Messages

Робочий лінк на карту - http://goo.gl/maps/xn1qn

Форум щось робить з лінками на гугл мапс. Оцей має працювати: http://goo.gl/maps/RIeL9

[Повна карта маршруту]

В неділю лосячив Львівським Опіллям, в частині між Стрийьскою та Ходорівською залізничними гілками в районі Миколаєва Дністровського. Тут великий лісисто-горбистий масив, який обіцяв гарну природу і мальовничі села, а також озеро Барвінок - одне з небагатьох на Львівщині вільно доступних публіці великих озер.


<small>озеро Барвінок</small>

Повна карта маршруту

Почалася мандрівка з поїзда Львів-Жидачів, який довіз мене до села Великі Глібовичі. Звідти я рушив до першого пункту своєї розвідки - колишнього села Гутисько. Краєвиди по дорозі були фантастичні. При всьому незавидному становищі підльвівських сіл, візуально вони завжди чисті та охайні, гармонійно вписані в довколишню зелень.









В 1944 році польське село Гутисько було знищене, причому знищене вояками УПА, у відповідь на винищення сусідніх українських сіл Армією Крайовою. Зараз від села залишилася порожня долина і пам&#39;ятний знак.









Наступним пунктом було село Поляна. Оскільки Гутисько знаходиться в тупиковій долині, в яку веде єдина дорога, то я був готовий пробиратися в Поляну лісами. Це, звісно, був ризик. В найкращому випадку з Гутиська в Поляну веде лісова дорога, яку просто не видно на супутнику. Але в найгіршому мене чекали майже три кілометри чагарів.

На щастя, варіант виявився проміжним. В ліс мене завела досить широка, їжджена стежка, яка через триста метрів закінчилася. Це надзвичайно поширена практика, коли стежки і дороги просто закінчуються. Почався звичайний ліс.



Час від часу в мій шлях вливалися старі стежки, просіки чи закинуті грунтівки, які давали мені можливість проїхати сотню метрів верхи, перш ніж закінчитися.



На щастя, цей ліс старий і ціоком прохідний навіть без стежки. Я ровер навіть не ніс, а нормально котив біля себе. Там же, де почався колишній зруб з хащею, виникла мисливська стежка. Загалом виїхав я до Поляни без жодних проблем.


<small>село Поляна</small>

Далі я мав прямувати до іншого села - Сухої Долини, до якої нормальні люди роблять здоровенний гак, об&#39;їжджаючи інше лісове пасмо. Я ж, натхненний своїм першим успіхом, вирішив знову пошукати короткий шлях і звернув з дороги. І тут моя везуха скінчилась. Лабіринти стежок і багатообіцяючих грунтівок обривалися на найцікавішому місці, а оскільки ліс був вирубаний порівняно недавно, він був цілком захаращений і не могло бути мови про рух без стежок. Остання дорога, яку я спробував, довела мене майже до самої Сухої Долини, перш ніж впертися в глибоку й стрімку річкову долину і благополучно закінчитися. Я був змушений грязно виругатися і повернутися у вихідну точку. Втрачений час - година чи більше.

Я натис педалі і похекав селами. Суха Долина, Мала Воля, Стільсько. Суцільні підйоми і спуски.





І ось нарешті підйом до останнього села перед озером Барвінок - села Ілів. Як і Гутисько, воно розташоване в глибокій тупиковій долині між горбами і лісами. Але, на відміну від Гутиська, існує досі.



Скажені комарі, крутий схил, і ось Ілів переді мною як на долоні. Краса.





Звідси до озера просто вниз. По дорозі побачив, як з лугів та пасовищ роблять великий штучний ставок, явно для чергової бази відпочинку.



Між мною та озером все ще було дачне містечко. Логічно було припускати, що до озера Барвінок, яке лежало в кінці цієї самої долини, можна пробратися. Але двоє людей, яких я опитав, стверджували, що проїзду там немає ніякого.



Я би піддав це сумніву, але найгірше, що мене вже підтискав час. Тому я був змушений рухатися стежкою, на яку мені вказали - вона йшла зовсім не туди, піднімаючись з долини в гору і виходячи в сусіднє село. Але в мене не було вибору. Я знову набрав сто метрів висоти, знову їх скинув, і потрапив в самісінький Новий Розділ.


