Show posts

This section allows you to view all posts made by this member. Note that you can only see posts made in areas you currently have access to.

Show posts

Topics - Bottlehunter

#201
Прошу тут обговорювати оцю тему.
#202
Всім привіт. Маю велике прохання до вас, ваших друзів, родичів, друзів друзів і друзів родичів.

Ми з Христиною беремо участь в конкурсі на цьому сайті. Головний приз - весільне плаття в подарунок, що для нас зараз дуже актуально :) :) :)

Поки що ми на першому місці, але враг нє дрємлєт, тому прошу всіх не проходити мимо і проголосувати за нас. Зробити це можна так:

http://www.slanovskiy.kiev.ua/share/share-1/people/detail/15/

Переходьте за цим посиланням , тисніть "Проголосувати", заповніть анкету. Тепер заходьте на свою пошту, підтвердіть свій голос через посилання, яке отримали. Лише після цього голос зарахують. На деяких поштових серверах лист-підтвердження може потрапити до папки спаму, але то не страшно). Голосувати з однієї скриньки можна тільки один раз.

Якщо хтось має не одну поштову скриньку, то можна поголосувати з кожної. Головне ім'я змінити :) До речі, чувіху, яка нас один час випереджала, зобанили за накрутку голосів. Воно і не дивно - +300 голосів кожного дня будь-якого адміна насторожить.

Дуже прошу - повідомте своїх друзів і знайомих через Вконтакти, Фейсбуки, Аську  і т.п., кожен голос для нас надзвичайно важливий!

Наперед дякуємо всім. Христина і Степан.
#203
http://uareview.com - дуже веселий і позитивний сайт з "правдивими" новинами.

Ось, наприклад, причина, чому на 2 години затримався концерт Тіматі у Львові:
#204
Вітання всім!

Маю ідею, але щоб переконатися в її доцільності проводжу опитування. Для мене важливо почути вашу думку, отож висловлюйтесь.

Уявіть собі, маленьку непримітну хатку, десь у самому серці Карпат. Там не часто ходять туристи, більшість людей навіть не здогадуються, що в тій місцинці взагалі існує життя. До села заїде не кожна машина – сталеві псевдоконі не витримують такої краси.

Так ось, ця хатинка – лише для людей, які дійсно хочуть відпочити. Від міста, цивілізації, звичайного гамірного «відпочинку», що його пропонують на протоптаних туристичних маршрутах.

Ця хатка наповнена не музейними експонатами, а дійсно старими речами, якими користувалися у 60-х роках. Там немає претензійних елементів інтер'єру – навіщо дратувати око на відпочинку? Теж немає газу та водопроводу, зате є нарубані дрова та найчистіша в світі вода у колодязі. Звичні зручності перетворяться на екзотику – туалет надворі, а ванна – у тазі. Їжу зварити можна у печі, гоститися доведеться з глиняного посуду. За бажання, влітку можна заночувати на сіновалі, на свіжому запашному сіні під зорями.

Занять на щодень вам вистачить: в першу чергу, доведеться подбати про свій побут. А ще ж є річка та неходжені гори просто за вашим вікном, ліси повні ягід та грибів, і найсучасніше – сільська дискотека, яка від вас буде приблизно через три гори. Добродушні сусіди пригостять молоком та дозволять покататися на їхніх конях.

Такий собі райський куточок в Карпатах. Але без пальм, які малюють на буклетах заморських курортів, а зі святим спокоєм, яким тішилися наші прародичі.

Чи варта така ідея свого втілення? Що вам в ній подобається/не подобається? Скільки готові ви заплатити за такий відпочинок? Можливо, маєте якісь зауваження та пропозиції?

Буду дуже вдячний за кожен допис!

P.S. Автор фото, що нижче - Unforgiven, beskyd.lviv.ua
#205
Відвідали ми нещодавно УКПГ, себто Установку комплексної підготовки газу. Розміщена вона біля Стрия. Тут газ з підземного газосховища очищується від конденсату, води. механічних домішок для того, щоб бути порядним пахучим газом і відповідати вимогам вуглеводневої суміші, яка транспортується трубопроводом. А ще тут до газу додають одорант - смердючу штуку, якою, власне, і пахне, коли на кухні відкрити кран.

Було нас четверо - я, Inkognito, Romchick i Goom, який все зорганізував, все нам показав і на правах господаря провів детальну екскурсію. На жаль, техпроцес я запам'ятав дуже приблизно, тому прошу кілька слів нижче написати :)

Фотки:



















Цистерна з метанолом





Пожежний ставок





Здестроєний склад і така ж залізнична станція по дорозі додому.





Обговорення.
#207
Продаю пральну машину SAMSUNG WF0508NZW. Детальніше тут.
Куплена на початку серпня 2011 року, на гарантії. Керамічний нагрівач, 5 кг. загрузка, розміри 85x60x42,5 см., світлодіодний дисплей.  Ідеальний стан, пере просто чудово, дефектів немає.
Причина продажу - ми переїхали на нову квартиру, і тепер у нас дві пралки.  ;)

Ціна 2200 грн., можливий торг.

