Topics

Пропоную в цій темі розміщувати статті за тематикою форуму, котрих багацько трапляється в українських і не тільки виданнях.
Нижче посилання на статті з архіву журналу "Тиждень"

Заповідник «Кам’яні могили» на Донбасі.

Святогірря – донецька Швейцарія

Про ракетний комплекс «Сатана»

Дніпрогес і навколо

Про Старий Угринів, батьківщину Бандери

Місто Славутич  Київська область

Соляний промисел у Дрогобичі

Балаклава

Микитівський ртутний кар’єр

Маю вдома працююче радейко ВЕФ, приблизно таке, як внизу на фото. Треба припаяти до нього стандартний аудіовхід, тобто щоб я міг вставити батарейки, підключити МР3-плеєр і кайфувати. При цьому все лишнє можна було б викинути для зменшення ваги. Сам в таких речах не дуже шарю, тому  шукаю людину, яка зробила би таку добру справу за могорич або помірну плату.

Тема неактуальна

Фоторезультати моїх роверових мандрівок територією Долинського нафтового родовища. Кататися в основному доводиться по прямих ґрунтових дорогах в околицях сіл Яворів, Дуброва, Підбереж біля Долини. Дороги йдуть переважно через ліс, мають багато бічних відгалужень, які часто закінчуються тупиками, бо ведуть до нафтових свердловин – діючих або законсервованих.
Тут часто стаються викиди нафти, прориви труб, і тоді на поверхні розливається озерце з нафти.











Це – бурова вишка. Бурить нову свердловину, на якій потім поставлять станок-качалку. Глибина свердловин в нас порівняно невелика- від 1,5 до 2,5 км. Москалі в Тюмені бурять, наприклад, до 6 км., а якась там рекордна свердловина має біля 12 км. Свердловина йде не вертикально вниз, як  можна було би подумати, а похило. Не знаю, чого то так.

Буріння триває в середньому рік-два, поки свердловина буде готова до введення в експлуатацію, далі вишку розбирають і перевозять на інше місце. Збирають спочатку верх, потім поступово доліплюють нижні частини. Розбирають так само – спочатку низ, потім верх.

Колись, якщо пересувати вишку треба було не на велику відстань, її зачіпали чотирма бульдозерами і тягнули на таких великих «лижах» по дорозі. На таке шоу збігалися цілі села!

Звичайно, з потужним розвитком нафтового промислу з'явилася  і особлива соціальна група працівників промисловості – в народі бурівщики. То веселі люди, що мали (зараз Укрнафта добряче прикручує гайки) велику зарплату, котру переважно пропивали. Зранку (чи звечора, працюють в три або дві зміни) автобус забирає їх, висаджує той десант в лісі, де за кілька годин виконувалася денна норма, а решта часу можна було приємно провести у вагончику у колі друзів. А ще за шкідливість фірма виділяла молоко, котре в магазині мінялося на більш затребувані сигарети і горілку. До речі, мій дід теж працював на буровій, був верховим, сидів на самому вершечку вишки і направляв труби, що спускалися або піднімалися з свердловини. Там же, на робочому місці, він і помер.

Бурівщики ніколи не працюють на християнські свята і в неділю, хоча формально буріння має продовжуватися безперервно, бо вірять, що тоді будуть траплятися прикрі трафунки. І, треба сказати, то правда. Коли мені було років 8, під час буревію вишка біля села просто впала, і на місці свердловини забив 40-метровий нафтовий фонтан. До речі, хто думає, що нафта чорна – то не зовсім так. Сира, щойно з-під землі нафта має темно-жовтий колір і лише згодом на відкритому повітрі чорніє. Так-от, такі жовті краплинки жовтої нафти щедро вкривали бульбИ, цибулІ, траву і городи. Люди добу сиділи  по хатах, а потім отримали непогану компенсацію від Укрнафти.

Ще одна колись характерна риса регіону – бродячі собаки. Годувалися вони біля бурових, на зиму збивалися у великі зграї, що нагадували вовчі, із своїм вожаком. Такі зграї вже не просто бігали, скажімо, за зайцями, а заганяли їх, діючи злагоджено і розумно. Один час собаки почали нападати вже на людей і худобу, тоді спеціальні дядьки з рушницями два тижні вистрілювали і закопували псів по лісах.