<small>на тлі - Миколаївський цементний</small>

З Нового Роздолу до Барвінка було два кілометри. Але час в мене вже скінчився майже повністю. Від Нового Роздолу до залізничної станції Пісочна, за моїми оцінками, була година, а до поїзда лишалося півтори. Теоретично я міг ще з&#39;хздити до Барвінка і вскочити в поїзд. Але виюзати запас часу і не лишити ні хвилинки - це останнє діло. Тому я тяжко зітхнув і вирішив, що мушу обійтися без заключного акорду своєї мандрівки (фотографія на початку допису - чужа, я вас намахав).

В цьому місці я довірив Гуглу прокласти мені найкоротший шлях до Пісочної. Гугл успішно зробив це, і я покотився дорогою, очікуючи знову приємну дорогу красивими селами. Тим не менше, по гуглівській дорозі мене чекав КПП зі шлагбаумом. На щастя, КПП я пройшов непоміченим. Але за КПП була величезна, страшнюча промзона колишньої Роздільської сірки, про яку я не підозрював.



Контраст був разючий, але пошкодувати мені не довелося, бо промзони я теж люблю, вони мають свою магію. Єдине, чого я боявся, то це щоб Гугл, який змовчав про КПП, не змовчав також про яку-небудь стіну чи канаву з сірчаною кислотою. Слава Богу, такого не сталося, я перетнув промзону вздовж і виїхав нарешті на нормальну сільську дорогу. Решта шляху до поїзду вже була справою техніки.

На станцію я приїхав за 25 хвилин до поїзда. Витративши 30 хвилин на Барвінок, я б не встиг. Нічого, якось поїду ще раз - там ще є де блукати.

[Повна карта маршруту]

Формально велосезон на зиму не закривався, але вперше в цьому році за місто я виїхав тільки в четвер. "Суб-сезон" було вирішено відкрити новим візитом в Розточчя, а саме в загадкове село Поляни. Розточчя, нагадаю, це двохсоткілометрове горбисто-лісисте пасмо, поділене між Польщею та Україною навпіл; Львів з Високим Замком вважається його східною межею. На Розточчі розташовано чимало природніх парків та заказників.



Дорога моя пролягала через Брюховичі. Можна було сісти на поїзд о дев"ятій ранку і зекономити 10 кілометрів дороги, а можна було трохи довше поспати. Я, очевидно, вибрав сон і поїхав в Брюховичі своїм ходом - спочатку дачним містечком, тоді асфальтованою дорогою на Збиранку, а тоді лісовими стежками аж до розгалуження вулиць Курортної та Львівської. Цей шлях довший, але дозволяє уникнути руху трасою, неприємною і небезпечною. Педалював я аж до села Лісопотік, перед яким повернув вправо.

Повна карта маршруту

Львівщина цвіте і пахне.







Дорога до Полян пролягала селами, що сховалися між лісистими горбами у вузькій долині. Я давно хотів нею прогулятися, і, як виявилося, недаремно, бо місця там справді дуже гарні. Сільська місцевість чергується з таємничими тінистими улоговинами, а довкола височіють зелені кудлаті міні-гори.





Несподівано дорога вперлася в замкнуті ворота. Ізоляцію посилював колючий дріт по периметру, судячи з усього, чималої території.





Що за нафіг, подумав я, невже хтось купив собі усі Поляни? Ровер лекго пролізав під ворітьми, а я - над ними, однак, побоюючись бойових собакевічусів, я змушений був спантеличено відступити. Кінець мандрівці?

На щастя, ні - я трохи не туди звернув і з"їхав з головної дороги. Повернувшись півкілометра і вилізши на горбочок, я розгледів ознаки будівництва. Супутник підказує, що огороджено кілька гектарів землі.



Поляни ж виглядають точно так, як я собі уявляв. Це величезна полонина, якою розкидано кілька хаток, від одної до другої багато сотень метрів. Частина землі розорана.









Остання хатка геть попід самим лісом. Виглядала доглянутою, але стояла порожньою; мабуть, мешканці набігають періодично, але постійно тут не живуть.









Далі в планах було вибратися з Полян через ліс у східному напрямку і втрапити на поїзд з Рави Руської до Львова, для чого обрати одну з найближчих залізничних станцій і подолати до неї з десяток кілометрів. Супутникові карти натякали, що якісь просіки у лісі є, тож я поволі став намацувати свій шлях. Але щойно я занурився у ліс, то зрозумів, що у мене виникла невелика проблема з прохідністю лісових стежок, а тому й швидкістю мого пересування.

Одного зимового дня рослинність Львівщини виявилася покритою доволі товстим шаром льоду. З неба сіялася переохолоджена вода і перетворювалася на лід, як тільки досягала поверхні. Вага затверділої води згинала дерева до землі, відламувала гілки. Коли лід розтанув, міські служби оперативно все розчистили, однак у львівських лісах все залишилося лежати на землі. Грунтівки та лісовозні магістралі, які мій ровер би комфортно міг долати за інших обставин, стали виключно пішохідними.







