Topics

[Львів 30-х років ХХ сторіччя]

Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Львів 30-х років ХХ сторіччя 

Записав Ілько ЛЕМКО 
 
Усе менше залишається живих свідків передвоєнних часів у Львові. Про те, що обов'язково повинно залишитися в нашій пам'яті, про цікавих львів'ян, котрих уже нема, про дух міста, про його заклади, школи, крамниці, які теж сьогодні зникли, розповів "Поступу" відомий львівський лікар-педіатр Богдан Надрага.

Рідна вулиця

На Домініканській, 11 (Ставропігійська), де ми мешкали, у 20-30 роках минулого сторіччя містилося Крайове кредитове товариство. Будинок був власністю цього товариства, і на першому поверсі розташовувалася їхня контора. Ми мешкали неподалік. На поверх вище від нас якийсь час проживав видатний український письменник і літературознавець Василь Щурат, директор гімназії василіянок на вулиці Длугоша (Кирила і Мефодія). Поряд із помешканням пана Щурата була адвокатська контора мого батька і дуже відомого львівського адвоката Володимира Охрімовича. Він був більше етнографом і літературознавцем, але фах, із якого він жив, - адвокатура. Батько з Володимиром Охрімовичем викладали право в Українському таємному університеті. У цьому ж будинку містився також Ревізійний союз українських кооперативів - важливий заклад, який об'єднував наші кооперативи в усій Галичині. Директором там був Іван Пилипович. Пізніше Ревізійний союз купив собі дуже гарний будинок на вулиці Технічній.

Дуже добре пригадую аптеку на розі Домініканської і площі Ринок, яка пізніше стала музеєм. Ми добре знали її власника - українця Михайла Терлецького, який походив із Борислава. Родина Терлецьких мала поля в Бориславі і Тустановичах, і коли там знайшли нафту, ці землі стали дуже дорогими. Терлецький продав землю й придбав будинок, у якому містилася аптека. Пан Михайло був одним із небагатьох українців, які побували 1936 року на Олімпіаді в Берліні. В аптеці продавали готові ліки, але здебільшого їх готували за рецептами. Дуже цікавою людиною була помічниця Терлецького пані Софія Гургула, донька пароха Волоської церкви на вулиці Руській. Її батько мав п'ятьох доньок. Родина Михайла Терлецького після вступу совєтських військ до Львова 1939 року виїхала на Захід.

Волоська церква

Нашою парохіяльною церквою була Волоська. У міжвоєнному часі існувало три входи до неї - від Руської, 3, Підвальної, 9 і Бляхарської (Івана Федорова). Головний вхід з боку Руської і вхід від Івана Федорова зараз чомусь закриті. Волоська церква належала до Ставропігії - так званого колятора, церковного опікуна. Без згоди колятора митрополит не міг призначати пароха. Москвофіли, яких тоді називали кацапами, не хотіли давати такі посади свідомим людям і майже весь час призначали своїх. Митрополит Шептицький додумався, як оминути цю процедуру: призначати не пароха, а адміністратора, для чого не треба було згоди колятора. Одним із таких парохів був отець Дем'ян Лопатинський. Взагалі москвофіли мали свої осідки, окрім Ставропігії, на вулиці Руській, в Народному домі на Рутовського (Театральній) і на Курковій, 14 (Лисенка). Там до сьогодні на фасаді залишився напис російською мовою. У ті часи серед парафіян Волоської церкви були дві ворожі сторони. Коли в неділю наприкінці Служби Божої свідомі українці співали "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", москвофілам це не подобалося, і біля виходу з церкви на сходах виникали сутички, деколи з бійкою. Тоді це називали "бучею", а фактично це була штовханина.

Серед тих парохів, яких називали кацапами, були висококультурні інтелігентні люди. Наприклад, отець Давидяк. Його син Євген працював адвокатом і мав канцелярію на Руській, 3. Євген Давидяк був дуже розумною і культурною людиною, але трохи дивакуватою: він вважав, що електрика є шкідливою і у своєму помешканні до самої Другої світової війни мав нафтове освітлення. Хоча Євген Давидяк походив із "кацапської" родини, проте він був одним із ректорів Українського таємного університету. Був ще один відомий москвофіл, дуже розумний, чесний та справедливий адвокат Заєць, котрий писався Заяц. До парохів Волоської церкви також належав пан Павенський, він теж мав сина-адвоката. Серед парохів можна згадати і отця Омеляна Горчинського. Він був катехитом в українській гімназійній Рідній школі на Мохнацького (Драгоманова). Коли настали воєнні часи, митрополит Шептицький висвятив Горчинського на єпископа. Цей винятково добрий чоловік помер на більшовицькому засланні.

На вулиці Гродзіцьких (Друкарська) у ті роки існувала дуже гарна традиція маївки. Біля будинку з фігурою Матері Божої протягом травня щодня збиралися місцеві мешканці і без священика робили відправу, співали акафіст до Матері Божої.

Площа Ринок

На площі Ринок, 5 мав свою винарню Райх, вона містилася у пивниці, і туди донизу вели сходи. Члени Союзу українських адвокатів щотижня збиралися на засідання, а після того йшли до Райха на перекуску. Вони казали, що йдуть "до Богачевського", бо Reich німецькою означає багатий. Трохи далі була торгівля вуджениною Лінднера, сполонізованого німця, як казали, великого польського патріота і шовініста.

У наступному будинку, на площі Ринок, 8, був великий магазин українського "Маслосоюзу". Тут продавали надзвичайно якісні молоко, масло, сир і сметану. "Маслосоюз" експортував свої вироби навіть у Британію.

На площі Ринок, 10, окрім книгарні НТШ, містилася редакція дуже поважної української газети "Діло". Останній номер я сам бачив, він вийшов 14 вересня 1939 року. Редактором часопису був Іван Кедрин-Рудницький, літературним редактором - Михайло Рудницький, редактором був також доктор Іван Німчук. Іван Кедрин-Рудницький походив із напівжидівського роду, його батько одружився з жидівкою. Він був сином священика і закохався у гарну жидівку, але родина протестувала проти того, щоби син із нею одружувався. І тоді її дали на виховання до монастиря студиток (колишній монастир на вулиці Вічевій). Вона там була два роки, потім вихрестилася і пішла до шлюбу. Ще один Рудницький, Антін, одружився з Марією Сокіл, співачкою, котра приїхала до нас зі Східної України після революції.

Які і всі звичайні діти, я любив цукерки. Мені їх купували в українському магазині "Фортуна нова" на Руській, 20. Власницею крамниці була пані Авдиковичева, яка на вулиці Городоцькій мала свою фабрику солодощів. Дешевих цукерок не загортали, проте дорожчі пакували. Солодощі були надзвичайно смачні. На площі Ринок, 27 містилася цукерня "Бджілка", пам'ятаю, ми там купували дуже смачні пампушки. А як не згадати про чудову цукерню Гефлінгера на площі Святого Духа (Івана Підкови)! Цукерня Залевського на Адемічній була для нашої родини занадто дорогою. Треба зауважити, що тоді дітям не купували так багато цукерок, як тепер. Звичайно, ми всі любили льоди, найкращим морозивом у Львові вважалося італійське. Італійці відкривали цілу мережу магазинів, один із перших був на площі Соборній. Льоди були різноманітні: фруктові, чоколядові, сметанкові у конусоподібних андрутових стаканчиках.

На площі Ринок, 25 містилася крамниця Котовича, де продавали гарячу ковбасу. Під номером 32 у кам'яниці Ціппера (тут тепер триповерховий універмаг) був магазин годинників і дорогоцінностей. Власник закладу, жид Ціппер, годинники там і продавав, і ремонтував.