Бурова вишка, що далі на фото – закинута, стоїть далеко від основного масиву свердловин. Дорога до неї перекопана, напевно, щоб не можна було повивозити рештки заліза. Сторож є, але мною він абсолютно не цікавився. Причина зупинки буріння тут – якийсь робочий  інструмент, що впав у свердловину. Переважно це означає зупинку буріння, консервацію свердловини, а для працівників – звільнення, догани і позбавлення премій.

















Станок-качалка – качає нафту із свердловини. Діє за принципом насоса. Качалки в довколишніх лісах переважно румунського виробництва. Тепер запускаються автоматично, з якогось центрального пульта, але я ще пам'ятаю часи, коли біля кожної був трансформатор з кнопками «Вкл» і «Викл», в певний час приїжджав спеціальний дядько на ровері і запускав той агрегат.







Вороняча хата на качалці



Ровер з висоти оглядового містка









А це – мала бурова, ремонтна, здійснює ремонтні і профілактичні роботи на свердловині. Переважно стоїть на моцному КрАЗі або гусеничному тракторі.



Вечірній пейзаж



Поки що все. Але тема зовсім не вичерпана. З часом закину ще цікавих фоток, та й колєгам, я впевнений, буде що сюди дописати.

Тут обговорення

Мій альбом на Пікасі

Основна тема тут

Давно вже маю на думці погуляти місцями, де живуть трамваї - біля Скрині на Городоцькій та на Промисловій, там де вогнепальний тир.
Якось їхав вночі останнім трамваєм до другого депо і говорив з водієм про можливість проникнення на територію. Пані повідала, же то треба йти до директора, керівництво в них добре і на екскурсії дозвіл переважно дає. А деколи навіть трамваї напрокат на цілу ніч ;)
Хто ще хтів би приєднатися і організувати такий собі "трамвайний день", тобто спробувати за одинь день потрапити в два трамвайні депо, або хоча б може допомогти інформацією, прошу писати сюди.

Обговорення основної теми

Збираюся в неділю зранку їхати в Липівку. Погуляти там, пофоткати, крім того, в інтернетах начитав, що тамтешню військову частину перевели у Львів. Вишки радіолокаційні спиляли ще на початку літа. Думаю, можливі цікаві знахідки. Буду дуже радий, якщо ще хтось приєднається. Орієнтовно на 10 год. біля Скрині на Городоцькій. Що скажете?

«О, я знаю Болехів! Там всі на роверах їздять. То є малий Китай!»
Уривок з розмови, підслуханої в поїзді

«Ти розумієш, їду я по трасі, в грудни, вночи, а то голольод, мороз, сніг мете, ніц не видно, фари сліпєт, а він, курва, їде на ровери ще й двоє дітий везе – їдно на рамі, а друге на багажніку. То лиш в Болехові мож таке увидіти, більше нігде!»
Витяг з емоційного монологу водія автобуса Львів-Долина

Рівень поширення венеричних хвороб в Болехові є найвищим серед всіх населених пунктів Долинщини
З офіційної статистики

В Болехові є така вулиця, там в кожній хаті ворожать. В одній хаті порчу наводять, в другій знімають, і головне з правильного боку зайти, щоб в останній хаті порчу зняли, а не навели.
Розповідь мого колєги, котрий живе в Стрию

Болехів – маленьке містечко на межі Львівської та Івано-Франківської областей – називають містом дощів, курвів і велосипедистів. Про дощі – чиста правда, Лондон чи Львів мають чудовий клімат порівняно з цією місцевістю, дощ і болото – незмінні супутники Болехова. На рахунок дівчат легкої поведінки не знаю, не пробував. Принаймні, поки що ;)
А на роверах тут їздять всі, від старого до малого. На роверах возять дітей і мішки з бульбою, їздять до родичів на ближні села і до магазину. Можливо, так склалося історично. За радянських часів, коли працювали потужні підприємства, люди добиралися на роботу з довколишніх сіл і окраїн міста, котре є дуже розкидане територіально. Тоді вулиці зранку і справді були схожі на Китай, яким його показували по телевізору – всі дружно в три ряди крутять педалі.
Але якби хтось підприємливий вирішив відкрити тут роверовий магазин із сучасними роверами, запчастинами і швидко забагатіти, то дуже скоро би збанкрутував. Ще однією визначальною рисою місцевих жителів є надзвичайна ощадливість. Якщо можна не витратити зайву копійку, болехівчанин обов'язково так і зробить. А заощаджені гроші потім проп'є.
Взагалі, люди в Болехові мають трохи інший темперамент, ніж в інших населених пунктах. Кажуть, то через татарську кров. Згідно літописів, одне  з прилеглих сіл було перетворене королем на колонію для полонених татар. До речі, в тому селі і зараз невідомі вночі регулярно закидують з кукурудзи камінням патрульні машини.

