжі.

Ця вся красота була на південному березі Криму коло Форосу. Місце Петро знав від Копанського, який щороку возив туди автобуси відпочиванців зі Львова. Нєжних він розселяв по квартирах, а туристів – в наметах по заповіднику. Статус заповідника ця територія мала не випадково. Простим смертним ставити там намети було суворо заборонено, лісник за цим пильнував і взяток, як це не дивно, не брав. За рахунок цього там все було як ми любимо – дико і чисто.

Була така історія. Ми з Женею якось об'їжджали Крим по периметру і зупинилися на старому доброму місці коло Форосу. Крім нас поруч ще розклалися велотуристи з Харкова і піші туристи з Києва. Вранці прийшов лісник і ми спросоння почули як він з матюками виганяє ті дві групи геть і ні про ніякі гроші навіть чути не хоче. Потім Лісник прийшов до нас, почав грузити що тут заповідник і що то капець який гріх що ми тут розклали намет. Я йому і кажу спокійною Українською мовою: «Ну я на цьому ж місці зупинявся минулого року з Копанським, що змінилося?». Це, звісно що була неправда, я ніколи тут не був з Копанським, завжди сам. Але на лісника моя рєчь подіяла миттєво. «Ану покажи телефон Копанського?». Його телефон в мене був чисто випадково з тих часів коли я йому щось передавав від Петра. Тим не менше я його показав йому на своїй старенькій Нокії 1100. Лісник акуратно звірив мій номер зі своїм номером і коли «пароль» зійшовся - то просто побажав нам гарного відпочинку і пішов собі далі. Ми з Женею посміхнулися, вибачилися перед двома іншими групами, розказали їм в чому прикол і пішли собі далі спати.

Львівських там знали, любили і чекали ще з весни, бо ми їм приносили бабло та культуру. Бабло, бо в магазинах спеціально для нас можна було найти Львівське пиво, Щирецькі ковбаски, Вареники, Квас Тарас і багато інших делікатесів. Культуру – бо ми вигідно відрізнялися від іншого кантінгєнту який час від часу там попадався.

З Петром ми приїхали туди на тиждень раніше за Копанського. Місцеві зачувши Українську мову зразу ж почали розказувати як вони нас зачекалися, коли ж нарешті буде Сергій і що вони для нас «подрємонтіровалі» пляж. Це дуже контрастувало з вигуками «Оооо, бандеровци приєхалі» які ми почули від групи 14-и літніх підлітків Росії. Були б ми молодші, без бійки точно не обійшлося би. Правда ці вигуки опустили нас троха на землю, Заставили згадати що ми все таки на ворожій території і розслаблятися не варто.

Цікаво, а люди з цього посьолка потім голосували за «Крим Наш»? Думаю вибір в них був не такий однозначний як у мешканців Ялти наприклад. Тобто, якби решта Криму знала що таке хороша Україна і як виглядають живі «Бандеравци» то може б його так легко в нас і не віджали?

З Петром це вам не з Мамою відпочивати! 😊 За кілометр від пляжу по прямій або за два кілометри попри берег стирчала з моря скеля. Петро запропонував плисти до неї. А чом би і ні, вода солена, плавається легко. На скелі росли мідії які ніхто навіть не пробував зривати, ну бо то троха далеко. Тому, як співали Гадюкіни «Нема добру чо пропадати», ми зняли плавки, зробили з них мішечки і наталували туди найсоковитіших мідій. Юля купальник не знімала, але вона виконувала іншу дуже важливу роль. Назад ми не поплили а пішли по бетонному пляжі московської мерії, плисти з мідіями в руках було важко. А Юля додавала легітимності всій нашій наготі. Бачте, ми не якісь там ексгібіціоністи чи підераси, ні! Ми – добитчики, тягнемо улов в свою печеру. Ну і що шо голі – а як інакше їх транспортувати, в зубах? Бажаючих засмагати на їх бетонному пандусі який виходив прямо в море було небагато, нікому ми не заважали. Правда охоронець все рівно нас догнав і, стараючись дивитися нам в очі, попросив все таки залізти в море.

З дівчатами нам з Петром тоді нічого не вийшло. Вони нами просто маніпулювали. Казали: «Давайте ми будемо тільки друзями». Ну ок, давайте. А потім: «Андрій, сходи принеси мені морозиво!». Ну бля, якби, наприклад, мені Петро сказав «Андрій, збігай мені за пивом» то я б його або послав або запропонував йти зі мною за компанію. Тобто якшо ми друзі то давайте на рівних правах чи як?

