Колиба під Овулом або Овул-яція-2018

Автор Golem, 05.11.2018 11:12:48

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

Golem

2033 рік

-   Якщо цього року ми не підемо в гори на Любка ДН то нам усім скоро настане піхвець! – голосно сказав Ярко з явним натиском на останнє слово
-   І ніпрутня нам не піхвець! Походимо в СпиртЛайф, позаймаємось троха з тренером, підтягнемо імунітет салатами і все буде добре. Що ти репетуєш зранку! - відгукнувся заспаний Богусик.
-   Ага, сексом хіба шо позаймаєшся, та хто тобі дасть! .Ти себе в дзеркало бачив!? Коли востаннє на турніку висів? – огризнувся Ярко і, відкинувшись на подушку, заглибився в модель що прямо проектувалася на його стелю.

На деякий час у кімнаті гуртожитку номер 5 запанувала тиша. Ярко допилював свою модель майбутнього, Богусик чекав поки прутень нарешті вляжеться після нічних снів аби не соромлячись спокійно сходити відлити в туалет що був аж в кінці по коридору, а Артемка розслаблено собі спав ні про що не думаючи.

-   Слухай, а чому ти вирішив шо нам усім точно піхвець без гір і без Любка? Ми ж можемо і самі сходити! Навіщо нам ці всі старічки! – озвався Богусик щоб хоч якось відволіктися від свого прутня.
-   Та? А куди ж ти сам підеш!? – Глузливо відповів Ярко– Хіба що в Полтву з Дзвінки батьою і то навряд чи він тебе візьме, бо ти в люк не влізешся і всю контору попалиш! А якшо серйозно, може чув - вчора останню Ґорганську вершину оголосили зоною вільною від туристів щоб природа відновлювалася та відпочивала. А то шо нормальні люди гинуть бо нема де імунітет загартовувати їм байдуже!
-   А вже так і гинуть! – пробурмотів через сон Артем закутуючись ще більше під ковдру, - Ви би краще порнуху якусь собі подивилися чи новини почитали. А то спати зранку не даєте!

Та не встиг він це договорити як Ярко з Богусиком кинулися енергійно товктися по пружинному ліжку із сонним Артемом на ньому, то і діло моцно гупаючи чи то пружиною чи його дупою по землі.

Тут в двері хтось нервово постукав. «Камєнда», подумали вони одночасно, «Прийшла перевіряти чи ми часом не майнимо біткоіни за рахунок общаги або чи не влаштували тут підпільну лампову лабораторію». Камєнда була найлютішим ворогом цієї трійці. Будь її воля вона б давно вже повиганяла їх і з гуртяги, і з Політеху за зухвалу поведінку. Та не раз получивши тягла від ректора Мащака - що цих хлопців рухати не можна бо вони майбутнє Української науки - вона перейшла на партизанську тактику і старалася підло їм підісрати де тільки можна. Щоб не попадатися їй зайвий раз на очі хлопці в гуртягу ходили лише через вікно першого поверху кімнати одногрупника, який за це отримував вільний доступ до всіх їх курсаків і лаб. А двері в їх кімнату мали електронний замок.

Та, подивившись в камеру що була встроєна замість вічка в двері, вони з радістю побачили шо то Дзвінка прийшла вгості і відкрили.

Вхідні двері вели на «кухню» яка була відокремлена від основної кімнати кількома шафами, колонками та холодильником. Там також стояв стіл і два стільчика, а всі вільні проміжки були закидані лижами, велосипедами, радіодеталями, старими шмотками, сміттям та пустими пляшками.



-   Фууу, знов ви якусь вЕгань їли! - сказала Дзвінка презирливо глянувши на засохлі залишки їжу і вежу з непомитих тарілок що красувалася посередині столу. - Як проснетеся та вмиєтесь то заходьте краще до мене на Риштуняцькі відбивні що бабуся якраз передала. Але перед тим поясніть мені, будь-ласка, ким і за що ви так товкли об підлогу шо в моїй кімнаті знизу аж штукатурка зі стелі камєнді на голову впала! – вдаючи грізну карательку сказала Дзвінка.

