Автор Тема: Мармароські Окуні  (Прочитано 413 разів)

1 гість дивиться цю тему.

Golem

  • Адміністратор
  • Досвідчений Дослідник
  • *
  • Повідомлень: 3257
  • Рейтинг 513
  • Стать: Чоловіча
  • AlkoGolem
    • Перегляд профілю
    • Пікаса
Мармароські Окуні
« : 12.08.2018 02:05:54 »


Мармороси в Карпатах це як К2 в Гімалаях. Хто знає що таке К2? Думаю заядлі туристи всі чули, це друга по висоті гора на землі на яку, за всю історію, піднялися лише 260 людей (на Еверест кілька тисяч) причому кожен четвертий шо пробував вийти на К2 гинув. Завдяки своїй геології і розташуванню Мармароси мають статус ізюминки Карпат, статус чогось особливого і непопсового. З точки зору Львів’янина Бескиди - це близько, запутано але невисоко, Горгани – самотньо і дико, Чорногора - це Стрийський парк з польським туристами на алеях, а от Мармароси – це вже Європа. Сходити туди це як в Краків поїхати, ніби ти і у Європі з усіма їх Альпійськими краєвидами, маркованими стежками і схроніськами на привалі, але все ж візуально і акустично ти у Львові. Бо наші «туристи» так вміють засрати простір навколо себе що з Єуропою це не спутаєш 😊

Мармароси це гірський масив по якому проклали Кордон між Румунією і Україною. Щоб туди попасти дуже бажано мати дозвіл від нашої прикордон служби, інакше вони можуть наповнити вами свій план по вилову нелегальних мігрантів у Європу. Ви ніколи не задумавалися чому кордони країн якісь всі такі криві? Чому тільки у Африці, Мексиці і ще на нішмому кордоні з Польщею лінії гарні та під лінійку? А так то зазвичай фіг просциш чим думали ті політики коли домовлялися за межі своїх країн. Насправді все дуже просто: для спрощення патрулюлювання кордони завжди прив’язують до природнього ландшафту. На рівнині кордон кладуть по річках, в горах по Хребтах. Теперішній кордон України проходить по Мармароському масиву, а далі по річці Тисі, куди зараз їздять переймати досвід будівничі Львівського метро: як зробити тунель під Полтвою на ту сторону кордону, як прокласти там рейки щоб возити вудку, цигарки і людей в Євросоюз, як це все так укріпити щоб воно не просідало, не протікало і не провалювалося і, що найголовніше, щоб ніхто з Львівян цього метро так досі і не помітив.

В Мармароси ми були вирішили їхати ще в травні на Свидовці: бо ми їх бачили, це реально круто і туди можна взяти всіх половинок нашої компанії, а то одні пацани ходимо. Тобто зазвичай ми в гори ходимо з рюкзаками і на три дні, а наші половинки часто собі морозяться і придумують відмазки чого сидіти дома: причин безліч. А тут на Мармароси можна виїхати машиною аж до полонини Лисичої, звідки до вершина Піп Іван Мармароський (ПІМ) до години ходу. Відповідно в машині все є, дівчата не бояться шо змерзнуть, промокнуть, не буде в що одітися чи треба буде далеко йти пішки.

План був такий: їдемо в Ділове(це коло Рахова), там на Паджеріках і з Любком який має лебідку їдемо до полонини Лисичої. Зустрічаємо захід сонця на Берлибашці а вранці з бодуна піднімаємся на ПІЧ. Додатково беремо з собою футбольну форму і м’ячик, команда фірми Кипарис грає проти збірної України на полонині Лисичій.

План був абсолютно реальний і здійсненний якби не кілька але. По перше, два тижні перед тим падав дощ, що вселило у нас підозру про розмиту дорогу. Також дощ налякав дівчат і в результаті з нами їхала тільки Яна, донька щирецького Хіпі, яка виросла на Шипоті і яку чим чим, а дощем точно не налякаєш. Любко теж проморозився через дощ і тому ми всі прекравно влізлися в один мій паджерікі, бо він на ручці, так і поїхали.

