Topics

П'ятниця, 25 травня, 2007 року, № 87 (157)
На південь від Личаківської
Личаківську і Некрасова з'єднує вулиця Богдана Котика (1936-1991), яку так назвали 1997 року на честь першого демократичного мера Львова (1989-1991).




З 1913-го вулиця мала назву Добжаньського, в 1945-1950-х була Ахтирською, а з 1965-го – Борсоєва, на честь вояка Червоної Армії. Окрім кутового з Личаківською будинку №1, решта – п'ятиповерхові забудови 1960-х. У будинку №2 – овочевий магазин, під №3 – пивбар. У будинку №7 до початку ХХІ століття містилася базова метрологічна лабораторія "Побутрадіотехніка".   

Від Личаківської на південь у бік Некрасова йде тупикова вуличка Буцманюка, названа так 1992 року на честь галицького художника першої половини ХХ століття. Доти називалася Личаківською бічною, і тут збереглися номери будинків Личаківської. Забудова вулиці – двоповерхова, початку і середини ХХ століття.

Вулицю Черемшини з Чернігівською сполучає Некрасова, названа так 1944 року на честь великого російського поета Ніколая Нєкрасова (1821-1878), який народився в місті Немирові на Вінниччині. З 1871-го вона мала назву Піярів, бо на ній знаходилася колегія ордену піярів (тепер – приміщення Обласної клінічної лікарні), 1941-го за радянської влади вулицю йменували Павлова (на честь російського фізіолога ХХ століття), а за німецької окупації – Вірховштрассе. Північний її бік до перетину з Мечнікова до 1939-го був практично незабудованим. У №4 за Польщі розмістили Станцію санітарної авіації, нині там радіоізотопна лабораторія Обласної клінічної лікарні. Чотириповерховий будинок №5, у якому розташовано кафедру педіатрії Медуніверситету, звели наприкінці 1970-х. Під №7 – головний корпус Обласної клінічної лікарні, перед ним – пам'ятник видатному українському медикові та громадському діячеві Мар'янові Панчишину (1882-1943), споруджений на початку 1990-х. На території Обласної клінічної лікарні є будівлі 1960-х: консультативна поліклініка, аптека і котельня. П'ятиповерховий житловий будинок №10 спорудили наприкінці 1970-х. Під №30 за польських часів була Перша малопольська спілка постачальників взуття до армії, нині цього будинку не існує, найімовірніше, він стояв на місці теперішнього будинку 50-х років за адресою: Мечнікова, 17. Під №36 у повоєнні роки був авторемонтний завод, який згодом став станцією техобслуговування автомобілів. П'ятиповерхові житлові будинки №53/55, 57 спорудили наприкінці 1960-х. Під №59, який звели в 1950-х, розташована середня школа №16. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.     

Некрасова з територією Личаківського цвинтаря з'єднує невелика вулиця Сороки, названа так 1993 року на честь українського дисидента і політв'язня Михайла Сороки (1911-1977). З 1931-го вона мала назву Піярів бічна, в 1934-1945-х – Крупінського, в 1945-1993-х – Кольцова (на честь російського радянського письменника Міхаіла Кольцова (1898-1940). Багатоквартирний будинок №2 спорудили в 1988-1989-х. Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм, нова забудова початку ХХІ століття.

Паралельно до вулиці Сороки йде вулиця Галілея, названа так 1946 року на честь видатного італійського фізика й астронома Галілео Галілея (1564-1642). З 1905-го вона мала назву Піярів бічна, з 1924-го – Піярів бічна ІІ, 1934-го – Ридиґера, 1945-го – Нікітіна. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.

Личаківську з Пекарською з'єднує вулиця Сковороди, названа так 1944 року на честь українського поета і філософа Григорія Сковороди (1722-1794). З 1895-го вона називалася Гауснера, а за німецької окупації – Вагнер-Яуреґґассе. Забудова вулиці – віденський класицизм. Під №2 за польських часів була фабрика кахлю Яворського, нині там житловий будинок. У житловому будинку №6 за Польщі працювала пекарня Садовського.

Паралельно до Сковороди йде вулиця Кармелюка, отримала свою назву 1944 року на честь ватажка українського селянського повстанського руху Устима Кармелюка (1787-1835). З 1910-го вона йменувалася Клушинською, в часи німецької окупації – Медіцінерґассе. Вулицю забудовано в стилі сецесії та конструктивізму. Під №1 – двоповерхова офісна будівля 2005 року. У №3 міститься Музей історії медицини Галичини. На фасаді – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут у 1925-1943 роках жив і працював видатний український медик і громадський діяч Мар'ян Панчишин. На цьому ж фасаді – меморіальна таблиця воїнів українського куреня "Соловій". Будинок №6 – двоповерховий особняк початку ХХІ століття. На фасаді №9 – меморіальна таблиця на честь українського художника Антона Манастирського, який жив і працював тут у 1941-1969 роках. Будинок у стилі конструктивізму №11 має 4-й поверх, надбудований на початку ХХІ століття.       

Личаківську з Пекарською з'єднує вулиця Чернігівська, яка одержала цю назву 1944 року. З 1825-го вона була Шпитальною, бо проходила повз шпиталь Піярів, з 1871-го її назвали Ґловіньського, з 1941-го – Чернігівською, під час німецької окупації – Роберт Кохґассе, 1944-го – епізодично знову Ґловіньського. Забудова вулиці різноманітна: від віденського класицизму та сецесії до конструктивізму. Під №2 на розі з Личаківською від радянських часів є продуктовий магазин, в цьому ж будинку з 1950-х був ремонт взуття. Під №3, де нині відділення отоларингології обласної клінічної лікарні, за Польщі був дитячий шпиталь святої Софії. В приміщеннях Обласної клінічної лікарні під №7 за Польщі були Загальний шпиталь, Клініка окулістична і Клініка педіатрична. У триповерховому будинку №14 у 1950-х діяла пральна фабрика №3, зараз тут салон професійної косметології "Аромафіт" і спільне українсько-голландське підприємство "Львівпетролеум". П'ятиповерховий житловий будинок №21 споруджено в 1970-х. Забудова вулиці: класицизм, сецесія та конструктивізм.

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/05/25/23652/

П'ятниця, 18 травня, 2007 року, № 82 (152)
Личаківська-3
(Закінчення. Початок – у "Газеті" №№77, 75)

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/05/18/23484/

У будинку №105 від 1990-х років міститься філія банку "Львів". Під №107 за Польщі був санаторій Червоного Хреста, зараз це госпіталь прикордонної служби, який має адресу вул. Рєпіна, 1. У будинку №108 за польських часів була розташована фабрика металевих виробів "Тантал", від 1950-х – ювелірна фабрика, нині тут ювелірне конструкторське бюро "Топаз" (№108 і №110).

Під №112 за польських часів була фабрика повозок Йоанни Світальської, в 1960-ті на цьому місці збудували п'ятиповерховий будинок у стилі конструктивізму, на першому поверсі якого до 2006-го містився гастроном "Оксана", тепер тут гральні автомати й магазин меблів "Нова ідея". У будівлі №116 за Польщі була фабрика бетону Йораса, зараз цього будинку не існує.

У будинку №117 за польських часів був ресторан Драйфінґера, тепер – магазин "Продукти" і крамниця галантереї та канцтоварів. Шестиповерховий житловий будинок №119 спорудили у 1980-х. Неподалік стоїть каплиця Личаківської Божої Матері. 28 серпня 1958 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці за наказом тоталітарної влади бульдозери зруйнували каплицю, яка стояла тут протягом століття. Її відбудували за кошти спонсора – Львівської залізниці, освятили 24 травня 1998 року та передали під опіку церкви святої Покрови, на честь чого встановили пам'ятну таблицю. У будинку №120 на куті з вулицею Котика за часів СРСР була пельменна, нині тут кафе "Кайзервальд". Під №122 у 1950-х була шашлична, зараз це житловий будинок. У шестиповерховій будівлі 1970-х років №128 за радянських часів працювало Червоноармійське відділення Держбанку, тепер відділення Укрсоцбанку.

У чотириповерховому будинку №130, збудованому в 1970-х, міститься швейна фабрика "Силует". Приміщення кінотеатру імені Миколайчука (№131) спорудили в 1950-х, до часів незалежності це був кінотеатр ім. Галана. Під №132 за Польщі була фабрика ліжок Закса, зараз це житловий будинок. Шестиповерхові житлові багатоквартирні будинки №139 і №141 збудували наприкінці 1980-х. У колишньому будинку, який мав адресу №139 і якого тепер не існує, від 1950-х був ремонтували взуття. Під №145 за Польщі був ресторан Роснера, нині тут житловий будинок. Під №148 у радянські часи були школа робітничої молоді №12 і Дитячо-юнацька спортивна школа №7, остання збереглася донині. У цьому ж будинку тепер ремонт взуття. П'ятиповерховий житловий будинок №149 збудували в 1960-х за оригінальним проектом. Під №№150 і 152 від польських часів міститься Авторемонтний завод, який за радянської влади одержав №128.

У будинку №151 від радянських часів існує Ощадбанк. Під №155 за Польщі була аптека Баршака, 1971 року її повністю переобладнали. В одноповерховому будинку №165, спорудженому в 1970-х, за радянських часів був комісійний магазин, тепер тут торговий центр "Личаків". В одноповерховому будинку №169 оригінальної приміської забудови у 1950-х була закусочна, зараз його планують знести. Під №171 за Польщі була чоловіча школа імені Зіморовича, у 1950-х – середня школа робітничої молоді для глухонімих, тепер це середня школа №63 з прибудовами 1960-1970-х років у подвір'ї. Перед головним фасадом школи – пам'ятник Шевченкові, над яким багато років росла похилена верба, це найстаріший пам'ятник Кобзареві у Львові – його спорудили 1960 року.

Під №175 – церква Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ, один із найбільших храмів Львова (на фото). На стіні церкви – меморіальна дошка, яка свідчить, що храм відкрили 13 жовтня 1992 року, він став парафією отців Салезіан. На подвір'ї – дерев'яний хрест, встановлений на честь 2000-річчя Різдва Христового. Церква Покрови має прибудову початку ХХІ століття з боку вулиці Козика – це Дитячо-юнацький молодіжний центр "Ораторія" святого Домініка Савіо. До 1939-го церква Покрови була римсько-католицьким храмом Матері Божої Остробрамської. Після війни за радянської влади тут була книжкова база, очевидно, в ті часи сюди потрапив і бронзовий бюст Лєніна, який знайшли в червні 2005 року. Його вирішили використати для виплавки невеликого дзвона, проти чого протестували львівські комуністи. У грудні 2005-го група розмінування аеромобільного полку Західного оперативного командування знешкодила артилерійський снаряд часів Другої світової, котрий виявили у стіні храму на висоті 10 метрів.

Нижче церкви в парку 1945 року встановили на постаменті танк "Гвардія", на якому в липні 1944-го в місто нібито увірвалися передові радянські частини. Це був найстаріший пам'ятник радянської епохи у Львові, його знесли в роки незалежності.

У будинку №181, спорудженому в 1960-х, до початку 1990-х містилося дитяче ательє "Оленка", нині тут Укрпромбанк. Під №183 від радянських часів існує Ощадбанк. У будинку №189 від радянських часів розміщується бібліотека для дітей і юнацтва. За будинком №201 – міні-ринок, облаштований тут наприкінці 1990-х. Під №209 в одноповерховій будівлі початку 1960-х – магазин "Продукти", який до 1990-х мав назву "Полонина". Будинок №215 є типовим одноповерховим магазином-павільйоном 1970-х років, тут дотепер міститься магазин "Господарські товари". Під №217 за радянських часів було ательє індпошиву одягу та ремонт взуття, зараз – комунальне підприємство. У будинку №219 від 1950-х був ремонт взуття, тепер це житловий будинок. Під №223 за радянських часів був опорний пункт правопорядку, нині тут дільничний пункт міліції Личаківського району.

Під №233 за радянських часів розміщувалося поліклінічне відділення 6-ї міської лікарні у Винниках, нині тут Львівське міське медоб'єднання "Фтизіопульмонологія". Двоповерховий житловий будинок №273 є типовою забудовою барачного типу 1950-х років. Під №236 за польських часів містилася Лисеницька фабрика пресованих дріжджів і спирту, від радянських часів це дріжджзавод. На перехресті Личаківської з вулицями Голинського та Яловець від радянських часів в одноповерховій будівлі 1960-х років була автостанція №6 напрямку на Золочів і Перемишляни. Автостанція у 1960-1980-х роках була місцем спекуляції дріжджами. З 2002-го її закрили, зупинки автобусів і "маршруток" цього напрямку розташовані вздовж вулиці Личаківської від перетину з Трактом Глинянським і до вулиці Яловець.

Ілько Лемко

Личаківська-2

У будинку №35 за Польщі був Заклад німих і сліпих, за часів СРСР це була спецшкола-інтернат №101 для глухонімих дітей, тепер це Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат Марії Покрови для глухих дітей. У будинку №36 від 1950-х років було ательє індпошиву одягу та ремонту взуття, останніми роками тут працював магазин "Сантехніка", нині – елітний магазин "Престиж" і "Хлібна хата". На східній стіні будинку до 1970-х років була фігура дволикого Януса, потім вона зникла.