#208
http://www.pomogala.ru/books/top.html - за цією адресою ховається велика збірка книг на залізничну і трамвайно-тролейбусну тематику. Якщо ви хочете все знати про локомотиви, вагони, залізничні шляхи, контактні лінії, локомотивну тягу, ремонт та обслуговування того всього господарства - вам однозначно сюди!

#209
Натрапив на цікаву статтю, де йдеться про закинуті штольні біля с. Глибоке неподалік Ужгорода. В штольнях видобували залізну руду. Нижче даю цю статтю повністю.

Ось це село на мапі. Входи в штольню в навколишніх лісах не позначені. Немає і фоток на Панораміо.

Трохи інфи про підземелля знайшов тут. На сайті є також інформація про природні печери Тячівського району:

ЦитуватиОчевидно, до нашого часу збереглися не всі штольні, частина з них обвалилася і назавжди похована від людського ока. Але деякі з них непогано збереглися і доступні для відвідування. Спостереження проводилися в трьох найбільших штольнях. Для зручності кожній з штолень було дано свою назву, оскільки давні назви не відомо або їх і взагалі не існувало.


1. Штольня "Стаціонар"- це коридор довжиною 40 м, розділений на 2 частини, верхню та нижню, невеликим обвальним залом та вузьким субвертикальним лазом за ним. В кінці штольня сильно звужена, в обох частинах є слабкий водотік грунтових вод.

2. Штольня "Лабіринтова" має 2 входи; це лабіринт досить складної, як для штолень Глибокого, конфігурації, що замикається в кільце, загальною довжиною ходів біля 300 м, без очевидних водотоків.

3. Штольня "Затоплена". Вхід у цю штольню довгий час був засипаним, та його відкопано у 1988 р. Це довгий коридор з одним відгілком довжиною 250 м по якому тече підземний струмок, місцями глибиною понад 1 м.




На Закарпатті закинуті штольні приваблюють спелеологів, біологів та екстремалів

Мабуть, не всі ще забули один із перших українських фільмів жахів – «Штольня». На когось стрічка наганяла страху, а хтось доводив, що це творіння вітчизняного кінематографу – і справді суцільний жах.

Проте канва сюжету залишилася в пам'яті багатьох. І без того моторошні для більшості штольні в очах масового глядача набули відтінку містики. Періодично дров у вогонь підкидає й Голлівуд зі своїми блокбастерами про підземних чудовиськ і монстрів. Тож таємничий і трохи загадковий підземний світ почав вабити багатьох екстремалів.   

В околицях Ужгорода можна знайти кілька місцин із цікавими підземеллями. Село Глибоке, що за 14 кілометрів від обласного центру, – одне з них. Ліси навколо поселення – справжній рай не тільки для завзятих грибників, а й для різноманітних сталкерів, шукачів пригод і спелеологів-початківців. Саме тут, серед густих заростей, численних ярів та балок вони відшуковують непримітні входи в старі закинуті штольні, в яких добували залізну руду.

Підземелля, вирубані в лісистих схилах на північ від Глибокого, сягають довжини від кількох десятків до трьох сотень метрів. За деякими даними – утворені пустоти унаслідок добування залізної руди для Анталовецького ливарного цеху в 30-х роках XX ст. У той же час жоден зі старожилів села не зміг достеменно пригадати, коли тут розпочався видобуток корисної копалини. З вуст стареньких навіть лунали версії, що було це ще 150–200 років тому. Єдине, що впевнено розповідають місцеві бабусі: у часи війни в штольнях люди цілими сім'ями переховувалися під час активних бойових дій.

Сьогодні частина найбільших пустот унаслідок обвалів зникла назавжди, а інші утворили дивовижне поєднання природного печерного рельєфу й рукотворних лабіринтів. Стіни штолень мають специфічний червоно-рудий відтінок – у наслідок окислення заліза, яке міститься в породі. Прорубані вузькі ходи зазвичай закінчуються глухим кутом, але часом переходять у досить просторі зали з обваленими глибами й купою дрібного каміння. У штольнях Глибокого можна відчути всі "принади" справжніх печер: тут є ходи, в яких потрібно повзти на животі, є вертикальний кількаметровий колодязь, заплутані лабіринти, каскадні ніші і навіть струмки, що біжать дном печери.

Для дітвори Глибокого штольні неподалік села – справжній захопливий полігон для розваг та досліджень. "Ми вже були в трьох печерах, – каже місцевий 12-річний хлопчина. – Двох менших і одній – великій. Але штолень насправді багато, вони в лісі заховані. Їх треба добре шукати", – удаючи знавця, додає юний сталкер. Один зі старших місцевих мешканців запевняє, що йому відомо навіть про кількаповерхові залізорудні шахти в околицях, правда, за його твердженням, вони тепер заповнені водою.

На вході одного з підземель стоять заіржавілі ґратовані дверцята. Щоправда, вони прочинені, й видно, що ними вже багато десятиліть ніхто не користувався.

