Show posts

This section allows you to view all posts made by this member. Note that you can only see posts made in areas you currently have access to.

Show posts

Topics - explorer

#81

Стебник - місто засноване у 1596 році, розташоване в Дрогобицько-Бориславському промисловому районі, підпорядковане Дрогобицькій міській раді.
Одне з найбільших в Україні родовищ калійних солей - видобуток припинено. Стебницький калійний комбінат - практично не діє.

Ще 1873 року в Стебницькій соляній шахті виявлені поклади калійної руди.
З 1922 року тут на руднику №1 почали видобувати калійну руду як мінеральне добриво.
У 1946 році потужність рудника довели до 1 млн. т калійної руди на рік.
В 1966 році на базі Стебниківского родовища було створено Стебниківский калійний комбінат. Побудовано рудник №2 проектною потужністю 3 млн. тонн руди на рік.

Початок кінця калійної галузі відноситься до 1983 року, коли в Стебнику сталася екологічна катастрофа — було прорвано дамбу хвостосховища. В річку Дністер вилилося близько 5 млн. кубометрів їдкого розсолу. Після аварії обсяг виробництва зменшили, підприємство стало збитковим. 1987 року було зупинено і демонтовано збагачувальну фабрику. У рудник №2 прорвалися підземні води і після 20 років безуспішної боротьби з водоприпливом шахту закрили. З січня 2003 року вона затоплюється.

*Аналогічно у Івано-Франківській області з 1967 року на базі калійних родовищ калуш-голинської групи працювали дві шахти, а також єдиний у світі калійний кар'єр, які також видавали до 2 млн. тонн руди на рік.


Вдалось відвідати закинутий рудник номер 1 Стебниківського калійного заводу, звідки можна побачити і сусідні шахти та промзону комбінату (збагачувальну фобрику?).
Наразі одне з найбільших хімічних підприємств львівської області вже, фактично, не існує. Сотні будівель колишнього калійного комбінату та прилеглих шахт стоять пусті і закинуті. Більшість будинків і споруд зустрічають табличками "вхід до будівлі загрожує життю", та "небезпечна зона", втім, працівники сюди вже не повернуться.

Матеріали:
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/614/54509/
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D0%BA
http://www.psj.ru/text/200601311603.htm

Фотогалерея:
http://explorer.lviv.ua/photoindex.php?p=0&g=28
#82
П'ятниця, 02 березня, 2007 року, № 37 (1083)
Тунель під Ратушею
У Львові буде метро! Про це повідомив Андрій Павлів, директор департаменту містобудування Львівської міської ради.

За його словами, постановою Кабінету Міністрів Львів увійшов у список міст, перспективних для будівництва метро. Крім того, впровадження підземного транспорту передбачено в Концепції розвитку Львова, яку міські депутати ухвалили ще 31 березня 2005 року, проте оприлюднили лише 24 лютого 2007-го, після публічної обіцянки нового головного архітектора Юрія Криворучка.

Планують, що львівське метро буде полегшеного типу. Проте з'явиться воно тільки після того, як у Львові затвердять генеральний план розвитку міста. Цей процес дещо затягнувся. Після затвердження Концепції 2005 року, яка є першим етапом у коригуванні генерального плану міста, що визначатиме його розвиток на найближчі 20 років, цього документа фактично ніхто не бачив. Тодішній головний архітектор Львова Василь Каменщик стверджував, що такий документ таємний, і відмовлявся його оприлюднити.

Проте розробка генплану все ж триває. І в ньому передбачено спорудження метро.

Як розповів "Газеті" Віталій Дубина, керівник авторського колективу з розробки генплану, будівництво планують розпочати приблизно у 2020-2030 роках. Але спочатку потрібне відповідне рішення депутатів Львівської міської ради, висновки експертів (до речі, раніше дослідження про можливість будівництва не проводили). І головне – величезні кошти. За словами Віталія Дубини, таке будівництво обійдеться у мільярди гривень, відтак самостійно місто не зможе покрити всі видатки.

Без відповідних досліджень практично неможливо сказати, який вплив матиме спорудження метро на історичну забудову центральної частини міста. Як розповів керівник авторського колективу з розробки генерального плану, вони пропонують робити метро трохи в обхід центру, десь на 300-400 метрів далі від русла Полтви. Однак не можна робити станції метро й надто далеко від центру, оскільки на нього не буде попиту.

За словами пана Дубини, очевидно, це буде метро полегшеного типу, оскільки воно в півтора разу дешевше від звичайного і має вдвічі-тричі меншу вібрацію, що принципово для міста з цінною історичною забудовою. Буде застосовано систему "Радан", її основною відмінністю від звичайного метро є менший діаметр лінії метрополітену та принцип руху, що дозволяє суттєво зменшити вібрацію.

Віталій Дубина сподівається, що за умови правильно проведених розрахунків вплив на архітектуру міста буде мінімальний, а в разі будівництва полегшеного метро він буде цілком допустимим, оскільки кожен будинок має певний запас міцності. В. Дубина передбачає, що може бути певний спротив громадськості, яка пам'ятає невдалу спробу будівництва підземного трамвая, проте, на його думку, інший варіант вирішення транспортної проблеми у Львові – будівництво надземних ліній транспорту – викличе значно більше обурення, оскільки ці лінії вплинуть на візуальне сприйняття історичної забудови.

