Львівський автобусний завод. Загублений серед міста

[Svyatodiy]

Ми йдемо туди, де нас ніхто не чекає аби знову зірвати заборонений плід.



Сьогодні я презентую вам без перебільшень один з наймасштабніших звітів за всю десятирічну історію експлорера, який присвячений Львівському автобусному заводу. Матеріалу назбиралося так багато, що весь звіт довелося  розділити на декілька частин. Перечитати його повністю зможуть лише одиниці, тому додаю посилання на всі частини для зручнішої навігації:

Прелюдія

Історія

На кордоні життя і смерті

Вторгенення

Інкубатор

Притулок

Церква комуністів

Вічна стоянка

Постлюдія

Бонус

Також сьогодні Рой презентує свій звіт, який можна прочитати тут.

Хочу подякувати всім, хто був присутній зі мною на вилазках та допомагав з написанням цього звіту. Без вас це було б неможливо. Також велике прохання всі коментарі залишати тут. Приємного читання!

Любі журналісти, я категорично забороняю використовувати матеріал з цієї теми без мого відома і видавати його за свій Я доклав неймовірну кількість зусиль і не хочу аби хтось наживався на моїй праці.

Прелюдія.

12 квітня 1961 року. В автобусі доставки ЛАЗ-695Б сидить разом зі своїм дублером і супроводжуючим персоналом Юрій Гагарін. Не можу навіть уявити рівень хвилювання, який наповнював його, адже за декілька хвилин він відправиться туди, де людям знаходитись взагалі не прийнято. Це хвилювання не зумовлене страхом перед небезпеками, воно зумовлене радістю перед невідомим і недослідженим... Перед космосом...



Своєріденим мікрокосмосом серед міста для мене став завод ЛАЗ. Саме той завод, який колись виготовив спецавтобус, у якому сидів космічний експлорер Гагарін. Величезна територія площею 52 га стала покинутою зоною в місті, де панує тиша і своя неповторна атмосфера. Як і Гагарін, практично кожна людина має бажання досліджувати щось нове. Але часто немає ні часу, ні достатньої кількості коштів, щоб відправитись у далекі мандрівки. Та і нема потреби. Ти живеш у місті, де ще стільки прихованих від людського ока цікавих локацій і об'єктів, що досліджувати їх можна не один рік.



Одного разу, гуляючи дахом недобудованого цеху, ми зустрілися з місцевою дітворою, в якій згадую себе.



Моє дослідження цієї території почалось ще у 2015 році. У той час я практично нічого не тямив в експлорінгу, але мені дуже подобалось гуляти там разом зі своїм колишнім однокласником. То була неймовірна атракція, за яку ми таки поплатилися і через свою недосвідченність попалися в руки охоронцям. Тоді цей гігант машинобудування тільки зупинив свою роботу і ще був у відносно гарному стані. Офіційно це трапилось у 2014 році, але за деякими даними конвеєр був зупинений 12 березня 2013 року. З того часу завод вмер і навряд чи колись воскресне. Вже було зовсім темно, коли ми разом з охоронцями йшли до КПП. Пам'ятаю, як один з них сказав: "Ну що, сталкери, не так-то й легко в зону ходити?"... Коли ми підійшли до прохідної, з будівлі вийшов дідусь і вигукнув: "О! Ласкаво просимо, заходьте!". Всередині було темно. Тільки тліючі жаринки в буржуйці давали хоч якісь промінці світла. Я запитав, чи не можна включити світло, на що отримав відповідь: "Економимо". А й справді, не тільки на КПП, а й на всій величезній території не було жодного увімкненого прожектора чи лампочки. ЛАЗ занурився в абсолютну темряву, хоча зовсім поруч на вулицях кипить життя...

[Svyatodiy]

Завод розпочав свою роботу ще у далекому 1945 році. Одразу після закінчення Другої світової війни тут почали виготовляти різного роду причепи та кузови для автомобілів.
Ось так виглядала територія заводу у 1948 році.



З 1955 року на заводі освоїли виробництво автобусів. Першою серійною моделлю став ЛАЗ-695, який виготовляли аж до 2002 року.





Далі - більше. З часом на заводі почали виготовляти не тільки автобуси для загального користування, а й туристичні: "Україна-1","Україна-2", автобуси спецпризначення для обслуговування космодрому Байконур та тролейбуси. За 1988 рік завод виготовив рекордну кількість автобусів: аж 14646!









