Messages

Цей люк досить нетипово прикрашений, як для більшості люків за межами старої частини міста. Втім знаходиться на вулиці Володимира Великого.

Кладовища у верхній частині парку Культури та відпочинку (Б.Хмельницького)

Можливо хтось має фотографії тих місць, та може розповісти про них.

(аналогічна тема вже була на форумі, але, чомусь, автор вирішив її знищити разом з власним обліковим записом :( наразі подібна можилвість форуму відключена, для запобігання подібних випадків)

В районі описаного вище входу на схилах ВЗ, знаходив ось таку річ (на фото). Чи хтось знає її походження?

Також можливо комусь відома доля цегляних колодязів на початку парку Знесіння перед Лисою горою, з сторони ВЗ, де зараз збудували спортивний майданчик.

На початку 2005 року, під час проведення земляних робіт на пр.Свободи біля оперного театру, утворився величезний провал. Після розгрібання цього провалу, виявилось, що це обвалився аркоподібний, виложений камнем тунель, шириною ~2,5м! Наші "робітники/ремонтники" не розгубились і відразу ж заложили бетонними блоками утворені входи і засипали землею :(

Шкода :((

Чи нема фотографії того місця, де у кадр попали б якісь орієнтири (будинки і т.п.) щоб точніше встановии місце на проспекті?

Місцезнаходження: посередині між оперним і театром Зеньковецької, на фото мур з блоків знаходиться зі сторони опери і розташований паралельно до неї.

Дякую. Якось воно впритул до Полтви виходить. Цікаво.

Один из последних сохранившихся арочных входов (непонятно куда...) на Высоком Замке. Могу выделить энтузиастам сапёрные лопаты для раскопа!!!

эта тема поднималась году этак в 2005-2004 когда появился сайт :)
внутри ничего нет. За 4-5 метров стена (кладка). Посередине была дыра (кто-то искал продолжение) но продолжения нет, если и было то очень давно.
Было собрано много предположений и воспоминаний тех кто "там" давно куда-то далеко ходил. Но судя по всему, все рассказы касались не этого места, либо продолжение было давно разрушено и даже построена стенка...

бтв, что значит из последних?:)

Я, например, очень далеко по нему не проходил, врать не буду. Но в 1984 или в 1985 годах я со своей сестрой (а она жила на ул. Смерековой, прямо под ВЗ), залазил в этот ход. Насколько помню, мы по нему проходили метров 15 - 20 в сторону центра города. А насчет стенки - что-то мало верится. Может быть, это обвал.

А после 15-20 метров біл завал?
Вот фото за 2005 год. Более подробных нету.

На початку 2005 року, під час проведення земляних робіт на пр.Свободи біля оперного театру, утворився величезний провал. Після розгрібання цього провалу, виявилось, що це обвалився аркоподібний, виложений камнем тунель, шириною ~2,5м! Наші "робітники/ремонтники" не розгубились і відразу ж заложили бетонними блоками утворені входи і засипали землею :(

Шкода :((

Чи нема фотографії того місця, де у кадр попали б якісь орієнтири (будинки і т.п.) щоб точніше встановии місце на проспекті?

Один из последних сохранившихся арочных входов (непонятно куда...) на Высоком Замке. Могу выделить энтузиастам сапёрные лопаты для раскопа!!!

эта тема поднималась году этак в 2005-2004 когда появился сайт :)
внутри ничего нет. За 4-5 метров стена (кладка). Посередине была дыра (кто-то искал продолжение) но продолжения нет, если и было то очень давно.
Было собрано много предположений и воспоминаний тех кто "там" давно куда-то далеко ходил. Но судя по всему, все рассказы касались не этого места, либо продолжение было давно разрушено и даже построена стенка...

бтв, что значит из последних?:)

Легенди підземних вулиць.

Крокуючи старовинним Львовом, ви ходите по його таємницях

Текст: Тарас ГРЕНЬ, Львів

Мерехкотіння кількох десятків свічок створювало неповторну гру тіні на кам'яних склепіннях підземелля тисячолітньої кам'яниці. Пронизливий холод, тиша і ось ця гра світла і тіні... здавалось, що фізично відчуваєш, як до тебе звертаються, а іноді навіть торкаються, душі наших предків.

Львів – старовинна галицька столиця. Заснований у 1256 році, він зазнав чимало перебудов. Змінювались часи, що приносили з собою нові архітектурні смаки. Разом з ними приходили нові архітектори та технології будівництва. Запеклі війни, нищівні пожежі та ще чимало факторів багато разів змінювали обличчя міста, робили його іншим. На фундаментах старих зруйнованих людьми і часом споруд згодом поставали новозбудовані. Незмінним залишалося одне – його підземелля. Щоб приховати від небажаного ока приватне життя, чи для військових або політичних потреб створювались підземні переходи, галереї, лази, схови тощо. Маючи в захищеній стінами площі всього 36 гектарів, місто росло не тільки в висоту (львів'яни одними з перших побудували в західній Україні три- і навіть чотириповерхові будинки) – воно поступово розросталося і в глибину, створюючи невидиму для стороннього ока архітектуру підземного Львова.

Тривалий час львівські підземелля так і залишались ще однією легендою старовинного міста. Однак не так давно, завдяки ентузіастам з мистецької галереї «Равлик», подорожі деякими підземеллями Львова стали не тільки реальністю, але й захопливим дійством, яке залишає спогади на все життя. На одній з таких прогулянок побував і кореспондент «Бліц-Заходу».


Коли про метро і не мріяли...

Загалом підземелля Львова за найскромнішими підрахунками налічують понад сто кілометрів завдовжки. Більша частина з них – це споруди міської каналізації, як сучасної, так і тієї, що збереглась з часів пізнього середньовіччя. Крім цього, існувало (і, власне, існує досі) ще чимало підземних переходів між звичайними «міщанськими» будівлями, сакральними спорудами (церквами, монастирями), рештками міських фортифікаційних споруд та укріплень. Більшість з них або засипані, або закриті. Потрапити туди без спеціального спорядження і підготовки не те щоб неможливо, а просто не рекомендується: окрім небезпечних для життя отруйних газів, частих обвалів та зсувів грунту, з-під землі можна винести на світ Божий ще чимало різноманітних агресивно налаштованих проти організму людини бактерій та вірусів.

Велика кількість підземель досі мають статус «terra incognita», адже міські комунальні архіви неодноразово знищувались чи вивозились за межі нашої держави. Тому у Львові нікого не дивує, коли перед приїздом якоїсь важливої персони всі каналізаційні люки або заварювались, або заливались розчином бетону.

Загалом всі львівські підземелля можна поділити на кілька типів. Напевно, найвідомішим підземеллям міста є штучно скрита під каменем сучасного Проспекту Свободи річка Полтва. Свого часу це була суднохідна ріка, по якій плавали човни розміром з козацьку чайку. Беручи початок з багатьох природних джерел, ця річка тече і сьогодні. Захована під кількаметровим шаром «гранітного неба», вона забирає в себе всі продукти життєдіяльності сучасного міста і через південний Буг і Польщу впадає в Балтійське море. Іноді львів'яни жартують, кажучи, що це їхній найбільший сучасний внесок в європейську спільноту.