Під №37 із радянських часів міститься військкомат спочатку Червоноармійського, тепер Личаківського району, вхід до якого з вулиці Личаківської у 1970-х замурували. У будинку №38 за Польщі діяла загальноосвітня школа святого Антонія, від 1950-х – середня школа №12 із російською мовою викладання, згодом вона стала восьмирічною, а нині тут приміщення початкової школи №37, основний корпус якої розташований на вулиці Солодовій №6. Із боку Личаківської тут  одноповерхова прибудова 60-70-х років.

У житловому будинку №39 за польських часів була цукерня Лабеги, у 1950-х роках – ремонт взуття. У будинку №40 на розі з вулицею Чернігівською від радянських часів працює гастроном "Дністер". Під №41 за польських часів був ювелірний магазин Бродського і майстер біжутерії Вахса, зараз тут крамниця чоловічого одягу "Гулівер" і магазин "Автозапчастини". У будинку №45 за Польщі були перукарня Юнґа та молочарня Марії Фішер, у 1950-х – перукарня, нині магазин "Автозапчастини" та мережа мультимедійних магазинів "Сідючок". У будинку №46 2005 року відкрили відділення Укрсиббанку. Під №47 до 1939 року був магазин одягу Масловської, в 1950-1960-х – фотосалон тресту "Укрфото", на початку 1990-х облаштували кіностудію "Галичина-Фільм", яка згодом занепала. У будинку №48 за радянських часів працювали продуктовий магазин, кафетерій, а також майстерня з ремонту годинників, вона залишилася донині.

Під №49 у приміщенні, яке за Польщі належало костелу святого Антонія, від радянських часів міститься музична школа №4. Під №49-а розташований римсько-католицький костел святого Антонія, який не припиняв своєї діяльності за тоталітарних часів. У 1950-1960-х у костелу забрали частину його території, де знаходилися цвинтар, на якому ховали священиків, і сад. Було знищено мур із боку вулиць Лисенка та Малої, а із Заньковецької в 1970-х зробили пролом у мурі та сходи, що ведуть до скверика, впорядкованого на місці церковного саду. Наприкінці 1980-х на цьому місці мали намір збудувати багатоквартирку, але рішучий протест парафіян костелу та мешканців прилеглих будинків не допустив цього. У 2003-2004 роках на території теперішнього скверика збудували господарське приміщення костелу.

У будинку №50 за Польщі була перукарня Дзямського, зараз тут салон мобільного зв'язку і бар "Гледіс". Під №55 від радянських часів є продуктовий магазин і крамниця господарських товарів; на фасаді будинку – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут у 1924-1933 роках мешкав поет Збіґнєв Герберт. У будинку №56 за польських часів була пекарня Яворка, зараз це закрите одноповерхове приміщення, за цією ж адресою перукарня і пункт прийому склотари. Під №57 – аптека, власником якої за Польщі був Бондзінський. Під №60 за польських часів був ресторан Фрідмана, нині житловий будинок. Під №62 за Польщі працював ресторан Ноєра, з 1950-1960-х – ремонт взуття, ощадна каса й опорний пункт правопорядку, останніми роками також відкрили магазин канцтоварів і сувенірів. У будинку №63 від 1950-х існує перукарня, останніми роками облаштували магазин "Родинна ковбаска". Під №64 від радянських часів був продуктовий магазин, зараз тут відділення "Правексбанку". Під №66 за польських часів працював ресторан Гея, нині продуктовий магазин "Апетит". На фасаді будинку №67 – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут народилася і мешкала у 1869-1892 роках співзасновниця згромадження сестер служниць НДМ Йосафата Гордашевська, яка стала блаженною 2001 року.

Будинок №68 знищили та розібрали в часи війни, нині на його місці одноповерховий павільйон, збудований у 1970-х, який має адресу №70-а, тут міститься кафе-бар. Під №69 від радянських часів працює відділення зв'язку. У будинку №71 від часів СРСР є хлібний магазин. Триповерховий будинок №72 спорудили наприкінці 1960-х у стилі радянського конструктивізму, тут до 1990-х було ательє мод "Фантазія", потім інвестиційна компанія "Галицькі інвестиції", 2005-го будівлю цілковито переробили в стилі євроремонту, нині там міститься компанія мобільного зв'язку Life:). Під №74 і в прилеглих будівлях та на подвір'ях від радянських часів міститься Львівський прикордонний загін. У будинку №75 за польських часів була фабрика перев'язочних засобів "Польсан" і магазин споживчих товарів для торгівлі, промисловості та сільського господарства "Комора", від 1950-х – фотосалон артілі "Фотохудожник", зараз тут комунальне підприємство "Господар".

У будинку №77 за польських часів була перукарня Ґлюкзама, яка збереглася донині, від 1950-х – також майстерня з ремонту взуття, останніми роками працював магазин "Автозапчастини", нині – крамниця одягу "Евіта". На фасаді будинку – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут у 1958-1987 роках мешкав видатний український письменник Володимир Лопушанський. Чотириповерховий будинок №81 спорудили в 1960-х, від радянських часів у ньому міститься Львівський апеляційний господарський суд.

Під №82-а знаходиться православний храм Петра і Павла, який з 1946 року потрапив під юрисдикцію Московського патріархату. 19 серпня 1989 року настоятель Володимир Ярема (1915-2000) оголосив про перехід до Української Автокефальної Православної Церкви. 1993-го він став патріархом УАПЦ, прийнявши ім'я Димитрія. Коли 2000-го патріарх помер, його поховали на подвір'ї храму.

У будинку №84 за польських часів був дерев'яний промисел Байсса, зараз тут житловий будинок. Під №91 від часів незалежності міститься Єпархіальне управління УАПЦ. У будівлі №97 за Польщі був ресторан Шмідта, нині це житловий будинок. Під №99 за радянських часів був Будинок піонерів Червоноармійського району, тепер це Будинок дитячої та юнацької творчості Личаківського району.

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/05/11/23320/

Львівські підвали – німі свідки історії
07 травня 2007 12:08

"У підземеллях Середньовічного Львова немає скарбів, зате можна знайти унікальний посуд і меблі", - стверджують аматори-спелеологи.

Микола та Олександр ображаються, коли ті, хто знає про їхнє захоплення, називають їх "чорними археологами". - Ми, звичайно, не юристи, може, погано розбираємося у термінології, але ні в кого нічого не крадемо, займаємося справою, яка нам подобається і приносить іноді непоганий дохід, - стверджують чоловіки. Те, що вони не юристи - точно. Обоє років двадцять тому закінчили Львівський політехнічний інститут, працювали хіміками в одному з місцевих НДІ -"поштових скриньках". Потім обвал економіки, безгрошів'я, безробіття...

Уявляєте ситуацію того часу : ми здорові і розумні чоловіки і не можемо забезпечити свої родини навіть шматком хліба. Вдома щодня через це стояв неймовірний крик... Як це не було кривдно для них, колишніх наукових співробітників, пробували підторговувати речами і взуттям на базарах, але бізнесмени виявилися вони ніякі і досить швидко "прогоріли". Хтось із знайомих порадив вирощувати гриби. Ідея сподобалася, адже грошей для цього потрібно не дуже багато, технологія була проста, а продукт у перспективі виходив досить вдалим. До того ж у Миколи для цієї нової справи була площа. Його родина жила у великій квартирі на першому поверсі старого будинку, розташованого в центральній частині міста. Глибоко під підлогою в них був величезний підвал, який ідеально підходив під грибну плантацію. Кілька днів вони очищали його від мотлоху, ремонтували, готували "виробничі площі".

Отут і трапилася невелика неприємність - у самому куті трішки обвалилася частина підлоги й стіни. Зазирнули туди, а там напівзасипаний вузький коридор, який іде вниз. Олександр, продершись крізь густе павутиння, заліз туди, із зусиллям пройшов із десяток метрів, поки промінь ліхтарика не освітив землю, що обвалилася, а там були якісь балки. Тоді вирішили, що випадково вийшли на старі каналізаційні ходи і не надали цьому значення. Вже повертаючись назад, Олександр знайшов у землі проржавілий середньовічний пістолет із цікавим гравіруванням. Підібрав його, швидше, автоматично, ніж із якоюсь метою. Вдома кинув до інструментів і забув...

Із грибами в них бізнес не вийшов - через рік гриби "зачахли".

- От після краху нашого підприємництва, сидимо вдвох на кухні і розмірковуємо, що ж робити далі, - розповідає Микола. - А перед цим із дружинами вкотре перелаялися - вдома ні копійки, навіть хліба немає за що купити. Прикидали, щоб такого непотрібного продати з майна, але це "непотрібне" треба було спочатку мати. І тут згадали про знайдений старий пістолет. Дістали з ящика, добре почистили і понесли на ринок. Сподівалися виручити за нього небагато грошей, щоб можна було купити пару пляшок пива і хоч щось поїсти додому. А на базарі відбулося неймовірне - підійшов якийсь чоловік, кілька хвилин покрутив у руках наш товар і сам запропонував за нього... 100 доларів. У нас від здивування щелепи відвисли: за цю мізерію - такі гроші!

Накупили додому кілька сумок всякої їжи, а здивованим дружинам розповідати нічого не стали. Не домовляючись, кинулися з ліхтариками в підвал, а з нього пролізли в той самий загадковий коридорчик. Обстежили все, але нічого більше не знайшли. Тоді й вирішили розкопувати цей невеликий тунель. Рили кілька тижнів. Благо не важко було: йшла пухка земля, та зовсім вільні від ґрунту порожнечі. Зрештою, вийшли на берег знаменитої ріки Полтва. До цього тільки й чули, що колись дуже давно Львів був портовим містом. Потім ріка перетворилася на брудний і смердючий потік води. І Полтва опинилася під землею...

Відтоді дослідження підземного Львова перетворилася для них на своєрідне хоббі. Щоб хоч якось орієнтуватися, почали вивчати старі карти і документи. Немає жодних згадок про підземні ходи, та вони "проскакували" в різних Історичних джерелах. На перехресті вулиць Богдана Хмельницького і Гайдамацької 1900 року дорожні робітники виявили один такий підземний хід заввишки і завширшки в півтора метра. Обстежити вдалося лише метрів 400. Вів він до Замкової гори і, швидше за все, у старі часи закінчувався у розташованому там князівському замку. Із часом хід засипали, а зверху проклали трамвайну колію. Під час земельних робіт у районі Підзамче 1912 року було знайдено ще один хід. Робітники пройшли кілька метрів, але далі виявився суцільний завал. У кінці XIX століття багато чуток було навколо ще одного виявленого будівельниками загадкового підземелля, наповненого кістками. Але тут усе виявилося простіше. За даними істориків 1762 року Львів оточили турки. Взяти швидко місто їм не вдалося, тому вони розпочали облогу. А щоб підірвати міські стіни, почали копати підземну галерею, щоб наприкінці неї вкласти потужний пороховий заряд. Страшна буря, що піднялася, і дощі перешкодили завершенню справи - стіни підземелля завалилися, поховавши під собою турецьких мінерів. На тверде переконання Олександра і Миколи, зберігають підземні таємниці і гори Калича і Вроновських, на яких споруджена величезна Цитадель. Судячи з досить великої кількості вентиляційних колодязів, тут теж має бути безліч ходів.

Під Львом є ціла система підземних ходів, тунелів, виходів, канализацій, - наполягають Микола й Олександр. - Останні настільки заплутані, що під час війни там вдало ховалися від фашистів десятки, а, може, й сотні євреїв. Особливо багато виходів на берегах підземної ріки Полтва. Деякі з них, наприклад, ведуть у костел Петра і Павла, ордена Єзуїтів. Кажуть, що в 50-х роках там у замурованих підвалах знайшли навіть камери катувань інквізиції. Звичайно, щось обстежити вдалося. Щоправда, як виявилося, досить небезпечної професії спелеології довелося вчитися швидко, з величезним ризиком для власного життя . Це на початку ми лізли в діри без попередньої підготовки і відповідного багажу. Але після того, як кілька разів завалило стелею, коли отримали низку переломів і у нас починалася дезорієнтація,коли ми більше доби блукань, вирушаємо тепер у похід у всеозброєнні. Беремо мотузки, саперні лопати, запас їжі, ліхтарі і свічки, карти, компас, аптечки, різні підпірки та невеликий домкрат, ломи, протигази - у деяких приміщеннях просто неможливо дихати. І - вперед! Деякі з ходів, тунелів ледве не в ідеальному стані, викладені цеглою або битим каменем. А от старі лази дуже вузькі і в них протиснутися можна лише з величезним зусиллям. Звичайно, щось обстежити нам вдалося. Можемо із упевненістю сказати, що чутки про те, що, нібито існує величезна кількість підземних ходів, сильно перебільшені. Основну масу підземель становлять покинуті підвали, а під церквами- келії монахів. Впевнені, що ніхто з жителів навіть не здогадується, що під підвалами їхніх будинків існують ще підвали, які залишилися від попередніх будинків. Ось через них ми і пробираємося. Неймовірно цікаві подорожі! Немов потрапляєш на кілька століть назад. Чого тільки тут не доводилося побачити: скрині з одягом і чудовим посудом XVII -XIX століть, унікальні книги, меблі, предмети побуту, навіть вина (!), яким пару століть, ну, й природно, різноманітний мотлох.