Індустріальні об'єкти в Болехові нецікаві. Там навіть не дестрой, а якась друга похідна від нього – в кращому випадку просто стіни, нема на чому навіть око спинити. Але маємо що маємо. І тим ся тішимо

Сільзавод. Повністю розвалена будівля середини 19 ст, з колись красивою баштою і циферблатом годинника на ній. Всередині купи битої цегли і черепиці, залишки перекриття і дерев'яні сходи, що ведуть в нікуди. Таке враження, що щось постійно намагається провалитися у тебе під ногами, а якщо не получиться, то хоча б впасти на голову. Завод працював до початку 2000-х, а потім тихо вмер і розклався.











А це – стара синагога.Стоїть замкнута і порожня в центрі міста. До війни в Болехові близько 70% населення було єврейським. Зараз євреїв рахують не відсотками, а на пальцях. (Як в анекдоті – «Какой я еврей? Я дурак! Все евреи уже давно таки в Израиле!»). Якийсь час в приміщенні був клуб місцевого шкірзаводу, про що свідчить напис на фасаді.





Міська ратуша. Найменша з тих, котрі мені довелось коли-небудь бачити. Але годинник справно ходить і має мелодійний і приємний дзвін.





Далі я поїхав на Деревообробний комбінат (ДОК), колись потужне підприємство, що давало роботу сотням людей. Навколо ДОКу виріс новий район міста. Там виробляли меблі, дерев'яні плити а ще всілякі ніштяки типу бадмінтонних ракеток і хокейних клюшок. Зараз вціліла тільки та частина, котру займають різні приватні підприємства і котра охороняється, решта практично розібране на цеглу.
Зате вдалося поспілкуватися зі сторожем  будинку культури ДОКу, котрий провів мені екскурсію, і пофоткати всередині. Будинок культури якраз доживає свої останні дні. У великому приміщенні працює всього кілька гуртків, дах не перекритий  і фігурний паркет на другому поверсі регулярно затоплює дощівкою. Так триває вже кілька років. Типова схема заниження вартості будівлі для подальшого вигідного перепродажу.
Дуже незвичне відчуття -  гуляти всередині, і бачити чистенький паркет, гардероб, сцену, всілякі механізми, що керують завісами, пустий глядацький зал, знаючи, що скоро цього не буде.

































Обговорення тут

Обговорення, коментарі і доповнення до  основної теми

Це невелике оповідання упорядники дитячої літератури необачно помістили в одну книжку із цілком дитячим "Сто років тому вперед" про дівчинку Алісу і мієлофон. Я перший раз прочитав "Врятуйте Галю" років в дев'ять, і реально встрашився - пів ночі не міг спати, уява малювала всіх тих потвор, а в голові крутилася думка - чи не могло що-небудь із Зони цілком випадково перелізти через паркан.
Тема явно злизана із "Пікніка на обочині", але твір все одно є цікавим.
Тут можна почитати

Тему можна видалити

Обговорюємо основну тему.

Щойно згадав: зо два роки тому друг працював у кав'ярні "Мапа", що знаходиться зразу біля каплиці Боїмів. Кав'ярня має верхній зал і нижній, в прикольному старому підвалі. Можна було зранку, коли відвідувачів ще нема, не йти на пари і зависати там, попиваючи халявну каву ;)
В одному з тих підвалів є підсобка, де офіціанти перевдягаются, тримають якісь свої речі і т.д. З підсобки є ще одні двері, на вигляд старі, але ключі від них мав лише якийсь Найголовніший Бос. Одного дня хлопці якимось чином їх добули, відкрили двері, там виявилися сходи вниз і підземний коридор,місцями напівзасипаний і неосвітлений. Вони пройшли трохи, наткнулися на якісь чи то кістки чи то мощі (Думаю, то з цвинтаря, який міг бути колись біля костелу) і вернулися назад.Пізніше той чувак поїхав до Москви на заробітки і в  підземелля я так і не сходив. От таке місце. Хтось може щось додати по темі?

