Скоро традиційні щорічні три дні вихідних підряд, а саме 13...15 жоПня. Я вирішив описати мандрівку на Свидовець або «З видом Вець», а заодно і «підказати» людям маршрут для «віддиху на природі». Направду, Свидовець це унікальний по своїй красі і доступності гірський масив, це як молода красива дівчина що вперше в житті вийшла на панель. Вона незаймана але доступна, вона надзвичайна і прямо перед тобою. Співвідношення кількості краси до легкості її досягнення на Свидовці найвище в Українських Карпатах. Навіть паркетники на стоковій гумі можуть сюди заїхати у суху погоду, джипи в будь-яку, туристи групами по 30+ чоловік ходять з Драгобрата попри озеро Івор, де ми ночували, на Велику Близницю. Але це, тим не менше, високогірррря з характерними ландшафтами і краєвидами, а також з Хрестами по невезучим туристам... Ну і куди ще піти синякам на Сині свята як не в «...сині Гори це не місто уоооо!» як співала Перкалаба.
Якшо поїхати на Свидовець прямо зараз то Ви опинитеся в чудовій осінній казці яка буде навіть красивіша за весняну красу. Снігу ще нема, максимум приморозки. Зато скільки теплих пейзажних селфі-тонів навколо! Короче що я хочу сказати, хоч ми на Свидовець і були сходили на свято всіх аватарів, тобто сині свята, тьху – зелені. Тим не менше цей маршрут цілком прохідний і восени також.
Їдемо зі Львова на Франкіуськ, далі на Яремче а далі у Терра Інкогніта для всіх, в кого Україна у тих краях закінчується Буковелем. І хто ніколи за Яблуницею не бував. Бо ми посміємо поїхати далі за Поворот на Паляницю і зїхати аж на Закарпатську сторону в Лазещину. Думаєте нема життя по той бік Закарпаття?! А Даремно! З Лазещини йде один з найкайфовіших підйомів на Петрос та Говерлу, а в Квасах квасять, пиво, як банально би це не звучало. Але нам ще далі, майже перед самим Раховим в Тростянці є знак початку НаціоАнального парку, там звертаємо праворуч і паркуємо машини коло магазину.
Місцеві нас запевнили що з машини більше ніж 200 грн не пропаде, тому ми під палючим сонцем спокійно зливаємо відпрацьоване паливо в рів для гноївки і йдемо собі вверх маркованим Маршрутом. Якось в походах з Остапом так повелося що ми піджираємо після автоподорожі не коло машини, а десь троха вище скараю села вже в горах. От і цього разу він з своїми двома друзями так вальнули вверх що аж сипанули нам курявою в Мармизи. «Ого», подумав я «Та з такими спортсменами нам прийдеться себе почувати ветеранами туризму». Але як нам потім хлопці призналися, вони на тому першому підйомі чуть були не здохли і вже були думали вертатися назад у Львів. То все нирки і печінка, не встигли вивести з Організму спожиту перед тим на ОККО хімію.
За обідом всі познайомилися та подружилися. Остап має властивість завжди брати з собою нових, цікавих та нормальний людей, які органічно зливаються з «старічками» та ще й показують їм де спИртивні раки зимують.
Коли ми були тільки рушали від машин то попри нас швиденько так проскочило дві симпатичні дупці, ми й не встигли спомятатися і їх погукати. Вся наша наступна дорога була присвячена доганянню цих дівчат. Як тільки хтось починав відставати ми йому тут же нагадували яка благородна ціль чекає нас попереду і він починав іти швидше. Та як би там не було, але окрім бридкої алкашні, яка не то що йти вверх, а просто триматися на ногах на рівному місці толком не могла, ми нікого не зустріли. Добре шо далі полонини Браїлки ці Аватари так і не піднялися, а то б обригали нам всю стежку.
За Браїлкою починався вже сам хребет Свидовця і Краєвиди. Тут ми троха розтягнулися, хто посцяти, хто пофоткати а кому просто важко йти. Та так розтягнулися шо коли Вові та мені світило сонце і ми аж знімали футболки то Тараса і Сашка поливав дощ з сусідньої хмарки. Вова, до речі, хоч і мав з собою в рюкзаку всяких настоянок та наливок більше ніж є у розносчика бухла в Електричці Львів-Мукачево пива, та з тим всім він успішно умудрявсі бігти риссю поперед мене вперед на гору. Від чого я офігівав і настановлявсі більше (не) пити.
Під час одного з привалів нам стежку перебігла косуля, звабливо махаючи біленькою дупцею прямо в нас під носом. Але боячись чорних хмар ми не стали дочікуватися коли вона вертатиметься назад і швиденько пішли далі на Велику Близницю.
Перевага змішаних автопоходів коли ти пів дня кудись їдеш а потім йдеш що навіть коли людина втомлена від асфальту її сили насправді нікуди не діваються. І як тільки таку людину випускаєш в гори то вона біжить так же ніби щойно зранку її, виспану і тверезу, привезли автобусом під Заросляк. Тож попри мої песимістичні сподівання ми мали всі шанси зайти за світла на Івор.