З південного боку площі Ринок біля аптеки містилася кав'ярня німецької фірми "Майн". Коли там готували каву, запах було чути далеко на вулиці. Інша кав'ярня цієї фірми "прописалася" на Академічній, де тепер розташований відомий гастроном "Сквозняк".

Дуже відомим був магазин делікатесів пані Телічкової на розі Академічної і Хорунщини (Чайковського). Там продавали дорогу вудженину, м'ясо, вина. На вітрині вивішували спольовану дичину - кабанів чи оленів.

Навчання в гімназії

Я ходив до гімназії в Народному домі на Рутовського (Театральна), вона була розташована на третьому поверсі, а приблизно в 1932-1933 рр. гімназія переїхала на Пекарську, 19 у колишній палац Бесядецьких. Цікаво, що в українській гімназії, утримувати яку допомагала Польща, директорами завжди були свідомі українці, більшість предметів викладали українською, а польською лише польську мову, історію і науку про сучасну Польщу. Професори-поляки ставилися до нас досить лояльно, а деякі навіть прихильно. На Шевченківський день ми до школи не йшли, а прямували в Українську гімназію на теперішній вулиці Степана Бандери. І там відбувалися святкові заходи.

На першому поверсі Народного дому на Рутовського була випозичальня книжок Сидора Громницького. Заплативши злотий чи півтора на місяць, можна було брати додому книжки. Шкільне письмове приладдя ми купували на вул. Руській, 20 у Союзному базарі, там була крамниця канцтоварів разом із книгарнею, тепер тут є відділення банку. Окрім письмового приладдя, там можна було придбати українські книжки. Більший вибір українських книжок був у книгарні Наукового товариства імені Шевченка на площі Ринок, 10. Сама книгарня займала весь поверх від Ринку і від вулиці Руської. Там було декілька залів із художньою, літературознавчою, технічною літературою.

Передвоєнні ціни

У передвоєнному Львові ціни були досить високими. За кілограм цукру треба було заплатити один злотий, за залізничний квиток до Самбора - п'ять злотих. Черевики чеської фірми "Батя", масова продукція також коштували п'ять злотих. Книжки були дуже дорогі, особливо підручники. Я не мав змоги придбати всі посібники, тому позичав їх у товаришів. Дуже часто ми користувалися вживаними підручниками. На розі Краківської і Вірменської містилася книгарня Бодека. А найбільше книжкових і антикварних магазинів було на вулиці Баторего (Князя Романа), тут можна було досить дешево купити й уживані книжки, заклеєні або підшиті. Коли я закінчив гімназію, мені купили уніформу за 80 злотих у магазині на площі Міцкевича, де тепер велика книгарня. Тоді це був дуже модний конфекційний магазин. За гімназію треба було платити 220 злотих на рік. Існувала також система пільг, коли батьки могли платити половину цієї суми.

Проїзд у трамваї коштував двадцять грошів, але купували також квитки з пересадкою, вони коштували двадцять п'ять грошів, тобто двома трамваями різних ліній можна було користуватися зі значною знижкою. Кондуктор відповідав за порядок, і цей порядок ніхто не наважувався порушити: заходили до вагона лише зі заднього майданчика, а висідали лише через передній.

Львівське радіо

Мій стрийко, брат тата, був електротехніком-аматором. Він був людиною досить заможною і майже щороку купував нові радіоприймачі німецької фірми "Телефункен". Стрийко завжди продавав старшу модель і купував новішу. Ми переважно налаштовувалися на Берлін і Варшаву. Львівське радіо слухали за допомогою слухавок на такому приймачі, маленькій скриньці з кришталиком, який пропускав магнітні коливання лише в одному напрямку. Цікавими були програми "Веселої львівської хвилі" з радіоперсонажами Тоньком і Щепком, ще були такі персонажі, як радца Строньц і цьотка Банцюхова. Загалом львівські батяри - дуже колоритне явище. І цікаво, якою там була питома вага власне українців, бо вони дуже часто денаціоналізувалися, полонізувалися, але вносили туди й український елемент.

[Незнайомий Личаків]

Газета Високий Замок http://wz.lviv.ua/

Незнайомий Личаків

Плутон і Нерон стережуть спокій померлого хазяїна
Личаківський некрополь називають "красою, навіки різьбленою в
камені".   

Саме там поховано Івана Франка, Соломію Крушельницьку, Маркіяна
Шашкевича, Станіслава Людкевича, Володимира Івасюка, Ігоря Білозора...
Та є на Личакові багато порівняно сучасних надгробків, які
привертають увагу цікавим поворотом художньої думки скульпторів.
Кореспондент "ВЗ" разом із екскурсоводом Романом Кандевським
здійснили екскурсію по цих могилах.

Біля головного входу на Личаківський цвинтар стоїть надгробок з
кам'яним погруддям чоловіка та скульптурами двох псів. Можна на
пальцях перелічити надгробні пам'ятники світу, де окремим елементом
є постать собаки. Це могила подружжя Терези та Йозефа Івановічів.
Пан Йозеф був лікарем і мав двох чотирилапих улюбленців - Плутона та
Нерона. Після смерті свого господаря у 1877 році вони вирушили вслід
за похоронною процесією і залишилися біля могили хазяїна. За
переказами, собаки відмовлялися від їжі і померли на могилі. Один -
на день пізніше, тому в нього на щоці є дві закам'янілі сльози: одна
- за господарем, інша - за товаришем. Автор пам'ятника - Павло
Евтельє. У ті часи зображення тварини на могилі викликало осуд
суспільства.

Сталеві м'язи, в прямому розумінні цього слова, не дадуть вам
оминути цей надгробок. Чудове бронзове погруддя заслуженого майстра
спорту СРСР, абсолютного чемпіона Олімпійських ігор XV-XVI олімпіад
(виборов 11 медалей на брусах) Віктора Чукаріна (1921-1984 рр.)
створене скульптором Яковом Чайкою.

Під цим масивним пірамідальним монументом поховано урну з прахом
Юліана-Костянтина Ордона – польського національного героя, активного
учасника повстання 1830-1831 років. На вершині піраміди сидить у
гнізді з польської корони орел. Фронтальну частину монумента
прикрашає поранений лев, готовий боронитися. Автор – Юліан
Марковський. У вигляді царя звірів він зобразив самого Ордона.

Дві жіночі фігури на постаменті, оповиті вогняним полум'ям, - це дві
сестри Облочинські (померли у 1858 році). 17-річна Герміна і
21-річна Дорота згоріли у своєму помешканні після вибуху "Лампи
Зеха". Першу у Львові гасову лампу винайшов чоловік однієї з сестер
– Йозеф Зех.

На могилі українського графіка і художника-авангардиста Леопольда
Левицького (1905-1973) стоїть абстрактна композиція роботи нині
покійної скульпторки Теодозії Бриж. Пам'ятник символізує власний
підпис митця – дві літери "Л", який ще називають "крилами
творчості".

"Скіфська баба" - нехарактерна скульптура для Личаківського
кладовища. Вона стоїть на могилі Аріадни Труш (1877-1954) – дружини
художника Івана Труша (Аріадна Труш - дочка Миколи Драгоманова і
двоюрідна сестра Лесі Українки). Поруч із нею поховано її дітей.
Автором цього модернового пам'ятника є скульптор Ярослав Мотика.

