Show posts

This section allows you to view all posts made by this member. Note that you can only see posts made in areas you currently have access to.

Show posts

Topics - Bottlehunter

#61
Свіжа книжка про нас, експлорерів) Ще не читав, але має бути цікаво. Піду нині до книгарні)

З анотації:

Цитувати«Оформляндія» – емоційний вимір Чорнобильщини, занурення у світ нелегальних туристів-«сталкерів». Тут ви не знайдете стандартних описів Зони, нудних історичних викладок і роздумів над істинними причинами Чорнобильської аварії. Тут – погляд зсередини на явище нелегального туризму в Чорнобильську Зону відчуження. Тут – смарагдові болота, міліцейські засідки, і збиті до кривавих мозолів ноги. Тут загрозливі зливи нічної Прип'яті та світанкові чари Полісся. Тут — спроба відповісти на питання, що коїться в душі людини, яка роками і потай досліджує заборонену землю. Автор нелегально прожив більше 200 днів за колючим дротом, пройшовши Зоною понад 7000 кілометрів.

#62
Потребую хеловінський костюм на п'ятницю, краще щоб на тематику Сталкера. Хто може позичити? За мною не заржавіє  ;)
#63
В найближчу суботу плануємо трохи покататися і пошукати руїни костелу в лісі, де колись було село Гутисько (http://goo.gl/sioyUG). Ковбаски на вогні і шнапс теж входять в програму.
Зустрічаємося о 9 ранку під електронним табло на Приміському вокзалі. О 9:17 відправляється електричка на Ходорів, виходимо на зупинці Глібовичі, а далі крутимо. Повернення до Львова - орієнтовно після обіду.

#64
Я хотів би, щоб дописів тут з часом стало більше, ніж в темі про Поганий Львів.

Позитивні зміни в місті і країні стали траплятися частіше і це не може не радувати. Ось два випадки за сьогодні, нібито дрібниці, але ще з рік тому навряд чи так би склалася ситуація.

1. Мав взяти довідку в Львівгазі. Погуглив контакти і адресу, заодно і коменти почитав, далеко не позитивні. Приготувався до довгої і тєжкої процедури. Але все відбулося рівно навпаки, телефоном всю інформацію отримав швитко і чемно, в черзі стояти не зовсім не довелося. І охоронець на прохідній всім чемно відповідав на, по суті, одні і ті ж питання.

2. Підходжу до будинку, на газоні стоїть запаркована вантажівка магазину "Командор". Дзвоню в магазин прошу перепаркувати. Вони вибачаються, за три хвилини з під'їзду вибігає водій і переганяє машину. Легко і просто.
#65
На 12-13 вересня плануємо поїхати в Київ, поексплорити. Як такі прогулянки відбувалися минулого року, можна прочитати тут: http://explorer.lviv.ua/forum/index.php/topic,6698

Поки що чіткого плану нема, тому дописуйте свої ідеї нижче. Можна було б піти в Клов, музей авіації в Жулянах, можливо ДШС "Нікольська" (http://www.another.kiev.ua/starinnaya-shtolnya-vozle-lavry/) або інші цікаві місця. Виїжджати будемо поїздом в п'ятницю ввечері, повертатися в неділю. Для ночівлі знайдемо недорогий готелик або квартиру.

Наразі бажання їхати крім мене виявив ще Рой і Руфус.
#66


Шикарний закинутий палац, розміщений біля села Приозерне, що до 1961 року називалося Псари. Колись він належав давньому роду Реїв (не Роїв, на жаль), після приходу совєтів в будівлі облаштували свинарник, а пізніше - психоневрологічну лікарню. Дізнався я про це місце від Івана Федорича, його відео з циклу "Проект Галичина" можна подивитися на "Полтва ТБ": http://poltva.tv/palats-u-psarah-palac-w-psarach/

Більше фото та розповідь про палац: http://neo7777vitaha.livejournal.com/40476.html

#67
Цитата з інтернетів:

ЦитуватиВ ніч з 12 на 13 серпня в нічному небі можна буде спостерігати рідкісної краси явище - метеорний потік Персеїд. Близько 20:40 наша планета максимально наблизиться до шлейфу, який залишає за собою комета Свіфта-Таттла.

Пилові частинки, які залишає після себе болід, зовсім крихітні, але потрапляючи в атмосферу Землі згорають, осяваючи небо яскравими розчерками.

Пік зорепаду доведеться на північ. В цей час на Землю зі швидкістю 60 кілометрів на секунду будуть падати до 60 метеорів в годину.

З цієї нагоди збираємося завтра, 12 серпня, орієнтовно на 22:00 біля недобудов, що на Тракті Глинянському (місце на карті), щоб піднятися на дах недобудованої дев'ятиповерхівки, подивитися на зорепад та гарно провести час.

Чому саме там?
Маємо надію, що буде менше світла від міста, відповідно краще буде видно зірки. Крім того, залізти разом на що-небудь закинуте - непоганий спосіб провести час, на думку багатьох форумчан.

Де зустрічаємося та як добиратися?
На вул. Тракт Глинянський їдуть маршрутки №№ 23, 29 та 217А. Виходити треба біля зупинки "Кладовище", а далі ще трохи пройти пішкарусом. Назад, хто без авта, будемо кооперуватися на таксо. Ровер та ноги теж ніхтоне відміняв. Здибаємся орієнтовно на 10 вечора, піднімаємося на дах та мостимо собі гніздечко))) Погода має бути люкс, напрочуд тепло та безхмарно.

Що з собою брати?
Ліхтарики, каремати, фотоапарати, чай і каву в термосах, канапки і пляцки, закарпатське вино, газові пальники, щоб зварити бульби і мамалигу, і таке інше. Можна ще біноклі чи стаціонарні телескопи.


Скільки часу ми там будемо?
Хто скільки захоче, можна там же і заночувати. Я буду біля 12 вертатися додому, бо зранку на роботу  :(

Десь людей з п'ятнадцять сьогодні підтвердило, що точно будуть завтра. Виглядає на спонтанний Експлорер-фестиваль і я дуже з того тішуся :D Відпишіться, будь ласка, нижче хто буде і до зустрічі на даху!



#68


Є в Росії закрите місто Озерськ. Раніше воно називалося Челябінськ-65, а ще раніше - Челябінськ-40. Як і в кожному номерному місті колишнього Союзу, тут було дещо дуже-дуже секретне та важливе. В даному випадку, виробниче об'єднання "Маяк", де займалися виготовленням чогось такого, що могло б стати в пригоді для виробництва атомної бомби. Керівником проекту був сам Ігор Васильович Курчатов.

Зрозуміло, що потужне хімічне виробництво не могло обходитися без утилізації ядерних відходів. На "Маяку" особливо над цим не заморочувалися: середньоактивні відходи зливали просто в озеро Карачай, високоактивні утилізували в спеціальних бочках, котрі поміщали в бетонних ємностях під землею. Ємності потребували постійного охолодження та моніторингу їх стану через специфічний вміст. За офіційною версією, саме через поломку системи охолодження і сталася ца трагедія.

29 вересня 1957 року одна з ємностей, де на той момент квасилося біля 80 кубічних метрів радіоактивних відходів, вибухнула. В навколишнє середовище потрапило близько 20 млн кюрі радіоактивних речовин (практично вдвічі більше, ніж на Фукусімі). Вітер відніс радіоактивну хмару на 350 кілометрів на схід, утворивши такзваний Східноуральський радіоактивний слід. Загальна кількість населення на постраждалій території - близько 270 тис. людей, було відселено 12 сіл. Проте більше 90 відсотків забруднення припало на територію самого комбінату і ліквідовувалося воно переважно підручними засобами, буквально лопатами та тачками, без жодних особливих спецзасобів. На той час дія радіації на організм людини ще не була вивчена, тому до уваги бралися переважно короткостроковий ефект. Пішла кров носом або волосся вилізло - пора на лікарняний.



З 1968-го року на забрудненій території утворений Східноуральський державний заповідник, а "Маяк" функціонує і зараз. Кажуть, радіоактивний фон там і досі підвищений, але в межах норми.

Ця аварія входить до списку найбільших атомних катастроф в історії людства. Ось цей список, до речі (російською):
Цитувати
1945— США, бомбардировка японских городов Хиросима и Нагасаки

1957 — СССР, авария на заводе «Маяк»

1957 — Великобритания, авария на реакторе в Виндскейле

1961 — СССР, авария на подлодке К-19

1964 — СССР, падение спутника «Транзит-5В» с ядерной установкой

1966 — Испания, разрушение трех ядерных бомб в деревне Паломарес

1968 — США, разрушение четырех термоядерных бомб в авиакатастрофе над Гренландией

1970 — СССР, авария на заводе «Красное Сормово»

1979 — США, авария на АЭС «Три-Майл-Айленд»

1980 — СССР, радиоактивное заражение в Краматорске

1985 — СССР, авария в бухте Чажма

1986 — СССР, Чернобыльская авария

2011 — Япония, авария на АЭС «Фукусима-1»

Статті по темі:

Стаття на Лурку
Хроніки катастрофи
Geektimes. Як завжди, коментарі цікавіші за основний текст.
Спогади будівельників об'єкту.

І документальний фільм про Киштимську трагедію

#69



Це один з найулюбленіших моїх коротких творів сучасних українських класиків. Львівська брама  - прихована станція метро в Києві. Але, як виявляється, якщо добре залити сливку, можна просто з неї без жодних нічних поїздів через химерну дзюру в часі і просторі потрапити просто до Львова. Отак просто. Мені здається, то був Новий Світ. Хоча, хто його знає.

Для тих, хто хоче зекономити кілька гривень, щоб потрапити в Клов і Глибочицю. Публікую докладну інструкцію на Експлорері:




Олександр ІРВАНЕЦЬ

ЛЬВІВСЬКА БРАМА
Оповідання

1.
...Як тебе не любити, Києве мій! Ну, не любити можна по всякому. Можна тихо і злобно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна відверто, з розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут і тепер. На задній лаві довжелезного тролейбуса-гармошки, де біля протилежного вікна куняє, задерши голову, конкретно п'яний або дуже перевтомлений чоловік, і ще кілька спин пасажирів видніються спереду в перспективі. Салон освітлюється тьмяно, та ще іззовні стукотить по корпусу й стікає віконними шибами цей занудний жовтневий дощ... Ні, такого тебе я й справді не люблю, мій Києве, столиця моєї держави, плюс-мінус матір всіх руських городів.
І якої, питається, біди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча, де ж йому жити іще, на Інститутській, чи на Городецького він однокімнатної гостинки в панельному блоку не винайме. Бо, по-перше там блоків не будують, а по-друге, навіть коли б їх там десь і притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сім'ю годувати. Отож і тулиться на Куренівці. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будівельних котлованів. Ти десь про це читав, чи то у віршах, чи у прозі. Здається, навіть книжку про це видали. Ну й мало їм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повідчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, років сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми їдемо зараз? Ага, хріна тут побачиш за цією зливою. Оно аж у салон стікають хвилясті холодні цівочки, десь, видно, кватирка на вікні не до кінця притулена. Бр-р-р...
Якісь будинки пропливають за вікном, тепло світять затишними кухонними вікнами. Та чого там, метра не проїдемо, "Лук'янівську" мусить бути видно. Онде, на передні двері якась хамка преться з собакою. Ну, звичайно, бультер'єр, і без намордника. "Нє бойтєсь, нє бойтесь, собачка нє кусаїтца..." А псюра тягне її по салону, важко віддихуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримує. Сахаються, відсуваються поодинокі спини пасажирів. Невже вона хоче сісти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожнє місце, навіть два. А то б пес почав принюхуватися, лізти, лизатися, тощо. Ти ж знаєш, як на тебе реагують пси, коли ти напідпитку. Тут ця Іванова горілка стоїть у грудях і ніяк не хоче нижче опускатися, лише час від часу дає про себе знати конденсованими випарами, й ти, щоб не гикнути, мусиш зціплювати щелепи. А у бультер'єра, між іншим, коли він зціплює щелепи, сила стиснення досягає тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаєш, багато це, чи мало. Хтось тобі розповідав. До прикладу, двері у вагоні метра, коли зачиняються, то, здається, мають десять атмосфер. Чи вісім? А горілка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п'єш білої, вже багато років, і це була чистісінька правда. Проте Іван зумів тебе переконати, що горілка не зовсім біла, що вона підфарбована – на дні пляшки і справді плавала розкисла перчинка зовсім не червоного, а якогось блідо-жовтуватого кольору. Ну ти й ковтнув.
Он нарешті якась літня жінка з господарчою картатою торбинкою і складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та відгавкується, пес теж насторожився, підвів голову. От якщо вона зараз нацькує пса на літню даму, що буде? Викликатимуть міліцію? "Сержант Пономаренко, на восімнадцатом маршрутє покусаніє чєловєка собакою. Під'їдьте, розберіться..." Ага, саме охота зараз тому Пономаренкові пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, в таких випадках тролейбус робить екстренну зупинку? Де? Ми їдемо зараз якимсь довжелезним звивистим підйомом, за вікнами темно, тільки дерева й кущі мокро виблискують у світлі фар автомобілів, які обганяють нас, поспішаючи угору. Ще звивина, і ще, як у мозку в генія, чесне слово.
Нарешті поворот, майже під прямим кутом, а за ним невдовзі й зупинка. Хамка з бультер'єром залишає салон, вже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Літня жінка з картатою сумкою, осмілівши, викрикує їй услід якісь образливі слова і фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, з якої летять бризки на інших пасажирів. Хазяйка бультер'єра озирається, вигукує "Сама ти такая..." і силоміць стягає пса сходами донизу, в неосвітлені калюжі на хіднику. Двері тролейбуса зачиняються. "Наступна зупинка – вулиця Баггавутівська!" Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене... Але звідси, здається, вже дві чи три зупинки до метра. Великі розлогі дерева, рідкі ліхтарі, якийсь металевий паркан з протилежного боку вулиці. Деякі спини-пасажири розпростуються, підводяться зі своїх місць, лаштуються виходити, і врешті, підсмикнувши коміри, натягнувши каптури та розчепіривши над головами парасолі, пірнають у темряву чергових зупинок, які тепер пішли густо, одна за одною. В салоні лишаєшся тільки ти і чоловік з задертою головою біля протилежного вікна. Он з кабіни визирає водій, точніше, жінка-водійка. Вона вдивляється у напівтемряву, намагаючись розгледіти вас: "Пасажири, слідуюча конєчна!.." Чоловік біля протилежного вікна раптом злякано схлипує, крутить головою. "А стадіон "Спартак" уже проїхали?" Він схоплюється з місця, біжить до кабіни й починає про щось перемовлятися з жінкою-водійкою, час від часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи і скрушно знизуючи плечима – як же я так, як же це...
Тролейбус причалює, чоловік, і далі зойкаючи, вискакує в розверзті двері й зникає у темряві. "Метро "Лук'янівська!" – вже тільки для тебе одного повідомляє жінка-водійка, відчиняючи загорожку й виходячи з кабіни. На ній оранжева безруківка й брудні засмальцьовані рукавиці, якими вона зараз буде від'єднувати штанги від дротів.
Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кісточки, якраз урівень з бортами твоїх черевиків. Трішки дощової рідини влилося досередини, заструменіло по шкарпетці. Ч-чорт, яка вона холодна... Бігом, вперед, до рятівних скляних дверей, ні, не "Макдональда", а тих, поруч, о, а вже міліцейські сержанти (й Пономаренко серед них) контролюють вхід, це значить, десь дванадцята добігає. Гарно собі посиділи... Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз, і ще – не дихати, ні в якому разі не дихати, не вдихати, не видихати, жетона з кишені, блискавично його у щілину (о, вдалось потрапити з першого разу!) – і вниз, чарівними рухомими сходами, порожніми, майже порожніми, он де го, далеко унизу кілька постатей сходять на твердь підземну, та ще позаду тебе чуються угорі голоси, останні пасажири цієї доби, яка ось-ось закінчиться. Ти не біжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лівою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикається й лунає записане на плівку попередження про те, що бігти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе, або інших пасажирів, яких, щоправда, від тебе в радіусі метрів тридцяти немає жодного. Тож ти досягаєш нижньої сходинки, так нікого й не травмувавши, і саме вчасно, бо з тунелю долинає ревище потяга, який о такій порі проїздить тут один раз на п'ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрібно поквапитися, підбігти, послизаючись на полірованому граніті перону, рвучко завернути під колону і влетіти, трохи захекавшись, у роззявлені двері абсолютно порожнього вагона. Можна присісти, десь тут ближче до дверей, поки потяг все-одно стоїть, машиніст же недарма римується зі словом "гуманіст", він, напевно, чекає тих далеких останніх пасажирів, чиї голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але ні, гуманізм виявляється нетривалим, у вагоні лунає "Обережно, двері зачиняються!" і ви, набираючи швидкість, влітаєте у тунель.
Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п'яну голову не проїхати наступну станцію – до неї, правда, ще далеченько – бо там потрібно буде зробити пересадку на іще один такий самий останній чи передостанній потяг, інакше до Святошина доведеться діставатись іншим способом, невідомо яким, бо на таксі в тебе немає, залишилося гривень, може, зо п'ять, ніхто за таку суму не повезе тебе через пів-міста, та й Оксана тебе теж не зрозуміє, якщо ти відчиниш двері десь годині так о третій ночі. Але ні, он вже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба підвестися й вийти у гостинно розверзті двері, за спиною чується ще одне оголошення, так-так, обережно, двері зачиняються, наступна станція "Театральна"... Що? А це ж яка? В голові магнітофончик слухняно прокручує попереднє неуважно прослухане повідомлення, точнісінько як на автовідповідачі в телефоні: "Станція "Львівська брама", технічна зупинка". Оце так!.. Що ж робити? Що це за станція?!
Потяг відходить повз тебе в овальну глибінь тунелю, пролітають самотні постаті пасажирів у освітлених вікнах вагонів – і настає майже цілковита темрява. Під ногами – якась цементова підлога, суха й холодна, ти відчуваєш це дуже виразно, обома ногами, особливо лівою, тією, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаєш з лівої на праву, твої підошви з похрупуванням давлять якісь грудочки, хочеться вірити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потрохи звикає до твоїх очей – чи, може, навпаки? – і ти поступово починаєш бачити якісь темно-сірі колони, напевно, теж запилюжені, з кінцями арматури, що стирчать угору і донизу, їх слід обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною – і тепер можна роздивитися праворуч-ліворуч. Саме ліворуч в суцільній темноті, яка там, ліворуч, перестає бути суцільною, можна побачити трішки світла, неначе каганець у великій скляній посудині. А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, в якій сидить жінка у синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і присвічуючи собі ліхтариком, читає газету "Киевские ведомости". Почувши кроки, вона повертає ліхтарика у твій бік, висвітлюючи усього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:
- Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить...
І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт з прес-конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як знизавши плечима, йти до завмерлих сходів ескалатора і починати підійматися ними, рахуючи знічев'я не одиницями а десятками: двадцять-тридцять-сорок-п'ятдесят... В роті швидко пересихає, все ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров'я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний вже до Страшного Суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідаючи на східцях і дивлячись униз, зауважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось вже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою кам'яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди-сюди, покахикування. Ще сімдесят-вісімдесят-дев'яносто, та знову десять-двадцять-тридцять, невеликий перепочинок – і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи у горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї пригледітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, рухається невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі – таки кам'яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру і говорить з виразним галицьким акцентом:
- А я си подивила вниз, і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година? 
Намагаєшся подивитися на годинника, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс "умгу".
- Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти... А вам далеко додому? Не на Сихів? – жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя, знизу вгору, й ти помічаєш, що вона ще не стара і досить симпатична. Тож ти пускаєш повз вуха її запитання, всміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже зауважив у протилежній стіні, трохи ліворуч.
- Чекайте, пане. – Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе усього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. – Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує... То ту в нас рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.
- Та ні, дякую, я вже якось... – Ти підходиш до скляних дверей, зауважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2.
Ого-го... Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника й жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях, або у Львові... Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій, саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. "Вул.ген.Коновальця". То це що – справді Львів?!
Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток – і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків зауважуєш телефона в невеликій дерев'яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високих скляних дверей, з яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих – за ними ще блакитнувато жевріло "денне світло" – їх не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч неначе зі стіни виходить жіноча постать з відром і пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, з прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо, й далекозорість твоя в такому випадку не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро і відступила у двері, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою – таки з усмішкою! – чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш досередини, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:
- Пані, скажіть, це й справді Львів?
- Но, видите! – вона задоволено розводить руками, – Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят, і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити, йдіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.
Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренького плаща, зачиняє двері на ніжку від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, в якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які, навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці доводиться пригинатися, а тобі – пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений з усіх боків внутрішній дворик – таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т.п. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під'їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності, і водночас якимсь незрозумілим затишком. Після промозклої ночі і дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном і старовиною. - Пане Юзю! Пане Юзю!.. – погукала жінка в глибину захаращеності. – Ще не спите?
- Добрий вечір, то ви пані Олю?! – з-за лаштунків, з-поміж шаф, тумбочок, дерев'яних ящиків і картонних коробок виступила міцна корінаста постать. Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Вбраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат, чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. В руці тримав люльку, яка поширювала навкруг приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче й ти зауважив, що волосся у нього на голові руде і ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного і тривалого вживання алкогольних напоїв. – Маєте до мене справу? – це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж взяла слово першою.
- Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік з тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?
- Так, звичайно. – пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно у напівтемряві кімнати. – Прошу сідати.
Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору і під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя і про щось швидко зацокотіла йому майже у саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.
- Добре, пані Олю, дякую. – Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне "добраніч", зникла за дверима.
- Ну, то ви таки сідайте. – пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв з ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною мовою, хоча й з паузами, видно, ретельно добираючи слова. – І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.
Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! Присівши на козетку, випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими скляними й цілком закритими дерев'яними полицями, на шафах ще якісь упакування, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти – все це розставлено у напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно певної системи, хоча й досить складної. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких підіймається пара – вона змішується з ароматом його люльки і творить дивовижний п'янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою вже й невідомо на що ставить тацю.
- Прошу частуватися. – він всміхається замисленою посмішкою і дивиться тобі просто в очі. – Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю по ночах, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися, як удома.
Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощ. Невже це все з тобою? Гіркуватий смак напою м'яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно і погідно. Потрохи відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.
- Я вам дуже вдячний. – Ти нарешті вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою і дивиться тобі в обличчя відкритим, ласкавим поглядом.
- Не варто дякувати. – видихає він разом з черговим кільцем вишневого диму. – Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо як я зауважив, вас то зацікавило...
- Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. – Без великого бажання вести світську бесіду, ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Всупереч загально прийнятому поглядові на цей напій, ти після нього дуже хочеш спати.
- Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте... – пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він взагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: - Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам все покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше, чи, може, все, що для вас буде найцікавішим...
А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами й стелажами, і повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша – роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість. 
- Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? – пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть і справді дороге йому, тож ти силоміць зображаєш інтерес на обличчі, розклеплюючи свинцеві пекучі повіки.
Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль, чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:
- То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати. – й він подає тобі штатива до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонного штатива, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.
- Дуже цікаво. А чиє це волосся?
- Ото ж бо і є! – пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. – То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, - він тицькає пальцем у крайню пробірку, вміст якої найсвітліший, аж до жовтизни - це є волосся з бороди нашого першого президента.
- Хіба наш перший президент носить бороду? – не одразу розумієш ти.
- Не носить, а носив. Йдеться про того першого президента... – пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.
- А-а... Ви про Михайла Сергійовича...
- Саме так. Ви вірно все розумієте. Тут є ще волосся з голови нашого попереднього президента, і нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.
- А ви що, його продаєте?
- Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати... – пан Юзьо підшуковує відповідного пояснення. – Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви може знаєте, можна використовувати при чаклуванні.
- При чаклуванні? – сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися: чи він просто божевільний, а чи придурюється.
- Я не є вар'ятом, як ви може подумали. – Пан Юзьо явно знову читає твої думки. – Але я насправді маю такий крам, й часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, - він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, - там я маю і волосся Волошина, президента, Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всякий випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас в руках – тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів  України.
- Наступних? – ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш в руках, зі справжнім, непідробним подивом.
- Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. – Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки і прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. – І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте. – Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери "НаНа".
- Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує. – висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.
- Ви помиляєтеся. "НаНа" – це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш, українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус – "Надія Нації".
- Он як?
- Саме так. І ви знаєте, на нього попит є, і досить високий. Все це почалось, коли він був іще на своїй першій посаді, керівником Нацбанку здається?.. Саме тоді до мене приїхала одна пані. Вона українка, але з діаспори. Тота пані дуже хтіла трохи його волосся. Я тоді його ще не мав, але через одного фризьєра... через перукаря – поправився пан Юзьо, знову вмочив вуста у каву і продовжив, - ...тож через одного перукаря у Києві я зумів досить швидко дістати потрібну кількість, і та пані від'їхала задоволена. Вона хтіла заплатити мені долярами, але я на той час грошей не потребував, тож замовив у неї дещо інше. І зараз я вам покажу, що вона мені привезла наступного разу. – Він знову жваво підхопився й майнувши у глибину своїх шаф, з'явився звідти, тримаючи перед собою синє жіноче плаття на елегантних плічках. – Ось, можете помилуватись.
   - Це що? – ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. – Це саме те синє плаття?
   - Ви цілком правильно сформулювали: саме те. Там, у ФБР вони після закриття справи поклали його на збереження до сховища, на довічне збереження, себто назавжди, на віки вічні – і ось воно в мене.
   - Але навіщо воно вам?
   - Ну, ви ж розумієте, ніколи не знаєш, що тобі може знадобитись у майбутньому. Окрім того, це плаття дає владу одразу над двома людьми: над тією, що його носила, і над тим, хто на нього... Ну, ми з вами розуміємо, про що ходить... – пан Юзьо підморгнув тобі й знову зник поміж шафами.
   - А ось, прошу подивитися ще й на таке! – Вже за кілька секунд він акуратно вийняв з твоїх рук штатива з пробірками й поставив просто перед носом іще одного, в якому пробірки стояли незакорковані. – Тут у мене зберігаються нігті. Переважно нігті з рук, хоча є й з ніг. Ось ці на сьогодні найдорожчі. – Він потрусив перед твоїми очима пробірку, в глибині якої червоненькими серпиками лежало кілька обрізків жіночих нігтів, міліметрів по п'ять-шість завширшки. – То є нігті нашої головної опозиціонерки. Їх, щоправда, досі ніхто не запитував, але я певен, що й на них настане час. Обережно, не пораньтеся! – попередив він, спостерігши, що ти намагаєшся висипати з пробірки одного обрізочка собі на долоню. – Нігті мають свою енергетику, відмінну від енергетики волосся!
Його балаканина все більше починала скидатися на якусь науково-популярну лекцію. Але якщо він і справді каже правду? Ти перевів погляда на пузату колбу, яку він діставав з полиці у шафі. Колба була заткнута масивним гумовим корком, у кількох місцях перев'язана дротом, а всередині, за склом повільно клубочилась якась рожевувата піна.
- То є, прошу пана, унікальна речовина. – Пан Юзьо, коли хвилювався, починав розмовляти більш по-галицьки. – То є слина іще однієї визначної опозиціонерки. Ви думаєте, мені було легко її здобути? Мусів наймати хлопців. Коли пані Н. приїздила до Львова на зустрічі з виборцями, хлопці замаскували пробірку під мікрофона одної нашої радіостанції і встановили його на трибуну, звідки пані мала промовляти. І так ото трохи накапало, як видите... як бачите. Добре, що я одразу вжив пробірку з термостійкого скла. Оно, дивіт, дивіт си, що вона виробляє! – він показав колбу, в якій рожевувата піна здіймалась, намагаючи по стінці підібратися до горла і вже майже сягала корка. – Надзвичайно активна й агресивна речовина. І, до речі, я вже маю на неї покупця. Нині вранці отримав факса. Мені написали з дослідницького центру, з Гамерики. Оно, можете переконатися! – він показує тобі здалеку рулончика факсового паперу, на якому можна згори розгледіти надрук великими літерами "Center for Nuclear Research" – Лос Аламос, Каліфорнія... Пропонуют мені за ту речовину п'ят тисяч долярів.  Хіба продам...
Сон вже остаточно злетів з тебе. Ну добре, ти справді у Львові. З цим ще можна якось змиритися, хоча тут теж багато незрозумілого. Але ти не тільки у Львові, ти ще й у лігві, чи як це назвати – в печері чаклуна?!
Пан Юзьо вчергове прочитав твої думки:
- Ви си тільки не хвилюйте! – заспокійливо підніс він руки. – Я вам нічого поганого не зроблю. Я вже все зрозумів, ви є звичайний чоловік, рядовий обиватель, середньостатистичний громадянин, як то часом називають у газетах. І ви не мусите боятися. Я на вас не застосовуватиму жадних чарів. Та й, чесно кажучи, я не є чаклуном. Я тут всього лиш сторожую ночами. І описую наявні експонати. Складаю повного каталога.
- Все-одно мені важко віриться... – зізнаєшся ти.
- Но, бачите, у житті часом трапляються події, в які важко віриться. – Пан Юзьо знову сідає прямо перед тобою і пильно дивиться тобі в очі своїм добрим ласкавим поглядом. – Але можете мені повірити, все то діється з вами насправді. А показати вам ті свої деякі екземпляри я мусив, щоб попросити про одну послугу.
- Яку послугу? – Ти видихаєш це запитання з острахом, хоча з усієї сили намагаєшся тримати себе у руках.
- Цілком дріб'язкову послугу. То вам майже нічого не вартуватиме. Принаймні, ви відпрацюєте і ту філіжанку кави, і це тепле приміщення, в якому можете перебути негоду. – В голосі пана Юзя зазвучали нотки правдивого галицького меркантилізму. – Бо у світі нічого не буває задармо... – Він помовчав, і, мабуть, зрозумівши, що вразив тебе жорсткістю своїх вимог, додав після паузи. – Але то ще не все. Якщо ви погодитеся, я беруся також доправити вас назад у Київ. І зроблю то швидко й безкоштовно. То як?
Ти не мав чого відповісти. Тож сприйнявши твоє мовчання за знак висловленої згоди, пан Юзьо вдовлено крекнув і заходився розпалювати погаслу люльку. Пустивши кілька пасем диму, він нахилився до тебе і делікатно взяв за лікоть:
- А зараз мусите підвестися і йти зі мною. Покажу вам ще дещо важливе зі своїх експонатів. Може навіть – найважливіше.
Ти підвівся йому назустріч всім своїм ще трохи ватяним тілом, стрепенувся, й обережно ступаючи між коробок та шаф, пішов у глибину його загадкового складу. Йти довелося недалеко. Проминувши два ряди шаф, пан Юзьо спинився, встромив до рота люльку і вказав тобі на підлогу – Ось, прошу подивитися...
Дивитися, власне, і не було на що. На паркеті, застеленому якимись старими газетами, лежав, де-не-де підтікаючи бруднуватими цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом.
- Що це таке? – ти підвів очі на пана Юзя.
- То і є, прошу пана, моя найбільша проблема. – Пан Юзьо раптом споважнів і заговорив крізь зціплені зуби, не витягаючи люльки з рота. – Вона мені захаращує тут приміщення, лежить уже кілька років, і я не можу з тим нічого вдіяти. Тому ви й мусите мені допомогти. Бо понєваж ви не є людина публічна, тож я від вас не потребую ні волосся, ні навіть, перепрошую, малої кози з носа. Потребую тільки малої помочі.
- Так що це таке? – ти вирішив одразу не піддаватись, і з'ясувати все до кінця.
- То є, прошу пана, Українська Ідея. Так-так, ви си не дивуйте... – Пан Юзьо знову схвильовано підпустив у мову галицизмів, вийняв люльку з рота і рвучко вибив її у долоню. – Вона, як відомо, не спрацювала, ну, принаймні, так було оголошено громадянам. І ось її привезли сюди, до мене. Бо вони, бачте, не знали, де зберігаються подібні речі! – сердиті нотки досить виразно прозвучали в його рівній і спокійній мові. – Довідалися, же у Львові є подібне сховище, привезли ту, і скинули мені просто під дверима. Що я мав робити? Взяв її, затягнув сюди, прийняв на баланс, позаписував у всі книги... А вона ту мені лежит, смердит, не піддає си жадній класифікації!..
- А з чого вона складається? – продовжував з'ясовувати ти.
- Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите. – Пан Юзьо вже трохи ніби заспокоївся. – Її треба сприймати і споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових. Але ні, то я не так сказав – "сприймати". Я хочу її позбутися! Я її вже списав по акту, як таку, в якої вичерпався термін використання. І ви мені тепер мусите в цьому допомогти. Ну, берімося!
За цими словами пан Юзьо нахилився, вхопився за один край поліетилену й потягнув прямо разом з брудними підмоклими газетами у бік виходу. Ти цілком автоматично вхопив протилежний край і почав допомагати. За кілька хвилин ви вже дотягли згорток, який виявився не таким вже й важким, під самі двері. Пан Юзьо випростався, витер долоні об свої спортивні штани і звернувся до тебе.
- Як я вам пообіцяв, я доправлю вас до Києва. А ви мусите мені пообіцяти, що позбудетеся цього пакунка, коли прибудете туди. Тільки прошу вас зробити це саме у Києві, і в жодному разі не десь, не по дорозі.
Ти кивнув, хоча дуже погано зрозумів промовлені до тебе слова. Та сперечатись чомусь не хотілося. Втома знову вступила у тіло – середина ночі, в таку пору треба спати, а не тягати пакунки по підлозі. Ти доплентав до козетки і опустився на неї, роздивляючись свої долоні. Пан Юзьо подав тобі якусь вологу шматину, і ти витер об неї руки.
- Зараз я зроблю нам іще раз кави, а тоді викличу для вас таксівку. – Він попрямував за шафи й забрязкотів там начинням. Невдовзі звідти попливли пахощі кави й вишневого тютюну – певно, він там знову натоптав свою погаслу люльку. Ти схилився на спинку козетки і заплющив очі, лише на хвилинку, на чверть годинки, щоб у голові проясніло...