Тим не менше, я відносно оперативно вибрався з лісу і став оцінювати, де я і скільки в мене часу. Була четверта, до поїзда залишалося півтори години. До залізниці я міг заїхати хвилин за сорок. Мозок радив заминати і їхати помаленьку на поїзд, але інша частина тіла прагнула продовження пригод. Постоявши деякий час, я зітхнув і розвернувся на 90 градусів. Попереду ще цілих півдня, мандри тривають.

Наступним моїм пунктом було село Майдан. Заховане, як і Поляни, між лісів, воно теж обіцяло бути гарним. До Майдану я розраховував проїхати через ліс - супутник, знов-таки, показав просіку. І хоч просіка ця могла бути звичайною лісовозною дорогою до найближчої вирубки (ось вона на супутнику, ця вирубка, на півдорозі до Майдану), я був готовий ризикнути. В найгіршому випадку я пройду останню пару кілометрів лісом без дороги - а старим листяним лісом можна йти швидко і комфортно навіть навпростець.

Дорога справді виявилася лісовозною. Власне, місцеві ліси не належать до заказників чи заповідників, і дороги в них бувають тільки двох типів: дорога, по якій їздять лісовози, і дорога, по якій не їздить ніхто, причому дуже давно. Лісовозна дорога не особливо дружня до велосипедів - півметрової глибини колія, а посередині в"язке багно, тому, при нагоді, я намагався обминати лісом по менш накатаному бічному об"їзді. Добре, що об"їздів таких було досить.

Зараз, дивлячись на карту, я бачу, що один з таких об"їздів міг бути насправді відгалуженням від основної дороги під дуже гострим кутом, і я не помітив, як відхилився вправо, на північ. З іншого боку, основна дорога під кінець стала вже дуже заболоченою і непрохідною. Так чи інакше, мрія втрапити в Майдан швидко і по прямій почала згасати, в той час як я відхилявся все далі на північ і марно шукав можливості вирівняти свою траекторію в правильному напрямку.



Рухався я практично весь час пішки; точку неповернення було пройдено. Мій шлях урізноманітнило широке і гарне пасовисько, яке, як я сподівався, було вузловою точкою лісових доріг, і звідки я міг знайти напрям на Майдан.





Але, незважаючи на те, що від пасовиська справді відходила пара доріг в правильному напрямі, перша дорога завела мене в стару вирубку і цілковитий тупик.





А друга, по традиції, вигнулася і повела мене знову на непотрібну північ. І тут я зрозумів, чому так тяжко їдеться мені на Майдан і чому ніяка дорога на нього не хоче вести: ліс перетинала довга, глибочезна балка. На супутникових фотографіях таких моментів, на жаль, не видно. Моя пряма лінія ніяк не могла провести мене до Майдану, тому що здолати цей яр є фактично неможливо - він глибиною з п"ятиповерховий будинок і повністю захаращений.

В цей момент я мимоволі почав прикидати, як би я при потребі в тому лісі ночував, бо вже надходив вечір, а кінця моїм блуканням видно ще не було. В мене не було ніякого ліхтарика, батарея в телефоні сідала. Але залишалася ще надія, що дорога на північ оминає балку згори. Я сказав собі, що якщо я балку не омину, то я плюну на цей Майдан і почну вибиратися з лісу кудою завгодно.

На щастя, дорога оминула балку згори і почала спускатися донизу. Пригоди на цьому не закінчилися, адже в тому місці, де я опинився, ліс від льодового побоїща постраждав найбільше. Я повзав під деревами, перелізав через них, оминав їх величезними петлями - все це з ровером на горбі.





Але жопа не може тривати вічно. Балка стала пологішою, я спустився до чарівного потічка, де втамував спрагу.



А берегом потічка йшла стежка, яка своїм виглядом виражала близькість до цивілізації. Десять хвилин - і я вже на березі озера в селі Майдан.







Швидкий перекус, коротка екскурсія селом - і додому.



ctrl+c ctrl+v

[Карта маршруту на Google Maps]

В цій мандрівці околицями Львова вперше побачив три озера, повторно відвідав ще два, і на одне з них знайшов класний велосипедний маршрут.