Ось ще деякі унікальні фотографії, які мені вдалося знайти на мокрій підлозі однієї заводської будівлі. На жаль через вологість приміщення, у якому вони знаходились, зараз фотографії поскручувались у трубочку і ніяк не хочуть розрівнюватись. Якщо хтось знає, як це виправити - пишіть в обговорення.

Прохідна з боку вул. Стрийської.



Одна з заводських бібліотек.





Експериментальний двохосьовий причіп.



Підпис олівцем зі зворотнього боку фото: "Летчики космонавты Попович П.Р., Артюхин в салоне автобуса доставки ЛАЗ-699П". Фотографія з автографами.





Після розпаду СРСР завод не припинив своєї діяльності. Навпаки, з'явився попит на міжміські та туристичні автобуси, які у той час розробляв інститут "Укравтобуспром". Можна сміливо заявити, що в 90-х роках ЛАЗ випускав найсучасніші автобуси серед колишніх країн Радянського союзу. Але не все було так гладко. Основною проблемою заводу було те, що він був розрахований на масове виробництво, а збувати таку кількість продукції просто не було куди. Також були проблеми з постачанням комплектуючих, а саме двигунів та гідрокоробок. Було прийняте рішення розширювати лінійку продукції. Так на світ з'явились деякі взірці транспорту, які так і не пішли в серійне виробництво.





З часом вся лінійка автобусів почала застарівати. Потрібно було виготовляти щось нове і конкурентноздатне, проте на це просто не було коштів. Потрібен був інвестор. У 2001 році 70% акцій заводу таки викупили. З цього часу ЛАЗ і почав занепадати. Хоч і була розроблена низка нових моделей (NeoLAZ, СityLAZ), виробництво скорочувалось і прибуток ледве покривав витрати. Останнім серйозним виробництвом було виготовлення автобусів до матчу Євро-2012. Після цього штат працівників різко скоротили, а обладнання вивезли до Дніпровського автобусного заводу. В 2014 році Державна виконавча служба України видала постанову про арешт майна заводу, оскільки він повністю збанкротував. Так тисячі людей залишилися без роботи, а сам завод перетворився на руїну.

[Svyatodiy]

А тепер запрошую вас на прогулянку довкола території заводу.

Діючий КПП. Фотографував на відстані аби не псувати нерви охоронцям і не забирати у себе час. На стіні висить банер з оголошенням про оренду.



Під'їздна колія зі сторони ст. Персенківка. Колись через ці ворота проїжджали рухомі склади з різноманітним вантажем і прямували до критої залізничної платформи на території заводу.



Трохи далі знаходиться прохідна інституту "Укравтобуспром". Він функціонує окремо від ЛАЗу і має свій окремий периметр. Територія виглядає доглянутою, будівля експерементального цеху також в гарному стані. Проте за останні декілька років ніяких серйозних робіт тут не проводиться.





УКРАВТОБУСПРОМ





На стіні однієї з будівель зберігся символ якоїсь давньої цивілізації.



Пропускний пункт зі сторони вул. Персенківка.





Поруч знаходиться колишній гуртожиток, збудований ще аж у 1953 році. Він був призначений для приїжджих, проте тут також жили сім'ї працівників заводу. Тепер будівля повністю покинута. Але це не єдиний гурожиток ЛАЗу. Три знаходилось на вул. Володимира Великого, один на Науковій і один на Кульпарківській. Тепер це звичайні житлові будинки.



Вздовж вулиці Стрийська простягаєтсья колишня адміністративна будівля. На першому поверсі тепер знаходяться різні магазини і контори.





Так тепер виглядає прохідна, де колись щодня проходили тисячі працівників заводу. Лівіше знаходилися прохідні для дирекції.









Трохи далі знаходиться колишній штампувальний цех.





Завершуємо нашу прогулянку біля новобудов. Територія, на якій вони збудовані раніше належала ЛАЗу.

[Svyatodiy]

Вони збирають свої речі і залишають теплі домівки. Вирушають в дорогу і зникають, щоб побачити. Куди вони йдуть, що бачать і що їх тягне туди? Що вони бачать, коли на світанку проникають по інший бік міста? Що відчувають, коли роздивляються людські силуети на фоні світла прожектора вночі? Спитаєш таку людину, а вона у відповідь посміхнеться і знизить плечима. Після цього знову піде туди, щоб побачити і відчути те, чого словами описати не зможе. Та і нема потреби...



