Messages

Цікава розповідь про історію заводу "Електрон".
Володимир Сиротенко(Вербицький)
http://www.vesna.org.ua/txt/verbickiy/elektron.doc
копія:
http://explorer.lviv.ua/lib/elektron.doc

Винниченка, Кривоноса, Княжа

16.03.2007 08:00
Львiвська газета

XVI століття ця вулиця мала назву Широка за Бернардинами, з 1828-го Панська вища, а з 1871-го Чарнецького на честь видатного польського полководця Стефана Чарнецького (1599-1665). Із 1940-го до 1992 року вулиця називалася Радянською, а в часи німецької окупації (1941-1944) Дістріктштрассе. Забудова вулиці: бароко, класицизм, сецесія, неоренесанс, конструктивізм. Під 1 на куті з площею Соборною за польських часів було Товариство купців і торговельної молоді, а також кав ярня Європейська Швайцера, у 1950-х тут був дитячий садок 1 Ленінського району, від 1952 року містилася доволі популярна у 1970-1980-х дієтична їдальня, а від 1990-х тут облаштували бар На Розі . У цьому ж будинку від радянських часів розташована обласна дитяча бібліотека. У будинку 2 за Польщі був магазин зброї Яновського, перукарня Глодкіна та крамниця парфумів Шіппека, за радянських часів тут містився популярний магазин радіо-електротоварів, який наприкінці 1980-х підупав, нині тут ігрові автомати. У будинку 3 за Польщі була електротехнічна спілка Електромонтер , редакція журналу мод Ляндау, а також рекламне бюро та залізничні тарифні рекламації Фалімірського, у 1950-ті роки гуртожиток Торгово-економічного інституту та шашлична, а в 1970-х у будинку облаштували один із перших у Львові барів (його інтер єр стилізували під старовину), який отримав назву Глинянська Вежа на згадку про те, що в середньовічні часи на цьому місці стояла оборонна вежа. Тут можна було доволі недорого скуштувати фірмові деруни та випити горілки, пива або вина. Поряд був вхід до ресторану. Останніми роками приміщення переобладнували, і 2006 року тут знову відкрили відновлену Глинянську Вежу . На фасаді будинку 3 меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут 14 січня 1944 року загинув визначний діяч українського національного руху Роман Сушко. У будинку 4 за Польщі містився продаж кахлевих печей Новосядлого та консулат Франції, тепер тут розміщені туристичні фірми, дві букмекерські контори Марафон і Фаворит і салон краси. У будинку 6 за радянських часів були обласне управління житлово-комунального господарства, обласне управління автотранспорту і шосейних доріг і кореспондентський пункт газети Радянська Україна , а від 2002 року тут міститься Почесне Консульство ФРН у Львові. У будівлі 8 зараз розташована редакція газети міської ради Ратуша , салон кухонь Меркс і туристичне агентство Бастур , а за радянських часів тут містилася екзотична організація під назвою Львівське міжобласне відділення бюро пропаганди радянського кіномистецтва Союзу кінематографістів СРСР, а від 1947 року фабрика індивідуального пошиття одягу; за польських часів у цьому будинку був магазин канцелярського приладдя Кікена. У будинку 10 віддавна існує магазин канцтоварів. Під 12 за Польщі було освітнє видавництво Ксьонжніца-Атлас і Спілка викладачів вищих шкіл, а за Радянського Союзу філія видавництва Радянська школа та меблеве ательє, на межі століть тут обладнали кафе У Юрія Кульчицького на честь уродженця Львівщини, який одним із перших започаткував у Європі звичай пити каву, відкривши відразу після облоги Відня 1683 року кав ярню в австрійській столиці. 