Topics

На початку вулиці Зеленою важко не звернути увагу на вельми цікаву та доволі високу будівлю, яка розташована під номером 22. Витянута догори струнка п'ятиповерхова будівля із трикутним дахом та величезним годинником у піддашшю. А ви врахуйте, що 5 поверхів у австрійському будинку, це вам не 5 поверхів у «хрущовці». Власне ця обставина може легко збити з пантелику, якщо ви спробуєте дивлячись здалеку визначити функціональне призначення цієї будівлі. А мова йде про одну з найстаріших львівських шкіл, яка з повоєнних років носить порядковий номер 6. У 2012 році ця школа відзначила своє 100-річчя, адже у 1911 році тут, на місці зруйнованого палацу графів Замойських було збудовано приватний навчальний заклад для дівчат імені Софії Стшалковської. І до його спорудження були залучені кращі львівські архітектори Юзеф Сосновський та Альфред Захаревич.

І хоча вона була збудована з використанням усіх досягнень архітектури в царині будівництва шкіл, все ж один недолік відомий львівський екскурсовод Петро Радковець зауважив – ця будівля є занадто високою, як для шкільного.

Ну а те, що школа ця була модерною, як на свій час говорить лише один факт – на даху було обладнано астрономічну обсерваторію. Можливо цим і пояснюється така незвична висота шкільної будівлі. До речі, власною обсерваторією зараз не може похвалитись жодна львівська школа, отож і думайте, чи то ми маємо прогрес у будівництві шкіл, чи, навпаки, регрес.

За свою історію школа на початку вулиці Зеленої фактично лише один раз зазнала реорганізації – у 1939 році, одразу після приходу в Галичину совіцької влади вона була перекваліфікована на хлопчачу школу з російською мовою викладання. У роки німецької окупації тут діяв військовий госпіталь, ну а з приходом других совітів тут знову залунали дитячі голоси, і лише у 50-х роках, коли було скасовано роздільне навчання хлопців та дівчат, тут з'явились змішані класи. Статус російськомовної вона зберегла і в роки незалежності України. Власне через російську мову викладання ставлення до неї завжди було специфічним – у совіцькі часи саме у школі N6 вчилось чимало дітей із сімей партійних функціонерів. Втім це вже – історія.

До речі, про історію, у 2008 році у ході реставрації шкільного приміщення на фасаді вдалось відкрити раніше приховані зображення гербів Польщі, Литви та України. Вони виготовлені із смальти та венеційського скла – вони реставровані і тепер їх можна вільно оглянути зайшовши на подвір'я школи. Не менш цікавими колись були і приміщення актового залу та їдальні – вони були оформлені розписами Костянтина Стефановича та декоровані Зигмундом Вальком – на жаль протягом довгих років всі ці шедеври не збереглися. Натомість на другому та третьому поверхах збереглися старовинні вітражі.
Шоста школа за понад 100-літню історію переживала злети і падіння – у 3-х роках минулого століття у ній навчалось 800 учениць, однак вже у 1985 році тут навчалось 420 учнів. Протягом понад століття школа N6 писала свою історію, яка охоплює дві світові війни, совіцький період та роки незалежності – у 2012 році тут було відкрито шкільний музей, де її можна бачити вже наочно.