При цих словах хлопці почали катулятися від сміху по Артемчику, хлопати його та один одного по с... та заливатися реготом. А Дзвінка звично чекала коли це нарешті пройде. «Ото заканало, ото повезло їм що Камєнда якраз робила обхід першого поверху на предмет незаконних калориферів та кипятильників, і саме була в Дзвінчиній кімнаті коли вони моцно гоцали на Артемовому ліжку щоб його збудити.» - думали вони. «Тепер, поки вона лежатиме в лікарні, вони мінімум місяць зможуть гонорово заповзати в гуртягу через прохідну як всі білі люди».

-   Уммм, та ми от сперечалися про точність моделі майбутнього на основі першого закону Новікова-Риштуна. Як процент інформації про минуле впливає на достовірність передбачення майбутнього для наперед визначеного кола людей. Якщо вірити нашій моделі, то до цього Нового Року з нас усіх доживе лише цей матрасник Артемчик, бо в нього глисти, а вони йому померти точно не дадуть. А ми всі решта згинемо в страшних муках від грипу!

При цих словах Дзвінка скривила свої симпатичні губки і почала мимоволі накручувати русяві локони на вказівний палець. Хоч вона і не любила Новий Рік як свято, але це був недостатній привід щоб від цього помирати.

-   Хлопці, ви б краще мені пояснили це як для гуманітарки, попростіше! Бо я хоч і Риштун, але причуди баті мені, на щастя, генетично не передалися.

Дзвінка і далі стояла на «кухні» боячись зайти в кімнату без запрошення. Хлопці саме гарячково шукати свій розкиданий вчора ввечері після п'янки одяг, аби бути першим хто донесе красивій блондинці з кімнати під ними основи теорії Новікова- Риштуна. На превелике розчарування весь їх одяг був кимось обриганий. Більше цього, сіра субстанція з погано пережованих фалафелів і хумуса ще навіть толком не засохла щоб її непомітно струсити... «І що за скотина могла це зробити?»- думали вони.



Тільки три коци в клітинку акуратно поскладані лежали нетронутими в кутку кімнати.Коци їм видали ще під час поселення в гуртягу і їх вони повинні будуть здати в обмін ви обхідний лист під час виселення на 6 курсі, інакше диплом не дадуть і тут прийдеться жити вічно. Тому хлопці берегли коци від пошкоджень навіть більш ретельно ніж останню упаковку презервативів від царапин та проколів.

-   А що то ви такі заКоцані – здивовано вигукнула Дзвінка побачивши обох хлопців що наче римські патриції були замотані коцами через плече, а в Богуся ще й випирало спереду – «Вважайте шоб вони з вас випадково не поспадали, а то я піду геть!» – грайливо сказала вона.

Попри легковажний тон вигляд у Дзвінки був зосереджений та засвідчував її готовність до засвоєння нової інформації.

-   Ну ти напевно знаєш шо все складається з атомів, зараз це вчать навіть у початковій школі. – Незворушно почав Артемчик ще з ліжка - Коли ми були дітьми ваші родаки піднапряглися та придумали машину яка може поміряти та зберегти в хмарі стан кожного атома в будь-якій речі. Спочатку пристрій призначався тільки для китайського ринку, аби вони в точності могли копіювати всякі дубові мікросхеми разом з їх прошивкою на атомному 3-Д принтері. Але з часом він здобув широке використання і їм за дали навіть Нобелівську премію з якої, на жаль, діти отримали хіба шо по машинці і тортику а ти, напевно що, ляльку LOL.

При згадці про свою мега-круту колекцію ляльок Дзвінка мило посміхнулася.

Цю паузу використав Богусик і продовжив: «Така збережена копія предмету на атомномі рівні називається модель. Тому що ми можемо її математично описати і передбачити майбутню поведінку всіх атомів. Тобто, модель келішка в комп'ютері перехилятиметься точно так само як і реальний предмет в житті, атоми будуть рухатися, стикалися та розкладалися, а скло з часом потемніє.»

-   Але окремо взята модель давала мало користі аж поки не був сформульований перший закон Новікова-Риштуна: «Знаючи теперішній стан атомів і зовнішній вплив на них завжди можна описати їх положення в будь-який момент часу» Цей закон пояснює як можна відтворити стан будь-якого предмета в будь який момент часу маючи достатньо інформації про нього тут і зараз.

