Show posts

This section allows you to view all posts made by this member. Note that you can only see posts made in areas you currently have access to.

Show posts

Messages - Golem

#1461
Залив відео Як ми обрізали кілька перших книжок вручну. Ну і пару фоток з кухні, тобто з Друкарні

Стоси обкладинок


Пластини для оффсетного друку


Станок оффсетного друку


Перший тираж для нетерплячих


Забираю з друкарні частину книжок

#1462
А де то все взяти, в плані костюми і декорації :)

ну і місце стандартне - привокзальна, будемо шкаляти гроші в прохожих :)
#1463
Куй! Чорного Кочегара

На місці нашого теперішнього офісу колись була Кузня. Там кували кадри. Кадрів було троє, як і мерів Львова яких я пам'ятаю: Куй-біда, Баняк і куйовИй. Кузня жила з дерибану Заводу. Кадри перековували хороші, вкрадені з заводу речі на гівно, а тоді здавали це на металобрухт. Результат їхньої куйні візуально від гівна нічим не відрізнявся а тому його без питань приймали в пунктах здачі металобрухту. У своїй роботі Кузня строго дотримувалася тех-Процесу, поставленого ше колись на Заводі, а, щоб не було нудно, Кадри завжди слухали Iron Maiden.

До кузні примикали три великі склади, на яких зберігали повітря. З часом повітря стухало, пліснявіло, засмерджувалося і ще й додатково насичувалося вуглекислим газом з витяжки сусідньої Кузні. Тоді троє друзів Чорного Кочегара закатували повітря в балони і продавали на завод що виробляв контрафактну Нафтусю.

Неподалік від Кузні була Катєльня. Для тих хто не читав попередні історії про Чорного Кочегара – Катєльня це був наш офіс, де жили ми і дух Чорного Кочегара, що завжди робив нам всякі пакості. З Катєльні прямо на подвіря Кузні йшла каналізаційна труба з нечистотами. Нечистоти Кадри використовували у тех-Процесі, щоб після перекуйки результат їхньої праці ну ніяк не був схожий на оригінальний продукт. А так, як в Катєльні тоді жили зажрані айтішники, то і гівна було предостатньо. Хтось спустить воду на тому кінці труби в Катєльні і тут же на іншому кінці коло Кузні ляда люка на бруківці підоймається і свіжа порція сЕровини на місці.

Наступила криза, у Львові смерділо не гірше як в Складах чи у Полтві а тому ніхто вже стухле повітря не купував. Завод вже теж весь скували на гімно і не було більше що робити. А тому троє друзів Чорного Кочегара вирішили перебудувати склади і Кузню на охфіси, а Кадрів влаштувати туди на роботу. Заодно і Чорному Кочегару нарешті спокій буде, звільнять його улюблену Катєльню від орендарів.

Спочатку все ніби було добре, Катєльня мирно собі пустувала в задупї Заводу в оточенні новобудов, а зажрані айтішники тепер мирно плавили своє сальце в кімнатах під пекучим сонцем південної сторони офісу. Та, з часом, щось пішло не так. В новому охфісі, переробленому зі старих складів повітря, вентиляцію так ніхто налагодити і не зміг. То ж довше години мало хто міг висидіти там без продувки. Та найгірше було те, що в Катєльні завелися нові Айтішники які, на відміну від попередніх, посміли зазіхнути на її святеє святих – на Трубу. Освітили і Обцяцькували її як Високий Замок. Аж такої наруги Чорний Кочегар стерпіти вже не міг. «Краще вернути назад старих айтішників, ті хоча б мою трубу не чіпали!», думав він. Тому пробрався Чорний Кочегар вночі в Кузню та й взявся капостити як в старі добрі часи...

PS: написано до третьої річниці як ми переїхали в теперішній офіс
#1464
Звичайно, тоді було, не сперечаюся. Як і поляків та жидів у нас, наприклад. Але це було тоді, а не тепер. Тепер ми до тих земель не маємо навіть етнічного відношення.

До речі, хто був в Словаччині напевно знає скільки там реально Українських сел з Українськими назвами і мовою. Але Словачина це Словаччина.
#1465
Дякую тобі дуже! Від сьогодні книжку також можна придбати в туристичному магазині HighLander на Городоцькій за Міліцієї.

Мене доволі часто запитують чи це я сам малював ці чудові малюнки в Книжці. Ні, не сам: я так не вміє. Це все Марта Гуль. Я тільки вносив корективи і підкидував ідеї. Ось приклад як це було до і після Марти.



#1466
Привіт Всім!

Від сьогодні книжку можна придбати не тільки в аффтора, а й в нормальному магазині. Відніс книжку в гуртівню Книгообрій на Бузковій 2. Це бічна від Зеленої навпроти Арсену.

Ціна в магазині на 20 відсотків вища ніж в аффтора. Зато непотрібно привязуватися до мого змінного графіку. Це мені розвязало руки і я можу спокійно тепер рекламувати книжку для загального загалу. Тепер будь-хто може підійти і її там купити.



До речі, як думаєте, може поставити там рекламу на Біл-Борді навпроти повороту на Бузкову?
#1467
В кожного з нас є музика на якій ти виріс. Групи, які ти слухав на балконі паяючи лампові підсилювачі, гурти, під які танцював і обнімав на «вечірці» в класі при закритих шторах, групи, під якими жили таракани на стінах твоєї кімнати в гуртожитку. Колись, ці кумири з минулого здавалися недосяжними Богами яких можна почути тільки з шиплячого касетного магнітофона. Вони ж Боги, простим смертним з ex-союзу до них зась!

Прийшла ера інтернету, ти побачив як Боги вживу зажигають десь на концерті в Ріо-де-Жанейро і ти став ще більше їх любити. «Які ж то щасливчики ті всі люди перед сценою, затиснуті з усіх боків іншими щасливчиками, просякнуті чужим потом вони ж можуть стрибати в ритмі кумирів і щосили кричати «Хайвей ту Хелл!. Тоді в мене навіть і думки не могло бути що я можу це все пережити сам. Насправді це все були ліміти в голові поставлені суспільством. Вони існували аж поки я не зустрів «А....»



Всі з Сайпреса знають кого я маю на увазі. 😊 Це Людина, що вживу чула всі Великі гурти включати АЦ блискавка ДЦ, Озіка але не Експлорера, Метеликів, сильно бордових і так далі. А ще чула кілька сотень менш великих, які тільки ними стануть коли повмирають справжні Великі гурти. Він об'їздив пів-світу з єдиною метою почути та побачити кумирів вживу, впитати атмосферу стотисячних концертів, які, по чисельності більші ніж Наполеонівська Армія що зруйнувала Москву, які згуртовані однією пристрастю, однією ідеєю. «А» проклав шлях в музичну Полтву: коли хтось туди вже раз спустився і все описав тоді решті робити це значно простіше.

«А» я вперше і заочно зустрів в перший тиждень свого дорослого життя, коли прийшов працювати на Техприлад. Мені показали стіл, де я маю сидіти і побожним шепотом повідомили шо тут до мене сидів «А!». І щоб я не сильно робив тут порядки, бо його не раз вже виганяли але він вертався і вертався, як Hell Raiser. Потім була історія про шорти: типу віднеси «А» платку на Зелену. А як я маю знати як «А» виглядає ? Вийде чувак, точно в шортах, зараз лютий, це буде тільки «А»! Я зразу відчув що це рідна душа, бо я теж ходжу в шортах аж поки іній на волосках не починає царапати шкіру. Напевно побрити пора...

