Messages

Нормальний звіт, - добре шо поділився досвідом.
Але зважаючи на те шо міська рада Львова вже потрохи цікавиться нашою підз. рікою як потенційно туристичним об'єктом, хочу таке уточнити: хто ту екскурсію у Клов організував? Вона дозволена офіційно Київводоканалом? Як на неї потрапити (записатись/реєструватись)?

[1.]

Якшо ніхто не проти, трохи оживлю цю тему дослідженнями не на місцевості, а в інтернеті. Я взявся трохи гуглити шось про ту всю історію, і виявив шо про це писали не лише Хігери.
1. Все-таки першим ту історію описав совєцький письменник, трохи журналіст-публіцист і пропагандист Володимир Бєляєв. У серпні 1944 він як кореспондент Всесоюзного радіо приїхав у Львів.У Львові В.Б. пропрацював 15 років (1944—1959). У 1945 році вийшла його повість «Світло в темряві» («Свет во мраке»). В 1960,62 і 67 роках повість перевидавали.

20 вересня 2017 р. на Гуманітарному факультеті УКУ відбувся семінар з інтелектуальної історії. Із доповіддю "Світло в темряві. Історія порятунку групи львівських євреїв та її інтепретації" виступила Оля Гнатюк, професор Варшавського університету (Центр східноєвропейських студій) та кафедри історії  НаУКМА.

З матеріалів того семінару є ПДФка, в якій можна побачити дві сторінки журналу Огонек №14 (933) від 10 квітня 1945 р. де є уривок тої повісті, а саме її початок.

Тут є вся повість російською.

2. У повісті Бєляєва (а я припускаю шо і в спогадах І. та К. Хігерів) згадується Галина Вінд (1922-1982): "дочь часового мастера из местечка Турки. Её родной брат живёт в Америке. Он хорошо учился когда-то во Львовском университете, но вынужден был покинуть Львов в ноябре 1938 года после того, как польские студенты — «эндеки» зверски избили его в одной из аудиторий старинного университета. Галина Винд отлично помнит адрес американского брата."
Детально спогади Галини Зіппори Вінд Престон є на сайті Яд Вашему.
--------------------------------------------------------
Мою розмову з Stinger'om i ЗеленоюМишею я поширив у фейсбуці мому знайомому художнику-ілюстратору, який цікавиться історією Львова. І я виявив шо конкретно ця історія порятунку євреїв його цікавила (він ймовірно раніше вже читав саме цю тему форуму). А у коментах до поширення якийсь френд художника написав мені про американця, очевидно шо нащадка (сина) тої самої Галини Вінд Престон, журналіста Девіда Лі Престона. У травні 1983 Девід Лі Престон у журналі The Philadelphia Inquirer Magazine оприлюднив розповідь про порятунок матері у групі тих самих євреїв Сохи та Хігерів. Вона є тут. 24 серпня 2015 року він знайшов у себе вдома старі рукописи матері, в яких описано її порятунок у Полтві та її прозу і вірші.Фотка з його фейсбука:

На цьому я трохи пригальмую і продовжу писати про цю всю віднайдену нову інформацію згодом...

[Що спонукало вас спустились у Полтву, аби дослідити ті місця??]

У січні мене ця тема трохи зацікавила і у середині лютого я взяв інтерв'ю про дослідження. Після цього я зрозумів шо дослідження варто перетворити у шось цікавіше, ніж просто звіти на форумі, - самі ж дослідники про це сказали, тому я вирішив якось їм у тому посприяти. Але у усе по порядку.
Інтерв'ю є тут. Але я його перекопіюю і на форум з одною невеличкою зміною (ніками).

Як львівські євреї пережили окупацію на березі підземної річки Полтви
П'ятниця, 22 березня 2019, 18:09
У роки Другої світової війни у Львові, як і у більшості тимчасово окупованих німецькими військами міст, діяло гетто для євреїв. Однак чимало з них врятувались у різний спосіб.
Як львівські євреї пережили окупацію на березі підземної річки Полтви
Так, З травня 1943 р. по липень 1944 р. група євреїв змогла пережити окупацію на берегах львівської підземної річки Полтви, що вже у ті часи була головною "артерією" міської каналізації. А один з працівників тодішнього «Водоканалу» допомагав їм надаючи харчі та інші речі першої необхідності. Після завершення війни сім'я організатора переховувань, Ігнація Хігера, виїхала у Ізраїль, а згодом – у США. Там видали книгу його спогадів, та спогадів його доньки, Кристини Хігер. У 2011 році цю історію екранізувала польська кінорежисера Агнєшка Холланд. Втім, донедавна ніхто всерйоз не досліджував на тих місць у міській каналізації, де справді переховувалась група євреїв.