Однак Полтва кілька разів рятувала життя львів'ян. Перший раз, коли в темноті штучних проходів від німецьких військ заховалось близько тисячі євреїв. А потім – коли там переховувалось майже стільки ж українців вже від військ радянських.

Іншим цікавим з точки зору туризму видом підземель є підземні частини будинків навколо площі Ринок. Як свідчать львівські археологи, в ті часи, коли площа практично відповідала своїй назві, колосальні підземні порожнечі використовувалися торговельними гільдіями купців як складські приміщення. Відомо, що вони складаються з кількох ярусів, які зараз переважно засипанні, однак вже починають потихеньку відновлюватись і використовуватись під ресторани та кафе. Зокрема, це кафе «Венеційський лев», «Золотий вепр» та підземна частина кав'ярні «Італійське подвір'я». Одним з найстарших підземних об'єктів на вищезгаданій площі є також «Аптека–музей». Справжня історична її назва «Під чорним орлом». Це діючий вже протягом майже чотирьох століть (заснована вона була в 1735 році) фармакологічний заклад. У первозданній красі тут збереглися не тільки інтер'єри торгових залів та обладнання, але й темні катакомби підземних приміщень, де знаходиться справжня лабораторія середньовічного вченого-алхіміка, старовинна бібліотека рецептів, колекція давніх медичних приладів.

В останні роки, завдяки роботі ентузіастів були розчищені підземелля церкви Преображення Господнього.

Більшість львів'ян знають розташований поблизу центру велетенський колишній оборонний об'єкт, так звану цитадель. Насправді старовинна назва цієї висоти «гора Вроновських». У другій половині позаминулого сторіччя австро-угорський уряд викупив цю землю у збіднілої місцевої шляхти та збудував на горі міцні артилерійські кошари та бастеї, в яких згодом розмістився військовий гарнізон. Під час Другої світової там знаходився гітлерівський концтабір для військовополонених. Із тих часів на горі збереглася ціла низка підземних переходів (про це свідчать часті обвали та зсуви грунту в місцях руйнування глибоких підземних галерей). Однак всі тамтешні глибинні секрети й до сьогодні знаходяться під контролем служби безпеки. Кажуть, що ходи від колишніх артилерійських веж ведуть аж до містечка Яворів (приблизно 60 км від Львова).

Навколо Високого замку є, як мінімум, три підземні ходи в різні керунки. Один з них веде до монастиря Святого Онуфрія. На Лисій горі також знайшли підземний хід. Біля пам'ятника Івану Федорову теж можна побачити закритий підземний хід, яким можна було пройти від вулиці Підвальної до Валової. Біля пам'ятника Шевченку теж є вхід у підземний тунель, яким можна пройти аж до оперного театру.

Часто-густо підземні проходи знаходять під час будівельних робіт. Так було з підземеллями, які знайшли досить недавно і які ведуть від вулиці Князя Романа аж до Личаківської. Тож підземних проходів у місті на сьогодні є чимало, але, на жаль, жоден з них зараз не підготовлений для прийому туристів.

... Щоби був ближче до пекла...

Однак ентузіасти з галереї «Равлик» на чолі з Юрієм Гайдою показали лише верхівку і до сих пір не розгаданих таємниць львівських підземель. Як це не дивно, але пролити світло на історію підземель допомогли історики Андрій Козицький та Степан Білостоцький, які багато років досліджували кримінальну історію галицької столиці. У їхньому співавторстві вийшла книга «Кримінальний світ старого Львова». Ось деякі факти з неї.

Найбільше згадок про підземні каземати Львова відноситься до епохи середньовіччя. Вільне галицьке місто мало розгалужену систему міських та державних в'язниць, головні з яких знаходилися в пивницях ратуші. Не зважаючи на те, що це місце ув'язнення знаходилося, так би мовити, під ногами в міського начальства, у люстраційних документах вони значилися не інакше як «locus foetidus et vix tolerabilis» (місце смердюче і ледве стерпне – прим. авт. ).

У XVII сторіччі тогочасний львівський бурмістр Мартін Кампіан (який, до речі, трохи виправив нестерпні умови утримання в тогочасних пенітенціарних міських закладах) під час проголошення вироку говорив: «... Посадіть його до «холодної» в'язниці, де темно і задушливо, щоби був ближче до пекла і почув звідти галас грішників... ».

Як місця ув'язнення, у Львові використовували також підземну частину міських фортифікаційних споруд. У XVIII сторіччі в підвальних приміщеннях міського арсеналу (нині це музей «Арсенал» – прим. авт. ), утримували учасників Коліївщини – гайдамаків. Сиділи в'язні і в глибоких пивницях Високого та Низького замків (на жаль, до нашого часу не збереглася жодна із згаданих замкових споруд). Зокрема, в документах магістрату згадується, що на Високому замку для в'язнів були відведені північно-східна та південно-східна вежі, які мали назву «шляхетської» та «гультяйської». «Шляхетська» мала п'ять поверхів, а «гультяйська» – чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому підземному поверсі веж, де не було печей, а вікна знаходилися дуже високо. Засуджених опускали туди на мотузках і таким способом передавали їм їжу. До речі, нещодавно у Львівській міській раді розглядалося питання про відновлення замкового комплексу на горі Високий замок. Якщо проект буде реалізовано, цікаво, чи створять нові батьки міста в'язницю в місці її колишнього знаходження?

Підземні некрополі Львова

Середньовічний Львів мав всього 36 гектарів. Така невелика площа спричиняла багато незручностей. Окрім вузеньких (іноді не могли розійтися двоє перехожих) готичних вуличок, мандрівників того часу вражала велика кількість кладовищ та некрополів. В місті було розташовано більше сорока (!) місць людських поховань.

Туристи, які в наш час відвідують Львів і милуються принадами старовинної центральної, так званої «казимирівської» частини, напевно і не здогадуються, що розгулюють буквально по людських кістках.

Однак, середньовічні мешканці Львова зіштовхнувшись із потребою поховань на території міста, розміщували могили своїх рідних та близьких не тільки під відкритим небом на храмових кладовищах, але й глибоко під землею. Частіше всього в криптах міських церков та соборів. Найвідомішими місцями катакомбного поховання є Домініканський собор, підземелля костелу св. Лазаря. До речі, в останньому муміфіковані тіла зберігалися аж до другої половини ХІХ сторіччя. В «домініканці», як називають львів'яни цей собор, за свідченням істориків та знавців місцевих старожитностей поховальні камери під землею були розташовані в декілька поверхів. На даний момент доступ є лише до верхнього із них (там знаходяться запасні фонди Музею історії релігії – прим. авт. ) Про такий «гуртожиток» для львівських покійників стало відомо із архівних записів. У них йшлося про те, що король Речі Посполитої Ян-Казимір ІІІ Собеський в бажанні зробити місто однією із своїх резиденцій розпорядився більшість кладовищ з львівських мурів винести і підвали церков від людського праху вичистити. Виконуючи наказ монарха, міські старости тільки з підвалів Домініканського костелу вивезли 30 (!) возів людських останків.