У незатоплених штольнях Глибокого живуть традиційні мешканці всіх підземель... ні, не потворні мостри-людожери, а дружелюбні кажани. Для того, аби зробити "всепечерний" перепис їхньої популяції, сюди час од часу навідуються ужгородські біологи. Окрім крилатих мишок, тут також можна зустріти саламандр, ящірок, жаб, слимаків і найрізноманітніших комах – метеликів, павуків, стоножок, жуків.

Цікаво, що штольні Глибокого – це така собі навчальна лабораторія й екзаменаційний майданчик для юних спелеологів. Саме тут вихованці спелеогуртка з Падіюну проходять свої перші практичні заняття з орієнтування й топозйомки (замальовування карти ходів печери). Проте досвідчені інструктори-спелеологи не радять людям без відповідних знань, спорядження й підготовки навідуватися до закинутих штолень. І хоч божевільних маніяків чи підземних чудовиськ ви там навряд чи зустрінете, все ж підземелля – це завжди ризик. Імовірність травми, падіння каменя чи навіть нового обвалу не слід відкидати. Саме тому важливо бути обачним і знати алгоритм дій у разі виникнення НП.

Назва села Глибоке чудово гармоніює з його головною туристичною родзинкою – рукотворними підземеллями. Проте так цей населений пункт, перша згадка про який датується 1447 роком, звався не завжди. Попередні назви: Гутка та... (ледь не протилежне теперішньому йменню) Малий Холмець. Старожили, які могли б змалювати більш детальну картину сільської історії, кажуть місцеві мешканці, вже померли. Тому всі намагання розпитати літніх глибочанців про саме село й про штольні довкола, на жаль, закінчилися майже безуспішно.

Офіційна інформація про Глибоке доволі скупа. У селі сьогодні проживає близько 600 мешканців, багато з них – етнічні словаки. Місцеві жителі – переважно греко- й римо-католики. Тут можна побачити цікаві зразки сільської архітектури – від помпезних сучасних віл до ошатних старовинних будиночків із колонами й галереями. Залишилося багато колишніх єврейських споруд. За іронією долі, в приміщенні, зведеному на фундаменті колишньої синагоги (по-місцевому – жидівської бужні), нині мешкає місцевий католицький священик.

А от табличка з назвою на початку села залишилася ще з радянських часів і досі сповіщає, що ви в'їжджаєте в Глубокое... За 20 років дорожній знак так і не замінили...

Наталія Тернавська
#210
Пропонується у найближчу неділю, тобто 4 березня вибратися в Новояворівськ. Погуляти, оглянути тамтешню промзону. Зокрема спуститися на 2 і 3 поверхи закинутої Трикотажної фабрики (нагадаю, що доступ на фабриці є тільки до 1 і 4 поверху, нижче можна спуститися через дірки, де колись були конвеєри. Для того треба добрий шнурок.
Можна зайти на закинутий завод, на 100% поки не ідентифікований. За словами yanktank це був (чи мав бути) молокозавод. Ще там є закинута новобудова, правда влітку вона була обгороджена і, за словами місцевих хлопців, охоронялася.
Ось як виглядає місцевість на мапі:

http://wikimapia.org/#lat=49.9343451&lon=23.5789347&z=15&l=0&m=b

Відписуйтеся хто буде. Час вже розмерзатися :D

Збираємося на 9:30 біля Янівського цвинтаря, де зупиняються маршрутки.

Зі зрозумілих причин, новачків з собою цього разу брати не будемо. Прошу вибачення.




#211
Продаю монітор 15" ViewSonic VA503b (Детальніше тут). В нормальному робочому стані,  бракує тільки підставки (загубилася в процесі експлуатації).  250 грн.









#212
Чи знаєте ви, який жирнезний об'єкт мають біля свого Західного кордону сусіди-поляки? Мезеріцький укріпрайон (Mi?dzyrzecki Rejon Umocniony) - система ДОТів та підземних ходів, що їх з'єднують, з різними приправами у вигляді розгалужень, глибоких бункерів, шлюзів і навіть вузькоколійки. УР будувався німцями і вважався неприступним. На жаль, русскі того не знали і подолали лінію оборони за три дні.

Фрагмент УРу на мапі. На місцевості він простягається майже на 80 км.

Посилання на матеріали по темі. Загалом їх є дуже багато: читати - не перечитати.

Номер раз

Номер два

Ще одне, дуже інформативне

Практичні поради і враження людей, що там були

#213
Завтра збираємсі пргулятисі індустріальними районами Львова. Попередній маршрут:
Автовокзал - Танковий завод - Хімічний завод - ТЕЦ-1 - Далі по бажанню. Запрошуютсі всі желающщі і бажающі. Здибаємсі на Автовокзалі на Стрийській в Дванацітій годині днє (12:00 12.02.2012). В маршруті можливі зміни в позитивнтму напрямку і коняк. Відписуйтесі, приєднуйтисі!!!!
#214
Автентична львівська абетка, яка показує своє кіно про персонажів Львова та Галичини. - саме так підписаний цей витвір.
Рекомендую всім!!! Переглянути можна тут http://issuu.com/grycja/docs/gvara
#215
Складно сказати однозначно що ж повинно бути в фільмі на тематику Індастріалу. Напевне - заводи, залізні конструкції, міські промислові райони, похмурі сумні пейзажі. І люди. Люди, що залишилися сам на сам з великим, непривітним і сірим світом. Словом, таке кіно приємно інколи переглянути довгими і депресивними зимово-осінніми вечорами.