Втім, влітку-восени 2018 року двоє львівських ентузіастів знайшли ті місця, чи не вперше за 75 років співставивши спогади героїв цієї історії зі слідами у підземеллях. Дослідження місць перебування євреїв проводять радіоінженер та програміст Stinger та історик, кандидат історичних наук, лаборант кафедри новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка ЗеленаМиша. Детальні результати досліджень, фотографії та схеми вони оприлюднюють на інтернет-форумі Explorer.lviv.ua. У інтерв'ю «Справжній варті» вони розповіли про свої дослідження.

Що спонукало вас спустились у Полтву, аби дослідити ті місця??

ЗеленаМиша:

Ми подивились фільм Агнєшки Холланд "В темряві", та й у нас виникло враження, що всі ті події, описані у ньому були дуже нереальними. Здалося, що його зняли люди, дуже далекі від каналізаційних справ і фільм вийшов далеким від достовірності.

І у кінцевому результаті ми вирішили дослідити, як воно було насправді: чи дійсно там, у Полтві, жили євреї? Бо це виглядало неправдоподібно у фільмі. Тому ми взялись це досліджувати. Спершу я знайшла спогади дівчинки Кристини Хігер. Це не можна назвати спогадами, бо це просто книжка, написана разом з так званим "літературним рабом" Робертом Маршалом. Я почала її читати, у мене виникло ще більше запитань. А потім я з'ясувала, що є спогади її батька.

Я їх знайшла, почала читати, знаходити співпадіння. Тоді ми пішли і почали шукати на місцевості. Книгу "Спогади дівчинки у зеленому светрику" я читала українською, а спогади її батька перекладені польською, мені здається що він мав би їх писати оригінально польською, тому що був львівським євреєм, говорив польською мовою. По їх сім'ї було видно що асимілювались у польське культурне середовище.

Книга "Дівчинка у зеленому светрику" на українську перекладена у 2008 році?
Так, а незадовго до цього вийшла друком у США.

Відтоді, з 2008 року по 2018ий якихось досліджень на місцевості, друкованих матеріалів, що присвячені переховуванню євреї у Полтві, майже нема? Тобто є лише тематична екскурсія Центру міської історії.

В принципі, так. Взагалі, фільм вийшов, його показували у Львові. Я читала публікації про фільм в українській пресі, там більший акцент був про те, що там негарно зображено українців: поліцай-українець, увага була прикута до антиукраїнськості чи не-антиукраїнськості фільму. А на дослідженні того всього, здається, ніхто уваги не звертав.

Stinger:

Якщо дивитись на цю історію в глобальному сенсі, то ці події були описані батьком цієї дівчинки, у його мемуарах. Потім ті мемуари загубились, а він по пам'яті їх переписав через деякий час у 1970-их роках, а ще потім ту історію переінакшила його донька, разом з літературним негром, який писав по її словах, додаючи щось своє. А режисерка, яка зняла кіно, зробила ще ніші акценти. Від того, що було на початку, фактично лишилась якась невелика частина. Самої суті, як це все відбувалось, нормально не передали.

ЗеленаМиша:

Але варто віддати належне цій Кристині Хігер за те, що вона цю книжку написала. Тому що завдяки цій книжці піднявся ажіотаж, що спричинив створення фільму, почали про це говорити і відповідно спогади її батька опублікували, які несуть дуже велику історичну цінність і в кінцевому результаті спонукали нас до дослідження цього всього.

Перейдімо до реалізації досліджень. Stinger спускався до Полтви вже як впродовж 10 років. А ЗеленаМиша коли вперше там побувала?

