Topics

["Чи був би цікавим тур у Чорнобиль і навколишні села?"]

Наскільки мені відомо, щороку організовуються форумські офіційні екскурсії до Чорнобильської зони відчудження. Здається, цього року їх було навіть дві — дводенна оглядова і на електричці з відвідуванням БЩУ. Але то все стандартні тури від туроператорів. Мені ж вважається більш цікавим індивідуальна програма. Нажаль, в такому випадку вартість туру значно дорожчає, але пропрацювати і такий варіант не завадило б.
Ну а оскільки організаторського досвіду немає, то хоча б спробую запропонувати ідею для екскурсії.

Чи був би цікавим тур у Чорнобиль і навколишні села? Без перетину 10-кілометрової зоні і Прип'яті Чорнобиль менш забоянений, ніж Прип'ять. Репортажів звідти небагато (окрім стандартних екскурсійних локацій), хоча у місті багато пам'яток. Нелегально туди потрапити нереально, бо там живуть працівники зони відчудження і розміщено купу установ. Однак при тому, там залишились і покинуті будинки. Звичайно, збереженість там нульова. Та нас все одно, навряд чи пустять всередину будівель. Тому, хоча б оглянути ззовні.

Наскільки впливатиме на вартість перепусток і/або туру виключення 10-кілометрової зони і Прип'яті (по-моєму, туди потрібні додаткові перепустки)?

Чи можна роздобути перепустки без посередників туроператорів, напряму з Держагенції? Мовляв, не лохи туристи, а дослідники закинутостей. Законослухняні (сподіваюся) стосовно відвідання Зони відчудження. Чи це подіє?

Чи дозволять заїхати до табору "Сказочний"?

Запитань багато. Цікава ваша думка.

P.S.: Прохання до модераторів додати опитування, якщо є така можливість на форумі (не знайшов, як це зробити): "Чи був би цікавим тур у Чорнобиль і навколишні села?". І два варіанта відповідей: "Так", "Ні".

Олдскульна локація серед київських експлорерів. Старовинна підпірна стіна, що входила до складу Нової печерської фортеці в Києві. Таких підпірних стінок було дві. Одна розташована над другою. Верхня підпірна стіна опинилась біля літнього театру, який викупили бізнесмени. А Нижня підпірна стіна залишилась закинутою. (координати)

Збудували її у 1856 р.. Основне її призначення — охорона лавнцюгового мосту. Поміж тим, це була частина водогону. Через Нижню і Верхню підпірну стіни подавалась вода з водокачки на Дніпрі до військової комендатури і заводу "Арсенал". Кажуть, що існував не лише водогін, а й підземний хід.

Нажаль, ця "історичка" замала для повноцінного сталку. Та й до закинутих споруд ставлюся не надто прихильно.  Чому ж тоді обрав саме цей об'єкт? Та все просто! Втомився від мороки по роботі, перенервував через пригоди з котом, здоров'я своє і мами теж змушувало занепокоїтись. Ну і надодачу до цього неможна спокійно спостерігати як нові "слуги народу" влаштовують звіздець. Отож захотілося десь полазити. А нічого доступнішого в Києві, придатного для самостійної вилазки, не лишилось.


Вперше пройшовся до Зеленого театру. Не думав, що коли-небудь доведеться там побувати.


Зверху Верхньої підпірної стіни розташований майданчик.


Сама Верхня стіна за огорожею, бо літній театр, разом із укріпленням, викупили в приватну власність.


Тому Верхню підпірну стіну можна побачити лише крізь сітку.


Попід Зеленим театром йде алея до Нижньої підпірної стіни. І все б нічого, якби ж дорога не була під ухилом.


Довгий, крутий ухил в поєднанні з багнюкою під мокрим листям робили пересування неможливим. Поки йшов, ледве не посковзнувся.


Цікавість (і бажання посталкерити) розпирала, тому таки дійшов до Нижньої підпірної стіни.
Правда, не вершині стінки вдруге ледь не навернувся на багнюці.


Був вихідний день, тому на підпірній стіні тренувалися альпіністи. Я не ризикнув спуститись вниз.


Оскільки нових вилазок не намічалось, то менш, ніж за тиждень, повторив спробу. Недарма ж відкрив для себе нові закутки столиці?!
Тільки цього разу вирішив підійти не згори, а знизу — з набережної. Цей шлях більш довший, але сподівався, що з боку Дніпра, підступ до Нижньої стінки буде не надто різким.

На другий раз погода видалась менш комфортною. Холодно. Але шо ж поробиш?

Довго йшов вздовж колишньої трамвайної лінії.


І ось, нарешті, вхід до Нижньої підпірної стіни.


Алея до підпірної стіни колись була облаштована. Але зараз там руїни.


На підступах валяються залізобетонні уламки, які додають антуражу закинутості.


Поруч є вхід (відкритий!) у дренажну систему. А вгорі видніється Нижня підпірна стіна.


Не будемо відволікатись на дренажку — то зовсім інша тема. В цю вилазку я пішов заради підпірної стіни.




Складається враження, що споруда дворівнева. Але на другому ярусі — обманки. Справжні бійниці розташовані на нижньому ярусі.


Бійниці виконані у вигляді вузьких вертикальних щілин. Мабуть, рушницю туди можна було просунути.




Ну що, зазирнемо всередину?!


Всередині потрапив у величезний зал.


По обидва боки від залу тягнеться галерея.


Вигляд з центральнї зали в бік фасаду. Епічний фортечний краєвид. Особливо із спиляним деревом (спочатку подумав, що воно виросло всередині укріплення).


З тильної сторони зали є прохід.


Правда, там нічого нема.


Праворуч галерею перетинав водогін.


Струмок. Дренажка?
Можливо, це і є той самий водогін?


Без спалаху фотки фігові. Але виглядають цікавіше.


Права частина галереї в темряві.


І зі спалахом.


Ліва галерея трохи довша і нічим не перегороджена.


Всередині галереї темно. Але на знімках без спалаху виглядає епічно. Жаль, фотокамера милить в таких умовах.


Сходи нагору закидані цеглою.


На цих сходах можна запросто поламати кістки.


Вигляд зі сходів. Поки піднявся по сходам, ледве не підвернув ногу.


Бійниці розташовані одна до одної під кутом, утворюючи фігуру «V».


Ось і вся підпірна стіна!


Неподалік знайшов ще якусь споруду, яка схожа на закинуту.


Нагадує навіс.


Підсумовуючи скажу, що об'єкт незвичний. Але маленький.

Збирався сьогодні дослідити нижню підпірну стіну — фортифікаційне укріплення, за сумісництвом, підпірна стіна на схилах Дніпра. Збудована у 1856 році. Всередині є галерея з бійницями для захисту тодішнього Ланцюгового мосту.

І так хотілось десь полазити, що не врахував погоду. Тому нехай буде тема, як нагадування самому собі (а може ще хтось захоче поексплорерити). Правда, коли тепер буде сухо?



Сама стіна внизу, за огорожею.


Верхня підпірна стіна. Біля неї впритул розташований літній театр ("Зелений театр"). Декілька років тому його викупили — відповідно, перекрили доступ до верхньої підпірної стіни.


Дорога до нижньої підпірної стіни. Під ухилом. І все б нічо, якби не багнюка під листям, на якій ледве не послизнувся.


Тут взагалі жах! А я дивувався, чого це на трамвайних спусках пишуть "Обрежно! Листопад! Юз!". І контррейка, нажаль, незручна.


Видніється верхній майданчик нижньої підпірної стіни.


Біля самої стіни багнюка, яку не обійти. Тут вдруге ледве не зробив сальто. Вирішив вниз не спускатись.
А знизу — альпіністи, які використовують стіну для тренувань.


По фото видно перепад висот. Можна було б проїхатись на сраці. Але народ зараз хитрий — знімуть на мобіли і викладуть в інтернет. Та й вимазуватись не хотілось.
Або зайти з набережної. Там і схил не такий крутий (хоча хз, як воно насправді). Однак це треба йти півтора кілометра від "мосту Кличка" чи 3,5 км. від площі Слави. Тому залишив на наступний раз.

Бонус.
Краєвиди на Дніпро.

Вирішив зробити окрему тему про водяні млини. Як об'єкти вони вони маленькі і, як правило, порожні. Тому розповідати про кожен окремо немає сенсу.
Створимо разом каталог українських водяних млинів!