Потрапляли у якісь кабінети, коридорчики, кімнати і зали, із підлогами з бруківки і фресками на стінах. Щоправда, нічого сенсаційного в них не знаходили. От кажуть, що у підвалах старої аптеки-музею виявили кабінет середньовічного алхіміка. Нам у цьому плані, напевно, не пощастило. А в старих підземеллях траплялися шаблі, іноді пістолети, ядра й кулі, щити, розламані панцири. Найскладнішим було переходити з одного ходу підвалу в інший.

Добре, коли між підвалами є двері. А якщо немає? Тут ми користуємося відомим методом електричного зондування грунту. Так визначаємо подальший напрямок. Щоб вибратися іноді доводиться рити землю по кілька годин, часом, до кривавих мозолів. Найстрашніше, коли під час копання раптом із землі вивалюється кістяк або труна. У Середньовіччя було прийнято ховати людей біля церков. І тільки 1787 року за розпорядженням австрійської влади цвинтарі було перенесено, з міркувань санітарії, за межі міста. Але, незважаючи на це, роботу зробили не повністю. Тому куди не тикнеш лопатою, завжди потрапиш на людські кістки. Хочете, вірте, хочете, ні, але жодних скарбів ми не знаходили. Хоча монети і траплялися, які були цікавими для нумізматів. Наприклад, знаходили монети, які чеканили у Львові для Русі в часи Казимира Великого, Людовика Угорського тощо. Та й не ставили ми перед собою мету збагатитися у наших експедиціях. Хоча щось із знайденого і продавали. Примар теж бачити не доводилося, а от могильних грабіжників зустрічали. Зіштовхнулися якось в одному з розгалужених тунелів із трьома чоловіками з лопатами. Кілька хвилин постояли мовчки, розглядаючи один одного здалека, а потім розійшлися. На тому місці, звідки вони прийшли, знайшли кілька розкритих трун із зовсім зітлілими останками. Судячи з цього, у хлопців була стара карта поховань знатних, багатих міщан і купців. І живі вирішили поживиться за рахунок мертвих. От так ми й лазимо підземеллями от уже кілька років. І повірте - це дуже цікаво!..

Сергій КАРНАУХОВ, ,,Новий Погляд"

Кладовища у верхній частині парку Культури та відпочинку (Б.Хмельницького)

Можливо хтось має фотографії тих місць, та може розповісти про них.

(аналогічна тема вже була на форумі, але, чомусь, автор вирішив її знищити разом з власним обліковим записом :( наразі подібна можилвість форуму відключена, для запобігання подібних випадків)

Легенди підземних вулиць.

Крокуючи старовинним Львовом, ви ходите по його таємницях

Текст: Тарас ГРЕНЬ, Львів

Мерехкотіння кількох десятків свічок створювало неповторну гру тіні на кам'яних склепіннях підземелля тисячолітньої кам'яниці. Пронизливий холод, тиша і ось ця гра світла і тіні... здавалось, що фізично відчуваєш, як до тебе звертаються, а іноді навіть торкаються, душі наших предків.

Львів – старовинна галицька столиця. Заснований у 1256 році, він зазнав чимало перебудов. Змінювались часи, що приносили з собою нові архітектурні смаки. Разом з ними приходили нові архітектори та технології будівництва. Запеклі війни, нищівні пожежі та ще чимало факторів багато разів змінювали обличчя міста, робили його іншим. На фундаментах старих зруйнованих людьми і часом споруд згодом поставали новозбудовані. Незмінним залишалося одне – його підземелля. Щоб приховати від небажаного ока приватне життя, чи для військових або політичних потреб створювались підземні переходи, галереї, лази, схови тощо. Маючи в захищеній стінами площі всього 36 гектарів, місто росло не тільки в висоту (львів'яни одними з перших побудували в західній Україні три- і навіть чотириповерхові будинки) – воно поступово розросталося і в глибину, створюючи невидиму для стороннього ока архітектуру підземного Львова.

Тривалий час львівські підземелля так і залишались ще однією легендою старовинного міста. Однак не так давно, завдяки ентузіастам з мистецької галереї «Равлик», подорожі деякими підземеллями Львова стали не тільки реальністю, але й захопливим дійством, яке залишає спогади на все життя. На одній з таких прогулянок побував і кореспондент «Бліц-Заходу».


Коли про метро і не мріяли...

Загалом підземелля Львова за найскромнішими підрахунками налічують понад сто кілометрів завдовжки. Більша частина з них – це споруди міської каналізації, як сучасної, так і тієї, що збереглась з часів пізнього середньовіччя. Крім цього, існувало (і, власне, існує досі) ще чимало підземних переходів між звичайними «міщанськими» будівлями, сакральними спорудами (церквами, монастирями), рештками міських фортифікаційних споруд та укріплень. Більшість з них або засипані, або закриті. Потрапити туди без спеціального спорядження і підготовки не те щоб неможливо, а просто не рекомендується: окрім небезпечних для життя отруйних газів, частих обвалів та зсувів грунту, з-під землі можна винести на світ Божий ще чимало різноманітних агресивно налаштованих проти організму людини бактерій та вірусів.

Велика кількість підземель досі мають статус «terra incognita», адже міські комунальні архіви неодноразово знищувались чи вивозились за межі нашої держави. Тому у Львові нікого не дивує, коли перед приїздом якоїсь важливої персони всі каналізаційні люки або заварювались, або заливались розчином бетону.

Загалом всі львівські підземелля можна поділити на кілька типів. Напевно, найвідомішим підземеллям міста є штучно скрита під каменем сучасного Проспекту Свободи річка Полтва. Свого часу це була суднохідна ріка, по якій плавали човни розміром з козацьку чайку. Беручи початок з багатьох природних джерел, ця річка тече і сьогодні. Захована під кількаметровим шаром «гранітного неба», вона забирає в себе всі продукти життєдіяльності сучасного міста і через південний Буг і Польщу впадає в Балтійське море. Іноді львів'яни жартують, кажучи, що це їхній найбільший сучасний внесок в європейську спільноту.

Однак Полтва кілька разів рятувала життя львів'ян. Перший раз, коли в темноті штучних проходів від німецьких військ заховалось близько тисячі євреїв. А потім – коли там переховувалось майже стільки ж українців вже від військ радянських.

Іншим цікавим з точки зору туризму видом підземель є підземні частини будинків навколо площі Ринок. Як свідчать львівські археологи, в ті часи, коли площа практично відповідала своїй назві, колосальні підземні порожнечі використовувалися торговельними гільдіями купців як складські приміщення. Відомо, що вони складаються з кількох ярусів, які зараз переважно засипанні, однак вже починають потихеньку відновлюватись і використовуватись під ресторани та кафе. Зокрема, це кафе «Венеційський лев», «Золотий вепр» та підземна частина кав'ярні «Італійське подвір'я». Одним з найстарших підземних об'єктів на вищезгаданій площі є також «Аптека–музей». Справжня історична її назва «Під чорним орлом». Це діючий вже протягом майже чотирьох століть (заснована вона була в 1735 році) фармакологічний заклад. У первозданній красі тут збереглися не тільки інтер'єри торгових залів та обладнання, але й темні катакомби підземних приміщень, де знаходиться справжня лабораторія середньовічного вченого-алхіміка, старовинна бібліотека рецептів, колекція давніх медичних приладів.

В останні роки, завдяки роботі ентузіастів були розчищені підземелля церкви Преображення Господнього.

Більшість львів'ян знають розташований поблизу центру велетенський колишній оборонний об'єкт, так звану цитадель. Насправді старовинна назва цієї висоти «гора Вроновських». У другій половині позаминулого сторіччя австро-угорський уряд викупив цю землю у збіднілої місцевої шляхти та збудував на горі міцні артилерійські кошари та бастеї, в яких згодом розмістився військовий гарнізон. Під час Другої світової там знаходився гітлерівський концтабір для військовополонених. Із тих часів на горі збереглася ціла низка підземних переходів (про це свідчать часті обвали та зсуви грунту в місцях руйнування глибоких підземних галерей). Однак всі тамтешні глибинні секрети й до сьогодні знаходяться під контролем служби безпеки. Кажуть, що ходи від колишніх артилерійських веж ведуть аж до містечка Яворів (приблизно 60 км від Львова).

Навколо Високого замку є, як мінімум, три підземні ходи в різні керунки. Один з них веде до монастиря Святого Онуфрія. На Лисій горі також знайшли підземний хід. Біля пам'ятника Івану Федорову теж можна побачити закритий підземний хід, яким можна було пройти від вулиці Підвальної до Валової. Біля пам'ятника Шевченку теж є вхід у підземний тунель, яким можна пройти аж до оперного театру.

Часто-густо підземні проходи знаходять під час будівельних робіт. Так було з підземеллями, які знайшли досить недавно і які ведуть від вулиці Князя Романа аж до Личаківської. Тож підземних проходів у місті на сьогодні є чимало, але, на жаль, жоден з них зараз не підготовлений для прийому туристів.

... Щоби був ближче до пекла...

Однак ентузіасти з галереї «Равлик» на чолі з Юрієм Гайдою показали лише верхівку і до сих пір не розгаданих таємниць львівських підземель. Як це не дивно, але пролити світло на історію підземель допомогли історики Андрій Козицький та Степан Білостоцький, які багато років досліджували кримінальну історію галицької столиці. У їхньому співавторстві вийшла книга «Кримінальний світ старого Львова». Ось деякі факти з неї.

Найбільше згадок про підземні каземати Львова відноситься до епохи середньовіччя. Вільне галицьке місто мало розгалужену систему міських та державних в'язниць, головні з яких знаходилися в пивницях ратуші. Не зважаючи на те, що це місце ув'язнення знаходилося, так би мовити, під ногами в міського начальства, у люстраційних документах вони значилися не інакше як «locus foetidus et vix tolerabilis» (місце смердюче і ледве стерпне – прим. авт. ).

У XVII сторіччі тогочасний львівський бурмістр Мартін Кампіан (який, до речі, трохи виправив нестерпні умови утримання в тогочасних пенітенціарних міських закладах) під час проголошення вироку говорив: «... Посадіть його до «холодної» в'язниці, де темно і задушливо, щоби був ближче до пекла і почув звідти галас грішників... ».

Як місця ув'язнення, у Львові використовували також підземну частину міських фортифікаційних споруд. У XVIII сторіччі в підвальних приміщеннях міського арсеналу (нині це музей «Арсенал» – прим. авт. ), утримували учасників Коліївщини – гайдамаків. Сиділи в'язні і в глибоких пивницях Високого та Низького замків (на жаль, до нашого часу не збереглася жодна із згаданих замкових споруд). Зокрема, в документах магістрату згадується, що на Високому замку для в'язнів були відведені північно-східна та південно-східна вежі, які мали назву «шляхетської» та «гультяйської». «Шляхетська» мала п'ять поверхів, а «гультяйська» – чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому підземному поверсі веж, де не було печей, а вікна знаходилися дуже високо. Засуджених опускали туди на мотузках і таким способом передавали їм їжу. До речі, нещодавно у Львівській міській раді розглядалося питання про відновлення замкового комплексу на горі Високий замок. Якщо проект буде реалізовано, цікаво, чи створять нові батьки міста в'язницю в місці її колишнього знаходження?

Підземні некрополі Львова

Середньовічний Львів мав всього 36 гектарів. Така невелика площа спричиняла багато незручностей. Окрім вузеньких (іноді не могли розійтися двоє перехожих) готичних вуличок, мандрівників того часу вражала велика кількість кладовищ та некрополів. В місті було розташовано більше сорока (!) місць людських поховань.

Туристи, які в наш час відвідують Львів і милуються принадами старовинної центральної, так званої «казимирівської» частини, напевно і не здогадуються, що розгулюють буквально по людських кістках.

Однак, середньовічні мешканці Львова зіштовхнувшись із потребою поховань на території міста, розміщували могили своїх рідних та близьких не тільки під відкритим небом на храмових кладовищах, але й глибоко під землею. Частіше всього в криптах міських церков та соборів. Найвідомішими місцями катакомбного поховання є Домініканський собор, підземелля костелу св. Лазаря. До речі, в останньому муміфіковані тіла зберігалися аж до другої половини ХІХ сторіччя. В «домініканці», як називають львів'яни цей собор, за свідченням істориків та знавців місцевих старожитностей поховальні камери під землею були розташовані в декілька поверхів. На даний момент доступ є лише до верхнього із них (там знаходяться запасні фонди Музею історії релігії – прим. авт. ) Про такий «гуртожиток» для львівських покійників стало відомо із архівних записів. У них йшлося про те, що король Речі Посполитої Ян-Казимір ІІІ Собеський в бажанні зробити місто однією із своїх резиденцій розпорядився більшість кладовищ з львівських мурів винести і підвали церков від людського праху вичистити. Виконуючи наказ монарха, міські старости тільки з підвалів Домініканського костелу вивезли 30 (!) возів людських останків.