Так от, «А» нам показав що кожен може взяти і поїхати собі на вихідних кудись в Європу послухати чи то Айрон Мейден, чи Систему, а чи навіть якусь попсу. Може попити пива в одній з Європейських столиць, поговорити з її дівчатами, пробігтися її вуличками зранку. Для цього не потрібно ані додаткових днів відпустки, ні мегафінансів, ані таємних знань ч и блату. Все що потрібно - це бажання! Бажання і ще раз бажання! Це те, що багато хто почерпнув саме в А, і саме тому на концерт Iron Maiden нас зібралося аж семеро з одної фірми. Iron Mainden давали великий Єврейський тур, тож ми вибрали найближчу до Львова точку – Краків. Взагалі то, якщо Великі вже і зібралися на концерт, то найчастіше це буває тур по всіх можливих містах де є досить людей шоб окупити їх роботу. Треба ж відбити гроші за прокат обладнання і оренду працівників.

Схема поїздки класична: за кілька тижнів до дійства купуєш в неті квитки на концерт. Якшо забув – нічого страшного, дуже часто на місці вони теж доступні. Потім сідаєш на машину і гоу у Краків. Мало який гурт оминає це місто і його Таурон Арену. Від Львова це зазвичай 6 годин їзди через Грушів, не сильно дальше ніж Буковель чи Шацькі Озера. Для лінивих меломанів є лов -кост-хай-стресс авіарейси зв Львова в Катовіце. Відповідно, виїхавши в п'ятницю ввечері ти вже п'єш Живєц на їх площі Ринок two minutes to midnight, а потім гарно відсипаєшся, бігаєш зранку, обідаєш плотно і вйо на концерт. Після концерту весь Краків перетворюється на фан -клуб Iron Mainden, люди в їх футболках у всіх закладах що ще відкриті, їх музика звучить навіть з таксі та лаунж-зон Джаз-Клубів. Треба ж цільову аудиторію у фірмових чорних футболках з черепами якось привабити.

Про монстрів це окрема тєма. На цей раз я був вперше у Кракові без супроводжуючих осіб жіночої статі. Відповідно мому здивуванню не було меж, коли на кожному перехресті до нас, чотирьох жеребців, підходили всякі сутенери і відверто пропонували цікаві розваги починаючи від стриптизу і аж до «відпердоліть кобієту». То це значить ваша Європа з геями та лесбіянками? Та нам тут натурали проходу не дають!



Кілька слів стосовно перетину кордону як основної перешкоди на шляху до Мрії. Знову ж таки – всі кордони в голові. Летиш літаком – нема кордонів. Їдеш машиноу – зайшов на сайт подививсі на черги – подзвонив мєєсним з Новоєврейська - нема кордонів. Стандартна схема така: в пятницю всі заробітчани їдуть в Україну, в в неділю назад в Польщу. Відповідно, ми рухаємся в протифазі і жодних пробок не виникає. Виключення, звісно це рейсові автобуси: вони їздять по графіку і маршруту і не мають жодної змоги уникнути попадалова якшо десь виникли черги.

Навпроти нас в черзі стояв рейсовий автобус, кондюки і заведений двигун якого заглушували всі решта звуки навколо. Митники, напевно, схарилися що вони не чують навіть власних матюків і за це заставили весь автобус проходити митницю індивідуйно, з багажем і ректальною перевіркою документів. О Курва! Шкода було дивитися на лиця «наших» коли гід сказав шо всю приготовану наперед їжу потрібно викинути перед кордоном. Нарід почав діставати клунки з відбивними, пюрешками, слоїки з бульйолном, курами в фользі, канапками, салатом Олівє і викидати все це у смітник, який, у свою чергу, не витримавши такої навали взяв і перевернувся. Сонце пекло немилосердно тож невдовзі утворився смердючий курган з їжі, митники напевно пожаліли що їм тепер прийдеться це все нюхати аж поки не приїдуть прибиранці. Звісно що дбайливі тітоньки-господиньки носили і роздавали задаром свої лягуміни оточуючим, шоб не викидати. Але доїдати це все ніхто не хотів, люди встигли підкріпитися ще в автобусі коли він стояв на Автовокзалі ви Львови. Ми з Володьою втухали з наших і їх поведінки. Вони ж їдуть у Європу!!! Хавка тут таньша, інакша і смачніша ніж у нас. Людоньки  - ви ж не у Сибір зібралися! Там буде шо їсти! Ну але що поробиш, це - радянщина і вплив теле-пропаганди. Важко не приготувати з собою  якщо головні герої фільму по тєліку всю дорогу їдять курку з фольги в купейному вагоні забацаного поїзда.

Насправді в Краків ми їхали з Вовою просто попити пива. Так, без напрягу, розслабитися собі в біткоін-форку Львова, де всі вулиці і навіть смітники знайомі ще з дитинства а назви ресторанів хтось по приколу написав латинськими буквами. У Кракові почуваєш себе як удома але з закритими шторами: ніхто тебе не бачить, ніхто на тебе не колише. Це, до речі, дуже великий плюс європейців що ніхто не лізе в твій особистий простір. На достатньо заповненому пляжі Барселони ти відчуваєш себе більш комфорно ніж на відносно пустому пляжі коло Одеси. В нас достатньо шоб прийшла одна сім'я з покривалами, кавуном, кульками, музикою та іншими регаліями відпочинку і в радіусі ста метрів коло них сидіти вже неможливо і не хочеться. В Європі навіть на повнолюдній площі Кракова почуваєшся як сам вдома в трусах на кухні. До речі, їх Краків в Польщі, навіть з тим кончєним кордоном, нам ментально і фізично ближчий ніж наш Київ в Україні. Краків інтелігентний, розмірений, чистий тоді як Київ з його фінансово-стурбованим люмпеном і кічовою культурою завжди кіпішливий.

Обов'язковий пунк для нас це був пробіжка Краковом. Навіть не знаю що для мене було більш важливо: пиво чи пробіжка. Маю я таку давню традицію бігати по урбаністичних рельєфах чужих міст, приближаючи їх, роблячи їх, таким чином, своїм. Щойно ти приїхав в нову столицю, випив пива, проспався і гоу на пробіжку. Десята ранку і ти вже з містом на ти, знаєш всі його приколи і таємниці. І хоча Краків вже давно мій, я тут був незліченну кількість разів і можу спокійно їздити на авто без ЖПС. Але все рівно, тягне мене пробігтися попри Барбакан до Вавеля, а далі, ффтикаючи на засмагаючих дівчат на березі Вісли, неспішно добрести назад у центр, до Готелю. Заодно й засмагнути троха під сонцем без футболки  а також отримати масу задоволення і мовчазних компліментів у вигляді вкрадливих поглядів перехожих на твій торс.

До речі, Ви не задумавалися шо у гІмні України закладено посягання на територіальну цілісність інших держав? Наприклад: «Станем браття в бій кривавий від Сяну до Дону». Що та що та річки протікають таки пурєдно в глибині території Польщі та Росії. Чи то може ми їх маємо захищати від самих себе?