Кожен бувалий турист має в собі автопілот не гірший ніж у Тесли чи в інших автовиробників. Доїхати з\в гори він може навіть дуже втомлений на повному автоматі, не має значення чи то поїзд а чи автомобіль. По дорозі турист буде розслабляти свій мозг, вигружати з нього в корзину всі непоторібні думки про роботу а натомість загружати туди карти з маршрутом і точки зупинок на привал. То ж до Ділового ми, а це Петро і Яна, Остап і Саня та Я, заскочили швидко та без пролежнів на дупі, і навіть тверезі бо в очікуванні пригод на підйомі.

В Діловому обов’язково слід по діловому відмітитися у нашій прикордонслужбі щоб отримати дозвіл на перебування в закордонній зоні України та купити футбольний мячик для міжнародного матчу Україна-Румунія (ну це ясщо місцеві не захочуть з нами грати). 😊 День перед поїздкою я зідзвонювався з місцевими: через Ділове на Лисичу ніхто не рекомендував їхати: дорогу розмило, Газ-66 черкав дном. А через Костилівку Ромко їздив пів року тому на задньому приводі і все було гуд, ніде не лебедився, ніде не застрявав. Тому ми вибрали цей шлях.

Але то шо було тоді і то шо є зараз - це дві великі різниці. По перше, пройшов дощ і наробив калій. А по друге: в мене був стоковий Паджеро без лебідки і навіть без підстрахуйки-Любка шоб дьорнути за раму коли сяду на міст. Зразу в кінці села є шляк Баум через річку. Його можна об’їхати і по самій річці якщо шо, але саме тоді він був відкритий і ми не напрягалися. Далі довго і нудно їхати по рівному, то ж ми вирішуємо зупинитися, заправитися і спустити колеса.



Щороку я, як і більшість людей, святкую свій день народження: накриваю стіл, запрошую друзів. Колись раніше я з нетерпінням чекав подарунків, тремтячими руками розривав красивий обгортковий папір аби побачити що всередині. Але ці часи давно вже минули. Зараз, коли ти сам можеш купити собі все що потрібно - матеріальні цінності перестають бути подарунком як таким вопше. Значно важливішою стає увага і креатифф, коли хтось про тебе пам’ятає цілий рік, добряче так подумає і подарує щось справді оригінальне і потрібне, щось про що ти сам ніколи би не здогадався собі купити. Ну але то є вийняток і він буває доволі рідко, це як натхнення, наперед не замовиш. Гостей буває багато і всі вони, чомусь, кажуть що якшо прийдуть з пустими руками будуть відчувати себе незручно. Тююю, що за комплекси! Так ніби мені це має значення! Але я схарився пояснювати і боротися з подарункофілією і тому придумав просте і ефективне рішення - фляшка. «Фляшка» - це стандартна відповідь на питання «Що тобі подарувати». І людина яка дарує, і людина якій дарують почувається в такому випадку цілком комфортно. Пляшок є багато та різних, пляшка завжди потрібна на господарстві, для пляшки завжди є місце на кухні, пляшка дає змогу виразити тому хто дарує свою індивідуальність та любов до іменинника а йому, в свою чергу, мати сюрприз у вигляді чогось новенького і смачненького.

Коли я вперше придумав ідею з пляшкою то отримав у подарунок дуже багато і різного віскі яке я, до того, не пив взагалі бо вважав шо то самогонка. Прийшлося навчитися і зрозуміти цей напій. Так от, цього року я доріс до Laphroaig, це айл віскі що робиться на основі екстракту дубового паркету та використаних торфових паливних брикетів. Воно виходить настільки моцне що навіть кілька грам цього напою тут же пробуджує в тебе жагу до життя після виснажливого робочого тижня. А жеби ти не забув цей експірієнс виробник віскі пожиттєво дарує тобі сертифікат на квадратний фут землі на острові, де це віскі роблять. Але до чого я веду: Ромко, заядлий оффроадер який всюди був на свому Патрулі а на Лисичу взагалі виїжджав на «задньому приводі» як він казав мене вчив, що тверезим на оффроад нема чого їздити. Бо буде сцикотно рубатися десь по каменях з двома колесами у повітрі ну чи просто машину стане жалко, відповідно десь застрягнеш. А що, все правильно, в Україні нема правил без-дорожнього руху, тому бухати не заборонено.

Для пішого туриста Лисича це доволі віддалена точка. Туди треба йти десь від 13 до 16 км нудною дорогою в лісі, тобто день разом з добиранням на Західну сторону Закарпаття піде точно. З Ділового є «оффроад-таксі» на Лисичу шоб скоротити маршрут, але це для тих хто не має своєї машини.