Річка Роставиця, Житомирська область, смт. Ружин.
Колишній водяний млин (нині — електричний). Діючий. Був збудований у 1926 році як електростанція. А з 1929 переобладнали у водяний млин.
Координати.


Річка Рось, Вінницька область, с. Круподеринці.
4-поверховий(!) водяний млин 1896 року(!). Збудований замість дерев'яного млина. Працював до 1991 року(!). З кожним роком його збереженість погіршується.
Станом на дату вилазки (2017 р.) від обладнання майже нічого не лишилося. Електродвигун винесли. Залишились хіба що підмостки і сходи.

Об'єкт туристичний. І для сталку зацікавив лише мене.
Координати.


Архітектура шикарна!


А от всередині все винесено.

В Білій Церкві я бував неодноразово. І навіть одного разу, в 2012му, їздив з туристичною метою. Але тоді так і не вдалося оглянути всі пам'ятки. І навіть більше — оминув увагою значну частину центру із пам'ятниками, парком Слави і водогінною вежею Шухова. Крім того, так і не дійшов до залізничного вокзалу. Так що формально був привід вдруге зробити туристичний огляд і відфоткати те, до чого не дістався раніше. Тим паче, за 7 років у місті могли відбутися зміни. Отож, після вилазки по понурим руїнам в/ч, пішов на прогулянку по центру Білої Церкви.

Звичайно, перед поїздкою були переживання, що замучить ностальгія за попереднім життєвим періодом. Але цього року у мене й так було багато повторних візитів у місця спогадів.

1. З дому виїхав пізнувато. Тому в Білу Церкву приїхав лише об 11й.


2. "Клумба" (так називаємо кругові розв'язки) в центрі. Оглядове колесо, нова будівля і надписи на іноземній створюють картину, наче знаходишся десь закордоном.


3. А тут я вже був! Краєзнавчий музей.


4. Біля колишнього костелу Йоанна Хрестителя (1813 р.!!!), нині — Будинку духової та камерної музики, ледве не охопила ностальгія.
Бо в цьому місці я був і 7, і 10 років тому. Але навпроти костелу з'явилась нова церква, якої не було при попередніх візитах у місто.


5. Церква Святого Георгія Побідоносця збудована у 2013 році. Правда, якісь будівельні роботи тривають.


6. Скільки разів приїздив у Білу Церкву — костел Йоанна Хрестителя опиняється в тіні.


7. Чого раніше не було або не помічав — археологічні розкопки під склом.


8. Це залишки фундаменту церкви Георгія Побідоносця XI-XII ст..


9. Біля аграрного університету пофоткав пам'ятник співробітникам і студентам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
Сам університет цього разу не знімав. Тим паче, він був не по сонцю.


10. Пройшовся до містка-греблі через річку Рось.


11. В 2009-му було страшно йти по ньому. А зараз сприймається як цілком нормальна переправа.


12. Річка Рось і вид на основну частину міста.


13. Цього разу підійшов ближче до Церкви Святої Марії Магдалини. Правда, обгавкала собачка.


14. Вертаюсь містком назад. Таки в 2012му на греблю не заходив.


15. Біля греблі стоїть старий водяний млин.


16. Всередину знайшовся залаз.


17. Тлін-тліном. На окремий звіт цей водяний млин не потягне.


18. У Білій Церкві їздять тролейбуси. Причому такі, яких у Києві немає. А ось тролейбуса "Ikarus" чогось так і не побачив.
А ось чого вже немає в порівнянні із 2012м — так це автобусів ЛАЗ-695Н:(


19. Соборна площа. Я й не знав, що біля Преображеньского собору є пам'ятник Шевченкові.


20. Тарас Григорович.


21. Преображенський собор 1839 року побудови.


22. А далі розпочинаються неходжені місця. На площі Шевченка помітив пам'ятник кобзареві.


23. Старовинні післявоєнні будинки на площі Шевченка.


24. Будівля нагадує столичну Дарницю.


25. Класно, що зберіглася стара архітектура.


26. Поруч із площею Т. Шевченка є ще одна площа — Героїв Небесної Сотні.


27. Раніше на місці хреста стояв Ленін.


28. За площею розміщена будівля торгових рядів 1814 року(!!!).


29. Площа Героїв Небесної Сотні і вулиця Яросла Мудрого — центральний центр Білої Церкви.


30. Міськрада.


31. Думав, що театр, а це — палац урочистих подій. Щоб його сфоткати довелося вичікувати слушний момент без машин і людей у кадрі.


32. Коледж Білоцерківського національного аграрного університету.


33. Величезний торгово-розважальний центр з відомими мережами супермаркетів.


34. Біля парку Слави є церква Петра Калнишевського. Наче, збудована у 2016му. Але щось продовжують будувати.


35.


36. Парк Слави із військовим меморіалом.


37. Присвячений визволителям Білої Церкви від німецьких військ в роки Другої Світової війни.


38. Центральна алея.


39. В парку розташовані братські могили.


40. Монумент визволителям Білої Церкви — радянським і чехословацьким військам.


41.


42. Причому біля монументу є вічний вогонь. За нинішніми мірками це непомірна розкіш. Навіть у Черкасах Вічний вогонь замінили на голограму.


43. Парк.


44. Також у парку є пам'ятник пожежникам, які загинули при виконанні службових обов'язків.


45. Згадується славнозвісна пожежа на нафтобазі БРСМ у Василькові в 2015 році.


46. Поруч намальовано тематичний мурал.


47. Ще одна цікавинка, до якої досі не доходив (і навіть не здогадувався про її існування) — гіперболічна водогінна вежа (так звана, "вежа Шухова").


48. І вона діюча!


49. Забудова міста не лише багатоповерхова, а й приватна.


50. Залізничний вокзал (станція "Біла Церква") перегороджений будівництвом. Схоже, стихійна забудова дісталася і туди.


51.


52. Біля вокзалу. Дивно, що до вокзалу не проклали тролейбусну лінію.


53. Елеватор.


Потім і шкіл, коледжів і університетів повалили студенти і школярі і в місті стало незатишно:)
Ще й захмарилось і похолодало. Та й намотаний кілометраж давався взнаки. Тому поїхав додому.

54. Назад доїхав дуже швидко. В Київ приїхав за 50 хвилин! При тому, що зазвичай дорога займає трохи більше години.
І захід сонця зустрів на знайомих Теремках.


Передивився свій бложик: звіт виявився несхожим на попередній огляд міста. Так що прогулянка вдалася.
Хоча, звичайно, оглянув не всі цікавинки.

Ну і на завершення: чим відоме місто.

• Дендропарк "Олександрія"
• Шинний завод "Росава"
• Церкви
• Гребля і водяний млин
• Військовий аеродром "Гайок"

Військова радянська фортифікація часів Другої Світової війни. Він менш досліджений, ніж Київський укріпрайон. Найбільш відомою спорудою Коростенського укріпрайону є командний пункт "Скеля" у Коростені. А от про ДОТи КоУРу знайти детальні репортажі нереально. Для уявлення про укріпрайон можу запропонувати хіба що статтю в газеті інформагенстві "Сегодня".

Звичайно, що відрізнялось за типом і кількістю споруд від КиУРу. Хоча були і схожі елементи (наприклад, бронезасувки, амбразури). Самі ДОТи були менш різноманітні, ніж у Київському укріпрайоні (там, начебто, не було спостережних пунктів з бронековпаками). "Мінних груп", тобто, ДОТів з підземними ходами теж не було. Але є сподівання на кращу збереженість, враховуючи віддаленість від великих міст.

Укріпрайон складався з 427 кулеметних ДОТів, 26 — артилерійських напівкапонірів (начебто, це більше ніж в КиУРі - хоча не впевнений), 14 командних пунктів і всього лише 1 сховище.

Цікаві факти по цей укріпрайон.

• До складу оборонного поясу входило аж 455 ДОТів(!!!). Це притому, що в Київському укріпрайоні було лише 246 ДОТів.
• Якщо ДОТи КиУРу замасковані в рельєф (схили, земляні вали) і засипані землею, то в КоУРі ДОТи на видноті.
• Протяжність укріпрайону з півночі на південь — понад 110 км. (наміряв по карті).
• Деякі ДОТи розташовані на території Білорусі.
• Нумерація. Найбільший номер ДОТу - 769(!).
• Перед основним оборонним поясом, на віддаленні 25 км.(!), був збудований Ємільчинський вузол оборони.