В Європі ми запаркували свого Джимміка у щілину між двома Кукурудзерами і всі дні пили собі спокійно пиво з пЄрогамі починаючи від обіду і аж до ранку. А щоб кудись добратися юзали їх трамвай, який їздив по графіку і не був переповнений навіть під час повернення з кунцерту.

Літо, жара, ми плавилися в тіньку центру міста, попивали пивко і жалкували шо Квас - це ісконно руский напій і тут його чомусь немає. А так би зайшов зараз! Також ми згадували зі здивуванням як це може бути зимно і противно надворі зимоу, якщо зараз так пєнькне. Невже зима існує?

Цікаво як почувається Людина, що в будь-якому місті може запросто зібрати два стадіони людей, по 50 тисяч кожен, де всі тебе люблять і кричать, зриваючи голос, твої пісні. Де з задоволенням поставлять тобі пиво в любому ресторані, де люди планують зустріч з тобою за два роки наперед, де ти для них Бог тільки тому, що відверто заспівав як тобі страшно в темноті самому. Більше того, ти знаєш шо достатньо від'їхати кілька годин в будь-яку сторону і ситуація повториться знову, ти знову Бог, знову навколо купи фанатів навколо! У моєму випадку я провів багато кращих годин свого життя за кермом під їх музику. Для мене і досі загадка як вони змогли виробити такий універсальний еліксир щастя для широких мас і розповсюдити його у вигляді звукових хвиль з динаміків магнітофонів.

Моє знайомство з Iron Mainden почалося 10 років тому. У мене тоді було два таньчика. Один танк був червоного кольору і з двигуном 1.2 літри. Він мав встроєний магнітофон Урал на Кашєти . Другий Таньчик був рудого кольору і мав багато кашєт, які, на той час, вже зникли з магазиінв і були просто мотлохом який важко дістати. Так як машина без музики мертва, то два Таньчики між собою швидко порозумілися і я отримав кульок носіїв щоб записати на них свою улюблену Перкалабу, Чубая та інші улюблені пісні. Якимось чудом я тоді не затер піратський Iron Mainden який був на одній з кашєт. І, повертаючись на таньчику від Таньчика її включив.

Ще досі згадую ті мурашки по шкірі, які бігали і заважали тримати кермо коли я спускався по Дністерській. Iron Mainde мене порвали на куски. Я був вдячний Таньчику за цю касету і за те що доля звела нас трьох разом. Колись, в 9 класі, я слухав Арію і думав що це крутий рок. Але Айрон Мейден це було те, ким хотіла стати Арія. Це властиво москалям всюди придумувати своїх «перших»: перше радіо, перший транзистор, перша ракета і так далі. Хоча весь світ має інших кумирів. Так само і Арія була дуже далеко від того рівня що мають Мейдени.



Iron Maiden це одна з небагатьох груп що зберегла дух бунтарства присутній в рок музиці від заснування. AC/DC і Nirvana давно вже крутять на весіллях, хоча в свій час їм закидали і сатанізм, і заклики до насильства та суєциду, і банальну відсутність смаку в музиці. Час розставив все на місця. Deep Purple вже включили в шкільну програму з музики за 8 клас. Про Фу Флойда пише Подеревянський в Снобах. А Айрони, з своїм 666 Number of the Beast, і надалі залишаються альтернативним роком. В широкому розумінні цього слова. Дуже смішно нам було бачити перший лайк в пості на ФБ за концерт Айронів. Вова получив його від своєї однокласниці, яка їздить з ксьондзами на різні прощі, ходив щодня в церкву і сповідається в їм придуманих гріхах. Якби ж то вона знала що означає «bring me your daughter to the slaughter» 😊

Знаєте яка принципова різниця між концертом Iron Maiden і Alfa Jazz Fest для прикладу? На Айронів йдуть тільки ті люди, яким це справді подобається. Причому вони реально напрягаються щоб туди попасти. Тут нема снобів які люблять Джазз бо це модно, бо це вишукано, бо це елітно. Тут тільки ті – для кого рок це життя. Попри всі свої черепи на тату, тусовка Хард рок концертів завжди дуже мирна та вихована. Як на мене, вона значно менш рагульська ніж на попсових концертах тіпа Рукі Ввєрх чи Кіркорові. І це щира правда як для європейського Кракова так і комерційної фест репабілки у Львові. На концерті ніхто тебе навмисне не штовхне, а якшо і зацепить ненароком то – гречно вибачиться три рази. В очах, що світяться в центрі двох татуювань черепа і які глибоко сидять над мохнатою бородою зав'язаною в косичку, світиться як мінімум докторський ступінь в електроніці і знання кількох мов. Та тут зібрався цвіт нації! Якби москалі фігарнули сюди ракету то втрати були б більші ніж від Літака під Смоленськом. Добре що НАТО встановило тут свої ракети націлені явно не на Антарктиду. Напевно так Рок музика і вижила півстоліття, що , на відміну від попси і попри свою провокаційність, вона випромінює розум, ритм та енергетику, властиву розвиненому інтелекту.

Виходять музиканти на сцену і починають лабати. Всіх ковбасить вже з першої секунди. Курча, та то ще краще ніж в записі! Динаміки працюють на повну, ритм музики вмить перебиває ритм мого серця, краще ніж потужній дефібрилятор заставляє битися серце так, як потрібно музикантам. Весь натовп стрибає в одному ритмі, наші серця б'ються в унісон, генеруючи мозгу хвильові ін'єкції кисню модульованого по інтенсивності словами пісень.

Не знаю як кому, але вистояти дві години в церкві мені реально важко. Я колись навіть втрачав свідомість, хоча стояв надворі а не всередині і, стурбовані батьки, мене відкачували збоку на бордюрі. Після того ми слухали відправу по радіо. Натомість чотири години життєстверджуючого хард-року заходять майже як пиво в жарку погоду: легко та приємно. Не помічаєш як вже пройшло 13 пісень і почався на біс.

Український митник спитався куди ми їдемо. «На Iron Maiden» відповідаю я йому. «Це мені нічого не говорить» каже він. Бляяя, це як незнати хто такий Моцарт чи Бах, і шо там вас там вчать в інституті. Показую йому футболку Вови з закривавленим черепом і написом Iron Maiden. Це справляє на нього враження і він вшвидко відходить в бік, вирішує більше з неформалами справи не мати. А то ще, чого доброго, співробітники зауважать що він з нами общався і вирішать що він теж неформал. Тьфу, тьфу, тьфу.

Тільки ми заїхали на польську сторону як мене почала гризти совіть. Я ж не покосив газон!!! А тут всюди всюди, навіть в найглухіших селах він покошений. Виправдовую себе що в нас два тижні лив дощ і я не міг цього зробити. Але то шо пшеки люблять чистоту і порядок це факт.