http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/blog-post_31.html

Напевне, колись на цій вулиці жити було престижно, бо ж називалась вона Королівською. Ну зовсім не випадає так називати вулицю на загумінках, де після дощу болото по вуха. В совіцькі часи її назвали Комунальною – суто по-пролетарськи, адже тоді пролетаріат вважали гегемоном історії. Однак після розвалу імперії, уже на початку 90-х років, вулицю перейменували на честь українського військового діяча Романа Дашкевича. Втім загальний занепад Підзамчого таки дався взнаки, і від колишньої королівської величі тут не залишилось і сліду. Вулиця Дашкевича, що пролягає від Замарстинівської до Жовківської, є радше транспортною артерією і фактичним продовженням Хімічної – через Жовківську до Донецької. Багато пилюки від автомобілів, що дуже помітно на вікнах будинків, розташованих майже впритул до дороги. Вузькі тротуари подекуди лише з одного боку, старі будинки, але немає пам'яток архітектури. Тут ви не знайдете престижних будівель, навпаки, в деяких помешканнях позабивали вікна – картина в цілому не характерна для Львова, однак на Підзамчому таке трапляється доволі часто. Це свідчить про депресивність цієї дільниці міста.
Якщо захочете випити кави, виникнуть проблеми: єдина кав'ярня  розташована на перехресті зі Замарстинівською – величенький дворик у сільському стилі, ціни доступні, однак великого бажання посидіти там довго у мене якось не виникало. Колись офіс «Львівської газети» містився поруч, на Замарстинівській, і альтернативи цьому дворику банально не було.
Доволі сумне видовище і на прилеглих вулицях. На Узбецькій взагалі немає асфальту (можливо, він колись був, і місцями там можна відшукати його залишки). Дещо веселіше на паралельній вулиці Ткацькій. Власне Ткацькій таки реально пощастило, адже саме тут розташовано солодке серце Львова, його гордість – кондитерська фірма «Світоч». Напевне, тому вона більш ошатна та доглянута, однак часом із Ткацької тягне характерним запахом – так на підприємстві виготовляють чергову порцію славетного львівського шоколаду.
Ще одна цікава вулиця – Біляшівського. Власне, це не вулиця, а провулок, який з'єднує вулиці Дашкевича та Янки Купали. У «Вікіпедії» йдеться про те, що саме вона є найкоротшою вулицею Львова. Завдовжки 30 метрів, мовляв, перевірено рулеткою. Не знаю, рулетки в кишені не ношу, тож був би готовий у це повірити, якби не одна обставина – на «Яндексі» позначено цю вулицю, як таку, що сполучає ту ж таки Ткацьку із вулицею Янки Купали, перетинаючи вулицю Дашкевича. Довжина вулиці становить уже 100 метрів. Не знаю, чи можна тим москалям довіряти, напевне, все залежить від того, де є кінцеві точки відліку.
І все ж таки у запустінні вулиці Дашкевича є певний шарм, колишня велич, яка розчинилась десь у небутті. Королівська, колись важлива та гонорова, нині запилена, а на ній можна зустріти
поодиноких пішоходів, які невідомо що роблять тут. Цікаво інше: не так давно за грантові кошти, що надійшли від поляків, на вулиці Жовківській, за кілька десятків метрів від Дашкевича, відновили дитячий майданчик – з гарними настінними розписами за мотивами казок та пісочницями, які закриваються. Кажуть, що таким чином міська влада намагається точково вдихнути життя у цю цікаву історичну дільницю Львова. Можливо, щось зміниться і на вулиці Дашкевича? Тим паче, що солодка легенда Львова зовсім поруч.
http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/blog-post_22.html