Минулого разу я проїхався Винниківським лісопарком по велосипедному маршруту, який, як люб"язно вказали в коментах, якраз готувався до велозмагань "Night madness". Проїхав я тоді лиш половину кола - до Волиці, звідки мій маршрут пролягав далі, але учасники марафону повертали назад і перлися нагору назад до Пасічної. Вчора я вирішив проїхати другу половину кола, але "проти шерсті", тобто знову згори донизу - з метою остаточно поставити велосипедну "галочку" в тому лісі. Як і першого разу, промаркований там кожен пеньок і стежки дуже комфортні (лиш болота більше через близькість грунтової дороги). Тому Винниківський ліс від Пасічної до Винників оголошую лісом номер один в аспекті велогостинності та велоінфраструктури.

Карта маршруту на Google Maps

Випадково чи невипадково, але з середини маршруту я звернув вліво, і дорога привела мене прямісінько на Винниківське озеро. Чому я був дуже радий, бо знайшов класний велотрек і зміг ще раз глянути на прекрасне місце не лежачи пузом догори на пляжі, а як любитель пам"яток природи.













На Винниківському був аж цілий один раз, але в упор не пам"ятав цього острівця. Користуючись безлюддям, трохи по ньому поблукав.











А це сільська хата прямо на березі озера. Можу тільки уявити, які суми озвучували власники бази відпочинку мешканцям хатинки - і які причини були у мешканців відмовитись від них.



Далі моя дорога лежала через Винники на озеро Електрон.





Минулого разу я бачив в лісі паркан, який оточував водойму. Нечисленні коменти, які я знайшов в неті, вказували, що озеро Електрон для публіки недоступне ("якийсь олігарх купив"). Я хотів вияснити, що воно насправді. Добравшись до входу, я поцілував клямку. Було зачинено.

До мене вийшов работяга, який щось зварював недалеко від хвіртки, і пояснив мені, що "базу закрито". Переговори про можливість пофотографувати всередині виявились безрезультатними. Я з цим змирився і спробував познімати хоча б знадвору. Фотка унизу - це найкраще, що мені вдалося вхопити.



В работязі спрацював синдром вахтера, і він мені заборонив фотографувати навіть з-за хвіртки. Пояснення, що я стою на вулиці і можу знімати що завгодно, не мали ефекту.



Сперечатися не було сенсу, бо від хвіртки і так я нічого доброго б не зняв. Залишається чекати, що "базу відкриють" і коли-небудь влітку я зможу туди потрапити.

Наступним пунктом був таємничий об"єкт, який на супутникових картах виглядав отак.



Таємниче поселення серед густого лісу. Палаци місцевих феодалів? Військовий об"єкт? Ізольований хутір? Всезнаюча Wikimapia мовчала, і дуже цікаво було вияснити, що це таке.

Шлях туди лежав через село Соснівку і його озеро - також обгороджене, але так, що можна при бажанні потрапити.





Заїхавши у Виннички, я трохи поблукав, перш ніж знайшов підступи до таємничого об"єкту. На шляху лежало ще одне гарне озеро - цього разу необгороджене. Його необгородженість (і його близькість до села) визначала його засраність, тому при всій його красі рекомендувати його для відпочинку важко. Саме ця обставина примушує мене з розумінням ставитися до створення баз відпочинку довкола гарних місць. Можна обурюватись, що природні об"єкти є надбанням людства і негоже ставити довкола них паркани і збирати гроші на ремонт провала. Але якщо коло озера принаймні прибирають сміття і доглядають територію, це з моєї точки зору вже дає право на життя огородженим та небезкоштовним базам і таборам. Я волію заплатити цей "податок на свинство", але бачити пам"ятку природи в незагидженому стані. Власне, озерце, яке далі в об"єктиві моєї фотокамери, було в стані доволі загидженому - я сміття намагався з нього викадровувати і показати його природню красу.













Хтось організував дренаж озера прямо в басейн у себе в дворі:



Стрімкий підйом від озера лісом до таємничого об"єкту - і в око впадає звичайне, банальне дачне містечко, з городами, кумедними напіврозваленими будками і саморобними парканами. Коли я вперше напоровся на такий дачний квартал, я був захоплений його фотогенічністю і присвятив цілий допис. Пізніші дослідження Львова показали, що дач таких - куди не плюнь, в кожному околичному районі, і якщо скласти їх площу, то взагалі вийде помітний кусок міста. І ось чергові дачі, - щоправда, ізольовані від світу лісовим масивом, що росте на стрімких схилах: з одного боку сосни, з іншого буки-граби.





Виїхавши з дачного містечка, шляпа у меня не упала, але темрява почала вже "хапати за очі". Я прошмигнув повз руїни птахофабрики, від яких досі тхнуло.



