Вибір 2004

Автор Golem, 19.09.2012 16:19:32

« попередня тема - наступна тема »

0 Користувачі і 1 Гість дивляться цю тему.

Golem

Вирішив поділитися спогадами як то було тоді. Поки сам не забув і щоб інші теж згадали себе в цих подіях. Це історія, а не політика. То ж прохання політику тут не шукати і ділитися своїми історичними спогадами цієї події.

----------------------------------------------------------------------------------------------------

Вибір 2004

"Та всі вони підераси" думав я в далекому вересні 2004 року і особливо не кремпувався ділитися цими міркуваннями з оточуючими. Хтось погоджувався, хтось починав мене переконувати ніби Ющенко це наше майбутнє, що він і тільки він, що підераси це всі решта крім нього а він укупі з Тимошенко Святі.

Щоб молодше покоління краще розуміло, про що далі йтиметься, дозволю собі короткий екскурс в новітню історію України. Після розвалу союзу наступили тяжкі 90-і роки, не було ні грошей, ні роботи ні надії на краще майбутнє. Президентом України більшу частину часу був Кучма, відповідно і всі біди асоціювалися з ним. З приходом нового тисячоліття ситуація відчутно пішна на покращення: є робота, перестали відмикати світло, почала зявлятися тепла вода, в людей зросли зарплати, стипендії і пенсії, стало можливо купити нову сучасну побутову техніку хоч і в кредит, повсюди почали використовувати компютери. Так сталося що саме в цей час премєр-міністром були Ющенко і Тимошенко які, звісно що, покращення життя країни приписали собі. І от в 2004 році мали відбутися чергові вибори Президента. Кучма вже вичерпав ліміт перебування при владі і всіляко старався пропихнути «свого» Януковича. А Ющенко і Тимошенко були в опозиції і хотіли прийти до влади(хоча вони тав вже ітак були), обіцяючи всім золоті гори.

Чому я не вірив тоді в Ющенка і Тимошенко ? Та бо вони, як і всі політики, тільки багато говорили. Минулі успіхи більше були схожі на вдалий збіг обставин а не на виконання попередніх обіцянок. То ж на вибори йти я не збирався і політикою особливо не цікавився.
Ні! Янукович мені подобався ще менше. Але голосувати за менше зло з двох я категорично не погоджувався і не погоджуюся дотепер, бо це суперечить самій суті демократії.

По ідеї, депутат це людина, якій я доручаю представляти мої інтереси на загальнодержавному рівні. Цій людині я довіряю і вважаю шо вона справді може предсатвляти ці інетерси. Якщо в списку нема людини яка би змогла це зробити, я їй, відповідно, нічого і не доручаю. Простий приклад: ви прийшли в ресторан і замовили пиво. Вам принесли одне скисле а друге стухле, з умовою що Ви обовязково маєте одне з них вибрати і випити. Звісно що з такого ресторану ви підете геть і не будете там пити жовдне пиво. Аналогічно і з виборами.

Час йшов, Ющенка то травили, то дебатували, байдуже. Судячи з настроїв оточуючих на заході всі були за нього, ну то й добре. В понеділок вранці після виборів я пішов собі спокійно на пари. Не встигли ми сісти за парти як викладач повідомив, що Юнукович переміг навіть на заході, що в центрі міста збирається мітинг і що ми вільні і можемо йти собі на цей мітинг. Я зрадів і пішов на роботу ? Була 11 година ранку, щойно вийшовши з університету на вулицю Коперника я зрозумів всю велич події: маси, колони людей, всі йшли в сторону центру міста. Були це, в основному студенти, яких теж відпустили, але серед них також і курсанти, і пенсіонери.

На роботі я ввімкнув україномовне в той час Радіо Люкс щоб послухати новини. Цікаво ж, стільки двіжухи, не часто таке буває. Там тоді працював один ведучий, не памятаю його імя, який дуже переконливо, розумно і патріотично вів прямий ефір. Він пояснював що саме зараз відбувається, що в Донецьку явка виборців 120 відсотків, що за Януковича на Західній Україні проголосували навіть мешканці моргу і тому подібне. Він так і сказав, що не має занчення чи ти підтримуєш Ющенка чи ні. Ти повинен виступити на захист власної гідності, власного середовища життя (щоб не казати слово Держава) не можна так нахабно робити з людей дурнів. Я з ним погоджувався.