Підземелля львівського Амура

На території сучасного Львова збереглося багато храмів та монастирських комплексів. В середньовіччі їх було набагато більше. В давнину постриг у монахи відбувався в більшості випадків примусово: туди скеровували, рятуючи від світської ганьби, невірних дружин та розпусних доньок львівські патриції, там спокутували гріхи місцеві гультяї та любителі дуелей. Однак навіть за високими монастирськими стінами панували земні пристрасті. Одна і львівських легенд стверджує, що між чоловічим та жіночим кляшторами (монастирями – прим. авт. ) бернардинів та кларисок існував підземний хід, який прорили монахи, щоби вдаватися до плотських втіх. Причому, говорять, що цю підземну галерею першими стали рити монашки-клариски. Зараз туристи можуть побачити обидва цих монастирі, вони розташовані трохи вище Порохової вежі на вулиці Підвальній у Львові. Однак чи існувало насправді це «амурне» підземелля, достеменно не відомо.

Беовульфи підземного Львова

Практично у всіх народів Європи збереглися легенди про двобій героя із змієм-драконом. У Львові власних версій «сказання про Беовульфа» аж дві, і обидві пов'язані із підземним світом міста. Перша із легенд львівського фольклору розповідає, що в печері на Святоюрській горі (зараз там розташована церква святого Юрія) жив велетенський змій, який дошкуляв місцевим жителям і харчувався лише гарненькими дівчатами. Допомогли місту позбутися цього лиха, за різними джерелами, чи сам святий Юрій-Змієборець, чи то святий старець, який молитвами приголомшив Дракона-сатану. Як би там не було у давнину, але зараз гості Львова дійсно можуть побачити на Святоюрській горі грот, в якому нібито жив змій. Існує під храмовим комплексом і ціла низка багатоярусних підземель. Не виключено, що деякі з них природного походження і облаштовані людиною для власних потреб.

Друга «прописка» львівського Змія-Горинича – це так звана Медова Печера. Вона розташована в районі міста під назвою Майорівка. Насправді ця не досить глибока підземна порожнина рукотворного походження. Це каменоломня, звідки видобували камінь для міських будівельних потреб. Але схильні до всього містичного і загадкового, львів'яни «оселили» змія в непривітних глибинах Медової Печери. За легендою, місцевим переможцем змія став не лицар і не святий, а звичайний хлопець-ремісник Грицько.

Доторкнутись до рук древнього майстра

Одним з небагатьох підземель, куди сьогодні можна потрапити, не порушуючи закон і без зайвого ризику для свого життя, є підвали костелу Петра і Павла, що був збудований єзуїтами у 1610-1630 роках. Подорож у минуле починається з залізної хвіртки, що закрита на справжній, цілком діючий замок 18 сторіччя. Всього один оберт велетенським ключем – і подорож починається. Про ці підземелля, як і про багато інших, ходить чимало як драматичних, так і курйозних легенд. Скажімо, радянські археологи стверджували, що під час розкопок вони знайшли тут дибу у вигляді шибениці та набір спеціальних інструментів для катувань (залізні кліщі, металеву маску з патрубком, з допомогою якої до рота віровідступників заливався окріп чи розплавлене олово). Однак сучасні історики відносять ці «знахідки» скоріше до політичних «лякалок» того часу, ніж до історично достовірних фактів.

Вражає унікальна цегляна кладка мурів, адже на багатьох цеглинах (гладанках) і досі збереглись відбитки пальців древніх майстрів (технологія виробницва була такою, що майстер заливав у дерев'яну форму сиру глину, а потім шліфував її, гладячи зі всіх боків руками. Тому ми сьогодні можемо одним дотиком руки «потиснути долоню» древньому майстру. Не менш видовищними є рештки фресок на стелі.

В одному із залів підземелля, на окремій лаві експонуються деякі знахідки, що були виявлені під час розчищення тунелів. Це рештки побутових речей тих часів. Однак головна інтрига полягає не в цьому.


Фауст та Дракула львівських підземель

Наймістичнішим і найзагадковішим об'єктом цього підземелля є зроблений з суцільної кам'яної брили саркофаг. Вага лише однієї його кришки понад 600 кілограмів. Гріб призначався для архієпископа Вижицького, про це свідчать надписи латиною на самому саркофазі та деякі документальні свідоцтва. Однак, наскільки реальним є сам факт поховання, невідомо. Ні праху архієпископа, ні даних, що він був похований деінде, немає... А сам саркофаг має суттєву тріщину, крізь яку можна або пролізти всередину, або вибратись назовні. Легенда каже, що в роду Вижицьких чоловіки мали непомірну фізичну силу. Тому цілком реально, що самого пресвятого отця поховали таки заживо в летаргічному сні, однак, проснувшись, він зміг дати собі раду. В середньовічних документах також є згадки про те, що рід Вижицьких, звідки походив згаданий архієпископ, ніс на собі прокляття. Один з шляхтичів навіть покінчив життя з допомогою срібної кулі, бо підозрював себе у схильності до вампіризму. Отож не виключено, що священнослужитель вибирався з труни.

Інший випадок потойбічного характеру, який приніс похмуру славу цим підземеллям, – це угода одного монаха-ієзуїта із дияволом. Легенда стверджує, що місцева духовна братія за надмірну гординю та пихатість примусово зачинила в келії одного із монахів. Під час такого усамітнення монаха відвідав невідомий чоловік в одязі міщанина. Після цього ченець із келії зник. Знайшли лише клаптик паперу, підписаний кров'ю. За свідченнями церковних фахівців того часу, це був так званий цирограф (угода людини і диявола – прим. авт. ). Однак чи насправді монах підписав угоду з нечистим, чи просто йому набридло нуднувате монастирське життя і він втік за допомогою світського спільника, так і залишилося невідомим.

http://status.net.ua/zahid/releases/turyzm/mapa/182.html

Несподівано знайшов цікаву підбірку статей про Львів на форумі Львівської залізниці
http://www.railway.lviv.ua/forum/viewforum.php?f=14

[9П-460]

Паровоз 9П-460 - пам'ятник при в'їзді до локомативного депо Львів-Захід. Район вулиць Таллінська - Широка
Виробник: Ордена Трудового Красного Знамени завод им.Дзержинского. г.Муром
Рік: 1954
Колея: 1524 мм
Вага: 54, 55.2 т
Наванаження на вісь: ~18 т
Швидкість: 35 км/ч
Народна назва: Клоп

Паровоз типу 9П - єдиний маневровий паровоз, що вироблявся серійоно в значній кількості. Збудовано біля 3188 шт.
За матеріалами http://scado.narod.ru/catalog/r_p_9p.htm