2006 року кафе закрили, нині тут розмістили читальню Просвіти . У будинку колишнього губернаторства під 14 за радянських часів розташовувався архів обкому Компартії України, обласне управління культури та бібліотека обкому Союзу медпрацівників. Нині тут залишилося обласне управління культури, за цією ж адресою відкрили юридичну фірму Універ-Салюс . Будинок на Винниченка 18, збудований у 80-х роках ХІХ століття як нова резиденція губернатора, намісника австрійської корони, за польських часів використовували як Воєводське управління, тут також містилися численні урядові установи, зокрема, Окружна дирекція публічних робіт, управління будівництва й архітектури, а також Державний архів і поштове відділення 4. За радянських часів будівля слугувала для обласного комітету Компартії України й обласної Ради депутатів трудящих. Тепер це, відповідно, обласна державна адміністрація й обласна рада народних депутатів. Наприкінці 1990-х, найімовірніше з метою безпеки, вулицю Винниченка біля будівлі ОДА на перетині з вулицею Просвіти перегородили огорожею, яка унеможливила в їзд сюди автотранспорту з північного боку. Скверик перед будівлею ОДА в часи незалежності неодноразово був місцем найрізноманітніших демонстрацій і пікетів, під час помаранчевої революції 2004 року тут збиралося до 15 тисяч осіб. На фасаді облради встановлено меморіальну дошку на честь видатного діяча українського національного відродження В ячеслава Чорновола, який у 1990-1992 роках був головою Львівської обласної ради, а у скверику навпроти будівлі в грудні 2002 року встановили пам ятник Чорноволові. Асфальтовану дорогу, яка перетинає скверик, сполучаючи вулиці Підвальну та Винниченка, й автомобільний рух якою існував до побудови пам ятника, з 2002-го зробили пішохідною. У цьому ж скверику за радянських часів викопали бомбосховище атрибут, що безпомилково вказував на стратегічну важливість для тоталітарної системи тієї чи іншої будівлі та її працівників. У будівлі 20 у 1950-1960-х роках був гуртожиток поліграфічного технікуму, нині це житловий будинок. На пагорбі навпроти вулиці Підвальної домінує церква Архістратига Михаїла з монастирем Студитів. 1947 року радянська влада виселила звідси до Польщі ченців-кармелітів і влаштувала в костелі склад харчових продуктів, а приблизно з середини 1980-х тут облаштували реставраційну майстерню. Тоді ж із південної оборонної стіни монастиря зник великий кам яний герб королівської родини Собєських, який тепер міститься в підвалах монастиря. Ще раніше (найімовірніше, після війни) знищили фігуру Матері Божої в мурі, який примикав безпосередньо до фасаду костелу з південного боку, а наприкінці 1970-х розібрали й сам мур. Після виїзду ченців у монастирських приміщеннях спершу розміщувався гуртожиток Львівського кінотехнікуму, а з середини 1960-х гуртожиток поліграфічного технікуму. У 1960-1970-х роках провели косметичну реставрацію костелу: помалювали вежі та частково замінили бляху на даху на черепицю. Наприкінці 1980-х тоді ще підпільна громада парафіян греко-католиків тривалий час збиралася на Літургії просто неба перед зачиненими дверима храму, й нарешті 25 березня 1991 року будівлю колишнього костелу Кармелітів босих і монастирські приміщення передали ченцям-студитам. Протягом наступних 15 років здійснювали реконструкцію монастиря: надбудували мансардові приміщення, замінили бляху на даху і на вежах, що надало храму червонувато-мідного кольору, такого ж, який був після добудови 1906 року південної вежі та реконструкції всього комплексу будівель. На середній вежі поставили хрест, якого не було за радянських часів. 1998-2004 рр. затинькували західну оборонну стіну монастиря, внаслідок чого зникла оригінальна цегляна кладка з бійницями. Упродовж 2003-2004 років майже всі старі дерева монастирського саду вирубали та проклали через нього асфальтовану дорогу. Тоді ж знищили старовинну кам яну криницю з великим резервуаром. У монастирському саду з початку 1970-х і до 1982 року збиралася львівська молодіжна нон-конформістська тусовка Святий Сад , ідеологічною серцевиною якої була рок-група Супер Вуйки . У будинку 24, де до 1939 року були Наукове товариство ім. Т. Шевченка та редакція української газети Лікарський Вісник , з 1950 року розташувався Львівський етнографічний музей АН СРСР, від повоєнних років тут же містився Інститут суспільних наук, який за часів незалежності став Інститутом українознавства імені Крип якевича. На фасаді будівлі збереглися пам ятні таблиці, встановлені в радянські часи: на честь поетеси Лесі Українки, яка перебувала тут у 1900-х роках, фольклориста-етнографа Філарета