3.
Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці "Гідропарк". У голові шуміло, в роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами широко й спокійно плинув Дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потрохи підіймались догори – чи може це земля так парувала? Де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, на далекі кручі з золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, зауважив на лавці поряд із собою великий продовгуватий пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.
Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього увійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунка і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. "Нічого, нічого, я зараз виходжу..." – намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь чому пхалися до міста в таку ранню пору.
На зупинці "Дніпро" двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витяг Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхуючи. Поліетилен в деяких місцях порвався і неприємний затхлий дух вдарив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунка через трамвайні колії у бік ріки.
Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згортка до кам'яного парапету й зупинився перепочити.
Внизу, піді мною сірим потоком текла вода. Згори, з боку Труханового острова йшов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок і пасма диму попливли над холодною водою. З платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один з них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.
Я шарпнув пакунка догори, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку ізсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився і не без огиди підібрав з тротуару продірявленого черепа, вкритого м'яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків'я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м'якій палітурці, кілька жовтих кісток. Впхавши все це назад, у дірку – на книжечці майнув напис "Кобзарь" чомусь з м'яким знаком у кінці слова – я, присівши, таки перевалив усього згортка через гранітний бар'єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету донизу, і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії й проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі і в цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами, поруч з дзвіницею побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.
"Як тебе не любити, Києве мій..." 
#70


Думаю, кожен з нас не раз бачив ситуацію, схожу до тої, що на фото вище. "От країна! Що за люди! Та нам ніколи в Європі не бути", бурчав собі кожен під ніс і йшов заклопотаний далі. Авто залишалося перегороджувати тротуар, топтати газон або заважати рухатись трамваям. Але вихід з ситації є.

Спосіб перший, що вимагає більших затрат часу, - викликати наряд міліції чи ДАІ.

Спосіб другий, дієвий та перевірений громадськими активістами. А ще він застосовується в усіх цивілізованих країнах.


  • Фотографуємо порушення ПДД та записуємо номер авто
  • Скачуємо та заповнюємо Форму про адміністративне порушення, де потрібно вказати номер авто та місце події
  • Роздруковуємо фото,  вкладаємо його разом з фото в конверт і відсилаємо поштою за адресою: Міністерство внутрішніх справ України 01024, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10

Порушника чекає дзвінок з попередженням або штраф.

Джерело
#71
Ось сайт спеціально для тих, хто дуже хоче навчитися кодити, але засинає від нудьги на третій сторінці книжки "С++ in 21 days". Про основи веб-програмування тут розповідають симпатичні кобіти. І чим далі просувається навчання, тим більше вони роздягаються  :o

https://codebabes.com/

P.S. Якщо комусь тема програмування цікава, можу доповнити тему серйознішими ресурсами.
#72

30 і 31 травня із 10-00 до 18-00 ЛКП "Львівелектротранс" та ГО "Львів'яни за електротранспорт" запрошують львів'ян та гостей міста відвідати спільну акцію "Дні відкритих дверей у трамвайному депо". Акція приурочена до 135-ої річниці відкриття руху кінного і 121-ої - електричного трамваю у Львові, а також до 85-річчя ввведення в експлуатацію трамвайного депо №1

У рамках акції усі бажаючі можуть оглянути трамваї, які на протязі 120-ти років перевозили пасажирів у нашому місті в рамках виставки "Львівський трамвай - із минулого у майбутнє", а також ознайомитися із влаштуванням цехів трамвайого депо і довідатися про технології ремонту трамвайних вагонів.

Програма акції "Дні відкритих дверей у трамвайному депо"
1. Виставка "Львівський трамвай - із минулого у майбутнє":
- експозиція історичних трамвайних вагонів:
а) Sanok SW-1 №093 1909 року виготовлення;
б) Gotha T59E №002 1960 року виготовлення;
в) Gotha T2-62 №001 1963 року виготовлення;
г) трамвай-снігоочисник СХ-2 1954 року виготовлення;
д) Tatra T4SU №869 1978 року виготовлення;
є) Tatra KT4D;
e) Electron T3L44 2014 року виготовлення.
- виставка історичних і сучасних світлин трамваїв Львова.

Місце і час проведення - Трамвайне депо ЛКП "Львівелектротранс", м. Львів, вул. Городоцька, 185. Із 10-00 до 18-00 30 і 31 травня 2015 року. Вхід вільний.

2. Екскурсії у цехи трамвайного депо, де проводиться технічне обслуговування і ремонт трамвайних вагонів.

Місце і час проведення - Трамвайне депо ЛКП "Львівелектротранс", м. Львів, вул. Городоцька, 185. Із 10-00 до 18-00 30 і 31 травня 2015 року. Оскільки екскурсія проводиться виробничими приміщеннями із підвищеною небезпекою, вхід екскурсантів - тільки організованими групами по 10 - 15 осіб у супроводі екскурсоводів-волонтерів ГО "Львів'яни за електротранспорт" та працівників ЛКП "Львівелектротранс".

3. Виїзд історичних трамваїв із депо за маршрутом "Трамвайне депо - вул. Городоцька - вул. Чернівецька - Залізничний вокзал - вул. Чернівецька - вул. Городоцька - Трамвайне депо".
Час проведення 30 і 31 травня із 18-00 до 18-20. Трамваї виїздять без пасажирів. На вул. Городоцькій передбачаються зупинки трамваїв для фотографування.

Під час проведення акції буде здійснюватися збір благочинних пожертв на відновлення історичних трамваїв Львова.


Взято звідси: http://lviv.travel/ua/index/what_to_do/events/~3925/dni-vidkritih-dverej-u-tramvajnomu-depo
#73


Всім привіт!