Мінус (чи плюс?) — віддаленість від цивілізації. ДОТи розкидні по селах — на громадському транспорті не доїхати. Це треба або похід, або на машині.

Основним пунктом подорожі в Остер було дослідження місцевих абандонів. Але планував оглянути і саме місто. Було цікаво: скільки пам'яток може бути в невеличкому 7-тисячному місті? На супутниковій карті воно виглядає як смт.

Саме місто древнє. Веде свій початок аж з 1098 року. В радянський час у ньому було багато баз відпочинку, які після аварії на ЧАЕС занепали. Основною пам'яткою є залишки старої церкви. Але вона розташована на околиці, де інших пам'яток немає. Тому не збирались її оглядати, але... (дочитайте до кінця).

Отже, ця подорож знову розпочиналась о 6-й ранку. Тому світанок зустрів у своєму місті.
Блін, якщо така краса, навіщо ще кудись їхати?  ;D


Вже на під'їзді до столиці о 7-й є некислі затори. Як кажуть, "зірка в шоці" ((с) С. Звєрєв).
А в середмісті Києва теж тягнучки. Встали на Дарницькій площі через ремонт і таксиста, що перегородив дорогу.
Поки доїхав до автостанції захотілося якмога швидше вибратись в дальні перді.

Місце посадки на маршрутку знайшов швидко. Проїзд обійшовся дешевше, ніж очікували. Надодачу був бонус — маршрут робить заїзд до смт. Козелець. Так що, окрім Остра, побачив ще один населений пункт.

Остер представляє переважно одноповерхову забудову. Будиночки "поліського" типу, зі ставнями. На Київщині зовсім інша архітектура.


Успенський храм, збудований у 2014 році.


Центральний стадіон (який просто на газоні, без заасфальтованої бігової доріжки) і краєзнавчий музей.


Краєзнавчий музей.


Далі почали натрапляти на заброси.
Філія Козелецького хлібозаводу.


Закинутий завод "Радіодеталь" — філія київського заводу ім. Корольова ("Меридіан").
Попри те, що адміністративний і робочий цех закинуті, на території помітно активність і собакени.


На адмінкорпусі чудове панно.


В лісопарку, спиною до вулиці(!!!) розміщений пам'ятник загиблим у боях Великої Вітчизняної війни.


Мабуть, це типу, скверу. Хоча більш схоже на ліс посеред села міста.


Архітектура колоритна.




Здивувало, що трапляються покинуті хати.




Через місто проходить якась регіональна дорога, яка з'єднує Чернігівську трасу із військовим полігоном "Десна". До речі, раніше військове містечко Десна теж називалась Остер. Щоб заплутати ворогів.
Назва Карпиліка теж відома. Але це зовсім не та Карпилівка.


Пам'ятник Тарасові Григоровичу Шевченку обов'язковий у кожному місті.


Біля центрального ринку стоїть закинута вогінна башта.


Як не дивно, в місті будуються нові будинки.


Стара багатоповерхова забудова така.


"Остру — 921 років".


Міський парк.


За сумісництвом, парк — дитячий майданчик.


Але є і пам'ятники. Ось цей — загиблим під час українсько-російської війни на Донбасі.


Меморіал Великої Вітчизняної війни.




Ще якийсь пам'ятник.


Помітно, що місто лише по заасфальтованим вулицям.


Міськрада. Реакція перехожих: "Шпійони!"
До чого ж дикий народ у провінції! Нафіг кому вона треба?! Просто у місті старовинної багатоповерхової забудови майже нема.


За виключенням, коледжу.


Старовинні будинки в місті — переважно, одноповерхові.


Радянська табличка вулиці — раритет.


Це дитячо-юнацька спортивна школа.




Наступна локація з пам'ятками — парк Сеспеля.


Там є дві могили-пам'ятника.


Могила Михайла Сеспеля — засновника чуваської поезії в СРСР.


Друга могила чи пам'ятник — Ігнатію Йвановичу Онишенко. Хто це такий Гугл не знає.


Біля парку стоїть міський будинок культури.


А також Свято-Андріївська церква (збудована у 2011 р.).


Через дорогу розташована Воскресенська церква. Єдина церква в Острі, що зберіглася з XIX ст..


Міських маршруток в Острі немає. А міжміські їздять рідко. Тому школярів розвозять шкільні автобуси. Причому за день побачив аж 3 штуки!


Колишня синагога.


Вулички такі колоритні.


Задвоєення знаків.


До маршрутки лишалось трохи часу, тому запропонував підійти до річки Остер.


Тим паче, на шляху мали буди закинуті будівлі, але від них залишилась лише купа будівельного сміття (зліва у кадрі).
А так, місцевість нагадує парк.


Натрапили на абандон.


Вийшли до річки. Піднявся на пагорб.


Краса!
Хоча це, начебто, не сама річка, а старе русло Остра.


Крутий пейзаж.
Шкода, знімок вийшов нечітким.


Автостанція була порожня. Ні маршруток, ні людей. Тільки таксист.


Поки чекали на маршрутку, біля автостанції знайшли військовий меморіал.
Загиблим у Великій Вітчизняній війні.


Рейс на Київ, якого так чекали, не було. Хоча на автостанції він був у розкладі!
Що робити — чекати наступного. Годину.

Прохолодно. Вітер. От зараз гарна погода, щоб лазити по абандонах або подорожувати, але ніхто нікуде кличе.
Надодачу розболілась голова.
Потім повз автостанції пройшла поховальна процесія (за автостанцією розташоване кладовище).

Маршрутка, що прибула з іншого рейсу раптово змінила курс на Київ. І після нервування через те, що не купили квитки на автостанції (а серйозно: яка різниця, де купляти 1 у водія, чи на автостанції?), поїхали.


На Київ поїхали не через Козелець, через села біля річки Десна. Тому проїжджали повз Юр'єву божницю — залишки старої Михайлівської церкви, яка згоріла від блискавки аж у 1785 р. і відтоді почала руйнуватись.
Якось зняв на ходу на смартфон. Круто, що ми не планували заходити до неї, але все одно вдалося подивитись. Хоча б так, з вікна маршрутки.


По дорозі в Острі проїздили і повз закинуті хати. Але найбільше здивувало, що по навколишнім селам теж трапляються закинуті хати. Причому багато.

Поки їхали головний біль змінився на нудоту. Можливо, від того, що перед поїздкою з'їв забагато шоколаду. Ще й напарниця пригостила шоколадкою (просто більше нічого було їсти. З собою взяти не додумався через поспіх. А  магазинів там мало, та й асортимент ніякий).
Маршрутку розкачувало на ямах. Їхали повільно. Ставало спекотніше.
По дорозі в маршрутку посадили алкаша, якому теж було погано, бо декілька раз виходив на свіже повітря. Він того, що нудить не лише мене ще більше захотілось проблюватись. Ледве стримався. Втішала лише думка, що до Києва ближче.

Пленталися довго. Виїхали біля Північного кладовища. А то вже знайомі місця по маршруту 258 автобуса.
В Києві — на метро. Бо додому треба було дістатися пошвидше і щоб не топати пішки від маршрутки.

Нудота пройшла як тільки зайшов в будинок.
Ось такі пригоди.

Враження від міста неоднозначні: багато покинутих хат і заброшок; переважно приватна одноповерхова забудова (на місто зовсім не схоже); половина храмів — сучасні. Але пам'ятників чимало. В цілому місто виглядає депресивно.

Покинуті села можна побачити не лише у Зоні відчудження. Виявляється, таке явище зустрічається в Чернігівській області. В основному, це невеличкі хутори, які розташовані далеко від автомобільних доріг. Але покинуті хати є і на межі з Київською областю. Причому навіть у Острі натрапив на 7-8 закинутих хат.

Заради нових вилазок доводиться вибиратись подалі від столиці. Причому околиці Київської області вже не підходять — потрібно досліджувати сусідні області. Тому напарниця запропонувала з'їздити на Чернігівщину, в місто Остер. Там є багато потенційних заброшок. Та й саме містечко було цікаво оглянути.