Обговорення основної теми

Пропоную увазі шановної публіки звіт з моїх серпневих  індустріальних прогулянок по Криму. Не бачу сенсу створювати окрему тему для кожного об'єкту, хай краще буде все в одній красивій купі, об'єднаній територіально – від міста Саки до Євпаторії. З картами, поясненнями до них і моїми особистими враженнями.




Отже, №1 – територія санаторію ім.. Пирогова в Саках. Частина старих корпусів стоять закинуті, красива архітектура царської Росії кінця 19 століття. Деколи нагадує львівські будинки, але має свої неповторні риси. Санаторій стоїть на березі соленого Сакського озера, де лікують грязями захворювання рухового-опорного апарату.











А ще всюди навкруги Сакського озера стоять такі меморіальні комплекси заборонних знаків





Трохи далі на березі я надибав машини, що добувають грязь з озера. (Позначка 2)
Мені вдалося зробити кілька знімків чудо-машин, після чого невідомо звідки з'явився сторож і попросив покинути територію. Взагалі в мене склалося таке враження, що якщо в Криму, на відміну від, наприклад, рідної Галичини,  на індустріальном у об'єкті присутні люди – охорона чи працівники – вони будь-яким чином постараються тебе здихатися, не слухаючи пояснень і не вникаючи в причину твоєї тут присутності. Не положено – і все.
Вода в басейнах  для регенерації – їх є шість чи вісім, не пам'ятаю – має в кожному свій колір, синій, жовтий, помаранчевий, білуватий... Напевно, колір міняється в залежності від того, скільки часу болото там маринуєтся. Поміж басейнами прокладена вузькоколійка, на якій стояли три прикольні вагонетки, до країв повні цілющої смердючої грязі. Колія була прокладена і далі, можливо навіть по території міста, місцями видно її рештки, залиті асфальтом.
Також практично на території санаторію знайшлася військова частина, діюча, але ворота відкриті навстіж, охорони не видно, а на КПП сушилися якісь футболки. Заходь хто хоче, бери що хочеш.
Пошуки бомбосховища теж виявилися успішними. Метрів за 300 від берега озера за височезним добротним бетонним  парканом біля великої водонапірної башти, котру видно здалеку. Все за сімома замками. Дивно, якщо зважити на те, що половина прибережної зони – у розвалинах.















По приїзді на море мені ніяк не давали спокою розвалини якогось заводу, що маячили на горизонті. Отож одного разу я встав рано-вранці, поки сонце ще не вжарило  на всю катушку, озброївся фотоапаратом і пішов. Якщо хто буде в тих краях – перший поворот наліво якщо проминути базу відпочинку «Прибой», на повороті знаки «В'їзд заборонено» і «Тупик», йти вузькою асфальтованою дорогою  десь кілометр, потім наліво і городами, орієнтуючись на розвалини. Тупик там справді є, десь через 2 км. шлякбаум  на дорозі, біля другого заводського КПП, проїхати можна хіба ровером або скутером.
По дорозі я надибав очисні споруди (на карті – цифра 4).









Погуляв там, пофоткав, аж поки на гавкіт собак не вийшла заспана тьотя-сторож і підозріло спитала що я такий молодий так рано тут роблю (на годиннику було тільки біля шостої ранку).
Після моїх пояснень сторожиха махнула рукою в сторону розвалин і сказала, що он там залишки хімічного комбінату (Позначка 3) і туди мені якраз дорога, тобто стежка через дачний масив. Комбінат колись виробляв марганцівку, цинк і бром. Непогане доповнення до цілющого морського повітря. Виробничі цехи зараз не працюють, стоять розвалені, але працює науково-дослідна частина, котру, до речі, суворо охороняють. Пізніше я виявив там шлагбаум, два КПП ще й моцні ворота на сам науково-дослідний завод, а коли  фоткав напис «Слава КПСС» на будівлі, прибіг охоронець, почав волати, що це стратегічний об'єкт, ніяких фотографій і цілком серйозно хтів викликати наряд.
Цей діючий завод ніби ділить всю територію комбінату на дві частини – великий масив розвалюх зі сторони Сак, далі він, і ще багато закинутих цехів зі сторони баз відпочинку. На території всюди купи породи – це відходи виробництва, ходити по них не рекомендуєтся, можна заробити висипку на ногах. Ще бонус – змії, котрі собі облюбували комбінат. Тому під ноги треба дивитися з подвійною обережністю. А враження від комбінату – просто супер. На карті територія під номером 4.  Нижче фотки.