Радий повідомити, що наступна всесвітня Зустріч учасників форуму Explorer.lviv.ua (вона ж тру-Urban exploration fest) відбудеться 23 травня сего року в лісі біля закинутого бункеру зв'язку, що в околицях с. Давидів біля Львова. Щиро запрошуємо всіх-превсіх, кому не байдужий дух пригод та авантюризму, хто хоче познайомитися з учасниками спільноти Експлорера, поділитися досвідом та просто гарно провести час.

Де? Отут.

Як дістатися? Див. аматорську мапу-схему нижче. Розшифрування: Будь-якою приміською маршруткою з АС №%5, що на вул. Зеленій (мапа), проїзд коштує 5 грн., вийти в самому кінці с. Давидів, біля старого цвинтаря та дороги в напрямку с. Гончари (мапа). Далі приблизно 350 метрів по дорозі в напрямку с. Гончари, перед самим лісом повернути направо та пройти по грунтовій дорозі полем біля 500 метрів. Коли побачите бетонку, звертайте по ній наліво в ліс. Ще хвилина - і ви на місці. Посередині галявини горб, під ним - бункер, а трохи справа в лісі вариться щось смачне на вогні. На запах і йдіть) Пароль: "Я був вчора в Полтві", відгук: "Не може бути, входи заварили". Автом можна заїхати практично під сам бункер. Якщо в когось залишилися питання щодо добирання, прошу писати мені в приват.

На котру годину? Все розпочнеться на 15:00. Перша група десанту висаджується біля 13:00, щоб все приготувати. Автобуси на Львів точно є до 22:00, є ще кілька посеред ночі, але точно не знаю часу їх відправлення. Багато людей залишаються ночувати в наметах і повертатимуться до Львова в неділю.

Що буде? Традиційно: страви на вогні, старі та нові учасники форуму, експлоринг довколишніх територій, неймовірні байки біля вогнища та бочечка пива від адміністрації. Крім того, кожен бере з собою чогось смачного, щоб не лишитися голодному та пригостити друзів.

Дрес-код? Фірмові футболки Експлорера та/або різноманітна експлорерська атрибутика: Л-1, бахіли, каски, ліхтарі, камуфляж і т.п.

Відпишіться нижче, будь ласка, хто буде та скільки друзів буде з вами. Конструктивні пропозиції та креативні ідеї вітаються! Зустрінемося на святкуванні!

Пе.Ес. Якщо погода на 23 травня буде вкрай погана, зустріч автоматично переноситься на тиждень вперед.
За визначенням Декстера в одій із сусудніх тем: Погана погода - сильний дощ, ураган , метеоритний дощ, концерт Джастіна Бібера (в випадку зомбі апокаліпсиса ми лишаємося в Давидові).


#74
Знайомі з Ужгорода розповіли, що під їхнім містом також є підземна річка і щоб ми, львів'яни, дуже носа не задирали. Зацікавився, почав гуглити.

Виявилося, що річка Малий Уж, притока Ужа текла містом до 30-х років минулого століття. Після цього, через бруд і регулярні підтоплення міста, річку закували в приблизно кілометровий колектор зі стальних труб на заклепках. Як я зрозумів, річка протікає під сучасною вулицями Підградською та Фединця і впадає в Уж десь в районі площі Пушкіна.

Хтось щось чув про цю річку?




#75
Повна назва статті - "Розкіш і злидні повоєнного Львова, або реалії житлово-побутового повсякдення в омріяному місті". Розповідає вона про побут, "квартирне питання", переселенців зі Сходу та інші турботи львів'ян в повоєнні роки. Дуже гарно написана, тому вирішив перепостити до нас. Оригінал статті.

Галина Боднар також є автором книги "Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.)", дуже рекомендую до прочитання. Скачати можна тут




У липні 1944 р. радянські війська ввійшли до Львова, відновили роботу радянські державні й партійні органи влади, підприємства, установи та організації. Зі східних реґіонів до міста переїжджали радянські урядовці, працівники партійного апарату та служби безпеки, військовослужбовці, інженери, медики, науковці й інші особи, скеровані на роботу, а також охочі жити й працювати у Львові, удови радянських військовослужбовців, які евакуювалися у 1941 р., люди з кримінальним минулим задля легкої наживи та ін. Після виїзду з міста поляків у 1945-1946 рр. міґранти поряд з поодинокими корінними жителями та на той час ще нечисельними вихідцями із західноукраїнських сіл творили нове післявоєнне суспільство Львова. Житлове питання є пріоритетним для кожного міґранта, значною мірою визначає його подальше життя, адаптацію в місті, а також соціальне середовище, світогляд, ідентичність. Вже усталилося уявлення, що прибулі зі східних областей у другій половині 1940-х років мали необмежені можливості у виборі львівського помешкання, а вирішення житлового питання було однією з причин переїзду до Львова.

Тематика житлового облаштування у Львові в другій половині 1940-х років практично не досліджена в українській історіографії, належить до тих, які складно вивчати через обмежені документальні дані, небажання нової чисельної групи повоєнних жителів - прибулих зі східних областей - спілкуватися на цю тему. Джерельну базу становлять документи Державного архіву Львівської області; повоєнна преса; інтерв'ю з мешканцями Львова, спогади поляків, які виїхали з міста в 1945-1946 рр. Мета статті - дослідити житлову ситуацію у Львові в другій половині 1940-х років (механізми набуття житла з урахуванням стану житлового фонду, умов розподілу житла, суб'єктивні чинники), повоєнний побут.

Житлова ситуація у другій половині 1944 р. Після відновлення радянської влади у Львові в липні 1944 р. першочергово налагоджували постачання електроенерґії та води, розміщували державні установи й організації, забезпечували новоприбулого населення житлом[1]. Житловий фонд Львова зазнав відносно незначних пошкоджень у роки війни – зруйновано і пошкоджено 2 116 будинків (14,8 %)[2]. Спеціально створена наприкінці серпня 1944 р. комісія з представників (у тому числі архітекторів) чотирьох районів міста (Червоноармійського, Залізничного, Шевченківського і Сталінського) у березні 1945 р. прийняла рішення про знесення 22 зруйнованих будинків. У вересні 1944 р. при міській раді було створено Управління міського архітектора для контролю будівництва, а також (не)капітальної перебудови в середині приміщень, надбудов, ремонту фасадів, розбору зруйнованих будівель та ін.[3] Особи, котрі до 22 червня 1941 р. мали будинки і присадибні ділянки або користувалися ними станом на вересень 1944 р., були зобов'язані в жовтні 1944 р. їх зареєструвати.

Через невміле керівництво ремонтно-будівельними роботами та плинність кадрів ремонтних бригад житлова відбудова здійснювалася неефективно, а розпочаті й своєчасно незакінчені роботи вели до ще більшого руйнування. Окремі житлові будинки, закріплені за підприємствами й організаціями, не відбудовували, а навпаки, грабували[4]. Міська влада зіткнулася з проблемою масового знищення приватними особами та організаціями пошкоджених у роки війни житлових і нежитлових будинків: розбирали дахи, сходи, господарські приміщення, кахельні печі, двері й вікна, газо- і водопроводи[5]. Керівники будинкових управлінь та двірники несли персональну відповідальність за охорону будівель. У розборі зруйнованих будинків, прибиранні вулиць і парків міста брали участь домогосподарки[6].

Повоєнні міґранти заселяли львівські помешкання у різний спосіб. У липні–серпні 1944 р., попри заборону[7], приїжджі зі східних реґіонів самовільно займали вільні квартири. Евакуйовані зі Львова в червні 1941 р. поверталися в колишні квартири. Підставою для правомірного заселення був ордер на житло, який видавали на вільні квартири або після їх звільнення попередніми мешканцями. Підселяли до поляків, які незадовго виїжджали до Польщі. Львів'яни тимчасово розміщували у своїх квартирах військовослужбовців, які згодом із фронтом рухалися далі на Захід[8]. Напівзруйновані будинки виділяли з умовою відремонтувати. Серед повоєнних новоселів були українці-переселенці з Польщі, а також вихідці із західноукраїнських сіл, які заселяли гірші квартири чи кімнати в комунальних квартирах.[9]

У липні–серпні 1944 р. багато кращих помешкань на другому і третьому поверхах з боку головного входу до будинку, а нерідко й цілі будинки в центрі, найближчих до центру вулицях та престижних районах міста пустували. Це була типова картина для міста того часу. Львів'яни не наважувалися переселитися в добротні квартири або повернутися у своє довоєнне житло з остраху бути заарештованими. Ті, хто все ж таки повернулися, згодом були виселені; ризикували залишитися узагалі без житла[10]. Мешканці (часто українці – вихідці з сіл) раніше орендованих квартир, вікна яких виходили в темні внутрішні подвір'я, або напівпідвальних приміщень, самовільно переселялися хіба що в кращі квартири на перших поверхах[11]:
Пам'ятаю, що він весь був пустий той будинок (№ 10 по вул. О. Богомольця), що ми бігали дітьми і бавилися, ляльки там були... А ми мешкали внизу і боялися переходити. Такі часи були, що ми могли зайняти любу квартиру з меблями, всім, чим хочете..., ми могли дійсно перейти, бо все пусто було... Ну ми так і залишилися в тому підвалі, так ми там жили... на першому поверсі був ще мій вуйко, він зі села приїхав, було пусто і він зайняв...[12]

Влітку і восени 1944 р. ліпші квартири заселили радянські урядовці, працівники партійного апарату та служби безпеки, військовослужбовці високого ранґу, юристи, науковці, медики й інші непересічні мешканці Львова. Престижними районами міста були центр, сучасні вулиці Є. Коновальця, Гвардійська, Генерала Чупринки, С. Бандери, Пекарська, Личаківська, так звана Професорська колонія[13] та ін. Райони вулиць Т. Шевченка і особливо Б. Хмельницького вважалися робітничими; одна з мешканок Львова окреслила загалом: ,,А де гірший район, то за Оперним театром"[14]. Звичним було почути від жителів вулиць у центральній частині міста, що в їхньому та сусідніх будинках жили ,,прокурор і працівники прокуратури, високі посадовці КДБ, юристи, лікарі, службовці, викладачі, військовослужбовці, працівники спецдивізіону по охороні Львівського обкому"[15].

У липні-серпні 1944 р. працівникам Управління НКДБ Львівської області виділили квартири в будинках по вул. Кадетській (Гвардійська), Томицького (частина вул. М. Коперника), Богуславській (Д. Лукіяновича), Іссаковича (І. Горбачевського), Оборони Львова (частина вул. П. Дорошенка). Станом на 31 липня 1944 р. в управлінні працювало 370 осіб і виділених квартир не вистачало. Під заселення військових вищих ранґів і працівників служби безпеки, як правило, виділяли кілька сусідніх будинків на одній вулиці. Натомість, сержантам і рядовим з числа місцевого населення західних областей України пропонували для поселення гуртожитки[16].

Корінних львів'ян примусово виселяли з добротних квартир[17]. Серед документів Львівської міської ради про розподіл квартир трапляються вказівки такого змісту: ,,...переселити гр.[омадянку] (...) так, як по вказівці Обкому КП(б)У (її. - Г. Б.) квартира повинна бути надана гр.[омадянці] (...)"[18]. Дехто сам переселявся в гірше помешкання, аби уникнути репресій:
Я старий львів'янин..., у Львові я в чотирьох чи п'ятьох місцях мешкав. Востаннє ми переїхали з такого, вулиця Малецкого (Д. Григоровича)..., паралельна до [вул.] Академічної... ...на Малецкого, то там було п'ять кімнат, з яких ми в [19]45 році відразу виїхали тому, що тоді ті люди, що мали великі мешкання швидше виїжджали на Схід (були репресовані.- Г. Б.)... Там було дуже гарно... Ми переїхали, щоб спокійно, в тихе місце, щоб нас ніхто не бачив, ніхто не чув тому, що батько мій був адвокат до війни і під час окупації теж був...[19]
Вихідці зі східних областей, які жили у Львові в 1939-1941 рр., поверталися знову в колишні помешкання:

Батьки чоловіка прийшли сюди в [19]39 році. Моєму чоловікові татові дали це крило на цьому поверсі в [19]39 році, він був воєнним, майор в якомусь там чині. І дали йому тут п'ять (кімнат. – Г. Б.), но воно йде по убилі – то велика, меньша, меньша і ще меньша. Потом прийшла радянська влада, уже після війни... 1945 році, їм дали в [19]39 році, а в них було троє дітей, він (батько. – Г. Б.) був на фронті, а вона (мати. – Г. Б.) евакуювалася в Харків... А вже після війни вернулись, то хата за нею була...[20]

Міська влада відхиляла прохання військових та членів їхніх сімей ,,забронювати" колишні квартири ще до повернення у місто. Зазначалося, що після прибуття до Львова військовослужбовцям або їхнім сім'ям ,,у адміністративному порядку" звільнять колишні квартири, незалежно від того, хто в них проживатиме[21]. Очікуючи на звільнення помешкання, новоприбулі силоміць заселяли сусідні пустуючі квартири, привласнювали чуже майно[22]. Довоєнне житло не повертали, якщо його заселив вищий за ранґом чиновник, військовослужбовець і т. п. Виникали конфлікти, коли евакуйованим повертали тільки частину колишньої житлової площі, творячи комунальну квартиру[23].