Сама вилазка була запланована давно, тому поїздку вирішив не відкладати. Тож через день після подорожі в Козятин знову треба було виїжджати зрання. Ще й виспатися не вдалося. Але перечуття сталку і поїздки в нові місця додавало наснаги. Правда, шлях довгий і складний. Хоча це всього лиш в 50-ти кілометрах від Києва.

Одним із пунктів нашої подорожі стало відвідання військового будинку відпочинку. Напередодні поїздки дізнався, що об'єкт не охороняється, тож можна було особливо не переживати.
Нажаль, про історію відомо мало. Передусім, це був будинок відпочинку Київського військового округу Міністерства оборони СРСР. У ньому відпочивали військові чини. Але після аварії на Чорнобильській АЕС будинок відпочинку зачинили і законсервували. Зі здобуттям незалежності, санаторій передали до "Енергоатому". А в 2011 році — до Козелецької районної ради. Відтоді почали думати, що робити із майном. Планували організувати дитячо-юнацьку спортивну школу, але не знайшлося коштів. Розпочалося руйнування будинку відпочинку. Спочатку винесли обладнання і батареї з їдальні. Потім мародери дісталися до шиферу. А там — і до цегли. Так що на гарну збереженість не варто було розраховувати. Однак побачене взагалі засмутило. Втішало лише те, що заброшка небаянна. А потім на території знайшли ще дещо, заради чого було варто з'їздити.

Логічно було почати огляд з КПП. Хоча якраз прохідною наша вилазка і закінчувалась:) Бо немає звички лізти через парадний вхід.


Будівля прохідної. Вся в кулях.


На стіні перед ворітьми — барельєф.


Ворота з радянськими артефактами.


Біля прохідної росте отакий гриб. Начебто, умовно-їстівний трутовик сірчано-жовтий.


КПП з території будинку відпочинку.


Перший будинок, що трапився на шляху.


Всередині розруха. Так що можна і не заходити.


Напарниця сказала, що зовсім понуро. А по-моєму, напіврозваленість додає мальовничості.


Та і взагалі добре, що будівля залишилась хоч у такому стані. Бо невідомо, що з іншими корпусами на території.


Біля центральної алеї напарниця помітила в кущах якийсь меморіал.


Це пам'ятник загиблим під час Великої Вітчизняної війни.


Взагалі, дуже дивно, що на базі відпочинку є військовий меморіал.


За пам'ятником розташувався другий корпус.


Будівлю фактично розвалили. А на супутниковому знімку Bing вона ще ціла!


Крім того, що корпус розвалений, він ще заріс рослинністю.


Йдемо далі. Територія будинку відпочинку перетворилась на джунглі. Здавалось, що більше будівель не буде, але...


В зарослях помітили наступний корпус.


Як протім з'ясувалось, це була їдальня.


Залишки колишнього скромного декору.


Не одразу насмілились зайти в будівлю. Стан будинку явно аварійний.


Всередині нічого цікавого. Все розвалено.






Що це за традиція — розбирати цеглу під підвіконнями?


Це був корпус №6.


Далі пішли досліджувати куди ведуть асфальтовані стежки і знайшли рояль в кущах пам'ятник... Леніну. Навіть без голови можна впізнати фігуру вождя світового пролетаріату.


Ілліч без голови на фоні закинутої будівлі виглядає символічно.


Оце так знахідка! Ще якихось 5 років тому ідол комунізму стояв всюди, а зараз і обезголовлена статуя — велика рідкість.


Вирішили пройтися вздовж околиці будинку відпочинку. Але там від будівель залишились лише фундаменти.




Напарниця розгледіла серед чигирів якийсь постамент. Як каже, влітку ми його б не тільки не знайшли, а й не змогли б пройти в тих місцях.


Який пам'ятник стояв на постаменті? Чи може туди ставили вояку, який нечемно повівся з генералом? ;D


Впритул до паркану стоять руїни ще однієї будівлі.


Хтось пророщує ялинку.


Дальні корпуси чомусь виявились розваленими.


Знову вийшли до їдальні.


Осінні барви додають мальовничості тлінним руїнам.




Вийшли на центральну алею.


Крізь зарослі помітили чергову будівлю.


Нажаль, густа рослинність закриває великий спальний корпус.


Будинок старий. З башточкою на даху.


Ближче до межі будинку відпочинку з кущів виринає наступний будинок.


Цей будинок також напіврозвалений.




Головний вхід.


Напевно, навмисно розвалили.


Всередину не варто і заходити.


Стежка веде далі.


В кущах визирнули руїни ще однієї будівлі


Без вікон, без дверей. І без даху.


Однак і це не все — далі в кленових зарослях із павутинням вгадуються обриси ще однієї будівлі.


Дикі чигирі. Не підійти, ні пофоткати.


І ця будівля теж майже розвалена.


Біля цієї руїни були східці. Зі схилу було видно і чутно приватну забудову.


Я відговорив напарницю спускатись донизу. А дарма! Там був спуск до вулиці і річки Десна. Хоча якби звідти вийшли з заброшки, то прохідну могли б і проґавити.


Вийшли до КПП по довгій головній алеї. Дуже вчасно, бо за нами помітили "хвіст" — двох мужиків.


А далі пішли оглядати місто, яке теж виявилось багатим на закинутості. Це і декілька заводів, і покинуті приватні хати. Правда, полазити по іншим абандонам не вдалося. Заводи були без залазів і під охороною, а покинуті хати стояли на видноті. Однак нерозвіданими лишились прибережні бази відпочинку, дві з яких цього року виставили на продаж. Так що не виключено, що у Острі є й інші заброси.

Зазвичай я рідко розміщую звіти на форумі до публікації у своєму блозі. Але оскільки даний огляд вирішив трохи потримати, спершу поділюся враженнями і знімками саме тут.
Можна було б наробити додаткових фоток, щоб репортажі не перетинались, однак вирішив зекономити кадри і акумулятор.

Отже, дізнався про подорожчання проїзду в приміських електропотягах. Заради цікавості сходив до залізничної станції і здивувася, що подорожчання торкнулось лише найближчих зупинок, а квитки на далекі відстані залишились дешевими. Дорога до найдальшого пункту, який був зазначений у розкладі, — Козятину, коштує 23 грн. Це ж шара! Поїздка до Києва на маршрутці вартує 21-23 грн. (в залежності від маршруту)! Хоча до Козятина з Києва більше 130 км. по прямій.

Друга причина, через яку захотів поїхати саме до Козятина — це те, що хотів туда поїхати:))) 8 років тому проїздив транзитом на поїзді і будівля вокзалу зацікавила. Але Козятин далеко від мого міста і столиці. І електричку туди їздять всього лиш декілька раз на день. Доїхати важко.
Третя причина: хотів дізнатись що в Козятині такого, що з нього насміхаються і жартують? Мовляв «це між Вінницею та дніщем». І «квартальці» з нього глузували, і в серіалі «Леся+Рома» приколювалися. Висміюють провінційність, понурість і назву. Але чи так це насправді?
І четверта причина: дослідження місцевих маршруток. Їх нечасто фоткають, тому не треба гнатися за якістю знімків і думати про дотримання інтервалів між аналогічними ракурсами.

Щоб не було нудно і почувався сміливіше запропонував ще одному фотографу автобусів з'їздити разом.

Тепер про місто. Чим відомий Козятин? По-перше, це залізничний вузол. По-друге, тихе провінційне місто. Нетуристичне. Зовсім невеличке, 26 тис. мешканців. Причому це районний центр. Поруч із містом є село з такою ж самою назвою «Козятин», згадки про яке в літописах датуються з 1731 року. Саме це село дали назву залізничній станції Києво-Одеської залізниці, яку збудували 1870 року. Навколо станції спочатку будували лише робітниче селище. Але згодом почали будувати і житлові будинки.

Перед подорожжю довелося прокинутись о 5-й годині ранку(!). Намагаючись не грюкати кастрюлями і дверима поїв і зібрався. По дорозі до станції зрадів, що ранок видався теплим. Та й хмари помаленьку розвіювались.
Електричка прийшла забитою. Правда, влізти можна. Але до Фастова довелося їхати стоячи(!).
Дорога до Козятину зайняла аж три години(!).

Вінницька область. Вокзал «Козятин-1». І наша електричка ліворуч.
Погода змінилась на сонячну. Класно!