Колесси (працював у 1899-1947-х) і на честь письменника Василя Стефаника (працював у 1897-1898-х). На фасаді будинку 26 пам ятні таблиці на честь Івана Франка, який жив тут у 1898-1906 роках, і фольклористки Ярослави Музики, яка також мешкала тут в 1909-1973-х. За польських часів тут були також редакції українських часописів Світло , Українська Школа та друкарня НТШ. Перед будинками 24 і 26 бомбосховище ще з радянських часів. Біля сходів, які ведуть до храму Стрітення Господнього, 1990 року встановили верстовий знак, який вказував, що з цього місця до села Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко, 613 кілометрів. 2005 року цей пам ятний знак безслідно зник. Із храму Стрітення після війни вивезли до Кракова ікону Матері Божої Неустанної Помочі, що її освятив 1927 року Папа Римський Лев ХІІІ, а в самому храмі (Винниченка, 30-а) у 1970-х роках облаштували Львівський обласний будинок якості, метрології і стандартизації. У лютому 1998-го, на день Стрітення Господнього, там уперше за повоєнні роки відбулася Служба Божа, відтоді храм став парафіяльною святинею Греко-Католицької Церкви. В невеличкому скверику навпроти абстрактні скульптури часів радянської епохи. В будівлі колишньої Римсько-Католицької духовної семінарії ( 30) в повоєнні часи розмістили гуртожиток 3 медінституту, а за часів незалежності тут обладнали свої офіси декілька фірм. У будинку 32 до 1939 року містився палац римсько-католицьких архієпископів, із 1944-го тут працювала військова медична установа, з 1970-х містилося науково-виробниче об єднання Система , де розробляли технології для військово-промислового комплексу СРСР. 25 червня 2001 року колишній палац відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ, відтоді тут розміщується управління Львівської Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви. За польських часів, окрім резиденції архієпископів, тут було також видавництво Бібліотека Релігійна . Вулиця Винниченка виводить нас на вулицю Кривоноса, названу так 1944 року на честь полковника війська Богдана Хмельницького Максима Кривоноса, який 1648 року штурмом узяв Високий замок. Із початку ХІХ століття вулиця називалася Червоного Кляштору, бо дах тодішнього монастиря Театинів було покрито червоною черепицею, з 1860-го Артилерії, з 1871-го Театинською, а під час війни німці назвали її Шльоссберґерштрассе (вулиця Замкової гори). Під 1 у приміщеннях колишнього костелу святого Казимира Львівський юридичний інститут, який до часів незалежності був школою міліції, а до 1970-х тут була дитяча виправна колонія 1 для дівчат. Поряд розташований житловий будинок, де до 1939 року містився шпиталь Сестер милосердя, про що свідчить скульптура на фасаді. Вулиця Кривоноса доволі рясно забудована чотири-п ятиповерховими хрущовками 1960-х років: будинки 3, 5, 8, 12-б. Під 6 у будівлі колишньої колегії Театинів до 1989 року були казарми, потім тут облаштували склади. У будинку 10 до 1939 року була українська бурса імені Митрополита Андрея Шептицького, тепер тут університет Ставропігіон та Інститут педагогіки і психології професійної освіти. У будинку 12-а від 1950-х був ремонт взуття. Під 18 професійно-технічне училище, збудоване у 1970-х. На фасаді будинку 33 меморіальна таблиця, яка сповіщає, що в цьому будинку в 1946-1964 роках мешкала письменниця Ірина Вільде. Цією вулицею колись пролягав трамвайний маршрут 12, який ішов від вулиці Суворова (тепер Сахарова) та мав кінцеву зупинку на Високому замку. Маршрут ліквідували 1969 року. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм 1960-х років. Від Кривоноса на північ до Замкової відгалужується невеличка вулиця Княжа, названа так 1993 року. З 1869-го вона мала назву На Кінець, з 1871-го Копцова на честь Копця (кургану або могили Люблінської унії, насипаної в цей період на Високому замку), за німецької окупації Пульвермаґацінґассе, а 1945 року епізодично називалася Історичною, з 1950-го носила назву Курганна. Вулиця забудована у стилі віденського класицизму та конструктивізму.