Востаннє я був на Близниці зимоу, з лижами Ксьондзиком і Любком. Тоді дув вітер і обмерзали всі незахищені частинки шкіри, тоді світило сонце, осліплюючи всіх хто був без маски та плавлячи сніг навколо чорних шкарів. Тому приходилося йти далі аби не вмерзнути тут навіки в льодовики Свидовця, які навіть в таку жару як нині звабливо манили нас своєю білою прохолодою. Та навіть взимку в лижних шкарах це не був тяжкий похід, ба влітку. Зараз по факту ми просто собі розважалисі і фоткали всю дорогу Остапа-Суперстара. Кількість селфі які він зробив була анпевно більшою за сумнарну кількість всіх решта фоток в цьому поході.
Коли ми спустилися до озера то першим ділом кирьнули си віскі, привезеного Остапу з самої Японії. Віскі як віскі, Американці поки там сиділи після війни то навчили їх як з саке добре віскі робити. А от озеро зачотне. Воно з трьох сторін оточене вертикальними скелями, зовсім лисими нак ніби то хтось їх виголив перед приходом туристів. Коло Озера є рівні місця і джерела, але майте на увазі що це місце легкодоступне знизу і туристів тут може бути багато.
На наступний ранок була ідея нікуди не йти, бо тут ітак зашибісь. Але ж це не варіант для справжніх дослідників Карпат! Тому ми скупнулися голяка в Іворі та й рушили далі в сторону Стогу і Довгаски. До речі, вода в озері була доволі тепла як на Карпати, навіть кості не ломила. Цілий світловий день був наш, тож нікуди не спішачись ми обійшли і обфоткали всі хребти, відроги та озера. Час від часу гума проїждєючих джипів та біциклів нас занурювала в туман пилюки. Але ми не харилися бо розуміли що всі хочуть побачити цю Красу та не всі мають наснаги йти сюди пішки. Коло Довгаски було таборище гумових Туристів тому ми зупинилися коло Ворожески. І недарма. Це озеро було в рази красивіше від всіх попередніх, добре шо ми там не лишилися 😊 Щасливі та переповнені благодаті ми взялися корчувати Жереп на дрова та ставити намети на каменях коло вогню. А дала в нас нічна программа, всі з усіма вже подружилися та обмінялися контактами, знайшли спільних знайомих і теми для розмов, домовилися про зустріч в цивілізації. Поки ми тренділи про політику та Задового вогонь згас і ми не придумали ліпшого способу його роздути як за допомогою дрона. А чом би і ні. Чотири фурдачка по 100 ватт кожен дуюуть краще ніж наші штири пяні писки.
Ще одна класна тема яку я відкрив в цьому поході це лазер. Якшо його направити на воду то він відбивається на сусідню вертикальну скелю. Тепер водимо ним рівномірно взад-вперед і маємо растр як у телевізора, правда замість противних пик 95 кварталу у ньому видно ехо природних вібрацій, які наші не надто тонкі душі інакше б і не відчули. Ну або напившись світити в намет туристів за кілометр від тебе. Лазерний промінь запалює його весь зеленим вогнем аж видно пози тіней всередині яких ми явно застали зненацька.
На третій день неспішний спуск вниз. Спитаєтеся чи було холодно спати – ні. Хоч сніг ще і лежав у відрогах та було тепло. Бо коли тобі добре то ти можеш не то шо обігріти себе а навіть спровокувати на землі глобальне потепління чи перетворити Сибір на Мальдіви.
До речі, хто йтиме нашими слідами може взяти вудочки. У Ворожесці в травні було купа малька, відповідно зараз це вже нормальна велика риба. І не треба буде смердини зі свіжої серовини з собою тягнути. Найвисокогірніша та найбільш еколоігчно чиста риба в Україні!
Спускаємся до Стогу, далі на підйомнику в Драгобрат. Ноги троха втоптані за три дні тому котитися лижним схилом вниз без лиж та ще й переступаючи використані абонементи, носовички, загублені рукавиці та корки від пляшок зовсім неохота. Який то кайф, так ніби два місяці а не два дні ми не були в цивілізації. З зачудуванням дивмося на закриті котеджі навколо, Остап показує Міші та Вові де і з ким він тут ночував. Далі викликаємо буханку з села, їмо бограч чекаючи на неї і, з пічкою всередину салону, трусимся на тій буханці вниз під традиційну російсько-карпатську попсу, яку тільки Вова чомусь знав всю досконало. А точно, він же ж з модними тачками працює, а там всюди напевно тільки така і звучить, як це не сумно.
Машини були на місці, колеса акуратно поскладані збоку, акумулятор продавався в сусідньому магазині. Попри водопад, який мені нагадав Швейцарію бо також скочувався прямо на дорогу, скочуємося і ми у Львів. Нові враження, нові друзі та стимул займатися спортом аби не відставати від молодих. Свидовець запам'ятався весь насамперед неймовірними краєвидами та надзвичайно душевною компанією, яку не зруйнувала навіть розлита Вовою пляшка та розмови хто більший мудак Порошенко чи Садовий поло вогню.
Йдіть на Свидовець зараз поки його ще не закультурили на кінець, бо тоді вже кінець куди підете.