Так сі стало що цього тижня я відчув себе майже письменником. Перша презентація першої моєї книжки, сотні підписів, давно не бачені лиця дорогих мені людей. Я з приємністю вітав старих друзяків і старався побути з ними максимум часу. Та, в п'ятницю ввечері, я вже відчував себе морально спустошеним. Я віддав всю енергію що мав іншим і, як колодязь, потребував спокійного часу щоб самонаповнитися. Тому поїздка кілька годин за кермом, кордон, нічний Краків були якраз в тему. Першу годину в Кракові я не міг повірити шо справді перебуваю тут. Що нині зранку я ще відвозив Дзвінку до бабусі за Оперний, харився з пробок на проспекті Свободи, а зараз я тут,  п'ю їх пиво, дивлюся на величний Катедральний собор і лахаю з п'яних в дупу німців які, з надутими животами в шматяних шортах і без футболок, звісили собі побриті прутні в смітник і безсоромно сцяють туди, в красиві чугунієві приймачі для використаних упаковок від хот-догів та іншого фаст-фуду. «А що, це ж смітник, він для відходів. Хіба нє?» - кажуть вони на наші офігівші очі.



Дуже багато можна встигнути якщо робиш це в кайф і з азартом. Пригадую минулої зими я прокинувся в 4 ранку. Помолився. Заізолювався як космонавт перед виходом у відкритий космос і пішов надвір фіксити насос свердловини. Був сніг, -10 і вибивав диффавтомат насосу. Виконана робота зарядила мене енергією і я кинувся закривати всякі дрібниці в Паджеро, що висіли вже давно та не було ніяк часу (читай бажання) їх зробити. Далі зготував сніданок, помився, підголився, відвіз Дзвінку в садочок. На роботі перетер з Сашком і Піроговим по проекту, написав купу коду. Сходив перед обідом у басейн та спортзал. Далі в сільському клубі в Малечковичах було помпезне дитяче свято після якого ми завезли Дзвінку додому, підібрали Олю няню щоб сиділа з нею поки ми будемо бухати на чергому «корпоративі». Після чотирьох годин з закусками і працівниками, конкурсами та танцями я знову за кермо, відвожу Олю в Миколаїв і доганяюся Карпатами з Тимчуком на кухні. Невже це нині зранку Я лагодив насос? Стільки всього можна встигнути за день якшо є натхнення і це в кайф! Так само і в Кракові, мало того шо нині пів дня до обіду в мене були перенасичені подіями і підготовкою до поїздки, так ми ще й успішно водили козу по Кракову до 5 ранку і, нехотячи, розійшлися спати. Бо так треба, бо розум шепче що ми завтра будемо бігати і кінчати, але не за і з дівчатами, а за і від музики.



«Щоб покінчить з Бодуном, пробіжись із Риштуном», каже Вова. Гм. І справді непогано пробігтися Краковом навколо центру і по Віслі. Цей маршрут ще добрий і тим, якщо тебе раптом потягне срати, сцяти чи ригати після вчорашньог то всюди на маршруті є купа громадських приймальних пунктів, де за 50 грошів а то і безкоштовно ти це зможеш спокійно зробити подалі від цікавих, ласих на автентичні фотографії, очей туристів. Я йому на це відписую в фейсбуці »Бо не буває бодуна у Андрія Риштуна» 😊 До речі, хто знає. бОдун чи бУдуд? Як на мене, то бОдун це коли голова квадратна і все бОлить, а бУдун - це коли Бодя Бокало ходить і зранку з бОдуна всіх бУдить вставати на першу пару. 😊

Їдемо у Львів, в машині чути паленим лаком динаміків що лабають run to the hills. Та й зараз, пишучи це в голові ще й далі лабає «ту-тУ турутУт, турутУт ту-ту-ту-тУ». Музика в машині починає звучати по іншому, після того як ти бачив як вони це роблять вживу. Як чотири схрещені гітари наповнюють хаос, як вокаліст невимушено бере три октави, при тому поливаючи обпечену руку холодною водою, бо він перед тим мав необережність спертися на гаряче сопло установок вогню коло сцени. Ти саме зараз розумієш шо ось вони – Боги, ті, що колись зробили цю музику і зараз вони доживають свого віку граючи її всім бажаючим. А бажаючих не бракує. На мою думку Рок сповільнив розвиток коли з музики протесту перетворився на модний тренд. Коли його перестали забороняти в християнських школах і коли виросло ціле покоління дітей, чиї батьки, в свій час, ходили в берцах і з лляною мотузкою змотаною в петлю Лінча на шиї. Відомо що багато творчих людей, письменників, музикантів, художників, мали найбільш продуктивний період свого творчого життя саме коли вони боролися за виживання. Коли всі навколишні обставини були проти них, а їх творчість це був подвиг і віддушина, на тлі бідності та злиднів. Як тільки ці люди добивалися достатку і визнання це їх і губило. Після цього їх творчість часто ставала нудна і нікому не потрібна.

В ключі цих роздумів я згадав Юлю Білас, яка розказувала про свого Стрика. Це була людина що невтомно творила до останніх днів свого життя і навіть тоді, у 80 з чимось років, його твори були мегазатребувані. Але Він їх не продавав. Він ніколи не гнався за грошима, визнанням чи нагородами, ніколи не піарився. Ба більше, будь-яку грамоту, що приходила в його поштову скиньку, від, навіть не читаючи, використовував її для розпалювання каміну. Зі слів Юлі, як у багатьох творчих людей характер, характер в нього був противний. Зато які чудові роботи він творив! Для тих, хто не знає хто такий Білас скажу – приблизно половина «народних» виробів на Вернісажі це насправді його роботи, скопійовані, перетворені в кіч і пристосовані для масового виробництва в Китаї.

Вертаємося назад. Кордон, як Вова і обіцяв, проходимо за 20 хв у Грушеві. Український митник неприховано кепкує з нас і нашого Джимміка. Мол ми такі лохи, за ці гроші могли купити кращі і таньші польські бляхи. Так, це Україна дєтка. Welcome home! Країна великого розпіхвуйства і великих можливостей. Країна, де комфортно жити буремно в бардаку але некомфортно доживати розмірено, вимагаючи порядку. Бо в нас ти ніколи не знаєш, шо буде завтра.

Щось мене понесло, вертаючись до Великих. Поки не пізно, поки вони ще не позабували тексти своїх же ш пісень і не повмирали від цирозу чи передозу потрібно їх по максимум почути наживо. Всім раджу подумати які ж групи сформували ваш життєвий ландшафт, на чию музику ви опираєтеся в щоденній праці, хто зробив Вас такими як Ви є зараз! Після цього зібратися і почути їх наживо. Які б вони старі не були. А також подякувати їм в думках що вони ще виступають, а не п'ють мохіто чи ліки десь в санаторії на Канарах. Звісно, якшо ви цього досі ще цього не зробили.







ну і ше пару фоток тут
#1468
Привіт Всім!

"
Художній музей М.Біласа запрошує в наступну суботу,
4 серпня 2018р. о 14.00год.
на презентацію книжки Андрія Риштуна
"Туристичні креативи".
Запрошуємо!
"

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2112313342175440&id=100001903838741

Кому цікаво - приходьте мене підтримати на презентацію книжки. Я ще не звик бути письменником і мені троха страшно :) Троха далеко від Львова. Зато можна печінку підлікувати
#1469
Гумор / Re: Наше меню
27.07.2018 12:32:12
Вав! Круто!!! Ото забава буде на 10-у річницю.
#1470
Гумор / Наше меню
26.07.2018 14:50:14
Привіт Всім!