В цій темі пропоную розміщувати подібний контент. Ось кілька фільмів з моєї колекції.

Человек Из Меди

Документально-художній фільм про Карабаш



Шахта №8 

Фільм про нелегальні шахти-копанки Донбасу. Знятий естонським кінодокументалістом Маріанною Каат.



Відомий Сталкер Андрія Тарковського. Знятий за мотивами твору Стругацьких "Пікнік на обочині". Фільм, як і книжка - еталонна класика жанру. Стаття про фільм на Вікі. (Російська версія найбільш повна).

Скачати можна, наприклад, звідси.



Дети чугунных богов

Стаття про фільм на Вікі.

Скачати можна тут. На жаль, у вищій якості не знайшов. Фільм реально трушний.



В мережі начитав, що до індастрал-фільмів відносять ще й Груз 200 А. Балабанова - похмурий і відвертий триллер.

Фільм на ex.ua



Наразі все. Буду мати час і натхнення - закину ще.

Приємного перегляду ;)
#216
Карабаш, Челябінська область, Росія. Найбрудніше місто планети за версією ООН. Шикарні марсіанські краєвиди, гори шламу, жовті річки. Рослинність випалена кислотними дощами. Все це - сліди діяльності мідного заводу.
І знаєте що я подумав? Добре, що все це за 2000 кілометрів від Львова :D

Карабаш на мапі

Розповідь про місто

Ще фотки

Ще один звіт. Або, швидше, реклама туристичного маршруту  ???



Документальний фільм про місто і завод



#217
Чуваки і чувіхи! Файні новини!

Виявляється, у Львові, на СКА,  вже досить давно функціонує відкритий 50-метровий басейн! І виявляється, температура води в ньому коло 28 градусів, тобто купатися комфортно навіть взимку.

Топік про це є на Екстрімі.

Якщо коротко, то:

- Година - 20 грн
- Треба мати довідку від лікаря, що ти є здоровий
- Ще треба мати змінні капці, рушник і шапочку

Ми з Христиною збираємся спробувати як воно у найближчий четвер, на Йордан. Приблизно на 4-пів 5 після обіду. Хто ще хоче йти, то відписуйтеся, разом веселіше.

#218
Стаття з тижневика "Контракти" №47 Листопад 2006р. про видобуток газу на Галичині в 20-30рр ХХ століття. Дуже цікавий та інформативний текст. Крім того, знайшов там пояснення  до відомого довоєнного фото, що нижче - на автомобілі реклама кондитерської фірми "Branka"







З газом і в Європі
Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

Галицький Газпром

У період між двома світовими війнами в енергетичну залежність від Галичини потрапила Польща разом з іншими європейськими державами. Західноукраїнські землі й за часів Австро-Угорщини мали імідж багатого на надра регіону. Змінилися лише акценти: разом з нафтовими покладами (на початку століття Галичина була третьою після США і Росії територією, що забезпечувала світ «чорним золотом») розпочинається активна розробка газових родовищ. Замість німецьких та австрійських компаній, які контролювали тутешні поклади до Першої світової, в Галичину, що на початку 20-х років ХХ ст. увійшла до складу Польщі, прийшов американський та французький капітал, котрий на той час задавав тон на європейському енергоринку.

Знайти блакитне паливо на Галичині в ті роки було зовсім нескладно — на метановий газ можна було натрапити на глибині 80-100 м. Зафіксовані випадки, коли заповзятливі галичани в пошуках нафтових горизонтів часто діставалися до газових покладів навіть ручними свердлами. Супутній газ експлуататори надр помітили під час нафторозробок у Східниці, Бориславі, Тустановичах та інших районах, де розвідували або качали нафту. Але спочатку газ, що супроводжував видобуток «чорного золота», не мав практичного застосування. Тодішні технології і техніка безпеки не завжди дозволяли ефективно видобувати копалину. Наприклад, коли 1927 року при бурінні нафтової свердловини газ вирвався з надр із силою 180 атмосфер і вибухнув, його просто законсервували.

Авто як засіб пересування і рекламоносій

Окремі тогочасні галицькі міста нагадували нинішні західносибірські. Борислав у перші десятиліття XX ст., мемуарно згадують очевидці, «палав факельними вогнями». У 20-30-ті роки західні області України, які були не готові спожити надровий дар, втратили не менш як півтора десятка мільярдів кубів супутнього газу. Але чимдалі обсяги видобутку зростали і наприкінці 30-х років з надр Галичини випомповували до 150 млн кубів газу щороку.