Надгробок родини Марковських. Це скульптура акторки Регіни
Марковської, яка віддала Богові душу у 1885 році... на сцені
драматичного театру. Автор пам'ятника – її родич, скульптор Юліан
Марковський. Окрім актриси, в усипальниці також спочивають її син -
семирічний Вітольд - та інші родичі.

Мар'яна ЛОЇК

[Краківська]

Краківська

Від північно-західного кута Площі Ринок на північ іде вулиця Краківська, одна з найдавніших у Львові, яка виникла одночасно з Ринком.

Під назвою Татарська її згадано наприкінці XIV століття, оскільки тут селилися татари. Із 1440-х років вона мала назву Краківська, адже виходила до Краківської брами, а звідти починалася дорога на Краків. 2006 року на перетині з вулицею Лесі Українки археологи знайшли фундамент Краківської брами XV-XVIII століть, яку австрійська влада знесла наприкінці XVIII століття.

На розі з Вірменською ще на початку ХХ ст. стояли чотири будинки: №№ 6, 8.10 і 12. У будинку №6 у 1573-1574 роках мешкав український першодрукар Іван Федоров, і є підстави вважати, що власне тут надруковано першу в Україні книгу "Апостол". 1922 р. вночі завалився кутовий будинок, і під його уламками загинуло декілька десятків людей. Решту будинків цієї сторони розібрали, у післявоєнні часи на цьому місці обладнали дитячий майданчик. У період "перебудови" тут стихійно виник перший у Львові невеличкий вернісаж, де можна було купити твори львівських художників. Картини висіли акурат на стіні будинку, сусіднього з будинком Івана Федорова. Цей міні-вернісаж діяв до початку 1990-х, коли він перебрався на своє теперішнє місце.

На початку 1920-х років після того, як розвалили старий будинок на Краківській (він стояв між сучасними будинками №№ 16 і 18), влаштували вхід до Вірменської церкви. За радянських часів його закрили й відновили лише у травні 2003-го. На початку 1990-х кам'яними тумбами перегородили автомобільний рух у напрямку Преображенської церкви.

На стіні будинку №1 на розі з вулицею Шевською наприкінці XVI століття львів'яни любили писати різноманітні епіграми та малювати карикатури на своїх ворогів, які зазвичай були доволі непристойного змісту. 1601 року львівський магістрат, аби припинити це неподобство, мусив видати спеціальну постанову, яка забороняла нищити стіни, та поставив біля будинку охорону. За польських часів у цій будівлі був магазин дамського одягу Леєра, магазин взуття Амстердам, книгарня Бардах і майстер біжутерії Порльцвайг, у 1950-х тут влаштували ремонт взуття, а нині – магазин "Солодощі" (колишній "Світоч" і "Галка") й ательє мод "Престиж".

У будинку №2 за польських часів була торгівля грамофонами Дорнбаума, ювелірні магазини Дорнбаума та Пробштайна, а також крамниця одягу Штадлера, у 1950-ті тут був ремонт взуття та швейна майстерня індпошиву, нині – ресторан "Ольмар". На фасаді цього будинку на розі з площею Ринок бачимо скульптурне зображення Кентавра з кухлем у руках роботи скульптора Романця. Кентавр із 1970-х років, коли його встановили, двічі зазнавав нищення. Спочатку на нього впало риштування (невдовзі сам автор відремонтував скульптуру), потім на Кентавра впала бурулька –і він так і залишився із трохи надламаним торсом.

Під №3 до 1939 року був ювелірний магазин Бардах, майстер біжутерії Рабшуц, ательє дамських капелюхів Скарпеля, магазин взуття Глюкліха та продаж пива Гьотца. За радянських часів до 1980-х тут містилося ательє мод першого розряду "Марічка", а нині крамниця антикваріату "Престиж" і аптечний кіоск. У будинку №4 за Польщі були ювелірний магазин Вепса, магазин дамського одягу "Пані" Штадлера, магазин взуття Гіршгорна та майстер біжутерії Шапс, із 1950-х років у будинку містився ремонт взуття, тепер тут "Швейцарські годинники" та крамниця "Тканини, тюль, гардини" .

У будинку №5 за польських часів містився магазин одягу Гольдберга та годинникарська майстерня Бавера, з 1950-х – магазин колясок і господарських товарів, нині – крамниця "Фаянс і фарфор". Магазин "Інструменти", довкола закриття якого впродовж останніх років було багато судової тяганини, зараз переобладнують. Під №7 за польських часів був ресторан Генінґера та магазин алкогольних напоїв Яна Людвіга, за радянських – магазин промтоварів і кондитерський цех №3, до недавнього часу тут містився кафе-бар "Мрія", нині це приміщення переобладнують.

Під №9 за Польщі був готель "Під трьома неграми" Мора, магазин дамського одягу Бойка, магазин взуття Розенґартена, продаж тканин Ласта й ресторан Гальперна, за радянських часів – молочний магазин, останніми роками тут містилася турфірма "Сян", тепер – цукернича кав'ярня "Фреска". У будинку №14 до приходу радянської влади торгували вином і пивом Векселя, а також був магазин взуття Фурмана, у 50-60-ті роки минулого століття – хімчистка та фарбування одягу, зараз – навчальний перукарський салон Львівського державного технікуму дизайну і косметично-парфумерний магазин "Імідж". Під №17 за польських часів був магазин кухонного посуду Вайнберґера та крамниця взуття Фрухса, за радянських – перукарня, нині тут кафе-бар "Медівня" та перукарня. У будинку №22 за Польщі був ювелірний магазин Глянца й ательє дамських капелюхів Гроссзанга, зараз тут житловий будинок, в якому у 2002-2005 роках проводили капітальний ремонт, виселивши всіх мешканців.

Під №25 за Польщі був магазин одягу Сари Рот, за радянської влади – індпошив взуття й ательє мод першого розряду "Марічка", тепер тут ресторан "Фламінго". У будинку №26 до 1939 року містився ювелірний магазин Гершдорфера, магазин дамського одягу Бодека й аптека Кужрока, із 1950-х років тут була майстерня з ремонту та пошиття одягу і майстерня ремонту панчіх, зараз тут залишилася аптека, а наприкінці минулого століття відкрили магазин взуття і кав'ярню. Нині тут, окрім аптеки, лише магазин модного одягу Sealine. Під №30 за Польщі був магазин взуття Штірера, а за радянських часів на розі з вулицею Гавришкевича – магазин-гастроном, який у 1970-х одержав у народі назву (як і декілька інших гастрономів) "Утро нашей родины" через те, що тут продавали горілку із сьомої ранку.

Храм Преображення Господнього на Краківській
29 жовтня 1989 року став першою відновленою парохією УГКЦ. У березні 1946-го на його сходах убили Гавриїла Костельника, одного з провідників Львівського собору, який скасував Греко-Католицьку Церкву в Україні.

===
?Джерело

[На Клепарівській вулиці]

Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

На Клепарівській вулиці 

Ігор МЕЛЬНИК
 
Клепарівська вулиця розташована у Шевченківському районі між вулицями Шевченка та Ярошенка. Дорога до приміського села Клепарова пролягала здавна поміж оселями Краківського передмістя та Арцибіскупським фільварком.

До Клепарова /

Село Клепарів виникло близько 1430 року як фільварок львівського міщанина Андрія Кльоппера (Клобера). Первісна назва Клоппергоф трансформувалася з часом у Клепарів.

Ця приміська громада тягнулася від Полтви до нинішньої станції Клепарів при вулиці Шевченка і була приєднана до Львова лише 1930 року. Місцеві городники виростили власний сорт черешень, який славився великими розмірами та смаком далеко за межами Львова. Однак у 1870-х, коли проклали залізничну колію на Підзамча і далі до Бродів, знамениті клепарівські черехи (черешні) пропали. Можливо, крім диму та шуму паровозів, у цьому винні також численні підприємства, що почали виникати на північних околицях міста.