На минулій сходці ми обговорювали меню "Діґґерської кнайпи" версії 3,0

Давайте все це сюди занотуємо, жеби не забулосі потім.

Отравіни:
1) Полтвяники (с)Стінгер
2) Смердини зі свіжої сЕровини

Напої
1) Кажанівка (с)Блондинка в Кедах
2) Спирт "Діггерський", 100%
3) Пиво в асортименті: «Ригань», «Облювонь», «Чорнобильське Світле», «Перша приватна Блюварня», "Хуйнікен"

До Пива:
1. Жири мясо, Сири ковбаси
2. Мастурба

Де Сер ти?
1) Курвасани
2) Самшит на паличці
3) Ригалики з подавидлом
4) Гуцульські коники з підручних матеріалів

Додавайте свої варіанти!
#1471
Привіт Всім!

Вийшла друком книжка зі звітами з наших походів Полтвою, Карпатами, Індастріалом, Військовими обєктами, печерами та іншим. Всього 400 сторінок захопливих розповідей.

Читається легко і цікаво, мене самого було засмоктало коли перевіряв її в літаку і мав дати добро на друк.

Надодачу в нижці є і креативи про стрибки з парашутом, про Чорного Кочегара, троха і про схуднення.

Купити можна:
Хайлендер на Героїв Упа 73.
Магазин Горгани, перехрестя Володимира Великого-Стрийська
Магазин Команчеро, Червоної Калини

Спитаєтеся чому "туристичні"? Все дуже просто, до Експлорера я займався Бескидом: туристичним сайтом де ми лазили по горах а ще обкатували їх на велосипедах. Це теж найшло своє відображення в Книжці.
Зміст книжки в додатку.



Для всіх кого знаю – книжка безкоштовна. А так то Ціна - 198 грн

Покищо книжку можна придбати або в мене на Луганській 20 або в Роя. Перед тим бажано списатися шоб ми були на місці.





#1472
Все було супер! Дякую всім хто прийшов і всім хто хоч і не зміг, та попросив підписати йому книжку.


Було тепло і душекно. Згадав як то класно бути з експлорером і постановив робити це частіше.

Сьогодні запощу офіційну презентацію книжки для всіх на ФБ і  Екслорері. Що за книжка, зміст і де можна її дістати\купити. Будемо пробувати всім разом просувати і рекламувати нашу спільноту через це видання. Маємо хорошу нагоду залучити до нас ще більше нових та цікавих людей. А значить мати ше більше несподіваних вилазок і крутих звітів!

Ось тут продовження теми


#1473
Ура! Книжки вже в мене.

Збираємося сьогодні о 19-00 на Чайковського 19, BeerЛін



Хто не зможе прийти - нічого страшного. Я відкладу їх примірник. Його завжди можна буде забрати на Луганській 20 де я працюю.

Думаю дійство протриває десь до 21-00. Так що підтягуйтеся!
#1474
Ок! Тоді як тільки матиму дзвінок від Видавця - пишу сюди і на вечір підвожу машину книжок під Пивничку.

Ось додам ше троха спогадів які навіяла мені робота над обкладинкою.

"Спочатку хотів назвати креатив «Крим нАший». Типу переробка російського лозунгу на Український манер. Але потім подумав : «Який же він в сраку наший! Що це взагалі за колективна форма власності на Крим. Попахує союзом де все було наше і нічиє водночас! Крим мій, мій і тільки мій.».

Але я почав не з того кінця. Працюючи над обкладинкою до книжки ми включили мініатюру де підводний човен по Полтві заплив в підземний ремонтний док що знаходився глибоко в Український Карпатах. Док ми назвали «Балаклава». «Гм», подумав я. «А яке відношення Балаклава має до моєї книжки? Однойменний креатив я виключив з книжки бо він здався мені занадто нудним. Знаходиться Балаклава далеко, туди не можна поїхати і взагалі це вже майже не Україна!».



Тут я й задумався.... Чим же Крим мені такий дорогий? Чим він кращий за Хорватію, Туреччину та Іспанію вкупі взятих? Чому ж він все таки опинився на обкладинці, хоча в Книжці про нього ані слова? Чому його так легко змогли віджати і тепер мені страшно поїхати туди щоб повалятися по напів-повних пляжах?

Вперше в Крим я попав з мамою в 2005 році. Мені тоді було 22, якраз починав працювати на Сайпресі. Грошей мені тоді ще не платили, але й проектів серйозних теж не давали. Був час, але не було грошей. Попередні два роки я працював по 12 годин на Техприладі без відпочинку, а до того гарував 4 роки в коледжі. Чому б і не відпочити!

Ми поїхали в Чорноморськ. Для цього треба було спочатку на поїзді в Євпаторію, а потім на маршрутці ще дві години до самого міста. Чорноморськ нам порадила мамина колєжанка, як колишнє військове містечко яке тільки-тільки відкрилося для світу. Людей мало, ціни дешеві, персонал привітний. І це все була щира правда! Як і союз що не вивітрився звідти.

До того востаннє поїздами я їздив ще за СРСР, теж на море, теж з мамою, в Адєсу. З тих часів і до нині в мене залишилася відраза до поїздів як засобу пересування. Жарко, нудно, купа людей, шумно, хамське відношення, завжди нерви з квитками та провідниками. Але особливого вибору що тоді що зараз тоді в мене ітак не було, то ж прийшлося всю дорогу ффтикати у вікно, стараючись знайти хоч щось цікаве в нудних центральноукраїнських пейзажах. Та, на жаль, нічого особливого попри колію не відбувалося: ніхто нікого не кохав, не вбивав і навіть не бухав. Тільки мирно паслися собі корови та й глипали на нас діти, яким було так само нудно.

Друге, що я не люблю в мандрівках поїздами - це вокзали. Ну нема в нас комфортних і затишних вокзалів. Завжди бардак, завжди купа непонятних людей, завжди відчуваєш себе напруженим куди йти, що робити і як поводитися щоб тебе не киданули чи в тебе шось не вкрали.

Пам'ятаю як я кілька років підряд добирався щотижня у Львів і назад електричкою. На Приміському вокзалі ми завжди старалися збитися в купки і якомога швидше проскочити до вулиці гАнтоновича де були тролейбуси. Тому що по приміському тоді шниряли пацики, які доволі часто приставали до доїжджєючих, розказували душещіпатєльні історії про корєша який щойно вийшов з зони а потім просили довірити потримати кошельок. Як я потім дізнався, коли з тобою говорять - то це ше не найгірший варіант. Тим не менше, в ті часи якщо мені вночі і снилися кошмари, то вони завжди були повязані з вокзалами і всім що навколо. Тому як тільки я почав менш більш заробляти, то їздив додому лише маршруткою.

Крим в цілому і Чорноморськ зокрема тоді мене нічим не вразив. Типове радянське місто, хіба що коло моря. По Українськи не те шо не говорили, а часто навіть прикидалися що не розуміють коли говорять їм. А чи може ті москалі і справді такі тупі що не розуміють? ХЗ. Дорожні знаки, написи, книжки в магазині, телеканали – все російське. Я за тих 14 днів жодних ознак українізації Криму, яку по логіці мала б вести тоді наша держава, так і не зустрів.