Першою нашою перешкодою була річка. Вона мала круті береги і шоб зїхати й заїхати на неї нарід повикладав камені. З допомогою двох штурманів я на ці камені успішно попав, загнувши тільки фарком, заодно ставши зіркою ютюба 😊

Далі було роздоріжжя, Наша дорога йде ліворуч, ніби гірша, але якшо праворуч то це всього лише вирубка яка закінчиться стежкою хребтом. Починається підйом, деремося вгору дивуючись скільки цей стоковий паджеро може проїхати. Та, насправді, проблема як завжди в прокладці, я ж бо по оффроаду їжджу відносно рідко. На останній ділянці я був зробив помилку: включив блок заднього дифа коли цього робити було не обовязково. Відповідно я втратив керованість і звалився в колію де й сів на задній міст. Другу річ яку я не знав - це був трюк з кермом. Коли машина вже ледве їде і от от забуксує то треба починати інтенсивно крутити кермо вліво-вправо. Це збельшує гребучість коліс і зменшує шанси шо ти застрягнеш і зупинишся.

Ну але як сталося так сталося. Якраз почався дощ, ми десь дві години пробували зрушити Паджеріка з місця але безрезультано. Якби була друга машина то …. Але нема. ☹ Що тільки не робили: і штовхали всі разом, і пхали за шнурок, підкоп під колеса, і розхитували. Реально шо помогло то це імпровізована лебідка, коли ми кинули шнурок до дерева і почали його крутити. Машина піднялася сантиметірв на 10. Але тільки я був зібрався пробувати рушити, як ручка армійської саперки, яку ми використовували для закручування троса зламалася, добрячи вдаривши Остапа по правій руці. Рука спухла і Остап почав переживати що він скаже своїй дівчині 😊 Тоді ми лишилися того діла і пішли розкладати намети, тим більше всі були вже добряче змокли.



Є два місця крім псіхушки де люди гарантовано завжди будуть веселі та життєрадісні: це похмурі підземелля та дощові Карпати. Не повірите, але всі рази коли ми лазили по хмарах під проливним дощем з боковим вітром, чи були затиснуті між двома сірими, вологими гіпсовими скелями десь глибоко під землею, всі мокрі до нитки чи з глиною на зубах - були найщасливішими в моєму житті походи.

Не знаю чому, але саме в таких мерзенних умовах людський організм виробляє гормон щастя в надмірних кількостях. Всі завжди веселі та життєрадісні, сміються, жартують, прикалюються і просто себе чудово почувають. Колись я був щиро здивований скільки «папа», один з отців Млинок, знає жартів. Та скоро помітив за собою що я теж нічим не гірший за нього. Це просто еволюційних механізм захисту організму, якщо в погану погоду ще й депресія наступить то людина точно здохне десь серед хвойових смерек чи в глибині вапняків.

Так само і ми, стоїмо хто в чому а яна під Парасолею під проливним дощем, п’ємо похапцем Laphroaig, бо дощ валить такий, що кожна його капля якщо не виплюскує, то розбавляє половину рюмки то точно, танцюємо під диско з JBL, розпалили готову фінську свічку з Рукавичку і гріємо гречку. До речі, для автопоходів це тема. Навіть під проливним дощем воно класно горить і на ньому можна потім підсушити інші дрова. Аж дивно, вранці я ще збирав рюкзак, потім сіра смуга доріг і заправок, КПП, рубаємся вверх, Остапа руку, а тут ти дивишся як капот твого Паджеро миє річка, яка чомусь вирішила текти там де ще кілька годин тому була дорога, їш мокру гречку, слухаєш шейп оф ю і тобі добре як ніде на світі. Саме в той день в Україні було штурмове попередження, як завжди затопило центр Львова і повалило кілька білбордів, як завжди половину сіл були без світла. А тут на природі все було більш-менш гуд, ну падає шось зверху, більше-менше, яка різниця, хто на це звертає увагу! Це ж літо, навіть коли дощ не холодно, просто волого. Ми в шортах, навколо хоч і 10 вечора а все ще світло, це день проституції, дєтка! МИ наповну насолоджуємося хоч і дощовим, але літом та йдемо спати не раніше ніж стане так пурєдно темно що світло зірок пробиватиметься навіть через густі хмари.