Платформи виглядають наче знаходишся не у провінційному містечку, а в обласному центрі чи столиці.
І тут зупиняються усі поїзди.


Будівля вокзалу розташована на примиканні шляхів, тому має <-подібну форму.


Скульптури.


Всередині вокзалу так само велично, як і ззовні.


Оскільки станція розташована на перетині шляхів, то поїзди курсують в різні напрями: Фастів - Київ, Погребище - Жашків / Христинівка, Вінниця - Жмеринка і Бердичів - Житомир.


Взагалі, Козятин на 50% складається із залізниці:)))
Тому що він розміщений на роздоріжі залізничних шляхів. І саме завдяки залізниці він відомий.


Ще одна будівля на станції.


На станції встановлено пам'ятник — паровоз «Лебедянка».


Поруч із пішохідним мостом видно опори старого мосту.


Розгалуження колій. Вид на станцію. Ліворуч — колії на Вінницю. Праворуч — гілка на Бердичів.


Гілка на Фастів і Київ.


Сортувальна гірка — для комплектації вантажних потягів.


Східна частина міста.
На зупинці кішка. Грішним ділом подумав, що її... того. Але, на щастя, вона просто засмагала.


Будується церква пророка Іллі (Прасвославна Церква України).

Чогось не додумався відзняти з різних ракурсів.

На цій стороні міста купа залізничних установ.


Навпроти — дошка пошани залізничників.
Теж шкодую, що не відзняв з різних ракурсів.


Неподалік це одна цікавинка — стара водогінна вежа.


Коли одного разу дізнався, що є залізничні бомбосховища не повірив. Тепер побачив сам.
Правда, все залочено. Навіть подзюрити ніде.


Як не дивно, неподалік є ще одне сховище.


Недаремно не взяв ліхтарик. Все одно зачинено.
Цікаво, як там всередині?


Заздалегідь запланував зробити фотосесію.


Взагалі, попри провінційність, у місті немає закинутостей.

Проте є багато службових переходів, якими, попри заборону, користуються всі бажаючі перейти на іншу частину міста. Все-таки, пішохідних мостів лише два і їх явно недостатньо.
Але поїзд перекрив дорогу. Ми не стали чекати і пішли на пішохідний міст.


Локомотивне і залізничне депа депо. Через поїзд з попереднього знімку не підійшли пофоткати поближче.


Панорама центральної частини міста (між гілками на Бердичів і Фастів-Київ) з пішохідного мосту.


Вважав, що в Козятині мало пам'ятників. А випадково натрапив на пам'ятний камінь, який навіть у Вікімапії не відмічений.
Надпис вигравійований і прочитати його неможливо.


Пам'ятник Михайлу Грушевському. Що цікаво, зупинка так і називається.


Центральний район виглядає по-міському.


Будівля школи.


Монумент визволителям Козятина у 1943 році з танком ІС-3. 
Рідкісна модель танку. Не в кожному військовому муеї є — не те що в ролі пам'ятника.


Незвична залізнична інфраструктура. Підказуйте, що це за штуковини.


Трохи далі від центру — і забудова вже приватна малоповерхова.


Ще один службовий перехід. Але на те не зважають.


Хоча маневри майже без зупину.


ВЛ40 (раніше не бачив) і ВЛ80.
Шкода, що 4-й «вильник» не сфоткав окремо. Може, в напарника випрошу знімок.


Автостанція чомусь розташована на висілках. Далеко від центру і залізничного вокзалу.


Про автобуси. Здивувало, що всі ПАЗи їздять з переробленою кормою.

А так, рухомий склад, переважно, типовий. Хоча є незвичності. Але про них пізніше.

Як не дивно, у 26-тисячному місті є багато маршрутів. Правда, деякі маршрути з міською нумерацією їздять в сусідні села.
Але більше дивує, що маршрутки їздять лише до 17-18 години(!).


І на Київ маршруток немає.

Проте є незвичні бусики.


У західній частині міста розташований м'ясокомбінат.


Артефакт з радянського минулого — заготпункт коопспілки.


Ще одна цікавинка: на службовій гілці з вхідної сторони звичайний світлофор, а з вихідної — маневровий.


У західній частині міста цікавинок мало. Але вмовив товариша пройтися до церкви Ікони Почаївської Божої Матері (УПЦ Київського патріархату) і пам'ятнику жертвам Голодомору.


Братська могила воїнів-афганців.


Сам район не фоткав. Хоча є квартал з багатоповерховою забудовою і ще одна водогінна башта.
В тому району не дійшов лише до пам'ятника біля технікуму.

Але ноги втомилися і треба було вертатись в центр. По задвіркам.


Південний пішохідний міст.


Краса! Ліворуч колії на Бердичів. Праворуч — на Фастів і Київ, з відгалудженням в бік Погребища.
Незвично, що платформи в кривій.


Прийшли туди, звідки пішли:)))


Але нічо. Все одно треба було подивитись розклад. Шукали довго.
Виявилось, що до електрички на Київ ще залишався час, щоб погуляти по центральній частині міста.
Заодно пройшлися по мікроайону-залізничному трикутнику.

Всередині купа переїздів з біло-місячним світлодіодним сигналом.


Небо вкрилося хмарами. Ось-ось мав піти дощ. І черех хвилин 10 почало лити.

Багатоповерхові мікрорайони виглядають так.


Костьол розташований в стороні від центральних вулиць. Але неодмінно треба було його пофоткати.


А далі — типовий центр провінційного містечка. Схожий на прикарпатські містечка.


Центр. Універмаг і парк.
Дощ не вщухав.


Схоже, тут мав би бути якийсь пам'ятник. Стела до 50-річчя Жовтневої революції. Пишуть, що її перенесли на околицю.


Парк ім. Пушкіна. Досить маленький. І єдиний у місті. Але затишний і дуже гарний восени.


Меморіал воїнів АТО.


В парку, як не дивно, виявилось багато пам'ятників.


Всередині парку залишивсь постамент. Так не знайшов інфу, хто там стояв.


Восени парки особливо мальовничі.


Поруч ще один пам'ятник. Підходити було лінь.


З іншого боку перехрестя — пам'ятник залізничникам-підпільникам


Кінотеатр, перед яким стояв Ілліч.


Вул. Грушевського.




Час повертатися на вокзал.


До відправлення електрички залишилась чверть години. А треба ще знайти касу, купити квиток і знайти електричку.


Тим часом, маневри на сортувальній гірці.


На станції можна зустріти різні види рухомого складу. Наприклад, пасажирський дизель-поїзд Д1.


Спасибі, знайшлися люди, що показали де квиткова каса. Здивувався, що проїзд у зворотній бік коштує трохи дорожче, ніж до Козятина. Як таке може бути?


В цьому репортажі показав не все. Один лише вокзал та залізнична інфраструктура варті окремої розповіді. Не знаю, як вміщу все в один звіт у блозі.
Ну а стосовно Козятина — нормальне невеличке провінційне місто. Компактне. Людне. Та попри це немає такої метушні як у столиці. Повітря чистіше (бо менше машин і нема трас). Місто охайне і не депресивне. Навіть погода не зіпсувала настрою. Місто однозначно сподобалось. При нагоді можна навідатись ще.

Якщо про нього можна жартувати, то лише про те, що доїхати проблематично: маршруток з Києва нема, приміські електрички рідко їдуть далі Фастова.

До речі, Козятин мені нагадав Фастів. У них і є багато спільного: залізничний вузол, величезний вокзал, озеленення, розвинутий міський транспорт, велика кількість пам'яток. Правда, з вокзалом Козятину пощастило більше. У Фастові вокзал знесли і побудували сучасний комплекс.

P.S.: Це вже друга поїздка за тиждень. І через день після цієї подорожі на мене очікує ще одна дальня мандрівка.

Що можете порадити для захисту від собак? Не для хитання об'єктів, а у повсякденному житті. Сьогодні був у лісі: при виході з міста звідкісь назустріч вибігла собака. Думав, що кусне. Обійшлося.
Потім ще бачив як мастіф спокійно собі прогулювався по вулиці.

Можна було б залупити фотіком. Але ж шкода техніку.