Після закінчення військових дій у 1945 р. через Львів зі Заходу поверталися солдати радянської армії, які залишалися на постійне проживання. Багато в місті було військових медиків[24]. Колишні військові поселялися спочатку самі, а згодом перевозили сім'ї та родини.

Новоприбулих підселяли до польських родин, які згодом виїжджали до Польщі. Після виселення поляків їм видавали ордери на все або частину колись єдиного помешкання. Однак траплялися випадки, коли після від'їзду поляків виселяли теж їхніх співмешканців, бо ордер на квартиру призначили сторонній особі. Звільнені поляками помешкання районні уповноважені по переселенню описували і передавали на облік міській владі[25]. У зв'язку з великою заборгованістю польського населення житлово-комунальному господарству міста восени 1945 р. дозвіл на виїзд до Польщі видавали лише після пред'явлення квитанцій про оплату[26].

Аби ,,самому пошукати квартиру", необхідно було мати 15-20 тис. крб. Нерідко, купуючи меблі у поляків, які виїздили, приїжджі зі східних реґіонів купували й їхні квартири[27]. Деякі підселені до поляків приїжджі про всяк випадок укладали неправдиві договори-розписки про нібито купівлю меблів (можливо, й квартир)[28]. Сиґналом, що поляки виїжджають і продають помешкання, влітку 1946 р. були оголошення на львівських вулицях зі словами: ,,Продаються дрова"[29].

Поодинокими були випадки повернення у власність львів'ян будинків ,,помилково націоналізованих" у 1939 р. Квартири та будинки з господарськими будівлями, землею повертали також на підставі судових рішень і підтвердження районних житлових відділів про те, що будинки не були передані в державну власність[30].

Ордер на квартиру. Підставою для правомірного заселення помешкання був ордер. Після відновлення радянської влади в місті обліком та розподілом житлових і нежитлових приміщень, а також видачею ордерів займалися житлові управління (відділи) при районних радах міста (райжитлоуправи). У листопаді 1944 р. при міській раді було створено контролюючий орган - Житлово-квартирний відділ, який приймав заяви і видавав ордери[31]. Ордер вважався дійсним протягом десяти (згодом тридцяти) днів після його видачі. За цей час слід було заселити надану квартиру і передати ордер на зберігання у житлово-експлуатаційну контору (домоуправу). Ордер могли визнати недійсним.

Впадають у вічі зловживання при розподілі житла. Згідно законодавства, ордери мали б видавати лише на вільну житлову площу. У 1944 р. їх отримували ті, хто самовільно заселили або приглянули вільну квартиру. Часто ордер видавали не тому, хто першим подав інформацію про незаселене помешкання, а іншій зацікавленій особі. Житло виділяли військовослужбовцям і працівникам підприємств та установ, які мали б звертатися до відомчих фондів. Працівники міської ради, користуючись службовим становищем, отримували ордери в день подачі заяви без решти необхідних документів[32]. Процвітало хабарництво. За спогадами повоєнних мешканців, працівники міської ради нелеґально торгували житлом.

У грудні 1944 р. виконавчий комітет Львівської міської ради констатував відсутність контролю за діяльністю будинкових управлінь. Працівники районних рад міста, користуючись безладом при розподілі житла, зловживали видачею і вилученням ордерів. Керівник будинкового управління міг, наприклад, безпідставно вимагати виселення, скерувавши до квартири нових мешканців. Будинкові управління видавали неправдиві довідки, на підставі яких кілька людей отримували ордери на одну й ту ж квартиру; переможцем конфлікту був той, чий ордер був виданий раніше[33]. Одні й ті ж особи отримували по два ордери. Деякі львів'яни володіли двома й більше ордерами на суміжні квартири. Ордери видавали без попередньої перевірки складу сім'ї прохача і стану квартири, наявності раніше виданого ордера. Люди цим користувалися й по декілька разів змінювали квартири в пошуках кращої. Ордери підробляли / виправляли самі жителі.

Самоселів примусово виселяли після видачі ордера іншим людям. Проживання у Львові було підставою для отримання прописки. Однак прописка без ордера не ґарантувала права на житло - прописку могли скасувати і виселити з квартири. Для заселення працівників Академії наук УРСР у наперед визначені квартири й окремі будинки скасували раніше видані ордери і відселили жителів. Частими були конфлікти між особами, які самовільно зайняли будинки, і новоселами з ордерами (навіть із застосуванням вогнепальної зброї[34]).

Загострення житлового питання у 1945-1946 рр. Створення у листопаді 1944 р. при Львівській міській раді Житлово-квартирного відділу як контролюючого органу не розв'язало житлової плутанини. Міська влада визнала, що впродовж піврічної діяльності відділ не справлявся зі своїми функціями. За п'ять місяців (листопад 1944 р. - квітень 1945 р.) у відділі оформили більше 6 тис. ордерів, половину з яких не видали або визнали недійсними. Не було розроблено єдиної системи оформлення й обліку документації та розподілу квартир. У 1945 р. почастішали звернення жителів Львова до суду з метою вирішити житлове питання[35].

У вересні 1945 р. при кожному районному житловому управлінні міста створили спеціальний ,,сектор по обліку та розподілу житлової площі". Роботою районних секторів керував Житлово-квартирний відділ міської ради, який припинив приймати заяви і видавати ордери населенню й передав усі справи райжитлоуправлінням. Міське житлове управління відтепер мало займатися обліком і розподілом тільки нежитлового фонду міста[36].

Підприємства, установи та організації розпоряджалися невеликими відомчими житловими фондами і додатково мали ліміти на квартири з житлового фонду міста. Мешканці Львова прагнули працевлаштуватися насамперед на підприємства, в організації та установи, які забезпечували працівників житлом. Нерідко через брак житла адміністрація підприємств зверталася до міської ради з проханням виділили додаткові квартири / будинки. Президія Академії наук УРСР, наприклад, просила голову міської ради передати квартири та майно колишніх співробітників, які еміґрували зі Львова за кордон[37]. Житлові управління районних рад міста зобов'язували в першу чергу виділяти квартири для прибулих зі східних реґіонів керівників та інженерно-технічних працівників[38]. Із 50 працівників Львівського університету ім. Івана Франка, прибулих у серпні–вересні 1945 р., незабезпеченими житлом на кінець вересня залишилося тільки 14 осіб[39]. За дослідженням І. Терлюка, близько 74 % з опитаних ним росіян отримали житло протягом року після переїзду[40]. Гіршою була ситуація з розміщенням робітників. Рядові працівники безуспішно моталися між відомчим і міським житловими відділами, у безвиході їхні сім'ї навіть поверталися назад у східні реґіони. У 1945 р. незабезпечені житлом учителі з сім'ями жили в приміщеннях львівських шкіл[41]. Навчальні заклади міста винаймали за оплату ,,окремі кімнати і кутки для студентів"[42].

Житлова ситуація у Львові загострилася в середині 1946 р. після припинення виїзду з міста поляків та вивільнення ними помешкань. З липня 1946 р. від підприємств та установ вимагали поповнювати штат працівників тільки за умови забезпечення новоприбулих житлом у відомчих будинках; посилили контроль над видачею ордерів у комунальних будинках[43]. З листопада 1946 р. змінили порядок надання житла: райвиконкоми міста припинили видавати ордери на підставі довідок з виконкому міської ради і запровадили реєстрацією в ,,Книзі черги забезпечення житловою площею"[44]. Цим нововведенням сподівалися подолати бюрократичну паперову тяганину, а також зловживання і корупцію, що процвітали в районних житлових управліннях.

Через брак житла масовим явищем стало ,,ущільнення" тих, хто мав понаднормову житлову площу (ізольовану кімнату чи кілька кімнат) – у вже заселені квартири підселяли нових мешканців і творили комунальні квартири. У 1948 р. 88 % усіх квартир у Львові були заселені однією сім'єю. Згідно з тогочасним законодавством, місцеві органи влади мали попереджати людей про те, що протягом трьох місяців їм треба самим когось заселити в помешкання, і тільки у випадку відмови житлові управління мали скеровувати нових мешканців[45]. Аби уникнути підселення, прописували родичів, батьків, знайомих. Не завжди про створення комунальної квартири попереджали завчасно - типовими були ситуації, коли мешканців ставили перед фактом. За словами однієї з оповідачок, ,,було уплотнєніє, таке сильне... кімната – сім'я, кімната – сім'я..."[46]. Інтенсивне ущільнення наприкінці 1940-х - у 50-х роках було зумовлене перевірками, під час яких виявляли понаднормову площу внаслідок поспіху і зловживань при видачі ордерів у 1944-1945 рр.[47] З часом мешканців у комунальних квартирах меншало – обмінювали кімнати на окремі квартири, стояли в чергах на житло й отримували квартири в радянських новобудовах, самотні літні особи помирали й сусіди приєднували вільні кімнати. ,,Ущільнення" уникли керівники державних і партійних органів, підприємств, установ і організацій, науковці.

Майно львів'ян. У перших постановах виконкомів Львівської обласної (7 липня 1944 р.) та міської (27 липня 1944 р.) рад акцентовано увагу на обліку та охороні ,,усього бросового безгосподарчого майна та інших цінностей, що залишені на підприємствах, в крамницях, приватних квартирах особами, які виїхали з німцями", що відтепер вважалися державною власністю. Про залишене майно слід було негайно повідомляти районні органи влади міста; забороняли його перевозити без погодження з виконкомом районної ради; відповідальність за охорону речей несли власники будинків, будинкові управління, двірники. У десятиденний термін мали зголоситися особи, які взяли ,,на охорону майно, інвентар та інші матеріальні цінності, що належали до німецької окупації міста радянським установам, підприємствам, родинам військовослужбовців РСЧА[48] та евакуйованим родинам радянських робітників та службовців"[49].

Штат працівників районних фінансових відділів поповнили оцінщики, які обходили порожні та вже заселені квартири й оцінювали майно за розробленим прейскурантом. Меблі з незаселених квартир вивозили на спеціальні бази. Приїжджим зі східних областей, які оселилися в квартирах з меблями, пропонували в десятиденний термін сплатити вартість майна; в іншому випадку речі мали вилучати. Меблі забороняли продавати в квартирах, а лише зі складів. Адміністрації державних, партійних і військових управлінь, підприємств, установ та організацій отримували меблі та інші предмети інтер'єру ,,на збереження" із зобов'язанням повернути в разі потреби[50]. Кращі меблі з львівських квартир вивозили до державних і партійних установ Києва.

Міська влада зіткнулася з труднощами при описі та продажу майна. Приїжджим видавали меблі за умови подальшої сплати їхньої вартості, однак кошти не сплачували. Районна влада скаржилися на військових, які перешкоджали описові речей у заселених ними квартирах. Неґативно позначилося теж розкрадання описаного майна у районах міста. Райфінвідділи, маючи інформацію про залишене майно, не поспішали його описувати; всупереч постанові міськради на замовлення підбирали меблі окремим особам та організаціям. Особливим попитом серед населення користувалися клавішні музичні інструменти[51].

Поширеним явищем у повоєнному Львові було пограбування квартир. Злодії полювали на гроші, музичні інструменти, годинники, швейні машинки та інші речі, які неважко було винести; інколи забирали все, залишаючи порожню квартиру. Постійними були скарги на мародерство та грабежі скоєні військовими[52]. Військовослужбовці обкрадали репатрійованих з Німеччини на львівських вокзалах[53]. Зафіксовані випадки, коли організовані групи військових вантажним автомобілем під'їжджали до окремих помешкань і нелеґально вивозили майно. Протизаконні обшуки проводили особи, які називали себе працівниками міліції або служби безпеки; погрожуючи зброєю вони вилучали гроші та цінні речі. У серпні–вересні 1944 р. пограбованими були помешкання о. Гавриїла Костельника, Ванди Василевської, гараж митрополита Андрея Шептицького та ін.[54] Львівській пошті бракувало пакувальних матеріалів для бандеролей, які масово надсилали на батьківщину поранені військові з лікарень міста[55]. Військовослужбовці виходили з лікарень на вулиці міста в спідній білизні, халатах, за що їх назвали ,,калісонниками"; вони пиячили і грабували[56]. Майно в особливо великих розмірах розкрадали деякі обласні, міські, районні громадські та господарчі організації, які приховували меблі від обліку, накопичували їх цілі склади, потайки вивозили за межі міста. Проаналізувавши національний склад затриманих у серпні–вересні 1944 р. у Львові злочинців, можна стверджувати, що серед них були як приїжджі військові росіяни, українці та євреї, так і місцеві українці й поляки[57].

Львів'янам, які постійно проживали у своїх помешканнях, не вдавалося уберегти довоєнне майно, як через пограбування, так і у зв'язку зі зловживаннями місцевої влади. За спогадами тогочасних жителів, заможних львів'ян або тих, які мали цінні меблі, зумисне незаконно заарештовували на кілька днів, щоби пограбувати помешкання за час їхньої відсутності[58].