Ранок наступив раптово, а куди йому діватися. Організм ще повний енергії від вчорашнього, дощ вже не йде, ми шустро снідаємо і легко витягуємо Паджеро. Уявляєте, вчора ми вже думали сюди джипе-евакуатор Люпко викликати, а тут самі справилися. Насправді помогло три речі: вода підмила камінь на якому ми сиділи, ми аж перекачали назад колеса до 2.5 атмосфер ну і всі учасники походу стали на один з порогів, чим суттєво збільшили щеплення машини з землею. Ви не уявляєте які ми були щасливі коли припаркували машинку коло наших наметів. Особливо Петро, який ночував у пляжному наметі з епіцентру під дощем і казав шо йому не чвакало хіба що між півкулями мозку, бо той розбух і зайняв весь череп, а так то все решта було мокре. Маючи Паджеро Петро пізніше повигрібав все з багажника і так спав всю ніч. За його словами було зимно, хоча він ніби і спав з Яною, в той час як у мокрому наметі, теж з Яною, зимно не було, гм, дивно. От такий то він намет з Епіцентру, гріє навіть коли мокрий!





Дуже мені було незвично коли всі зранку почали нити «Ну коли ми нарешті підемо в гори» чи «Давайте швидше доїдайте все треба йти на Попа». Ого! Ото молодь пішла! В мої часи раніше 11 ніхто не виходив, а тут 10 година а ми вже готові, ну чи майже готові. Бо дійсно готові ми були хіба що вчора ввечері.

Йдемо потроху автомобільною дорогою вверх. Розуміємо, що далі ми б все рівно не проїхали, кліренсу не вистачило б. Тобто будь-який ліфтований джип з великими колесами запросто проїде, але не наш стоковий Паджеро. Автомобіль зекономив нам 4 години нудної ходьби по лісі, дав змогу привезти з собою купу хавки, пива, фінських свічок і речей, але на полонину ми б все рівно на ньому не заїхали. То ж може і добре що дехто відмовився з нами їхати, уявляю реакцію коли обіцяли повний матрас а тут мало того що машина застрягла так ще й до щвалить ніпадєтскі.

Виходимо на полонину БерлиБашку, у всіх в роті сильно пересохло. На відміну від Попа Івана і Петроса, які мають своїх двійників на Чорногорі бо з фантазією у москальських картографів було не альо, ця назва автентична і аналогів в Карпатах не має. Тут ми зустрічаємо привітних господарів колиб які не тільки показали де тут вода, а й надавали нам сиру, налили баньку молока а Остапу подарували мадярську мазь для руки. Дуже дивно, бо за останніх десять років полонинське господартсво в Карпатах геть зійшло на пси, зкомерціалізувалося і гуцули не то шо нічого не продають а й навіть самі купують залишки їжі у туристів що йдуть вниз. Сир виявився дуже смачний, ми його назад в табір не занесли, з’їли на Попі Івана з чорним хлібом і салом.

Якшо їхати звідси на Лисичу то є одне місце де реально болото навіть для крутих джипів. Але для пішоходів нічого страшного, просто треба гарно зашнурувати шкари щоб їх там не загубити. Коли я побачив саму полонину Лисичу то чуть не сі не всрався: що ви з нею зробили!!! Коли я тут був востаннє то на полонині ріс жереп і паслися вівці. А зараз тут стоїть баня, навколо розкладено поза тридцять наметів і навіть нема куди в ліс в туалет сходити щоб не вступити в інший туалет. Добре шо ми там застрягли внизу і сюди не доїхали, а то я би точно тут схарився.

Нам заканало, весь час аж до самої вершинки не було дощу, навіть місцями сонечко проглядало. Практично під сам кінець підйому йде автомобільна дорога, але чомусь людей на ній було мало. Напевно всі ті хто в наметех там внизу горами цікавляться виключно в алко-гастрономічному плані.













Йдемо по прикордонних стовпчиках, обганяємо кілька груп, стараємся не покидати неньку Україну. Цікаво що деякі люди дійшли тільки до хреста, який хоч і виглядає як Піп Іван Мармароський, але ним насправді не є, справжня вешина в 3 хв ходьби далі. Цей хрест спеціально тут поставили аби полегшити страждання нужденних туристів, які відчувають душевні муки від обов’язку замельдуватися на вершині і це не дає їм спокійно віддихати на поляні там внизу: а так вершинка навіть троха швидше, зараховано!