1955 року Клепарівську назвали на честь радянського розвідника Ніколая Кузнєцова (1911-1944), який у Львові здійснив успішний атентат на віце-губернатора дискринкту Галичина Генеральної губернії Отто Багера. Втікаючи зі Львова, Кузнєцов, перебраний в уніформу німецького офіцера, загинув у березні 1944 року на Бродівщині. За однією з версій, - у бою з УПА, за іншою - від рук співпрацівників НКВС. З 1990 року вулиця знову називається Клепарівською.

Гора Страт

Пролягає вулиця під Гицлевою горою (інші назви гора Страт, або Справедливості). У середньовіччі міський кат мав обов'язок також очищати місто від нечистот та безпанських тварин. Тож помічниками його були також гицля, які, за переказами, селились під цією горою.

1769 року тут страчували гайдамаків. На вершині гори стоїть обеліск на честь повішених тут 31 липня 1847 року учасників повстання 1846 року Теофіла Вісньовського та Йосифа Капустинського. Польські конспіратори намагалися в лютому 1846-го підняти повстання в Галичині та на землях, що перебували тоді під владою Росії і Прусії. Однак проти шляхтичів-конспіраторів виступили селяни, які виловлювали повстанців та передавали їх австрійській поліції. У Західній Галичині, в околицях Тарнова, селяни-поляки, розлючені на своїх дідичів, убивали шляхтичів, отримуючи нібито за це винагороду від австрійської влади. Подейкували, що урядовці платили селянам за голови шляхтичів, які ті приносили їм у мішках, хоча жодних доказів цього історики так і не знайшли. В польській історіографії ці події описані як "галицька різня".

Як писав Степан Шах, Йосиф Капустинський (1818-1847) не був поляком, а походив із греко-католицької міщанської родини з містечка Товстого на Тернопільщині. Але, студіюючи у Львові, зв'язався з польськими конспіраторами і став одним з організаторів повстання. Очолюючи загін повстанців, він намагався зайняти місто Пільзно біля Тарнова. Капустинського заарештували і стратили разом із Вісньовським, звинувативши їх у державній зраді.

На місці їх страти 1895 року спорудили обеліск роботи скульптора Юліана Марковського. Пам'ятник у дещо пошкодженому виді стоїть донині, щоправда, не зберігся орел, який колись був на вершині обеліска.

Довкола засадили сквер, який назвали парком Вісньовського. У листопаді 1918 року довкола гори Страт точилися затяті бої між українським військом та польськими повстанцями.

Під горою при вулиці Клепарівській, 16 за проектом Юліуса Гохберґера у 1891-1896 роках було збудовано комплекс притулку для вбогих фундації брата Альберта. Щоправда, нинішні власники будівлі зіпсували її зовнішній вигляд, пофарбувавши фасад, орнаментований кольоровою цеглою, у рожевий колір.

Засновник фундації Адам Хмєльовський (1845-1916) брав участь у польському повстанні 1863-1864 рр. У бою під Конєцполем був поранений і втратив ногу. Після поразки повстання Адам Хмєльовський навчався малярства у Варшаві. Граф Володимир Дідушицький надав йому кошти для студій в Академії мистецтв у Мюнхені.

У 1879-1880 роках Хмєльовський жив у Львові, де написав кілька картин на релігійні теми. У ці роки художник вирішив присвятити себе служінню Христу як брат Альберт. Однак не вдовольнився лише чернечим життям в орденах єзуїтів, а потім францисканців, а вирішив допомагати бідним та бездомним. 1888-го брат Альберт заснував свій перший притулок у Кракові. Згодом йому вдалося організувати притулки для бідних і бездомних, будинки для сиріт, лікарні для калік та хворих.

1882 року брат Альберт уклав угоду з магістратом Королівського столичного міста Львова про створення притулку в будинку, який міська рада надавала на вулиці Клепарівській, 16.

"Кожний вбогий, який звернеться до цих притулків, повинен знайти тут узимку і влітку місце для проживання, голодний і обдертий - харчування та допомогу у вбранні, вбогий, що не має роботи, - працю та заробіток... Ці заклади мають бути домами тимчасового притулку, постійного проживання та праці для волоцюг, жебраків, безробітних та бездомних..." - йшлося в цій угоді. Фундація брата Альберта дбала не лише про допомогу нужденним, але й про їх моральне здоров'я та навернення до християнства і чесної праці.

Папа Іван Павло ІІ 1983 року в Кракові беатифікував брата Альберта, а 12 листопада 1989 року відбулася його канонізація. В останні десятиріччя фундація Святого брата Альберта відновила свою благодійну діяльність у Польщі.

Єврейський цвинтар

З іншого боку вулиці, там, де тепер вирує Краківський базар, був старий єврейський цвинтар (окописько). Ще у 1970-х між деревами тут були залишки надгробків із гебрейськими написами. Цвинтар був закритий для поховань ще в середині ХІХ сторіччя, втім зберігся аж до ІІ Світової війни, коли його почали знищувати гітлерівці. А довершили ліквідацію окописька вже за радянських часів. Цвинтарні плити використовували для вимощення вулиць та доріг.

При старому цвинтарі у 1898-1901 роках було споруджено єврейську лікарню за проектом Казимира Мокловського (вулиця Раппопорта, 8). Ця велична споруда з орієнтальним кольоровим куполом втратила багато своїх зовнішніх та внутрішніх оздоб, однак залишається неповторною окрасою цієї частини міста. 
>

[Друкарні та Ференц Ліст]

Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Друкарні та Ференц Ліст

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Продовжимо наші проходи вулицями колишньої Хорущини, дільниці Львова, що колись розташовувалась на південний захід від Галицької брами.

Вулиця Вороного

Від площі Маланюка відходить вулиця Вороного. Колись вона називалась Гофманською, бо на її початку стояв готель Георга Гофмана De Russie, перейменований згодом на "Жорж". Потім вулиця звалась Крутою, а на початку ХХ сторіччя її назвали на честь письменника Генріка Сенкевича.

Це доволі рідкісний випадок у столиці Королівства Галичини і Володимерії, коли вулицю називали іменем відомої живої людини, що не була власником нерухомості на ній чи членом цісарської родини. За радянських часів вулицю перейменували на Тімірязєва, а 1992 року - на Вороного.

Поет Микола Вороний (1871-1938) у березні 1891 року разом з Миколою Міхновським, Борисом Грінченком, Володимиром Cамійленком, Іваном Липою заснували на Тарасовій горі у Каневі "Братство тарасівців" і дали клятву присвятити життя Україні. Вороний двічі перебував в еміґрації у Львові, за царських та радянських часів. Тут він зблизився з Іваном Франком і навіть став його кумом. Вороний був у Львові бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, членом редколегії журналу "Житє і слово" та режисером театру "Руська бесіда". Після другої еміґрації Микола Вороний працював директором драматичної школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка. 1926 року він перебрався до УСРР і загинув на Соловках. Вороний переклав українською мовою "Інтернаціонал" та написав гімн "За Україну, за її волю...", однак він був насамперед поетом-ліриком, одним із зачинателів модернізму в українській літературі.

На вулиці Крутій-Сєнкевича збудували на початку ХХ сторіччя кілька сецесійних кам'яниць. На розі вулиці Руданського стоїть будинок, споруджений за проектом архітектора Яна Шульца. 1990 року тут було засновано редакцію народного часопису "За Вільну Україну".