Підземелля львівського Амура

На території сучасного Львова збереглося багато храмів та монастирських комплексів. В середньовіччі їх було набагато більше. В давнину постриг у монахи відбувався в більшості випадків примусово: туди скеровували, рятуючи від світської ганьби, невірних дружин та розпусних доньок львівські патриції, там спокутували гріхи місцеві гультяї та любителі дуелей. Однак навіть за високими монастирськими стінами панували земні пристрасті. Одна і львівських легенд стверджує, що між чоловічим та жіночим кляшторами (монастирями – прим. авт. ) бернардинів та кларисок існував підземний хід, який прорили монахи, щоби вдаватися до плотських втіх. Причому, говорять, що цю підземну галерею першими стали рити монашки-клариски. Зараз туристи можуть побачити обидва цих монастирі, вони розташовані трохи вище Порохової вежі на вулиці Підвальній у Львові. Однак чи існувало насправді це «амурне» підземелля, достеменно не відомо.

Беовульфи підземного Львова

Практично у всіх народів Європи збереглися легенди про двобій героя із змієм-драконом. У Львові власних версій «сказання про Беовульфа» аж дві, і обидві пов'язані із підземним світом міста. Перша із легенд львівського фольклору розповідає, що в печері на Святоюрській горі (зараз там розташована церква святого Юрія) жив велетенський змій, який дошкуляв місцевим жителям і харчувався лише гарненькими дівчатами. Допомогли місту позбутися цього лиха, за різними джерелами, чи сам святий Юрій-Змієборець, чи то святий старець, який молитвами приголомшив Дракона-сатану. Як би там не було у давнину, але зараз гості Львова дійсно можуть побачити на Святоюрській горі грот, в якому нібито жив змій. Існує під храмовим комплексом і ціла низка багатоярусних підземель. Не виключено, що деякі з них природного походження і облаштовані людиною для власних потреб.

Друга «прописка» львівського Змія-Горинича – це так звана Медова Печера. Вона розташована в районі міста під назвою Майорівка. Насправді ця не досить глибока підземна порожнина рукотворного походження. Це каменоломня, звідки видобували камінь для міських будівельних потреб. Але схильні до всього містичного і загадкового, львів'яни «оселили» змія в непривітних глибинах Медової Печери. За легендою, місцевим переможцем змія став не лицар і не святий, а звичайний хлопець-ремісник Грицько.

Доторкнутись до рук древнього майстра

Одним з небагатьох підземель, куди сьогодні можна потрапити, не порушуючи закон і без зайвого ризику для свого життя, є підвали костелу Петра і Павла, що був збудований єзуїтами у 1610-1630 роках. Подорож у минуле починається з залізної хвіртки, що закрита на справжній, цілком діючий замок 18 сторіччя. Всього один оберт велетенським ключем – і подорож починається. Про ці підземелля, як і про багато інших, ходить чимало як драматичних, так і курйозних легенд. Скажімо, радянські археологи стверджували, що під час розкопок вони знайшли тут дибу у вигляді шибениці та набір спеціальних інструментів для катувань (залізні кліщі, металеву маску з патрубком, з допомогою якої до рота віровідступників заливався окріп чи розплавлене олово). Однак сучасні історики відносять ці «знахідки» скоріше до політичних «лякалок» того часу, ніж до історично достовірних фактів.

Вражає унікальна цегляна кладка мурів, адже на багатьох цеглинах (гладанках) і досі збереглись відбитки пальців древніх майстрів (технологія виробницва була такою, що майстер заливав у дерев'яну форму сиру глину, а потім шліфував її, гладячи зі всіх боків руками. Тому ми сьогодні можемо одним дотиком руки «потиснути долоню» древньому майстру. Не менш видовищними є рештки фресок на стелі.

В одному із залів підземелля, на окремій лаві експонуються деякі знахідки, що були виявлені під час розчищення тунелів. Це рештки побутових речей тих часів. Однак головна інтрига полягає не в цьому.


Фауст та Дракула львівських підземель

Наймістичнішим і найзагадковішим об'єктом цього підземелля є зроблений з суцільної кам'яної брили саркофаг. Вага лише однієї його кришки понад 600 кілограмів. Гріб призначався для архієпископа Вижицького, про це свідчать надписи латиною на самому саркофазі та деякі документальні свідоцтва. Однак, наскільки реальним є сам факт поховання, невідомо. Ні праху архієпископа, ні даних, що він був похований деінде, немає... А сам саркофаг має суттєву тріщину, крізь яку можна або пролізти всередину, або вибратись назовні. Легенда каже, що в роду Вижицьких чоловіки мали непомірну фізичну силу. Тому цілком реально, що самого пресвятого отця поховали таки заживо в летаргічному сні, однак, проснувшись, він зміг дати собі раду. В середньовічних документах також є згадки про те, що рід Вижицьких, звідки походив згаданий архієпископ, ніс на собі прокляття. Один з шляхтичів навіть покінчив життя з допомогою срібної кулі, бо підозрював себе у схильності до вампіризму. Отож не виключено, що священнослужитель вибирався з труни.

Інший випадок потойбічного характеру, який приніс похмуру славу цим підземеллям, – це угода одного монаха-ієзуїта із дияволом. Легенда стверджує, що місцева духовна братія за надмірну гординю та пихатість примусово зачинила в келії одного із монахів. Під час такого усамітнення монаха відвідав невідомий чоловік в одязі міщанина. Після цього ченець із келії зник. Знайшли лише клаптик паперу, підписаний кров'ю. За свідченнями церковних фахівців того часу, це був так званий цирограф (угода людини і диявола – прим. авт. ). Однак чи насправді монах підписав угоду з нечистим, чи просто йому набридло нуднувате монастирське життя і він втік за допомогою світського спільника, так і залишилося невідомим.

http://status.net.ua/zahid/releases/turyzm/mapa/182.html

Несподівано знайшов цікаву підбірку статей про Львів на форумі Львівської залізниці
http://www.railway.lviv.ua/forum/viewforum.php?f=14

Пропоную тут обмінюватись інформацію про те, де і що цікавого можна побачити на тему залізничного транспорту та його історії в нашому місті.

Офіційний сайт Львівської залізниці http://www.railway.lviv.ua

Історія Львівської залізниці:
http://www.railway.lviv.ua/index.php?section=1&link=3
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.history&lng=uk

Сьогодення:
http://www.railway.lviv.ua/index.php?section=1&link=4
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.today&lng=uk

Карта:
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.mapa&lng=uk

Личаківська

П'ятниця, 04 травня, 2007 року, № 75 (145)
http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/05/04/23262/

Вулиця Личаківська, яка прямує на захід від центру міста – єдина з головних львівських артерій, яка зберегла свою назву із ХVI століття (вперше згадується 1573 року).

Також зберіг донині свою назву й увесь район Личаків. Найбільш імовірно, що Личаків – це перекручений Лютценгоф (двір німецьких колоністів Лютців).

Інша теорія виводить назву вулиці від личаків – солом'яного взуття найбідніших міських верств. Цілком можливо, що назва Личаків утворилася внаслідок обох цих мовних впливів. Із XV століття це була Глинянська Дорога, бо йшла до міста Глиняни, під час німецької окупації вулиця називалася Остштрассе (Східна), а з 1944-го йменувалася Леніна, на честь російського комуністичного диктатора Владіміра Лєніна (1870-1924). Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм, нові забудови.

До 1990-х на початку вулиці на розі з Радянською (тепер – Винниченка) висіла меморіальна дошка на честь сторіччя від дня народження Лєніна, встановлена 1970 року. Під №1 за польських часів була фабрика парасоль і ціпків Кунста та годинникарська майстерня Бактрога, за радянських – магазин мисливського приладдя і ремонт взуття, тепер тут крамниця одягу, магазин "Продукти" й магазин спиртних напоїв "Забава". Адресу Личаківська, №2 мав за часів СРСР виставковий зал сучасного мистецтва, нині це Музей сакральної барокової культури, який міститься в колишньому костелі кларисок із входом з площі Митної. Цю ж адресу має один із найстаріших радянських навчальних закладів у Львові – Автомобільно-дорожній технікум. У будинку №3 за польських часів була Спілка власників нерухомості, друкарня та літографія Міллера і Нойманна, редакція газети "Львов'янін", а також аптека "Під Цезарем" Антоні Ербара, нині тут залишилася аптека, від радянських часів також облаштували навчально-експериментальну друкарню Поліграфічного інституту (тепер – Українська академія друкарства).

У будинку №4 від 1950-х була фотоартіль "Трудфото" та меблева артіль "Універсал", нині тут "Картопляна хата" й бутик жіночого одягу "Жозефіна". Під №6 за радянських часів був магазин "Продторг", останніми роками тут працював кафе-бар "Амальтея", а нині – відділення "Кредобанку". В будинку №7 за Польщі була розташована Перша крайова фабрика білизни "Леополь", магазин одягу Шранца й кінотеатр "Метро", зараз тут туристична агенція, гральні автомати, приватний нотаріус і виготовлення пам'ятників. Під №8 до війни була крамниця одягу Табока та біжутерія Янчара, тепер – магазин "Тканини". У будинку №9 за польських часів містилися кондитерська Кесслера і Товариство правничого захисту, від 1950-х – сосисочна та книжковий магазин "Знання", останніми роками – магазин побутової хімії, нині тут салон краси й магазин мобільного зв'язку "Евросеть".

У будівлі під №10 за польських часів було фотоательє "Аполло", крамниця дамського одягу "Полонія" Шляйхера та магазин одягу Домніка, від 1950-х – перукарня, згодом – кафе-бар "Галичанка", який існує донині. Крім того, в новітні часи тут облаштували магазин одягу "Натан". У будинку №11 за Польщі була цукерня Пітолая і молочарня Лисик, у 1950-х – артіль "Харчовик", нині – магазин "Продукти" й адвокатська контора. Під №12 за Польщі містилися крамниця жіночого одягу, ресторан Айнштайна, галантерея Вассермана, а також фотоательє Шпехта, від 1950-х була універсальна майстерня і ательє мод 2-го розряду, на місці якого нині будинок моди Степана Тесляка. В будинку №14 за Польщі був ресторан Кребса, від 1950-х – артіль "Фотохудожник", нині – салон мобільного зв'язку.

Під №15 за польських часів була редакція газети "Правда" й ательє дамських капелюхів Лукасевича, донедавна тут містився овочевий магазин, а нині – продуктова крамниця та магазин "Алкоцентр". Під №16 від радянських часів розташувався хлібний магазин, який на початку ХХІ століття одержав назву "Хлібна хата". У будинку №17 за польських часів була перукарня Тляппа, від 2006-го тут обладнали магазин "Новий світ вікон і дверей". Під №18 у 1950-х був ремонт одягу і панчіх, а від 1970-х – ательє ремонту взуття "Хвилинка". У будинку №19 за Польщі була перукарня Шніцера і магазин шкільного приладдя Бранда, від радянських часів і донедавна тут працювало трикотажне ательє, від 2006-го тут кафе "Домашні страви".

Під №19-а за Польщі був ресторан Домбровського, за радянських часів – пральна фабрика №2, останніми роками тут працювала крамниця електротоварів "Люмен", нині – магазин-салон швейних машин Brother і магазин міцного взуття "Трактор". У будинку №20 від 1950-х міститься перукарня. Чотириповерховий будинок №21 спорудили наприкінці 1950-х у стилі "хрущовського ренесансу". Під №22 за Польщі було ательє дамських капелюхів Софії Хом'як, крамниця взуття Анісдорфа та ресторан Кордона, в радянські часи – магазин продуктів "Верховина" і крамниця, яка спочатку називалася "Все для жінок", а потім "Товари для жінок". Тепер обидва магазини переобладнують.

У будівлі №24 за Польщі була цукерня Геммерлінґа, за радянських часів – Штаб добровільних народних дружин Червоноармійського району, шашлична, ремонт взуття і ремонт годинників, нині – фірмовий магазин горілчаного заводу. Під №24-а за Польщі містився ресторан Енґелькрайса, від радянських часів на куті з вулицею Чехова була доволі відома в цьому районі варенична, в цьому ж будинку міститься банк "Ренесанс Капітал". Під №26 за Польщі був Військовий шпиталь, за радянських часів він називався Обласний військовий госпіталь ПрикВО, тепер це Центральний військовий клінічний госпіталь (вхід із вулиці Кравчука). У будинку №29 до війни містилася редакція газети "Світ Академічний", зараз тут туристична агенція "Амфітрита". Під №31 за радянських часів була їдальня, нині – фірма операцій із нерухомістю "Дунай".

Під №32 за Польщі була торговельна спілка Ruch Handlowy, від 1950-х – книжковий магазин, згодом – крамниця "Канцтовари", тепер тут магазин господарських товарів і "Крамниця ювеліра". На розі будинку – меморіальна таблиця у пам'ять про те, що тут 25 травня 1944 року німці заарештували поета Олега Ольжича, заступника голови проводу Організації Українських Націоналістів. У будинку №34 за Польщі був літографічний заклад "Літос", крамниця письмового приладдя Клари Кнопф і майстер біжутерії Раушер, за радянських часів – продуктовий магазин, нині – крамниця електротоварів і відділення "Кредобанку".