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/13/22868/

На північ від Личаківської
Невеличка тупикова вулиця Парфеновичів іде догори від Личаківської, №37. Названо її так 1993 року, з 1921-го була Святої Родини, з 1934-го – Мйончинського, під час німецької окупації – Вітовськийґассе, а з 1944-го – Уральською.


Вулицю Парфеновичів із Лисенка з'єднує стежка. Забудова вулиці: конструктивізм, одноповерхова садибна забудова.

Вулиця Марії Заньковецької веде від Личаківської догори до храму Іоанна Золотоустого на Лисенка. Названо 1946 року на честь видатної української актриси (1860-1934). Від початку ХІХ століття мала назву Святого Антонія на честь парафіяльного костелу, що стоїть навпроти. З кінця ХІХ століття тут збереглася житлова забудова в стилі віденського класицизму. У будинку №1 від 1950-х років містилася майстерня індпошиву одягу артілі "Кооптруд", зараз тут нотаріат.

Невеличка вуличка Мала сполучає Лисенка з початком вулиці Солодової. Названо так 1928 року. Вуличка має забудову лише з одного – східного – боку: це чотири триповерхові прибуткові будинки кінця ХІХ століття в стилі класицизму, з іншого боку до 1960-го був мур костелу святого Антонія, який згодом розібрали.

Вулиця Садовського з'єднує Лисенка із Солодовою. Названо 1946 року на честь видатного українського актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича) (1856-1933). Із 1901-го – Святого Юзефа. Забудовано лише в стилі віденського класицизму кінця ХІХ століття.

Закінчення Лисенка виходить на вулицю Лісну (назва від 1871 року, до того називалася Сліпою). Наприкінці 1930-х, а потім за радянської влади вглиб зеленого масиву з'явилася забудова, яка "в народі" одержала назву бічної Лісної, але офіційно цієї назви не закріпили. Тут у чудових зелених густих закутках стоять особняки, деякі вже сучасного стилю. Під №19-а на початку ХХІ століття спорудили невеличкий монастир. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.

Вулиця Солодова сполучає Личаківську з Пісковою. До другої половини ХІХ століття мала назву Лоншанівка, бо вела до фільварку львівської шляхетської родини Лонгшампів де Бер'є. З 1871-го одержала назву Солодової й лише епізодично під час Другої світової називалася Володимирґассе. Під №1 від 1950-х містилася чайна, зараз тут мережа гральних залів "Ройял-Клуб". Під №6 – середня школа №37 з поглибленим вивченням французької мови, за польських часів це була Жіноча виховательська семінарія. У будинку №10 у 1950-х була майстерня з ремонту та пошиття одягу і гуртожиток №2 Медінституту, зараз медпункт і санаторій-профілакторій Львівського національного медуніверситету, а також курси водіїв. Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм.

Вулиця Піскова сполучає Солодову з Ніжинською. До 1871 року, як і Солодова, називалася Лоншанівкою. Пісковою її найменували на честь мешканців Личакова, які спеціалізувалися на видобуванні піску та розвозили його на продаж містом. Поряд зі забудовою віденського класицизму тут є два п'ятиповерхові багатоквартирні будинки (№9 і №29), споруджені в 1970-х. У житловому будинку №1 від 1950-х років був ремонт взуття. Під №11 за польських часів було підприємство з видобування та постачання піску Северини Квятковської й Леона Подгородецького, а також редакція газети "Гігієна Тіла і Спорт", зараз це житловий будинок. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.

Вулиця Вишенського з'єднує Солодову з Пісковою. Названо так 1950 року на честь українського письменника-полеміста XVI століття Івана Вишенського; з 1910-го мала назву Виспянського – на честь видатного польського митця, поета і драматурга Станіслава Виспянського (1869-1907). Вулицю забудовано як житлову елітарну дільницю будинками сецесійного, неороманського та неоготичного стилів. Єдиний сучасний будинок під №17 спорудили у 80-90 роках ХХ століття. За будинком №10 до початку ХХІ століття був дитячий майданчик, на місці якого звели будинок. На фасаді будинку №34 є меморіальна таблиця, де зазначено, що тут у 1946-1972 рр. жив і працював український радянський письменник Антон Шмигельський, у цьому ж будинку в 1909-1934 рр. мешкала видатна діячка українського національного руху Ольга Басараб.

Вулиця Харківська з'єднує Піскову з Личаківською. Називається так від 1945-го; в ХІХ століття носила назву Бічної Личаківської; з 1908-го – Генінґа, на честь польського поручника, захисника Львова від шведських військ 1704 року. Середня частина вулиці має забудову в оригінальному стилі конструктивізму 1930-х років. №№25, 27  і 29 збудували на початку ХХІ століття. Під №2 до 1990-х містився цех м'ясних напівфабрикатів. У будинку №10 за польських часів була купівля збіжжя та харчових продуктів Ляндеса, зараз тут житловий будинок. У самому кінці Харківської, біля Шевченківського гаю, наприкінці 1990-х поставили дерев'яний хрест. На цьому місці в XVII столітті була українська церква Святого (Чесного) Хреста. Її позначено як одну з визначних будівель Львова на гравюрі Абрагама Гогенберга початку XVII століття  (Ecclesia Russica S. Crucis). Ця гравюра з описом Львова ввійшла до кельнського видання 1618 року "Міста світу".       