Перші заперечення вже є. За словами архітектора Віри Балаш, плани про спорудження метро у Львові є дуже сумнівними, оскільки можуть призвести до руйнування будинків.

– Наразі архітекторам і зацікавленим представникам громадськості не надали жодних матеріалів, – говорить вона. – Зокрема, графічних матеріалів, що стосуються будівництва метро. Це питання потребує серйозного підходу. В деяких містах є кільцеве метро в обхід центру. Це могло б бути вирішенням проблеми для Львова. Крім цього, треба правильно пов'язати підземний і наземний транспорт, наприклад, зробити метро тільки частково підземним. Багато міст також використовують залізничний транспорт як міський. Треба вміти комбінувати.

Окрім того, у Львові добре пам'ятають першу невдалу спробу побудови "підземки". В середині 1980-х хотіли провести лінію підземного трамвая. Будівництво лише однієї вентиляційної шахти у дворі палацу Потоцьких призвело до порушення гідрологічного режиму всього Львова, руйнації палацу й інших восьми будинків у центральній частині міста. Великою проблемою тоді було те, що під час планування будівництва шахт підземного трамвая ніхто практично не враховував руйнування будинків. Це було політичне рішення, оскільки партія обіцяла Львову підземний транспорт.

– Територія історичної забудови потребує особливого вирішення питання будівництва метро, – стверджує Роман Мишко, який протягом 30 років обіймав посаду головного інженера "Містопроекту" (1975-2005 рр.). Необхідно провести спеціальні дослідження, які потребують великих коштів. Щодо будівництва полегшеного метро, треба бути дуже обережними та докладно вивчити це питання, оскільки це нова розробка. В Україні немає жодного міста, в якому воно функціонувало б. Історична забудова Львова надто цінна, щоб робити над нею експерименти.

Роман Мишко розповів, що існує три види прокладання тунелю з різним допуском деформації будинків і ґрунтів. Для центральної частини міста потрібна найдорожча схема – схема бездеформаційного проходження тунелю.

Те, що будівництво метро насамперед залежатиме від фінансування, підтверджує і Віталій Дубина. Проте вже зараз у генеральному плані, який коригують, закладено будівництво трьох ліній метро. Першу лінію будуватимуть із південного заходу на північний схід (район вул. Виговського – вул. Б. Хмельницького). Другу планують будувати з південного сходу на північний захід (з'єднуватиме Сихів і Рясне). І третя лінія простягатиметься із заходу на схід (райони Левандівка – Майорівка).

Мирослава Іваник

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/03/02/22020/
#83
Карта підземного об'єкту "Лощина".
Автор - Tapemaker.

Лінки по темі "Лощина":
http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=24.0
http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=77.0
#84
Закинутий старий цех заводу по вулиці Джерельній.
Доступ поки вільний і ще не все зруйновано - чудове місце щоб попрактикуватись у фотографії :)

#85
Зміст

Мандрівки на природу Львова (продовження) (3)
Мандрівка сьома. на Снопків і Білогорщу (3)
Мандрівка восьма. По Замарстинову і Збойськах (7)
Мандрівка дев'ята. Зубрівський лісопарк (12)
Мандрівка десята. По Винниківському лісі (14)
Мандрівка одинадцята. Брюховицький ліс (23)

Одяг населення Львова та передмість (34)

Історія передмість Львова (40)

Церкви, яких уже нема (44)

Історія села Кривчиць (52)



Сторінки:
0-1, 2-3, 4-5, 6-7, 8-9, 10-11, 12-13, 14-15, 16-17, 18-19, 20-21, 22-23, 24-25, 26-27, 28-29, 30-31, 32-33, 34-35, 36-37, 38-39, 40-41,
42-43, 44-45, 46-47, 48-49, 50-51, 52-53, 54-55, 56-57.

Окрема подяка BlackFlame за наданий матеріал.
#86
Велетенська тарілка за лісом.
Бтв, хтось був поблизу? Як воно там? :)
Цікаво подивитись зблизька.

Гугл каже:
Центр космічного зв'язку. 80700, м. Золочів, Львівська обл., вул. Пушкіна, 9. Директор: Гнатенко Павло Феодосійович. E-mail: hnatenko@rns.lviv.ua

Фото робилось з замку кілька років тому.
#87
В одному з закинутих цехів заводу є частково затоплене провалля, з якого видно хід з цегляним арочним сводом. Нажаль кращого фото нема :(
Напрям - вздовж вул. Антоновича.

Може хтось знає на місці чого будувався завод?
#88
От таке є в нас по вул. Пекарській.
Невже ідея архітектора - захопити максимум місця вздовж вулиці?
#89
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Ягеллонська-Горького-Гнатюка 

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Теперішня вулиця Гнатюка виникла на місці дороги, що вела від міських мурів до фільварку багатого міщанина Станцля Шольца. Наприкінці XVI сторіччя Шольц заснував на своїх землях поселення - Станцльову Волю в околицях нинішнього головного корпусу ЛНУ ім. Івана Франка.