Як це не парадоксально, але у Львові таки збереглися пам'ятники комуністичним діячам. Причому не десь там у закамарках, а майже центрі міста. Отож ми вирушаємо до невеличкої, дуже затишної і водночас надзвичайно суперечливої за своїм характером площі Євгена Маланюка. Ця площа не належить до історичного центру міста, однак безпосередньо прилягає до вулиці Чайковського, утворюючи ромб зі сторонами близько 50 метрів, у центрі якого знаходиться пам'ятник Степанові Тудору, а навколо нього -- невеличкий скверик, що, власне, і є основною принадою площі. Це одне з найспокійніших місць у центрі міста. За кілька десятків метрів звідти з одного боку знаходиться проспект Шевченка, з протилежного так само за декілька десятків метрів – вулиця Стефаника, натомість тут направду спокійно. Недарма від цієї площі починається невелика вулиця Тиха, яка веде до задвірків Палацу Потоцьких та Палацу мистецтв, втім два останні відокремлено від цієї вулиці зачиненою на ключ брамою.
Так само тут майже немає об'єктів, які б притягували велику кількість людей. Тут хіба що львів'яни охоче паркують свої автомобілі. Власне, єдиним таким об'єктом є величезний будинок з численними офісами на вулиці Чайковського, 17 – якраз навпроти площі. Тут оселилися організації, які, даруйте за слово, не хочуть переїжджати в сучасні офісні центри. Між іншим, за цією ж адресою розташовано і офіс ВО «Свобода». Щодня діячі цієї націоналістичної партії ходять попри пам'ятник Степанові Тудору, видатному діячу КПЗУ та комуністичного руху в Західній Україні. Напевне, річ у тім, що на відміну від інших комуністичних діячів Степан Тудор не мав за собою такого шлейфу одіозності, як інші комуністичні діячі, зокрема Ярослав Галан. А пам'ятник на його честь встановлено на площі, яка не має статусу центральної. Щобільше, Тудору пощастило, адже на вулиці Дорошенка, на місці трагічної загибелі Степана Тудора та Олександра Гаврилюка 22 червня 1941 року внаслідок німецького авіа нальоту, збереглася меморіальна таблиця («Львівський репортаж» планує в одному з майбутніх постів детальніше розповісти про цю трагічну історію). Щоправда, пам'ятник періодично розписують хулігани – коммунальники вже втомилися з цим боротись. Так само цікавий випадок трапився не так давно і з меморіальною таблицею. Власникові магазину, розташованого поруч, набридли постійні «художества» на меморіальній дошці, і він закрив її своєю рекламою. Втім власнику пояснили, що це не найкращий метод боротьби з хуліганами, тож рекламу довелось прибрати.
Але повернемось до площі Маланюка (в радянські часи її, звісно, назвали на честь Степана Тудора) – подейкують, що у міжвоєнні роки у її центрі знаходився фонтан. Однак то було тоді, коли «у крані не бракло води». Сучасна площа Маланюка, як і прилегла до неї вулиця Чайковського, могла б стати зразком сецесії та модерну в місті Лева – елегійна, спокійна, плавна, як і належить сецесійним площам, якби не ложка дьогтю -- модернізовані у стилі хрущовського баракко два балкони. Але це вже проблема несмаку власників і безвідповідальності чиновників, які мають дбати про історичну спадщину в місті.

Серед численних львівських топонімів трапляються назви, не притаманні для галичан. Найімовірніше, вони виникли в совітські часи. Яскравого ідеологічного забарвлення вони не мали, тож збереглися як неофіційні. Наприклад, 7-ме відділення. Їдучи маршруткою по Городоцькій, ви не заблудитеся: водій вас висадить якраз навпроти Залізничного відділення міліції. У повоєнні роки це було справді 7-ме відділення міліції. Назва якимось дивом збереглася, хоч поруч є трамвайне депо.
Втім ця назва неофіційна і з часом львів'яни про неї таки забудуть. А якщо їхати Городоцькою далі, то обабіч цієї найдовшої львівської вулиці можете побачити місцевість з доволі дивною назвою -- 5-й парк. Причому йдеться одразу про чотири об'єкти, головним з яких є моторвагонне депо N5 (залізничники його називають 5-м парком), тут розташований зупинний пункт «5-й Парк», депо межує із невеличкою вулицею 5-й Парк і, врешті-решт, все це оточено лісопарковим масивом, який так само зветься 5-й парк. Здається, у Львові більше ніде немає такого щільного поєднання промислової та зеленої зон – залізничне депо наче розсікає величенький парк на дві частини.
Втім потрапити сюди можна двома шляхами: з Левандівки (компактного місця поселення залізничників) та з вулиці Широкої, що тягнеться від тильного боку Головного львівського вокзалу через усю Левандівку і завершується критим міні-ринком. Власне звідси починається стежка через парковий масив, якою можна потрапити до залізничної платформи «5-й Парк» та пасажирського депо. Інший шлях – з Городоцької через невеличку вулицю Вільхову, забудовану особняками, з суто сільським укладом життя посеред міста й чималими табунами великих гусей на подвір'ях. Втім із Вільхової ви потрапите на залізничну колію Львів – Мостиська. Тут на вибір є два варіанти – перетнути колію підземним переходом, втім більшість людей не ризикують спускатись під землю, переходячи колію зверху. Вздовж колії -- автомобільна і не дуже доглянута вулиця Курмановича. Вона, як і колія, веде до промислової зони, де першим є колишній завод «Біофізприлад» (що там зараз – не скажу, бо не знаю), за ним цехи «Львівтеплоенерго», далі інші промислові споруди, врешті Скнилівський міст і численні залізничні розвилки, коли одна колія повертає на Скнилів і далі на Самбір та Стрий, інша, навпаки, -- на Рудно.
Втім, якщо повернути направо – картина не набагато веселіша – вулиця Курмановича приведе до Левандівського моста. Зрештою, якщо ви захоплюєтесь техногенними пейзажами, то це – саме те місце, яке вам потрібно.
Однак для роздоріжжя годиться три дороги: наліво підеш... на право підеш... Ми це вже з'ясували, тож залишається прямо – а там лише одна дорога – через парк (звісно, 5-й) стежкою у вагонне депо N5. Зазвичай парки є місцем відпочинку. Колись таким місцем відпочинку був і 5-й Парк. Мабуть, тоді він був чистішим, а, може, совіцькі люди були не такими вибагливими. У вічному змаганні природи й техніки тут перемогла техніка і людське недбальство. Замість лавочок повалені дерева, а навколо -- натюрморти з порожніх пляшок. Але головне, що відрізняє цей парк – стійкий запах залізниці. Дерева не здатні перебити стійкий запах мастил та мазуту. До того ж залізниця ділить парк на дві частини. Цікаво інше. Кілька років тому у Львові розгорілась дискусія щодо облаштування у місті зоопарку. Дехто пропонував поселити звірів і птахів саме у 5-му Парку. Не впевнений, що це була хороша ідея.
Суперництво залізниці та парку триває вже більше 150 років, адже це найстаріша ділянка львівської залізниці. Рух по колії Перемишль – Львів відкрито ще 4 листопада 1861 року. Залізничну платформу «5-й Парк», де зупиняються електропотяги Мостиського напрямку, відкрито не пізніше 1962 року.