Вулиця Острозького сполучає Піскову з Ніжинською. Названо так 1950-го на честь князя Костянтина Острозького (1526-1608), видатного українського культурного діяча; з 1871-го називалася Пісковою, бо була продовженням цієї вулиці; з 1890-го – Паулінів, на честь колишнього монастиря паулінів, який стояв на місці теперішньої церкви Петра і Павла; з 1933-го називалася Князів Острозьких; з 1944-го німці в межах показової українізації дозволили її назвати іменем Костянтина Острозького, але після цього вона ще епізодично називалася Князів Острозьких. Вулиця має оригінальну забудову елітарними особняками початку ХХ століття.

Ілько Лемко

[Jose]

Jose

Ви вже були в ньому? Щось мені здається, що скоро його не побачимо.

Фотографії тунелю аналогічні - кінець не просвічується і невідомо що там...

Знімав з спалахом чи з підсвіткою і довгою витримкою?

Доречі, цілком ймовірно, що ці комунікації в свій час були заміновані (принаймні у Казармах і вежіх). Про це згадується в кінці книжки Піняжка про Цитадель.

Мені це також спадало на думку :) і думка ця не сподобалась

Що скажете про місця описані в цій книзі?

Хочу таку книгу :)

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/06/22803/

П'ятниця, 06 квітня, 2007 року, № 61 (1112)
Просвіти, Короленка, Смольського, Миклухи-Маклая
Від будівлі обласної держадміністрації на Винниченка стрімко на схід здіймається вулиця Просвіти, названа так 1993 року на честь 125-річчя українського культурно-освітнього товариства в Галичині.




З початку ХІХ століття вулиця називалася Кармелітською дорогою, бо йшла повз маєтності монастиря кармелітів босих, із 1849-го – Дорогою до Францішканського костелу, збудованого у XVIII столітті на сучасній вулиці Короленка, з 1865-го – Поштовою, бо тут у маєтку Коморовщизна був поштовий заїзд, з якого вирушали диліжанси до Відня. 1871 року вулиця одержала назву Кармелітської, а за часів фашистської окупації на честь союзників Німеччини у війні називалася Румунською. З 1944-го мала назву Дарвіна на честь англійського вченого-натураліста Чарльза Дарвіна.

У двох будівлях вулиці до 1960-х років містилося багато державних і партійних установ. За Польщі під №2 були Староство, Державне водне управління, Окружне і повітове земельні управління, Кураторій шкільного округу та шкільної інспекції, редакція "Газети Львівської", за радянських часів – обласний комітет ЛКСМУ, обласний військовий комісаріат, райвійськкомат Ленінського району, а від 1960-х років тут розташована школа-інтернат №2. Під №4 до 1939 року були Окружне страхове управління й управління еміграції, за радянської влади – органи Сталінського району: районний комітет Компартії України, райком комсомолу, відділ народної освіти, виконком райради депутатів трудящих, районне бюро ЗАГС, прокуратура району, інспекція пожежного нагляду, інспекція держстраху, зараз тут міститься управління освіти і науки Львівської обласної держадміністрації. У будинку №8 за польських часів була торгівля худобою "Цехус", зараз тут житловий будинок. Забудова вулиці – класицизм.

Вулицю Лисенка з Личаківською з'єднує вулиця Короленка, названа так 1944 року на честь російського письменника Володимира Короленка (1853-1921). З 1920 до 1944 мала назву Фрацішканської, бо тут був монастир францішканів. Коли його ліквідували після Другої світової війни, тут (№1) містилася Дитяча трудова колонія №2, потім школа-інтернат №6 для дітей із вадами мови, яка існує й дотепер. Чудовий сад францішканського монастиря за радянських часів покраяли на декілька частин, відгородили муром і влаштували з боку вулиці Лисенка дитячий і спортивний майданчики. За будівлею школи-інтернату залишилася алея з величними старими буками. З другої половини 1990-х приміщення костелу францішканів віддали під молитовний будинок Церкви Адвентистів Сьомого Дня. У сусідньому приміщенні за адресою Короленка, 1-а за польських часів був кінотеатр "Пакс", наприкінці 1939 року його перейменували на "Фелікса Дзержинського", до 1990-х кінотеатр називався імені Короленка, потім тут облаштували Російське культурне товариство імені Пушкіна. Протягом останнього десятиріччя було близько десятка спроб підпалити будівлю та понищити невелике погруддя російського поета Пушкіна, встановлене на фасаді будівлі на початку 1990-х. Жодного разу міліція не виявила замовників актів вандалізму, втім щоразу російські телеканали оперативно та із задоволенням демонстрували наслідки цих акцій.