Увага! Я в жодному разі не пропагую проникнення на режимні об'єкти і території, які охороняються. Це небезпечно і в деяких випадках незаконно. Завжди думайте своєю головою, перш ніж робити щось. Весь матеріал направлений на те, щоб зберегти історію, а не нашкодити об'єкту чи законним правам кого-небудь.

Ми плавно підійшли до найцікавіших частин моєї довгої розповіді. Мабуть, всім вже кортить подивитись, що ж знаходиться за високими заборами, котрі охороняють завод від непроханих гостів. Я спеціально не описую наш маршрут аби уникнути повторень. Фотографії, котрі ви побачите далі були зроблені у різні проміжки часу, тому не дивуйтеся, що на деяких фото лежить сніг, а на інших повно зелені. Насправді в залежності від пори року атмосфера на заводі дуже сильно міняєтся. Наприклад взимку відчуття тривоги найсильніше. Сніг приглушує довколишні звуки і тут царює повна тиша. Ти постійно переживаєш через те, що хтось почує хрускіт снігу під твоїми ногами або ж помітить свіжі сліди. Весною завод ніби прокидається. Дують сильні вітри, які розхитують металеві конструкції. Вони страшно стогнуть та скриплять. Завод наче розминає суглоби після довгої зимової сплячки. Влітку вся рослинність дбайливо маскує твоє перебування тут своїм пишним листям, а перечікування раптової літньої грози в якомусь покинутому, але сухому приміщенні дарує відчуття затишку...



Перш за все пропоную оглянути величезну криту платформу. Сюди колись заїжджали рухомі склади з вагонами, щоб вигрузити їх вміст. Всього під накриттям знаходяться дві колії.



Також тут розмістився один з дуже потужних компресорів. Він подавав у сусідній цех стиснуте повітря, яке було потрібне для роботи гідравлічних пресів та різного роду пневматичних інструментів.







Під стелею знаходяться декілька мостових кранів, за допомогою яких розвантажували все, що приїжджало сюди.





Вигляд з кабіни.



Трохи далі видніється ще одне сімейство кранів. Це так звані козлові крани, котрі мені більше нагадують якихось динозаврів, аніж козлів.





Біля головного цеху чітко видно прокатану автомобільну колію, яка свідчить про регулярні об'їзди території охороною.



Навідаємося і до вище згаданих козлових кранів. Вони обгороджені окремим воль'єром, аби не повтікали.







Наче не кусаються. Попробуємо їх осідлати.













Знизу знаходиться вагончик, в якому ймовірно чергував оператор крану.







Важко повірити, але раніше тут був волейбольний майданчик. Ніби не так багато часу пройшло відтоді, коли працівники заводу ще мали змогу грати тут. А природа вже відвойовує свої території.



Складські ангари також оточені деревами.



Пробираючись крізь хащі, ми натрапили на якусь водойму, ймовірно пожежну. У ній плавали дикі качки, але почувши наше наближення - швиденько поховались у зарості.



Місце, де колись вирощували городину. В Родатичах колись знаходився піонерський табір для дітей працівників заводу. Туди і відвозили вирощені овочі та фрукти. Також їх споживали і в заводьских столових, одну з яких ми відвідаємо пізніше.













Поруч ми побачили вишку, яка раніше освітлювала територію заводу. Ліземо наверх.





Зверху відкривається чудова панорама.







На фоні видніється ТЕЦ-1.




Ми вийшли на площу, де знаходиться депо електротранспорту. Величезною територією заводу потрібно було якось переміщатись, перевозити невеликі вантажі. Спеціально для цього були закуплені компактні електрокари, які колись тут зберігались та ремонтувались.







Багато де замість звичайних вікон зустрічаються вікна від атобусів.









Старенький КамАЗ 4310 з витягнутим двигуном. Пізніше я викладу окрему частину, у якій буде описана покинута техніка. Там ми і подивимось на нього ближче.









В одному зі складів стояв от такий телескопічний підйомник.



Будівля опресовочної станції.





Скло для майбутніх автобусів фірми MAN. Їхало сюди аж з самої Німеччини.