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/27/23200/

П'ятниця, 27 квітня, 2007 року, № 73 (143)
Горішній Личаків-2
Паралельно до Мучної від Личаківської догори на північ іде тупикова вулиця Козланюка, названа так 1966 року на честь Петра Козланюка, українського галицького письменника (1904-1965). Із 1913 року вона називалася Війтівською, під час німецької окупації – Грінченкоґассе на честь українського літературознавця, а за радянських часів із 1946-го була Маріупольською.


Вулиця має житлову забудову в стилі конструктивізму другої половини 1930-х років. Під №17 у будівлі 1950-х років міститься Художньо-виробничий комбінат. Під №26 – монастир Згромадження сестер святого Йосифа, збудований наприкінці 1990-х років.

Від Личаківської догори до залізничної станції Личаків простяглася вулиця Копальна, яка називається так із 1871 року. Вона має декілька особняків і дев'ятиповерховий багатоквартирний будинок (№6), споруджений наприкінці 1960-х. У неіснуючому тепер будинку за адресою вул. Копальна, №1 у 1950-х була неповна середня школа №64 з російською мовою викладання.

Копальна завершується вулицею Станція Личаків, яка має цю назву з 1955 року. Під №2 – залишки будівлі залізничної станції, зараз тут квартири, під №1 – багатоквартирний дев'ятиповерховий будинок кінця 1960-х. Залізнична станція Личаків на початку ХХІ століття практично не функціонує. У 1970-х роках улітку звідси ходили електрички до Комсомольського озера (тепер Винниківське), однак цей маршрут швидко закрили.

За Копальною паралельно до Личаківської пролягає невеличка тупикова вулиця Долішня, яка має цю назву з 1933 року, а до того з середини ХІХ століття її називали Кривчицькою, бо звідси починалася дорога до села Кривчиці. На початку вулиці в 1990-х роках обладнали сучасний арештмайданчик для автомобілів, тут є евакуатор, автопродаж та автострахування. За останнє десятиліття вигляд спокійної й тінистої приміської вулиці дуже змінився: поряд із декількома одно- та двоповерховими особняками старої та найновішої архітектури тут залишився єдиний двоповерховий будинок (№5) кінця ХІХ століття у стилі віденського класицизму.

Вулиця, яка є останньою перед колишньою Личаківською "рогачкою" – Козика, одержала цю назву 1992 року на честь українського живописця Михайла Козика (1879-1947). Із 1934-го мала назву Соліковського на честь львівського римсько-католицького архієпископа Димітра Соліковського (1583-1603), а з 1946-го – Давидова на честь офіцера, Героя СРСР, який загинув під час Другої світової війни. Вулиця з'єднує Личаківську та вулицю Колумба. Забудова здебільшого особнякова.

Нижче Личаківського парку від Личаківської на південь відгалужується невеличка тупикова вуличка Россі, названа так 1950 року на честь російського архітектора Карла Россі (1775-1849). Від 1871-го вона називалася Вітрякова, від 1938-го – Сєрадського, в часи німецької окупації – Райтшульґассе, 1944 р. – знову Сєрадського, а з 1945-го – Вітрякова. Вуличка має цікаву унікальну одноповерхову забудову другої половини ХІХ століття в стилі класицизму.

Від Личаківської на південь до Ботанічного саду Львівського національного університету ім. Івана Франка простягається вулиця Марка Черемшини, названа так 1946 року на честь українського письменника (1874-1927). До 1871-го мала назви Цетнерівка, Личаківська бічна та Піски на Личакові, з 1871-го – Цетнерівська, з 1936 р. – Дунін-Вонсовича на честь Збіґнєва Дунін-Вонсовича, ротмістра польських Бригад Легіонів, який загинув у бою з російською армією 1915 року, під час німецької окупації – Дорошенкоґассе, у 1944-1945-х епізодично була Хорольською та знову Дунін-Вонсовича. Житловий шестиповерховий будинок №1 збудовано 1968 року. 2005-го знесли оригінальний одноповерховий житловий будинок №3 з фігурою святого Флоріана (охоронця від пожеж) у ніші на фасаді, на його місці споруджують новий. П'ятиповерховий будинок №6 збудований у конструктивістському стилі у 1960-х роках. Під №17 – спорткомплекс Інституту фізкультури із входом з боку Личаківської, за польських часів це був стадіон "Сокола". Комплекс будівель, прилеглих до стадіону, перебудували в 1950-х роках. Під №31 – споруджений у 1970-х спорткомплекс Львівського національного університету
ім. Івана Франка та стадіон із будівлями 1960-х років. На стіні спорткомплексу – меморіальна таблиця, встановлена 1 грудня 2001 року на честь утворення в ЛНУ 22 вересня 1911 року спортивного товариства "Україна". Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм 1930-1970-х років, сецесія, одноповерхова садибна забудова.

Черемшини з Погулянкою з'єднує вулиця Банаха, названа так 1946 року на честь польського математика Стефана Банаха (1892-1945), одного з творців львівської математичної школи. Наприкінці XVIII століття це була Дорога біля цвинтаря, потім вулиця називалася На Цетнерівці, з 1871-го – Мазурівка, за часів німецької окупації – Мауерверк, у 1944-1946-х – знову Мазурівка. До початку 1970-х вулиця закінчувалася, не доходячи з гори до "Цвинтаря Орлят". Після того, як 1971 року зруйнували польський меморіал, через територію цвинтаря проклали дорогу до Погулянки. Забудов вулиця практично не має.

Від Черемшини на схід відгалужується невелика тупикова вулиця Кобзарська, яка одержала цю назву 1950 року. За польських часів вона називалася Цетнерівською бічною та Цетнерівською. Забудова здебільшого особнякова. Від Черемшини на захід відходить вулиця Кутова, названа так 1950 року. З 1930-го називалася Піярів бічна, з 1934-го – Кадиєґо. Тепер вулиця має здебільшого нові забудови, багатоквартирний житловий будинок №8 споруджений у 1988-1989 роках.

Від Черемшини на схід іде тупикова вулиця Цетнерівка, названа так на честь Белзького воєводи Ігнатія Цетнера, який наприкінці XVIII століття впорядкував у цій місцевості парк – нині Ботанічний сад ЛНУ. З 1910-го вулиця мала назву Варненьчика на честь польського короля Владислава ІІІ Варненьчика (1424-1444), за часів німецької окупації – Федьковичґассе, в 1944-1946-х – знову Варненьчика, а з 1946-го – Фізкультурна, бо огинала стадіон Інституту фізкультури. Забудова вулиці двоповерхова у стилі віденського класицизму, конструктивізму, є нові забудови початку ХХІ століття.

Ілько Лемко

Ф.Фридман Винищення львівських євреїв
Zaglada Zydow Lwowskich (1945)

Джерело: http://www.mankurty.com
http://www.mankurty.com/fridpl.html
http://www.mankurty.com/fridua.html
http://www.mankurty.com/fridru.html

Копії:
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/pl.txt
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/ua.txt
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/ru.txt

Підземелля старого Львова


Для того щоб взнати щось нове для себе, не обов'язково їхати в далекий Тайланд. Навіть на мапі знайомого міста є білі плями. Тим більше, такого міста, як Львів. Підземний Львів схожий на великий мурашник. Знавці стверджують, що схожими ходами можна вільно пересуватися під центром міста. деякі з таких тунелів були покинуті на століття, і тут інколи можна знайти людські останки.

Підземелля церкви Преображення - у самому центрі Львова. Звідси вільно можна дістатися до будинку, розташованого на сусідній вулиці. Більшість таких коридорів закинуті, але деякими можна пересуватися й досі.

В часи СРСР спецслужби заборонили вивчення львівських лабіринтів. Тепер же вони викликають велике зацікавлення археологів.

Петро Радковець, краєзнавець: "Для сучасних археологів - тут просто непочатий край роботи. Тут можна навiть знайти останки людей. Ось тут, в стiну вмурованi людські зуби, костi, а також предмети людського побуту. Цi пiдземелля можуть розповiсти спецiалiсту надзвичайно багато цiкавих iсторiй".

Схожих загадок у цих лабіринтах дуже багато. Підвали будинків на центральній площі Ринок також з'єднані підземними коридорами. Але на даний час багато з них просто завалені сміттям, а деякі знаходяться в аварійному стані.

Іван Радковець, краєзнавець: "В такому станi, в якому ми бачимо тi, в яких ми є - дуже їх мало. Це фактично одиницi. А от перспектива вичистити, прибрати тi решта - це могло би дати мiсту великi перспективи - i як туристичнi, i водночас краще пiзнавати своє мiсто i мешканцям Львова".

Брати Радковець - Петро та Іван - з дитинства спускались в підземелля. Кажуть, тут можна організувати цікавий туристичний маршрут. Під монастиром ієзуїтів вони розкопали цілу мережу галерей, тут же знайшли унікальний алебастровий саркофаг ХVIII століття. А ще брати вірять, що цими коридорами досі вештається привид Чорного Монаха, який продав душу дияволу.
Мастер Борщьов
10.02|04:11 | Культура


http://news.ce.lviv.ua/news/?id=6684

джерело: www.karpaty.net.ua № 5 (11), жовтень-листопад 2006
http://www.karpaty.net.ua/articles_11/lychakiv.php

Вулицями Личаківського некрополя
текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

Сотні й тисячі туристів щороку відвідують один з найстаріших в Європі Личаківський цвинтар. І сила, яка перемагає страх смерті, нехай давньої та чужої, яка спонукає зачудовано блукати алеями кладовища, розглядаючи надгробки — Краса.

За цісарським наказом...
Навряд чи хтось із львівського магістрату піклувався про естетичну складову в далекому 1783 році, коли за наказом цісаря Йозефа ІІ було ліквідовано всі прицерковні цвинтарі в межах Львова. Мотивували це рішення санітарними нормами, прийнятими в просвітницькому XVIII столітті.

Для чималого навіть на ті часи міста виділили чотири ділянки землі за межами Львова. Галицьку столицю поділили на дільниці, і мешканцям Середмістя та IV дільниці дісталося старе кладовище в передмісті Личаків (трансформоване з Luetzenhof), де в XVI столітті ховали померлих від мору. Його офіційно відкрили у 1786 році. Тоді цвинтар займав теперішні поля 6, 7, 9,10 та 14.

В Середмісті жили і помирали далеко не бідні люди. Саме тому вже з перших років свого існування Личаківський цвинтар перетворився на головний некрополь Львова. Такий статус кладовища зберігся дотепер. Ховали тут лише поважних громадян: священиків, політиків, військових. Так було аж до повоєнного часу, коли радянська влада відкрила елітний цвинтар для масових поховань. Мародерство і вандалізм розквітли буйним цвітом: легенда про поховання цілої магнатської родини в золотих (начебто) черевиках не давала спокою шукачам легкої наживи. Особливо постраждала дальня частина некрополя. Часом вранці працівники кладовища знаходили просто на доріжках цвинтаря труни з похованими. А огорожі більшості могил стали здобиччю мисливців за кольоровими металами.

Та повернімося в більш ранні часи. Своєрідна популярність Личакова була такою значною, що кілька разів (в 1804, 1808, 1856 роках) некрополь доводилося розширювати — і зараз його площа складає 42 гектари. До речі, перетворити Личаківський цвинтар з міста мертвих в місце відпочинку живих вирішили ще в 1856 році. Тоді університетський ботанік Карл Бауер впорядкував територію, проклав тут доріжки та алеї. І з похмурого королівства смерті постав своєрідний парк для меланхоліків та романтиків. Парк, багатий на чудові класицистичні скульптури авторства Гартмана Вітвера, Антона і Йогана Шімзерів, більш пізні роботи Юліана Марковського, Тадеуша Баронча, Леонарда Марконі.

Вулицями міста мертвих
На Личакові неважко заблукати. Мало хто навіть із львів'ян може похвалитися тим, що добре орієнтується на 86 полях цвинтаря. Спочатку все просто. Доїжджаєш 7-м чи 2-м трамваєм до вулиці Мечникова, проходиш через нео-готичну браму, зведену в 1875 році (на вході доведеться купити квиток на цвинтар) — і перед тобою декілька алей. Можна обмежитися найпопулярнішими місцями, можна скласти свій маршрут.

Кілька хвилин на огляд показних каплиць, що оточують площу біля вхідної брами (мавзолеї Суходольських, Кисельків, Кшечуновичів, Адамських, Моровських і Лодинських) — а далі вже на власний розсуд.

Ліворуч — поле 1, своєрідний пантеон найвизначніших львів'ян, поховання ХІХ сторіччя. Тут лежать письменники, художники, науковці. Мало хто знає, але первісне поховання Івана Франка знаходилося саме тут, у гробівці родини Свачинських. На сусідньому з першим 59-му полі — могили історика Івана Крип'якевича (1886-1967 роки) та письменниці Ірини Вільде (1907-1982).

Пантеоном цю ділянку Личакова називають ще й через увінчаний орлом обеліск повстанцю Юліану Ордону (проект Тадеуша Баронча). Свою поезію присвятив цьому герою оборони Варшави в 1831році Адам Міцкевич. Помер Ордон в 1887-ому у Флоренції, а його останки перевезли на Личаківський цвинтар через дев'ять років.