Привертає увагу гарними кованими решітками на балконах будинок за номером 9. Його збудували 1907 року за проектом Юзефа Пйонтковського. До війни тут перебував офіс нафтової фірми Polski Przemysl Naftowy S.A., а також з десяток інших підприємств.

Друкарні

Навпроти - колишній технікум легкої промисловості. З брами цього будинку можна було зайти колись до пасажу Міколяша. Поруч у конструктивістській будівлі 1930-х років з 1995 року міститься Галицька районна адміністрація. На сходовій клітці цієї кам'яниці збереглися цікаві барельєфи.

Цей будинок належить вже до вулиці Ференца Ліста. Колись вона називалась Ковальською, а 1871-го її перейменували на честь Самуеля Богуміла Лінде (1771-1847), польського мовознавця шведського походження, автора багатотомного "Словника польської мови".

На вулиці Лінде найцікавішою будівлею є колишня спілчанська друкарня за №4, збудована 1895 року за проектом Вінцента Равського-молодшого. Тепер тут продають косметику під шведським прапором (можливо, на честь Лінде), а про колишню друкарню нагадує скульптурне зображення першодрукаря Йогана Ґутенберґа.

Ще одна друкарня розташована неподалік, на вулиці Ковжуна, 10. Цей поліграфічний комплекс будували у 1910-1925 роках за проектом архітектора Євгена Кароля Червінського. До війни це була найпотужніша друкарня у Львові. Та й до 1970-х тут друкували найбільші львівські газети та містилося видавництво "Вільна Україна".

Друкували тут також московські газети "Правду" та "Ізвєстія"... Тоді ще їх не передавали електронним способом. Газетний набір привозили з Москви літаками у рожевих рулонах-матрицях з цупкого картону чи якогось пластику, з витиснутими на них літерами. З них у Львові відливали друкарські форми.

Звичайно, московські газети для провінції висилали заздалегідь, тому видання тієї ж "Правди" у Москві дещо відрізнялося від львівського. Через це ходили деколи чутки, що львівська цензура міняє деякі матеріали у столичних газетах.

Вулиця Ференца Ліста

Тепер колишня вулиця Лінде носить ім'я угорського композитора Ференца Ліста (1811-1886). Цей композитор був у Львові з концертами навесні 1847 року, і деякі епізоди його перебування у галицькій столиці пов'язані з Хорущиною. Одного дня львівські літератори влаштували з нагоди приїзду угорського віртуоза бенкет у саду готелю "Жорж". Там тоді стояли оздоблені павільйони і альтанка з античними колонами, схожа споруда збереглася в парку Івана Франка.

"Погода була гарною - заставлено було столи в алеї під фруктовими деревами в оточенні шпалер розквітлого бузку та троянд. О четвертій годині місце біля столів зайняла громада з сорока осіб, самих літераторів та артистів. Товариство було добірним. Біля Ліста сидів Дзєржковський, щоб йому перекладати загальну бесіду, що велась польською мовою... Проголошували тости на честь літератури і літераторів, поезії та поетів і різних відомих людей... Врешті-решт все товариство в ході жартівливої та жвавої розмови, у якій хвалилось вино, зганьбило воду, як безбарвну стихію, що є джерелом всякої меланхолії у світі. Тоді Ліст, оголосивши, що не розуміє, як така стихія може ще знаходитись у такому добірному товаристві вчених людей, вилив власноручно всю воду, що була ще на столі, щоб замінити її шампанським..." - так описував цей бенкет тодішній львівський журналіст Владислав Завадський.

Згадуваний ним Юзеф Дзєржковський (1807-1865) був відомим у ті часи галицьким літератором та журналістом, дописував до "Денника паризьких мод", що виходив тоді у Львові. Він був учасником польського повстання 1830-1831 рр. та автором популярних у середині ХІХ сторіччя повістей "Куглярі", "Салон та вулиця", "Гетьманський універсал"...

Дзєржковський жив неподалік, на Хорущині. Щочетверга в його невеликому помешканні у 1840-х роках збиралися львівські літератори. "Дві скромно умебльовані малі кімнатки двоповерхового будинку на Хорущині наповнювалися тоді чисельним та голосним гуртом. У третій кімнатці господиня дому була зайнята самоваром... Коли збиралося численніше товариство, то ділилось на дві групи, бо не могло вміститися в одній кімнаті тісного помешкання", - згадував Владислав Завадський.

Тепер про більшість творів тодішніх львівських літераторів у нашому місті забули. Хіба деколи згадають про "Руську трійцю" чи Польський народний театр покаже "Помсту" Александра Фредра. 

[Вулиця Шевська та площа Яворського]

Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Вулиця Шевська та площа Яворського

Львівську площу Ринок будували за унікальним плануванням, яке називають ортогональним і яке доволі рідко трапляється навіть у європейських містах: із площі під прямим кутом виходять вісім вулиць.


Від північно-західного кута Ринку на захід прямує вулиця Шевська. Вона, найімовірніше, старіша навіть від самої площі Ринок.

Іще до того, як польський король Казимир ІІІ побудував площу наприкінці XIV століття, вулиця мала цю назву. Оскільки серед тодішніх польських ремісників шевців не було, цілком логічно припустити, що тут із давніх-давен селилися українці. Наприкінці XVI століття натрапляємо на назву До Хвіртки, бо вулиця виходила до Єзуїтської хвіртки в міських мурах. Із початку XVII століття вулицю називали Єзуїтською, оскільки вона сполучала Ринок із Єзуїтською колегією. Після того, як австрійська влада касувала орден єзуїтів 1773 року, в будинку колишньої колегії розмістилися адміністративні органи, і вулицю назвали Дикастеріальною (урядовою). З 1871 року її назвали Трибунальською, бо в ті часи в будинку колишньої колегії містився цивільний трибунал. Радянська влада з 1957 року назвала цю вулицю Народної гвардії імені Івана Франка на честь підпільної комуністичної організації, яку створили 1942 року у Львові для боротьби з німецькою окупацією. І нарешті 1990-го їй повернули автентичну назву, якої позбавили на майже 400 років. Шевську забудовано в стилі бароко, класицизму та неоренесансу.

На південному боці вулиці на розі з площею Яворського під № 1 від радянських часів була найбільша та найпопулярніша у Львові фабрика хімчистки та фарбування одягу
з ательє "Сніжинка", у 1950-1960-х тут також було ательє мод першого розряду, а за польських часів – горілчана фабрика Кроніка. Під №3 за радянських часів містився магазин "Меблі", а під №4 – комісійний магазин "Лоскут тканин", де ще на початку 1980-х уперше офіційно можна було придбати імпортні джинси. У житловому будинку №4 у XVII столітті мешкала родина львівського патриція, багатого купця, вихідця з Угорщини Дьйордя Боїма. У січні 1904 року тут відбулося весілля Василя Стефаника й Ольги Гаморак, на весільній урочистості були Іван Франко, Лесь Мартович і Марко Черемшина.

Під №6 на початку ХХ століття містилося Музичне товариство імені Миколи Лисенка, а в 1930-х – магазин дамського одягу Корнера. На початку ХХІ століття житловий будинок повністю викупили і 23 травня 2004 року тут відкрили ґрунтовно відреставроване приміщення, всі чотири поверхи якого зайняли зали престижної книжкової крамниці "Буква". Під №8 – один із найстаріших букіністичних магазинів "Знахідка" з автентичною вивіскою 1970-х років (нині закритий).