Цікаво, як цей кіоск опинився тут. Можливо, колись тут щось продавали для працівників заводу.



Трансформаторна підстанція звісно розкурочена. Земля також перекопана, оскільки в ній були закопані цінні для металхантерів кабелі.





Ми все ближче і ближче просуваємось в сторону діючого КПП. З кожним кроком напруга зростає, оскільки в будь-який момент ми можемо зустріти когось з охоронців. Одночасно з напругою зростає цікавість до того, що ми побачимо далі.





Ми вирішили зайти в одну з будівель, щоб дізнатись, що там знаходилося раніше.



Довгий коридор з плакатами охорони праці.



Скоріш за все тут проводили лекції з техніки безпеки. Через відчинені вікна у будівлі гуляв протяг, який голосно грюкав дверима.







Після оглядин будівлі ми вирішили пройтися ще трошки ближче до пропускного пункту. Біля площі стоїть висока будівля. Це колишня внутрішня пожежна частина заводу.



По іншу сторону знаходиться спеціальна станція для перевірки готової продукції.



Ми звернули свою увагу на новенький біотуалет біля головного цеху. Значить ми вже зовсім близько до людей, з якими зустрічатися зовсім нема бажання. Саме з цих воріт не так давно виїжджав автобус після так званого "відновлення виробництва". Звісно, що виробництва тут ніякого нема. У цьому ми ще переконаємося в наступній частині цього звіту.



<a href="http://www.youtube.com/watch?v=LNbk4q9bMlQ" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=LNbk4q9bMlQ</a>

В гаражному боксі видніється дещо цікаве. Ми туди ще обов'язково навідаємося, але трохи згодом. Не все за раз 



Тим часом я запрошую вас піднятися на ще одну оглядову точку, яка знаходиться поруч.









На стоянці  техніки видніється російський трамвай КТМ-23.



Пресово-заготівельний цех. Через решітку видніються гігантські преси, до яких я, можливо, колись доберуся і детальніше відфотографую, а поки що піднімемося на його дах.







З даху відкривається чудовий вид на територію заводу.

















Настає вечір. Завершуємо нашу прогулянку походом в сторону головної площі заводу.



Завжди захоплювався цим портальним краном. Він нагадує мені величезну істоту, яка після довгих років праці змучилась і тепер просто спить вічним сном.











Вже зовсім стемніло. Супутник, що пролітав, залишив на фотографії білу лінію. Вночі завод перетворюється на зовсім інший світ. Ти знаходишся в місті, але тут зовсім тихо і темно. Ні рекламних вивісок, ні шумних освітлених вулиць. Тільки видно як десь далеко йде охоронець з тусклим ліхтариком і освітлює собі шлях.





Постачання електроенергії відновили в 2017 році. Порівняно з 2015 роком тут тепер досить багато світла.





В будівлі охорони ще горить світло. Мабуть, готуються до сну.





Нам вже пора вертатися, щоб відпочити і набратися сил для нових вилазок.

Дякую всім, хто дочитав цю частину. Далі буде тільки цікавіше.

[Svyatodiy]

Рано чи пізно від нас відвернеться вдача. Нас обов'ясково впіймають, я впевнений в цьому. Але нехай це буде не скоро.



Бажання потрапити в головний цех у мене з'явилося ще з часів моїх перших вилазок. Тоді він здавася мені величезною неприступною фортецею, в якій може бути все, що завогодно. Можливо, він повністю порожній, а, можливо, цех насправді досі працює, тільки це таємниця, і ніхто цього не знає. Одного морозного вечора я і мій товариш віднайшли секретний портал, котрий покаже нам як все є насправді. Переконавшись у справній роботі порталу, ми залишили його до кращих часів і через декілька днів разом із закордонними товаришами по хобі повернулися сюди вранці аби телепортуватись затемна і відфотографувати цех, коли вже буде світло. Мушу розчарувати тих, хто захоче віднайти даний вхід. Його вже не існує. Як і людина, цех має здатність загоювати відкриті рани. Тільки тут рана затягується не шкірою, а навареними листами металу...



І ось, ми всередині. Точка зворотнього відліку вже пройдена, тікати в разі чого нема куди. В мене аж перехопило подих від того, що нам вдалось потрапити в те місце, про яке міг лиш мріяти. Розмір цеху також вражає. 190 на 480 метрів. Сам він поділений на декілька частин, в яких відбувались різні етапи виробництва.



