Всім привіт ;D
І мій перший звіт присвячується міжнародному жіночому дню, тому що саме у цей день я руфнула Дніпровську телевежу висотою 180 м. Та спочатку у 8 годині ранку я пробігла на честь свята 8 км. Далі по плану була лазерна епіляція (все по жіночому) та саме там з'явилася думка "Чому б мені сьогодні ще й не руфнути телевишку?". Тому відразу після цієї "прекрасної" процедури я і вирушила у напрямку вулиці Телевізійної.
На минулих вихідних ми з BATGIRL навідались сюди, вже вспіли порозглядати усе та позаглядати у різні куточки. Я тоді включила мороз та просто зайшла натериторію, а BATGIRL оглядала периметр з зовнішньої сторони. Мене можливо ніхто з охоронців й не помітив би, але собачки там більш уважніші. Охоронець мене наздогнав вже тоді, коли я вспіла навіть все отфоткати. Швидко зробила вигляд, що просто зацікавилась виглядомвежі, вирішила її пофоткати та написати статтю до інтернету. Охоронець повірив та навіть порадив вигідні на його думку ракурси (так, мені було соромно, алетреба було прибрехати).
Так ось, цього разу головні ворота були закриті та один із варіантів "зайти та простопопросити залізти" вже не спрацював. Обійшовши територію, я знайшла зручні ворота для залазу, які знаходяться у кінці території, де минулого разу нікого не було видно. По ідеї усі охоронці знаходяться майже на іншому кінці території.
Я залізла напаркан та всілася там. Лізти чи не лізти? Ось яке питання стояло у мене у мозкута не давало ворухнутися. Я розуміла, що якщо я буду лізти, то 95% того, що охоронці викличуть ментів. Ссикувала я тоді більш за все з приводу роботи та ментів, але ногами вже стояла на забороненій території. Стояла, дивилася та думала. Але ноги самі мене повели все ближче та ближче до наступного паркану перед самою вежею. Дивлюся та розумію, що там того заборчику, він зовсім малесенький. Я швидко його перелізла і зрозуміла, що ходу назад вже немає. Тільки вперед!
Підбігши до залазу, я почала лізти. Ніхто мене до цих пір так і не побачив би. Я ще не вспіла долізти навіть до першого переходу, як почала волати сигналізація. На всю цю трикляту територію. Тут я вже зрозуміла, що мене почули всі і навіть більше.
Мені казали, що то важко, лізти угору, але я не думала, що настільки. Долізши до першого "острівка" я вперлася в закритий люк. На ньому красувався замок. "Як чудово! І що, мені тепер злазити?Ну уж ні". Поозиравшись я зрозуміла, що туди і так легко потрапити, полізши збоку. І ось вже через хвилинку, я була на першому переході та переводила дух. "Як я туди полізу, як я вже втомилася!" - думала я, але все ж таки піднялася і полізла далі. Періодично оглядала територію телевежі, але там наче нікого не було, і ніхто не гукав мене спуститися та не волав що я там дурна роблю. Дивно! Вже трохи згодом, коли я втомилася ще більше, я побачила, що на територію відчиняються ворота та стрімко біжить охоронець. Біг він навіть не до мене, аж трохи образливо стало, що ніхто навіть увагу не звертає, що ти вдерлася до них на вежу. Охоронець побіг до будови, де вимкнув сигналізацію. Часу розглядати його в мене не було, я просто лізла вгору. Вітер підіймався все дужчий і дужчий, зарядка на телефоні сідала (так, дурне полізло з майже сівшим телефоном), сонце сідало та попереду ще лізти і лізти. Тож я і лізла. Мигцем побачила як на територію заїхав поліцейський патруль, запаркувався та з машини ніхто не виліз. Всі розуміли, що поки я доверху не долізу і не спущусь, волати на мене немає сенсу.
На самісінькій вершині відкривалося просто бомбезне видовище. Виднілося Дніпро з усіх сторін. Усе місто було ніби-то у тебе на долоні. Ти можеш побачити кожний куточок, кожен мост та я навіть побачила свій будинок. Здавалося, що якщо піднятися ще трошки (але вище було нікуди), то ти й сусідне місто побачиш :)
Надивившись вдоволь, я швидко пофоткала, зняла відосики та пора було лізти вниз. Вітер був такий сильний, що здавалося і телефон із рук зараз просто вилетить.Лізти донизу я старалась швидко, але сил вже було мало, тож чим нижче я була, тим повільніше лізла. Поки лізла побачила, як на територію заїхала ще одна поліцейська тачка. Тож внизу мене чекали вже два наряди поліції.