На роботі всі були патріоти тому не то шо відпустили, спеціально скерували мене на мітинг в центр. Тоді ж по радіо багато говорилося про поїздки в Київ, як Укрзалізниця відмінила поїзди, як люди збираються на майдані, як ДАІ ставлять їжаки на трасі і все таке. Підбадьорювало, що місцеві попри трасу, за словами радіо, допомагали подорожуючим, попереджали про небезпеку, забирали перешкоди з дороги і просто стояли з прапорами попри дорогу.

То ж я пішов на мітинг. Хотів показати насамперед собі шо мені не байдуже до цих подій, що я Є та й просто подивитися на збіговисько собі подібних. В Київ, якщо і їхати – то тільки на допомогу самому Ющенку персонально. Ні під гаслами партій «Кучму за Грати», «Зелених на Город» і «Ми за ЄдУ». Тільки якщо Ющенко, уособлення несправедливості, сам скаже аби ми їхали і помогли йому. Ще на підходах до Проспекту Свободи все було забито людьми. Вони вилазили на ліхтарі і дахи, на все що піднімалося над натовпом щоб хоч шось бачити. Люди були всюди від Оперного і аж до Міцкевича.

Всі прийшли висловити протест проти нахабного ляпаса мокрими трусами по обличчю, який Янукович дав всім українцям. В тому числі і тим, що за нього голосували добровільно.

Вже тоді в мене виникла думка що якби ці вибори провели більш делікатно і філігранно, зробили другий тур, все підмазали і приховали так щоб це не було очевидно – то не було б і ніякого протесту, не було б Помаранчевої Революції. На мітингу виступали всякі хори і депутати, всі щосили кричали Ю-Щен-Ко!!! Махали різними прапорами. Я вперше був на такому великому мітингу(з 1989-го я памятав мало), мене реально вразила та кількість людей, я заздрив тим хто тоді працював чи жив в центрі, визирав з вікон і міг все бачити. Тоді ще я подмав про землю під ногами, де всі ми стояли один коло одного і не було навіть рюкзака поставити, одні ноги. А що як вона провалиться? Що, якщо під землею древнього Львова є таємні ходи? Через чотири роки я там побував, саме під тим місцем біля Памятника Шевченку де колись стояв і переконався, що величезні пустоти справді є і що колись, можливо, їх занедбають і вони й справді проваляться і поховають якусь революцію. Або розпалять.

Тут на трибуну вийшов Олійник, представився як голова Штабу Ющенка і повідомив, що Віктор Андрійович особисто просить всіх хто може їхати до Києва аби його підтримати. Автобуси стоять коло Макдональдсу, записуватися коло памятника Грушевському. І все, короткий простий виступ і вся потрібна інформація в ньому є. Саме тоді я здибав на тій же площі Любка, Бодуна і Лядика, моїх однокурсників яких я тоді вже троха знав. Вони були неформалами, Любко, анприклад, мав довгий хаєр і косуху, грав на гітарі і жив в дуже колоритній кімнаті з плакатима Озі, радіодеталями на кухні в холодильнику, пляшками з-під пива під ліжками, двісті-ватними комбіками замість столів і тараканами. Хоча надворі і було сіро та похмуро, падав сніго-дощ, дув вітер - ми всі вирішили негайно їхати в Київ! План ніхто довго не обдумував, просто давай їдемо і все, а атм далі буде видно. Присітність нашої тушки на Майдані Незалежності вже допоможе Ющенку. Речей в мене як таких, тоді не було, все на собі. Вертатися на Квартиру до бабки москальки особливо не було за чим. А тут ще й така компанія! Тож ми пішли всі разом в сторону гуртожитків збиратися в Київ.