Докладнішеhttp://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_8.html

«Це, так би мовити, наше сільське кладовище», -- сказала мені жінка, яка поралась в грядці, що на вулиці Майданній, поруч із невеличким цвинтарем на Старому Сихові. Недалеко від залізничної станції Сихів, одразу за якою -- гаражі, непомітно притулився цвинтар. Невеликий, майже правильної прямокутної форми, завширшки приблизно 50 та завдовжки 200 метрів. Далі невеликі городи, вулиця та особняки. Одразу за цвинтарем знаходиться символічна могила загиблих за волю України і трохи далі -- головна пам'ятка архітектури Сихова – дерев'яна церква Святої Трійці, яку збудували ще 1654 року.

Місце паломництва на цвинтарі – могила пароха церкви Святої Трійці на Сихові, отця Андрія Іщака. 26 червня 1941 року його вбили більшовики, коли панічно відступали зі Львова. Через 60 років та один день – 27 червня 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова завершив процес беатифікації новомучеників УГКЦ, зокрема блаженної пам'яті отця Андрія Іщака.
Втім знайти цю могилу таки непросто, хоча вона розташована не так далеко від входу -- жодних вказівників на цвинтарі немає. Пройшовши щонайменше двічі по старій частині цвинтаря, я, врешті-решт, зателефонував до теперішнього пароха церкви, отця Андрія і за його підказками знайшов чорний пам'ятник «у формі прапора», як пояснив мені отець Андрій. На могилі, окрім кількох свічок, знайшов табличку з текстом «Пісні до новомученика блаженного Андрія Іщака».
Також в інтернеті є інформація, що на Старому Сихові була могила українських воїнів, які загинули 1918 року, однак не збереглася. Не збереглися й інші довоєнні поховання. Єдине, що привертає увагу, кілька хрестів без жодних дат, які теоретично могли встановити ще до Другої світової війни – принаймні за стилем вони відрізняються від решти поховань. Єдиним достовірним свідченням, що цей цвинтар постав значно раніше, є поховання Шимона Кульчицького, яке датують 23 листопада 1908 року. Цікаво, що це єдиний надгробок на цвинтарі польською мовою. Далі в умовно старій частині цвинтаря (навколо могили отця Андрія Іщака) є кілька поховань 1944 – 1945 рр., невелика кількість поховань 1940-х, 1950-х , трохи більше -- 1960-х рр.
І лише у 70-х роках минулого століття почали активно «освоювати» цю територію – саме тоді починається активна забудова Сихова. Внаслідок цього стало значно більше поховань на фактично сільському цвинтарі. Його «перенаселення» триває, попри те, що кладовище має статус закритого і тут обмаль вільної площі.http://lvivreport.blogspot.com/2014/07/blog-post_15.html