Дорогою назад у Львів відбулося моє перше знайомство з Кримськими Татарами і їх культурою. Протягом цього тижня в Криму ми завжди готували самі на вогні, а ті нечисленні рази коли їли в їх «кафе» чи «ресторанах» залишили в нас відразу до зажраних мєсних москалів, до їх «привітності», цін і якості страв. А тут, десь посередині татарської суші, ми надибали автентичний ресторан. Нас зустріли так ніби то їх внуки нарешті приїхали провідати бабцю і дідуся. Ми собі лягли навколо столу, офіціант бігала і приносила купу смачнющих страв а в результаті ще й рахунок був значно менший ніж ми очікували. Після того я собі купив на Ай-Петрі татарську тюбітейку і зарікся при можливості їсти тільки в татар. І знаєте - не був розчарований! Гм, я був про татар гіршої думки сформованої, в основному, книжками з історії. Татари злі, зрадливі союзники, викрадають і ґвалтують наших дівчат. А бачите, неправда 😊

На наступний раз ми поїхали в Крим з Тарасом, Вірою, Сашком і Славком та двома машинами. Плану ніхто не мав, тобто не складав 😊 бо день перед тим ми взагалі стрибали вперше з парашутом. Відповідно, я був запропонував зробити першу зупинку в Чорноморську. Це ближче ніж ЮБК ну і ніби людей не було багато. Колись..... Мені ще досі соромно за ті дві години часу які ми, втомлені після дороги, потратили на той Чорноморськ, розчарувалися тим гівном в яке він перетворився і поїхали назад шукати місце для намету на тонкій смужці пляжу між морем та дорогою.

А чи знаєте Ви що таке Якір? Психологічний, звісно. «В процесі прийняття рішень, якорування відбувається, коли людина використовує початкову інформацію для прийняття наступних рішень. Після встановлення якоря, інші рішення робляться, відштовхуючись від нього, і існує упередження в частині інтерпретації іншої інформації з урахуванням якоря. Наприклад, початкова ціна, запропонована за б/в машину встановлює стандарт для решти переговорів (торгів) таким чином, що ціни, нижчі за початково встановлену, вбачаються більш прийнятними, навіть якщо вони все ще вище реальної вартості такої машини.» (с) Wiki. Напевно в мене є якір стосовно Криму і закинутий він десь коло Форосу. Це місце мені дуже подобається бо було першим куди я попав сам і саме сюди я завжди вертаюся. Ба більше, я весь решта Крим суджу відносно нього. Ті гори що спадають прямо до моря, в міру кам'янисті пляжі, хвойові дерева в заповіднику що формують цілющий аромат повітря яким спиш коли дихаєш. Такого в Криму немає більше ніде. Партійні чинуші знали де відпочивати.

Але коли ми приїхали туди з новою компанією - їм воно не сподобалося. Напевно якір десь в іншому місці. До моря далеко, камінний а не піщаний пляж, Славко вночі влаштував істерику що їжачки, які мирно собі вилизували до блиску наші менашки, зараз нас зїдять ну і все таке. Тільки Тарасу все підходило. Тому на наступний ранок ми покидали машини навпроти входу в Балаклаву, сіли в перший ліпший човен з двигуном і сказали «Везіть!».

В результаті Ми попали на «Золотий» пляж, довжиною приблизно десь кілометр, пологий горб з куцими деревами який плавно сходить до моря. Недопливаючи до пляжу наш корабель був застряг у морі в пробці і не міг причалити. Смішно, нє? Ми з Вірою спонтанно стрибнули у воду і поплили до берега вручну. А хулі, заодно і освіжимося. Звісно ми знали, що у випадку ЧП нас човен підбере. Але все рівно це було спонтанно і гонсько плисти так у відкритому морі і насолоджуватися процесом.

Пляж та горб був усіяний наметами і карематами, але місце в тіньку знайшлося і нам. А чи Ви знаєте що то за третя річ, на яку можна дивитися нескінченно? Правильно, як засмагають голі дівчата на скелі поруч. Ми з Тарасом вже давно страждали від спермотоксикозу тому навіть не розкладали речі і, щоб не палити контору, теж лягли тіпа засмагати, з видом на дівчат звісно.

Потім нам попалася легка здобич: дві дівчини-автостопщиці з Пітера шукали місце для ночівлі. Ми їм люб'язно запропонували кусок своєї території і почали вдавати ніби вони нас не дуже то і цікавлять. А ще був Славко, який хоч і мав дівчину у Львові, але тим не менше весь вечір присідав на вуха тим обом дівчатам. Коли дівчєта вже пурєдно схарилися від Славка ми з Тарасом просто підійшли і запропонували класну ідею заночувати зразу на березі моря: Романтіка ну і там прохолодніше. Дівчата радо погодилися. 😊 На Славка зранку шкода було дивитися, бо ми з Тарасом, падлюки, домовилися не казати йому що всі просто дивилися на зірки, рахували супутники, вичисляли який з них МКС і мирно собі спали. Він же ж бо думав напевно.... На наступний вечір пів пляжу вже спало коло моря і кайф був не той коли ти першовідкривач.