Нижче від будівлі російського товариства – православний Святогеоргіївський храм, який існує тут із початку ХХ століття і який 1939 року потрапив під юрисдикцію Московського патріархату. На богослужіння в церкві збирається російська громада Львова, деколи тут влаштовують роздачі подарунків для дітей та обіди для бідних. На подвір'ї храму встановили пам'ятний знак на честь 2000-річчя Різдва Христового та 100-річчя заснування храму (1901). Під №7 за Польщі було товариство ремісників "Гвязда" й однойменний ресторан, із 1939-го й до початку 1950-х тут містився Інститут народної творчості, в повоєнні часи тут був також Львівський театр ляльок, згодом – школа-інтернат. За Польщі під №9 була торговельна школа, після Другої світової – міська поліклініка №4 та Сталінський районний відділ охорони здоров'я, в 1950-х роках у будівлі облаштували Міський палац піонерів, також тут була бальнеологічна лікарня, а зараз – обласний центр репродуктивного здоров'я населення.

У нижній частині вулиці від будинку №8 до перетину з вулицею Смольського до 1939 року стояли будинки, які потім розібрали. Від будинку на розі з вулицею Просвіти (№2) і до №8 за Радянського Созу забудов не було, сюди виходив сад школи-інтернату №2 з теплицями. До 2005 року цю частину вулиці щільно забудували багатоквартирним будинком. Під №10 за Польщі була бляхарська майстерня Льопеля, нині тут житловий будинок. У житловому будинку №12 за польських часів була майстерня зі шліфування скла та дзеркал. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, нові забудови 2005 року.

Вулицю Короленка з Личаківською з'єднує вулиця Смольського, названа 1993 року на честь видатного українського художника Григорія Смольського (1893-1985). Із 1892-го і до 1945 року вона носила назву видатного львівського художника ХІХ століття Артура Ґроттґера, 1945 р. епізодично називалася Васильківського на честь українського живописця Сергія Васильківського, а з 1950-го до 1993-го – Васнецова на честь російського художника. Вулиця забудована престижними будинками сецесійного стилю початку ХХ століття. На фасаді будинку №1 – таблиця, яка засвідчує, що його збудував упродовж 1908-1909 років архітектор Тадеуш Мостовський. У будинку №10 міститься група експертів творів мистецтва обласного управління культури.

Коротеньку вуличку Миклухи-Маклая, яка з'єднує Лисенка з Гуцульською, названо іменем знаменитого українського вченого та мандрівника Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888) 1946 року. До 1871-го мала назви Сліпа, Коротка і Бічна Стрілецька, бо розміщувалася неподалік міської стрільниці на Курковій, із 1871 р. – Сави. Вулиця не має жодної адреси. Забудова – класицизм, конструктивізм.

Ілько Лемко

Dovoli chysto v seredyni. Dno vykladene cegloju, gidroizoljovanoju.

Вже сам точно не пам"ятаю, але можливо переклад саме цієї статті і читав.
Всередині були, як я розумію? Чим закінчується той "хід"? Завал?

Валдайские леса, три шахтные пусковые установки. Шахтный комплекс "Шексна" ("Шексна-В" ;).Три ракеты Р-16У (SS-7 по классификации НАТО) находились в, соответственно, трёх ШПУ, размещенных в линию на расстоянии около 100 метров друг от друга. Незабываемое зрелище и впечатление.

Фото: http://photofile.ru/users/merl/2329146/

Покататься б по списку с http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=93.0 организованно, думаю, много подобного удалось бы посмотреть живьем.

Щодо кількості тарілок... Їх там вже давно дві, можливо з самого початку.
Щодо призначення то ходили плітки що сам центр ще якось повязаний з ракетними шахтами під Бродами.
Щодо комунікацій, то з центру є прямий опто-волоконний канал з Києвом та Москвою.(вже дуже-е давно)
Сам центр розташований не на території Золочева, а в кілометрі від траси, яка веде з Золочева на Броди, недоїжджаючи до села Сасів. В мене однокласника батько працював там.. а може ще й працює  :)
І ще... таких центрів було всього 3 на весь Радянський союз. Один в нас, другий десь біля Владивостоку, чи Владикавказу точно не памятаю, а от про третій такий центр знаю лише те що він мав бути. :-\

Так, про їхню оптику читав десь, навіть якісь послуги засновані на використанні тих каналів вони здається пропонують...
По кількості - і точно дві.. на мому фото друга теж проглядається, але дуже погано.
Віддай книжку про Цитадель!:)

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/03/30/22641/

П'ятниця, 30 березня, 2007 року, № 56 (1107)
Довбуша, Барвінських, Гуцульська
Від вулиці Кривоноса в бік Знесіння відгалужується вулиця Довбуша, названа так 1946 року на честь керівника карпатських опришків Олекси Довбуша (1700-1745).