Орієнтиром для багатьох (5 поле, неподалік від центральної брами) є скульптура Каменяра, що «лупає сю скалу» на могилі Івана Франка (скульптор Сергій Литвиненко). Навпроти — пам'ятник «будителю Русі» Маркіяну Шашкевичу. Якщо від франкової могили пройти праворуч, через четверте поле до 57-го, натрапимо на кладовище учасників польського повстання 1830-1831 років. Якщо взяти ліворуч біля пам'ятника протопресвітеру Гавриїлу Костельнику (1886-1948), знайдемо найдавніші поховання кладовища (поля 6-10) — царство жриць з лакримаріумами (ритуальними посудинами для сліз) та сумних геніїв смерті. Дорогою зустрінуться нео-готичні поховання вірменських архієпископів. Чомусь саме біля них завжди найбільше туристів з фотоапаратами.

Здається, ділянки поблизу брами — найбагатші на відомі імена. Володимир Івасюк, автор «Червоної Рути». Марія Конопницька, поетеса, авторка популярної казки про сирітку Марисю. Олександр Чоловський, історик, директор Львівського архіву, легендарна для сучасних краєзнавців постать. Це він першим описав замки Галичини. Стефан Банах, професор-математик. Зиґмунд Горголевський, архітектор, автор споруди Львівської Опери. Була одна цікава, пов'язана з ним історія.

За Оперу Горголевського нагородили орденом — унікальний випадок для Австро-Угорщини. Та загнана в підземний бетонний тунель львівська річка Полтва, над якою виріс красень-театр, мало не зіпсувала репутацію майстра. Будинок осів на півметра, тріснула стіна біля сцени. Горголевський раптово помер, і поповзли чутки про його самогубство: мовляв, боявся за своє творіння, не витримав ганьби від Полтви. З часом з'ясувалось, що відбулося природне тимчасове просідання конструкцій...

Легенди і бувальщини Личаківського цвинтаря
Ще одне примітне місце неподалік входу — мавзолей горілчаного магната Юзефа Адама Бачевського, споруджений в неоренесансному стилі в 1911 році. Коли власник титулу «Постачальник цісарсько-королівського двору» смертельно захворів, то спеціально замовив у Парижі хитрий пристрій, за допомогою якого після смерті... самостійно дістався до місця свого вічного спочинку. Катафалк начебто їхав позаду покійника, а в труну Бачевський влігся вже на цвинтарі — за допомогою все того самого пристрою...

На 70 полі ще один величний мавзолей — Фелікса Барчевського, зведений його сином Петром-Володимиром Пробусом, найбагатшою людиною на Поділлі. Велет-склеп — єдине тепер нагадування про казкові багатства цієї родини. Після себе Барчевський залишив на доброчинність і науку 700 000 гульденів готівкою: по 50 000 на стипендії студентам Львівського і Краківського університетів, 500 000 — на щорічну премію за художні та історичні твори, 30 000 — на посаги бідним дівчатам, 15 000 — учням Львівської консерваторії тощо. І якщо б хтось з нащадків мецената задумав опротестувати заповіт, його б негайно позбавили спадщини.

Неподалік — один з найпоетичніших надгробків. Спляча молода жінка, Юзефа Марковська, що померла ще в 1877 році, притягує погляди і породжує дивні перекази, в яких її називають чомусь Барбарою і висувають кілька версій її смерті. За одною, вона була акторкою і померла під час вистави. За іншою — отруїлася, коли дізналася, що коханий зраджує її. А в польських джерелах зустрічаються згадки, що там взагалі поховано чоловіка, Станіслава Зборовського...

Більш як 300?000 похованих, понад дві тисячі гробівців, майже півтисячі скульптур, серед них значна частина високомистецьких — статистика некрополя. Найстаріші надгробки датуються 1787 і 1797 роками. Серед новіших гробівців теж трапляються справжні шедеври, як-от довгоногий бронзовий Орфей, що сумно торкається струн своєї ліри (надгробок оперної співачки Соломії Крушельницької). Є надгробки незвичні: біля погруддя лікаря Юзефа Івановича вічно на варті його віддані пси Плутон і Нерон. Є поховання скромні, але з незвичною історією, як от могила Францішка Заремби. Цей солдат армії Костюшка помер на 112 році життя.

З 1990 року Личаківський цвинтар має статус історико-культурного заповідника. Місто мертвих з чи не півмільйонним «населенням» зараз нечасто приймає нових «жителів», але трапляються і винятки: тут поховано рештки Георгія Гонгадзе. У 2000 році багатотисячний натовп проводжав тут в останню путь композитора Ігоря Білозіра.

Окрема тема — воєнні меморіали. Їх декілька: поховання воїнів Червоної Армії, Меморіал визвольних змагань українського народу, поруч — так званий «Цвинтар Орлят» (польські військові поховання 1918-1920 років). Є тут і поховання жертв терору НКВД у 1941 році (поле 82). В братській могилі спочивають 205 українців, 21 поляк, 6 німців, 14 євреїв, 5 росіян.

На кладовище із заліковою книжкою
Міста мертвих живуть схожим життям, як і міста живих. Народжуються, існують і помирають. Нечастий випадок — цвинтар, чия історія нараховує вже понад два століття. В такому місці концентрація надгробків, доль, легенд і чудес часом є надмірною. Ну ось, погляньте...

Одні студенти перед заліками та іспитами ходять на консультації, інші — на Личаківський цвинтар. До Миколи Чарнецького. Кажуть, під час сесій землю на могилі цього греко-католицького єпископа, беатифікованого в 2001 році1, доводилося кілька разів досипати. Студенти вірили в те, що мученик, чиї останки перепоховали на Личакові в 1960-х роках, обов'язково допоможе, а земля на його могилі має чудодійні властивості. Такої ж думки і деякі хворі, які безпомилково знаходили поховання Миколи Чарнецького серед тисяч інших. Біля прикрашеного рушниками мальтійського хреста цілодобово палали свічки, до скромної могили вели вказівники.

Історія Ванди і Артура
А найпопулярніша легенда Личакова про Любов. Її герої — відомий польський художник-реаліст Артур Гротгер (1837-1867) і його наречена Ванда Монне. Банальна історія. Знайомство на балу, прогулянки алеями Личакова, де Артур зізнався, що хотів би тут бути похованим, народження симпатії... З цієї симпатії виросла гаряча любов. І коли бідний, хворий на туберкульоз Гротгер помер у Франції, куди їздив, як сказали б зараз, «на заробітки», 17-річна Ванда продала всі свої коштовності і привезла труну з тілом коханого з Пер-Лашезу у Львів. Дівчина теж трохи малювала, і за її ескізом відомий скульптор Паріс Філіппі виготовив надгробний пам'ятник Гротгеру. Але гроші за нього не взяв. А медальйон з портретом коханого Ванда виготовила власноруч. Зажурену фігурку дівчини на могилі художника зусібіч обступили сучасні стандартні надгробки. Та туристи, особливо польські, віднаходять потрібне місце, приносять живі квіти.

Тут же, на Личаківському некрополі, можна знайти скромний надгробок із написом «Ванда Монне. 1850-1923». Екскурсоводам канви цієї сумної історії досить для розповідей про привидів Артура і Ванди, яких начебто хтось бачив у місячні ночі. Історія любові без хепі-енду сама неначе проситься про таке загробне продовження...


1  У 1945 році владика був вивезений до «Сибірлагу» біля Маріїнська Кемеровської області, згодом до Воркути в Комі АРСР. Лише за офіційними даними пережив 600 годин допитів і катувань, побував у тридцяти різних тюрмах і таборах. Як невиліковно хворий у 1956 році отримав дозвіл повернутися в Галичину, де таємно продовжував душпастирську роботу. Ще за життя його вважали святою людиною. Помер у 1959 році. Був похований у Львові на Скнилівському цвинтарі, у 1960-х роках — перепохований на Личаківському, а 4 липня 2006-го — в храмі священномученика Йосафата.

Стаття з газети "Львівський Залізничник"
Начальник тунельної дільниці мостобудівного поїзда № 61 Володимир ІВАНІВ: "Тунелі, як люди. Двох однакових не знайдеш і до кожного потрібен свій підхід".
Володимир ІВАНІВ розповідє про будівництво та роботи з реконструкції тунелів, знайомих більшості відвідувачів Українських Карпат.
http://www.railway.lviv.ua/gazeta/2006/N34/5.pdf

копія:
http://explorer.lviv.ua/lib/zaliznychnyk.pdf

Цікава розповідь про історію заводу "Електрон".
Володимир Сиротенко(Вербицький)
http://www.vesna.org.ua/txt/verbickiy/elektron.doc
копія:
http://explorer.lviv.ua/lib/elektron.doc