 Основна тема   тут

[Чи зустрічав ти зловісних істот в підземеллях міста Києва?]

Інтерв'ю з одним із київських дігерів, опубліковане в журналі "Шо" №10(24), жовтень 2007. Переклад з російської мій. Дуже хотів би прочитати відгуки шановної публіки щодо якості перекладу. Оригіналу статті в неті не знайшов.
Пес. Найбільше сподобалося

Земля якимось чином постійно натякає на алкоголь.

Щось в тому є... ;)



Замурзаний напівпанк/напівшахтар, що радісно хлюпочеться в густому підземному гімні, - це образ, з яким прийнято асоціювати кротів-ніндзя, котрими є дігери.[...] Дігер Alek (за сумісництвом спелеолог та інтерн в психіатричній лікарні) розповів «Шо» про підземний секс, галюцинації, потворних дівчат, підземні міста і про доступність українських стратегічних об'єктів терористам усієї землі.

Чи зустрічав ти зловісних істот в підземеллях міста Києва?
Найбільш противні й зловісні мешканці підземель – велетенські цвіркуни. Ти спрямовуєш промінь ліхтаря на стіну і бачиш цілі полчища цих комах  - сотні цвіркунів, котрі ворушать вусами, повзають і скачуть. Тебе вражає не так вражаючий образ цих комах, як їх кількість, що постійно рухається.
Попри цвіркунів, в підземеллях, звичайно, зустрічаються павуки, мокриці, щурі, слизькі сороконіжки. Одного разу ми пішли під землю з однією кобітою. Я з нею тільки познайомився і вирішив здивувати її,   запевнивши, що місцеві мокриці – єдині в природі сухопутні ракоподібні. На що кобіта мені каже: «Ого! А знаєш, що в них в кишечнику?» І починає вимовляти латинські назви усіляких аскарид та інших пекельних гельмінітів. Коротше кажучи, кобіта виявилася паразитологом мокричної спеціалізації. Мені було дуже соромно.

А зустрічався тобі під Києвом привид древнього мера?
Під землею у багатьох людей можуть початися галюцинації. Ти вимикаєш ліхтар, відходиш від товариша і сидиш на самоті доти, доки не починаєш забувати про час. Маленькі підземні водоспади, звуки крапель – все це перетворюється в потік звуків, наприклад таких як дзвін ланцюгів, плач немовляти, іржання коней. В такому стані цілком можна зустріти древнього київського мера.

Дігери використовують якісь стимулятори коли спускаються в підземелля?
Тру-дігери бухають. Це характерна риса будь-яких робіт, що стосуються землі. Від геодезиста і археолога до шахтаря, дігера і сибірського нафтовика – всі бухають. Земля якимось чином постійно натякає на алкоголь.

А як же марихуана? Вона, думаю, мала би подарувати направду чудові підземні враження.
Марихуана не поширена серед дігерів, але її шанувальники в нашому русі все ж зустрічаються. Пам'ятаю, йшли ми утрьох по системі, котра не була нічим, крім круглого тунеля з рейками під ногами. Йти треба було дуже довго, та ще й в напівзігнутому стані. Захотілося чимось зайняти язик. Після цього у нас почалися мілітаризовані фантазії. Спочатку придумали, що ми – диверсанти, йдемо по таємному тунелі до штуки, котру треба підірвати. Потім уявили, що ми люди в торпедному відсіку підводного човна, котрі знають, що от-от ззаду втулить торпеда.