-  Це все звучить складно, але ось гарний приклад з більярду. Якщо знати силу всіх ударів і параметри стола то можна відмотати назад рухи куль аж поки всі вони не опиняться у трикутнику. Або коли ти торкаєшся одної цекоти в ГоргаНах то вона запам'ятовує твій доторк та зберігатиме його навіки вічні, амінь. Атоми цекоти вже ніколи не будуть рухатися так само як до того». – продовжив Богусь тішачись шо від цієї складної тиради навіть його прутень і то похилив свою голову. Він сильніше затягнув гудза на плечі аби троха компенсувати провисання коца в районі пояса і задоволено сів на стіл, спершись спиною об вежу з тарілок.

-   Ну ти зрозуміла, людство зараз має атомну інформацію практично про весь світ і вже немає таємниць минулого типу хто побудував Піраміди, кого малював Да Вінчі в МоноЛізі чи хто розікрав бюджет України. Але це все про минуле. А от що ніхто не робив до нас – так це спроектувати цю базу на майбутнє. Ми запрограмували модель щоб вона показувала нас самих через два місяць від зараз! – Озвався Ярко паралельно ставлячи маркером жирну червону цятку на панцирі таракана який шойно виповз з його шафки подивитися що тут відбувається.

Бо бити тараканів з чужих кімнат можна і треба, а от своїх – зась. Своїх тараканів хлопці захищали і весь гуртожиток знав, що маркованих тараканів краще не рухати взагалі і про всяк випадок ще дати їм попити води. Аби самі не здохли. Бо недай бог хтось з цієї трійці випадково побачить у них мертву тушку з червоною цяткою десь на підлозі!



Дзвінка була в замішанні. А як же Душа, як же релігія, свобода волі, як же невизначеність квантових станів елементарної частинки кінець кінців. Вона знала що в хлопців буде якесь розумне пояснення і на це, але неприємний запах каніфолі, болгарки та скисших залишків пива з пластикових пляшок під ліжком у цій кімнаті так вже надер їй горло, що хотілося пошвидше звідси злиняти.

Взагалі то Дзвінка виросла як принцеса в казковому замку і не зовсім розуміла замислу батька що запхав її в цю конюшню з диркою на підлозі замість унітазу. Він казав що «Хто не жив в гуртязі той не знає що таке вища освіта!».

Добре хочаб ці хлопці з якими вона знайома з дитинства теж сюди поступили і, шоб не їздити щодня в Кротошин та назад, поселилися у старій добрій 207 кімнаті де ще досі на паркеті було видно сліди Любкової болгарки, а таракани миттю ховалися під шпалери на фразу «Зараз включу свій комбік і троха вам полабаю!». Артем, відмазавшись «разом легше готуватися до сесії», просто втік сюди з хати подальше від батьків і поближче до ЦПХ. Ну і щоб його не заставляли вставати о 7 ранку на зарядку з йоги.



Дзвінка вирішила не зариватися більше з цими ботанами і перейти до конкретики.

-   Ок, а чого ж тоді ви репетуєте? Не снідали зранку чи просто дівчата обходять вашу кімнату стороною бо тут так сильно наригано що можна послизнутися і впасти ще при вході? Так, я знаю шо всі Карпати тепер загосподарювАні і Колибінг нам світить хіба що в музеї на Личаківській або у закапелках Зони Відчудження де ще досі так фонить що ніхто туди не ходить. Ну та й що! Гарно собі відсвяткуємо Любка ДН в якомусь гламурному кафе в центрі Хоросно.

-   Ти не розумієш, - сказав Ярко. - Згідно моделі наші батьки мало були не померли осінню 2009 року коли під час виборів один з кандидатів випустив у повітря небезпечний вірус. Люди реально гинули за два дні нібито від грипу і ніхто ніц не міг з тим зробити. Тоді не хворіли тільки ті - хто регулярно ходив в гори з Любком. Бо хто-хто, а Любко вмів задати такий стрес для організму, шо після цього жодна бацила з маршрутки не страшна. Також тоді вижили і ті, до кого ці туристи заходили в гості занести ліки та продукти, наприклад Вася який в гори ніби то і не ходить. Вони передавали їм частину свого імунітету, такі люди тоді троха помучилися але не померли.

-   І от, тепер знову вибори-2033, сама бачиш шо та стара стерва з косою на візку ніяк не уйметься і від неї чекай шо завгодно. Модель показує що до виборів доживуть хіба що нафталіно та телевізорозалежні, її електорат. Бо в них мозг атрофувався і нема чому хворіти. Ми до таких, звісно шо, не відносимся. Тому треба так загартуватися щоб нас хіба що розкалене залізо або Васіне вино могло з ніг звалити!!!– проказав Богусик.