Нажаль наліпок експлореру в мене не було, тому на такому годному місці, як ця телевишка все ще її бракує
Лізти донизу хотілося ще менше. Але що робити? Лізу
Усі поліцейські скупчилися внизу біля моеї драбини та ліниво чекали мене. А я все повільніше і повільніше лізла. Сил вже майже не було. Коли я з'явилася у їх полі зору, то тільки тоді вони зрозуміли, що лізе дівчина.
Опинившись на землі я відчувала, як в мене вискакує сердце та тремтять руки. Поліцейських було десь 6-7 чоловік, 2 чи 3 охоронці та навіть головний інженер приїхав. Ось така компанія чекала на мене. Вони дуже здивувалися, коли побачили дівчину. Далі було дуже багато розмов з поліцейськими, відібраний телефон, видалені фотки та відео, поїздка до райвідділку та купа стрессу. Хочу сказати, що раніше ніколи такого не робила. Не вдиралася на закриту территорію, тим паче на таку високу телевежу (окрім территорії Аеродрому Широке) та ніколи мене не приймала поліція. Тож я тоді стрессонула нормально :)
Але скільки емоцій пережито, то просто не передати словами. Можу передати синцями, які побачила, як прийшла додому :)
Фотка синців 5 днів потому
Вже їдучи з райвідділку я зрозуміла, що усі мої фотографії та відео видалені і я не маю змогу показати ту красоту, що мені пощастило побачити :( Розкажи я кому, куди видерлась, ніхто би мені не повірив і навіть "фотодоказів" немає.
Велике дякую Андрію, що вчасно підсказав та я восстановила фотки через спеціальну программу. І тепер ви можете читати цей звіт та бачити ці фотки.Але на жаль видалені відео усі опробувані проги не витягнули. Можливо хтось знає якусь перевірену прогу? Буду дуже вдячна корисній пораді! :)
І мій перший звіт присвячується міжнародному жіночому дню, тому що саме у цей день я руфнула Дніпровську телевежу висотою 180 м. Та спочатку у 8 годині ранку я пробігла на честь свята 8 км. Далі по плану була лазерна епіляція (все по жіночому) та саме там з'явилася думка "Чому б мені сьогодні ще й не руфнути телевишку?". Тому відразу після цієї "прекрасної" процедури я і вирушила у напрямку вулиці Телевізійної.
На минулих вихідних ми з BATGIRL навідались сюди, вже вспіли порозглядати усе та позаглядати у різні куточки. Я тоді включила мороз та просто зайшла натериторію, а BATGIRL оглядала периметр з зовнішньої сторони. Мене можливо ніхто з охоронців й не помітив би, але собачки там більш уважніші. Охоронець мене наздогнав вже тоді, коли я вспіла навіть все отфоткати. Швидко зробила вигляд, що просто зацікавилась виглядомвежі, вирішила її пофоткати та написати статтю до інтернету. Охоронець повірив та навіть порадив вигідні на його думку ракурси (так, мені було соромно, алетреба було прибрехати).
Так ось, цього разу головні ворота були закриті та один із варіантів "зайти та простопопросити залізти" вже не спрацював. Обійшовши територію, я знайшла зручні ворота для залазу, які знаходяться у кінці території, де минулого разу нікого не було видно. По ідеї усі охоронці знаходяться майже на іншому кінці території.
Я залізла напаркан та всілася там. Лізти чи не лізти? Ось яке питання стояло у мене у мозкута не давало ворухнутися. Я розуміла, що якщо я буду лізти, то 95% того, що охоронці викличуть ментів. Ссикувала я тоді більш за все з приводу роботи та ментів, але ногами вже стояла на забороненій території. Стояла, дивилася та думала. Але ноги самі мене повели все ближче та ближче до наступного паркану перед самою вежею. Дивлюся та розумію, що там того заборчику, він зовсім малесенький. Я швидко його перелізла і зрозуміла, що ходу назад вже немає. Тільки вперед!