Я вперше спустилась у Полтву влітку 2018 року. Оскільки я історик, у мене є таке професійне викривлення: коли я пізнаю щось нове, хочу пізнати його історію. Коли спустилась у Полтву, побачила, що це дуже автентичне місце, підсвідомо вирішила знайти якусь історію, що варто було б досліджувати. Відповідно, майже зразу мене зацікавила історія євреїв, і я взялась за дослідження того питання разом зі Stinger'om.

Не було якоїсь відрази до цього місця, все-таки це каналізація?

Чесно кажучи, я ще десь на другому чи на третьому курсі університету, від одногрупників отримала студентський самвидавний журнал про те як захоплену журналістку водили у військовий бункер зв'язку (Лощина). Я прочитала цю статтю, і мене це так зацікавило! Після тої статті мені страшенно захотілося спуститись у Полтву. Це було близько 10 років назад. Наприкінці статті було написано, що слід знайти форум explorer.lviv.ua, такого собі Golem'a звідти, - з ним зв'язатися. Я зайшла, знайшла Голема, - побачила що це усміхнений чоловік, до якого нестрашно звернутися, але я була сумлінною студенткою, майже весь вільний час вчилася, тому я дивилась на це, тяжко зітхала і думала: «Ехх! мабуть не на цей раз, а після сесії!» І так воно все і завершилось...

Страху як такого не було, а бажання туди спуститись вже довгий час.

Отже, ви зібрали спорядження: бахіли, ліхтарики, і почали дослідження.

Stinger:

По суті в нас усе було, крім бахілів. Бахіли купили на Краківському ринку. А все решта, зокрема ліхтарі у нас було раніше. Зрештою, там більше ніякого особливого спорядження не треба насправді.

У звіті з вилазок є буквально математичні розрахунки... Ідея рахувати і переводити розрахунки у формули виникала перед вилазкою чи на місцевості?

Це відбувалось по ходу справи. Спершу Анна читала/слухала спогади Хігера, де є досить чіткі вказівки що і де відбувалося: він описував барак, через який вони спускалися, ми приблизно вирахували де він розташований на місцевості, потім відстань приблизно поділили на кроки, тоді цю відстань пройшли під землею. Ми приблизно знали де перебуваємо, і приблизно знаємо де є отвір, крізь який євреї спустились до Полтви. Ми прийшли на то місце з лінійкою ("рулеткою"). Втікачі пробивали хід туди у важких умовах, тому це дуже закарбувалось їм у свідомості: розміри проходу, скільки сантиметрів лишалось до бортика, - все-все у них чітко запам'яталось. І у спогадах було точно так само, як на місцевості. Ми прийшли і математично це все перевірили.

Тобто кожне перш, ніж потрапити у Полтву ви очікували на якісь наслідки? Одна вилазка присвячена пошуку місця потрапляння у Полтву, інша - пошуку місця сховку євреїв у ній?

Stinger:

Так. Спершу слухались спогади, потім по карті приблизно визначали де шукати те чи інше місце, потім йшли на місцевість (під землю) і там шукали у визначеній ділянці ті місця, що нам потрібні. Якщо це був якийсь тунель, у якому вони йшли, то ми просто по ньому йшли , шукаючи гіпотетичні, підходящі по опису місця, де вони могли переховуватись.

Наразі таких місць знайдено три.

ЗеленаМиша:

Так, на сьогоднішній день три: місце, де вони залазили до Полтви; місце, де вони тимчасово сиділи протягом кількох годин; місце, де вони набирали питну воду. Пошук інших місць чекає на своє здійснення.

Ви знайшли якусь кришку. Чи вже відомо що це за знахідка?

ЗеленаМиша:

Справа у тому, що кераміка, виготовлена у ХІХ-ХХ столітті, вона є досить типовою. У архітектурі та побуті намічається масове виробництво різного реманенту, тому точно датувати кераміку того періоду можна хіба за клеймами або за чіткими співпадіннями. Оскільки це кришка, на ній клейма нема, то в даній ситуації наука безсила. Це однозначно пізня кришка: вона не середньовічна і не ранньомодерна, - це десь і може бути ХХ століття, але довести, що нею справді користувались євреї, на жаль, не можна. Якби на ній були якісь єврейські написи, то це би було дуже навіть приємно.