Може хтось ше памятає Інтермаркет на Сахарова, оди з перших Львівських супермаркетів. Було там дорого, але дуууже круто як на той час, по Європейськи. Там ми, довго не думаючи, накупили чорного хліба, шпротів, паштету, ковбаси і пива і з тим всім, перезбуджені і самозадоволені пішли на касу. Касирка й питає: то ви в Київ? Не знаємо шо й повісти, а раптом вона за Януковича і не продасть. В світлі всього шо розказували. Невже влада заборонила продавати продукти мітингувальникам з оранжевими стрічками? Але кажем як є, як нє то поїдемо голодні. Вона й відповідає: «Я зразу так зрозуміла, всі беруть приблизно то саме» і посміхнулася нам. Хоч продукти ми і мали та й бажання було, але ввечері вже всі автобуси порозїхалися, по радіо казали шо на Київ поїзди не ходять а центром ганяли скажені на машинах з оранжевими прапорами і кричали «Ющенко Так!» Була чудова карнавальна атмосфера і не хотілося йти долому.

До речі, про Оранжеву чи як  то кажуть в діяспорі Помаранчеву символіку! Геній той хто її придумав! Теплі оранжеві стрічки дуже приємно дивилися на сірих осінніх вулицях і мимоволі асоціювалися з чимось теплим і прикольним. Памятаю, як одного ранку весь проспект Шевченка був обвішений стрічками, кожна гілочка на дереві була акуратно обмотана помаранчевим целофаном. Потім Оранжевий шалик повісили на Грушевському на шию, дивилося доволі стильно. Взагалі яскравий оранжевий колір на чорно-сірих людях, якими ми всі тоді здебільшого були, асоціювався з цимось прогресивним, з сучасним європейським, з модним. Я тоді ніц помаранчевого не мав і це було в страшному дефіциті. Стрічки і повязки роздобув потім аж в Києві в середу. Так і носив незнімаючи. А на деервах коло Сколе вони провисіли аж до 2007 року. Напевно з тих часів в мене і зародилася любов до цього кольору, ще й досі маю яскарво оранжеву куртку, оранжеві шорти і багато іншого помаранчевого.

В 10 вечора записавшись на завтра на автобус ми, перенасичені враженнями зі стоптаними і мокрими ногами рушили назад у гуртожиток. Я тішився зі змоги переночувати в крутій кімнаті, де до того тільки кілька разів був, а також зануритися в атмосферу неформальності. Ще досі памятаю Бодунячий підсилювач на ГУ-50 який фонив і водночас грав «З Янголом на Плечі» Чубая. А ми, захмелілі від пива і тепла батарей, говорили про електроніку та про те, що завтра робитимемо, і поступово засинали під цю музику.

Наступив ранок. Автобусів на всіх не вистачало. Ми стояли і мерзли коло Памятника Грушевському, Лядик ходив і організовував якісь списки, нічого не було ясно, хотілося пошвидше вже їхати а також їсти і зігрітися. Якби не революційний дух і бажання все ж добратися до Києва, пішов би додому. Але про це і мови бути не могло. Навпаки, складність і перепони ще більше зміцнювали мене в бажанні йти воювати, в душі я готовий був спати на Майдані Незалежності на снігу, головне шоб бути там.

О 12 годині дня подзвонили з роботи і сказали шо їдуть всі разом на Київ двома машинами і чи Я не хочу? Ха, ще й питають! Я, звісно погодився, запропонувавши вільне місце в авто Тарані, який був підтягнувся і теж хотів в Київ. Так як місць в автобусах катастрофічно не вистачало, я вирішим що для блага загальної справи вартує розстатися з компанією і поїхати машиною, тим самим звільнивши два місця в автобусі для інших, хто не зможе авто.

На роботу я вернувся в статусі героя. Адже тільки я був на мітингу, тільки я, незважаючи на всі поневіряння, старався сам поїхати в Київ. Решта просто спостерігали за всім цим по телевізору. Начальство в мене було патріотичне тому витрішило раз така серйозна і вседержавна справа, то слід закрити фірму на тиждень і поїхати всім в Київ на дистанційну роботу. Поїхали всі крім пролетаріату-токарів і Глазкова-Москаля, який був за Януковича.