Зазвичай спокійні та веселі хлопці здалися Дзвінці не на жарт стривожені. Але чого переживати, є ж вихід з ситуації!

-   Моделятори ви мої дорогенькі, я розумію голова ще не соображає після вчорашнього. Але в мене є ідея! Давайте підемо в гори десь за кордоном! – сказала Дзвінка
-   Ага, пробували. Це як пити саке замість віскі а сидр замість пива – пробурмотав Артем вже майже прокинувшись. Він кинув зацікавлений погляд на стару шафу обклеєну вирізками з «Пан + Пані» та пірнув з головою назад під ковдру.
-   Ні, так не канає!  – твердо мовив Богусь. - Мають бути Карпати і тільки Карпати, модель показує що тільки в Карпатах гартується організм до боротьти з бацилами, алкоголем та роботою. Ну і в любому випадку всі місця у Європі де були хоч якісь колиби теж давно вже скуплені китайцями – невтішно мовив він і пішов з кухні назад у кімнату.



До нього приєдналися Дзвінка і Ярко. Всі троє сіли на ліжко де досі все ще лежав Артем який ніяк не міг заставити себе встати, і почали разом читати старі повідомлення з Експлореру. За двадцять років їх назбиралося стільки, шо вони бавилися в гру – називали число від 1 до сто тисяч і старалися вгадати про що буде звіт, або хоча б в якому розділі. Хто вигравав той получав +1 в Карму і право вибрати наступне число.

-   Лесик!!! Він нам поможе! – вигукнув Ярко вдивлячись у голубі чесні очі що наче в пуделя проступали крізь довгі світлі патла на звіті про рибалку в Полтві, який він щойно вгадав



Ярко продовжував:
-  Давайте розкрутимо наших предків шоб вони за проценти від своєї шНобелівської премії купили Любку на ДН в подарунок цілу гору Овул разом з прилеглими відрогами. Такого подарунка він ше точно не мав!!! А якшо гора наша - то і робимо там до усрачки все що хочемо. На Овулі є добротна колиба де вони колись так файно набухалися багато років тому. ЇЇ охороняє Сонька-перевертень в бабу Надю, тому там чисто і затишно. Всі харчі Сонька зїдає прогризши дирку в рюкзаку, а мудаків вона ще в Дарї скеровує замість колиби у вмілі руки місцевих дрово-гомо-сєків. Також поруч є криниця, лятрина та купа дров нарубаних невідомо коли. В нас дома про цю пятнку говорити ніби то і не приянято, але я якось граючись сам натрапив на старезний звіт з цього івенту що відбувся в далекому 2018 році.

-   Вони матимуть де піти так шоб не було доріг, стежок, лісників, сміття, електрики та інших туристів. Вони змокнуть, змерзнуть, натруть до кісток мозолі на ногах, зароблять грижу несучи по черзі гарбуза на гору. Потім собі нап'ються, ну і ми з ними теж, схаряться і пересваряться,- та на ранок всі будуть відпочивші, здорові і щасливі, – вигукнув радісно Богусик. Він був близнюком Ярка і вмів читати продовження думок брата.

-   Але Гора, та ще й сам Овул - це вам не пиво купувати коли тобі лише дев'ятнадцять, навіть маючи витягнуті втіхаря у тата з кишені гроші! Тут треба якогось рішалу на Банковій, – пробурмотав Артем

-   От я і кажу, Лесик нам поможе! – сказав Ярко щипнувши спухшу від надміру сну мармизу Артема

-   А хіба Лесик буде з таким зв'язуватися, журналісти, корупція, вибори-нах, рейтинги? – з недовірою сказала Дзвінка

-   А шо йому втрачати, він вже своїх два терміни відсидів, більше все одно не світить а друзям, які колись за нього на Майдані горлянку дерли «Лесик наш Президент» помагати все рівно треба! –самозадоволено сказав Артем блиснувши ерудизмом. Він почав шаритися рукою під ковдрою, шукати свої труси що він мав звичку скидати на ніч аби не тиснули в яйця та давали йому нормально виспатися.
-       Йдемо краще їсти Риштуняцькі відбивні поки мої глисти в дупі ще одну дирку назовні не прогризли! – впевнено сказав Артем остаточно прокинувшись.