Stinger:

Але ми ще будемо повертатися на ці місця і ретельніше шукати там з металошукачем якісь металеві елементи, працювати лопаткою, - піднімати шар мулу, що міг накрити потенційні знахідки.

ЗеленаМиша:

Мені здається, що євреї будучи там не мали дуже багато цього реманенту. Відтак у них не було приводу цей реманент губити, ламати. Навпаки, - вони мабуть використовували цей реманент до останнього. Якщо воно там не зігнило, могло би зберегтись, - то було б дуже цікаво. Мені здається, що два місця, де могло щось зберегтись, це під церквою Марії Сніжної (у спогадах був епізод, коли хтось із каналяжів) спустився, побачив якихось незнайомих людей і наробив шуму. Відтак євреї вирішили втекти звідти. Вони втекли у основне русло Полтви, а весь реманент залишили там, - невідомо яка була подальша доля цього реманенту. Друга локація - під Бренардинським собором, де у них також було багато реманенту. Леопольд Соха приносив їм жестяні банки, де вони зберігали їжу, карбід. Вони мали там примус, посуд... І знову ж таки, коли після відступу німецьких військ, євреї вилазили назовні, все залишили там, у каналізації.  А чи зігнило воно там, чи ні - варто перевірити.

У кварталі під церквою Марії Сніжної вони сиділи фактично під кришкою дощеприймача. А коло Бернариднського собору вони сиділи (за моїм припущенням, бо ми там ще не були) у старому колекторі (побудованому за Австро-Угорщини, він впадав у Полтву) на вулиці Валовій. Згодом повз цей колектор провели сучасніший колектор яйцеподібної форми (існував у Другу світову війну). А старіший колектор там частково не використовувався, частково існував для того, щоб зводити стоки з прилеглих будинків. І власне у котромусь з частин цього колектора вони сиділи. Ігнаці Хігер пригадував, як одного разу підняв кришку люка і побачив монаха, який порався у так званому "Бернардинському городі", - саду що належав монахам-бернардинам. В Ігнаці Хігера це місце під храмом Андрія це місце описано дуже чітко. Він порівнював його з печерою. Рідко кому прийде в голову ідея порівнювати підземну річку з печерою. Швидше всього, це був колектор не бетонний, а кам'яний

Там було відносно сухо?

ЗеленаМиша:

Так це були такі початкові ланки каналізації, де було відносно сухо. Якби там була постійно вода, то не думаю що вони б там вижили. Це би було тяжко.

Stinger:

Все ж якщо, скажімо, зламалась ложка, то сумніваюсь, що вони її носили з собою, - швидше всього, вони її лишали.

У мене є припущення. Я про цьому маршруту вже ходив. По ньому можна вийти на початок вулиці Личаківської. І якраз там я бачив по дорозі багато різних відгалужень. Ми йшли по прямій, а у відгалуження не заходили. Швидше всього, ми не бачили що може у них бути, не звертали увагу.

Ви згадували про так званих "каналяжів", - робітників, які працювали у Полтві 70 років тому. А як зараз? Ви не припускаєте такого, що зараз перебуваючи там, у Полтві ви можете випадково зустрітись з працівниками «Львівводоканалу»?

Stinger:

У середині ХХ століття каналізацію використовували не лише для відведення фекалій, а й для скидання побутового сміття, - його більшість викидали туди. Воно змивалось підземними ріками. Якщо не змивалось, - каналяжі ходили і пробивали закупорене сміття. Ми досі знаходимо їхні інструменти: старі лопати, всунуті в сухі забутовані труби. Видно, що труба не використовувалась, на відміну від лопати.

У них був реманент, вони періодично туди спускались і засмічення просто вигрібали лопатами, перекидуючи його далі, аби воно змивалось. Зараз вона використовується, здебільшого, як фекальна каналізація. «Львівводоканал» ситуацію моніторить, але це швидше усування наслідків а не запобіжні дії. Але коли десь у конкретному місці є засмічення, то робітники спускаються у конкретну локацію чи роблять врізку нової будівлі. Але вони працюють вдень.  Навряд чи вони будуть ходити у нічний час. А ми ходимо, переважно, у нічний час, - нам так зручніше: нам ніхто не заважає, ми нікому не заважаємо. До того ж, вночі менше води у Полтві, менше стоків нею рухається.