Робити було нічого, то ж я, сціпивши зуби і озброївшись годинником методично засмагав на пляжі. П'ятнадцять хвилин на одній стороні, п'ятнадцять на іншій. Боки, під пахвами, стопи ніг. Це було доволі виснажливе і нудне заняття. Але з мамою все по графіку: ранком до 11, ввечері після 5, в обід їсти і спати. Робити було нічого, то ж я за тих 14 днів перетворився на чистокровного мулата.

Пам'ятаю смішну історію тих часів з общаги. Літом Камєнда вирішила зробити ремонт в жіночій душовій. Відповідно, лишився тільки чоловічий душ який тепер зробили спільним для обох статей. Як це виглядало на практиці: довгий прохід, попри ліву стінку лавочки і вішаки для роздівання, на праву сторону – дві кімнати з лійками, десь по десять лійок в кожній кімнаті. Чомусь перша кімната від входу була відведена хлопцям, а друга – дівчатам. Відповідно, щоб попасти в «свою» душову дівчата повинні були опустивши очі вниз з почервонілими щічками швиденько пробігти повз нас які в той час милися, заодно вдаючи що їм це зовсім нецікаво. Не всі дівчата, звісно, але більшість. Напевно якби спочатку була жіноча душова, а потім чоловіча - то хлопці б в свою ніколи не попадали.

«Але ж це незручно постійно носити з собою рушник до лійки, де його нема як повісити!», думало багато хлопців. Тому особливо не кремпуючись витиралися там де й звикли тобто коло лавочок. А що Прутня встидатисі, правда?! Ну побачить хтось Його: не відпаде ж!

Дівчата знали про цю властивість хлопців і тому часто ще з коридору, задовго до того як заходити в саму душову кричали тонким голосом «чи нікого там нема!!!». Якось раз я щось був собі задумавсі і прослухав цей писк. Спокійно, не поспішаючи пішов собі голий від лійки до лахів на лавочці щоб повтиратися та вдітися. Так ся стало, що якраз йшла група дівчат, та ще й знайомих дівчат з ближніх кімнат. Що ж, я був нагороджений багатьма компліментами за красиво-засмагле тіло. Праця на пляжі даремно не пропала! Сумно, але ремонту в чоловічій душовій ми так ніколи і не дочекалися ☹

Щоб хоч якось розвіятися взяли ми автобУсну екскурсію на ТраханКут. АвтОбусну – це голосно сказано, бо був то бус Спринтер без кондиціонера. На Траханкуті я вперше побачив справжнє наметове містечко. Про його наближення ми дізналися ще заздалегідь по стійкому запаху фекалій який просочувався до буса навіть через щільно закриті стурбованими бабусями вікна та люки. «Та в Полтві ніфіга не смердить!», подумав я десятьма роками пізніше. Який прикол жити тут в наметовому містечку без туалета і холодильника з пивом, без звукоізоляції між кімнатами та поверхами, який прикол зачіпатися кожен ранок за диверсантські розтяжки інших наметів, слухати як там хтось кохається за тонким брезентом в той час як ти тут сам і без дівчини?

Як на мене величезна перевага намета – це незалежність. Ти можеш собі вибрати для ночівлі гарне місце над морем з чудовим заходом сонця і без набридливих людей навколо. Ти ж відпочивати сюди приїхав, і від людей в тому числі. Потім переїхати кудись троха далі, розкласти намет зразу на березі моря, так щоб троха сильніша хвиля докочувалася аж в тамбур. І ти, ще зовсім сонний, плавав вночі по теплому спокійному морю і бачив відбиті зірки у воді прямісінько перед своїм носом. Так темно і спокійно буде навколо.

Через два роки мене знову запросили в Крим: на цей раз машиною з Петром і двома дівчатами. «Що може бути краще!», думав я в свої 24 роки. Та дівчата, напевно, щось запідозрили і взяли з собою ще одного свого знайомого щоб баламутив компанію.

На відміну від поїздів, подорожувати на гумі мені завжди подобалося. Машина розслабляє, час якось минає швидше ніж в поїзді, навіть попри наші дороги ти відчуваєш безпеку і те, що контролюєш ситуацію. Та і вигляд з вікна попри трасу завжди якийсь цікавіший ніж попри колію.

Про час це окрема історія. В різних людей і в різних місцях час йде по різному. Наприклад кілька годин в печерах чи в Полтві минають за мить. А тридцять секунд на світлофорі завжди тягнуться довго. В машині час йде швидше, в поїзді повільніше. В горах, наприклад, нікуди не спішишся але всюди встигаєш: і сніданок зробити, і посуд та власні кливаки помити, все скласти, з усіма поговорити. З деякими людьми відчуваєш так ніби в тебе стало вдвічі більше часу. З ними можна розслабитися, нікуди не спішитися, отримувати задоволення від цієї миті саме тут і зараз. І все рівно ти всюди встигнеш, переробиш купу роботи і ще й лишиться час на себе. Інші навпаки, крадуть в тебе час і нічого не дають взамін.

Петро показав мені правильну систему як треба їздити в Крим щоб максимально ефективно використати ту мізерну кількість днів відпустки що дає нам фірма. Виїжджаємо о третій ранку, пиляємо всю дорогу з зупинками максимум на туалет в полі. Швиденько обідаємо на ОККО на Одеській трасі і гоу. Відповідно до 9-10 вечора ти в Криму на пляжі – не пройшло і дня. Скажете, що це є тяжко так в машині 19 годин без перерви. Тю! А йти стільки ж по горах під палючим сонцем і з рюкзаком хіба легше? В машині все просто та приємно, сидиш і отримуєш задоволення від мандрівки. Якшо компанія цікава, всі про щось говорять - то і дорога минає швидко та легко. Петро колись ходив в змагання на виживання, то вони там взагалі по 3 доби практично без сну маслали. А тут тільки добу в Ланосі та ще й з кондиціонером.

Як колись Шухевич переховувався від КГБ прямо під Львовом так само і Львівська оаза в Криму заховалася прямісінько між санаторієм московської мерії та резиденцією колишніх гомосєків СРСР. Маленький «посьолок» повністю складався з обслуговуючого персоналу двох вищезгаданих закладів. Коло нього був кусок їхнього «заповідника» де росли дерева і зручно було ставити намети. Був і свій пляж, відгороджений від решти світу скелями, а тому пустий, бо всі місцеві цілий день на роботі, а немісцевим сюди далеко. Від заповіника до пляжу необхідно було пройтися вниз сходами хвилин десять - пятнадцять, що робило якесь просторове розмежування побуту коло намету і відпочинку на пляжі.

Ця вся красота була на південному березі Криму коло Форосу. Місце Петро знав від Копанського, який щороку возив туди автобуси відпочиванців зі Львова. Нєжних він розселяв по квартирах, а туристів – в наметах по заповіднику. Статус заповідника ця територія мала не випадково. Простим смертним ставити там намети було суворо заборонено, лісник за цим пильнував і взяток, як це не дивно, не брав. За рахунок цього там все було як ми любимо – дико і чисто.