Як щодо підземного сексу?
Секс під землею – це, звичайно, подвійне збочення. Але в мене вийшло, хоча нічого особливого в цьому нема. Просто людям подобається робити щось, після чого можна буде похвалитися: «А я і таке робив!» Заради такої галочки можна, звичайно, трахатися під землею, але запевняю – задоволення це приносить мінімум.

А дівчат-дігерів є багато?
Дівчата є. Десь 5-10%. Зазвичай це украй страшні дівки, часто просто жахливі. Навіть якщо трапиться кілька красивих дівчат, у них виявляться здоровенні таргани в голові. Винятки, зрозуміло, є.

Дігерська тусівка – це просто коло спілкування за інтересами чи, може, певний централізований клуб зі своєю ієрархією, Вожаком, Маткою?
Чуваки, що починали рух дігерів, сьогодні живуть у вигляді красивих легенд. Всі знають, що це були люди, у котрих зашкалював побутовий буддизм. Одного з них бачили глибоко під землею, в неймовірно важкодоступному місці. Він дістався туди в самих лише шортах, без ліхтаря, їди і травм.
Були в русі і різноманітні гламурні фашисти, а також люди, що грали в підземеллях музику, використовуючи  унікальну акустику. Підземна музика трапляється під Києвом і сьогодні.
А взагалі, попри легендарних особистостей і активних дігерів, в спільноті повно базікал, що сидять на дігерських форумах в Мережі і нічого не роблять – просто пашталакають на теми, далекі від дігерства.
Є багато шукачів підземних благ, котрі щоп'ятниці приходять на зібрання дігерів у «Клов». Обов'язок цих чуваків – взяти бухло і бухати.

Розкажи мені про спорядження дігера
Все залежить від того, куди саме ти йдеш. Переважно береться ліхтарик і якісь водонепроникні штукенції, або навпаки – водопроникні дешеві китайські кеди, котрі наприкінці шляху можна викинути. Найбільш оптимальний варіант – гумові чоботи або бахіли, одягнуті на брудні старі джинси. Якщо йдемо в колектор, де води по коліно і вище, вдягаємо «Л1» - це такий комбінезон від захисного костюма. На голову – каска. Багато хто її не надягає, віддаючи перевагу бандані. Після кількох ударів головою до виступаючих частин підземелля виробляється якесь сьоме чуття, котре тебе відгороджує від всіх негод. Але це, звичайно, до першої труби. Після неї людина з хусточкою на голові починає тихенько витирати з лоба кров.

Київська дігер-спільнота вже розжилася історіями підземних смертей?
Так, звичайно. Два дігери пішли в «Клов», не роздупливши прогноз погоди. «Клов» - це стічний колектор, куди потрапляє вся вода з водостоків. Під час злив там починається ох**нна хвиля. За лічені хвилини вона досягає двометрової висоти і заповняє весь простір колектора, аж до стелі. Вона настільки потужна, що змітає все живе на своєму шляху. Ті двоє дігерів трапились хвилі на дорозі і загинули. Одного виловили в гирлі річки Либідь, іншого знайшли трохи далі по Дніпру. Це був перший удар по яйцях всій дігерській спільноті Києва.

Зі смертями ясно. А травматизм?
У нас регулярно трапляються розбиті голови і переломи. Наприклад, мій товариш намагався у важкій хімзі вилізти по скобах із глибокого колодязя, впав і зламав ключицю. Довелося його довго і нудно витягувати. Серед інших професійних захворювань – постійне шморгання носом через мокрі ноги. Про дрібні порізи, синяки і подряпини, ясна річ і говорити нема чого... Є в мене кілька друзів, у котрих професійна дігерська хода – плече перекошене, шия вперед, коліна напівзігнуті. Все це результат неодноразового повзання під землею.

Чи можна розцінювати акт погруження під землю як форму боротьби зі страхом смерті? В плані: «Ми залазимо туди, куди нас одного разу закопають»...
Існує безліч таких теорій, котрі нерідко висувають самі дігери. А серед них, треба визнати, вистачає істероїдних, ви*бистих особистостей. Є, наприклад, теорія, що дігерство – це прагнення вернутися до начала, в лоно матері. Або що у дігерів є глибока анальна фіксація, тому що вони, спускаючись в підземелля, фактично засовують себе в глибоку дупу, занурюються в ситуацію бруду. Задоволений писок, вимащений гівном – це дігерський ідеал.