Що ж до реакції «Львівводоканалу», як організації, що обслуговує колектори, то ми з ними співпрацюємо. Нараз є усна домовленість з керівництвом цього комунального підприємства. Але хочемо з ними підписати такий собі меморандум про співпрацю. Ми зацікавлені в тому аби співпрацювати з ними, аби отримати доступ до архівних матеріалів для дослідження цієї теми: побачити старі карти, як воно все змінювалось. Нам це цікаво, а їм буде корисно, бо будучи там ми можемо моніторити проблемні місця, повідомляти де і що варто підремонтувати, тощо.

По результатах: чи може ваше дослідження претендувати на якусь наукову роботу, лекцію, грант?

ЗеленаМиша:
Перша перспектива - це розповсюдження такої інформації у ЗМІ. Це може здорово допомогти у популярицізації форуму explorer.lviv.ua, популяризації самих дослідників. З іншої сторони, можна написати різні наукові праці чи статті, читати лекції. Це може бути наукова праця монографічного характеру або як книга з широкоформатними фотографіями чи навіть фільму. Тому що за допомогою сучасних екшн-відеокамер можна досягти занурення у цей простір, люди зможуть побачити як це було насправді. Мало хто собі уявляє вигляд каналізації Львова. Вижити там - досить складно. Дуже мало є книг присвячених історії каналізації. А це на сьогоднішній день дуже цікава тема, тому що вона перегукується з  дослідженням повсякдення, а воно є одним з магістральних напрямків історичних досліджень, добре вписується у історичні тренди. А новий аспект історії Львова буде приваблювати туристів. Для мого може встановити якийсь меморіальний люк абощо.

Або реалізувати інтерактивні способи поширення інформації про переховування євреїв у каналізації Львова. Екскурсії навряд, але можуть бути лекції з візуальними матеріалами.

Stinger:

При чому лекції з фотографіями, аби люди бачили ситуацію, бачили як все було насправді. Бо коли це написано у історії, у кожного своя інтерпретація, кожен це уявляє по-своєму. Але якщо ці описи підкріплювати фотографіями, можна конкретніше уявити як воно виглядало.

Межиброди на нашому форумі згадувалось не раз, а тричі: тут, тут і тут
Але попри це про закинутий табір не писали раніше. Інфа про нього нова, комусь навіть цікава. І шоб сповна ця біла пляма стала по-людськи оформленою, до теми варто додати місця розташування табора і школи. Їх VasylDro показав на гугл-картах після спуску в шахти під Стебником. Він показав приблизно, тому може бути невелика похибка.
Перша позначка - то школа: вона у межах села. Друга - табір.

Ну що ж... я вирішив шо можна "підняти" власні теми, запропонувати і їх.
Наприклад Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат
Не я її почав, а Пляшкозбирач. І цим вона особлива: він її почав сфоткавши ЖЦПК ззовні, не показуючи його роботу і цехи. Я ж навпаки. У обох є цікаві та інформативні фотки.

Мости між балконами
Чи не найповніша онлайн-колекція фоток такого елементу львівської архітектури, що непомітний, але досить практичний

Історія одного будинку в Брюховичах
Плебанія-НКВД-школа-парафіяльне приміщення і спогади наших юзерів. Фотки посередні, але то можна виправити.

Бескидський тунель
Це єдиний залізничний тунель, що побудований в Україні за часів незалежності. Фотки, шо на форумі, зроблені там на різних етапах будівництва і на офіційному відкритті.

я + !!

схоже шо дахи ЛЯПИ - це чи не найкраща точка огляду пл. Двірцевої та фасаду вокзалу (ну якшо нема дрона).
недавно у Фб натрапив на відеозйомку якогось вуйка звідти. Ото гарний стоп-кадр


а це у середині лютого я йшов на перон, а на ЛЯПі- локомотиви з символікою латвійської залізниці. їх там кілька було. потіи я нагуглив шо наші ніби домовлялись з латвійцями. А чи справді їхні локомотиви ВЖЕ тягають наші поїзди - наразі не знайшов інфи.