Майже два місяці не було ніяких сталків. І спільний сталк, нажаль, не намічався. Тож став підшуковувати місця в Києві, куди можна спокійно пролізти самому. Але, як назло, нічого підходящого в столиці не було. Хіба шо, «по другому колу»? Та побачив пост на форумі про повторну вилазку, тому вирішив і собі навідатись на вже досліжений об'єкт. Ось тільки куди саме? З перспективних абандонів для повторного дослідження залишились хіба що закинуті павільони «Експоцентру України» (ВДНГ), недобудована лікарня опікового центру на Троєщині і недобудована поліклініка в центрі. Однак, ВДНГ реставрують і закинутостей там майже не залишилось, а Опіковий центр вдруге краще зняти з дрону, залишався один варіант — поліклініка-недобуд в центрі. Правда, не хотілося ворушити спогади. Та лазити десь треба...

Отже, недобудована поліклініка інституту нейрохірургії в Києві — славетний «баян» серед сталкерів. Цікава незвичною архітектурою — куполом між двома 8-поверховими крилами (корпусами) на перемичці між корпусами. Під круглим куполом мала розміщуватися водолікарня. Координати (сподіваюсь, термін нерозголошення від подруги минув — бо були там давно).

По цій заброшці лазив аж 5 років тому. В принципі, можна було і не повертатись вдруге, щоб, як у пісні, спогади не понесло у небо. Та й що може змінитися із недобудом? Але перша вилазка відбулася взимку, зі снігом. А зараз рання осінь. Тому можна сфоткати в іншому антуражі.  До того ж, тоді не оглянув нижній рівень куполу. А ще захотілось розповісти на форумі про якийсь об'єкт. Правда, довелося по пам'яті(!) підбирати ракурси, щоб не повторювати знімки з першого звіту в блозі. Проте розвести ракурси вдалося.

Як не дивно, в порівнянні із 2014м, стан недобуду змінився. Звичайно, в гіршу сторону.

Один і той самий об'єкт у різні пори виглядає по-різному. Цього разу недобуд в зелені.


Фасад недобудованої поліклініки. Тут помітив першу зміну — останні вікна і склопакети познімали. А пустир перед заброшкою запаркували автівками.


З хорошого — територію перед будівлею розчистили від сміття. Доріжку посипали піском. Думаю, ще внаслідок зйомок відеокліпу.


Вестибюль на першому поверсі. Дивно, що такий ракурс не відзняв при першому відвідуванні.


Цього разу одразу пішов до перемички між корпусами.


Круглі коридори натякають, що всередині є кругле приміщення.




Зловив себе на думці, що недобуд, але виглядає атмосферно.


Всередині — підкупольне приміщення. Кругла зала, в якій повинна була розташуватись водолікарня. Звідти доносилися голоси.


Здалося, що стіни підкопчені, але виявилось, що це фарба.


Приміщення під куполом. У ньому прогулювалась пара — підшуковували місце для фотосесії. Сказав їм про відеокліп — розповіли, що й до «Океаніу Ельзи» в недобуді знімали відео.


Нижній рівень. Розміщуються на -1 поверсі.


Балкон, або другий ярус «підкупольного приміщення».


Металевий каркас куполу знизу. Як інопланетний космічний корабель.


Гра тіней і сонця.


Незвична архітектурна локація привабила кліпмейкерів — рік тому тут «Океан Ельзи» знімали відеокліп на пісню «В небо жене» (скріншот з кліпу).


В кадр потрапили основа куполу. І навіть сам Вакарчук ходив цими коридорами!


Спустився на нижній рівень.


Спеціально для відеокліпу стіни пофарбували в червоно-рожевий.  На мою думку, це прикрасило безбарвний недобуд і підкреслило незвичну архітектуру.





Купол.




З другого поверху відкривається дах перемички між корпусами і купол.


На даху переходу між корпусами.


Купол. Минулого разу фотографував його з протилежної сторони.


Якісь конструкції збоку куполу. Лавки, чи огорожа.


А ось і фотосесія. Цілком логічна сцена на закинутому недобуді.


Тому що треба бути дуже обережним. Бо в підлозі повно дірок.


Падати один поверх. Але підлога бетонна.


Східне крило будівлі.


Повештався приміщеннями, намагаючись відзняти нові ракурси.


Піднявся на дах східного крила. Картина така сама, як 5 років тому. Тільки сонячно і без снігу. Правда, день видався вітряним.


День був дуже вітряний — боявся, що і на сходових клітинах змете у віконні пройми. А на даху — тим паче.


Тому на даху не затримувався і пішов униз.


Східці з даху.


Перил, які були під час першого візиту, вже немає. Ось ще одні зміни за 5 років.


До речі, сходові клітини добряче продувались вітром. А, між іншим, збоку були віконні пройми (іноді до рівня підлоги). А в підлозі траплялись технологічні отвори.


Вигляд згори на купол.


Приміщення недобуду.


Зайшов і до західного корпусу. Тут сходи центральні, а не бічні. І без виходу на дах.
Проте і на цих сходах в підлозі є дірки.


Краєвид протилежного корпусу.


Коридор на одному з поверхів. Дивно, що в 2014му з такого ракурсу не знімав.


Стіни розбирають на цеглу. По-моєму, 5 років тому такого не було.


Через сильний вітер підходити до вікон не ризикнув.


Сходи з останнього поверху.


Центральні східці.


Коридор другого поверху. Вихід на дах переходу між корпусами.


Зробив селфі.


Поруч є ще одна заброшка. В 2014му це був обжитий будинок. Але декілька років тому розпочали реконструкцію.


Яка повинна була закінчитись до 2017го. А зараз вже 2019й.




Другий, повторний сталк виявився недаремним. Бо вважав, що з недобудовою не може нічого статися за п'ять років. А виявилось, що можуть розграбувати і недобуд! Цеглу розбирають, склопакети і вікна знімають, перила зрізають. Я б не здивувався нинішньому стану цього абандону, якби ж не бачив його в кращому вигляді. В противагу можна виставити хіба що пофарбоване «підкупольне» приміщення і очищення від сміття.

Вперше в житті довелося покатитися на човні. Причому випадково. Серед читачів блогу знайшлися добрі люди, які захотіли порадувати (звичайно, не безкоштовно, але за пожертву на власний розсуд) вийти на моторному човні на Дніпро.

Не скажу, що це була мрія, але були наміри скористатись екскурсіями на катерах. Правда, це дороге задоволення. А тут — така несподівана пропозиція. Тим паче, що річкові подорожі для мене в новинку.
Хоча були противаги. По-перше, не вмію плавати. І якщо човен того, то одразу на дно. По-друге, боявся, що вкачає. І по-третє, людина не дуже знайома. Через ці фактори і батьки нервувались. Однак судноплавство не викликало дискомфорту. Навіть незважаючи на те, що плавзасіб був відкритий. На моє щастя, на воді був штиль. Надодачу — день був спекотним.

За кадром залишилось багато цікавого. Як готували човен, заливали пальне. Проте розгулявся з фотозйомкою на воді.




Яхт-клуб.


Яхти і човни на фоні масиву Оболонь.


Вихід у Дніпро. За деревами видніються ванти Московського Північного мосту.


Багатоповерхівки-хмарочоси столичної Оболоні.




Краєвиди на воді — шикарні. У вихідний день на Дніпрі було повно плавзасобів.


Класний корабель. На таких возять екскурсії по Києву і до Межигір'я.


Річковий флот.


Берег Собачого острову.




Можна повеслувати на байдарках (з інструктором).




Підмостки для риболовлі.




Захід на фоні Оболоні.


На воді захід сонця — вражаюче видовище.


Повернення до човнової станції.


Водна подорож вийшла ознайомчою, бо довго готували човен.
Однак згодом запросили на другу прогулянку, під час якої пройшли набагато більшу відстань.

Є бажання і можливість у другій половині вересня з'їздити у Вінницю щоб дослідити колишній командний пункт 43-ї ракетної армії РВСН і санаторій ім. Коцюбинського. Правда, стосовно останнього є сумніви, бо там облаштували туристичну локацію «SUN», але наче ще не розвалили.

Можливо, знайдуються бажаючі скласти компанію?

Антураж закинутостей приваблює не лише «дослідників руїн», а й музичних виконавців.
В цій темі пропоную викладати відеокліпи (хоча, по-моєму, всі я вже знаю), в які знімали на закинутих локаціях.