Повоєнний побут. Мешканці міста перебували в нелегкому матеріальному становищі, жили в щоденних турботах купівлі продуктів харчування. З вересня 1944 р. у Львові ввели картки на хліб. Організації та підприємства міста зловживали зберіганням і видачею хлібних та продовольчих карток; їх незаконно привласнювали, підробляли[59]. Картку на хліб потрібно було пред'явити в міській їдальні, щоб пообідати ,,з хлібом"[60]. З серпня 1944 р. хліб необґрунтовано продавали за завищеними цінами, про що ,,стало відомо" щойно в липні 1945 р.[61] За завищеними цінами продавали й інші продукти харчування[62]. Хліб пекли неякісний - ,,підгорілий з щілинами, має загарт, погано випечений, з великою кількістю вологості та кислоти. Нерідко має місце хруст, гіркість та затхлість...". У щоденних звітах міліції про кримінальну ситуацію в місті за 1944 р. реґулярно повідомлялося про крадіжки продуктів харчування з помешкань львів'ян та продовольчих складів, а також домашніх тварин (корів, коней, свиней, птиці)[63]. Військовослужбовці вночі закрадалися в сади та городи львів'ян на околицях міста за фруктами та овочами[64]. Львівські спекулянти легко заробляли на перепродажу солі[65]. Попитом користувалися м'ясні американські консерви, які купували в радянських солдат. При цьому слід було бути дуже пильними тому, що базарні торгівці у військовій формі славилися як знані шахраї[66]. В магазинах появилися довгі черги, ціни там були вищі, ніж базарні. У серпні 1944 р. у Львові було дев'ять ринків-базарів із сільськогосподарськими продуктами і промисловими товарами[67]. Продовольчі крамниці в основному розташовувалися в центральній частині міста, на околицях купити продукти було практично неможливо. Навіть маючи продовольчу картку можна було повернутися з магазину з порожніми руками – в картці бракувало печатки, не завезли товар, годинами стояли в черзі, товар відпускали не за чергою, а ,,на вибір". Нерідко товари були прострочені, їх продавали не зважуючи ,,на око"[68]. Взимку 1945-1946 рр. деякі підприємства й організації міста не виплачували працівникам заробітної плати[69].

Заохочені можливістю кар'єрного росту та матеріального забезпечення до Львова їхали посадовці з інших міст, які швидко розчаровувалися у львівській дійсності й навіть поверталися назад. Через місяць після скерування до Львова відмовився від посади і повернувся до Дніпропетровська завідуючий Міським торговельним відділом, мотивуючи своє рішення складністю й невпорядкованістю роботи відділу, відсутністю перспективи житлового забезпечення. Бракувало доброго одягу та взуття. Так, секретар виконкому Львівської міської ради дав особисте доручення директору закладів індивідуального пошиття одягу міста Львова розпорядитися пошити костюм директору Тресту зелених насаджень з його ж матеріалу[70]. Шевські державні майстерні виготовляли взуття з матеріалу замовника[71]. Жителі міста скаржилися на роботу шевських і кравецьких майстерень, замовлення в яких або не приймали, або ж виконували від кількох тижнів до півроку й більше[72].

Львів'яни випродували майно, щоб купити харчі. Меблі, посуд, одяг, картини та інше можна було купити в поляків, які виїжджали до Польщі. За спогадами повоєнних міґрантів, Краківський ринок (до 1948 р. розташований на місці сучасної пл. Ярослава Осмомисла та сусідніх вулицях у північному напрямку) був заставлений речами. Поляки спочатку випродували біжутерію, одяг, музичні інструменти, велосипеди й інше, а вже ближче до від'їзду – меблі. Наприклад, меблі з їдальні (великий і малий креденси, стіл, шість крісел) коштували в травні 1945 р. 6,5 тис. крб[73]. Непродані меблі залишали сусідам[74], повоєнні горища були заповнені старими речами[75]. Товари спекулянтам і приватним торгівцям на ринки Львова нелеґально постачали працівники промислових підприємств та торгівельних організацій міста.

Як говорилося, ,,Краківський – єдине місце у Львові, де можна все купити". Різноманітні речі й продукти продавали на визначених вулицях та площах ринку. На одній з вулиць можна купити посуд, інструменти для ремонту, сигарети, мило, на іншій - шкіру, чоботи, сумки й т. п. Площі були заповнені продуктами: хлібом, крупами, мукою, олією, маслом, а також гарячими варениками, налисниками, пампушками; інші - тканинами, одягом, взуттям, головними уборами та ін. На найбільшій площі продавали вживані речі, старий мотлох. Посеред площі біля напіврозібраного будинку була солдатська їдальня, солдати їли хто як міг – сидячи на землі або камінні, стоячи. Базар був переповнений жебраками і дітьми. Дрібні урядовці й контролери, зловживаючи службовим становищем, вимагали від продавців Краківського ринку певний товар. Час від часу (особливо весною 1945 р.) на ринку влаштовували облави за участі військових, перевіряли документи (паспорти), затримували тих, хто продавав тютюн, сигарети, дріжджі та інші продукти, скуплені у військових. Обшукували підвали та горища, навіть уламувалися до помешкань[76].

Згідно з офіційною статистикою, у 1948 р. у Львові було 9 554 житлових будинків (проживало 236 271 осіб), 6 бараків (41 особа) та 295 нежитлових будинків з житловою площею (5 025 осіб). 98 % усієї житлової площі було з електричним освітленням, 89 % з водопроводом, 88 % з каналізацією, 75 % з підведеним газом, 4,3 % з центральним опаленням, а 1,2 % без жодного з перелічених побутових благ[77].

Повоєнним львів'янам ввели ліміт на користування газом, заборонили самовільно підключатися до газопроводу, не дозволяли обігрівати газом кахельні та чавунні коксові печі через імовірність вибуху. З метою запобігання пожеж заборонили самовільно встановлювати обігрівальні прилади (залізні печі). Опалювальні системи не перевіряли, частина потребувала суттєвого ремонту. Восени 1945 р. із 201 будинку з центральним опаленням більша половина залишалася не відремонтованою. У грудні 1944 р. високу смертність дітей від запалення легень віком до одного року (70 %) пояснювали не обігрітими квартирами[78].

Помешкання опалювали дровами, які були в дефіциті. За спогадами жителя Професорської колонії, восени 1944 р. ще не все радянське військо виїхало з околиці, як місцеві мешканці за один день розібрали дерево з опустілих землянок. Брак палива вивів на вулицю навіть ,,статечних стареньких пань і поважних панів"[79]. Спалювали всі рештки паперу, гуми та одягу; розбирали дерев'яні огорожі навколо будинків та різні господарські споруди, а деякі управління міста – навіть дерев'яні сходи в будинках[80]. Кожен кусок дерева цінувався при розпалюванні. На міських ринках у селян спеціально купували дерев'яні тріски для розпалу, які назвали ,,скалками"[81]. Дефіцит палива призвів до вирубування дерев, обдирання кори, ламання гілок у львівських парках, а вартові Стрийського парку навіть заготовляли дерево на продаж[82]. Погано опалювали приміщення навчальних закладів. За спогадами, восени 1944 р. в школах не палили, у новому році почали трохи пропалювати, але піч не прогрівалася, вікна були ординарні, тому в класах і далі було холодно; діти не ходили до школи[83]. Нестачу коштів львівські будинкові управління та школи покривали за рахунок мешканців – встановлювали завищені тарифи на комунальні послуги, збирали з учнів гроші на утримання господарського персоналу та опалення шкіл[84].

Відступаючи зі Львова, німецьке військо зруйнувало кілька водонасосних стацій. Нерідко єдиним джерелом води були вуличні криниці[85]. Відновлення водогону закінчили в середині 1946 р.[86]

До середини травня 1945 р. мешканці Львова жили в умовах світломаскування - з настанням темряви вікна щільно завішували, маскували автомобільні фари й т. п. Порушникам загрожував штраф у розмірі до 3 тис. крб або ув'язнення до шести місяців[87]. Восени 1944 р. ввели суворі заходи по економії електроенерґії - ліміт споживання, заборону несанкціонованого підключення, визначені години використання електроенерґії державними установами та організаціями[88]. Електроенерґію використовували тільки для освітлення, забороняли користуватися побутовими електроприладами, з яких львів'яни використовували хіба що електроплити для приготування їжі тому, що радіо заборонили, машинки до шиття були механічні, а праски – на (деревне) вугілля. Помешкання освітлювали нафтовими лампами, час від часу обережно чистячи скло від нагару тому, що купити нове було складно[89].
Головним джерелом останніх новин були газети. Слухати радіо і користуватися телефоном деякий час забороняли. Обов'язковою постановою міської ради від 14 серпня 1944 р. як тимчасовий захід всі установи та підприємства, а також мешканців міста зобов'язали в п'ятиденний термін здати Львівському міському управлінню зв'язку все обладнання електрозв'язку: радіоприймачі, телефони та ін.[90] Однак, щоб згодом встановити радіоточку, навіть ветерану війни, доводилося не один раз звертатися до різних міських інстанцій[91].

Основним видом громадського транспорту залишався трамвай. Перший повоєнний трамвай почав курсувати в березні 1945 р. У червні 1945 р. відновили трамвайний маршрут по вул. Городоцькій, який з'єднував центр міста зі селищем Богданівка (на лінії було чотири вагони)[92]. Взимку 1946 р. зі 180 трамвайних вагонів через несправність курсували лише 35[93]. Трамваї були переповнені, на зупинках скупчувалися натовпи людей, посадка у вагон супроводжувалася штовханиною і лайкою. Проїзд коштував 30 коп., кондуктори ж масово не повертали пасажирам решти[94]. Реєстрації підлягали всі приватні транспортні засоби (велосипеди, мотоцикли, автомобілі, гужовий транспорт).

Якщо повоєнні міґранти зі східних реґіонів пам'ятають Львів, насамперед будинки, прибраним і чистим, в основному завдяки праці ще довоєнних двірників, то місцеві поляки пригадують місто в 1944-1945 рр. брудним, взимку неприбраний сніг на вулицях[95]. Їх дивували присипання піском болота на вулицях, автомобілі на клумбах, переорані травники, побілені до половини ліхтарі та стовпи, пні дерев[96]. Базарні (Личаківська, Руська, Краківська) й центральні площі та вулиці міста своєчасно не прибирали, вони перетворилися на тимчасові звалища сміття, як і внутрішні подвір'я будинків[97]. Влітку 1945 р. у будинку № 17 по вул. М. Горького (В. Гнатюка) ,,за три місяці накопичилось купи різного сміття, бруду, нечистот", а запах розносився на всю вулицю[98]; неможливо було пройти біля будинку № 33 по вул. 1 Травня (просп. Свободи), бо ,,з другого поверху крізь наглухо забиті двері течуть нечистоти"[99].

Околиці Львова були захаращені побутовим сміттям, у місцевій пресі закликали вивозити відходи лише на сміттєзвалища. Повоєнні жителі скаржилися на занедбані львівські парки. У Парку імені Тадеуша Костюшка (сучасний Парк імені Івана Франка) весною 1945 р. виламали дерева й кущі, розікрали огорожу, протоптали безліч доріжок між алеями. Ресторан у цьому парку працював улітку і восени 1944 р., а вже взимку 1945 р. приміщення розграбували і навіть частково зруйнували[100]. До середини 1945 р. центральні вулиці й площі міста не освітлювали.

У повоєнні роки деякі будинки, зокрема в центральній частині міста, були в дуже занедбаному стані. Скаржилися на повоєнних мешканців, які забивали сміттям санвузли і затоплювали приміщення поверхом нижче[101]. Приїжджі утримували в квартирах свійських тварин і птицю. Мешканка вул. Академічної у двох кімнатах чотирикімнатної квартири розмістила кролів і курей[102], а жителі будинку № 37 на вул. Набєляка, налякані дивними звуками, виявили, що в одній з квартир, крім двох сімей, ще жили баран, вівця і кури[103]. Окремі помешкання руйнували до непізнаваного стану.

Люди жили в антисанітарних умовах, бракувало засобів особистої гігієни. Дефіцитне мило безслідно зникало зі складів підприємств і організацій міста. Мило військових миловарень було темне, липке, з неприємним запахом. Зубну пасту робили власноруч із крейдяного порошку[104]. Незадовільним було медичне обслуговування. Лікарні не забезпечували найнеобхіднішими медикаментами, масовим стало нелеґальне придбання ліків у медичного персоналу[105]. У 1944-1945 рр. найвищою смертність населення була від запалення легень, туберкульозу, вад серця. Взимку 1945 р., з розгортанням переселення українців та поляків і початком роботи пересильних пунктів, почастішали випадки захворювання на тиф[106]. Львів'яни панічно боялися підхопити плямистий тиф, особливо в переповнених трамваях. За спогадами жителя Професорської колонії лихом для мешканців колонії були блохи та клопи, менше таргани, миші та щурі[107]. В умовах антисанітарії поширеними були короста, гнійно-запальнізахворювання шкіри та ін.

Висновки. Влітку і восени 1944 р. внаслідок суттєвого демографічного спаду й відносно незначних руйнувань у Львові було багато п
орожніх квартир, особливо в центральній частині міста, раніше заселених поляками та євреями. Всупереч офіційній забороні прибулі зі східних областей самовільно заселяли вільні квартири. Твердження, що повоєнні міґранти мали необмежені можливості у виборі житла у Львові, стосувалося хіба що державних і партійних посадовців, військовослужбовців високого ранґу, а не пересічних мешканців. У розподілі житла й видачі ордерів панували хаос і корупція. Відсутність контролю за виділенням житла будинковими управліннями міста, неефективність роботи Житлово-квартирного відділу при Львівській міській раді спонукали львів'ян до незаконного отримання ордерів (що пояснює небажання повоєнних міґрантів розповідати в інтерв'ю про заселення львівських квартир). Маючи достатню грошову суму, квартиру купували в поляків, які виїжджали до Польщі. Радянська влада прагнула уберегти від розкрадання й реалізувати залишене львів'янами майно. Однак незадовільна організація оцінки й продажу майна, зловживання органів влади різного рівня та мешканців Львова, масова несплата коштів за виділені меблі не дозволили реалізувати задумане. Через погіршення кримінально ситуації в місті львів'яни (місцеві й приїжджі) намагалися приховати своє майнове становище. Якщо в 1944-1945 рр. квартиру / кімнату у Львові можна було знайти відносно швидко, то після закінчення запасів вільного житла й припинення виїзду поляків улітку 1946 р. ситуація загострилася. В умовах подальшого напливу міґрантів й відсутності житлового будівництва міська влада вдалася до ущільнення і творення комунальних квартир. Повоєнне життя більшості мешканців міста було напівголодним, бракувало одягу і взуття, зимувати доводилося в неопалених квартирах без найнеобхідніших засобів гігієни, медикаментів.