Як місто впливає на спеціалізацію того чи іншого дігерського руху?
Почнімо з Москви. Москва – серйозна столиця і рай для дігерів. Під нею існує безліч засекречених об'єктів, наприклад, так зване Метро-2 (засекречені урядові гілки московського метро, евакуаційні гілки московського метро, - прим. ред.). Московський дігерський рух спеціалізується саме на таких воєнізованих та індустріальних локаціях. В Києві дофіга історичних хреновин – Арсенал, Києво-Печерська лавра, Лиса Гора, різні фортеці, печери. До речі, печер в Києві як гівна. Та ж Києво-Печерська лавра – це суцільна дірка. Є ритуальні печери, дренажі, котрі допомагають Києву не впасти в Дніпро. Навкруги Києва – населені пункти, де ціла купа оборонних споруд типу дотів. У Вінниці – маловідомі катакомби. В Одесі – взагалі пи**ець – 900 кілометрів катакомб, котрі розповзаються далеко за межі самого міста. Це найбільше рукотворне підземелля в світі. Його повної карти досі не існує. В Криму антропогенних печер досі не існує, але повно печерних міст, де раніше жили чурки-караїми; багато шикарних вертикальних печер, що сформувалися за допомогою опадів.

Можеш згадати свій найжорсткіший інстал?
Найгірше вести новачків. Коли ці наволочі зазнають найменшої травми, вони звертаються калачиком, беруться за голову і просто надовго замовкають – хоч ногами їх копай.  Тобі стає жаль людей, котрих ти спокусив на таку х**ню.

А часто трапляється так, що новачок відмовляється іти на середині шляху і просить вернутися, мовляв, за**али, я помилився, хочу додому?
Найчастіше все визначається при інсталі. Наприклад, ми спускаємося в люк, по пояс в воду, закриваємо люк і новачок бачить останні промені світла – настає пи**ець. Новачок може впасти в істерику, кричати, пищати і вмовляти: «Роби що хочеш, тільки не закривай люк!» Але ми не можемо залишити люк відкритим. Туди ж дитина може впасти або ще щось станеться... Задраїти люк – частина етики дігера.
Ще одна психологічна особливість – людям не люблять спускатися глибше і глибше, навіть якщо на дні є вихід. Тобто їм просто не віриться, що дно і вихід можуть співіснувати. Їм здається, що вихід винятково зверху.

Часто зустрічаєте громадян підземного міста?
В комфортних і сухих підземеллях-теплотрасах повно лежанок бомжів і притулків токсикоманів. Але самі люди зустрічаються украй рідко. В будь-якому випадку, якщо такі і трапляються, ми обходимо їх десятою дорогою.

Доводилося вилазити біля державних установ?
Одного разу хлопці залізли в колектор «Скоморох». Цей колектор проходить під американським посольством. Можна просто виштовхнути один з люків і опинитися біля посольства. Хлопці так і зробили. Їх одразу ж оточили сині каски, витягли і запакували в «бобік». Найвеселіше в цій історії те, що дігери не заплатили ніякого штрафу і відбулися лише переляком.

Ніякого штрафу?!
А що вони порушили? По суті нічого. Закон не має претензій до дігерів, якщо ти, звичайно, не зважишся щось зламати, зірвати замки і т.д. Якщо вхід в підземелля не зірваний, решіток нема, то щасливої дороги. Так, якщо ти вилізеш на території таємного об'єкта, то тебе можуть звинуватити за статтею «проникнення на секретний об'єкт», але щоб тебе посадили, маєш мати мотив. Якщо мотиву немає або він не очевидний, то тебе відпускають.

Як вести діалог зі службою безпеки будь-якого об'єкта, щоб цей діалог не закінчився твоїми переламаними кінцівками, розкиданими по підземеллі?
Найлегший варіант – прикинутися шлангом, мовляв, так, я дурник, котрий лазить під землею, я кінчений, я придурок. Головне, на починати грузити, це завжди виглядає підозріло. Байки про те, що ти дослідник чи археолог, що заліз в київський водогін – не канають. Взагалі, нас часто зупиняють менти, але вони гидують шмонати пішоходів з купою вонючого і брудного одягу в мусорних пакетах. Коротше кажучи, особливих викрутасів дігеру не треба. Його просто відпускають.