Вулиця Єзуїтська

У 1602 році фільварок купили оо. Єзуїти, що заклали на своїх землях великий сад, який згодом перетворився у перший львівський міський парк, що тепер носить ім'я Івана Франка. За наполяганням єзуїтів, у міських мурах була прокладена хвіртка, а за нею міст через річку Полтву, що текла нинішнім проспектом Свободи.

Дорогу до фільварку назвали Єзуїтською, а після скасування чернечого ордену у 1773 році - Поєзуїтською. Колись це була заболочена околиця, і тут ще у XVIІІ сторіччі полювали на качок.

У 1871 році за Поєзуїтською вулицею була закріплена назва Ягеллонської. За радянських часів її назвали спочатку вулицею Чернишевського, а за "других совітів" дали назву Максима Горького. У 1991 році вулиця була названа на честь Володимира Гнатюка (1871-1926) - видатного фольклориста та етнографа, довголітнього секретаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Після включення Львова у 1772 році до Австрійської держави вулиця за кілька десятиріч стала однією із центральних у місті. Стали розбирати міські мури та засипати фоси. Замість місточка за Єзуїтською хвірткою збудували солідний міст, а навпроти нього спорудили в 1785 році першу капітальну австрійську споруду в Королівському столичному місті Львові - генеральну військову команду.

Згодом, у 1840-х, командування львівського корпусу перебралось на Бернардинську (нині Соборну) площу, де донині знаходиться військова комендатура. А над Полтвою на її місці збудували готель "Англійський", що простояв півсторіччя.

Банківська брама

А у 1889-1891 рр. на цьому місці за проектом Юліана Захарієвича збудували споруду Галицької ощадної каси. Цю розкішну будівлю прикрасив своїми скульптурами Леонард Марконі. Одну з них під самим куполом із факелом у руках та зоряним вінцем над головою вважають "Львівською статуєю Свободи". Хоча насправді вона мала символізувати Ощадність. Під нею кілька років тому було встановлене електронне табло, яке відраховувало останні секунди ХХ сторіччя.

Окрім Марконі, над оздобленням споруди працювали ще такі відомі скульптори, як Юліан Марковський та Станіслав Роман Левандовський. З 1950 року тут розташований, перенесений зі свого приміщення, яке віддали для музею Лєніна, Львівський музей етнографії та художнього промислу, при якому згодом виник Інститут народознавства. У Золотій залі музею часто відбуваються цікаві заходи львівських митців та літераторів.

В останні роки споруду дещо шпетить металева галерея, яка мала б оберігати перехожих від кавалків ліпнини, що часом відлітає зі стін будинку, який потребує серйозного ремонту та реставрації. Поміж стовпами галереї розташувалась ціла торговиця, залишаючи перехожим вузький прохід на цьому відтинку найпринципальнішої вулиці міста.

Навпроти колишньої Галицької ощадної каси перед самою І Світовою війною встигли збудувати споруду для Празького банку за проектом чеського архітектора Матвія Блеха. Обидві будівлі із високими наріжними вежами стали своєрідною "Банківською брамою" міста, бо за ними починалась колишня фінансова дільниця Львова. Про неї нагадує й дім із колонами на розі Гнатюка та Січових Стрільців, у якому перебувала Галицька ощадна каса до 1891 року.

Тролейбус №1

Коли цісар Йосиф ІІ надав дозвіл на проведення Святоюрських ярмарків у Львові, то виникла потреба вигідного сполучення між Передмістям та площею перед собором Святого Юра. До початку ХІХ сторіччя на Святоюрську гору вела дорога, що відгалужувалась від Городоцької за костелом св. Анни. Але вона була надто стрімкою, тож її перекрили - відтоді називається вона Замкненою - і проклали нову дорогу між Єзуїтським городом та садами греко-католицьких митрополитів на Святоюрській горі. Тепер це вулиця Листопадового Чину.

Тож у ХІХ сторіччі вулиця Поєзуїтська, а потім Ягеллонська була важливою артерією міста. Вздовж неї виникали банки та модні крамниці. У 1890-х розглядались плани прокладення через Ягеллонську лінії електричного трамваю із головного двірця до центру. Однак надали перевагу трасі з більш лагідним підйомом через вулицю Коперника.

Та у 1952 році вулицею Горького таки проклали першу тролейбусну лінію №1 "Центр-вокзал". Згодом тролейбусні маршрути забрали з центральних вулиць міста, та ще у 1970-х кінцева зупинка тролейбусів №9 та №10 була на розі Горького та 17 Вересня (тепер Січових Стрільців).

Кам'яниці

На вулиці Гнатюка під час ІІ Світової війни бомби зруйнували кілька будинків. На місці одного з них у 1950-х збудували дім №3 у стилі "соцреалізму". Однак його сірий фасад та псевдокласичні прикраси не надто зіпсували архітектурний образ вулиці. На розі вулиці Наливайка зруйновану будівлю розібрали та засадили там сквер. А на місці парцелі №6 був колись літній майданчик від ресторану "Першотравневий". Тепер тут ведеться приготування до будівництва торгового центру, задля чого розбирають колишній готель "Брістоль" та прилеглі будівлі.

Взагалі забудова вулиці Гнатюка не відзначається єдністю. Перед І Світовою війною не встигли розібрати старі двоповерхові кам'яниці, щоб спорудити на їх місці модерні будинки.