-----
Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Танк-паровоз серии 9П
Танк-паровоз — паровоз, не имеющий отдельного тендера. Запас воды и топлива хранится на самом паровозе. Танк-паровозы имели ограниченное применение в местах, где от них требовалась большая подвижность и были постоянно доступны топливо и вода. Например, в СССР по схеме танк-паровозов строились маневровые паровозы серии 9П. В качестве модификации 9П также изготавливались т. н. «бестопочные» паровозы, предназначенные для работы на пожароопасных производствах. Такой паровоз заправлялся паром от внешнего источника и дальше работал некоторое время до падения давления в котле.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D0%BA-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7


-----
Історія виробництва паровозу серії 9П:

В 1878 году невский завод построил первый отечественный маневровый локомотив с осевой формулой 0-3-0. У этого паровоза не было тендера. Небольшой угольный ящик располагается сзади будки машиниста, а водяные баки (танки) монтировались на раме слева и справа от котла. Локомотивы такой конструкции получили название танк-паровозов. В последующие годы их строили коломенский (с 1885 г.), сормовский (с 1913 г.), брянский (с 1927 г.) и другие заводы. Но наибольшее распространение в промышленном транспорте нашел паровоз типа 0-3-0.
Бурное развитие тяжелой промышленности в годы первых пятилеток увеличило потребность в мощных танк-паровозах. Особенно нужны были эти машины для обслуживания доменных печей Магнитогорского и Кузнецкого металлургических комбинатов. Однако приспособить паровозы старых конструкций к новым технологическим условиям с широким применением сварки, литья и штамповки было трудно. Для выпуска большого количества промышленных паровозов необходимо было сделать новые проекты. В 1934 —1935 годах Локомотив-проект Наркомата тяжелой промышленности разработал три типа танк-паровозов: 4П с осевой формулой 0-2-0 и нагрузкой на ось 13 т, 5П с осевой формулой 0-3-0, сцепным весом 73,4 т и перегревателем пара и паровоз 9П с осевой формулой 0-3-0 и сцепным весом 45 т. Последний оказался наиболее приемлемым, и его решили запустить в серийное производство.
В 1936 году Коломенский паровозостроительный завод построил первые 55 локомотивов серии 9П. На них стояла двухцилиндровая паровая машина одиночного расширения, работавшая насыщенным паром. Для максимального упрощения конструкции были применены одинаковые и взаимозаменяемые левый и правый цилиндры. Поршни и цилиндры отливались из чугуна. Трущиеся детали кривошипно-шатунно-го механизма подвергались цементации и высокочастотной закалке. Чтобы паровоз легко вписывался в кривые пути с радиусом всего 40 м, средняя пара колес была без реборд.
Эксплуатация первой партии паровозов 9П выявила недостатки некоторых узлов. Поэтому, когда в 1939 году коломенский завод получил задание возобновить их выпуск, конструкторы завода внесли в рабочие чертежи необходимые изменения, чтобы устранить замеченные в период эксплуатации недостатки. В обновленном варианте был увеличен объем водяных баков с 5 до 6,5 куб. м, установлен паросушитель, на машине было смонтировано оборудование для электрического освещения и внесены другие улучшения.
На этом, по существу, была завершена доработка проекта паровоза типа 9П. В 1939 — 1941 годах такие локомотивы строил только Коломенский паровозостроительный завод, а с 1940 года их стал выпускать и новочеркасский. В 1946 году Муромский паровозостроительный завод также освоил выпуск этих машин. Кроме того, здесь создали новую интересную модификацию. Используя основные агрегаты паровоза 9П, муромские конструкторы спроектировали бестопочные паровозы, получившие обозначения БП-4. Они предназначались для работы на по-жаро- и взрывоопасных объектах. У этих локомотивов котел выполнял роль парового аккумулятора, который наполнялся паром от специального котла, а затем пар расходовался во время работы в опасном месте. В 1955 году муромский завод осуществил дальнейшие усовершенствования паровоза 9П, устранив выявленные при длительной эксплуатации машин недостатки.
Танк-паровозы серии 9П коломенского, новочеркасского и муромского заводов работали на путях многих заводов, рудников и строек страны. Машинисты и ремонтники были довольны этими неприхотливыми машинами, которые могли работать практически на любом топливе: угле, нефти, торфе и дровах. При обслуживании и ремонте их не требовалось ни сложного оборудования, ни дефицитных материалов.
В нашей стране танк-паровоз типа 9П был наиболее совершенным промышленным паровозом.
http://brestobl.net/virtur/04zdt/177.html

Пропоную тут обмінюватись інформацію про те, де і що цікавого можна побачити на тему залізничного транспорту та його історії в нашому місті.

Офіційний сайт Львівської залізниці http://www.railway.lviv.ua

Історія Львівської залізниці:
http://www.railway.lviv.ua/index.php?section=1&link=3
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.history&lng=uk

Сьогодення:
http://www.railway.lviv.ua/index.php?section=1&link=4
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.today&lng=uk

Карта:
http://www.uz.gov.ua/?m=all.road.lviv.mapa&lng=uk

Личаківська

П'ятниця, 04 травня, 2007 року, № 75 (145)
http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/05/04/23262/

Вулиця Личаківська, яка прямує на захід від центру міста – єдина з головних львівських артерій, яка зберегла свою назву із ХVI століття (вперше згадується 1573 року).

Також зберіг донині свою назву й увесь район Личаків. Найбільш імовірно, що Личаків – це перекручений Лютценгоф (двір німецьких колоністів Лютців).

Інша теорія виводить назву вулиці від личаків – солом'яного взуття найбідніших міських верств. Цілком можливо, що назва Личаків утворилася внаслідок обох цих мовних впливів. Із XV століття це була Глинянська Дорога, бо йшла до міста Глиняни, під час німецької окупації вулиця називалася Остштрассе (Східна), а з 1944-го йменувалася Леніна, на честь російського комуністичного диктатора Владіміра Лєніна (1870-1924). Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм, нові забудови.

До 1990-х на початку вулиці на розі з Радянською (тепер – Винниченка) висіла меморіальна дошка на честь сторіччя від дня народження Лєніна, встановлена 1970 року. Під №1 за польських часів була фабрика парасоль і ціпків Кунста та годинникарська майстерня Бактрога, за радянських – магазин мисливського приладдя і ремонт взуття, тепер тут крамниця одягу, магазин "Продукти" й магазин спиртних напоїв "Забава". Адресу Личаківська, №2 мав за часів СРСР виставковий зал сучасного мистецтва, нині це Музей сакральної барокової культури, який міститься в колишньому костелі кларисок із входом з площі Митної. Цю ж адресу має один із найстаріших радянських навчальних закладів у Львові – Автомобільно-дорожній технікум. У будинку №3 за польських часів була Спілка власників нерухомості, друкарня та літографія Міллера і Нойманна, редакція газети "Львов'янін", а також аптека "Під Цезарем" Антоні Ербара, нині тут залишилася аптека, від радянських часів також облаштували навчально-експериментальну друкарню Поліграфічного інституту (тепер – Українська академія друкарства).