Винниченка, Кривоноса, Княжа

16.03.2007 08:00
Львiвська газета

XVI століття ця вулиця мала назву Широка за Бернардинами, з 1828-го Панська вища, а з 1871-го Чарнецького на честь видатного польського полководця Стефана Чарнецького (1599-1665). Із 1940-го до 1992 року вулиця називалася Радянською, а в часи німецької окупації (1941-1944) Дістріктштрассе. Забудова вулиці: бароко, класицизм, сецесія, неоренесанс, конструктивізм. Під 1 на куті з площею Соборною за польських часів було Товариство купців і торговельної молоді, а також кав ярня Європейська Швайцера, у 1950-х тут був дитячий садок 1 Ленінського району, від 1952 року містилася доволі популярна у 1970-1980-х дієтична їдальня, а від 1990-х тут облаштували бар На Розі . У цьому ж будинку від радянських часів розташована обласна дитяча бібліотека. У будинку 2 за Польщі був магазин зброї Яновського, перукарня Глодкіна та крамниця парфумів Шіппека, за радянських часів тут містився популярний магазин радіо-електротоварів, який наприкінці 1980-х підупав, нині тут ігрові автомати. У будинку 3 за Польщі була електротехнічна спілка Електромонтер , редакція журналу мод Ляндау, а також рекламне бюро та залізничні тарифні рекламації Фалімірського, у 1950-ті роки гуртожиток Торгово-економічного інституту та шашлична, а в 1970-х у будинку облаштували один із перших у Львові барів (його інтер єр стилізували під старовину), який отримав назву Глинянська Вежа на згадку про те, що в середньовічні часи на цьому місці стояла оборонна вежа. Тут можна було доволі недорого скуштувати фірмові деруни та випити горілки, пива або вина. Поряд був вхід до ресторану. Останніми роками приміщення переобладнували, і 2006 року тут знову відкрили відновлену Глинянську Вежу . На фасаді будинку 3 меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут 14 січня 1944 року загинув визначний діяч українського національного руху Роман Сушко. У будинку 4 за Польщі містився продаж кахлевих печей Новосядлого та консулат Франції, тепер тут розміщені туристичні фірми, дві букмекерські контори Марафон і Фаворит і салон краси. У будинку 6 за радянських часів були обласне управління житлово-комунального господарства, обласне управління автотранспорту і шосейних доріг і кореспондентський пункт газети Радянська Україна , а від 2002 року тут міститься Почесне Консульство ФРН у Львові. У будівлі 8 зараз розташована редакція газети міської ради Ратуша , салон кухонь Меркс і туристичне агентство Бастур , а за радянських часів тут містилася екзотична організація під назвою Львівське міжобласне відділення бюро пропаганди радянського кіномистецтва Союзу кінематографістів СРСР, а від 1947 року фабрика індивідуального пошиття одягу; за польських часів у цьому будинку був магазин канцелярського приладдя Кікена. У будинку 10 віддавна існує магазин канцтоварів. Під 12 за Польщі було освітнє видавництво Ксьонжніца-Атлас і Спілка викладачів вищих шкіл, а за Радянського Союзу філія видавництва Радянська школа та меблеве ательє, на межі століть тут обладнали кафе У Юрія Кульчицького на честь уродженця Львівщини, який одним із перших започаткував у Європі звичай пити каву, відкривши відразу після облоги Відня 1683 року кав ярню в австрійській столиці. 2006 року кафе закрили, нині тут розмістили читальню Просвіти . У будинку колишнього губернаторства під 14 за радянських часів розташовувався архів обкому Компартії України, обласне управління культури та бібліотека обкому Союзу медпрацівників. Нині тут залишилося обласне управління культури, за цією ж адресою відкрили юридичну фірму Універ-Салюс . Будинок на Винниченка 18, збудований у 80-х роках ХІХ століття як нова резиденція губернатора, намісника австрійської корони, за польських часів використовували як Воєводське управління, тут також містилися численні урядові установи, зокрема, Окружна дирекція публічних робіт, управління будівництва й архітектури, а також Державний архів і поштове відділення 4. За радянських часів будівля слугувала для обласного комітету Компартії України й обласної Ради депутатів трудящих. Тепер це, відповідно, обласна державна адміністрація й обласна рада народних депутатів. Наприкінці 1990-х, найімовірніше з метою безпеки, вулицю Винниченка біля будівлі ОДА на перетині з вулицею Просвіти перегородили огорожею, яка унеможливила в їзд сюди автотранспорту з північного боку. Скверик перед будівлею ОДА в часи незалежності неодноразово був місцем найрізноманітніших демонстрацій і пікетів, під час помаранчевої революції 2004 року тут збиралося до 15 тисяч осіб. На фасаді облради встановлено меморіальну дошку на честь видатного діяча українського національного відродження В ячеслава Чорновола, який у 1990-1992 роках був головою Львівської обласної ради, а у скверику навпроти будівлі в грудні 2002 року встановили пам ятник Чорноволові. Асфальтовану дорогу, яка перетинає скверик, сполучаючи вулиці Підвальну та Винниченка, й автомобільний рух якою існував до побудови пам ятника, з 2002-го зробили пішохідною. У цьому ж скверику за радянських часів викопали бомбосховище атрибут, що безпомилково вказував на стратегічну важливість для тоталітарної системи тієї чи іншої будівлі та її працівників. У будівлі 20 у 1950-1960-х роках був гуртожиток поліграфічного технікуму, нині це житловий будинок. На пагорбі навпроти вулиці Підвальної домінує церква Архістратига Михаїла з монастирем Студитів. 1947 року радянська влада виселила звідси до Польщі ченців-кармелітів і влаштувала в костелі склад харчових продуктів, а приблизно з середини 1980-х тут облаштували реставраційну майстерню. Тоді ж із південної оборонної стіни монастиря зник великий кам яний герб королівської родини Собєських, який тепер міститься в підвалах монастиря. Ще раніше (найімовірніше, після війни) знищили фігуру Матері Божої в мурі, який примикав безпосередньо до фасаду костелу з південного боку, а наприкінці 1970-х розібрали й сам мур. Після виїзду ченців у монастирських приміщеннях спершу розміщувався гуртожиток Львівського кінотехнікуму, а з середини 1960-х гуртожиток поліграфічного технікуму. У 1960-1970-х роках провели косметичну реставрацію костелу: помалювали вежі та частково замінили бляху на даху на черепицю. Наприкінці 1980-х тоді ще підпільна громада парафіян греко-католиків тривалий час збиралася на Літургії просто неба перед зачиненими дверима храму, й нарешті 25 березня 1991 року будівлю колишнього костелу Кармелітів босих і монастирські приміщення передали ченцям-студитам. Протягом наступних 15 років здійснювали реконструкцію монастиря: надбудували мансардові приміщення, замінили бляху на даху і на вежах, що надало храму червонувато-мідного кольору, такого ж, який був після добудови 1906 року південної вежі та реконструкції всього комплексу будівель. На середній вежі поставили хрест, якого не було за радянських часів. 1998-2004 рр. затинькували західну оборонну стіну монастиря, внаслідок чого зникла оригінальна цегляна кладка з бійницями. Упродовж 2003-2004 років майже всі старі дерева монастирського саду вирубали та проклали через нього асфальтовану дорогу. Тоді ж знищили старовинну кам яну криницю з великим резервуаром. У монастирському саду з початку 1970-х і до 1982 року збиралася львівська молодіжна нон-конформістська тусовка Святий Сад , ідеологічною серцевиною якої була рок-група Супер Вуйки . У будинку 24, де до 1939 року були Наукове товариство ім. Т. Шевченка та редакція української газети Лікарський Вісник , з 1950 року розташувався Львівський етнографічний музей АН СРСР, від повоєнних років тут же містився Інститут суспільних наук, який за часів незалежності став Інститутом українознавства імені Крип якевича. На фасаді будівлі збереглися пам ятні таблиці, встановлені в радянські часи: на честь поетеси Лесі Українки, яка перебувала тут у 1900-х роках, фольклориста-етнографа Філарета Колесси (працював у 1899-1947-х) і на честь письменника Василя Стефаника (працював у 1897-1898-х). На фасаді будинку 26 пам ятні таблиці на честь Івана Франка, який жив тут у 1898-1906 роках, і фольклористки Ярослави Музики, яка також мешкала тут в 1909-1973-х. За польських часів тут були також редакції українських часописів Світло , Українська Школа та друкарня НТШ. Перед будинками 24 і 26 бомбосховище ще з радянських часів. Біля сходів, які ведуть до храму Стрітення Господнього, 1990 року встановили верстовий знак, який вказував, що з цього місця до села Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко, 613 кілометрів. 2005 року цей пам ятний знак безслідно зник. Із храму Стрітення після війни вивезли до Кракова ікону Матері Божої Неустанної Помочі, що її освятив 1927 року Папа Римський Лев ХІІІ, а в самому храмі (Винниченка, 30-а) у 1970-х роках облаштували Львівський обласний будинок якості, метрології і стандартизації. У лютому 1998-го, на день Стрітення Господнього, там уперше за повоєнні роки відбулася Служба Божа, відтоді храм став парафіяльною святинею Греко-Католицької Церкви. В невеличкому скверику навпроти абстрактні скульптури часів радянської епохи. В будівлі колишньої Римсько-Католицької духовної семінарії ( 30) в повоєнні часи розмістили гуртожиток 3 медінституту, а за часів незалежності тут обладнали свої офіси декілька фірм. У будинку 32 до 1939 року містився палац римсько-католицьких архієпископів, із 1944-го тут працювала військова медична установа, з 1970-х містилося науково-виробниче об єднання Система , де розробляли технології для військово-промислового комплексу СРСР. 25 червня 2001 року колишній палац відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ, відтоді тут розміщується управління Львівської Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви. За польських часів, окрім резиденції архієпископів, тут було також видавництво Бібліотека Релігійна . Вулиця Винниченка виводить нас на вулицю Кривоноса, названу так 1944 року на честь полковника війська Богдана Хмельницького Максима Кривоноса, який 1648 року штурмом узяв Високий замок. Із початку ХІХ століття вулиця називалася Червоного Кляштору, бо дах тодішнього монастиря Театинів було покрито червоною черепицею, з 1860-го Артилерії, з 1871-го Театинською, а під час війни німці назвали її Шльоссберґерштрассе (вулиця Замкової гори). Під 1 у приміщеннях колишнього костелу святого Казимира Львівський юридичний інститут, який до часів незалежності був школою міліції, а до 1970-х тут була дитяча виправна колонія 1 для дівчат. Поряд розташований житловий будинок, де до 1939 року містився шпиталь Сестер милосердя, про що свідчить скульптура на фасаді. Вулиця Кривоноса доволі рясно забудована чотири-п ятиповерховими хрущовками 1960-х років: будинки 3, 5, 8, 12-б. Під 6 у будівлі колишньої колегії Театинів до 1989 року були казарми, потім тут облаштували склади. У будинку 10 до 1939 року була українська бурса імені Митрополита Андрея Шептицького, тепер тут університет Ставропігіон та Інститут педагогіки і психології професійної освіти. У будинку 12-а від 1950-х був ремонт взуття. Під 18 професійно-технічне училище, збудоване у 1970-х. На фасаді будинку 33 меморіальна таблиця, яка сповіщає, що в цьому будинку в 1946-1964 роках мешкала письменниця Ірина Вільде. Цією вулицею колись пролягав трамвайний маршрут 12, який ішов від вулиці Суворова (тепер Сахарова) та мав кінцеву зупинку на Високому замку. Маршрут ліквідували 1969 року. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм 1960-х років. Від Кривоноса на північ до Замкової відгалужується невеличка вулиця Княжа, названа так 1993 року. З 1869-го вона мала назву На Кінець, з 1871-го Копцова на честь Копця (кургану або могили Люблінської унії, насипаної в цей період на Високому замку), за німецької окупації Пульвермаґацінґассе, а 1945 року епізодично називалася Історичною, з 1950-го носила назву Курганна. Вулиця забудована у стилі віденського класицизму та конструктивізму.

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/13/22868/

На північ від Личаківської
Невеличка тупикова вулиця Парфеновичів іде догори від Личаківської, №37. Названо її так 1993 року, з 1921-го була Святої Родини, з 1934-го – Мйончинського, під час німецької окупації – Вітовськийґассе, а з 1944-го – Уральською.


Вулицю Парфеновичів із Лисенка з'єднує стежка. Забудова вулиці: конструктивізм, одноповерхова садибна забудова.

Вулиця Марії Заньковецької веде від Личаківської догори до храму Іоанна Золотоустого на Лисенка. Названо 1946 року на честь видатної української актриси (1860-1934). Від початку ХІХ століття мала назву Святого Антонія на честь парафіяльного костелу, що стоїть навпроти. З кінця ХІХ століття тут збереглася житлова забудова в стилі віденського класицизму. У будинку №1 від 1950-х років містилася майстерня індпошиву одягу артілі "Кооптруд", зараз тут нотаріат.

Невеличка вуличка Мала сполучає Лисенка з початком вулиці Солодової. Названо так 1928 року. Вуличка має забудову лише з одного – східного – боку: це чотири триповерхові прибуткові будинки кінця ХІХ століття в стилі класицизму, з іншого боку до 1960-го був мур костелу святого Антонія, який згодом розібрали.

Вулиця Садовського з'єднує Лисенка із Солодовою. Названо 1946 року на честь видатного українського актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича) (1856-1933). Із 1901-го – Святого Юзефа. Забудовано лише в стилі віденського класицизму кінця ХІХ століття.

Закінчення Лисенка виходить на вулицю Лісну (назва від 1871 року, до того називалася Сліпою). Наприкінці 1930-х, а потім за радянської влади вглиб зеленого масиву з'явилася забудова, яка "в народі" одержала назву бічної Лісної, але офіційно цієї назви не закріпили. Тут у чудових зелених густих закутках стоять особняки, деякі вже сучасного стилю. Під №19-а на початку ХХІ століття спорудили невеличкий монастир. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.

Вулиця Солодова сполучає Личаківську з Пісковою. До другої половини ХІХ століття мала назву Лоншанівка, бо вела до фільварку львівської шляхетської родини Лонгшампів де Бер'є. З 1871-го одержала назву Солодової й лише епізодично під час Другої світової називалася Володимирґассе. Під №1 від 1950-х містилася чайна, зараз тут мережа гральних залів "Ройял-Клуб". Під №6 – середня школа №37 з поглибленим вивченням французької мови, за польських часів це була Жіноча виховательська семінарія. У будинку №10 у 1950-х була майстерня з ремонту та пошиття одягу і гуртожиток №2 Медінституту, зараз медпункт і санаторій-профілакторій Львівського національного медуніверситету, а також курси водіїв. Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм.

Вулиця Піскова сполучає Солодову з Ніжинською. До 1871 року, як і Солодова, називалася Лоншанівкою. Пісковою її найменували на честь мешканців Личакова, які спеціалізувалися на видобуванні піску та розвозили його на продаж містом. Поряд зі забудовою віденського класицизму тут є два п'ятиповерхові багатоквартирні будинки (№9 і №29), споруджені в 1970-х. У житловому будинку №1 від 1950-х років був ремонт взуття. Під №11 за польських часів було підприємство з видобування та постачання піску Северини Квятковської й Леона Подгородецького, а також редакція газети "Гігієна Тіла і Спорт", зараз це житловий будинок. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм.

Вулиця Вишенського з'єднує Солодову з Пісковою. Названо так 1950 року на честь українського письменника-полеміста XVI століття Івана Вишенського; з 1910-го мала назву Виспянського – на честь видатного польського митця, поета і драматурга Станіслава Виспянського (1869-1907). Вулицю забудовано як житлову елітарну дільницю будинками сецесійного, неороманського та неоготичного стилів. Єдиний сучасний будинок під №17 спорудили у 80-90 роках ХХ століття. За будинком №10 до початку ХХІ століття був дитячий майданчик, на місці якого звели будинок. На фасаді будинку №34 є меморіальна таблиця, де зазначено, що тут у 1946-1972 рр. жив і працював український радянський письменник Антон Шмигельський, у цьому ж будинку в 1909-1934 рр. мешкала видатна діячка українського національного руху Ольга Басараб.

Вулиця Харківська з'єднує Піскову з Личаківською. Називається так від 1945-го; в ХІХ століття носила назву Бічної Личаківської; з 1908-го – Генінґа, на честь польського поручника, захисника Львова від шведських військ 1704 року. Середня частина вулиці має забудову в оригінальному стилі конструктивізму 1930-х років. №№25, 27  і 29 збудували на початку ХХІ століття. Під №2 до 1990-х містився цех м'ясних напівфабрикатів. У будинку №10 за польських часів була купівля збіжжя та харчових продуктів Ляндеса, зараз тут житловий будинок. У самому кінці Харківської, біля Шевченківського гаю, наприкінці 1990-х поставили дерев'яний хрест. На цьому місці в XVII столітті була українська церква Святого (Чесного) Хреста. Її позначено як одну з визначних будівель Львова на гравюрі Абрагама Гогенберга початку XVII століття  (Ecclesia Russica S. Crucis). Ця гравюра з описом Львова ввійшла до кельнського видання 1618 року "Міста світу".       

Вулиця Острозького сполучає Піскову з Ніжинською. Названо так 1950-го на честь князя Костянтина Острозького (1526-1608), видатного українського культурного діяча; з 1871-го називалася Пісковою, бо була продовженням цієї вулиці; з 1890-го – Паулінів, на честь колишнього монастиря паулінів, який стояв на місці теперішньої церкви Петра і Павла; з 1933-го називалася Князів Острозьких; з 1944-го німці в межах показової українізації дозволили її назвати іменем Костянтина Острозького, але після цього вона ще епізодично називалася Князів Острозьких. Вулиця має оригінальну забудову елітарними особняками початку ХХ століття.