Міг виїхати на трасу і почесати вулицею Зеленою до рідного дому, але я не люблю трас і вулицю Зелену. Тому краще я ще попетляю в сутінках. Через ліс я виїхав назад в Виннички і рушив в напрямку кільцевої дороги, майже тим шляхом, яким їхав сюди.







Околиці Львова в районі вулиці Пасічної, через які мусів пролягти мій шлях в центр, лежать на порівняно високому плато висотою приблизно 350 метрів. Це геологічне формування так і називається - Львівське плато. Воно стрімко уривається в іншу геологічну сутність - Надбужанську котловину. Винниківські ліси лежать (і, очевидно, завдячують своїй дотепер збереженості) саме в місці даного стрімкого уривання. Цей перепад і відділяв мене від рідного дому. Мені лиш слід було обрати, де саме набрати сімдесят метрів висоти в практично повній темряві. Нічого кращого від Бережан я не придумав: західніше від мене лежала небезпечна, неприєнма автомагістраль обласного значення на Бібрку. Правіше - горбиста лісова глухомань. В цій ситуації Бережани представляли грунтову дорогу, яка проводила мене через ліс, піднімала на гору і виводила в цивілізацію. (Бережании самі по собі живописні - село в довгій котловині, оточене лісами.) Тож я включив фару, яка гарантувала більше психологічний комфорт, аніж якісь реальні люмени, і похекав догори.

Як останній бонус подорожі мене чекало озеро в Бережанах, яке я одного разу бачив краєм ока, а зараз міг роздивитись краще в сяйві зірок та рідкісних сільських лампочок. На березі озера будували якусь приблуду, яку сторож охарактеризував як майбутню базу відпочинку. Озеро було гарне і чисте.



Пізніше я оглядав зображення цього місця: на давніших фотках було видно вдосталь ряски й очерету, а поточні супутникові зображення в Google Maps взагалі показують замість озера яму, в якій тривають якісь земляні роботи. Можна зробити попередній висновок, що орендатори території з озером провели роботу з його очищення, за що їм, якщо правда, то исполать. Буду в тих місцях знову - попитаю місцевих, що воно насправді було з тим озером.

Я виїхав на Пасічну і вирішив, що мені замало пригод, тому спускався в центр для подальшого добирання я не через ніяку не Личаківську, а через абсолютно темну - хоч в око стрель - лісопарк Погулянку. До центральної алеї я ровер так-сяк звів за роги, а на центральній алеї я просто сів в сідло і відпустив гальма. Лагідний схил розігнав велосипед до комфортної швидкості 20 км/год, яка трималася до самого низу; обабіч поволі пропливали темні силуети дерев, не світило ні дідька, було дуже тихо, дуже сюрреалістично і офігезно. Можна було забути про шлагбаум в кінці алеї, але я про нього не забув.

(ctrl+c ctrl+v)

[Карта маршруту на Google Maps]

Погода дала таку можливість, і я поїхав досліджувати ровером кусок Львова, про який ще мало знав - "середній" сектор Винниківського лісопарку. Північним його сектором є відомі всім Чортові (Чотові) скелі; до речі, небагато хто в курсі, що в тому ж лісі, недалеко від дріжджзаводу, є місце масового знищення нацистами мирного населення, що теж пасувало б знати ширшим колам львів"ян. Південний сектор - це ліс Вулька, що славиться своєю трасою для гірського роверування. А середній, оточений ділянками Майорівка та Ялівець, був ще мені невідомий.

Я хотів його проїхати вздовж - починаючи від розвилки Пасічна-Личаківська і до Вульки, але топографічні карти підказували, що ця затія буде нетривіальною через рельєф. Затія виявилася справді абсролютно нетривіальною - настільки, що мій маршрут довелося прокласти диким серпантином. Ну але все по черзі.

Карта маршруту на Google Maps

Ялівець виявився нудним, важкопрохідним скупченням болота й особняків.



Найбільшою його принадою є краєвид на Чотові скелі.



Тупиковою вуличкою я пробрався на границю міста й лісу.



Близькість лісового масиву - це нагода для мешканців створити чудову зону відпочинку, де було б приємно тусити різним верствам населення. Натомість мешканці традиційно користуються лісом у якості великого смітника.



Чим далі в ліс, тим чистіше, звісно. Невдовзі стає зовсім приємно.