У будинку №4 від 1950-х була фотоартіль "Трудфото" та меблева артіль "Універсал", нині тут "Картопляна хата" й бутик жіночого одягу "Жозефіна". Під №6 за радянських часів був магазин "Продторг", останніми роками тут працював кафе-бар "Амальтея", а нині – відділення "Кредобанку". В будинку №7 за Польщі була розташована Перша крайова фабрика білизни "Леополь", магазин одягу Шранца й кінотеатр "Метро", зараз тут туристична агенція, гральні автомати, приватний нотаріус і виготовлення пам'ятників. Під №8 до війни була крамниця одягу Табока та біжутерія Янчара, тепер – магазин "Тканини". У будинку №9 за польських часів містилися кондитерська Кесслера і Товариство правничого захисту, від 1950-х – сосисочна та книжковий магазин "Знання", останніми роками – магазин побутової хімії, нині тут салон краси й магазин мобільного зв'язку "Евросеть".

У будівлі під №10 за польських часів було фотоательє "Аполло", крамниця дамського одягу "Полонія" Шляйхера та магазин одягу Домніка, від 1950-х – перукарня, згодом – кафе-бар "Галичанка", який існує донині. Крім того, в новітні часи тут облаштували магазин одягу "Натан". У будинку №11 за Польщі була цукерня Пітолая і молочарня Лисик, у 1950-х – артіль "Харчовик", нині – магазин "Продукти" й адвокатська контора. Під №12 за Польщі містилися крамниця жіночого одягу, ресторан Айнштайна, галантерея Вассермана, а також фотоательє Шпехта, від 1950-х була універсальна майстерня і ательє мод 2-го розряду, на місці якого нині будинок моди Степана Тесляка. В будинку №14 за Польщі був ресторан Кребса, від 1950-х – артіль "Фотохудожник", нині – салон мобільного зв'язку.

Під №15 за польських часів була редакція газети "Правда" й ательє дамських капелюхів Лукасевича, донедавна тут містився овочевий магазин, а нині – продуктова крамниця та магазин "Алкоцентр". Під №16 від радянських часів розташувався хлібний магазин, який на початку ХХІ століття одержав назву "Хлібна хата". У будинку №17 за польських часів була перукарня Тляппа, від 2006-го тут обладнали магазин "Новий світ вікон і дверей". Під №18 у 1950-х був ремонт одягу і панчіх, а від 1970-х – ательє ремонту взуття "Хвилинка". У будинку №19 за Польщі була перукарня Шніцера і магазин шкільного приладдя Бранда, від радянських часів і донедавна тут працювало трикотажне ательє, від 2006-го тут кафе "Домашні страви".

Під №19-а за Польщі був ресторан Домбровського, за радянських часів – пральна фабрика №2, останніми роками тут працювала крамниця електротоварів "Люмен", нині – магазин-салон швейних машин Brother і магазин міцного взуття "Трактор". У будинку №20 від 1950-х міститься перукарня. Чотириповерховий будинок №21 спорудили наприкінці 1950-х у стилі "хрущовського ренесансу". Під №22 за Польщі було ательє дамських капелюхів Софії Хом'як, крамниця взуття Анісдорфа та ресторан Кордона, в радянські часи – магазин продуктів "Верховина" і крамниця, яка спочатку називалася "Все для жінок", а потім "Товари для жінок". Тепер обидва магазини переобладнують.

У будівлі №24 за Польщі була цукерня Геммерлінґа, за радянських часів – Штаб добровільних народних дружин Червоноармійського району, шашлична, ремонт взуття і ремонт годинників, нині – фірмовий магазин горілчаного заводу. Під №24-а за Польщі містився ресторан Енґелькрайса, від радянських часів на куті з вулицею Чехова була доволі відома в цьому районі варенична, в цьому ж будинку міститься банк "Ренесанс Капітал". Під №26 за Польщі був Військовий шпиталь, за радянських часів він називався Обласний військовий госпіталь ПрикВО, тепер це Центральний військовий клінічний госпіталь (вхід із вулиці Кравчука). У будинку №29 до війни містилася редакція газети "Світ Академічний", зараз тут туристична агенція "Амфітрита". Під №31 за радянських часів була їдальня, нині – фірма операцій із нерухомістю "Дунай".

Під №32 за Польщі була торговельна спілка Ruch Handlowy, від 1950-х – книжковий магазин, згодом – крамниця "Канцтовари", тепер тут магазин господарських товарів і "Крамниця ювеліра". На розі будинку – меморіальна таблиця у пам'ять про те, що тут 25 травня 1944 року німці заарештували поета Олега Ольжича, заступника голови проводу Організації Українських Націоналістів. У будинку №34 за Польщі був літографічний заклад "Літос", крамниця письмового приладдя Клари Кнопф і майстер біжутерії Раушер, за радянських часів – продуктовий магазин, нині – крамниця електротоварів і відділення "Кредобанку".

Ілько Лемко

Звіт в студію!
Нажаль я далекий від спелеології, але було б дуже цікаво почитати :)

Дивився вхід на вихідних у компанії з киянами. Теж проповзли до завалу з іншої сторони :) , біля дороги, добре вгадується провалля яким закінчується хід. Була велика надія на люк поряд з кінцем ходу з сторони дороги. Люк виявився кабельним :(

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/27/23200/

П'ятниця, 27 квітня, 2007 року, № 73 (143)
Горішній Личаків-2
Паралельно до Мучної від Личаківської догори на північ іде тупикова вулиця Козланюка, названа так 1966 року на честь Петра Козланюка, українського галицького письменника (1904-1965). Із 1913 року вона називалася Війтівською, під час німецької окупації – Грінченкоґассе на честь українського літературознавця, а за радянських часів із 1946-го була Маріупольською.


Вулиця має житлову забудову в стилі конструктивізму другої половини 1930-х років. Під №17 у будівлі 1950-х років міститься Художньо-виробничий комбінат. Під №26 – монастир Згромадження сестер святого Йосифа, збудований наприкінці 1990-х років.

Від Личаківської догори до залізничної станції Личаків простяглася вулиця Копальна, яка називається так із 1871 року. Вона має декілька особняків і дев'ятиповерховий багатоквартирний будинок (№6), споруджений наприкінці 1960-х. У неіснуючому тепер будинку за адресою вул. Копальна, №1 у 1950-х була неповна середня школа №64 з російською мовою викладання.

Копальна завершується вулицею Станція Личаків, яка має цю назву з 1955 року. Під №2 – залишки будівлі залізничної станції, зараз тут квартири, під №1 – багатоквартирний дев'ятиповерховий будинок кінця 1960-х. Залізнична станція Личаків на початку ХХІ століття практично не функціонує. У 1970-х роках улітку звідси ходили електрички до Комсомольського озера (тепер Винниківське), однак цей маршрут швидко закрили.