Ілько Лемко

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/06/22803/

П'ятниця, 06 квітня, 2007 року, № 61 (1112)
Просвіти, Короленка, Смольського, Миклухи-Маклая
Від будівлі обласної держадміністрації на Винниченка стрімко на схід здіймається вулиця Просвіти, названа так 1993 року на честь 125-річчя українського культурно-освітнього товариства в Галичині.




З початку ХІХ століття вулиця називалася Кармелітською дорогою, бо йшла повз маєтності монастиря кармелітів босих, із 1849-го – Дорогою до Францішканського костелу, збудованого у XVIII столітті на сучасній вулиці Короленка, з 1865-го – Поштовою, бо тут у маєтку Коморовщизна був поштовий заїзд, з якого вирушали диліжанси до Відня. 1871 року вулиця одержала назву Кармелітської, а за часів фашистської окупації на честь союзників Німеччини у війні називалася Румунською. З 1944-го мала назву Дарвіна на честь англійського вченого-натураліста Чарльза Дарвіна.

У двох будівлях вулиці до 1960-х років містилося багато державних і партійних установ. За Польщі під №2 були Староство, Державне водне управління, Окружне і повітове земельні управління, Кураторій шкільного округу та шкільної інспекції, редакція "Газети Львівської", за радянських часів – обласний комітет ЛКСМУ, обласний військовий комісаріат, райвійськкомат Ленінського району, а від 1960-х років тут розташована школа-інтернат №2. Під №4 до 1939 року були Окружне страхове управління й управління еміграції, за радянської влади – органи Сталінського району: районний комітет Компартії України, райком комсомолу, відділ народної освіти, виконком райради депутатів трудящих, районне бюро ЗАГС, прокуратура району, інспекція пожежного нагляду, інспекція держстраху, зараз тут міститься управління освіти і науки Львівської обласної держадміністрації. У будинку №8 за польських часів була торгівля худобою "Цехус", зараз тут житловий будинок. Забудова вулиці – класицизм.

Вулицю Лисенка з Личаківською з'єднує вулиця Короленка, названа так 1944 року на честь російського письменника Володимира Короленка (1853-1921). З 1920 до 1944 мала назву Фрацішканської, бо тут був монастир францішканів. Коли його ліквідували після Другої світової війни, тут (№1) містилася Дитяча трудова колонія №2, потім школа-інтернат №6 для дітей із вадами мови, яка існує й дотепер. Чудовий сад францішканського монастиря за радянських часів покраяли на декілька частин, відгородили муром і влаштували з боку вулиці Лисенка дитячий і спортивний майданчики. За будівлею школи-інтернату залишилася алея з величними старими буками. З другої половини 1990-х приміщення костелу францішканів віддали під молитовний будинок Церкви Адвентистів Сьомого Дня. У сусідньому приміщенні за адресою Короленка, 1-а за польських часів був кінотеатр "Пакс", наприкінці 1939 року його перейменували на "Фелікса Дзержинського", до 1990-х кінотеатр називався імені Короленка, потім тут облаштували Російське культурне товариство імені Пушкіна. Протягом останнього десятиріччя було близько десятка спроб підпалити будівлю та понищити невелике погруддя російського поета Пушкіна, встановлене на фасаді будівлі на початку 1990-х. Жодного разу міліція не виявила замовників актів вандалізму, втім щоразу російські телеканали оперативно та із задоволенням демонстрували наслідки цих акцій.

Нижче від будівлі російського товариства – православний Святогеоргіївський храм, який існує тут із початку ХХ століття і який 1939 року потрапив під юрисдикцію Московського патріархату. На богослужіння в церкві збирається російська громада Львова, деколи тут влаштовують роздачі подарунків для дітей та обіди для бідних. На подвір'ї храму встановили пам'ятний знак на честь 2000-річчя Різдва Христового та 100-річчя заснування храму (1901). Під №7 за Польщі було товариство ремісників "Гвязда" й однойменний ресторан, із 1939-го й до початку 1950-х тут містився Інститут народної творчості, в повоєнні часи тут був також Львівський театр ляльок, згодом – школа-інтернат. За Польщі під №9 була торговельна школа, після Другої світової – міська поліклініка №4 та Сталінський районний відділ охорони здоров'я, в 1950-х роках у будівлі облаштували Міський палац піонерів, також тут була бальнеологічна лікарня, а зараз – обласний центр репродуктивного здоров'я населення.

У нижній частині вулиці від будинку №8 до перетину з вулицею Смольського до 1939 року стояли будинки, які потім розібрали. Від будинку на розі з вулицею Просвіти (№2) і до №8 за Радянського Созу забудов не було, сюди виходив сад школи-інтернату №2 з теплицями. До 2005 року цю частину вулиці щільно забудували багатоквартирним будинком. Під №10 за Польщі була бляхарська майстерня Льопеля, нині тут житловий будинок. У житловому будинку №12 за польських часів була майстерня зі шліфування скла та дзеркал. Забудова вулиці: класицизм, сецесія, нові забудови 2005 року.

Вулицю Короленка з Личаківською з'єднує вулиця Смольського, названа 1993 року на честь видатного українського художника Григорія Смольського (1893-1985). Із 1892-го і до 1945 року вона носила назву видатного львівського художника ХІХ століття Артура Ґроттґера, 1945 р. епізодично називалася Васильківського на честь українського живописця Сергія Васильківського, а з 1950-го до 1993-го – Васнецова на честь російського художника. Вулиця забудована престижними будинками сецесійного стилю початку ХХ століття. На фасаді будинку №1 – таблиця, яка засвідчує, що його збудував упродовж 1908-1909 років архітектор Тадеуш Мостовський. У будинку №10 міститься група експертів творів мистецтва обласного управління культури.

Коротеньку вуличку Миклухи-Маклая, яка з'єднує Лисенка з Гуцульською, названо іменем знаменитого українського вченого та мандрівника Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888) 1946 року. До 1871-го мала назви Сліпа, Коротка і Бічна Стрілецька, бо розміщувалася неподалік міської стрільниці на Курковій, із 1871 р. – Сави. Вулиця не має жодної адреси. Забудова – класицизм, конструктивізм.

Ілько Лемко

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/03/30/22641/

П'ятниця, 30 березня, 2007 року, № 56 (1107)
Довбуша, Барвінських, Гуцульська
Від вулиці Кривоноса в бік Знесіння відгалужується вулиця Довбуша, названа так 1946 року на честь керівника карпатських опришків Олекси Довбуша (1700-1745).


Із 1667 року вулиця мала назву святого Войцеха, на честь однойменного костелу, в часи німецької окупації називалася Альбрехтґассе, а 1945-го епізодично носила назву Львівська.

Вулиця Довбуша на зламі тисячоліть є дивною еклектикою найрізноманітніших архітектурних стилів. Тут є будівлі й кінця ХІХ століття: на фасаді двоповерхового будинку №6-б зазначено дату – 1897 рік. Є зразки і польського міжвоєнного конструктивізму, і сталінської архітектури 1950-х років (триповерховий будинок №11, віддалений від вулиці вглиб зелених насаджень, який був, очевидно, елітним, оскільки біля нього є залишки радянського бомбосховища). Будинок №7-а – зразок "хрущовського ренесансу" 1960-х, а житловий комплекс будинку №1 – радянського конструктивізму 1970-х років. Бачимо тут і втілення експериментальних радянських проектів 1970-х, і будівлі 1980-х, і нарешті, позбавлені смаку елітні будівлі часів Незалежності.

Костел святого Войцеха (Довбуша, №24) після Другої світової війни слугував фільмосховищем. Із 1986 року тут відбуваються богослужіння, в монастирі церкви Святого Йосафата й усіх українських мучеників служать ченці духовного згромадження братів "Воїнство Ісуса" УГКЦ. У 1990-х інтер'єр храму та його зовнішню частину оздобили в малохудожньому стилі сучасного "євроремонту".

Своєю північною стороною вулиця виходить до гори Лева, яка має власні цікаві історії й легенди. У давні часи під Замковою горою з цього боку був глибокий яр. Тут колись видобували каміння, але потім каменоломні закинули, і пустки в цій околиці страшили своєю самотністю. У середині XIX століття на пустках оселилися цигани. Цей мандрівний народ позакладав собі тут будинки й кузні, де виробляли підкови та цвяхи для міських бляхарів. А позаяк цигани не цуралися і злодійського фаху, то місто мусило їх звідси усунути.

Яр із часом засипали сміттям, але ще довго біля закинутої циганської кузні стояла глибока криниця, яка мала недобру славу, за що її було названо криницею самогубців. Одного разу з її глибокого дна витягнули двох закоханих. Вістка швидко поширилася містом, схожі випадки почастішали. Якась магічна сила тягнула невдах до цієї студні. Врешті міська влада дала розпорядження засипати її, але про недобру славу циганської криниці львів'яни згадували ще довго.

Гора Лева має ще одну легенду, яку описав один із польських часописів. 11 березня 1925 року перед полуднем тут шалів вітер, гнув додолу дерева та кидав піском і снігом. Однієї миті з гори Лева відірвалася брила піску, і люди побачили, як на цьому місці з'явилася постать лицаря в повному обладунку. Його панцир був складений із лусок, що робили враження грубої шкіри. З'ява стояла нерухомо, але повіяв вітер – і постать зникла, залишився тільки сірий слід на піску. Так постала легенда про лицаря-опікуна гори Лева. Кажуть, що привид неодноразово бачили ще за радянських часів.

Від вулиці Довбуша вглиб парку Стрільниці відгалужується вулиця Барвінських, названа так 1993 року на честь родини українських діячів культури ХІХ-ХХ століть. Із ХІХ століття вулиця мала назву Собєщизни, бо це були колишні маєтності королівської родини Собєських. За німецької окупації називалася Фюрстенґрунд (Князівські землі), а з 1950-го по 1993-й – Верховинською. На фасаді будинку №5 – меморіальна дошка, яка сповіщає, що тут у 1890-1963 роках мешкав композитор і піаніст Василь Барвінський. У будинку №7 за польських часів була редакція українського часопису "Вісті з Лугу", зараз тут житловий будинок. Вулиця забудована сецесійними віллами й елітними будинками першої половини ХХ століття в неоготичному стилі. На розі з вулицею Довбуша на місці колишнього пункту прийому склотари в 1990-х роках спорудили новий елітний шестиповерховий будинок. Від 1970-х років із кінця вулиці Барвінських на місці паркової стежки проклали асфальтовану дорогу до будівлі ОХМАТДИТ на Лисенка, 31, куди тепер, замість крутої звивистої дороги, заїжджають авто.

Вулиці Лисенка та Кривоноса з'єднує невеличка вулиця Гуцульська. З середини ХІХ століття вона мала назву Кошарова, бо вела до казарм, розміщених на місці колишнього монастиря Театинів. Із 1871 року називалася Червоною, бо вела до того самого Червоного кляштору, дах якого вкритий червоною черепицею. Із 1885-го мала назву Люблінської Унії на честь державної унії Польщі та Литви 1569 року. За німецької окупації вулиця називалася Ауршперґґассе, а від 1944 року стала Гуцульською. Забудована у стилі віденського класицизму межі ХІХ і ХХ століть. У житловому будинку №2 за польських часів була редакція газети "Молоде Життя". У будинку №5 у 1950-ті було 2-ге технічне училище, тепер тут житловий будинок. Під №7 із 1970-х років існує фірма побутових послуг "Мальва". Під №9 за Польщі була приватна гімназія №7, з 1949-го – школа піонервожатих, до початку 1950-х – польська початкова школа, а пізніше – кафедра автоматизованих процесів управління якістю "Система" всесоюзного інституту. Тепер тут міститься санепідемстанція Личаківського району та радіостанція "Львівська хвиля".

На вулиці Гуцульській колись розташовувався єдиний у Львові мусульманський цвинтар. 1607 року під час перевірки меж земель міських і королівських розділовим знаком між ними служив так званий Турецький камінь, який стояв саме на розі майбутніх вулиць Кривоноса та Гуцульської. У документах магістрату зазначено: "Цей камінь ділить ґрунти міські та замкові, й тут звикли турків ховати, коли якомусь у Львові померти доведеться". 400 років тому тут були володіння вірменина Миколи Серепковича. Цілком логічно, що мусульманський цвинтар розміщувався на вірменському землеволодінні, адже львівські вірмени мали монополію на торгівлю з мусульманським Сходом, а отже, й моральний обов'язок поховати гостя-мусульманина, якщо вже таке лихо трапилось із ним у Львові. Цю ділянку 1664 року передали вірменським ченцям-театинам, які збудували відомий у Львові тих часів "Червоний кляштор". Він зберігся донині, й тепер тут міститься військова частина.

Ілько Лемко

У неділю 2007.03.18 пропоную сходити на пошук будок (/вш - поки невідомо чого точно:) на східній стороні "Чортових Скель". Скоштувати сосисок/канапок з пивком/винцем.

Порядок:
- збір о 9:00 на зупинці на початку вул. Личаківської
- пошук необхідних продуктів
- виїзд у ліс під ЧС
- обов"язкова програма: сніданок на природі та пошук будок :)

Мати при собі:
- бажання побігати весняним лісом та перекусити на природі


100% будуть: спеціаліст по сосисках та відповідальний щеф-кухар - п.Слод., та я.
Пропоную приєднуватись :)