Під №10 за польських часів був готель "Під трьома коронами" та ресторан Анни Колонської, а також магазин взуття Штарка. За радянських часів тут був тир, а нині – магазин італійського одягу та взуття. В будинку №12 на початку ХХ століття був знаний у Львові ресторан Нафтули Тепфера, який відвідували політичні та мистецькі вершки тогочасного Львова. Син Тепфера Михайло був надзвичайно яскравою й непересічною людиною: музикознавцем, музичним критиком, мемуаристом, меценатом, який матеріально підтримував багатьох молодих митців, зокрема українського художника Івана Труша. Тепфер, виїхавши до Вроцлава, подарував свою колекцію картин львівським музеям.       

У житловому будинку №14 за польських часів був меблевий магазин Кіршнера та магазин ламп і порцеляни Мнекеса, а за радянських – салон замовлень продторгу, бутербродна, а потім до кінця 1990-х кафе. В житловому будинку №16 за Польщі була торгівля папером Шаффа та меблевий магазин Юзефа Гермеліна, у 1950-х  тут ремонтували ваги та вимірювальні прилади.

Північна сторона вулиці зазнала значних руйнувань власне на зламі тисячоліть.
1 жовтня 2002 року на Шевській, №12 стався обвал внутрішнього перекриття будинку, постраждали двоє мешканців-пенсіонерів, яких довелося госпіталізувати. Це був перший випадок обвалу житлового будинку у Львові за нових часів. Далі почали валитися будинки північної сторони вулиці, їх поставили на тривалий капремонт. Реставрація будинків №№ 14 і 16 наближається до завершення, а будинок №12 потребує ще багато роботи.

Площа Стефана Яворського, яка примикає до вулиці Шевської, одержала свою назву 1992 року на честь уродженця Львівщини, видатного українського церковного діяча, ректора Києво-Могилянської академії (роки життя 1658-1722). До того площа носила ті ж самі назви, що й вулиця Шевська, за винятком періоду 1933-1941 років, коли називалася площею Яблоновського на честь того, що сюди з Валів Гетьманських (проспект Свободи) перенесли фігуру гетьмана Станіслава Яблоновського – захисника Львова від татар.

Це було п'яте й останнє місце перебування у Львові першого в Україні пам'ятника цивільній особі, виготовленого ще наприкінці XVII століття. Спочатку гетьман Яблоновський стояв навпроти Низького Замку, потім – у колегії Єзуїтів, далі на площі Святого Духа (площа Івана Підкови), із середини XIX століття – на Валах Гетьманських (біля нинішнього Національного музею) і, нарешті, 1932 року його поставили на цій площі, але, на жаль, 1944 року пам'ятник безслідно зник. Площу забудували у стилі класицизму та неоренесансу.     

1979 року на площі встановили пам'ятник членам підпільної організації "Народна гвардія імені Івана Франка" (скульптор Садовський, архітектор Консулов), знаний у народі як "цирозна печінка" за схожість із цим медичним патологічним явищем. Пам'ятник демонтували на початку 1990-х. Під №1 за часів Польщі містилося Акціонерне електричне товариство, нині тут Федерація футболу Львівської області, термінове виведення плям і магазин "Джинси", на місці якого нещодавно містився магазин подарунків і сувенірів. 2005-го на куті Шевської та площі Яворського фабрику хімчистки "Сніжинка" потіснило бістро "Цитрус".

Наступної п'ятниці
в рубриці "Вулиці Львова" ви прочитаєте, де на  Краківській чотириста років тому малювали перші в нашому місті графіті.
У якому будинку побачила світ перша друкована книжка, де влаштовували перші в посттоталітарні часи художні вернісажі

Ілько Лемко

[Вулиця Бема -- Ярослава Мудрого]

Вулиця Бема -- Ярослава Мудрого 

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Касарні Фердинанда

Того ж 1885 року було розплановано й площу Бема (потім Ярослава Мудрого, а з 1993-го -- Князя Святослава). До того часу вулицю Городоцько-Янівську мало забудовували, бо її оточували території, що належали війську. Донині одна з бічних вуличок називається Магазиновою, а сусідня донедавна називалась Провіантовою (тепер Івана Гушалевича). Ці назви нагадують про величезні військові склади, які дотепер збереглись ще вздовж вулиці Шевченка.

З боку міста, у касарнях Фердинанда, збудованих ще у 1840-х роках, квартирував цісарсько-королівський реґімент артилерії, а вся прилегла територія була зайнята майданами для муштри та військових вправ, складами-магазинами, стайнями та іншими будівлями, більшість із яких збереглась донині.

Під час листопадових боїв 1918 року касарні Фердинанда були західним бастіоном оборони війська ЗУНР у галицькій столиці. 4 листопада польські військові намагались штурмом здобути ці казарми. Олекса Кузьма в книзі "Листопадові дні 1918 року" писав: "Положення української залоги було дуже грізне, бо вона не мала ні одного скорострілу, а поляки дістались між магазини та стайні, що окружують касарню зі всіх сторін. Вкінці зайняли великий будинок Католицького дому, положений нижче касарні Фердинанда, а звідси дістались до костелу Св. Анни..." Однак українцям вдалось того дня не лише відбити атаки поляків, але й повернути втрачені Католицький дім (тепер Театр ЗОК) та костел і утримувати свої позиції аж до 22 листопада, коли галицькі війська залишили Львів.


Заїздня кінного трамваю

Поряд (вул. Городоцька, 38) є стара будівля критого манежу для тренування коней. У деяких львівських путівниках вказано, що тут була колись реміза (депо) кінного трамваю, який з'явився вперше на львівських вулицях 1879 року.

Можливо, цей манеж і використовували деякий час для заїздні кінного трамваю. Однак на плані Львова кінця ХІХ сторіччя видно, що лінія кінного трамваю, яка пролягала вулицею Городоцькою, мала відгалуження на вулицю Бема. Отже, саме тут, де тепер стоїть довгий будинок № 11, збудований у 1960-х роках, було депо кінних трамваїв.

Підтверджує це у книзі "Серед львівських парків" і Олександр Надрага: "По лівій стороні вул. Бема (від вул. Городоцької), недалеко від площі Бема, містилась колись реміза кінного трамваю, яку остаточно зліквідовано 1907 року. Будинки, в яких були приміщені трамваєві вози, верстати і великі стайні, залишились донині." Справді у захаращених подвір'ях ще можна й тепер побачити сарі стайні для коней.


Довкола площі

До площі Князя Святослава прилягає квартал гарних сецесійних будинків, зведених 1904-1907 років за проектом архітектора Бруно Бауера. В глибині кварталу (вул. Гушалевича, 5) збереглась вілла архітектора з дерев'яними різьбленими верандами.

На середині площі Бема були колись лазні та невелика торговиця. Поряд, у будинку № 4, було розташоване автотранспортне підприємство Вайсберга, а за ним -- фабрика металевих виробів Едварда Махана. За радянських часів тут розмістили автобусний парт, а на самій площі -- центральний львівський автовокзал, який існував до 1970-х років.

Неподалік було ще кілька підприємств: фабрика цукерків (бомбонів) Бегляйтера і Корнера, фабрика зброї "Арма", фабрика мармурових виробів Б. Круліка...

Хоча більшість їх працівників та околичних мешканців виходила погуляти на Городоцьку, однак і при площі Бема були свої ресторації Абрама Лемпеля, Лоєша, Канафаса.