За Копальною паралельно до Личаківської пролягає невеличка тупикова вулиця Долішня, яка має цю назву з 1933 року, а до того з середини ХІХ століття її називали Кривчицькою, бо звідси починалася дорога до села Кривчиці. На початку вулиці в 1990-х роках обладнали сучасний арештмайданчик для автомобілів, тут є евакуатор, автопродаж та автострахування. За останнє десятиліття вигляд спокійної й тінистої приміської вулиці дуже змінився: поряд із декількома одно- та двоповерховими особняками старої та найновішої архітектури тут залишився єдиний двоповерховий будинок (№5) кінця ХІХ століття у стилі віденського класицизму.

Вулиця, яка є останньою перед колишньою Личаківською "рогачкою" – Козика, одержала цю назву 1992 року на честь українського живописця Михайла Козика (1879-1947). Із 1934-го мала назву Соліковського на честь львівського римсько-католицького архієпископа Димітра Соліковського (1583-1603), а з 1946-го – Давидова на честь офіцера, Героя СРСР, який загинув під час Другої світової війни. Вулиця з'єднує Личаківську та вулицю Колумба. Забудова здебільшого особнякова.

Нижче Личаківського парку від Личаківської на південь відгалужується невеличка тупикова вуличка Россі, названа так 1950 року на честь російського архітектора Карла Россі (1775-1849). Від 1871-го вона називалася Вітрякова, від 1938-го – Сєрадського, в часи німецької окупації – Райтшульґассе, 1944 р. – знову Сєрадського, а з 1945-го – Вітрякова. Вуличка має цікаву унікальну одноповерхову забудову другої половини ХІХ століття в стилі класицизму.

Від Личаківської на південь до Ботанічного саду Львівського національного університету ім. Івана Франка простягається вулиця Марка Черемшини, названа так 1946 року на честь українського письменника (1874-1927). До 1871-го мала назви Цетнерівка, Личаківська бічна та Піски на Личакові, з 1871-го – Цетнерівська, з 1936 р. – Дунін-Вонсовича на честь Збіґнєва Дунін-Вонсовича, ротмістра польських Бригад Легіонів, який загинув у бою з російською армією 1915 року, під час німецької окупації – Дорошенкоґассе, у 1944-1945-х епізодично була Хорольською та знову Дунін-Вонсовича. Житловий шестиповерховий будинок №1 збудовано 1968 року. 2005-го знесли оригінальний одноповерховий житловий будинок №3 з фігурою святого Флоріана (охоронця від пожеж) у ніші на фасаді, на його місці споруджують новий. П'ятиповерховий будинок №6 збудований у конструктивістському стилі у 1960-х роках. Під №17 – спорткомплекс Інституту фізкультури із входом з боку Личаківської, за польських часів це був стадіон "Сокола". Комплекс будівель, прилеглих до стадіону, перебудували в 1950-х роках. Під №31 – споруджений у 1970-х спорткомплекс Львівського національного університету
ім. Івана Франка та стадіон із будівлями 1960-х років. На стіні спорткомплексу – меморіальна таблиця, встановлена 1 грудня 2001 року на честь утворення в ЛНУ 22 вересня 1911 року спортивного товариства "Україна". Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм 1930-1970-х років, сецесія, одноповерхова садибна забудова.

Черемшини з Погулянкою з'єднує вулиця Банаха, названа так 1946 року на честь польського математика Стефана Банаха (1892-1945), одного з творців львівської математичної школи. Наприкінці XVIII століття це була Дорога біля цвинтаря, потім вулиця називалася На Цетнерівці, з 1871-го – Мазурівка, за часів німецької окупації – Мауерверк, у 1944-1946-х – знову Мазурівка. До початку 1970-х вулиця закінчувалася, не доходячи з гори до "Цвинтаря Орлят". Після того, як 1971 року зруйнували польський меморіал, через територію цвинтаря проклали дорогу до Погулянки. Забудов вулиця практично не має.

Від Черемшини на схід відгалужується невелика тупикова вулиця Кобзарська, яка одержала цю назву 1950 року. За польських часів вона називалася Цетнерівською бічною та Цетнерівською. Забудова здебільшого особнякова. Від Черемшини на захід відходить вулиця Кутова, названа так 1950 року. З 1930-го називалася Піярів бічна, з 1934-го – Кадиєґо. Тепер вулиця має здебільшого нові забудови, багатоквартирний житловий будинок №8 споруджений у 1988-1989 роках.

Від Черемшини на схід іде тупикова вулиця Цетнерівка, названа так на честь Белзького воєводи Ігнатія Цетнера, який наприкінці XVIII століття впорядкував у цій місцевості парк – нині Ботанічний сад ЛНУ. З 1910-го вулиця мала назву Варненьчика на честь польського короля Владислава ІІІ Варненьчика (1424-1444), за часів німецької окупації – Федьковичґассе, в 1944-1946-х – знову Варненьчика, а з 1946-го – Фізкультурна, бо огинала стадіон Інституту фізкультури. Забудова вулиці двоповерхова у стилі віденського класицизму, конструктивізму, є нові забудови початку ХХІ століття.

Ілько Лемко

Адреса: Коперніка, 40 (якщо я не помиляюсь :) ) . Там справа будівля і на її воротах зараз прикріплений аркушик з написом "40а".

і, якщо не помиляюсь, там сидить укрзахідпроектреставрація :)

BlackFlame, соррі, не туди клікнув коли писав цей коментар :\

Ф.Фридман Винищення львівських євреїв
Zaglada Zydow Lwowskich (1945)

Джерело: http://www.mankurty.com
http://www.mankurty.com/fridpl.html
http://www.mankurty.com/fridua.html
http://www.mankurty.com/fridru.html

Копії:
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/pl.txt
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/ua.txt
http://explorer.lviv.ua/lib/ZagladaZydowLwowskich/ru.txt

Підземелля старого Львова


Для того щоб взнати щось нове для себе, не обов'язково їхати в далекий Тайланд. Навіть на мапі знайомого міста є білі плями. Тим більше, такого міста, як Львів. Підземний Львів схожий на великий мурашник. Знавці стверджують, що схожими ходами можна вільно пересуватися під центром міста. деякі з таких тунелів були покинуті на століття, і тут інколи можна знайти людські останки.

Підземелля церкви Преображення - у самому центрі Львова. Звідси вільно можна дістатися до будинку, розташованого на сусідній вулиці. Більшість таких коридорів закинуті, але деякими можна пересуватися й досі.

В часи СРСР спецслужби заборонили вивчення львівських лабіринтів. Тепер же вони викликають велике зацікавлення археологів.

Петро Радковець, краєзнавець: "Для сучасних археологів - тут просто непочатий край роботи. Тут можна навiть знайти останки людей. Ось тут, в стiну вмурованi людські зуби, костi, а також предмети людського побуту. Цi пiдземелля можуть розповiсти спецiалiсту надзвичайно багато цiкавих iсторiй".