Вперше повну версію цієї статті було опубліковано як:  Житло як тягар і привілей: до питання про способи радянізації Львова у другій половині 1940-х років // Lw?w: miasto – spo?ecze?stwo – kultura: Studia z dziej?w miasta / Pod redakcj? Kazimierza Karolczaka i ?ukasza T. Sroki. – Krak?w: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Pedagogicznego, 2014. – T. IX: Zycie codzienne miasta. – S. 413–443.




Викоританні матеріали:

[1] Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО), ф. Р-6 (Виконавчий комітет Львівської міської ради депутатів трудящих), оп. 2, спр. 34 а, арк. 2-2 зв. (Постанова № 2 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 29 липня 1944 р.), 5 (Постанова № 5 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 31 липня 1944 р.), 6 (Постанова № 6 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1 серпня 1944 р.).
[2] З інформації міськвиконкому міськкомові КП(б)У про організаційно-масову роботу і хід відбудови народного господарства міста, 7 жовтня 1944 р. // Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів / Упоряд. У. Я. Єдлінська, Я. Д. Ісаєвич, О. А. Купчинський та ін.; Ред. кол. М. В. Брик (відп. ред.) та ін. Київ, 1986. С. 228.
[3] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 127; спр. 35 а, арк. 56-56 зв. (Постанова ,,Про розбір зруйнованих та не підлягаючих відбудові будинків і використання від цього будівельних матеріалів" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 2 березня 1945 р.); спр. 65, арк. 115-115 зв. (Постанова ,,Про впорядкування архітектурно-будівельної та проектної справи в місті Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 вересня 1944 р.).
[4] Семененко М. Про ремонт і зберігання житлових будинків // Вільна Україна (Львів). 1945. № 193 (860). 29 вересня.
[5] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 63, арк. 175-176 (Постанова ,,Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду м. Львова" виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 19 січня 1945 р.); Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду у Львові // Вільна Україна. 1945. № 17 (684). 24 січня.
[6] Жінки! Всі на виробництво! // Вільна Україна. 1944. № 39 (574). 19 серпня.
[7] У постанові виконкому Львівської міської ради від 27 липня 1944 р. йшлося про заборону самовільно займати порожні квартири й обмінювати житло [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 в, арк. 1 (Обов'язкова постанова № 1 ,,Про відновлення порядку організації безпеки господарчого та культурного життя в м. Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 27 липня 1944 р.)].
[8] Niemczycka Babel W. Lata wojny 1939–1945.
[9] Комунальна квартира – (в СРСР) квартира, що знаходилася в державній власності, заселена державними органами відповідно до нормативів житлової площі, визначеної на одну людину, незалежно від сімейного статусу мешканців і конфіґурації квартири. Як правило, в комунальній квартирі мешкало кілька сімей або окремих людей. Кожна сім'я або окрема людина займали одну чи кілька кімнат, спільно користувалися ,,місцями загального користування", до яких, як правило, відносилися ванна кімната, туалет і кухня, а також коридор і передпокій.
[10] Про житлові перипетії корінних львів'ян свідчить випадок начальника планового відділу Водоканалтресту. Протягом 1941-1944 рр. його сім'я змінила житло чотири рази. Влітку 1944 р. він повернувся у квартиру на вул. Пекарській, у якій проживав з дитинства, але квартира планувалася для прокуратури Львівської області. Аби уникнути тяганини з прокуратурою, він звільнив помешкання для працівника Водоканалтресту, який приїхав зі сходу й потребував житла, а сам переселився в будинок Водоканалтресту, з якого його згодом виселили [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 44, арк. 119 (Заява начальника планового відділу Водоканалтресту м. Львова голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1 листопада 1944 р.), арк. 120 (Пояснювальна записка директора Водоканалтресту голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко, 16 листопада 1944 р.)].
[11] Інтерв'ю з Очерклевич М. Г., 1938 р. н. у м. Львові, зап. 23.04.2009; п. Дарою, 1948 р. н. у м. Львові, зап. 5.03.2012.
[12] Інтерв'ю з Очерклевич М. Г. Тут і далі мову респондентів відтворено без змін.
[13] Професорська колонія – місцевість у Личаківському районі міста Львова, створена на рубежі XIX-ХХ століть як район вілл і особняків. Забудова переважно одно-, дво-, триповерхова; у 1950-х роках побудовано декілька барачних будівель, потім будинки початку 1960-х років та сучасні вілли 2000-х років. Слабкий транспортний рух і багато зелених насаджень роблять район престижним.
[14] Інтерв'ю зі Світенко А. І., 1928 р. н. у м. Городку Львівської обл., у Львові проживає з 1936 р., зап. 28.08.2008.
[15] Інтерв'ю з Торгоній Н. М., 1930 р. н. у Росії, у Львові проживає з 1954 р., зап. 28.08.2008; Мусієвською І. М., 1935 р. н. у м. Львові, зап. 19.09.2008; Сацуро Н. Н., 1922 р. н. у м. Барнаулі, Росія, у Львові проживає з 1958 р., зап. 28.03.2009; Долгополовою Г. О., 1958 р. н. у м. Львові, зап. 22.08.2008.
[16] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 6, арк. 15 (Повідомлення начальника Управління НКДБ Львівської області голові Львівського обласного виконавчого комітету депутатів трудящих); спр. 34 а, арк. 22 (Постанова № 21 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 7 серпня 1944 р.); спр. 59, арк. 115 (Подання начальника УНКВС по Львівській області голові Львівської обласної ради депутатів трудящих, серпень 1945 р.).
[17] Niemczycka Babel W. Lata wojny...
[18] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 111 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору м. Львова, серпень 1945 р.).
[19] Інтерв'ю з Луцівим Ю. О., 1931 р. н. у м. Львові, зап. 24.04.2010.
[20] Інтерв'ю з Торгоній Н. М.
[21] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 50 (Повідомлення помічника голови міської ради райвоєнкому Красноармійського району, 2 квітня 1944 р.).
[22] Там само. Ф. 4 (Львівський міськком Компартії України), оп. 1, спр. 5, арк. 10 (Спецдонесення прокурора м. Львова секретарю міськкому КП(б)У, 16 серпня 1944 р.).
[23] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 313 (Лист працівника Львівської залізниці до Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 60, арк. 49 (Заява мешканця Львова голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, лютий 1945 р.).
[24] Інтерв'ю з п. Ларисою, 1957 р. н. у м. Львові, зап. 6.05.2009; Белецьким Є. А., 1937 р. н. у м. Дніпропетровську, у Львові проживає з 1945 р., зап. 14.09.2009.
[25] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 118 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору м. Львова, вересень 1945 р.); спр. 60, арк. 192 (Лист-скарга директора бази Особторгу секретарю Львівського обкому КП(б)У, 1945 р.); арк. 166 (Подання представника Львівського району в справах евакуації польського населення з території України до Львівської міської ради депутатів трудящих, 18 травня 1945 р.).
[26] Там само. Спр. 62, арк. 195 (Звернення голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до уповноваженого РНК УРСР по виїзду польського населення у Польщу, 4 жовтня 1945 р.).
[27] Там само. Арк. 179 зв. (Заява завідуючого Міськторгвідділу м. Львова народному комісару Наркомторгу УРСР та секретарю Львівського обкому КП(б)У, 28 травня 1945 р.); спр. 62 в, арк. 87-88 (Постанова ,,Про неправильну видачу Міськжитловоквартирним відділом ордера" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 10 серпня 1945 р.); Інтерв'ю з Белецьким Є. А.
[28] Договор / Мы нижы подписавшысь ходжайн кв. [артиры] (...) дом (...) по ул. (...) [прізвище, ім'я і по батькові] и проживающый в настоящые время в данной кв.[артире] [прізвище, ім'я і по батькові] составили настоящый договор в том что я [прізвище, ім'я і по батькові] продал [прізвище, ім'я і по батькові] мебель находящуся в квартири. На дальнейшу прожыване в моей квартири тов. [прізвище, ім'я і по батькові] не каких претензыи не имею, в виду з выиздом в Польщу. / В чом росписуюсь ходжайн кв. (...) / Прожывающый в квартири (...) / Львов, дня 3 ХІІ 45 г. (Документ подано мовою ориґіналу, скопійовано під час інтерв'ю з Паламар О. В., 1936 р. н. у м. Ярославль, Росія, до Львова переїхала в 1945 р., зап. 5.09.2008).
[29] Інтерв'ю з Голубятніковою В. В., 1949 р. н. у м. Львові, зап. 15.08.2012.
[30] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62 в, арк. 169 (Постанова ,,Про денаціоналізацію житлових будинків нр. 16 і 32 по вул. Генінга" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 30 серпня 1945 р.); арк. 175 (Постанова ,,Про повернення гр. Фрішман Анні Берішівні будинку по вул. Замкненій, 4" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 вересня 1945 р.); спр. 70, арк. 348 (Постанова Нр. 530 ,,Про повернення гр-ну Карачевському Теофілу Олександровичу житлового будинку по вул. Ідзіковського, 8" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1945 р.).
[31] Там само. Спр. 5, арк. 125 (Протокол Нр. 10 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 10 жовтня 1944 р.).
[32] Там само. Спр. 60, арк. 194 (Заява голові Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко від голови Львівського Райспоживчсоюзу тов. Страмко, травень 1945 р.); спр. 62 в, арк. 297 (Постанова ,,Про анулювання ордера Нр. 13366-а, виданого Квартирно-житловим відділом виконкому міськради (...), як неправильно виданого" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 24 вересня 1945 р.).
[33] Там само. Спр. 5, арк. 175 (Протокол Нр. 16 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 19 грудня 1944 р.); спр. 59, арк. 22 (Подання прокурора м. Львова голові Львівської міської ради депутатів трудящих, листопад 1944 р.); арк. 112 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до Народного суду Червоноармійського району м. Львова, 14 серпня 1945 р.); спр. 60, арк. 76 (Скарга голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 8 грудня 1944 р.).
[34] Там само. Арк. 60 (Повідомлення заступника голови виконкому Львівської міської ради прокурору Залізничного району міста); арк. 99 (Подання голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору та начальнику відділу міліції Червоноармійського району); спр. 34 а, арк. 209-210 (Постанова ,,Про закріплення будинків за Академією наук УРСР в м. Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 31 серпня 1944 р.); спр. 6, арк. 158 (Лист-скарга заступника начальника Львівської залізниці секретарю Львівського обласного комітету КП(б)У тов. Грушецькому, 1 серпня 1944 р.).
[35] Там само. Спр. 67, арк. 304-307 (Постанова ,,Про роботу Квартирно-житлового відділу виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 2 січня 1945 р.); спр. 59, арк. 146 (Звернення начальника управління Народного комісаріату юстиції по Львівській області до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, вересень 1945 р.).
[36] Там само. Спр. 62 в, арк. 289 (Постанова ,,Про організацію секторів по обліку та розподілу житлової площі при Райжитлоуправліннях міста Львова" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 21 вересня 1945 р.).
[37] Там само. Спр. 6, арк. 339 (Лист уповноваженого Президії АН УРСР, члена-кореспондента АН УРСР проф. П. А. Власюка до голови Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко).
[38] Там само. Спр. 62 г, арк. 52 (Постанова ,,Про надання будівництву Львівського склозаводу 45 житлових квартир для розміщення керівників та інженерно-технічних робітників будівництва" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 жовтня 1945 р.), 96 (Постанова ,,Про надання Львівському воєнно-монтажному бюро 15 житлових квартир для розміщення керівних працівників" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 8 жовтня 1945 р.).
[39] Там само. Спр. 62, арк. 68 (Довідка начальника відділу кадрів ЛДУ, 26 вересня 1945 р.).
[40] Терлюк І. Росіяни західних областей України (1944–1996 рр.) (Етносоціальне дослідження). Львів, 1997. С. 68.
[41] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 313 (Лист працівника Львівської залізниці до Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 60, арк. 278 а (Лист до редакції газети ,,Вільна Україна").
[42] Оголошення // Вільна Україна. 1944. № 58 (593). 16 вересня; Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 99 (766). 20 травня та ін.
[43] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 125-126 (Постанова ,,Про порядок забезпечення житловою площею трудящих, які приїжджають на постійне мешкання в м. Львів" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 червня 1945 р.).
[44] Там само. Арк. 136-137 (Постанова ,,Про часткову відміну постанови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 червня 1945 р. за № 14 ,,Про порядок забезпечення житловою площею трудящих, які приїжджають на постійне мешкання в м. Львів", та внесення змін в порядок забезпечення житловою площею трудящих міста Львова" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 листопада 1945 р.).
[45] Там само. Ф. Р-2904 (Інспектура державної статистики м. Львова), оп. 1, спр. 2, арк. 5 зв. (Міський усуспільнений житловий фонд на 15 липня 1948 р.); ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 23 (Лист прокурора м. Львова до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1944 р.).
[46] Інтерв'ю з Кушнір О. І.
[47] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 138-141 (Звернення секретаря виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до в. о. голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих).
[48] Робітничо-Селянська Червона Армія (РСЧА) - назва Збройних сил СРСР у 1918-1946 рр.
[49] Там само. Арк. 1 (Обов'язкова постанова № 1 ,,Про відновлення порядку організації безпеки господарчого та культурного життя в м. Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 27 липня 1944 р.); спр. 3, арк. 170 (Постанова ,,Про облік і перерозподіл меблі в обласних, міських, районних відділах, установах, громадських та господарчих організаціях м. Львова" виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 19 грудня 1944 р.).
[50] Там само. Спр. 5, арк. 109 (Протокол Нр. 9 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 31 жовтня 1944 р.); спр. 34 а, арк. 7 (Постанова № 7 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 2 серпня 1944 р.), 12 (Постанова № 12 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 3 серпня 1944 р.) та ін.
[51] Там само. Арк. 108-109 (Протокол Нр. 9 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 31 жовтня 1944 р.); спр. 62, арк. 25 (Звернення голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до голови виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих, 10 серпня 1945 р.); спр. 65, арк. 62-63 (Постанова ,,Про хід обліку та реалізації майна держфондів по місту Львову" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 28 лютого 1945 р.).
[52] Там само. Ф. 4, оп. 1, спр. 1, арк. 151 (Протокол № 22 засідання бюро Львівського МК КП(б)У від 16 грудня 1944 р.); ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 94 (Лист директора Театру опери і балету голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 5 (Спеціальні донесення органів прокуратури та управління НКВС про роботу міліції та кримінальні прояви по місту Львову, 10 серпня - 31 грудня 1944 р.); Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w. Wroc?aw, 1991. S. 248.
[53] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 72, арк. 74-75 (Спецповідомлення про пограбування репатрійованих (...), 26 липня 1945 р.).
[54] Там само. Спр. 5.
[55] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 129 (Лист директора поштамту м. Львова до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, травень 1945 р.).
[56] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 258.
[57] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 5.
[58] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 248.
[59] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 222 (Постанова ,,Про введення карткової системи на хліб у м. Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1 вересня 1944 р.); ф. 4, оп. 1, спр. 72, арк. 18-22 (,,Про результати перевірки правильності обліку, видачі і зберігання хлібних і продовольчих карток у домоуправліннях, в організаціях та на підприємствах м. Львова", червень 1945 р.), 63-64 (Спецповідомлення прокурора Сталінського району м. Львова секретарю Львівського МК КП(б)У).
[60] Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 91 (758). 9 травня.
[61] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 40, арк. 95-97 (,,Про порушення цін на хліб торгівельними організаціями та відділами робітничого постачання міста Львова" з протоколу № 25 засідання Львівського міського комітету КП(б)У, 6 серпня 1945 р.).
[62] Баришніков Г. Самовільне підвищення цін // Вільна Україна. 1945. № 127 (794). 29 червня.
[63] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 98 (,,Про міроприємства по поліпшенню якості хлібних виробів, які випікаються підприємствами тресту «Укрголовхліб»" з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.); спр. 5.
[64] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 217.
[65] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 5, арк. 158-159 (Про арешт групи спекулянтів сіллю).
[66] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 230-231.
[67] Хроніка відбудови // Вільна Україна. 1944. № 39 (574). 19 серпня. У жовтні 1944 р. у Львові з 13 ринків діяли 11 (З інформації міськвиконкому міськкомові КП(б)У про організаційно-масову роботу і хід відбудови народного господарства міста, 7 жовтня 1944 р. // Історія Львова в документах і матеріалах... С. 230).
[68] Фонов С. Покращити роботу торгівельних організацій // Вільна Україна. 1945. № 62 (729). 28 березня.
[69] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 101-102 (,,Про стан виплати заробітної плати робітникам і службовцям по підприємствах, організаціях та установах м. Львова" з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.).
[70] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 179-179 зв. (Заява завідуючого Міськторгвідділу м. Львова народному комісару Наркомторгу УРСР та секретарю Львівського обкому КП(б)У, 28 травня 1945 р.); арк. 150 (Звернення секретаря виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до директора Міськіндпошиву м. Львова).
[71] Оголошення // Вільна Україна. 1944. № 60 (595). 19 вересня.
[72] Золотайко О. В майстернях артілі ,,Веселий жартівник" // Вільна Україна. 1945. № 148 (810). 21 липня.
[73] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 256. Мінімальна вартість обіду в міській їдальні у травні 1945 р. становила 5-8 крб (Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 91 (758). 9 травня). Квиток за проїзд у трамваї коштував 30 коп., примірник газети ,,Вільна Україна" - 20 коп.
[74] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 263.
[75] Інтерв'ю з Голубятніковою В. В.
[76] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 230, 238, 251.
[77] ДАЛО, ф. Р-2904, оп. 1, спр. 2, арк. 5-5 зв. (Міський усуспільнений житловий фонд на 15 липня 1948 р.).
[78] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 в, арк. 44-44 зв. (Обов'язкова постанова ,,Про боротьбу з порушниками правил користування газом по м. Львові" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 18 січня 1946 р.); спр. 35 б, арк. 86 (Постанова ,,Про ремонт приборів опалення" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1944 р.); спр. 73, арк. 163-163 зв. (Постанова ,,Про хід підготовки житлового фонду міста до зими" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 29 жовтня 1945 р.); ф. 4, оп. 1, спр. 5, арк. 173-173 зв. (Доповідна записка замісника начальника УМ УНКВС Львівської області секретарю Львівського міського комітету КП(б)У, 11 січня 1945 р.).
[79] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 212.
[80] Ibid. S. 225, 238, 241; Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду у Львові // Вільна Україна. 1945. № 17 (684). 24 січня.
[81] Інтерв'ю зі Ждан Д. К., 1937 р. н. у м. Львові, зап. 2.10.2008; Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 225.
[82] Злочинці винищують парки // Вільна Україна. 1945. № 13 (680). 19 січня.
[83] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 220, 238.
[84] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 73, арк. 236-237 (Витяг з протоколу Нр. 36 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 19 листопада 1945 р. ,,Про незаконні збори коштів з населення міста Львова").
[85] Засанський В. Забезпечимо місто водою // Вільна Україна. 1944. № 38 (573). 18 серпня; Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 212-213.
[86] Галайчак Т. Побут і соціальна сфера // Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. Т. 3. С. 358.
[87] Бичков Д. Додержуйте режиму світломаскування! // Вільна Україна. 1944. № 49 (584). 2 вересня; Розпорядження Штабу місцевої протиповітряної оборони м. Львова // Вільна Україна. 1945. № 97 (764). 18 травня.
[88] З 17 серпня 1944 р. спеціальною постановою Львівської міської ради встановили 11-годинний робочий день: початок о 8 год. ранку, перерва на обід з 16 до 19 год. і продовження з 19 до 22 год. [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 136 (Постанова ,,Про встановлення робочого дня в установах та організаціях міста Львова" виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 17 серпня 1944 р.)].
[89] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 224.
[90] Обов'язкова Постанова виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 14 серпня 1944 р. // Вільна Україна. 1944. № 43 (578). 25 серпня.
[91] Іванов Н. Коли буде радіо? // Вільна Україна. 1945. № 70 (737). 8 квітня.
[92] Вільна Україна. 1945. № 62 (729). 28 березня; Нові трамвайні маршрути // Вільна Україна. 1945. № 109 (776). 3 червня.
[93] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 63-64 (,,Про невідкладну допомогу Львівському трамваю" з протоколу № 48 засідання бюро МК КП(б)У, 23-24 січня 1946 р.).
[94] Про трамвайні непорядки // Вільна Україна. 1945. № 98 (765). 19 травня.
[95] Gansiniec R. Notatki lwowskie (1944-1946).
[96] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 247, 253.
[97] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 13-14 (,,Про роботу Львівського міського тресту саночистки" з протоколу № 47 засідання бюро МК КП(б)У, 8 січня 1946 р.).
[98] Клен С. Про квіти, бюрократію і тов. Орлова // Вільна Україна. 1945. № 153 (820). 4 серпня.
[99] Мацюк В. Дбаймо про чистоту міста // Вільна Україна. 1945. № 154 (821). 5 серпня.
[100] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 107 зв. (Лист-скарга начальника Лікарсько-санітарної служби Львівської залізниці голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 25 березня 1945 р.); спр. 62, арк. 95 (Лист-скарга голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, травень 1945 р.).
[101] Козланюк П. Тече річка невеличка... // Вільна Україна. 1945. № 134 (801). 8 липня; ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62 г, арк. 80-80 зв. (Довідка по витягу з протоколу № 20 засідання виконкому Залізничної райради від 28 червня 1945 р.).
[102] Там само. Спр. 59, арк. 375 (Витяг з протоколу Нр. 35 засідання виконкому Сталінської районної ради депутатів трудящих від 30 жовтня 1945 р.).
[103] Павлович Вол. ,,Тут жив баран..." // Вільна Україна. 1945. № 79 (746). 21 квітня.
[104] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 221, 223.
[105] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 96 (,,Про стан лікарень, поліклінік та дитустанов, органів здоровохорони міста" з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.).
[106] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 33 (Протокол № 1 Львівської міської надзвичайної протиепідемічної комісії від 5 лютого 1945 р.).
[107] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w... S. 224, 226.