Була така історія. Ми з Женею якось об'їжджали Крим по периметру і зупинилися на старому доброму місці коло Форосу. Крім нас поруч ще розклалися велотуристи з Харкова і піші туристи з Києва. Вранці прийшов лісник і ми спросоння почули як він з матюками виганяє ті дві групи геть і ні про ніякі гроші навіть чути не хоче. Потім Лісник прийшов до нас, почав грузити що тут заповідник і що то капець який гріх що ми тут розклали намет. Я йому і кажу спокійною Українською мовою: «Ну я на цьому ж місці зупинявся минулого року з Копанським, що змінилося?». Це, звісно що була неправда, я ніколи тут не був з Копанським, завжди сам. Але на лісника моя рєчь подіяла миттєво. «Ану покажи телефон Копанського?». Його телефон в мене був чисто випадково з тих часів коли я йому щось передавав від Петра. Тим не менше я його показав йому на своїй старенькій Нокії 1100. Лісник акуратно звірив мій номер зі своїм номером і коли «пароль» зійшовся - то просто побажав нам гарного відпочинку і пішов собі далі. Ми з Женею посміхнулися, вибачилися перед двома іншими групами, розказали їм в чому прикол і пішли собі далі спати.

Львівських там знали, любили і чекали ще з весни, бо ми їм приносили бабло та культуру. Бабло, бо в магазинах спеціально для нас можна було найти Львівське пиво, Щирецькі ковбаски, Вареники, Квас Тарас і багато інших делікатесів. Культуру – бо ми вигідно відрізнялися від іншого кантінгєнту який час від часу там попадався.

З Петром ми приїхали туди на тиждень раніше за Копанського. Місцеві зачувши Українську мову зразу ж почали розказувати як вони нас зачекалися, коли ж нарешті буде Сергій і що вони для нас «подрємонтіровалі» пляж. Це дуже контрастувало з вигуками «Оооо, бандеровци приєхалі» які ми почули від групи 14-и літніх підлітків Росії. Були б ми молодші, без бійки точно не обійшлося би. Правда ці вигуки опустили нас троха на землю, Заставили згадати що ми все таки на ворожій території і розслаблятися не варто.

Цікаво, а люди з цього посьолка потім голосували за «Крим Наш»? Думаю вибір в них був не такий однозначний як у мешканців Ялти наприклад. Тобто, якби решта Криму знала що таке хороша Україна і як виглядають живі «Бандеравци» то може б його так легко в нас і не віджали?

З Петром це вам не з Мамою відпочивати! 😊 За кілометр від пляжу по прямій або за два кілометри попри берег стирчала з моря скеля. Петро запропонував плисти до неї. А чом би і ні, вода солена, плавається легко. На скелі росли мідії які ніхто навіть не пробував зривати, ну бо то троха далеко. Тому, як співали Гадюкіни «Нема добру чо пропадати», ми зняли плавки, зробили з них мішечки і наталували туди найсоковитіших мідій. Юля купальник не знімала, але вона виконувала іншу дуже важливу роль. Назад ми не поплили а пішли по бетонному пляжі московської мерії, плисти з мідіями в руках було важко. А Юля додавала легітимності всій нашій наготі. Бачте, ми не якісь там ексгібіціоністи чи підераси, ні! Ми – добитчики, тягнемо улов в свою печеру. Ну і що шо голі – а як інакше їх транспортувати, в зубах? Бажаючих засмагати на їх бетонному пандусі який виходив прямо в море було небагато, нікому ми не заважали. Правда охоронець все рівно нас догнав і, стараючись дивитися нам в очі, попросив все таки залізти в море.

З дівчатами нам з Петром тоді нічого не вийшло. Вони нами просто маніпулювали. Казали: «Давайте ми будемо тільки друзями». Ну ок, давайте. А потім: «Андрій, сходи принеси мені морозиво!». Ну бля, якби, наприклад, мені Петро сказав «Андрій, збігай мені за пивом» то я б його або послав або запропонував йти зі мною за компанію. Тобто якшо ми друзі то давайте на рівних правах чи як?

Дорогою назад у Львів відбулося моє перше знайомство з Кримськими Татарами і їх культурою. Протягом цього тижня в Криму ми завжди готували самі на вогні, а ті нечисленні рази коли їли в їх «кафе» чи «ресторанах» залишили в нас відразу до зажраних мєсних москалів, до їх «привітності», цін і якості страв. А тут, десь посередині татарської суші, ми надибали автентичний ресторан. Нас зустріли так ніби то їх внуки нарешті приїхали провідати бабцю і дідуся. Ми собі лягли навколо столу, офіціант бігала і приносила купу смачнющих страв а в результаті ще й рахунок був значно менший ніж ми очікували. Після того я собі купив на Ай-Петрі татарську тюбітейку і зарікся при можливості їсти тільки в татар. І знаєте - не був розчарований! Гм, я був про татар гіршої думки сформованої, в основному, книжками з історії. Татари злі, зрадливі союзники, викрадають і ґвалтують наших дівчат. А бачите, неправда 😊

На наступний раз ми поїхали в Крим з Тарасом, Вірою, Сашком і Славком та двома машинами. Плану ніхто не мав, тобто не складав 😊 бо день перед тим ми взагалі стрибали вперше з парашутом. Відповідно, я був запропонував зробити першу зупинку в Чорноморську. Це ближче ніж ЮБК ну і ніби людей не було багато. Колись..... Мені ще досі соромно за ті дві години часу які ми, втомлені після дороги, потратили на той Чорноморськ, розчарувалися тим гівном в яке він перетворився і поїхали назад шукати місце для намету на тонкій смужці пляжу між морем та дорогою.

А чи знаєте Ви що таке Якір? Психологічний, звісно. «В процесі прийняття рішень, якорування відбувається, коли людина використовує початкову інформацію для прийняття наступних рішень. Після встановлення якоря, інші рішення робляться, відштовхуючись від нього, і існує упередження в частині інтерпретації іншої інформації з урахуванням якоря. Наприклад, початкова ціна, запропонована за б/в машину встановлює стандарт для решти переговорів (торгів) таким чином, що ціни, нижчі за початково встановлену, вбачаються більш прийнятними, навіть якщо вони все ще вище реальної вартості такої машини.» (с) Wiki. Напевно в мене є якір стосовно Криму і закинутий він десь коло Форосу. Це місце мені дуже подобається бо було першим куди я попав сам і саме сюди я завжди вертаюся. Ба більше, я весь решта Крим суджу відносно нього. Ті гори що спадають прямо до моря, в міру кам'янисті пляжі, хвойові дерева в заповіднику що формують цілющий аромат повітря яким спиш коли дихаєш. Такого в Криму немає більше ніде. Партійні чинуші знали де відпочивати.

Але коли ми приїхали туди з новою компанією - їм воно не сподобалося. Напевно якір десь в іншому місці. До моря далеко, камінний а не піщаний пляж, Славко вночі влаштував істерику що їжачки, які мирно собі вилизували до блиску наші менашки, зараз нас зїдять ну і все таке. Тільки Тарасу все підходило. Тому на наступний ранок ми покидали машини навпроти входу в Балаклаву, сіли в перший ліпший човен з двигуном і сказали «Везіть!».