Якщо ж говорити про те шо "Ґолем написав про все", то я б посперечався :)
Бо ж не так давно, у 2015 році в цьому театрі вирували ще ті присртасті. Аби це зрозуміти достатньо погуглити "Львів театр коломійцев страйк". Зрештою, наступний директор закладу також не прижився і пішов сам.

Зара тут на повну триває ремонт і ребрендинг, - завдяки останньому він є цікавішим і ближчим до глядача. Так, у середині грудня був я тут на читці п'єси мого знайомого драматурга, який тут не працює, але його п'єса зацікавила театр Лесі. Втім він та інші львівські автори сценаріїв подали свої роботи театрові, а їх зачитали на сцені (читали буквально з паперу). Фішка такого жанру - дешевизна, короткий у часі, відсутність різних спецефектів і камерність: глядачі сидять також на сцені, тому їх небагато, і потім якшо хочеш, можеш з акторами і творцями то всьо обговорити. І поки тривала балачка я сфоткав оце: якшо не помиляюсь, пульт керування світлом на сцені. Як бачите, на ньому розмаїття вимикачів та розеток, совєцьких і турецьких. Є навіть вимикачі до дверних дзвінків.


А це над сценою. Така деталь троооошечки нагадує про совєцький серпомолот, але його тут нема. Подібна штука увінчує також сцену еатру Заньковецької

Я у січні ходив на "Бабу Прісю", - дуже запам'яталось як під час тої вистави відеомапінг чіткесенько потрапив на цей декор сцени і вони разом утворювали символіку! Трохи не той кадр, шо хотів, але гадаю ви розумієте ідею, а якшо ні, то раджу піти і побачити цей відеомапінг під час вистави.


Як то кажуть, театр починається з вішалки... Такий мурал є у кімнаті-гардеробі. трошки нагадує ангела шо на картині у великій залі львівської міської ради

А взагалі, класно шо ви сходили на екскурсію, і написали ДУЖЕ ЖИВИЙ звіт  по ній. Воно трохи доповнює Ляльковий театр, який у нас описаний також зсередини. Та й взагалі екскурсія театром - то нова розвага у Львові. Було б непоанан, якби такі проводили і у інших театрах. Я колись по роботі був над сценою ТЮГу (тепер це просто Перший театр, - там ДУЖЕ трушна кімната тех. персоналу була, і по своєму цікаві...туалети)
а у театрі курбаса є романтичний балкончик, на якому пафосно курять і п'ють каву...

Недавно маловідомий львівський письменник Петро Яценко на свому фб виклав деякі мемуари про лакофарбовий.
11 лютого о 13:56
Після школи я ніколи не йшов додому відразу, а багато подорожував. Навколо було так багато звабливих місць і цікавих речовин, що просто дивно, що зараз я пишу ці рядки. Неподалік, на місці сучасного житлового комплексу, стояв львівський лакофарбовий завод. Його паркан був цегляним, трухлявим, а в кількох місцях у ньому при землі були пробиті діри. Доросла людина туди б не пролізла. Певно, робітники просто передавали в ці дірки своїм напарникам якусь украдену продукцію. Але дитина пролазила якраз.

Територією лакофарбового заводу ходили охоронці, бігали злі собаки, але там можна було просто на землі знайти шматочки жовтого сурику — ця хімічна речовина, якщо нею спорядити жерстяний корок від горілчаної пляшки, пробити в ньому дірку цвяхом і підпалити, була чудовим паливом для ракет. Їх ми підпалювали й запускали просто з рук. Корок від горілки випускав сніп яскравих іскор і зі свистом міг летіти з до п'ятого поверху. Якось таку обгорілу ракету нам принесла сусідка. Не сварила, просто віддала мамі зі словами: "Ваш?" Вона знайшла її на своєму балконі.

Якось нас із товаришем захопили в рабство два старшокласники. Вони змусили вибирати для них шматочки сурику із неглибокої калюжі. Урешті, ми від них утекли.