Тим не менше, я на все життя запам'ятав цей момент коли вперше і усвідомлено побачив Чумацький Шлях. Далеко від міста і його вогнів безмісячне небо було чітке як карта в шкільному атласі. Востаннє я бачив щось подібне в десять років, коли Юлька відключала пів-України від світла на кілька годин щовечора. Але тоді зірки і дівчата мене мало цікавили, на відміну від книжок і машинок. А тут, в Криму вночі, цей Чумацький шлях було видно так чітко що точно не зблудиш, навіть пяний і втомлений везучи сіль додому. Я лежав і згадував собі Крим і себе в ньому. Як я чотири роки тому був тут з Мамою і тільки починав тоді працювати, як потім з Петром, дівчатами і моїми віртуальними друзями на Бескиді. А тепер вже на своїй машині, зі своєю квартирою, і зі своїм Експлорером де й найшов Тараса і решту компанії. Цікаво, що далі?

Перед поверненням у Львів ми заїхали подивитися на Ай Петрі. Там, лежачи в Татарському ресторані ми гарненько обнюхали шкарпетки один одного, купили мені татарську тюбітейку і вже поночі рушили додому. Є недолік в довгих автомандрівок – самому нудно, а якщо з кимось - то можна посваритися. Люди часто сваряться коли втомлені і багато часу проводять разом, просто схарюють один одного і самі схарюються. Чув є такий тест NASA при відборі людей для польоту на Марс. Їх заставляють разом проїхати Америку від берега до берега і назад. І тоді все стає ясно хто з ким уживається, а хто ні.

Вже вранці, коло Умані, ми лягли спати недалеко коло дороги. Не встиг я добре заснути як до мене підійшов якийсь мутний тіп і почав мене сонного розводити на гроші використовуючи стандартний метод зі «знайшов кошильок з грошима». Честь і хвала Славку. Він звідкись намалювався, вхопив з землі здоровезну каменюку яку сам ледве тримав у своїх худих руках, підняв її високо над головою і сказав тому тіпу валити геть звідси. Кримінал неадекватних боїться, вони не діють по їх понятіях. Тому зло відступило, а я був врятований.

Востаннє я був в Криму з Васьою, Ксенею і Женею в 2011 році. Жили ми, звісно шо, в Посьолку і на квартирі, бо Ксеня була дівчина манірна та любила їсти морозимо з Мак Дональдса. У Львові є Макдональдс, а ми ж тут в Криму! Власник квартири, чоловік років 50-и, сам кожен вечір спав в машині коло під'їзду і пильнував щоб ми його речі не повиносили і не вивезлиу Львів. Сезон то святе, потім напевно весь рік за ті гроші житиме. На той час, 2011 рік, дорожні знаки стали вже троха Українські, продавці перестали вдавати що не розуміють нашу мову а дехто навіть пробував її калічити. Тобто процес був, люди змінювалися. На жаль, занадто повільно. Це як коли ми замовили деруни і вареники в москальському ресторані Української кухні. Нам їх принесли, але крім назви і способу подачі мало що в тій страві нагадувало навіть поганенькі вареники з привокзального кафе у Сколе. Те ж було і з українізацією Криму: поверхнево, на відчіпіться, бо так треба. А от окорошка та пільмєні були всюди і у відмінній якості.

Єдиний недолік намету – зранку в Криму в ньому довго не поспиш, сходить сонце і стає дуже жарко. Думаєш «бля, треба вставати. А який вчора був класний захід сонця і схід місяця!» Так само і довгий креатив – рано чи пізно треба закінчувати. Бо і сам схарився вже писати, та й мало хто сюди вже дочитує. Одне сподіваюся – вернеться ще колись «мій Крим». Вернеться навіть кращим, ніж був тоді. З хорошою дорогою зі Львова, чистими і просторими пляжами, варениками тут і культурними місцями для ночівлі в наметі!"





























Дігери всіх країн єднайтеся!

YserL

Легко читається. Лайк і похвала!

Бував в Криму пару разів, шкодую що не заїхав в Балаклаву. Треба було напрягти директора Севастопольського офісу. Офіс був в приміщенні яке стояло біля бункера. І там був білий рояль. За $7k.

Куди не глянь всюди війскові бази росии. Постійно було відчуття ворожості, Теоретично Україна, а по факту ні. Коли був менший думав як же так 28 травня 2017 року просто покинуть своє базування, щось тут не те...

Чекаємо на книгу)

274 Гості, 0 Користувачів