Від площі догори йде вулиця Морозенка, колись вона називалась Дембінського. За Австрії там були військові пекарні. У 1920-х роках їх ліквідували, а вулицю стали забудовувати віллами для польських офіцерів. Так, військові території використовували тоді для військових. Нині у Львові сотні гектарів землі ще є під військовими об'єктами. Зокрема й територія між нинішніми вулицями Гродоцькою, Ярослава Мудрого, Олени Степанівни, Шевченка, яку зараз військо мало використовує і часто віддає в оренду бізнесовим структурам.

Це добрий резерв для розвитку міста близько до центру. Потрібно ним добре розпорядитись, щоб не розбазарити дрібні ділянки під хаотичну забудову, а створити об'єкти, необхідні для цілого міста. Наприклад концертно-видовищний зал на кілька тисяч глядачів. 
>

[Ще раз про вулицю Академічну]

Ще раз про вулицю Академічну

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Уже не мав наміру писати більше про Академічну. Однак отримав листа від Богдана Надраги, сина відомого львівського правника Олександра Надраги (1885-1962), автора прекрасної книги "Серед львівських парків", яку видала 2004 року літературна аґенція "Піраміда".

Дорогою до школи

Богдан Надрага виростав у довоєнному Львові. "З 1947 року до 1993-го мене не було у Львові -- спершу депортація у Сибір, потім праця у Самборі без права на проживання у Львові... Любов до Львова я успадкував, мабуть, від Покійного Батька. Ледве чи може бути цінніший спадок", -- пише пан Богдан, який 46 років був силоміць розлучений з рідним містом.

Жив Богдан Надрага не на Академічній, а на Домініканській, 11 (тепер це вулиця Ставропігійська). "Коли мені пішов шостий рік (це було 1927 року), мене Батько записав до школи ім. Шевченка при вул. Мохнацького, 12 (тепер Драгоманова) Вели мене до школи через центр міста, очевидно, Академічною. В мою пам'ять закарбувалися спогади про склеп Майнля (тепер там "Сквозняк"), де продавали найкращі сорти кави і чаю (другий такий склеп мав власник на Ринку, біля аптеки). На весь квартал прегарно пахла кава, а з великого імбрика на виставі постійно лився її струмінь до філіжанки, що стояла поруч нижче", -- згадує пан Богдан.

"Але всі ці атракції блідли супроти найважливішої -- будували львівський хмародер -- кам'яницю Шпрехера. Я любив довго стояти із запрокиненою головою біля будівлі і подивляти як вінда (зовсім примітивна) піднімала вгору будівельні матеріали, а будинок все ріс і ріс... Лише страх, що запізнюся до школи, переривав мої обсервації", -- продовжує свої спогади Богдан Надрага, описуючи будівництво будинку № 7 на проспекті Шевченка.

Цукерня Залевського

"Особливо прегарно були оформлені вітрини цукерні Залевського в зимовому святочному періоді (від Святого Миколая до половини січня). Там стояли Святі Миколаї та деревця (так тоді називали ялинки) і пречудні побудови з шоколадок, цукерків та ялинкових прикрас", -- згадує ще пан Богдан.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Спочатку мені здалося, що це друкарська помилка. Бо більшість авторів твердить, що цукерня цього власника містилася за № 10, де зараз магазин "Світоч".

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проектом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном -- "Купальний заклад Святої Анни". За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут "Ґранд-клуб "Софія".

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10? "Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався "Крайовий базар" з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22", -- пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

Польський бізнес-довідник 1929 року теж подає адресу цукерні Залевського на Академічній під № 22. Тож перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

За радянських часів тут була кондитерська крамниця, яка у 1960-х почала називатися "Світоч". На щастя, не дуже втручалися в інтер'єр, і він зберіг переважно стиль конструктивізму.

1972 року у підвалі "Світоча" відкрили бар "Шоколадний" -- чи не єдине у Львові місце, де можна було тоді спокійно посидіти, щоправда, оплативши наперед плату за вхід.

Кіно

Поряд із цукернею був до війни кінотеатр "Хімера", який належав тоді товариству Червоного Хреста. За радянських часів кінотеатр почав називатись "Київ".

Були на Академічній ще два кінотеатри -- "Європа" (потім "Україна") та "Корзо" чи "Ріальто" (потім ім. Щорса). За радянських часів короткометражні та науково-популярні фільми крутили в центральному лекторії у правій брамі будинку міського комітету КПРС на проспект Шевченка, 17/19 (там, де колись була Торгово-промислова палата, а тепер обласна прокуратура).

Кіно для Львова 1950-1970-х років було важливим елементом міського життя. Особливо для молоді. В кінотеатри ходили принаймні раз на тиждень, і перші телевізори не могли ще бути достатньою конкуренцією.

Окрім того, в кінотеатрі можна було сховатися під час негоди. Не тільки на час сеансу. Бо у фойє були стільці для чекання, буфети. А в "Україні" навіть можна було послухати концерт. Тож похід у кіно був майже обов'язковим елементом побачення з дівчиною.

Оскільки репертуар кінотеатрів був бідним на західні фільми, то такі стрічки, як "Три мушкетери" (з Жаном Маре), вестерн "Чудова сімка", навіть кічуватого "Фантомаса", дивилися по кілька разів.

Перед прем'єрою нового фільму майже неможливо було купити квитки. Кіносеанси не були дорогими. Однак для нас, школярів 1960-х, навіть 25 копійок були великими грішми. Та ми мали свій спосіб -- домовлялися з адміністратором кінотеатру приносити великі мальовані афіші з художньої майстерні, що була на вулиці Сербській. Тоді нас, кількох хлопців, безоплатно пускали на денний сеанс. 

Розміщено фотографії з походу підземним колектором річки Полтви.
Автор Tapemaker (http://acis.org.ua/)

Фотогалерея тут:http://explorer.lviv.ua/photoindex.php?p=0&g=26

Зміст

Мандрівки на природу Львова (3)
Мандрівка перша. Від центру до Високого Замку (4)
Мандрівка друга. Ландшафтно-історичний парк "Знесіння" (13)
Мандрівка третя. Від Личакова до Погулянки (25)
Мандрівка четверта. На Снопків і Софіївку (34)
Мандрівка п'ята. Парками Стрийським та ім. Б. Хмельницького (38)
Мандрівка шоста. До джерельних витоків річки Полтви (44)

Додаток до маршруту першого
Семеро заклятих лицарів (50)
Лиса гора (51)

Річки Львова (53)

Сторінки:
0-1, 2-3, 4-5, 6-7, 8-9, 10-11, 12-13, 14-15, 16-17, 18-19, 20-21, 22-23, 24-25, 26-27, 28-29, 30-31, 32-33, 34-35, 36-37, 38-39, 40-41,
42-43, 44-45, 46-47, 48-49, 50-51, 52-53, 54-55, 56-57, 58-59, 60-61.

Окрема подяка BlackFlame за наданий матеріал.

Зміст
Фізична географія Львова. О. Крисюк (3)
Географічне положення (3)
Рельєф (3)
Геологічна будова (7)
Клімат (9)
Поверхневі та підземні води (11)
Грунти (14)
Рослинний світ (15)
Тваринний світ (16)
Пам"ятки природи Львова (16)

Легенди Львова (за Ю. Винничуком) (22)
Як місто Лева постало (22)
Заснулі лицарі короля Лева (23)
Річка Марунька (24)
Скарб Медової печери (26)
Скарби Високого Замку (27)
Розбійницький скарб на Високому Замку (28)
Скарб на Підзамчі (29)
Чортові скелі (30)

Історична географія Львова. А. Васильєва, Ж. Романишин (31)
Гори Львова (31)
Стави Львівських передмість (33)
Львівські легенди (37)
Львівські струмки та ріки (37)

Сторінки:
0-1, 2-3, 4-5, 6-7, 8-9, 10-11, 12-13, 14-15, 16-17, 18-19, 20-21, 22-23, 24-25, 26-27, 28-29, 30-31, 32-33, 34-35, 36-37, 38-39.