В потічках замість води тече пісок :)



Земляний форт



Єдина наявна стежка мене повела вниз і назад на Ялівець. Це було цілком логічним, тому що справа красувався глибокий яр, через який жодна раціональна стежка не поведе, навіть якщо dali_bude дуже треба саме направо. Попетлявши, я виперся назад і об"їхав яр єдино можливим шляхом: через вулицю Таджицьку, потім Пасічну, і потім вже виїхавши на Медову Печеру. Це не дивно, бо всі ці "бічні" квартали Пасічної є побудовані на більш-менш рівному терені, а ліс в тих околицях зберігся виключно через яри і горби, на яких будувати радянським зодчим було впадло.

Вхід в ліс з боку вулиці Таджицької. Надпис на щиті - бережіть ліс від пожеж.



Деякий час я провів в бічних закавулках Медової печери в надії знайти виїзд в ліс справа від яру. В більшості випадків втикався в нездоланні загиджені провалля.



Але врешті одна зі стежок вивела на лісову дорогу, якою я з вітерцем проїхався аж до Личаківської, в її відтинку між дріжджзаводом і Винниками. Цей шлях дуже класний, його можна запам"ятати як непогано велосипедну трасу - шкода тільки, що вона відносно коротка, хвилин за 10-15 її можна проїхати. Ну і кінець її з точки зору логістики не дуже зручний.



Доїхавши донизу, побачив справа від себе струмочок, глибока долина якого не дозволяла повернути направо аж до цього моменту. Перейшов його, і на тому березі знайшов лісову дорогу, яка вивела мене назад в район Пасічної - Медової Печери. Всі ці маніпуляції включали в себе скидання і набір 50 метрів висоти.





Крутелики собі будують свої багатоповерхові особняки на межі лісу.



І знову яр зліва і справа. Цього разу я проїхав кілька сот метрів в південно-східному напрямі і повернувся назад. Скидати ще раз висоту і набирати її мені вже було лінь. В результаті щоб об"їхати яр і вибратися на наступний "відріг", я знову виїхав на Пасічну і спустився в кінець вулиці Лисинецької.









З цієї вулиці відкривалися краєвиди на яр, який я щойно обігнув.





І знову особняки крутеликів, що підходять під сам ліс:



Одна з будов тільки розпочалася, і з її даху відкривався хороший краєвид.



Я знову поткнувся в ліс, знову вперся в яри, і знову повернувся назад. Знову обігнув яр Пасічною і знову зробив спробу зануритися в ліс з дачного поселення.





Мінус тридцять метрів висоти, я знову в лісі, але навколо - правильно, знову яри, видолинки і струмочки.



Наткнувся на файне джерело.



А ось типовий яр, схожий на всі ті яри, що ставали на заваді моєму прямолінійному пересуванню.





Вилізши назад на Пасічну, я доїхав до лісу Вулька і початку велосипедної траси. Сонце вже майже сіло за багатоповерхівки, моцно темніло, але я ще мав повно наснаги і напружено думав, чи повернути мені назад додому, чи проїхатися ще вульківською трасою. Незважаючи на всю раціональну безглуздість цього вчинку, я натиснув педалі і почесав по трасі. Я не пошкодував про свій вибір - до цього часу я повзав ярами, а тепер я швидко мчав по добрій, ідеально промаркованій стежці. Під колесами, звісно, було всяке, але кайф летіти переважно вниз по добрій трасі в порожньому сутінковому лісі - величезний.

Так влучно позначаються небезпечні ділянки траси:



Маркування не давало шансів звернути з траси - здається, якесь змагання пройшло недавно (edit: там готувалися змагання "Night Madness")



А ось так виглядає славне лісове озеро Електрон для сторонньої публіки. Хто знає, туди можна зараз потрапити хоч за гроші?



Виїхав я в Волицю (присілок Винників), було вже зовсім темно. Варіанти такі: пертися трасою з Винників на Личаківську, пертися поїздом з Підбірців до Львова, пертися Глинянським трактом своїм ходом. Траса з Винників на Личаківську не манила взагалі - там такий трафік, що ніякої радості. Вирішив поїхати в Підбірці, може щось їде? Жахливими манівцями виїхав на Підборецьку станцію, поїзд аж за годину. Тю, за годину я вже буду в хаті. Тож, виїхав я на Глинянський тракт, набрав останні півсотні метрів висоти і за хаті був навіть не за годину, а скоріше.

(ctrl+c ctrl+v)

Хоститись в Україні дорого і незручно. За ті гроші, які в Україні мені давали 100 мб диску і кілька гіг трафіку, я в Штатах маю практично анлім по диску і трафіку (в цпу ще не впирався).