Західна Україна вже тоді працювала над виробництвом газового палива (газоліну), що конкурував з бензином та дизпальним. До кінця 30-х років на Галичині постало 20 газолінових заводів з трьох десятків, що працювали на теренах Польщі, які загалом виробляли 27 тис. тонн рідкого палива на рік. Динамічне збільшення виробництва газоліну — у 75 разів з 1920 по 1937 рік — пояснюється високою рентабельністю цього бізнесу.

На кожен вкладений злотий набігало 1,11 злотого зиску. Надприбутки забезпечували порівняно невеликі виробничі витрати. Газолін виробляли на невеликих підприємствах з чисельністю до двох десятків робітників. За 1 кубометр сирого супутнього газу переробники платили видобувним підприємствам 4,5 гроша і після нескладної технологічної операції отримували майже втричі більшу суму. Ще однією статтею здешевлення кінцевого продукту була оптимізація транспортних витрат — супутній газ постачали на підприємства через газогони. Зокрема, лише 1931 року власники газолінових заводів заробили чистими понад 9 млн злотих.

«Міські заклади електричні» — енергетичний монстр

Глобалізація у 20-х

Після того як німецька фірма Simon, що розвідувала калійні солі під Дашавою, випадково «викресала» з надр потужний газовий фонтан, влада, остерігаючись пожеж на загазованій території, на два роки заборонила видобуток. Але у квітні 1924-го цілеспрямована розробка великого газового родовища поновилася. Тут пробурили свердловину, яка до кінця року дала на-гора 38 млн кубів газу. Природне паливо вирішили скеровувати у газогони і в такий спосіб доставляти до промислових підприємств та на потреби побутового сектору. В ті часи для будівництва трубопроводу не треба було грантів від Єврокомісії, пошуку інвесторів і азійської сировини. На все вистачало власних потужностей. Перший у Польщі та Україні 42-кілометровий газопровід з'єднав у 1924 році Дашаву з сусіднім Дрогобичем, а вже у 1929-му блакитне паливо 68-кілометровою ниткою прийшло до Львова. Так Дашава стала головним газопостачальником Передкарпаття і цілої Польщі.

Однак справжніми володарями галицького газу були корпорації, які за сьогоднішніми мірками можна було б назвати транснаціональними. На початку 30-х років західні компанії консолідували у своїх руках 84% газолінового виробництва Галичини. А 1938 року іноземні підприємства взяли під контроль видобуток газу-метану: 90% його зосередилося в руках десятки великих фірм, серед яких французький нафтовий концерн Naftowy Przemysi Malopolski, французька акціонерна компанія Premier, американська компанія Vacuum oil company.

Іноземні інвестори використовували на Галичині класичні методи конкурентної боротьби за газовий вентиль. Заради розширення ринку збуту вони вдавалися до двох методів нейтралізації суперника — викупу акції місцевого підприємства з наступним згортанням його діяльності або форсування модернізації та глобалізації виробництва. На початку 20-х років західні компанії, забезпечені власними сировинними ресурсами, які треба було просувати до споживача, здебільшого вдавалися до першого варіанта. Підтвердженням цього є скорочення нафтовидобутку і стримування газових розробок на Прикарпатті. Але наприкінці 30-х років, коли європейські інвестори монополізували галицький ринок, вони змінили тактику і перейшли до розвитку виробництва.

Пращур обленерго

Блакитне паливо спалювали передусім на електростанціях, яких лише у Львівському воєводстві налічувалося 37, більшість з них збудували німецькі фірми Siemens Halske і Siemens Schukert. Новий вид палива, на противагу традиційному сілезькому вугіллю, був економнішим та збільшував і без того високу прибутковість комунального підприємства «Міські заклади електричні», що управляло енергопостачанням та електротранспортом Львова.

Енергетики тоді жили не гірше, ніж нинішні топ-менеджери транснаціональних компаній. На вулиці Панаса Мирного спеціально для цього класу фахівців було збудовано котеджне містечко, що й сьогодні є одним з найпрестижніших і найдорожчих кварталів Львова.

Зарплату працівники «Міських закладів електричних» отримували авансом на початку місяця. Крім того, підприємство оплачувало їм лікарняні, доплачувало на утримання дітей, до 18-річного віку фінансувало їхнє навчання. Для інтенсифікації діяльності на початку 30-х років «Міські заклади електричні» реструктуризували: підприємство розмежували на електромережеве і трамвайне.

Щоб розмістити персонал структури, у 1933 році компанія «Міські заклади електричні» ближче до Львівської електростанції (потужність 25 000 кВт) збудувала нове велике приміщення в домінуючому тоді стилі функціонального конструктивізму (архітектор Тадеуш Врубель), де тепер зручно розквартирувалася СБУ. За 1932-1936 роки за проектом професора політехніки Габріеля Сокольницького електромережева павутина виходить за межі Львова і оповиває прилеглі до нього містечка: було змонтовано 10 підстанцій і понад 300 км повітряних ліній.