Із 1667 року вулиця мала назву святого Войцеха, на честь однойменного костелу, в часи німецької окупації називалася Альбрехтґассе, а 1945-го епізодично носила назву Львівська.

Вулиця Довбуша на зламі тисячоліть є дивною еклектикою найрізноманітніших архітектурних стилів. Тут є будівлі й кінця ХІХ століття: на фасаді двоповерхового будинку №6-б зазначено дату – 1897 рік. Є зразки і польського міжвоєнного конструктивізму, і сталінської архітектури 1950-х років (триповерховий будинок №11, віддалений від вулиці вглиб зелених насаджень, який був, очевидно, елітним, оскільки біля нього є залишки радянського бомбосховища). Будинок №7-а – зразок "хрущовського ренесансу" 1960-х, а житловий комплекс будинку №1 – радянського конструктивізму 1970-х років. Бачимо тут і втілення експериментальних радянських проектів 1970-х, і будівлі 1980-х, і нарешті, позбавлені смаку елітні будівлі часів Незалежності.

Костел святого Войцеха (Довбуша, №24) після Другої світової війни слугував фільмосховищем. Із 1986 року тут відбуваються богослужіння, в монастирі церкви Святого Йосафата й усіх українських мучеників служать ченці духовного згромадження братів "Воїнство Ісуса" УГКЦ. У 1990-х інтер'єр храму та його зовнішню частину оздобили в малохудожньому стилі сучасного "євроремонту".

Своєю північною стороною вулиця виходить до гори Лева, яка має власні цікаві історії й легенди. У давні часи під Замковою горою з цього боку був глибокий яр. Тут колись видобували каміння, але потім каменоломні закинули, і пустки в цій околиці страшили своєю самотністю. У середині XIX століття на пустках оселилися цигани. Цей мандрівний народ позакладав собі тут будинки й кузні, де виробляли підкови та цвяхи для міських бляхарів. А позаяк цигани не цуралися і злодійського фаху, то місто мусило їх звідси усунути.

Яр із часом засипали сміттям, але ще довго біля закинутої циганської кузні стояла глибока криниця, яка мала недобру славу, за що її було названо криницею самогубців. Одного разу з її глибокого дна витягнули двох закоханих. Вістка швидко поширилася містом, схожі випадки почастішали. Якась магічна сила тягнула невдах до цієї студні. Врешті міська влада дала розпорядження засипати її, але про недобру славу циганської криниці львів'яни згадували ще довго.

Гора Лева має ще одну легенду, яку описав один із польських часописів. 11 березня 1925 року перед полуднем тут шалів вітер, гнув додолу дерева та кидав піском і снігом. Однієї миті з гори Лева відірвалася брила піску, і люди побачили, як на цьому місці з'явилася постать лицаря в повному обладунку. Його панцир був складений із лусок, що робили враження грубої шкіри. З'ява стояла нерухомо, але повіяв вітер – і постать зникла, залишився тільки сірий слід на піску. Так постала легенда про лицаря-опікуна гори Лева. Кажуть, що привид неодноразово бачили ще за радянських часів.

Від вулиці Довбуша вглиб парку Стрільниці відгалужується вулиця Барвінських, названа так 1993 року на честь родини українських діячів культури ХІХ-ХХ століть. Із ХІХ століття вулиця мала назву Собєщизни, бо це були колишні маєтності королівської родини Собєських. За німецької окупації називалася Фюрстенґрунд (Князівські землі), а з 1950-го по 1993-й – Верховинською. На фасаді будинку №5 – меморіальна дошка, яка сповіщає, що тут у 1890-1963 роках мешкав композитор і піаніст Василь Барвінський. У будинку №7 за польських часів була редакція українського часопису "Вісті з Лугу", зараз тут житловий будинок. Вулиця забудована сецесійними віллами й елітними будинками першої половини ХХ століття в неоготичному стилі. На розі з вулицею Довбуша на місці колишнього пункту прийому склотари в 1990-х роках спорудили новий елітний шестиповерховий будинок. Від 1970-х років із кінця вулиці Барвінських на місці паркової стежки проклали асфальтовану дорогу до будівлі ОХМАТДИТ на Лисенка, 31, куди тепер, замість крутої звивистої дороги, заїжджають авто.