Минулого року «Океан Ельзи» представили відеокліп на пісню «В небо жене», який знімали у недобудованій поліклініці на... (подружка казала, щоб не розголошував, але після вилазки вже пройшло 5 років, тому думаю шо не образиться) Лук'янівці (м. Київ).
Це досить відомий абандон та й без координат можна знайти по карті. Головна фішка даного недобуду — купол, під яким повинна була бути водолікарня.

Ну і декілька скріншотів з таймлайнами.

Титри з назвою виконавця і пісні (з'являються згодом) на фоні куполу.


Нижня частина під куполом. А там я ще не бував. Може сходити ще?


Вакарчук на заброшці:)


P.S.: Був на недобуді в 2014му. Тоді півгодини никалися від бабульки, яка слідкувала за нами.  ;D
А ще запам'ятався лід на даху(!). Тримався за стіни, щоб пройти.

Потім було бажання навідатись ще раз, але через ностальгію не наважувався. А оце думаю: чом би й ні?

Довго думав: писати чи ні? Не прихильник ділитись координатами ДО вилазки. Але стосовно нездійсненного можна поділитись. Можливо, в когось вийде. Чи мене покличете в дорогу. Та й розпилювання все одно відбувається навіть без розголосу.

Отже, досліджуючи супутникові знімки на Вікімапії, в Чернігівській області знайшов досить незвичайний об'єкт чи групу об'єктів — недобудовану високовольтну лінію електропередач напругою 750кВ (найбільша, яка тільки можлива. Лише в Казахстані є одна лінія більшою напругою, 1150кВ(!), але вона використовується під меншу напругу). Згадування про неї майже нема. Інформація відсутня. Начебто, ЛЕП повинна була йти від Чорнобильської АЕС (правда, невідомо куди). Але після чорнобильської аварії у 1986-му прокладання лінії зупинили.

Декілька років тому по супутниковим знімкам нарахував біля 50 опор. Зараз їх може менше. Опори двох типів: проміжні — двостійкові на відтяжках (тросах) і кутові — по окремій опорі на кожну фазу. Найбільше проміжних опор. Кутові є лише в парі місць.

По карті наче співпадає, що могла йти від Чорнобильської АЕС.


В одному місці є поблизу "цивілізації". Кутові опори виглядають так.

Скріншот з Google Street Wiev.

Для дослідження потрібно їхати машиною. Бажано позашляховиком.
Також не завадило б мати дрон.

Знайомих сталкерів іноді не допросишся, щоб кудись злазити. А лізти самому на об'єкти сцикотно. Проте цього разу ризикнув.

В місті Боярка є три кінотеатри — і всі вони закинуті (хоча один цього року почали ремонтувати). В двох із них, при сільськогосподарському технікумі та ім. Островського, я вже встиг побувати. А ось в кінотеатрі "Космос" не доводилось залазити.
Йому пощастило допрацювати до початку 2000-х. Пам'ятаю, що на центральному перехресті міста була афіша (вона навіть зараз є) з анонсами фільмів. Звичайно, показували кіно не першої свіжості, але й то добре. Не пригадаю, коли він перестав функціонувати. В інтернеті знайшов інформацію, що у 2010-му він ще задіювався як театральна сцена.

В 2015-му в ньому, за сприяння одного чиновника, привели генеральне прибирання. А я проґавив шанс легально потрапити в недіючий кінотеатр.
Сам кінотеатр причепурили.


Через декілька років в Фейсбуці поскаржилися, що хтось зробив залаз і по заброшці тиняється дітвора.
Розбиті вікна і двері замінили. Вцілілі двері зачинили.


А в серпні 2018го в кінотеатрі (в зачиненому!!!) трапилася пожежа, після якої декілька днів вхід був вільний. Але я протупив.
Поки надумав досліджувати, входи і вікна накрили сіткою.


Так би я про нього і забув, але днями проходив повз. Наче нічого нового, але здалося, що сітку обрізали.


Виявилось, що так воно і є.


Трохи вагався: чи буде щось цікавого у згорілому кінотеатрі?
Та й страшнувато. В тому районі є безхатьки. Але, хто не ризикує, той не кайфує.


"Втамуй спрагу: «Смак ночі»". Судячи з афіши, кіно показували гарне:)))


Всередині смітник. Але не дуже вигорів.




Думав, що в глядацькому залі порожньо, як і у більшості кінотеатрів, а виявляється, там ще залишились крісла!


Шкода, що не взяв ліхтарика. Перечепитись там — запросто.


"Шампанськоє в рояль і шпроти запускає туди ж. І по роялю п***ть дрючком. Рояль гуде"(© Лесь Поддерев'янський).




Правда, більша частина крісел таки вигоріла вщент.


Вигляд в бік кінопроекторної.


Колонка.


Сцена.


Будівля була добряче закрита.


І трохи допоміжних приміщень, в яких є меблі.


Схоже, тут влаштовують посиденьки.


Квиткова каса.




Холл.


Збирався пофоткати приміщення з протилежного боку, але в кімнаті хтось сидів.
Довелося негайно згорнути експедицію і тікать.

У Святошинському району столиці, в Святошинському лісі, є колишній піонертабір, який називається... "Святошин". Розташований на околиці Києва, але на території міста (тут). Раніше він належав профспілковій організації. Потім віддали в оренду. В 2018-му майно передали до Фонду Держмайна, але використовується орендодавцями. До нашого часу від нього залишилось небагато: напівзнищені, напівзруйновані, ще й частково обжиті залишки з діючим підприємством та собаками. Ще й невідомо скільки будівель на території. Бо з супутника будівлі, окрім однієї, зовсім не проглядаються. А на панорамах Google теж видно лише одну споруду. І то, якщо придивлятись. Коротше, зовсім непривабливий об'єкт для вилазки...

Але випадково натрапив на репортаж з цього пінеортабору. І виявилось, що на території чимало спальних будиночків і господарських будівель (хоча вони і напіврозвалені). А ще є декоративні дитячі вежі і старі плакати. Ну і, звичайно, табличка на воротах. Так що можна щось нафоткати на невеличкий звіт. Оскільки інших варіантів не було, запропонував вилазку напарниці. Вона погодилась і ми поїхали, поки погода не спекотна і бездощова.

Вилазка не передбачала пригод із доїздом. Бо по-перше, це ще вважається Києвом, попри те, що на трасі стоїть в'їзна стела. А по-друге, їздять міські комунальні автобуси. Так що "цивілізація" поруч.


Вздовж дороги до табору стоять занедбані стовпи освітлення. По дорозі безперестанно проїздили автівки.


Ось найближчий до нас і, водночас, найвіддаленіший від обжитої частини, корпус.


4 роки тому він був цілішим (Google Street View).
"Слющай, абідна, да?!"


Раніше ця частина була з дахом і стінами.


Невже запізнились із вилазкою?


Будівля зроблена з металу, цегли і деревини. Тому і розбирають.


Всередині тлін. Але радує, що хоча б стіни і дах на частині будівлі ще залишились.


Несподівано! Дошки.




Корпус нагадує радянські кооперативні овочеві магазини. Стіни з заліза. Грати в формі променів на віконечках попід стелею.


Здивувався залишкам вентиляції.




Приміщення, схоже на кухню. Там теж поки ще вціліла вентиляція.






Остов шафи. Теж якимось дивом вцілів.


Зала їдальні в лівому крилі завалена дахом.


В другому крилі взагалі немає ні стін, ні даху.


Насторожило, що лежали дрова.


Ззовні всі будівлі заросли густою рослинністю.


Не хотілося, але треба було йти вглиб території. А по дорозі проїхала машина. Палєво!


В зарослях помітив якусь споруду. Це була сторожова дитяча вежа. Думав, що вони в іншій частині табору.


Окрім цієї було ще дві.


Естакада. Звідки вона в піонертаборі?


Трансформаторна підстанція і обжита частина.


Якщо придивитись, видно ворота. Сам табір невеличкий.


Палєво, але підійшли до будинку.


Біля нього були плакати!




Нажаль, кропива перекривала огляд.
Ну і поки фоткали підійшли люди. Тож вирішили розвертатись на вихід.

Вглибині території стояла вантажівка. Теж палєво! Але ризикнули підійти до спальних корпусів. В кущах їх важко помітити.

Нажаль, перший корпус був напіврозвалений.