Якщо пройтися з годину від нашої школи, можна було дійти до промзони, де розташовувався склад піроксиліну — потужної вибухівки, що подібна на звичайну медичну вату. На початку дев'яностих склад охороняли абияк. Мені з товаришем удалося якось навіть пройти крізь порожнє КПП. Ми залізли у щілину поміж стелажами з металевими контейнерами, відчинили один із них, подібний на бідон, і напихали собі вибухівку жменями просто в кишені. До нас прибіг великий пес, що жив на території, ми завмерли, але він нас обнюхав і не став гавкати. Зрозумів, певно, що ми не злодії, а просто дуже дурні.

Ми вийшли так само через КПП. У школі я розповів цю історію однокласникам, і вони вирішили негайно після уроків спорядити експедицію. Я мав бути провідником, але відмовився: на балконі й так уже мав цілий кульок вибухівки, а після школи ми з таким же відмороженим другом планували пройти сто кроків карнизом вздовж другого поверху будинку побуту "Ювілейний", щоби потрапити на якийсь "секретний балкон". Той карниз був шириною сантиметрів двадцять.

Однокласникам не пощастило. На КПП їх не пропустили злі дядьки, а коли однокласники знайшли дірку в подвійній огорожі і полізли в неї — на них кинулися собаки. Усі подерли одяг, коли тікали, а одного хлопця, старшого від нас на рік, затримала міліція і повезла додому з роздертими штанами. Наступного дня він не подав мені руки, але ж я не був винен, що він іще той дибіл. А на "секретний балкон" ми з колегою таки потрапили. Іще досі пам'ятаю видовжені бліді обличчя жінок за високими вікнами ательє. Ми тулилися до вікон, а швачки боялися нас налякати.


Запаси вибухівки, які в мене були, я вирішив використати найбільш ідіотським чином: підірвати в себе на балконі. Я нафарширував нею паперову модель літака, що висів був у мене над столом, і підпалив. Стовп вогню підсмалив мені чуба та вії, але, на щастя, нічого не загорілося. Придуркам щастить.

А от складу піроксиліну так не пощастило: невдовзі він згорів дощенту. Ми побачили лише обгорілі остови металевих діжок і закинуту сторожку на КПП.

Натрапив у фб на фотки Віллі Фургало, цілий альбом, який присвячений людям. У тому альбумі вибрав дві фотки. Роки невідомі, але по антуражу можна приблизно визначити якісь часові рамки.
Ляльковий театр

Оперний

[Готель Панорама]

Протягом лютого побував у двох місцях, що не є якимись горищами чи дахами, але звідти відкриваються досить непогані краєвиди. Шкодую що не зняв це все чимось кращим, а мав тіки смртфн. Ділюсь тим, шо маю
Готель Панорама
баянисте і гламурне місце, але звідти є ракурс в якому одночасно яскравий дах готелю Ріус і старої вежі-книгозбірні на Цитаделі

трохи акцентую


Національний банк, на Коперника.
Звідти цікавий ракурс є на будівлю Трембіти і сусідні до неї, скульптури на них. Ну і отакий ракурс: на лінії горизонту собор Юра, костель Ельжбети і упр. Львівської залізниці. Як не дивно, між ними ніякого новобуда чи совєцької будівлі, тіки крони дерев парку.

[дуже]

я у 2017 чи 2018 натрапив на це відео, але переглянув-придумав шо з ним зробити можна, зберіг собі в списку вподобаних на ютубі та ...забув. Сьогодні згадав і думав чи його варто додавати на форум і КУДИ? гадаю шо так, бо це така собі подоба дрон-зйомки центру міста, з різних ракурсів.
Через те шо тут в кадрі чимало дахів, даю в цю тему. Тут дуже чітко видно наскільки в кінці 90-их - на поч. 2000их відрізнялись саме дахи будівель від того шо зараз є. було ДУЖЕ багато червоних тонів, побляклих, без блиску. деякі давні будівлі (храми, універи, оперний мали у своїх дахах зелений колір).
автор залитого відео підписав час зйомки так: "початок тисячоліття (2000 - 2002??)."

ЛЯПА - Львівський локомотиворемонтний завод
Тут нема шо коментувати: просто гарна тема з класними фотками. Втім, я випадково нарив на форумі одну деталь, пов"язану з цим заводом, яка є рідкісним, можна сказати колись таємним доповненням. У 2012 році Synoptyk зробив тему Тепер це виглядає дивним... І у ній є відсканована справа працівника цеху, де є документ від 10 грудня 1949 р. - розписка про те що працівник "Львовского Паровозо-Вагоно Ремонтного з-да", Ділай І.М. ознайомлений про відповідальність на нерозголошення державної таємниці.