-   Пропоную назвати операцію «Овул-яція 2033» і обговорити всі деталі у мене внизу – відкашлявшись скомандувала Дзвінка і під руку з поКоцаними хлопцями поломилася до себе на перший поверх, стараючись не вступати у калюжі крові камєнди які ще не встигли толком впитатися у вичовганий паркет Гуртожитку номер 5.


------------------------------------------------------------------------------------------------------------

2018 рік

За п'ятнадцять років Любко ще жодного разу не повторився і не помилився у виборі колиби для святкування свого ДН. Момент оголошення наступного святкування чекаєш не менше ніж місця проведення Олімпіади чи точки збору річниці Експлореру. Цього року Любко вибрав гору Овул, це гора яка знаходилася за двайціть кілометрів лісовозного хайвею на південь від Осмолоди далеко від абсолютно будь-яких туристичних маршрутів. Уявіть собі шо для багато кого сама Осмолода - це вже край цивілізації. А шо й говорити про закинуту колибу десь посеред Ґорганських горбів де ніхто ніколи не чув слова «Мембрана» і в чиє небо не досвічує жодне навколишнє поселення.



На думку Ромка, з ким сам Любко колись пішов в гори уперше, - йти в похід на два дні то звичайно що гуд. Але ж наскільки приємніше виїхати в пятницю ввечері і, замість того шоб в суботу вставати в пятій рана і кудись спросоння ломитися з міста, - просто прокинутися собі зранку посеред Хвойових краєвидів гір. Упити си трохи чаю, дочекатисі Любка і поїхати всім разом засвітла шукати ту хату. А там далі стандартний Колибінг: палимЕ вогень і вітаємо іменнинника та його гостей. А також читаємо цей звіт який я спеціяльно написав наперід як подарунок Любкови.

За пітнайціть років Любко зі своїм днем народження ініціював та вибухав ціле покоління туристів. Багато з них пішли в гори вперше саме ним, як ото ми з Владом. А ті, хто ходив і до того - то перейшли на новий якісний рівень, пройнялися цією специфічною колибною культурою побуту яку потім рознесли по всіх Карпатах, і не тільки. Тому що Любка ДН має бути в колибі і нііпьот! Жеби всі нормально си сіли, розпалили пєц і просмерділися його димом, жеби Любко виніс Гарбуза бо то якраз Хеловін, а потім всі з нетерпінням чекали своєї черги подарувати йому леліяний цілий рік подарунок. Повірте, це ой як не просто стільки років підряд дарувати Любку шось нове та корисне зі споряги, щось - чого в нього ше нема.

Як ви зрозуміли, на цьогорічну Овул-яцію ми з Ромком і Владом поїхали в п'ятницю ввечері, перед тим добряче закупившись в Рукавичці поруч, бо ходити в «Сліпо» чи «Фуршіт» релігія не дозволяє. Ми планували впасти на ніч або в наметах, або в хаті «Арніка» легендарного осмолодського чувака з боксерським прізвищем Ху(д)Як! Намети, це якщо якісь ху(д)якові туристи встигнуть там всередині напердіти та зайняти всі кращі місця до нас.









Виїхати зі Львова то пів біди. Але заїхати неушкодженим куди тобі треба.... Ото задача! Ромко впевнено всівся на чільному місці у Чорному двомостовому Патрулі з метровими колесами та металевим литим бампером спереду та ззаду. Їдемо по трасі і навіть не моргаємо дальнім всяким паровозам на польських бляхах які наче є безсмертні летять на дальному по зустірчній спереду чи ззаду нас. Їх світло нам не мішає бо ми високо. А якшо ті дураки і в'їдуть у нас, то максимум що зможуть нам зашкодити – фарбу бампері поцарапають. І то лише у тому випадку якщо у передніх пасажирів були вставні залізні зуби і вони ними його гризтимуть.