Схожих загадок у цих лабіринтах дуже багато. Підвали будинків на центральній площі Ринок також з'єднані підземними коридорами. Але на даний час багато з них просто завалені сміттям, а деякі знаходяться в аварійному стані.

Іван Радковець, краєзнавець: "В такому станi, в якому ми бачимо тi, в яких ми є - дуже їх мало. Це фактично одиницi. А от перспектива вичистити, прибрати тi решта - це могло би дати мiсту великi перспективи - i як туристичнi, i водночас краще пiзнавати своє мiсто i мешканцям Львова".

Брати Радковець - Петро та Іван - з дитинства спускались в підземелля. Кажуть, тут можна організувати цікавий туристичний маршрут. Під монастиром ієзуїтів вони розкопали цілу мережу галерей, тут же знайшли унікальний алебастровий саркофаг ХVIII століття. А ще брати вірять, що цими коридорами досі вештається привид Чорного Монаха, який продав душу дияволу.
Мастер Борщьов
10.02|04:11 | Культура


http://news.ce.lviv.ua/news/?id=6684

джерело: www.karpaty.net.ua № 5 (11), жовтень-листопад 2006
http://www.karpaty.net.ua/articles_11/lychakiv.php

Вулицями Личаківського некрополя
текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

Сотні й тисячі туристів щороку відвідують один з найстаріших в Європі Личаківський цвинтар. І сила, яка перемагає страх смерті, нехай давньої та чужої, яка спонукає зачудовано блукати алеями кладовища, розглядаючи надгробки — Краса.

За цісарським наказом...
Навряд чи хтось із львівського магістрату піклувався про естетичну складову в далекому 1783 році, коли за наказом цісаря Йозефа ІІ було ліквідовано всі прицерковні цвинтарі в межах Львова. Мотивували це рішення санітарними нормами, прийнятими в просвітницькому XVIII столітті.

Для чималого навіть на ті часи міста виділили чотири ділянки землі за межами Львова. Галицьку столицю поділили на дільниці, і мешканцям Середмістя та IV дільниці дісталося старе кладовище в передмісті Личаків (трансформоване з Luetzenhof), де в XVI столітті ховали померлих від мору. Його офіційно відкрили у 1786 році. Тоді цвинтар займав теперішні поля 6, 7, 9,10 та 14.

В Середмісті жили і помирали далеко не бідні люди. Саме тому вже з перших років свого існування Личаківський цвинтар перетворився на головний некрополь Львова. Такий статус кладовища зберігся дотепер. Ховали тут лише поважних громадян: священиків, політиків, військових. Так було аж до повоєнного часу, коли радянська влада відкрила елітний цвинтар для масових поховань. Мародерство і вандалізм розквітли буйним цвітом: легенда про поховання цілої магнатської родини в золотих (начебто) черевиках не давала спокою шукачам легкої наживи. Особливо постраждала дальня частина некрополя. Часом вранці працівники кладовища знаходили просто на доріжках цвинтаря труни з похованими. А огорожі більшості могил стали здобиччю мисливців за кольоровими металами.

Та повернімося в більш ранні часи. Своєрідна популярність Личакова була такою значною, що кілька разів (в 1804, 1808, 1856 роках) некрополь доводилося розширювати — і зараз його площа складає 42 гектари. До речі, перетворити Личаківський цвинтар з міста мертвих в місце відпочинку живих вирішили ще в 1856 році. Тоді університетський ботанік Карл Бауер впорядкував територію, проклав тут доріжки та алеї. І з похмурого королівства смерті постав своєрідний парк для меланхоліків та романтиків. Парк, багатий на чудові класицистичні скульптури авторства Гартмана Вітвера, Антона і Йогана Шімзерів, більш пізні роботи Юліана Марковського, Тадеуша Баронча, Леонарда Марконі.

Вулицями міста мертвих
На Личакові неважко заблукати. Мало хто навіть із львів'ян може похвалитися тим, що добре орієнтується на 86 полях цвинтаря. Спочатку все просто. Доїжджаєш 7-м чи 2-м трамваєм до вулиці Мечникова, проходиш через нео-готичну браму, зведену в 1875 році (на вході доведеться купити квиток на цвинтар) — і перед тобою декілька алей. Можна обмежитися найпопулярнішими місцями, можна скласти свій маршрут.

Кілька хвилин на огляд показних каплиць, що оточують площу біля вхідної брами (мавзолеї Суходольських, Кисельків, Кшечуновичів, Адамських, Моровських і Лодинських) — а далі вже на власний розсуд.

Ліворуч — поле 1, своєрідний пантеон найвизначніших львів'ян, поховання ХІХ сторіччя. Тут лежать письменники, художники, науковці. Мало хто знає, але первісне поховання Івана Франка знаходилося саме тут, у гробівці родини Свачинських. На сусідньому з першим 59-му полі — могили історика Івана Крип'якевича (1886-1967 роки) та письменниці Ірини Вільде (1907-1982).

Пантеоном цю ділянку Личакова називають ще й через увінчаний орлом обеліск повстанцю Юліану Ордону (проект Тадеуша Баронча). Свою поезію присвятив цьому герою оборони Варшави в 1831році Адам Міцкевич. Помер Ордон в 1887-ому у Флоренції, а його останки перевезли на Личаківський цвинтар через дев'ять років.

Орієнтиром для багатьох (5 поле, неподалік від центральної брами) є скульптура Каменяра, що «лупає сю скалу» на могилі Івана Франка (скульптор Сергій Литвиненко). Навпроти — пам'ятник «будителю Русі» Маркіяну Шашкевичу. Якщо від франкової могили пройти праворуч, через четверте поле до 57-го, натрапимо на кладовище учасників польського повстання 1830-1831 років. Якщо взяти ліворуч біля пам'ятника протопресвітеру Гавриїлу Костельнику (1886-1948), знайдемо найдавніші поховання кладовища (поля 6-10) — царство жриць з лакримаріумами (ритуальними посудинами для сліз) та сумних геніїв смерті. Дорогою зустрінуться нео-готичні поховання вірменських архієпископів. Чомусь саме біля них завжди найбільше туристів з фотоапаратами.

Здається, ділянки поблизу брами — найбагатші на відомі імена. Володимир Івасюк, автор «Червоної Рути». Марія Конопницька, поетеса, авторка популярної казки про сирітку Марисю. Олександр Чоловський, історик, директор Львівського архіву, легендарна для сучасних краєзнавців постать. Це він першим описав замки Галичини. Стефан Банах, професор-математик. Зиґмунд Горголевський, архітектор, автор споруди Львівської Опери. Була одна цікава, пов'язана з ним історія.