Хоча дещо таки встигли. Зокрема постсецесійний будинок Ґрюнера (Гнатюка, 20-22), споруджений у 1911 р. за проектом архітекторів Фердинанда Касслера та Романа Фелінського архітектурно будівельною фірмою Михайла Уляма. Привертають увагу "єгипетські" скульптури Зиґмунда Курчинського, що стоять біля входу. До війни тут була розташована, серед інших установ, також відома польська туристична фірма "Орбіс". Тепер "подорожню" традицію будинку продовжують міські залізничні каси.

Вартий уваги теж дім №8, споруджений у 1902 році за проектом Зиґмунда Кендзєрського у стилі сецесії. Колись тут були "Банк польської землі", видавництво "Часопису польських адвокатів" та торговий дім Львівського промислово-торгового товариства. За радянських часів на розі вулиці Павлика Морозова містився магазин господарських товарів. Тепер на цьому місці ресторан "Прага" та купа гральних автоматів. 
#90
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Що було колись на Дорошенка?

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Поряд із фальшивою таблицею архітектурної пам'ятки XVII сторіччя на будівлі Західної реґіональної митниці розміщена меморіальна таблиця з портретом Дмитра Вітовського, який в останні дні жовтня 1918 року разом з іншими офіцерами розробляв плани захоплення влади у Львові та Галичині.

Гостинниця

Ці офіцери утворили Центральний військовий комітет, який видавав безпосередні військові накази для окружних військових комітетів. 31 жовтня 1918 року о 5-й вечора Центральний військовий комітет залишив "Народну" гостинницю і перебрався до Народного дому, звідки вже здійснювалося безпосереднє керівництво збройною акцією.

Ця геніальна імпровізація вдалася, і першого листопада польсько-жидівський Львів прокинувся під синьо-жовтими фанами. Однак забракло сил та вміння, щоб втримати столичне місто і Галичину, яку врешті-решт захопили польські війська.

За польської влади "Народна гостинниця" зберігала свою назву, однак її каварня перейшла в оренду до спілки "Парнес і Ціммерман". Нові власники назвали каварню Republique. Не польською (Rzeczpospolita) чи українською мовою, а саме французькою, як модно було називати тоді каварні.

Був у будинку на розі Сикстуської та Костюшка ще й ресторан Таубе Гана. На партері розміщувалися, зокрема, шевська майстерня Бохонка, фризєрня Пастернака, філія Кооперативного банку та офіси Першої крайової фабрики автоматів у Бєльську (йшлося не про автомати для стрілянини, а пристрої для продажу води та інших товарів).

На розі з нинішньою вулицею Юрія Дрогобича (тоді Святого Михайла) працювала молочна крамниця "Маслосоюзу". За радянських часів тут також був магазин "Молоко". Під готелем до війни був філателістичний магазин "Дубенський і син". Його традицію продовжує невелика філателістична крамничка на нинішній вулиці Дорошенка, 28.

"Народна гостинниця" у Львові була частиною однойменного товариства з обмеженою відповідальністю. Автором цього проекту та головою Надзірної ради був відомий галицький інженер, архітектор, економіст, громадській діяч Василь Нагірний. Метою ТзОВ "Народна гостинниця" було: "В містах, місточках, селах і взагалі там, де того покаже ся потреба, набувати на власний рахунок або винаймати і у власнім заряді вести готелі, заїздні доми, кураційні доми, гостинниці і т. п. заведення; уряджати реставрації, каварні і т. д.; винаймати і виконувати право пропінації..." (Пропінація - це право продавати й шинкувати алкогольні напої, сплачуючи за це відповідні податки). Однак Світова війна перешкодила здійсненню цього амбітного проекту. Тож навіть "Народній гостинниці" у Львові довелося віддавати гастрономічні заклади в оренду чужинецьким підприємцям.

Школа

Трохи вище на вулиці Сикстуській № 47, неподалік від греко-католицької семінарії, була виділова жіноча школа імені Шевченка. Австрійське міністерство освіти надало цій школі право навчати вчительок. Вони отримували посади молодших вчительок у школах Галичини. При школі діяли також безкоштовні курси, на яких охочі могли навчатись "руської мови" - однієї з офіційних мов на східних теренах Королівства Галичини і Володимерії. Крім того, тут були чоловічі та жіночі курси для навчання письма й читання для анальфабетів.

Директором школи ім. Шевченка на початку ХХ сторіччя був Михайло Коцюба - доктор філософії і медицини, член Головного виділу товариства "Просвіта", шеф виділу шкільної гігієни Крайової шкільної ради.

У цьому будинку перебувало також Руське педагогічне товариство, засноване 1883 року для поширення в Галичині української шкільної освіти. Товариство видавало часопис "Учитель" та ілюстрований журнал для дітей "Дзвіночок", редакції яких були розташовані у тому ж домі на Сикстуській, 47.

Згодом товариство почало називатися "Рідна школа". Воно також утворювало приватні заклади освіти - школи, гімназії, семінарії. На вулиці Сикстуській, 47 містилася ще й приватна жіноча семінарія товариства.

Будинку, де було стільки заслужених для Галичини установ, давно вже немає. У 1930-х роках на його місці збудували кілька кам'яниць у стилі конструктивізму. А школу імені Шевченка перенесли на вулицю Мохнацького (тепер Драгоманова). Частину прилеглої території зараз займають майданчики школи № 9 та дебаркадер трамвайної зупинки. За Австрії її б називали "станцією електричного трамваю".