Дірка на ВЗ
Тема, що зацікавила не одного форумчанина. Час минав, дірки змінювались-закопувались і зникали, а фотки, коменти і спогади - залишились.
Інші підземелля на ВЗ описані яко Винні погреби. Гарні фотки цих погребів зробив Лесик.
Всі ці тема можна об"єднати в однку глобальну. Здається, десь ше є окрема міні-темка, також про ВЗ і підземні тунелі на його схилі.

Я пробив  на карті держкадастру земельну ділянку на якій та вежа є (звірявся по координатах, що є у відповідній темі залазу на неї у жовтні).
І от шо виявив: там є дві земельні ділянки, що "накладаються" одна на іншу (я хз чому так і чи може це бути в принципі, але таке показала карта).
Перша - у державній власності, її цільове призначення - для зв"язку і телекомунікацій.
друга - у приватній. Цільове призначення дуже мутно записане. Так шо у випадку звертання до голови сільради той може культурно відморозитись, бо "то не наша земля, а державна (приватна)." Хоча в ідеалі він мав би знати якій саме держструктурі та земля (і об"єкт на ній) належить.

[ностальгії]

Покинута прикордонна застава
Однією з особливостей звітів про покинуті військові частини є оте неповторне, магічне і непереборне відчуття ностальгії, що ніби снігова лавина, вкриває колишніх строковиків. Ці екс-бойові одиниці бачачи на форумі фотки знайомих до болю (і до бою!) місць не в силі стримати себе і...зареєструватись, а потім коментувати, - ще і ще: так пристрасно і відверто, що я уявляю як під час написання сльозопад заливає клавіатуру.
Здавалось би: в армії гартується їхній дух і печінка, але один з них, як виявилось, не в силі встояти перед холодними і безмовними світлинами Hulihankи. Вона зачарувала luckyfenа так, що той бувально через місяць після її лаконічного звіту доповнив ті звичайні фотки детальними коментарями-спогадами. І як цю сентиментальну карпатську рапсодію з Перкалаби, - тої самої, тої що недалеко від "Паміру", не додати в книгу? Це ж бо романтика...

Може це і дивна ідея, але хотілося б у книгу саме так і дати: фотки Хуліганки, коменти - Лакіфена. Одне з другим дуже гармонійне і солодке, наче Марічка Гутенюкова й Іванко Палійчук.

Продовжуючи тему огляду підвальної комуняцької преси (1990 рік), так солодко і приємно бачити у ній заманливу пропозицію "папйом півка?".

В дальній кімнатці підвалу надибав цікавий керамічний горшок, - наче ноцник (ручка і носик натякають). Хоча може це просто лійка для вазонів.

І ше одна деталь, що сподобалась і її мало хто фокав, - це ручка-ріг на дверях балкону.

+
щодо дати: я за те шоб пошвидше (протягом лютого і березня)
ну і я проти першого квітня, - це день після виборів (на жаль!), це для когось може мати значення. І як на мене то якщо все-таки в робочий день, то у п"ятнницю, чому? Якшо ми там проводимо цілу робочу зміну, то наступний день тре від неї просто відпочити, - все-таки це є навантаженням на організм, який не дуже підготовлений до таких умов перебування багато годин.

Наразі 50 на 50

Вчора, 29 січня вранці на вулиці Франка, 36 горіло піддашшя (стрих), бл 80 м². І у пожежників така ситуація виникла, шо вони буквально видобували з-під снігу кран гідранта. Ймовірно це ускладнило/уповільнило їхню роботу. Потерпілих у пожежі нема, і це пишуть у публічних звітах. А от про цю деталь мабуть ні.

Коли зійде сніг, варто напроситись на відвідання фанерного заводу: сподіваюсь побачити там купи тирси, яка виглядає і ПАХНЕ краще тоді, коли на ній нема снігу. Конкретно по датах ше не знаю. Але хотілося б цього року зробити офіційну людську екскурсію. Про це я вже написав.