Окрема подяка BlackFlame за наданий матеріал.

відновлено з старої версії сайту



Старовинне село Страдч знаходиться на відстані 17 кілометрів від Львова, на Страдецькій горі, недалеко від річки Верещиця. Історія його заснування сягає далеких княжих часів, коли тут з'явились княжі стрільці з Городка під час полювання на рись. Наздогнавши звіра в печері, вони заночували тут, а згодом вирішили і оселитися. Незабаром тут з'явилося ще більше людей. Вони викорчували частину лісу і заснували на горі поселення, яке на честь перших жителів назвали Стрілиська. У другій половині XI ст. прийшов до Стрілиськ чернець з Києво-Печерської лаври. Він зібрав ченців, що жили в поодиноких печерах, розкинених навколо Страдсцької гори, і утворив у печері підземний монастир, другий за значенням після Києво-Печерської лаври. Монастир припинив своє існування десь у 14 ст.


Приїхали ми в Страдч в середині осені. Пройшли на гору дорогою, що бігла серед золотавих дерев та вічнозелених сосен. Піднявшись, побачили невелику церкву - одну з кращих галицьких мурованих церков XVIII ст. — Успіння Пресвятої Богородиці. Страдецьку церкву відзначали римські папи наданням великих відпустів, а Блаженний Папа Пій XI грамотою встановив тут хресну дорогу (Кальварію) з Єрусалимськими відпустами. Біля дзвіниці стоїть бронзовий Ісус, тримаючи в руках великий Хрест, а навколо церкви – старовинний цвинтар. Усюди багато людей, що приїхали помолитися у цій православній святині. Спускаємося вниз, спочатку дорогою, потім сходами. І ось ми попадаємо до печери, створеної руками монахів. Перед входом – табличка, що розповідає про історію цієї печери. Із завмираючим серцем входимо у цю пам'ятку древності.  Перше, що бачимо  - невеличкий алтар. В печері є храм Нерушимої Стіни. Тут стоять ікони, є фрески, які висічені з каменя, з печерного храму ведуться довгі коридори, далі в глиб печери. Кажуть, що дороги ведуть аж до Києва, правда це чи вигадка, ніхто не може сказати. Археологічними дослідженнями встановлено, що монастир складався із вхідної галереї (довжина близько 40 м), ходів загальною довжиною понад 270 м і кількох келій, які розміщувались на глибині близько 20 м. Є одне місце, в якому протягом тридцяти років майже повністю був замурований чернець, для якого була лише щілинка для того, щоб він міг брати з рук ченців їжу. Ця
печера врятувала ченців і деяких односельчан від нападу татар у 1243 р. За одними оповідями, ченці, знаючи про прихід татар, попередили людей з села про небезпеку і просили їх сховатися в печері. Проте односельці не послухалися священиків і більшість з них залишалася на горі. Лише дехто прислухався до порад ченців і разом з ними пішов до печери. Під час набігів татар село було спалене дощенту, а люди погинули. Знайшли татари і печеру, але, коли намірилися увійти, за легендою, перед входом з'явилася Матір Божа як нерушима стіна і Своїм Плащем закрила вхід. За іншими оповідями, люди, які сховалися у печері, були пізніше страчені татарами. Разом з ними полягли і всі ченці, які намагалися випросити помилування для людей. Після тієї страшної руїни перестали існувати Стрілиська, і аж згодом на цьому місці з'явилось нове поселення, що отримало назву Страдч (місце терпіння, страти).


Щоб добре оглянути всю печеру, необхідно мати з собою ліхтарики і похідний одяг, бо в деяких місцях доводиться лізти на колінах. Перше місце, куди попадаєш, - це велика зала, висотою десь приблизно 1,8 м, із купою маленьких кімнат. Уся печера заповнена свічками, що надає їй якогось нереального, казкового вигляді. Але чим далі, тим менше стає свічок, нижчими стають стелі і важче дихати.  Ми лазили по всіх бокових коридорах, тільки один, найдовший, до кінця не пройшли – по-перше, він закінчувався дуже вузьким проходом, подолавши який (не скажу, що після цього ти залишаєшся дуже чистим), попадаєш у наступну залу зі стелею із глини. Дала йти побоялися, тому що невідомо, як буде себе ця глина поводити, якщо об неї весь час тертися головою. 

Коли виходиш з печери – відчуваєш спокій. Спокій і любов до усього прекрасного, що створено природою або людиною. Або ними удвох...

15.10.2004
by Helenka

відновлено з старої версії сайту


Чого ми тільки не думали про це місце, але після огляду зсередини воно виявилось старою закинутою насосною станцією... Куди і що вона качала не ясно, але поряд є невелике болото, що живиться струмком неподалік та стікає у Комсомольське озеро.Рік тому, коли вперше побачив це місце, там навіть були приховані кілька свічок якогось постійного відвідувача :) На цей раз тільки пляшки з-під пива.

http://lviv.tramvaj.ru/UA/index_ua.htm

Схема трьох етапів розбудови оборонних фортифікацій Львова, та нариси фортів зовнішнього оборонного кільця.

<a href="http://explorer.lviv.ua/maps/maps/ghetto/1.jpg">

План львівського гетто 1941-1942р.
</a>
Оригінал:
http://www.history.ucsb.edu

<a href="http://lh3.ggpht.com/_lUI_WLA_L-Q/S8i3b0pnHgI/AAAAAAAABpU/ohL6LO-8N9s/1SketchMap_centerLviv.jpg">

(2.8 MB)
</a>
Історичний центр Львова включений до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО у 1998р.
Видано: 1999 рік.

<a href="http://explorer.lviv.ua/maps/maps/milmap/1.jpg">

Карта міста "Військові та промислові об'єкти та видатні споруди міста Львів"
</a>

5 МB
1:15 000
Створено по фотопланах 1941 р.
Список військово-промислових об'єктів станом на 1939 р.
З позначенням рельєфу міста.

[Фото]

відновлено з старої версії сайту:

Чому фантомна? Бо вона існує на всіх картах, навіть останніх, навіть в ГПС є гілка Львів-Винники...
От я собі і подумав: чого ж гілка є, але її ніколи не бачив :) а сполучення з Винниками відбувається огидними маршрутками, що носяться по тоненькій Личаківській на схилі Винниківського лісу...
Все що лишилось від залізниці, це рівнесенька гарна алея у лісі, серед винниківських круч.
Чому її збудували і демонтували не знаю, адже спорудження лінії у місцевості з таким складним рельєфом (ніби маленькі Карпати) є досить дорогим задоволенням...
Фото


З мемуарів військовослужбовців про залізничну гілку Львів-Винники "Пенежко Г.И. Записки советского офицера.
http://www.explorer.lviv.ua/misc/mem.htm
оригінал: http://militera.lib.ru/memo/russian/penezhko_gi/01.html

відновлено з старої версії сайту:
От діггери були: "...Они вели разведку на львовском вокзале, в городе изо дня в день обследовали туннели под Львовом. 20 июля 1944 года, когда Красная Армия подошла уже к Львову, Пастухов и Кобеляцкий выбрались по туннелям из города и передали разведывательному отряду 38-й армии план города Львова со всеми нанесенными там данными: где проходит линия укреплений, где минные поля, где минометные и артиллерийские батареи..." (решта)