Маєтки

Наприкінці XVIII сторіччя тут був маєток князів Чорторийських, у яких гостював деякий час Тадеуш Костюшко - герой Американської революції та вождь невдалого повстання проти російської окупації Польщі.

У ті часи до нижньої частини вулиці прилягали болота, на яких міщани полювали на диких качок. Між нинішніми вулицями Дорошенка та Крушельницької були ставки, що належали львівським римо-католицьким архієпископам. Сюди привозили живих коропів зі ставів з-під містечка Дунаєва, щоб до архієрейського столу була завжди свіжа риба.

Донині про колишні маєтки нагадують арсенал-бібліотека Сєнявських-Баворовських біля костелу Св. Марії Магдалини та вілла за № 73. Автором проекту цього будинку з елементами романського та готичного стилів був архітектор Тадеуш Мюнніх. Споруджували будинок для Людвіка Масловського (1847-1928), учасника повстання 1863-1864 рр., журналіста, видавця львівської газети "Пшеґльонд".

Видавництва

До війни на вулиці Сикстуській містилося кілька редакцій газет та часописів, видавництв та друкарень.

Крім часописів Руського педагогічного товариства, тут видавали офіційну газету "Ґмінні відомості", "Костельну газету" та "Голос права", часопис "Нова Зося"... Під № 21 було "Народне кооперативне видавництво".

Було також кілька друкарень. Найбільша, що належала Ігнацію Єґеру, містилася під номером 33. Навесні 1939 року друкарню закупило "Оссолінеум", куди воно мало намір перенести обладнання своєї старої друкарні з нинішньої вулиці Стефаника.

Однак незабаром вибухнула війна, і в роки радянської та німецької окупації цей проект було призупинено. Друкарню на Дорошенка ліквідували, а на вулиці Стефаника було створено підприємство з гучною назвою - Львівська книжкова фабрика.

У будинку за № 37, містилася редакція часопису "Схід", а також каварня "Максим", яку ще називали шинком Самуеля Менашеса. Тут також були представництва корабельних компаній Cunard Line та White Star Line, кораблями яких подорожували до Америки галицькі еміґранти. Наріжний дім було збудовано у 1892-1894 роках за проектом Яна Томаша Кудельського. Кам'яницю донині увінчує купол, схожий до тих, що були до 1918 року на будівлі Головної пошти. 
#91
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Ще раз про вулицю Дорошенка

Ігор МЕЛЬНИК

Про вулицю Дорошенка можна писати до безконечності, бо майже з
кожним її будинком пов'язані долі відомих людей чи цікаві трафунки.

Дім Шопена

На початку вулиці привертає увагу дім під номером 11. Збудували його
ще перед сецесією, 1898 року, за проектом архітектора Карла
Боубліка, що походив із Чехії. Будинок прикрашає погруддя Фридерика
Шопена, що було не лише вираженням уподобань власників кам'яниці,
але й своєрідною рекламою фірми фортепіанів та музичних інструментів
Гошелеса.

Напроти також містився великий магазин музичних інструментів, який
провадила фірма Йозефа Векслера. Цій фірмі належали і музичні
магазини на центральних вулицях Кракова й Варшави.

А в попередній кам'яниці, на місці якої збудували Дім Шопена, 1843
року дослідники локалізують перший у Львові салон фотографії
(дагеротипії) Юзефа Польмана.

Кнайпи

Поряд, під дев'ятим номером, розташована одна з перших львівських
сецесійних кам'яниць, збудована за проектом Альфреда Захарієвича у
1899-1900 рр. Тут внизу була відома за радянських часів кнайпа
"Рубці по-львівськи". Сюди поласувати "львівською екзотикою",
флячками, приводили навіть високопосадових гостей із Києва та
Москви.

На розі вулиці Шайнохи (тепер Банкова) містилася ресторація "Адрія"
Соломона Роттенберґа. З нею пов'язана одна гучна бійка, що під
назвою "Трагедія у Львові" потрапила на перші шпальти газет ІІ Речі
Посполитої.

Серед польських студентів університету, політехніки та інших вищих
шкіл були популярними академічні корпорації. Вони перебували під
впливом шовіністичних політиків із табору народової демократії. І
часто члени корпорацій були ініціаторами погромів українських та
жидівських організацій, влаштовували шовіністичні маніфестації та
звичайні бійки.

Тож часом і члени корпорацій ставали об'єктом помсти з боку
ображених. У суботній вечір 26 листопада 1932 року група членів
польської студентської корпорації Lutyko-Venedya після свого
зібрання "водила козу" львівськими кнайпами.

Уже по півночі вони примандрували до "Адрії" на вулиці Шайнохи. На
цій вулиці колись містилася синагога, а за радянських часів був
вихід із кінотеатру "Спартак" та кнайпа-павільйон. Тепер на цьому
місці смітники й "тимчасовий" паркан, що стоїть уже кілька років.

Приблизно по першій ночі студенти вирішили перейти до сусідньої
кнайпи "Ґрот". Але на вулиці з ними затіяло бійку кілька єврейських
молодиків. Під час бійки смертельно поранили ножем
студента-ветеринара Яна Ґродковського.