Підбігши до залазу, я почала лізти. Ніхто мене до цих пір так і не побачив би. Я ще не вспіла долізти навіть до першого переходу, як почала волати сигналізація. На всю цю трикляту територію. Тут я вже зрозуміла, що мене почули всі і навіть більше.
Мені казали, що то важко, лізти угору, але я не думала, що настільки. Долізши до першого "острівка" я вперлася в закритий люк. На ньому красувався замок. "Як чудово! І що, мені тепер злазити?Ну уж ні". Поозиравшись я зрозуміла, що туди і так легко потрапити, полізши збоку. І ось вже через хвилинку, я була на першому переході та переводила дух. "Як я туди полізу, як я вже втомилася!" - думала я, але все ж таки піднялася і полізла далі. Періодично оглядала територію телевежі, але там наче нікого не було, і ніхто не гукав мене спуститися та не волав що я там дурна роблю. Дивно! Вже трохи згодом, коли я втомилася ще більше, я побачила, що на територію відчиняються ворота та стрімко біжить охоронець. Біг він навіть не до мене, аж трохи образливо стало, що ніхто навіть увагу не звертає, що ти вдерлася до них на вежу. Охоронець побіг до будови, де вимкнув сигналізацію. Часу розглядати його в мене не було, я просто лізла вгору. Вітер підіймався все дужчий і дужчий, зарядка на телефоні сідала (так, дурне полізло з майже сівшим телефоном), сонце сідало та попереду ще лізти і лізти. Тож я і лізла. Мигцем побачила як на територію заїхав поліцейський патруль, запаркувався та з машини ніхто не виліз. Всі розуміли, що поки я доверху не долізу і не спущусь, волати на мене немає сенсу.
На самісінькій вершині відкривалося просто бомбезне видовище. Виднілося Дніпро з усіх сторін. Усе місто було ніби-то у тебе на долоні. Ти можеш побачити кожний куточок, кожен мост та я навіть побачила свій будинок. Здавалося, що якщо піднятися ще трошки (але вище було нікуди), то ти й сусідне місто побачиш :)
Надивившись вдоволь, я швидко пофоткала, зняла відосики та пора було лізти вниз. Вітер був такий сильний, що здавалося і телефон із рук зараз просто вилетить.Лізти донизу я старалась швидко, але сил вже було мало, тож чим нижче я була, тим повільніше лізла. Поки лізла побачила, як на територію заїхала ще одна поліцейська тачка. Тож внизу мене чекали вже два наряди поліції.
Нажаль наліпок експлореру в мене не було, тому на такому годному місці, як ця телевишка все ще її бракує
Лізти донизу хотілося ще менше. Але що робити? Лізу
Усі поліцейські скупчилися внизу біля моеї драбини та ліниво чекали мене. А я все повільніше і повільніше лізла. Сил вже майже не було. Коли я з'явилася у їх полі зору, то тільки тоді вони зрозуміли, що лізе дівчина.
Опинившись на землі я відчувала, як в мене вискакує сердце та тремтять руки. Поліцейських було десь 6-7 чоловік, 2 чи 3 охоронці та навіть головний інженер приїхав. Ось така компанія чекала на мене. Вони дуже здивувалися, коли побачили дівчину. Далі було дуже багато розмов з поліцейськими, відібраний телефон, видалені фотки та відео, поїздка до райвідділку та купа стрессу. Хочу сказати, що раніше ніколи такого не робила. Не вдиралася на закриту территорію, тим паче на таку високу телевежу (окрім территорії Аеродрому Широке) та ніколи мене не приймала поліція. Тож я тоді стрессонула нормально :)
Але скільки емоцій пережито, то просто не передати словами. Можу передати синцями, які побачила, як прийшла додому :)
Фотка синців 5 днів потому
Вже їдучи з райвідділку я зрозуміла, що усі мої фотографії та відео видалені і я не маю змогу показати ту красоту, що мені пощастило побачити :( Розкажи я кому, куди видерлась, ніхто би мені не повірив і навіть "фотодоказів" немає.
Велике дякую Андрію, що вчасно підсказав та я восстановила фотки через спеціальну программу. І тепер ви можете читати цей звіт та бачити ці фотки.Але на жаль видалені відео усі опробувані проги не витягнули. Можливо хтось знає якусь перевірену прогу? Буду дуже вдячна корисній пораді! :)