В результаті Ми попали на «Золотий» пляж, довжиною приблизно десь кілометр, пологий горб з куцими деревами який плавно сходить до моря. Недопливаючи до пляжу наш корабель був застряг у морі в пробці і не міг причалити. Смішно, нє? Ми з Вірою спонтанно стрибнули у воду і поплили до берега вручну. А хулі, заодно і освіжимося. Звісно ми знали, що у випадку ЧП нас човен підбере. Але все рівно це було спонтанно і гонсько плисти так у відкритому морі і насолоджуватися процесом.

Пляж та горб був усіяний наметами і карематами, але місце в тіньку знайшлося і нам. А чи Ви знаєте що то за третя річ, на яку можна дивитися нескінченно? Правильно, як засмагають голі дівчата на скелі поруч. Ми з Тарасом вже давно страждали від спермотоксикозу тому навіть не розкладали речі і, щоб не палити контору, теж лягли тіпа засмагати, з видом на дівчат звісно.

Потім нам попалася легка здобич: дві дівчини-автостопщиці з Пітера шукали місце для ночівлі. Ми їм люб'язно запропонували кусок своєї території і почали вдавати ніби вони нас не дуже то і цікавлять. А ще був Славко, який хоч і мав дівчину у Львові, але тим не менше весь вечір присідав на вуха тим обом дівчатам. Коли дівчєта вже пурєдно схарилися від Славка ми з Тарасом просто підійшли і запропонували класну ідею заночувати зразу на березі моря: Романтіка ну і там прохолодніше. Дівчата радо погодилися. 😊 На Славка зранку шкода було дивитися, бо ми з Тарасом, падлюки, домовилися не казати йому що всі просто дивилися на зірки, рахували супутники, вичисляли який з них МКС і мирно собі спали. Він же ж бо думав напевно.... На наступний вечір пів пляжу вже спало коло моря і кайф був не той коли ти першовідкривач.

Тим не менше, я на все життя запам'ятав цей момент коли вперше і усвідомлено побачив Чумацький Шлях. Далеко від міста і його вогнів безмісячне небо було чітке як карта в шкільному атласі. Востаннє я бачив щось подібне в десять років, коли Юлька відключала пів-України від світла на кілька годин щовечора. Але тоді зірки і дівчата мене мало цікавили, на відміну від книжок і машинок. А тут, в Криму вночі, цей Чумацький шлях було видно так чітко що точно не зблудиш, навіть пяний і втомлений везучи сіль додому. Я лежав і згадував собі Крим і себе в ньому. Як я чотири роки тому був тут з Мамою і тільки починав тоді працювати, як потім з Петром, дівчатами і моїми віртуальними друзями на Бескиді. А тепер вже на своїй машині, зі своєю квартирою, і зі своїм Експлорером де й найшов Тараса і решту компанії. Цікаво, що далі?

Перед поверненням у Львів ми заїхали подивитися на Ай Петрі. Там, лежачи в Татарському ресторані ми гарненько обнюхали шкарпетки один одного, купили мені татарську тюбітейку і вже поночі рушили додому. Є недолік в довгих автомандрівок – самому нудно, а якщо з кимось - то можна посваритися. Люди часто сваряться коли втомлені і багато часу проводять разом, просто схарюють один одного і самі схарюються. Чув є такий тест NASA при відборі людей для польоту на Марс. Їх заставляють разом проїхати Америку від берега до берега і назад. І тоді все стає ясно хто з ким уживається, а хто ні.

Вже вранці, коло Умані, ми лягли спати недалеко коло дороги. Не встиг я добре заснути як до мене підійшов якийсь мутний тіп і почав мене сонного розводити на гроші використовуючи стандартний метод зі «знайшов кошильок з грошима». Честь і хвала Славку. Він звідкись намалювався, вхопив з землі здоровезну каменюку яку сам ледве тримав у своїх худих руках, підняв її високо над головою і сказав тому тіпу валити геть звідси. Кримінал неадекватних боїться, вони не діють по їх понятіях. Тому зло відступило, а я був врятований.

Востаннє я був в Криму з Васьою, Ксенею і Женею в 2011 році. Жили ми, звісно шо, в Посьолку і на квартирі, бо Ксеня була дівчина манірна та любила їсти морозимо з Мак Дональдса. У Львові є Макдональдс, а ми ж тут в Криму! Власник квартири, чоловік років 50-и, сам кожен вечір спав в машині коло під'їзду і пильнував щоб ми його речі не повиносили і не вивезлиу Львів. Сезон то святе, потім напевно весь рік за ті гроші житиме. На той час, 2011 рік, дорожні знаки стали вже троха Українські, продавці перестали вдавати що не розуміють нашу мову а дехто навіть пробував її калічити. Тобто процес був, люди змінювалися. На жаль, занадто повільно. Це як коли ми замовили деруни і вареники в москальському ресторані Української кухні. Нам їх принесли, але крім назви і способу подачі мало що в тій страві нагадувало навіть поганенькі вареники з привокзального кафе у Сколе. Те ж було і з українізацією Криму: поверхнево, на відчіпіться, бо так треба. А от окорошка та пільмєні були всюди і у відмінній якості.

Єдиний недолік намету – зранку в Криму в ньому довго не поспиш, сходить сонце і стає дуже жарко. Думаєш «бля, треба вставати. А який вчора був класний захід сонця і схід місяця!» Так само і довгий креатив – рано чи пізно треба закінчувати. Бо і сам схарився вже писати, та й мало хто сюди вже дочитує. Одне сподіваюся – вернеться ще колись «мій Крим». Вернеться навіть кращим, ніж був тоді. З хорошою дорогою зі Львова, чистими і просторими пляжами, варениками тут і культурними місцями для ночівлі в наметі!"





























#1475
Не переживай, я відкладу і підпишу для тебе :)

Видавець обіцяє що перша партія буде у вівторок. Цього має вистачити на всіх тут зголосившихся плюс ще й лишиться я надіюся.

Ось пару корінців вже готові. Назва книжки поки що секрет :)


Питання:
1) Напевно що нема сенсу тягнути наш "літеротурний вечір" аж до суботи? Тим більше в суботу Iron Maiden в Кракові
2) На який день організовуємо? Середа всім підходить? Чи в вівторок ще тепленькі?
3) Чи потрібно попередньо повідомити власника Пивнички? Якшо так, хто це зробить?
#1476
Ок. записав. Всім вистачить :)

Обкладинка вже друкується. Думаю видавництво справиться їх поклеяти швидше ніж до пятниці :)
#1477
Бачу що треба написати в пивничку щоб закупилися додатковими бочечками пива. А то на всіх може і не стати :) Пива я маю на увазі. Книжок вистачить усім хто зголоситься наперед.
#1478
Цитата: Bottlehunter від 18.07.2018 13:36:24
Цитата: Golem від 18.07.2018 11:24:55
Звісно! Тим більше шо ти там є описаний ;)

О курча! Вже не можу дочекаится книжки, щоб прочитати про описаного Ромчика  ;D ;D ;D

ну там чу-чуть. :) як ми колись разом їздили в Музей ракетних військ і моршинські шахти
#1479
Цитата: Romchick від 17.07.2018 23:45:46
І мені можна? Був би дуже вдячний і шалено радий.

Звісно! Тим більше шо ти там є описаний ;)
#1480
Цитата: explorer від 17.07.2018 21:05:57
Ги :) Я теж в чергу :))

Ок! На "літературний вечір" заскочиш? ;)