Ось тут і починалося виробництво автобусів. Всі ці металеві балки, профілі та рулони - ніщо інше, як заготовки для майбутніх автобусів. Два жовтих станки - це машини для розкрію рулонного металу.





Переходимо в іншу частину цеху. Тут набагато просторіше. Вітер розгойдує металеві конструкці, які голосно скриплять. З даху падають тисячі капель води, які створюють монотонний гул. Складається враження, ніби всі ці звуки - відлуння шуму, який стояв тут під час виробництва. З кожним роком він помалу затихає, поки не стихне зовсім. Через величезний розмір приміщення ти не можеш бути впевненим, що ти тут сам. Можливо, у якомусь куточку спокійно собі сидить охоронець і читає книжечку. Тому доводиться вести себе дуже тихо і прислухатись до всіх звуків.



Бетонна підлога вже встигла в деяких місцях покритися мохом, а подекуди навіть росте трава.











Тут взагалі виросла ціла плантація папороті.



Каркас, який вже ніколи не стане справжнім автобусом.





Палатка з прозорої клейонки - це бокс, де проклеювались деталі майбутніх автобусів та тролейбусів.



А ось і самі тролейбуси, точніше їхні каркаси.



Ідеальне місце для спільної фотографії нашої компанії.



Таке враження, ніби попав у світ геометрії, де тисячі ліній перетинають одна одну і зачаровують людське око.







Неочікувана знахідка прямо серед цеху.





Практично всі зварювальні апарати в червоних корпусах розібрані на металобрухт.









Ще в одній частині цеху знаходяться залишки від гігантських пресів.





Бокси для проклеювання і фарбування деталей.



Знайди на фотографії всіх покемонів 





В іншій частині цеху навіть збереглося деяке обладнання та станки.







Я один бачу змучене лице цього станка?









Затишні кімнатки керівництва.





За це фото дякую Vasi4у.



Зробивши декілька акробатичних трюків, ми потрапили в частину, де зберігається велика кількість каркасів та навіть один зібраний автобус. Думаю, якщо постаратися - його можна навіть завести.





Пройшовши трохи далі, ми натрапили на якусь ремонтну майстерню. Тут стоїть декілька розібраних автомобілів.







Але цього всього нам було мало. Ми ще хотіли потрапити в адміністративно-побутовий корпус, який керував виробництвом даного цеху. Він знаходиться за якихось 15 метрів  і потрібно було вього лиш перебігти дорогу. Покинувши цех, ми почули, що по дорозі, яку нам потрібно було перетнути, їде автомобіль. Часу на маневри не було, тому всі сім людських тіл одночасно лягли у холодний сніг за 5 метрів від дороги. На великій швидкості повз нас промчався атомобіль і поїхав далі. Невже нас не помітили? Хутко встаємо, перебігаємо дорогу і залазимо в адміністративний корпус. Тут ми у відносній безпеці. Після таких пригод захотілося перекусити, тому перш за все ми направились у їдальню.





Офіціантів чомусь не було. Довелося самим себе обслуговувати.



Добре перекусивши, ми пішли досліджувати верхні поверхи будівлі.





Директору заводу не сподобалося наше вторгнення і він викликав нас до свого кабінету.



Який безлад у вас тут, пане директоре.



В одній кімнаті знаходилась просто неймовірна кількість всякого барахла.









І остання цікава знахідка на сьогодні - кімната з АТС.



Ми вже вдосталь налазились і хотіли покидати будівлю, як раптом з вікна побачили охоронця з собакою. Він пильно роздивлявся натоптані нами сліди на снігу. Після цього побачив місце, через яке ми потрапили сюди і вирішив чекати нас біля нього. Але перевага була на нашому боці. Через 20 хвилин очікування, охоронець замерз і пішов грітися. Таким чином ми одержали перемогу і покинули територію заводу без усіляких пригод.

[Svyatodiy]

Укриття не врятує життя,
Збереже від ушкоджень лиш тіло.