Доводилося знаходити щось цінне під землею?
Коли в 80-х поціновувачі підземель відкрили для себе колектор «Клов», то в ямках колектора було стільки монет, кілець та інших дрібничок, що можна було збирати жменями. Знаходили також пістолети, нагани, рушниці, патрони, стародавні ікони тощо. Зараз це все вже рідкість, тому що підземелля добряче очищені від всіляких цінностей.

Дігери нерідко потрапляють у важкодоступні для пересічного громадянина місця. Часом це взагалі стратегічні об'єкти. Наскільки вони доступні дігерам, яка їхня система безпеки, чи важко до них дістатися?
В нашій країні немає нічого складного в тому, щоб потрапити на стратегічний об'єкт. В Києві таких не так вже й багато. Потрапити можна в будь-яке метро, будь-яку українську шахту, в різноманітні місця концентрації ракетних військ. Трохи кмітливості – і ти всередині. Наприклад, я був на київському водогоні. Це місце називають підземним озером – величезний резервуар, площею як футбольне поле, котрий подає воду по всьому Києву. Навкруги нього безліч вентиляційних шахт, в котрі легко потрапити. Спускаєшся в таку шахту і бачиш підземний океан води. Чорт, коли щось таке бачиш, виникає бажання туди насцяти, щурів накидати, але я, звичайно, стримався. А взагалі, там можна влаштувати теракт на увесь Київ. Але краще цього не робити. По-перше, це тупо. По-друге, це вдарить по тобі.

Тобто я  можу просто спуститися туди і напоїти весь Київ сибірською язвою?
Так, але вода хлорована і до адресата язва може і не дійти. Як лікар, я в цьому впевнений.
Анатолій Ульянов

Обговорення основної теми

Кожне маленьке місто Галичини має чим похвалитися в плані індастріалу. Ось результат кількох моїх вилазок по околицях м. Долина Івано-Франківської обл.

Бавовнянопрядильна фабрика.

Не знаю кому в голову прийшла світла ідея - вирощену в Азії бавовну везти на Прикарпаття, тут її обробляти, а отриману сировину знову розвозити в Москву, Ленінград, Тернопіль, Іваново та інші міста величезної Родіни. Такий виробничий процес очевидно невигідний. Але побудова здоровенної бавовнянопрядильної фабрики в Долині дала змогу значно розбудувати місто - майже вся теперішня нова частина міста збудована на кошти підприємств совіцької промисловості.
Пропрацювала фабрика трохи більше 15 років, з розпадом Нерушимиого обладнання попродали, що можна розікрали, людей позвільняли. Зараз окремі цехи на території зайняли дрібні підбриємці - євровікна, пилорама, ще якась комерційна біда...
Зі слів колишнього працівника, пряжу возили ще й наліво, в деяких містах були підпільні підвали, де робили ковдри. Сам він ганяв КАМАЗИ з таким крамом в Тернопіль.
До труб на фотках. Та, що вища - труба котельні. Топили мазутом, тому важливо було дим розвіяти на якомога більшу площу, щоб дотриматися санітарних норм забруднення. Грубша труба, зі слів того самого дядька-шофера, була вентиляційною. На території було велике бомбосховище глибиною коло 12 метрів. Потім його засипали річковим шутром, пізніше вибрали, а бомбосховище затопили. До фабрики вели дві залізничні гілки, від яких залишився тільки насип. Нижче фотки.

Місцева фантомна залізниця



Залишки мазутного резервуару


Підземне сховище мазуту. Дотепер наполовину повне






Колектор










Всередині великої труби. Зняв через дірку



Ще один індустріальний об'єкт.Водонапірна башта. Збудована в 1953 році, обслуговувала більшість тогочасних будинків і бараків, що переважно мали не більше двох поверхів. Коли з'явилися багатоповерхівки, потреба в ній відпала.


Далі - залишки колись відомої на всю Європу солеварні. Інформацію про неї легко можна нагуглити. Скажу тільки, що при такому відношенні влади до культурного спадку, скоро будемо нашу історію вивчати хіба у вікіпедії.







Сходи на горище



На горищі. Дірок більше, ніж даху




Добротна польська черепиця


Виробничі цехи




Більше фоток  на пікасі.

Обговорення тут