Виїхали ми пообіді і серйозно переживали чи не зупинятимуть нас дорогою, чи все буде гаразд. То вже був вівторок. До того часу протест став всенародним, майдан наповнився людьми і влада зрозуміла, шо точковими заходами як ото перектиття доріг чи відміна поїздів вона його не загасить. Ми мали синьо-жовтий прапор який я всю дорогу тримав висунутим з вікна, Львівські номери. Попри трасу нарід стояв і махав нам у відповідь. Було приємно і незвично, що народ так обєднався.

При підїзді до Києва в службової Таврії відмовили гальма і вона їхали строго за нашим ланосом. Шоб якшо шо – вїхати в свого. Але обійшлося. Київ наступав доволі довго. Коли ж нарешті по проспекту Шевченка ми вїхали в самісінький центр - то було якось аж ніби розчарування. Невже все так просто, ніхто в нас навіть документи не перевірив? Це був мій перший раз в Києві. Парковщик, почувши шо ми на протест передзвонив власнику і сказав шо ми можемо стояти тут скільки хочемо. Пізніше ми ще не раз будемо стикатися з такою взаємодопомогою і альтруїзмом, вперше і сподіваюся не востаннє в житті.

Звісно що ніякого сну, а всі зразу на майдан. В 23 вечора ми пішки почали ходити по столиці і щосили кричати різні революційні гасла: «Ющенко Так», «Ківалов Підрахуй», «Міліція з Народом», «Разом нас багато». Все що спадало на думку. І народ, замість того щоб крутити пальцем коло скроні, з захопленням кричав нам у відповідь. Була своєрідна мова, спілкуватися, через шум, можна було лише гаслами. Цей момент я запамятав надовго.  Весь центр в вогнях, сцену правда вже вимкнули, зате купа машин з люків і вікон яких виглядають люди з прапорами, багато хто ходить з радіоприймачем і слухає новини, нема ні пяних, ні агресивних, ні поліцейських. І наметовий табір, заснований ще до виборів, зараз був справжнім містом в місті. Великі і малі, кольорові і брезентові, холодні та затишні. Тоді без туристичного досвіду я ще не розумів як то можна жити в такому тонкому наметще й на бруківці і невже там справді затишно і не холодно. Всі вони стояли за символічною огорожею. З трибуни хтось виступав, запрошували виступити і мене, на екрані показували результати підрахунку, люди усміхалися один одному навіть якшо наступали їм на ноги. Та все ж, сон нас зморив, і ми мусіли заночувати в машині. Тепер я знаю що там, в наметах, було значно краще ніж в наших машинах. Та все ж.

На задньому сидінні Славути місця шоб лягти двом нема, та ще й тільки одне покривало. І голод, і холод, пального майже нема щоб грітися. Спалося мені кепсько і я був дуже радий шо вже ранок. Так змерз, міг ледве рухатися, та знав шо рухатися треба бо так зігріюся. Ранкова хавка в фастфуді і вйо до роботи. Ми ж сюди не розважатися приїхали.

За рахунок того що ми були всією фірмою з Директором і замами то й поводилися відповідно. Портягом всього тижня вставали о 7 ранку, їхали на майдан як на роботу, орагнізовано їли, брали участь в усіх заходах, приїжджали на нічні чергування і все таке.

Була Середа ранок. Весь Майдан незалежності повний людей. Ніхто вже не боїться, з трибуни відверто говорять, всі чекають вечора і виступу Ющенка. Камера показує радісні обличчя натовпу і я хочу побачити на великому екрані і себе. Зі сцени лунає команда: всі до будинку Уряду і вмикають пісню Бурмаки «Ми йдемо». Це було неймовірно, я тоді впевше почув цю пісню і більше ніколи вона мене так не перла як тоді. Наскільки це звучало доречно, наскільки ритм музики збігався з вібраціями натовпу. Падав дощ зі снігом, я був весь мокрий, шапку навіть не пробував знімати бо було б холодно її потім надівати знову. Всім навколо було так само неприємно. Може неспроста час виборів призначили на пізню осінь, коли найгірше йти і протестувати?! Та все ж ми трималися за руки, кричали щосили «Ківалов Підрахуй» і йшли і йшли. Саме під час цих походів Києвом я для себе вивчив його географію, запамятав що і де, побачив ті будівлі, що їх нам щодня показують в новинах. Який же центр Києва простий і зрозумілий, значно легший ніж у Львова.