А чи були на заводі якісь підземелля? Пам'ятаю, як гуляючи довкола території, ми зустріли от цього дядечка. Він розказував нам неймовірні історії про масштабні підземні сховища на декілька тисяч автобусів. І тунелі цього сховища зі "свинцевими дверима" вели аж до податкової. Звісно, що така історія не викликала у нас нічого окрім посмішки. Можливо, якби він розказував цю історію людям, які ніколи не лазили під землею - вони б повірили. Тим не менше, у цій історії була і частина правди. Підземні сховища тут дійсно є. Тільки призначені вони не для автобусів, а для людей. Та і масштаби вони мають не такі грандіозні як у розповіді.



В період холодної війни кожне серйозне підприємство чи установа повинна була мати своє бомбосховище.  У ньому в разі атомної війни, або іншого лиха мали переховуватись працівники. ЛАЗ не став винятком. Тут бомбосховищ аж 6. Усі вони були розраховані на те, щоб витримати вибух атомної бомби і спасти людей від смерті. Нам вдалося потрапити в три із них. Кожне розраховане на 700 чоловік і всі вони з'єднуються між собою спільним коридором. Щоб уявити приблизний масштаб сховища, пропоную глянути відео, в якому я проходжу одну з трьох секцій.

<a href="http://www.youtube.com/watch?v=M8lnDmg0fKM" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=M8lnDmg0fKM</a>

А ось так виглядає схема одного з цих трьох сховищ.



Кожне бомбосховище повинне бути повністю герметичним та ізольованим від зовнішнього світу. Так гермодвері не тільки захищали від ударної хвилі, а й не допускали проникнення зараженого повітря всередину сховища. Все повітря, яке потрапляло сюди через вентиляційні шахти, повинне  було очищуватись за допомогою фільтрів. Вони чимось нагадують фільтри від протигазів, але значно більші. Також потрібно розуміти, що яким би герметичним приміщенням не було, у ньому завжди знайдуться мікроскопічні щілини. Ця проблема вирішується нагнітанням повітря. У бомбосховищі штучно створюється підвищений тиск і так повітря зовні не може сюди потрапити.





У бомбосховищі повинно бути декілька виходів. Також розглядався аварійний вихід через вентиляційні шахти. Для цього встановлювались гермофорточки, які в разі необхідності можна було відчинити і покинути сховище.



Тут час наче зупинився в радянській епосі. Загалом відчуваєш себе в безпеці. Сюди ніхто не прийде з небажаних гостів. Та й відчуваєш себе хазяїном ситуації. Можна говорити зі своїми товаришами у повний голос і бути впевненим, що ззовні вас ніхто не почує.





Один з виходів в цех. На жаль, затоплений водою.











Склади зі всілякими речами, які допомогли б людям вижити в надзвичайних ситуаціях. Засоби індивідуального захисту, аптечки, дозиметри, інструменти для розбирання завалів і т.д. На жаль, зараз повністю розграбовані мародерами і неадекватними школярами.









Також можна зустріти навчальні класи з цивільної оборони. Але тут цілий рік канікули, і уроки не проводяться.









Час проходить і нам знову пора підніматися на вулиці міста. Це сховище, як і тисячі інших, так нікого і не врятувало. Важко уявити скільки грошей і сил було просто закопано в землю. Все на що тепер здатні такі захисні споруди - приносити естетичне задоволення дігерам. Принаймні я надіюсь, що ніколи звичайні люди не будуть мати потреби у таких сховищах за їх прямим призначенням.

[Svyatodiy]

Є такі місця, які забувати не можна. Хоча б тому, що стіни цих місць пам'ятають про нас.



Мабуть найцікавішою будівлею на заводі з точки зору історії є колишній католицький костел. Його збудували ще аж у 1938 році, але проіснувати йому довелося недовго. З початком Другої світової війни цю споруду зайняла радянська армія. Пізніше - німецька. Після завершення війни поруч з костелом активно почав розбудовуватись автобусний завод. Звісно, що церкви радянській владі не були потрібні. Костел повністю переобладнали під потреби заводу. Пройшов час - заводу не стало. А костел досі стоїть наче старий вісімдесятилітній каліка, якого безжалісно понівечив радянський режим.

На першому поверсі знаходяться приміщення з усілякою атрибутикою для проведення культурних заходів і концертів.















Сходів, як і другого поверху раніше не існувало. Його добудували для раціональнішого використання площі. Великі церковні зали з високими стелями нікому не були потрібні.