Вулиці Лисенка та Кривоноса з'єднує невеличка вулиця Гуцульська. З середини ХІХ століття вона мала назву Кошарова, бо вела до казарм, розміщених на місці колишнього монастиря Театинів. Із 1871 року називалася Червоною, бо вела до того самого Червоного кляштору, дах якого вкритий червоною черепицею. Із 1885-го мала назву Люблінської Унії на честь державної унії Польщі та Литви 1569 року. За німецької окупації вулиця називалася Ауршперґґассе, а від 1944 року стала Гуцульською. Забудована у стилі віденського класицизму межі ХІХ і ХХ століть. У житловому будинку №2 за польських часів була редакція газети "Молоде Життя". У будинку №5 у 1950-ті було 2-ге технічне училище, тепер тут житловий будинок. Під №7 із 1970-х років існує фірма побутових послуг "Мальва". Під №9 за Польщі була приватна гімназія №7, з 1949-го – школа піонервожатих, до початку 1950-х – польська початкова школа, а пізніше – кафедра автоматизованих процесів управління якістю "Система" всесоюзного інституту. Тепер тут міститься санепідемстанція Личаківського району та радіостанція "Львівська хвиля".

На вулиці Гуцульській колись розташовувався єдиний у Львові мусульманський цвинтар. 1607 року під час перевірки меж земель міських і королівських розділовим знаком між ними служив так званий Турецький камінь, який стояв саме на розі майбутніх вулиць Кривоноса та Гуцульської. У документах магістрату зазначено: "Цей камінь ділить ґрунти міські та замкові, й тут звикли турків ховати, коли якомусь у Львові померти доведеться". 400 років тому тут були володіння вірменина Миколи Серепковича. Цілком логічно, що мусульманський цвинтар розміщувався на вірменському землеволодінні, адже львівські вірмени мали монополію на торгівлю з мусульманським Сходом, а отже, й моральний обов'язок поховати гостя-мусульманина, якщо вже таке лихо трапилось із ним у Львові. Цю ділянку 1664 року передали вірменським ченцям-театинам, які збудували відомий у Львові тих часів "Червоний кляштор". Він зберігся донині, й тепер тут міститься військова частина.

Ілько Лемко

1.

Дякую! Стільки разів був поряд і ніколи не бачив :(
думаю варто подивитись поки не засипали той рів.

Ні... Це ті мертві, про яких говорили по всьому місту. Впали з рамп...

:\ ясн, я за час проблем з Інтернетом випав з тих міських новин...

No Comment

Можна до цього коментар? - не розумію що зображено в такому ракурсі . П"яні на колодязі?
бтв, де на це можна подивитись у вихідні? Все знято коло "готелю"? За парканом?

Правильно! Ці канали що на фото зроблені під час будівництва цитаделі у 1850-х, а далі вони ведуть до колекторів та труб полтви.

а всередину ходили? :)
Я пам"ятаю опис дуже вузьких труб, у яких було важко повзти.. вони десь там є?

Нарешті сьогодні віднайшов той тунель, яким у 1943 р. втекли французькі військовополонені.

Чому саме цей? Вони таки тікали тунелем а не якимись стічними трубами/каналами? (можливо щось плутаю, книжка Піні про Цитадель ходить десь по руках, а сам не пам"ятаю..)

Між тими сусідніми РЛС лише 5км. Поряд ще й аеродром, можливо закинутий.


Аналогічно до тих РЛС, існують ще й гірські:
відомі мені:
- полонина Руна
- г.Стій (Боржава)
- десь знаходив інформацію і фото РЛС у горах Чернівецької області.

Якщо добре пошукати є і ближчі до Львова, хоч і не загоризонтні гіганти :)

Самому бувати не доводилось. Про систему читав тут:
http://www.globalsecurity.org/wmd/world/russia/daryal.htm
Певно вже мало що лишилось від неї...

Ось ще підозріло схожа стаття http://www.bogdanov.info/show.asp?id=2441 де від першого лиця описуються ті самі пригоди на 3 роки раніше ніж у "ХайВей" :)

там поряд є ще більший комплекс:
http://www.globalsecurity.org/wmd/world/russia/mukachevo.htm
як я розумію - трохи ще діючий )

загалом список рлс та інформація про них є тут:
http://www.globalsecurity.org/wmd/world/russia/bmd.htm

бтв, в мене змінилась ситуація і на ці вихідні я пас.

Давай договоримся, только когда? В идеале мне подходит пятница или суббота.

я б в субботу тоже сбегал, там еще есть интересные места в районе элеватора. А в конце Шевченка можно было б глянуть что теперь стоит на месте форта (по новым картам там теперь двор завода какого-то)...