Сама Осмолода від Львова знаходиться за три з половиною години їзди завантаженою пятничною трасою на Чоп. Дорога стандартна як для України, але колеса спускати не прийшлося. В центрі села Осмолода повертаємо ліворуч і ось ми вже біля знайомої садиби Арніка де колись святкували мій ДН в далекому 2011р. Господар Віктор дома, він щойно приїхав з 4-ри денного вело-походу Горганами, куди рушив з колєгою на свій ДН. Змученому та щасливому Віктору бажаємо многіє літа та даруємсти «Туристичні Креативи» як натхнення на нові звершення. Сім'я Худяків - це Унікальні люди яких знають всі хто хоч якось цікавився походами в Ґоргани. Вони, живучи глибоко у горах, продовжують любити та цінувати їх красу, продовжують мандрувати та відкривати для себе нові вершини, черпати їх енергію.

Ми з Владом колись у коледжі чуть не вмерли пробігши 3км на фізкультурі, а Сашко Худяк, син Віктор, зараз добровільно бігає по 100 км на спиртивному орієнтуванні. Звісно що це за пів доби, але я ж то знаю що не в часі суть. Головне сам факт що 100 км тобі вже не здаються довгою відстанню в принципі. Ти завжди зможеш добратися куди тобі треба на своїх двох навіть якшо ти не маєш машини, велосипеда чи двадцяти гривень на маршрутку. От наприклад посрешся ти з п'яним Ромком десь в колибі в горах сперечаючись хто крутіший Металіка чи Кому Вниз. І він скаже :»Їдь до дому сам». Але тобі ж то пофіг, бо ти все рівно знаєш шо крутішого в музиці за Василя Васиьлціва немає, тому добіжиш собі до Калуша і без машини.

У будь-якому випадку до Віктора треба заїхати не тільки привітатися, відмітитися та купити чаю,- але й попроситися за ключем від колиби та інструкціями як туди попасти. Бо Овул – це окремо-стояча гора глибоко серед Гір, це оаза для спраглих диких Карпат туристів, це незчесАнна гора де чорниці як виноград і їх не може визбирати навіть весь Рожнятівський район.









Дорога до Овулу вся рівна та без колії, проїзна для всіх автомобілів включаючи мерседес, тільки то шо дуже довга якшо ти, звісно що, іще не навалЕний. Посередині є містечко Дарїв – закинуте лісовозне поселення. Тут дивитисі особливо нема на що крім двух милих кутЄт пані Наді. Ця жінка непогано збереглася як на свої 70+ років і працює тут сторожем. А також розносчиком пенсії та продуктів для работнічків лісу що розкидані далеко по вирубкам у горах.

Ми, вислухавши незмовканну Надю, підвозимо її разом із наплічником-колобком повним масла та хліба до повороту на Овул коло вагончика. П'ятеро молодих хлопців у двох машинах явно не дають їй спокОю, не треба бути екстрасенсом щоб прочитати бажання цієї жінки піти разом із нами, показати дорогу до колиби під Овулом, упити си коло ватри а потім з усіма по черзі всю ніч сторожити вугень аби не згас. Та в очах у неї сум бо нині ще корову подоїти треба...

Ромко паркує свого Патруля посеред болота коло самого Вагончика, залазить під машину з ключем на 22 і відкручує обидва кардани. «Тепер можна спокійно пити та не боятисі чогось начудити на машині по пяні.», - пояснює Ромко. «Бо навіть я тепер поки не протверезію то не зможу попасти болтом у хрестовину щоб вставити кардан на місце». Такий от у оффроадерів своєрідний запобіжник від самих себе щоб не їхати вночі в село по ще горівки.























Від вагончика до хати йти десь 40 хв. Маркування нема. Спочатку рухаємося втоптаною стежкою перепендикулярно до дороги, далі впираємося у вирубку. Тут йдемо весь час прямо так шоб урвище було по праву руку, ніби йдемо по його ребру. Поворотів та роздоріж там нема.

Мало того шо хата під Овулом є настільки доступною шо ми з собою взяли усе що було в багажнику включно з бензопилою та трембітою. Так вона ще й в чудовому стані! Накритий залізом дах, скляне вікно, металева буржуйка, меблі, харчі та навіть чисті матраси всередині. Без ключа можна попасти лише в першу кімнату без пічки. Для того шоб перечекати дощ згодиться, але взимку там буде зимно бо нема навіть де намети розкласти.

Тут ми гарно си під'їли гречки та й рушили на Овул зустрічати захід сонця. Для цього йдемо стежкою попри виходок уверх аж поки не вийдемо на Райшток. Райштоком направо метрів десь 200 поки не вийдемо на цекоти. А далі каменями стрімко вверх до меншої вершини, а потім направо на головну вершину Овула з триангуляційним знаком на ній за сто метрів від точки яку вказує ЖПС. В сумі підйом не зайняв більше ніж півтори години. Звернуть увагу, після Райштоку стежок більше нема, йти прийдеться по азимуту та зарослях Жерепу. Тому якщо не впевнені – добре подумайте особливо в погану погоду!



