Мої друзі оселилися в Народному домі. Там же ж розміщувався і штаб. Штаб займався розподілом доброчинних пожертв, організаєцією транспорту з Києва, розселення по квартирах, масовими походами, підтриманням порядку і все таке. Аж дивно тепер як згадаю, підприємці привозили цілі буси харчів, одягу, побутових речей. Хто шо мав і чим міг допомогти. Добровольці цілодобово готували і годумали. Та все ж. Місця на всіх не вистачало, теплих речей також. Люди в народному домі спали прямо на підлозі, один біля одного як біженці з Косова. Було неймовірно душно, тісно і незатишно серед цих напівроздітих немитих тіл, що спали в нетривкому забутті. Страшно було навіть шепотіти, аби їх не розбудити. А ше мобільний був перманентно перевантажений, не подзвониш.

Нам повезло. Ночували ми в зам міністра екології з яким мали ділові стосунки наші шефи. Жив він у великій квартирі, щодня давав нам їсти, нові сухі шкарпетки і пасту для взуття, дозволяв користуватися гарячою водою яка тут була цілодобово (о диво столиці!) і взагалі поводився дуже гостинно.

З середи на четвер вночі він нас завіз під кабінет міністрів аби ми сторожили щоб щось звідти не винесли і когось не пустити. Саме тоді я й почув бочки, ці сучасні литаври, які монотонно і загрозливо нагадували про народний гнів. Це було дійсно вражаюче видовище. При помаранчевому світлі ліхтарів через туман напівзігнуті постаті монотонно шаманили страшенний гуркіт. Також в четвер прозвучала пісня «Разом нас багато, нас не подолати» яка тут же стала всенародним хітом. Пісня складалася тільки з гасел вміло поставлених в ряд під просту мелодію. Та все ж на майдані, серед мільйону людей вона вражала до глибини кісток, заставляла вірити шо в нас все вийде. Та й не доскладних мотивів нам тоді було.

Нарід абсолютно добровільнор відмовився від насильства і алкоголю, пяних обережно просто виводили з майдану самі ж протестуючі. Таких нам не треба! Не було жодних сутичок чи бійок, в мене навіть телефон ніхто не вкрав з зовнішній кишені. Хоч я часто пропихався посеред антовпу і зробити це було легко.

Пригадується як приїхали Данєцкі шахтарі і Вітренко. З другої просто всі сміялися і це обеззброювало всю їх ходу, б вони очікували сутичок і перепалок. А ми дивилися на них як на клоунів що за гроші йдуть під дурнуватими гаслами. З шахтарями було по інакшому. Ті щиро були переконані в своїх ідеях, шо захід живе за їх гроші, шо всі вони бандерівці. Та все ж, після спокійних бесід, пояснень і дружнього ставлення коли їм приносили з помаранчевого табору теплі речі та харчі ті теж здалися. Здалася і влада. Це сталося в четвер і це, мені здається, був день перемоги революці. Виступали Тимошенко і Ющенко і оголосили шо вибори визнано недійсними. А виступати вони вміли! Після четверга можна було їхати додому. Тимошенко з трибуни оголосили шо результати виборів визнано недійсними і буде перерахунок. Ми свого добилися, ми довели що не бидло.

Правда ми ще побули до суботи, щоб пересвідчитися шо нашу перемогу не заберуть як натовп розїдеться. Щобд пересвідчиться що верхован рада прийме що обіцяла прийняти і потім поносити Литвина на руках. Але це вже убв стан ейфорії, зник бойовий дух, всі просто раділи перемозі. Тимошенко все так само переконливо виступала з трибуни, нарід так само ходив маршами на Верховну раду і Уряд. Та до суботи всі ключові рішення були вже прийняті і ми собі йсопкійно поїхали назад у Львів.