На Руській, навпроти Успенки, на зупинці трамвайній висить совецкий (десь із 60х, певне) знак з номерами трамвайних маршрутів, дуже стильний.

[У Львові акція відбудеться в понеділок о 13:00 біля облдержадміністрації.]

У Верховній Раді зареєстровано законопроект «Про мови в Україні», який проголошує «українсько-російську двомовність» і запроваджує тотальну русифікацію. Цей законопроект – докладна інструкція зі знищення української мови в усіх сферах суспільного життя. Якщо його приймуть, українська швидко зникне зі шкіл і вишів, з телебачення й кінотеатрів, книгарень і крамниць, органів влади і війська.

4 жовтня ми здобули маленьку перемогу. Як сказало Радіо "Свобода", "Парламент після акції протесту відклав розгляд законопроекту «Про мови»". Однак голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Єфремов заявив, що вони вичекають певний час і все ж таки винесуть його на розгляд. Тому боротьба триває, бо законопроект залишається зареєстрованим у Верховній Раді.

18 жовтня (понеділок) ми знову йдемо на 10.30 до Комітетів Верховної Ради (вул. Грушевського, 18/2 – через дорогу від бічної частини ВР), щоб вимагати зняття цього антиукраїнського законопроекту з реєстрації. Акції пройдуть також в регіонах.

У Львові акція відбудеться в понеділок о 13:00 біля облдержадміністрації.

Чув я про напівпровідникові перетворювачі, які з кількох батарейок дають 110 вольт змінного (але невеликого) струму, якими можна заряджати всякі мобільники. Цікаво, чи є у нас таке?

Вітаю ще раз  ;D

До речі, в трампарку на Промисловій я вже був і маю звідти фотозвіт (але не хочу спойлати, тому не викладаю). Я був там один, ні з ким не домовлявся, до мене вже в процесі підійшов сторож, якому я ввічливо пояснив мету свого візиту, і він не мав нічого проти. Це було роки 2 тому, -- зараз, може, там і строгіше. На Городоцькій точно строгіше.

Для львівських трамваєфілів є ще одна цікава крапка - маловідома трамвайна гілка по вулиці Татарбунарській ( http://dali-bude.livejournal.com/375964.html ).

Тому, якщо це можливо, просив би Городоцьку поставити першим порядковим номером, щоб на Промислову я вже не їхав.

Йєс!
Здоров"ячка вам усім!

Мене пишіть. Трамваї то найкраща в світі річ :)

Оооо, Плішка то місце де ми вже років 10 поспіль зустрічаєм Новий Рік :) Влітку там був тільки раз.

На Перекоп цікаво ходити з Майдану: http://dali-bude.livejournal.com/267495.html

Рануватенько...
Постараюся вирватися, але не обіцяю...

inkognito, дякую за + і вибачай за неточності - я на цьому сайті рівно з першої години ночі суботи :)

Чудово сходили, дякую! Нижче копіпейст мого звіту, який я опублікував в LiveJournal. (UPDATE: в мене чомусь остання частина звіту не відображається в браузері - якщо у вас те саме, пройдіть за лінком http://dali-bude.livejournal.com/558555.html )

Чуюся трохи ніяково, що публікую деякі фотографії, які обіцяв работягам не публікувати, але сподіваюся, що ні вони, ні їхнє начальство про це не дізнаються - у нас інша цільова аудиторія :-)

Відеозамальовка "бурление говн" була зроблена на очисних спорудах селища Рудно, куди мене занесло абсолютно випадково, коли ми з сім"єю любо шпацерували сосновим лісом, - адже тотой об"єкт саме й захований серед лісу, від чого всі місцеві шпацерувальники, мабуть, в захваті. В неділю ж я наніс візит львівським очисним спорудам цілеспрямовано, в рамках досдіжження таємничої промислової зони на Збоїщах, в якій очисні споруди лишилися останньою великою білою плямою. Для цього я зайшов на сайт http://explorer.lviv.ua, знайшов репортаж про похід на очисні споруди, з задоволенням познайомився з його адміністратором і домовився про повторну експедицію, щоб вже взяти участь.



Отже, <lj-cut text="Welcome to Shitland">Бути пропущеними через ворота і КПП у нас не було жодних шансів, тому ми рушили розвіданим Олегом шляхом - боком через залізничну гілку, яка пролягає поруч.



Після повороту з вулиці Пластової на залізничну гілку ми пройшли метрів сто, і її перетнув бетонний жолоб, по якому текли говна. В своєму старому звіті про "зону" я нерозумно назвав цей потік Полтвою, але, як просвітив мене Олег, це не Полтва, а її притока, котра тече із Богдана Хмельницького і Рогатки. Біля бетонного жолоба стояла труба й з напором викидала в нього новий потік говн.