Його смерть у тодішньому польському Львові спричинила резонанс,
схожий на побиття Ігоря Білозіра. Масові демонстрації тривали два
тижні.

Дев'ятнадцятка

Найпомпезнішою кам'яницею на Сикстуській став будинок під № 19. Його
збудували 1909 року за проектом Володимира Підгородецького. Фасад
прикрашають великі вікна, колони та шість скульптур, створені Петром
Війтовичем. Багато декоровані сходові клітки та помешкання цього
будинку.

Проте кам'яниця був призначена не лише для житла. Тут містилися
різні офіси та крамниці. Зокрема магазин горілок і лікерів Моха, чию
традицію продовжує гуртівня на подвір'ї. Була у цьому домі теж
друкарня, у якій до 1960 років друкували багатотиражки львівських
підприємств.

У будинку розташувалися три адвокатські контори. Та й загалом
Сикстуська була вулицею адвокатів. Тут мало свої офіси близько 50
правників, переважно євреї.

Доктор Федак

А під номером 48 жив і утримував свою адвокатську контору доктор
права Стефан Федак (1861 - 1937). Ще під час університетських студій
він став одним із організаторів першого професійного об'єднання
українських правників "Кружок правничий". Пізніше, займаючись
адвокатською практикою, Федак був серед засновників та керівників
багатьох галицьких установ: "Народної торгівлі", "Крайового союзу
кредитового"... З 1909 року він - директор Товариства взаємних
забезпечень "Дністер".

У першому уряді ЗУНР Стефан Федак був державним секретарем харчових
справ, а після того, як Львів зайняли польські війська, організував
та очолив Український горожанський комітет для опіки й допомоги
українським полоненим, інтернованим і політичним в'язням. У 1925
році Федака обрали Почесним членом товариства "Просвіта".

Любив музику і спів. "Але львівським дяком над дяками, або як він
сам себе звик був називати "обердяком", був адвокат і начальний
директор Товариства "Дністер" д-р Стефан Федак. Він як син
дяко-вчителя з Яворівщини скінчив у Ставропігійській бурсі вперед
дяківську школу, здав формально дяківський фаховий іспит, а опісля
скінчив як бурсак академічну гімназію, зложив іспит зрілости (перша
матура в академічній гімназії!), скінчив правничі студії і, ставши
адвокатом, вийшов на перше місце в проводі українського
громадянства. Тим і об'ясняється, що д-р Федак так залюбки майже
щоденно заходив раненько до Волоської Церкви, сідав у крилосі і
співав з дячками, а вони, ті хлопці, знали вже свого старшого
покровителя і зверталися до нього зі всіми сумнівами та болями, а
він вчив їх, показував, тягнув за вуха, а потім обдаровував
цукерками, щоб "ви не хрипли, мовляв, як я колись", - згадував про
нього Степан Шах.

Його донька Ольга одружилася з Євгеном Коновальцем, а син Степан
належав до Української військової організації і 30 вересня 1921 року
стріляв під львівською Ратушею в маршала Польщі Юзефа Пілсудського.
Атентат не вдався, і після цього польська поліція заарештувала
батька й тримала кілька тижнів у тюрмі.

Однак у сучасному українському Львові для вшанування Стефана Федака
не знайшлось ні вулиці, ні скромної меморіальної таблиці.

На місці школи

Від радянських часів збереглося ще кілька таблиць, зокрема на
будинках на Жовтневій 45-61, де мешкала львівська комуністична
еліта. Одна з них присвячена Юрію Мельничуку, голові облвиконкому та
редактору журналу "Жовтень".

Ці конструктивістські будинки спорудили у 1930-х роках, і досить
довго їх вважали чи не найпрестижнішими у Львові.

Як уже згадувалось, тут за австрійських часів була школа імені
Шевченка. "Сикстуська, 47. Що за прегарний огород. Нині не знайдеш
такого кутика ніде у Львові... Все скоро на світі проминає. Тверді
мозолисті руки з корінням виривають прегарні бози, корчують дерева,
жорстоко нищать красу. Збираються розбирати будинок. І ми з жалем
мандруємо до нового будинку, Мохнацького, 12," - згадувала про свої
шкільні роки Олена Степанівна.

Частину її спогадів уміщено в книзі "Доктор географії Олена
Степанів", яку підготували 2002 року Олег Шаблій та Леся Вісьтак у
видавничій серії "Постаті українського землезнання".
#92
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Ще раз про вулицю Академічну 

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Уже не мав наміру писати більше про Академічну. Однак отримав листа від Богдана Надраги, сина відомого львівського правника Олександра Надраги (1885-1962), автора прекрасної книги "Серед львівських парків", яку видала 2004 року літературна аґенція "Піраміда".

Дорогою до школи

Богдан Надрага виростав у довоєнному Львові. "З 1947 року до 1993-го мене не було у Львові -- спершу депортація у Сибір, потім праця у Самборі без права на проживання у Львові... Любов до Львова я успадкував, мабуть, від Покійного Батька. Ледве чи може бути цінніший спадок", -- пише пан Богдан, який 46 років був силоміць розлучений з рідним містом.