»Якщо вже йти в жопу - то йти всім!» - впевнено каже Люпко і ми потроху занурюємося у жереп щоб випірнути аж на Вершині.

З триангуляційного знаку на Овулі не видно взагалі нічого... що було б створено людиною. Одні гори, ліси, хмари, небо, скелі та річки. Від Грофи та Канусяків аж до Молоди та Німецького перевалу, батареї не вистачить це все перефоткати! Я вважаю шо краєвиди з Овула заслуговують на найвищу оцінку в ҐоргаНах.



























Вперше за багато років на Любка дні народження не було ні снігу ні вітру. Ми запалили в колибному вікні свічу. Сіли собі надворі навколо великого вогнища з мокрих дров порізаних Ромком бензопилов, нарубаних Хві фіскарсом і вправно роздутим мною своєю трембітою. Ми навперебій піддавали Любкові пальці все новим і новим тортурам давно забутих пісень. А самі паралельно горланили так, що тої гітари чути і не було. А коли його пальці все таки відпали то ми включали Металіку на двох телефонах одночасно, створюючи таким чином стерео-ефект. Дивно чому для цього досі немає спеціальної аплікації.

Потім ми просто дивилися на неба зорі, незпОпсені електричним світлом та, ні про що не думаючи, насолоджувалися своїм існуванням тут і зараз. Пити не хотілося, алкоголь відриває тебе від буття, переносить у внутрішній світ, заважає відчути цю мить.
«А пам'ятаєш як ми тоді ходили на Ушастий су.. бл.. на..й Камінь!», -класно коли тобі тільки 35 а є про шо згадувати весь вечір.

Коли нарешті настала неділя і ми нині мали нині вертатися у Львів то, схарені від свого ж таки генітально-орієнтованого чоловічого гумору, ми всі разом десь зо дві години вкладали надміру веселого Ромка спати. В принципі, для таких досвідчених батьків як ми, дві години щоб дитина заснула це не так вже і багато. Теоретично можна було б Ромка ігнорувати і просто собі відрбуватися спати. Та Чубай, що по Любковому телефону в Ромкових руках щосили п'ятий раз підряд кричав «Коли до губ твоїх, торкається мій прутень, коли до ніг твоїх...» не дав би заснути навіть музейному сторожу на свому робочому місці.























Вниз з колиби йде кілька стежок і тут я рекомендую всім користуватися або компасом або ЖПС-ом, бо доволі легко можна попасти замість своєї машинини на Німецький перевал. Далі пакуємо все в Патруль і втричі повільніше ніж сюди їдемо назад у Осмолоду. Багато хто хариться на оффроадерів шо вони всі алкоголіки. Та це неправда! Вони можуть не киряти.... годинами, сам вєдіу на власні очі!!!

Запрошуємо молодшого Сашка Худяка відкрити Калуський осередок Експлорера та сумні і схарені добровільно їдемо назад у пекло міста. Все класно у Любка на дні народження: підготовка до нього, проривання з міста на трасу, навігація вночі по горах, Колибінг, заросші жерепом вершини, спілкування з друзями «раз на рік», співи та бездоріжжя . Все класно, крім повернення назад у місто...
Дігери всіх країн єднайтеся!

Golem

Дігери всіх країн єднайтеся!

Khimik

Не знаю, чо ніхто не зазнимкував, видно тіко я люблю старе гниле залізо.
Короче, десь там найшов трак, доста цікавий, не стандартний трельовочний.

Думаю, треба його заховати в надійне місце, аби який лайдак не здав на жилізо.
Були версії від місцевих, шо то може бути від парового австрійського трельовщика, які ше десь до 60-х їздили осмолодськими горами, але без пруфів.
Ну і так він майже рік слугував елементом декору, поки я випадково не натрапив на отово:


Не факт, шо то був саме тягач, бо на тому шасі були навіть артустановки:



В любому випадку, чуйка мене не підвела - жилізяка повидала троха світу і жизні, шкода її переплавляти.





294 Гості, 0 Користувачів