На попі Івана було темно та вітряно. Нас був чепився карпатський блуд і ми попутали де яка країна. «Румунія-Україна, Румунія-Україна….» повторяємо десять разів і показуємо пальцем то в ту то в ту сторону, щоб точно запамятати. Фоткаємся з Українським прапором на день проституції, вітер розвіває його так шо аж важко втримати. Також Саня лигає тут на вершині стовпа футбольний мячик, щоб вітер вирішив в якій країні йому краще жити.

По дорозі назад випав весь дощ що мав випасти за день то ж таборування нас чекало сухе і затишне. Будь-який похід це і мука і задоволення водночас. Ти отримуєш задоволення від гір, від людей шо з тобою, від пригод і нових вражень. Натомість деколи від непривички відчуваєш дискомфорт від побутових умов, від необхідності опановувати нові звички та затрачати більше сил на доволі банальні побутові речі. Хороше спорядження дозволяє мінімізувати негативну складову походів: ти тусуєшся під щойно-купленим американським пончо в Команчеро і тобі точно сухо, ти спиш в наметі який не то шо не промокає, там навіть конденсату нема, твої шкари сухі і не натерли навіть за три дні походу. Та попри практичну відсутність спорядження, попри мокрі ноги в кульках, попри намет-басейн і куртки-волога серветка всі трималися молодцем і думали тільки про те що б то ще зїсти 😊

Вранці я прокинувся повністю відпочившим і з повним небажанням куди небудь їхати звідси. Це класно коли не хочеться додому, коли тобі тут комфортно і затишно. Мої супутник теж сумні, я знаю, це все насправді тому що дощ перестав падати 😊 Дорогою вниз зустрічаємо жіночку з колиб де нас так радо зустріли, вона в неділю бігала у Церкву і тепер йшла назад, несучи хліба і палєнку свому чоловікові.

Були дві речі які нас заставила все ж таки зібратися і поїхати вниз до цивілізації: це пиво і хот доги. Не знаю що в Україні є більш мега-популярне: Дзідзьо чи Хот-Доги на заправці ОККО. Навіть на Shell в Америці, не кажучи вже про Вог чи не дай боже Лукойл хот доги не є такі смачні як на ОККО. Дзвінка, наприклад, десь півтора року кожен десь після садочку просила заїхати на ОККО і взяти «класичний хот дог без нічого». На прикладі цього хот догу вона навчилася вимовляти всі букви і говорити з продавцями у магазині. Правда продавці доволі швидко нас запам’ятали і ставили грітися булки ще тільки побачивши нас на відеокамері спостереження за парковою. Вниз ми так сі спішили шо навіть чуть не перевернули Паджеро на одному з схилів, добре шо є рама і повний привід, то ж ми акуратно здали назад і проїхали рівно. Тим не менше, всі були дружньо нахилилися та обняли Яну, бо вона сиділа скраю коло дверей.

Коли ми вже все купили в Рахові на ОККО касир показує мені чек і пошепки питає «А Бублик це його справжнє прізвище чи псевдонім» 😊 Їхати додому, коли вся машина п’є пиво, про шось говорить, співає разом «Було не любити, а я полюбив…» і згадує як то було добре мокнути – одне задоволення. То ж до Бібрки долітаємо одним махом, по дорозі замельдувавшись ще в Пятничанській вежі. Мені шкода з усіма прощатися, але й помитися та і собі випити пива теж охота. Обіцяю закинути завтра фотки на фейсбук.

ПС: Ця простиня була написана десь за місяць після самої мандрівки. Спочатку я нічого не писав бо думав - тривіальна розповідь. Але потім я зустрів Саню, який в Команчеро з гордістю заявив що знає Аффтора книжки яка там лежала і за це йому навіть дали максимальну знижку на Рюкзак Дойтер. Відповідно я й подумав що було б непогано і Саню мати десь описаного 😊






Розшарити F VK G+
курча

Khimik

  • Свої
  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 149
  • Рейтинг 9
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Мармароські Окуні
« Відповідь #1 : 14.08.2018 23:27:00 »
Но, люксично!
А на рахунок вертати домів - в мене є один знайомий, який дуже неохоче їзде в гори.
Нє, він їх любить, всі діла, но каже - дорога домів після кількох днів горів - їдеш як з похорону :))))))
І я го розумію...
Розшарити F VK G+