Жив Богдан Надрага не на Академічній, а на Домініканській, 11 (тепер це вулиця Ставропігійська). "Коли мені пішов шостий рік (це було 1927 року), мене Батько записав до школи ім. Шевченка при вул. Мохнацького, 12 (тепер Драгоманова) Вели мене до школи через центр міста, очевидно, Академічною. В мою пам'ять закарбувалися спогади про склеп Майнля (тепер там "Сквозняк"), де продавали найкращі сорти кави і чаю (другий такий склеп мав власник на Ринку, біля аптеки). На весь квартал прегарно пахла кава, а з великого імбрика на виставі постійно лився її струмінь до філіжанки, що стояла поруч нижче", -- згадує пан Богдан.

"Але всі ці атракції блідли супроти найважливішої -- будували львівський хмародер -- кам'яницю Шпрехера. Я любив довго стояти із запрокиненою головою біля будівлі і подивляти як вінда (зовсім примітивна) піднімала вгору будівельні матеріали, а будинок все ріс і ріс... Лише страх, що запізнюся до школи, переривав мої обсервації", -- продовжує свої спогади Богдан Надрага, описуючи будівництво будинку № 7 на проспекті Шевченка.

Цукерня Залевського

"Особливо прегарно були оформлені вітрини цукерні Залевського в зимовому святочному періоді (від Святого Миколая до половини січня). Там стояли Святі Миколаї та деревця (так тоді називали ялинки) і пречудні побудови з шоколадок, цукерків та ялинкових прикрас", -- згадує ще пан Богдан.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Спочатку мені здалося, що це друкарська помилка. Бо більшість авторів твердить, що цукерня цього власника містилася за № 10, де зараз магазин "Світоч".

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проектом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном -- "Купальний заклад Святої Анни". За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут "Ґранд-клуб "Софія".

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10? "Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався "Крайовий базар" з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22", -- пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

Польський бізнес-довідник 1929 року теж подає адресу цукерні Залевського на Академічній під № 22. Тож перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

За радянських часів тут була кондитерська крамниця, яка у 1960-х почала називатися "Світоч". На щастя, не дуже втручалися в інтер'єр, і він зберіг переважно стиль конструктивізму.

1972 року у підвалі "Світоча" відкрили бар "Шоколадний" -- чи не єдине у Львові місце, де можна було тоді спокійно посидіти, щоправда, оплативши наперед плату за вхід.

Кіно

Поряд із цукернею був до війни кінотеатр "Хімера", який належав тоді товариству Червоного Хреста. За радянських часів кінотеатр почав називатись "Київ".

Були на Академічній ще два кінотеатри -- "Європа" (потім "Україна") та "Корзо" чи "Ріальто" (потім ім. Щорса). За радянських часів короткометражні та науково-популярні фільми крутили в центральному лекторії у правій брамі будинку міського комітету КПРС на проспект Шевченка, 17/19 (там, де колись була Торгово-промислова палата, а тепер обласна прокуратура).

Кіно для Львова 1950-1970-х років було важливим елементом міського життя. Особливо для молоді. В кінотеатри ходили принаймні раз на тиждень, і перші телевізори не могли ще бути достатньою конкуренцією.

Окрім того, в кінотеатрі можна було сховатися під час негоди. Не тільки на час сеансу. Бо у фойє були стільці для чекання, буфети. А в "Україні" навіть можна було послухати концерт. Тож похід у кіно був майже обов'язковим елементом побачення з дівчиною.

Оскільки репертуар кінотеатрів був бідним на західні фільми, то такі стрічки, як "Три мушкетери" (з Жаном Маре), вестерн "Чудова сімка", навіть кічуватого "Фантомаса", дивилися по кілька разів.

Перед прем'єрою нового фільму майже неможливо було купити квитки. Кіносеанси не були дорогими. Однак для нас, школярів 1960-х, навіть 25 копійок були великими грішми. Та ми мали свій спосіб -- домовлялися з адміністратором кінотеатру приносити великі мальовані афіші з художньої майстерні, що була на вулиці Сербській. Тоді нас, кількох хлопців, безоплатно пускали на денний сеанс. 
#93
Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Ставропігійська, Друкарська

Від північно-східного кута площі Ринок на захід відходить вулиця Ставропігійська. На початку XV століття їй дали назву Божого Тіла, бо вона виходила до Домініканського монастиря з костелом Божого Тіла.


У XVII ст. вулицю почали називати Дорогою до Домініканів, а у XVIII – Домініканською. У грудні 1944 року перейменували на Максима Залізняка, одного з ватажків повстання Коліївщини 1768 року. 1945-го відновили назву Домініканська, а з 1946-го вулиця одержала назву Ставропігійської на честь львівського Ставропігійського братства – українського культурно-просвітницького товариства XVI-XVIII століть. Забудова вулиці: ренесанс, бароко, класицизм.