Треба відзначити, що ніколи я за такий короткий час так добре не відпочивав. Буквально за один день робота повністю вилетіла з голови, замінившись на де взяти транспорт, де поїсти, куда зараз треба йти, що кричати, за ким пильнувати аби не вийшов з уряду, хто і шо сказав по телевізору, коли хто буде виступати і де ж ві з ким ти маєш зустрітися і як їх не загубити в цьому натовпі. Та й багато інших думок як ото де взяти помаранчеві стрічки або як краще пастувати шкари аби довше не протікали. А ще спілкування з сотнями і сотнями людей, знайомими і незнайомими. Кайф шо ти не один, шо інші теж так думають. Саме на Майдані я за тиждень зустрів майже всіх кого знав і кого давно не бачив. Тиждень насправді тривав дуже довго, кожен день був насичений тижнем подій, починася і закінчувався абсолютно несподівано.

Вершувшись у Львів я зіткнувся із захопленими та скептичними думками з приводу того, що відбулося. З захопленими все ясно. На закиди скептиків шо от ти їхав, там за інших мерз, а насправді з того нічого не буде, вони обманюють і все таке я завжди відповідав одне. «Я не шкодую. Там було реально класно! Я ніколи не відчував подібного братерства натовпу. Я б ще раз поїхав навіть зараз, в 2012 році, знаючи точно шо всі вони 100% підераси а Янукович ітак прийшов до влади.»

Дігери всіх країн єднайтеся!

gribkoff777

Пригадую той час. Сподобалася аура на Майдані...
"Peace is that brief glorious moment in history when everybody stands around reloading." T. Jefferson

YserL

Насичений був період. Я якраз готувався до вступу у ЛНУ. Репетитори теж їздили. Вступали лише по знаннях, всі боялися взяток, зато за наступні роки відбили бюджет.
Люди стояли під дільницями, чергували. Був на дільниці у 99 школі. Думали, що хтось лазить по даху, ми з міліціонером вилізли на дах школи. Люди знизу кричали що викличуть міліцію)))
А ще на 2 турі хтось замінував дільницю))) Ми все обійшли, нчого не знайшли, але подзвонили наверх. Але й народу зїхалося:
1 бобік беркута, який стояв із автоматами на вході, всі питали що сталося)
1 газель пожежників
1 велика пожежна машина
1 газель із кінологом. Гарна собачка
1 газель газівників
2 швидкі
купа машин цивільних. Народу в погонах було...
За годину нічого не знайшли.

Читаючи зараз інформацію про Грузію, про їхню владу, міліцію, медицину..., і дивуєшся, як такий шанс могли упустити з рук.

linuxoid

Для мене 2004-й був переломним. Будучи не зовсім сумлінним студентом вибори стали черговим приводом забити на пари, що я і робив. Хотів поїхати в Київ, але і  Львові було весело, особливо вночі, коли всі грілися оковитою в центрі і гріли всіх бажаючих, називаючи це нічною вартою. Ще качка мене копнула вступити в пору, от і шлявся з малолєтками, на тоді, викрикуючи гасла коло податкової і всюди де тільки можна було. А потім в результаті несумлінності - два завалених іспити, академ. відпустка, призов в армію, в котру мене не взяли і болісний процес осмислення помилок, котрі після поновлення на навчання були виправлені.
Підтримую Golem'а, щодо демократії і двох зол - потрібно госолувати не емоціями чи стадом, а головою, ну це так.

Golem

Співати під мотив "Разом нас Багато"

"
Апроксимаціям - НІ!
Кореляціям - НІ!
Функціям - НІ, Ні Алгебрі!

Фізкультурам - ТАК, Фізкультура - ТАК!
Це наш предмет!
ТАК! ТАК!
"
Дігери всіх країн єднайтеся!

Golem

Сьогодні річниця помаранчевої революції . Якби не Львівська хвиля то б і не знав. Є привід потягнути ввечері чарчину за Вибір-2004.

Дігери всіх країн єднайтеся!

Synoptyk

Зберіг.як згадку про Майдан. Може колись і стане у пригоді.
...Бо ж тепер вона знала, куди йде, і казала сама собі: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо."
А.Мілн, "Вінні-Пух та його друзі", пригода 16.

STALKER

Відео з домашнього архіву YserL. Опубліковано з його дозволу. Оцифровка моя.

229 Гості, 0 Користувачів