Висока дохідність галузі, як і сьогодні, грунтувалася на високих тарифах, що були рекордними у Європі: 1 кВт-год коштувала як 2 кг пшеничного хліба. Тому тільки половина львівських житлових будинків до Другої світової війни були підключені до електромереж, у менших містах цей показник становив не більш ніж 25%.

Маркетингова політика «Міських закладів електричних» стимулювала споживання електроенергії бонусними програмами. Наприклад, якщо споживач за місяць спалював 100 кВт-год електроенергії, він сплачував її за дисконтним тарифом, який був вчетверо менший, ніж загальний. Електроприлади в подарунок також були популярним прийомом для збільшення електроспоживання.

Операція «Кооперація»

Дрібний та середній галицький бізнес вже в ті часи зазнав наступу великого західного капіталу. Тож для захисту власних бізнес-інтересів підприємці відновили споживчу кооперацію — систему громадсько-господарських організацій, які задовольняли соціально-економічні потреби своїх членів. Ініціатором цієї реанімації і лобістським дахом для різногалузевих кооперативів у 1928 році став Ревізійний союз українських кооперативів. Українська преса всіляко піарила цей процес і на кінець 30-х років до лав кооператорів дружно входило дві треті українців Галичини.

Першими на галицькому ринку запрацювали господарсько-споживчі кооперативи, які займалися обміном продукції сільського господарства на промтовари і об'єднувалися у Центросоюз. Аграрний сектор був територіально розпорошений, і для ефективного збуту продукції йому бракувало єдиного центру. При цьому бартерна форма розрахунків захищала учасників торгових операцій від прогресуючої інфляції, яка роздмухувала суми купівлі-продажу до непідкріплених товаром мільйонних цифр. Але після урядової грошово-банківської реформи, яка заборонила фінустановам операції в іноземній валюті, а в 1924 році запровадила в обіг польський злотий (замість марки), розвинулися і кооперативи іншої спеціалізації.

У 20-30-х роках скромна галицька кооперація до світового рівня розкрутила молочний сектор Галичини. Казкова історія починалася з невеличкого кооперативу «Маслосоюз» у Стрию, який 1925 року налічував лише 5 крамниць. Лінійка якісних молочних продуктів, які пропонувалися на прилавках цих фірмових магазинів, не мала б перспективи навіть на внутрішньому ринку, якби кооператив не подбав про сервіс та брендинг. Покупці приходили до маслосоюзівських крамниць, щоб купити масло чи молоко, «загорнуті» у вишколені форми обслуговування, і без застережень купували молочні продукти, на яких була перевірена торгова марка — чотирилисник конюшини. Добре позиційований товар Маслосоюзу створював хороший поромушн і для продуктових виробів інших кооперативів, які згодом з'явилися на полицях маслосоюзівських магазинів. Наступним прийомом у привабленні клієнта стали фірмові заклади харчування, де можна було спожити молочні продукти з кавою, чаєм, медом.

У 1939 році Маслосоюз налічував уже 57 крамниць, де закуповувалося 70% клієнтів-неукраїнців, і експортував продукцію до споживачів Німеччини, Чехії, Австрії, Франції, Швейцарії та інших європейських країн. Присутність на зарубіжному ринку не мала експансіоністської мети: вона була способом диверсифікації бізнесу для Маслосоюзу на випадок економічної нестабільності на Галичині.

А головним осередком міської споживчої кооперації була «Народна торгівля», яка централізувала гуртову доставку товарів крамницям, розпорошеним у краю, і організовувала фахову підготовку працівників торгівлі. У міжвоєнний період вона також торгувала з великими світовими фірмами, імпортуючи колоніальний крам та просуваючи українські ремісничі вироби. На кінець 30-х років кооператив мав 31 склад-крамницю, майже 6,5 тис. членів та обороти у 5 млн злотих.

Для підготовки нових кадрів РСУК відкрив спеціальний навчальний заклад — кооперативний ліцей з трирічним терміном навчання. Але жоден випуск фахівців не встиг вийти з його стін, оскільки ліцей почав працювати 1939 року, тобто саме тоді, коли радянська влада ліквідувала кооперацію і кооператорів як клас.

Польські люкси

Для промоції господарської діяльності Галичини влада і підприємці 1921 року відкривають велику виставкову вітрину. Поблизу Стрийського парку у Львові відбувається ярмарок вітчизняних товарів «Східні торги». Львів'янам було що демонструвати на виставкових стендах, оскільки на Галичині крім базових галузей міцні позиції на ринку займали будівельна індустрія, харчова, легка, переробна та інші види промисловості.

Різноплановий товарний асортимент формували завод електротехнічних виробів «Контакт», скляні підприємства «Львів» і «Леополіс», кондитерські фабрики Branka, Hazet, Fortuna Nova, пивоварня, фабрика горілок Бачевського, фабрика консервів Рукера, друкарня «Атлас» і ще сотні різногалузевих підприємств.