Якщо вийти на другий поверх, навпроти сходової клітини можна побачити зображення автобуса. Є припущення, що раніше тут був зображений ангел з крилами.



Проходимо далі і бачимо, що на другому поверсі вирішили зробити зал для конференцій і вистав. Тут нас зустрічає суворий Тарас Григорович.



Вітраж змінили на логотип ЛАЗу.











Старенький аналоговий синтезатор.



Дуже гарні арки.





В одному з бічних приміщень надибали дві скульптури.





Проходимо в келії, де повинні були жити монахи.









Дивуємося з того, на скільки все переробили і скільки тут різних кімнат за призначенням.











Тут навіть є зали, у яких колись знаходились ЕОМ.





Між поверхами розмістилися дві бібліотеки. Одна з технічною, інша з художньою літературою. Шкода дивитися на те як тисячі книжок трухлявіють на підлозі.









В цих бібліотеках ми провели не одну годину. Дуже багато цікавої і унікальної літератури. Шкода, що ці книги просто гниють на підлозі і не приносять нікому користі.



Затишний внутрішній дворик.



Горище в аварійному стані. Зверху може прилетіти прогнивша дерев'яна балка, кусок черепиці чи цегли. Випробовувати долю не варто, тому не затримуємося тут.



Ми вже думали, що нас нічим не здивуєш, як раптом вийшли на поверх з різноманітними лабораторіями.





























І на сам кінець заглянемо в фізико-механічну лабораторію. Тут тестували якість матеріалів. Багато станків, як не дивно, імпортні.







Ось будівля, яка будувалась, щоб прославляти Бога, перетворилась на будівлю, в якій прославляли Радянський союз і людську працю. Люди щиро вірили в правителів наддержави, вірили в завод. Важка праця повинна була привести цих людей до світлого комуністичного майбутнього, але все що вони отримали - це розруху, старість і бідність...

[Svyatodiy]

Мій звіт добігає кінця. На його завершення я хочу показати вам атмосферні фотографії покинутої техніки, яка розкидана по всій території заводу. Сідайте зручніше і постарайтеся відчути через монітор запах мазуту, ржавого металу і гнилої гуми.



Одна з найбільших стоянок занедбаної техніки знаходиться прямо біля церкви комуністів.



































Вночі тут панує зовсім інша атмосфера. Хотілося б якось прийти сюди влітку після жаркого дня і послухати, як охолоджуючись, потріскує метал.

















Зачерствілі буханочки.





Зовсім в іншій частині заводу стоїть самотній КамАЗ з витягнутим двигуном.





Всередині великої кількості гаражних боксів часом трапляється щось цікавеньке.







І на сам кінець - бокс з двома туристичними автобусавми, який знаходиться прямо за пазухою в охоронців. Довго перебувати тут ми не могли, тому оглянули тільки ЛАЗ-4207.











Через скло видно ще одну стоянку техніки. З цікавого тут зберігається NeoLAZ, декілька низькопідлогових автобусів та російський трамавй КТМ-23, який ймовірно хотіли переробити під львівську колію 1000мм.

[Svyatodiy]

Постлюдія.

Історія цього заводу, як і сотні інших по всій території колишнього Радянського союзу, добігає кінця. Колись він був потрібний людям і країні, на теренах якої перебував. А тепер нема ні тих людей, ні тієї країни. Дуже скоро завод поступиться місцем для чогось нового і перспективного, для того, що потрібне сучасним людям і сучасній країні.

Прощай ЛАЗ. Дякую за те, що ти подарував мені і моїм товаришам так багато позитивних емоцій та вражень. Можливо я ще колись повернуся до тебе...

Дякую всім, хто дочитав цей величезний звіт до кінця (думаю таких людей не багато)

[Svyatodiy]

Бонус!

В мене назбиралася певна кількість каталогів з продукцією ЛАЗу, яку я викладаю в іншій темі. Якщо комусь цікаво - можете переглянути їх за посиланнями над фотографіями.

Каталог 1994 року.



Аркуші з характеристиками продукції і буклет з описом ЛАЗ-4207



Каталог 1973 року.



Каталог сучасної продукції.



Каталог City Laz англійською мовою.



Ще деякі аркуші з характеристиками автобусів і буклет швидких допомог Renault.

[_Tarik_]

Я дочитав до кінця, було цікаво і пізнавально. Чекаю наступних звітів !