За Оперу Горголевського нагородили орденом — унікальний випадок для Австро-Угорщини. Та загнана в підземний бетонний тунель львівська річка Полтва, над якою виріс красень-театр, мало не зіпсувала репутацію майстра. Будинок осів на півметра, тріснула стіна біля сцени. Горголевський раптово помер, і поповзли чутки про його самогубство: мовляв, боявся за своє творіння, не витримав ганьби від Полтви. З часом з'ясувалось, що відбулося природне тимчасове просідання конструкцій...

Легенди і бувальщини Личаківського цвинтаря
Ще одне примітне місце неподалік входу — мавзолей горілчаного магната Юзефа Адама Бачевського, споруджений в неоренесансному стилі в 1911 році. Коли власник титулу «Постачальник цісарсько-королівського двору» смертельно захворів, то спеціально замовив у Парижі хитрий пристрій, за допомогою якого після смерті... самостійно дістався до місця свого вічного спочинку. Катафалк начебто їхав позаду покійника, а в труну Бачевський влігся вже на цвинтарі — за допомогою все того самого пристрою...

На 70 полі ще один величний мавзолей — Фелікса Барчевського, зведений його сином Петром-Володимиром Пробусом, найбагатшою людиною на Поділлі. Велет-склеп — єдине тепер нагадування про казкові багатства цієї родини. Після себе Барчевський залишив на доброчинність і науку 700 000 гульденів готівкою: по 50 000 на стипендії студентам Львівського і Краківського університетів, 500 000 — на щорічну премію за художні та історичні твори, 30 000 — на посаги бідним дівчатам, 15 000 — учням Львівської консерваторії тощо. І якщо б хтось з нащадків мецената задумав опротестувати заповіт, його б негайно позбавили спадщини.

Неподалік — один з найпоетичніших надгробків. Спляча молода жінка, Юзефа Марковська, що померла ще в 1877 році, притягує погляди і породжує дивні перекази, в яких її називають чомусь Барбарою і висувають кілька версій її смерті. За одною, вона була акторкою і померла під час вистави. За іншою — отруїлася, коли дізналася, що коханий зраджує її. А в польських джерелах зустрічаються згадки, що там взагалі поховано чоловіка, Станіслава Зборовського...

Більш як 300?000 похованих, понад дві тисячі гробівців, майже півтисячі скульптур, серед них значна частина високомистецьких — статистика некрополя. Найстаріші надгробки датуються 1787 і 1797 роками. Серед новіших гробівців теж трапляються справжні шедеври, як-от довгоногий бронзовий Орфей, що сумно торкається струн своєї ліри (надгробок оперної співачки Соломії Крушельницької). Є надгробки незвичні: біля погруддя лікаря Юзефа Івановича вічно на варті його віддані пси Плутон і Нерон. Є поховання скромні, але з незвичною історією, як от могила Францішка Заремби. Цей солдат армії Костюшка помер на 112 році життя.

З 1990 року Личаківський цвинтар має статус історико-культурного заповідника. Місто мертвих з чи не півмільйонним «населенням» зараз нечасто приймає нових «жителів», але трапляються і винятки: тут поховано рештки Георгія Гонгадзе. У 2000 році багатотисячний натовп проводжав тут в останню путь композитора Ігоря Білозіра.

Окрема тема — воєнні меморіали. Їх декілька: поховання воїнів Червоної Армії, Меморіал визвольних змагань українського народу, поруч — так званий «Цвинтар Орлят» (польські військові поховання 1918-1920 років). Є тут і поховання жертв терору НКВД у 1941 році (поле 82). В братській могилі спочивають 205 українців, 21 поляк, 6 німців, 14 євреїв, 5 росіян.

На кладовище із заліковою книжкою
Міста мертвих живуть схожим життям, як і міста живих. Народжуються, існують і помирають. Нечастий випадок — цвинтар, чия історія нараховує вже понад два століття. В такому місці концентрація надгробків, доль, легенд і чудес часом є надмірною. Ну ось, погляньте...

Одні студенти перед заліками та іспитами ходять на консультації, інші — на Личаківський цвинтар. До Миколи Чарнецького. Кажуть, під час сесій землю на могилі цього греко-католицького єпископа, беатифікованого в 2001 році1, доводилося кілька разів досипати. Студенти вірили в те, що мученик, чиї останки перепоховали на Личакові в 1960-х роках, обов'язково допоможе, а земля на його могилі має чудодійні властивості. Такої ж думки і деякі хворі, які безпомилково знаходили поховання Миколи Чарнецького серед тисяч інших. Біля прикрашеного рушниками мальтійського хреста цілодобово палали свічки, до скромної могили вели вказівники.

Історія Ванди і Артура
А найпопулярніша легенда Личакова про Любов. Її герої — відомий польський художник-реаліст Артур Гротгер (1837-1867) і його наречена Ванда Монне. Банальна історія. Знайомство на балу, прогулянки алеями Личакова, де Артур зізнався, що хотів би тут бути похованим, народження симпатії... З цієї симпатії виросла гаряча любов. І коли бідний, хворий на туберкульоз Гротгер помер у Франції, куди їздив, як сказали б зараз, «на заробітки», 17-річна Ванда продала всі свої коштовності і привезла труну з тілом коханого з Пер-Лашезу у Львів. Дівчина теж трохи малювала, і за її ескізом відомий скульптор Паріс Філіппі виготовив надгробний пам'ятник Гротгеру. Але гроші за нього не взяв. А медальйон з портретом коханого Ванда виготовила власноруч. Зажурену фігурку дівчини на могилі художника зусібіч обступили сучасні стандартні надгробки. Та туристи, особливо польські, віднаходять потрібне місце, приносять живі квіти.

Тут же, на Личаківському некрополі, можна знайти скромний надгробок із написом «Ванда Монне. 1850-1923». Екскурсоводам канви цієї сумної історії досить для розповідей про привидів Артура і Ванди, яких начебто хтось бачив у місячні ночі. Історія любові без хепі-енду сама неначе проситься про таке загробне продовження...


1  У 1945 році владика був вивезений до «Сибірлагу» біля Маріїнська Кемеровської області, згодом до Воркути в Комі АРСР. Лише за офіційними даними пережив 600 годин допитів і катувань, побував у тридцяти різних тюрмах і таборах. Як невиліковно хворий у 1956 році отримав дозвіл повернутися в Галичину, де таємно продовжував душпастирську роботу. Ще за життя його вважали святою людиною. Помер у 1959 році. Був похований у Львові на Скнилівському цвинтарі, у 1960-х роках — перепохований на Личаківському, а 4 липня 2006-го — в храмі священномученика Йосафата.

Стаття з газети "Львівський Залізничник"
Начальник тунельної дільниці мостобудівного поїзда № 61 Володимир ІВАНІВ: "Тунелі, як люди. Двох однакових не знайдеш і до кожного потрібен свій підхід".
Володимир ІВАНІВ розповідє про будівництво та роботи з реконструкції тунелів, знайомих більшості відвідувачів Українських Карпат.
http://www.railway.lviv.ua/gazeta/2006/N34/5.pdf

копія:
http://explorer.lviv.ua/lib/zaliznychnyk.pdf