Але промоушн був лише елементом дистрибуційних ходів, якими бізнесмени просували товар на внутрішній та європейські ринки. Щоб підтягнути збутову ланку, потрібен був висококваліфікований менеджмент. Наприкінці 30-х років у Львові для підготовки кадрів відкривають Вищу школу закордонної торгівлі. Інтелектуальний потенціал Львова на тлі інших міст промовисто демонструють цифри тогочасної статистики. У професійній структурі Львова розумові працівники становили 17%, малі купці та ремісники, які не винаймали робочу силу, — 18%, фізичні працівники — 44% всього населення.

Економічний та інтелектуальний розвиток Галичини позначився і на архітектурі: у цей період в будівництві домінує стиль функціонального конструктивізму. Тогочасні житлові, конторські, соціальні будинки, які сьогодні на ринку нерухомості називають польськими люксами і користуються найвищим попитом, вирізняються ергономічними формами без зайвих архітектурних деталей і мають усі повноцінні комунальні зручності, включаючи телефонний зв'язок. Особливої популярності ця архітектурна мода, законодавцем якої був Вітольд Мінкевич, набуває після виставки 1926 року «Житло і місто».

1939 року, коли у Львів заходить Червона армія і Галичина потрапляє під юрисдикцію Радянського Союзу, власники процвітаючих підприємств, банків, установ, магазинів змушені залишили край та емігрувати на Захід.

Іпотека для аграріїв

Фінансові установи вкладали гроші не тільки в розвиток найбільш економічно цікавих енергетичних галузей, але й у сільське господарство. Власне на село був орієнтований перший український банк, створений на засадах іпотеки, — «Земельний банк гіпотечний». Комітет його засновників об'єднував найвідоміших людей Галичини — митрополита Андрія Шептицького, єпископа Костянтина Чеховича, єпископа Григорія Хомишина, докторів Костя Левицького, Стефана Федака, Ярослава Кулачковського, Тадея Соловія. Найбільшими акціонерами банку були митрополит Андрій Шептицький — 100 акцій, товариство «Дністер» — 100 акцій, Крайовий союз кредитовий — 25 акцій, кооператив «Народна торгівля» — 25 акцій, др. Т. Соловій — 25 акцій. Але статут «Земельного банку гіпотечного» регулював вплив великих акціонерів на прийняття ключових рішень. Він, зокрема, передбачав, що кожні 5 акцій забезпечують один голос на зборах, але жоден власник акцій не міг мати більш ніж 20 голосів.

Крім надання традиційних кредитів банк розміщував на фондовому ринку власні заставні листи різного номіналу, які були вигідні як фінансовій установі, так і вкладникам. Заставні листи давали 4,5% прибутку на рік і були забезпечені невеликими селянськими господарствами.

Коли під час грошової реформи налякані нестабільністю і неврожаєм вкладники фінустанов забирали депозити і обмінювали їх на долари, «Земельний банк гіпотечний», на відміну від великих польських банків, у яких після вимушеної переоцінки активів і пасивів курс акцій впав до 0,10-0,50 злотого за акцію, втримав курс своїх цінних паперів на рівні одного злотого.

Акційний капітал «Земельного банку гіпотечного» на 1 січня 1925 року становив 262 тис. злотих, вклади клієнтів — 197 тис. злотих, кредити — 564 тис. злотих. Надійним нерухомим капіталом фінансової установи був будинок, який після переоцінки коштував 240 тис. злотих. У травні 1925 року, щоб витримувати конкуренцію, збори акціонерів «Земельного банку гіпотечного» приймають рішення про збільшення акціонерного капіталу до 1 млн злотих. На кінець 1925 року чистий прибуток іпотечної установи сягає майже 20 тис. злотих, зискоділ (дивіденди) — 6%, у 1926-му ці показники відповідно збільшуються до понад 57 тис. злотих та 5%. 1928 року банк нарощує акціонерний капітал до 5 млн злотих. Кореспондентська мережа «Земельного банку гіпотечного» охоплювала Нью-Йорк, Париж, Відень, Лондон, Вінніпег тощо.
До речі

30% усього населення Львова живе з промислу, 20% — з торгівлі, 10% — з комунікації, 7% — з домашньої прислуги, 7% — з публічної служби та 4% зі шкільництва.

З доповіді Володимира Огоновського «Львів у цифрах» на засіданні статистичної комісії НТШ у 1938 році.
Аероград

У часи належності до Польської республіки на Галичині стрімко розвивався транспорт. Індустріальні темпи регіону потребували нових логістичних рішень. До державних залізничних колій приватні підприємства добудовували сотні кілометрів вузькоколійних ліній, якими покривають Карпатські Бескиди. Фірми «Брати барони Гредлі», «Годуля» та інші використовували ці адаптовані до гірської місцевості шляхи сполучення як оптимальніші комунікації на лісорозробках. А щоб обслужити державно-приватну імперію залізничного транспорту, на ремонтних заводах у Львові та Стрию, які стають найбільшими підприємствами краю, працювало відповідно 1300 і 700 робітників.