З протилежного боку дороги трапився цілий. Виглядає незвично. Дах односкатний.




Всередині скавчало щеня. Подруга спробувала розшукати. Але я подумав, що там сторож тримає собаку і на гавкіт збіглися б мешканці табору.


Поруч був наступний корпус. Але навкруги зарослі кропиви і павутина. А з дороги зайти дуже палєвно.


З другої сторони дороги теж був корпус. Ось два в одному кадрі.
Але почули голоси і поспішили на вихід.


Обійшли через ставки. Краса! Видно околиці Києва на фоні ставків.


На ставках довелося пройти повз вівчарку. І ще хтось пішов у наш бік?)
Тому швиденько фоткаємо руїни табору в кущах і по стежкам (яких там купа!!!) йдемо в ліс.


Стежки напевно протоптали орендарі.

На розі табору натрапили на таку штукенцію. Що це може бути?


Руїна будинку.


Ворота.


Табличка. Судячи за назвою, встиг попрацювати після розпаду Союзу.
Можна було б сфоткати краще, але не схотів діставати телефон, бо...


Бо поруч було виробництво. У вихідний день(!).


Територія оздорочого табору.


Обійшли не все, але подивився, те, що планував оглянути. Все одно влітку там такі зарослі, що важко щось нафотографувати.

Можу порадити цю заброшку тим, кого цікавлять закинуті піонертабори або хто любить полоскотати нерви. Іншим сталкерам там робити нічого.

P.S.: На сайті Prozotto вказано: "Майновий комплекс недіючий, не використовується. Деякі літні будиночки перебувають в занедбаному стані.
Частина об'єктів нерухомості, що входять до складу майнового комплексу зруйнована. "

На ці святкові вихідні синоптики обіцяли проходу, так що можна було подумати над наступною вилазкою. Хоча ще з попередньоі епічної вилазки по не менш епічній заброшці не пройшло й тижня.

Щоправда, разом із прохолодою збільшилась ймовірність опадів. Однак на заплановану дату на метеосайтах наче не прогнозували дощів (хоча були сумніви). Вирішальним фактором стала дивна поведінка компа (вірусняк? глюки операційки?). Тож не завадило б десь прогулятись.
Лише в останній момент захотів передумати. Але знайома сталкерша сказала, що все одно можна поїхати. Ну, сталк, так сталк:)

Для вилазки вибрав закинутий колгосп ім. Андреєва в с. Богданівка на Київщині (координати). Цей абандон давно взяв на замітку, однак не ризикував туди поїхати. Все-таки, це околиці Київської області. І туди їздять приміські, а не міжміські маршрутки. Ось тільки маршрутів нагуглив лише два. Причому транспорт в села їздить рідко (це зрозуміло).

Даний колгосп цікавий тим, що він має величезну територію, а будівлі не розвалені. Для Київської області таке поєднання — рідкість.


Зранку погода була ясна і сонячна. А от по приїзду до столиці побачив ось таку картину. В місті це не так страшно, як в селі, де в разі зливи ніде буде сховатись.
Ну, думаю, нагуляємось:)


В дальніх поїздках, особливо в села, мало знайти потрібну маршрутку і розклад руху. Треба ще її знайти і дочекатися на автостанції.
На місці виявилось, що потрібні маршрутки або взагалі не їдуть, або стартують не з автостанції, а в іншому місці. На щастя, на автостанцію під'їхала інша маршрутка, яка проїздила через Богданівку.
В дорозі приєдналася напарниця.


В селі, по дорозі до колгоспу. Один лише краєвид навіює думки: "А може ну, його, нафіг?"
А ще ж холодний вітер! І надодачу, вишка стільникового зв'язку. Це ж гарна приманка для блискавки:)


За межами колгоспу стоїть така заброшка. Дуже схоже на насосну станцію.


Паркан колгоспу. Але й за ним не надто спокійніше. Хотілося скоріше зайти в будівлю, щоб сховатись від вітру і можливого дощу.


Перше, що побачив на території колгоспу — стара трансформаторна підстанція і новий трансформатор. Це означає...


Що стара трансформаторна закинутою.


Навіщо руйнувати стару трансформаторну підстанцію, якщо трансформатор все одно потрібний?

Всередині є хіба що декілька ізоляторів.






Нарешті, корівник.


Поки відливав, помітив у кутку чималенького павука. До кінця літа вони ще розжиріють і їх стане більше.


Всередині корівника "інтер'єр" звичний.


Хоча конструкція незвична. Таких корівників іще не бачив.


Корівник засмічений. Придивився до сміття — наркомани туди навідувались:(


Годівниця.


Збоку до корівника примикає довгий темний коридор. Це перехід між двома корівниками. По бокам були службові приміщення.


Це схоже на кухню для приготування кормів.




Другий корівник.


Попри те, що приміщень багато, всі вони порожні.




Навпроти видно корівник через дорогу. 


Але спочатку треба оглянути два будинки.




Всередині порожньо. Тому не фоткав.




До другого будинку взагалі було неможливо потрапити.


Під супровід вітру йдемо до наступного корівника.


Панорама будівель, які дослідили.


Щойно оглянутий корівник.


Вийшли на дорогу. До корівників, праворуч від дороги, повернемось на виході.


Мене зацікавила водонапірна вежа.




Будівля завалилася.




Нижня частина водронапірки.


Нагору лізти не стали. Все-таки, драбина стара. Та й дуже вітряно.


Цей корівник не схожий на попередній.


На кожній будівлі нанесено інвентарний номер. Можливо це пояснює, що колгосп не розібрали на цеглу?


Стіни біля входу обкладені кахлем.


Приміщення іншої конструкції, ніж попереднє.


Ще один старий корівник.


Краєвиди майже осінні. А це ж лише кінець червня! От що роблять спека і рання весна!


А цей корівник без даху.


За ним були ще два корівника. Але чомусь розвернулись в бік виходу.
Чому... Тому що малий хлопчина катався на квадроциклі.

Пішли до напіврозваленого складу.






Пройшли повз перший оглянутий корівник. Він виглядає як військове арочне сховище:)


Сусідній корівник, який із ним суміщений.


Корівник навпроти.


Четвертий корівник був в таких зарослях, що не знімав. А ще там була якась невеличка будівля.

А вдалині ще одна споруда. Відзняв здалеку.


Силосні ями.


Дощу не було. Маршруток теж. Тому запропонував пройтися до вагової станції, яка розташована в іншій частині колгоспу.


Таки дійшов до протилежної частини колгоспу з ваговою і складами. Без неї звіт був би неповним.


Вагова.


Десь далеко були склади, переобладнані під діюче підприємство. До них не пішов, вдалині вже дощило. Сфоткав на зумі — і добре.


Колгосп оглянули — можна чекати на маршрутку. На щастя, виявилось, що через село проходять не два, а набагато більше маршрутів. Навіть 710, у якої маршрут не такий, як вказано на транспортних сайтах. Значить, виїхати до Києва можна.


Інша річ: скільки чекати на маршрутку? Одну пропустили, бо хотів сфоткати вагову. Другу пропустили, бо вона була незручною для напарниці. Поки чекали, здійнявся вітер і пішов дощ. Добре, що можна було перечекати на зупинковому павільоні. Радували лише відсутність грози і те, що поруч проїздили велосипедисти. І що маршрутка на Київ буде.


Чекали не дуже довго. Через півгодини приїхала маршрутка.
Дорогу додому довелося змінити, щоб уникнути ризику потрапити під дощ.

З вилазки зробив висновок, що не варто довіряти транспортним сайтам-довідникам (eway та ін.). Там і ціни, і маршрути не відповідають дійсності. А ще не варто повністю покладатися за синоптичні сайти. Особливо, якщо вони не збігаються з прогнозами Гідрометцентру. І ще... в метро без проїзного робити нічого, бо жетони виводять з обігу, а на заміну нічого не пропонують.

Планую з'їздити в Переяслав-Хмельницький на травневі свята. Хотілося б на найближчі вихідні, 27 (субота) або 26 квітня, але згоден перенести на декілька днів.
З цікавого: огляд міста, недобудований палац культури з бомбосховищем, заброшки заводу "Точмаш", закинута в/ч, музей народної архітектури. Також можна розвідати бази відпочинку (там напевно є закинуті).