Олег пояснив, що ці говна - це відходи дріжджового й лікеро-горілчаного заводів, які збираються в спеціальний каналізаційний колектор і викачуються насосною станцією в потік, котрий впадає в Полтву й тече до очисних споруд. Насосна станція стояла поруч, одноповерхова циліндрична будова метрів 30 в діаметрі. В пошуках ракурсів я так і не сфотографував її цілком.



До будівлі якраз підійшов дядько, який її доглядає. Страшна робота в цього чувака: він сидить в цій будці, серед шуму й смороду, в каптьорці, яка навряд чи щось ізолює, і страждає фігнею, наглядаючи за насосами. Через брак спілкування він радо нас пустив всередину і ще й розказав, що до чого. Всередині все було прозаїчно - стояли насоси і качали собі лайно.





Після відвідання насосної станції ми рушили на самі очисні споруди.



Долго лі, коротко лі, але раптом з-під землі величаво витекла Полтва. Почався конкретний штин, до якого я так і не звик за всі три години, проведені в "зоні".



За декілька метрів Полтва розділяється на дві частини. Ліва тече на очисні споруди, щоб пройти очистку і вийти, за сміливими твердженнями працівників, придатною до пиття. Права, за браком потужностей, старим руслом тече неочищеною і пізніше зливається з очищеною.







А це - засохлі говна, які заблокували одну з проток. Глибина цих засохлих говн - кілька метрів. Час від часу приїжджає екскаватор і видлубує говна, очищаючи протоку. Саме такі роботи й спричинюють масовий викид смороду в атмосферу, який мешканці прилеглих районів (а часом і центру) вдихають у своїх домівках тихими вечорами, забувши закрити вікна.



Працівники очисних споруд не менш спраглі до спілкування і радо нас запрошують всередину на екскурсію. Спочатку нас завели в цех більш тонкої механічної очистки.









Отут в сміттєвій машині воно собі збирається, поки не назбирається.





Пункт керування всією технікою виявився дуже сучасним, там усе комп"ютеризоване й перекладене українською мовою. Будь-які параметри будь-якого процесу можна побачити в реальному часі в інтуїтивній графічній формі.











Далі ми пішли на насосну станцію. Її функція - після механічної очистки качати говна до споруд, в яких відбувається подальша очистка.



Самі насоси виглядають так.







На кожному насосі по 5 кіловольт і 500 ампер, що примушує заповажати. Насоси також компутеризовані й українізовані. Люди на насосній станції раді були показати й розказати.



Пройшовши сотню метрів під землею, говна виринають з товстих труб, щоб уже під відкритим небом прослідувати до наступних споруд.



Потуга і міць, з якою говна вилітають на білий світ, важко піддається опису.









Наступна зупинка - великі круглі басейни, де відбувається відстіювання мулу. Вибирання й висушування цього мулу є ще одною з тих процедур, які сповнюють місто Львів неповторною атмосферою.







З цього басейну потроху викачують воду:





А з цього викачали й мул визбирали:



Наступна й остання стадія - аерація. Говна розподіляють прямокутними басейнами і починають прокачувати крізь них повітря. Бактерії, які живуть в говнах, починають їх активно хавати і нейтралізувати. Відбувається інтенсивне бурління говн. Це видовище не для делікатних людей.













Деякі басейни стоять порожні і порослі:



А з деяких саме викачували говна для якогось планового ремонту:



А деякі просто стоять розвалені:



Повітря для бурління постачає оця негостинна компресорна станція, в яку нас не пустили злі дядьки на балконі:







Якщо вийти за ворота, можна побачити, як сумно тече неочищений сегмент Полтви своїм природнім руслом.





На цьому наша мандрівка спорудами закінчилася. Ми вийшли через КПП повз прифігілого охоронця і почали віддихуватися. Мушу сказати, що здоров"я екскурсія Шитлендом нам не додала аж ніяк - смороди там стоять моцні, мені потім цілий день хотілося кашляти, так шо ліпше вам туди зайвий раз не ходити. Як то кажуть в одній телепедерачі, "we are doing this, so that you don't have to".</lj-cut>

Блін, я давно вже хотів туди потрапити! Я багато лазив по промисловій зоні довкола, і той  маленький колектор, про який ви казали, знаю. Але до споруд все ніяк не міг добратися. Ех, шкода що спізнився. Може ще будете йти?