#76
 Анотація до книжки, взята з сайту http://uamoderna.com



Читачеві пропонується документальна оповідь дівчинки, врятованої з Янівського ґето (Львів). Спогади, написані нею одразу ж після звільнення Львова від нацистів. Текст читається з неослабною напругою та інтересом також і завдяки явному літературному хисту оповідачки. Його було опубліковано у Кракові 1946 року. Нещодавно вийшов український переклад спогадів (Гешелес Яніна. Очима дванадцятирічної дівчинки - К.: Дух і Літера. 2011. - 96 с., переклад Андрія Павлишина).

Скачати pdf

Також на сайті знайшов схему Янівського табору та фото центрального входу. Хочу зібрати більше матеріалів та викласти в нас пізніше.



#77
Маю штири картки, кожна дає право на знижку 70 грн на навчання в мовній школі "Green Forest".

Також є подарунковий сертифікат на скелелазний тренажер "Бухта", що на Левандівці. Правда, я не впевнения, чи він ще дійсний.

Віддам все в добрі руки.
#78
Прочитав отаку новину, і вона мені подобається:
(далі текст з кількох інтернет-видань)



20 березня у Львові відкриють кіноцентр, інформує "Вголос". Центр працюватиме в приміщенні колишнього кінотеатру "Сокіл". Він поєднуватиме функції освітнього центру (воркшопи, майстер-класи, кіношкола) та кінотеатру незалежного, авторського, "іншого" кіно. "Діяльність кіноцентру орієнтовано на глядачів, які люблять і цінують якісне кіно на великому екрані – незалежно від їхнього віку, рівня доходів та соціального статусу", – відзначають засновники центру. Більшість показів відбуватиметься мовою оригіналу з українськими субтитрами. Також представлятимуть кіно, зняте на плівку, з архівів Львівської обласної контори кінопрокату.

Де: вул. Володимира Великого, 14 А
Коли: 20 березня, 19:00




Кінотеатр був збудований 1978 року і називався «Орлятко». У 90-х роках минулого століття кінотеатр отримав назву «Сокіл». Тривалий час він занепадав, як і більшість львівських кінотеатрів. 18 грудня 2014 року Львівська міська рада реорганізовала його у «Львівський кіноцентр» зі збереженням функціонального призначення. За підсумками конкурсу, на посаду директора було призначено Андрія Породка.

Тепер, не чекаючи фінансування, Андрій Породко взявся за відновлення кінотеатру. Разом з однодумцями він власноруч займається ремонтом та прибиранням в кінотеатрі перед його відкриттям.

«Цього року вперше з бюджету розвитку було виділено 200 тисяч гривень на фінансування кінотеатру. Ми плануємо їх витратити на заміну старих вікон, а також провести перекриття та утеплення даху, провести ремонт фасаду», - розповів Андрій Породко Гал-інфо.

«Я залучив декілька молодих дизайнерів, котрі запропонували зашити стіни ОСБ, стелю пофарбувати білим. Зараз замальовуємо рами вікон чорним кольором. Ми прибрали горище, і виносимо усе сміття», - зазначив Андрій Породко.

Уже було зроблено ремонт у деяких приміщеннях, частину вікон поміняли на сучасні. Також замінили ковролін в кінозалі та придбали нове обладнання для кінопоказів.

Вже 21 березня у новому Кіноцентрі покажуть документальний фільм Джонатана Нардуччі «Заміж за іноземця».               
#79
Перепрошую, що трохи запізно написав. Завтра, тобто в суботу 17 січня, плануємо піший перехід з Труханова до Мертвого озера і водоспаду на р. Кам'янка. Виїжджати до Труханова будемо маршруткою, орієнтовно о 8:30 з Приміського вокзалу (час відправлення уточню ввечері). Наразі їдемо я, Ромчик і фляшка горілки з ковбасками. Підписуйтеся нижче.