Понад те, адміністрація краю опановувала повітряний транспорт. Окружна дирекція державних залізниць у Львові уклала низку угод про купівлю землі в громади Устянова під будівництво аеродрому, що дозволило розбудову допоміжної «небесної» інфраструктури — ангарів, доріг до аеродромів у Скнилові та інших місцях. У період між двома війнами Львів авіашляхами сполучали з Варшавою, Гданськом, більшістю великих міст Польщі, Салоніками, Римом, Таллінном, Віднем.
#219
2 січня, прокинувшись та виявивши, що глова не болить, вирішив кудись поїхати. По хаті, покладені звечора на вільні матраси та килимки, хропіли друзі. Новий рік, курча. Вчора ми випили все, що було в хаті, потім хто мав наснагу ще грав до 5 ранку в "Монополію". Новий рік, що тут скажеш.
На годиннику була 9 ранку, я вирішив нікого не будити. Зібрав рюкзак, заварив чаю в термос та й пішов до Янівського. Звідти їдуть маршрутки до Яворова. Заплатив 12 одиниць національної валюти, проїхав біля години часу та й вийшов за селом Терновиця Яворівського району, на перехресті. Отут, якщо бути точним. До речі, місцеві називають село ТЕрновиця, з наголосом на першому складі, ця інформація може стати у пригоді шпигунам і диверсантам для маскування на місцевості.

Метою моєї поїздки було ось це місце, комплекс напіврозвалених будівель, що, напевно, мають відношення до ВО "Сірка". Висока восьмиповерхівка з темними дірками-вікнами добре проглядається з іншого берега затопленого кар'єру, де розташовані Крокуючі екскаватори. 

Зараз вже важко сказати точно, що саме розміщувалося в кожній окремій напіврозваленій бетонній коробці. Природа тут впевнено і монотонно відвойовує те, що свого часу люди намагалися забрати. На місці кар'єру зробилося справжнє море зі своєю унікальною екосистемою. Будівлі цехів щоразу сильніше руйнуються вітром, сонцем і дощем, а з-під землі то тут то там стирчать арматурні спотикачі - залишки поглинутих землею плит.

До будівель веде рівна і широка бетонка. По обидва боки - болото і стіна сухого очерету. Причому місцями вода має дивовижний синюшно-фіолетовий колір. А ще аристократичний запах зіпсутих яєць (курячих, а не котячих, як хтось міг би подумати) і ще чогось поганого.



Отак я і йшов собі. По сірій бетонці, через жовтий очерет. Справа на горизонті простягалися горби з чорною випаленою травою, напевно, сліди життєдіяльності кар'єру. Час від часу проїжджали мікроавтобуси (на озеро, напевно) і одного разу старенький ЗІЛ-сміттєвозка.
Звуковий супровід складався з завивання вітру в дротах ЛЕП та змерзлого і хрипкого каркання ворон, яких в тих краях цього року вродило доволі рясно.

Потім почали траплятися перші залишки промисловості.







А це вже я на місці. Одна з будівель, триповерхова, з побляклим та пошарпаним прапором при вході, діюча. Люди там були, стояла техніка, але знайомитися я не йшов. А вони особливої уваги на мене і не звертали.
Облазив замість того розвалені будівлі навколо. Ніц там аж такого цікавого нема - сміття і арматура під ногами, дірки в перекритті, сліди діяльності пейнтболістів.













Опис якогось техпроцесу, знайдений в одному з цехів. Документ датовано 1967 роком.









Затоплений кар'єр. На горизонті - ледь помітні труби Яворівської Сірки і вершечки стріл Крокуючих екскаваторів.



Бомбосховище. Абсолютно порожнє, якщо не враховувати маленький невирізаний шмат вентиляції. Має два основних виходи.







ВШ зсередини.







Бетонний бункер, прикопаний землею, з люками (тобто дірками) зверху. Висота - десь три метри, всередині сухо. На мою думку - водосховище.

 





На березі сміттєзвалища стояв екскаватор. До нього я і пішов далі. До речі, на Вікімапії екскаватор сфотканий в іншому місці. Цікаво, яким чином вони його туди затягнули?









Екскаватор обліпило різними кульочками та іншим сміттям, що вітер його зміг донести зі сміттєзвалища. Вигляд від того він має доволі епічний. А це будка сторожа.



А ось найбільш дивне і незрозуміле місце, яке я того  дня побачив. Пересохла криничка (?) з накриттям і дерев'яним хрестом біля неї, розташована десь в лабіринтах вузьких і ледве помітних стежок посеред сосен і сухої високої трави. Вся обставлена лампадками, образками, вервичками та вицвілими штучними квітами. Чому саме тут? І в честь якої події встановлена?











Оце і все. Вертаючись назад, намарне намагався позчищати з черевиків суміш мокрого піску з глиною. Тримається, зараза, гірше цементу. Такий же суглинок красувався на чоботах і кросівках студентів, що їхали зі мною до Львова маршруткою Львів - Ближнісела. Маршрутка була тепла і пахнула свіжими пиріжками та іншим смачним їдлом зі студентських сумок. Задоволений теплом і прогулянкою, я задрімав...

Альбом на Пікасі.

Тут обговорення.