У будинку №2, колишньому палаці Бандінеллі, а теперішньому історичному музеї, з боку вулиці Ставропігійської за польських часів торгували кінським м'ясом Галушча. На розі з вулицею Друкарською (№2) – аптека, яка від давніх часів мала назву "Під чорним орлом", а власником її від 1927-го до 1944 року був українець Михайло Терлецький, великий меценат і шанувальник мистецтва. Він зібрав чудову колекцію творів живопису та графіки українських митців. Терлецький був фундатором "Національного музею у Львові", в його кам'яниці у 1930-х роках містилися редакції українських тижневиків "Громадський Голос" і "Правда". Михайло Терлецький був також великим шанувальником спорту, одним із небагатьох львів'ян, які побували 1936 року на Олімпійських іграх у Берліні. 1964-го за ініціативою фармацевта Крилова в приміщенні аптеки розпочали створювати музей, який відкрили 1966 року. В аптеці-музеї зібрали багато експонатів з історії аптечної справи. У львів'ян і туристів великий попит мали ексклюзивні фірмові ліки – так зване "залізне вино" – смачний тонізувальний напій. На металевій кованій вивісці аптеки бачимо рік її заснування – 1735, проте ця дата не відповідає історичній правді, що блискуче довів львівський історик архітектури Володимир Вуйцик. Засновник аптеки військовий провізор Франц Вільгельм Наторп прибув до Львова одночасно зі входженням Галичини до Австрії 1772 року, а сам будинок з аптекою збудували 1775-го. До того ж жоден із львівських податкових реєстрів XVIII століття не вказує на існування тут аптеки. Найімовірніше, під час визначення року заснування аптеки вийшла елементарна механічна помилка: ліву частину стертої вісімки прочитали як трійку, тому замість 1785 року вийшов 1735 рік.

У будинку №3 за польських часів був продаж вин Козьола, за радянських тут містився кондитерський цех, на початку 1990-х відкрили один із перших престижних приватних ресторанів "Старий рояль". Адресу №4 на початку ХХ століття мала ресторація "Морське око", на фасаді цього кутового з вулицею Івана Федорова будинку бачимо доволі непристойні барельєфи на античну тематику 70-х років ХІХ століття. Вони дають оригінальне трактування міфу про Лебедя та Леду. 

У будинку №9 за Польщі  була цукерня Курнаха, нині тут кафе-бар "Ноїв ковчег", зал якого виходить на подвір'я будинку, і магазин спорттоварів "Лотто". У будинку №11 1776 року побачила світ перша в Україні газета, яку шевальє Осуді видавав французькою, – Gazette de Leopol ("Львівська газета"), за польських часів тут були магазин церковного приладдя "Достава" та редакція української газети "Господарсько-кооперативний часопис", у цьому ж будинку у 1920-х мешкав автор чудової книжки мемуарів про тогочасний Львів, правник Олександр Надрага. Тепер тут житловий будинок.

Перпендикулярно до Ставропігійської на північ від площі Ринок – вулиця Друкарська. Наприкінці XVI століття її називали Дорогою за Оленем, бо на місці кутового будинку на Ринку №45 стояв будинок, який мав назву Під оленем. Згодом вулицю називали Вірменською бічною та Вірменською Поперечницею. З 1871 року вона стала Гродзіцьких на честь двох братів, польських військових діячів, які у XVII столітті зробили дуже багато для розбудови фортифікацій Львова та його оборони під час частих облог. 1944 року вулицу епізодично називали Івана Федорова, а з 1949-го на честь 375-ї річниці українського книгодрукування – Друкарською. Цікаво, що до 1861 року вулиця була тупиковою, і лише після знесення будинку вірменської родини Августиновичів зробили прохід на Вірменську. Забудова вулиці: бароко та класицизм.         

У будівлі №1 за польських часів містилася Адвокатська палата та Промислово-будівнича спілка, тепер тут житловий будинок. Будинок №3, збудований 1898 року, мав назву "Під Богородицею" від розміщеної на фасаді скульптури. За радянської влади скульптуру знищили, а відновили лише 1996 року. До 1939-го тут була фабрика лікерів Мушинського, нині – житловий будинок.

Під №4 за Польщі було розміщено фабрику горілок і лікерів "Глорія", продаж горілки Кесслера, магазин письмового приладдя Круґа та торгівлю кінським м'ясом Хенрика Бабачка, який увійшов до львівського міського фольклору. Львівська приказка про людину, яка ні на що не здатна, говорила: така нездара мусить піти лише "до Бабачка на шмельц". В одній із найпопулярніших львівських батярських пісень є слова: "А там знову якась менда по салі сі швенда/Мальовані лиця, шукає си кібіца/Але вона його не знайде, бо вона бідачка/Піде до Бабачка на шмельц". Зараз у цьому будинку магазин "Продукти", перукарня "Лель" і бар "Рудий кіт". 

Під №6 за Польщі був торговий дім "Польмет", перукарня Штокеля та гуртовня шкір Зайфельда, нині – Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта" Львівської обласної ради, на честь чого 1988 року встановили меморіальну таблицю. Також у цьому будинку обладнали інтернет-кафе та комп'ютерну студію "Ніка". У житловому будинку №9 за польських часів був магазин електротехнічних товарів Мюльштайна, 2006 року в ньому завершили капітальний ремонт. У житловому будинку №11 за Польщі було торгове довідкове бюро Дворніцького.

Наступної п'ятниці
в рубриці "Вулиці Львова" ви довідаєтеся про осередок українського життя в середньовічному місті Лева – вулицю Руську – та про неймовірно вибагливі права мешканців, які брали до уваги під час спорудження житлових будинків
400 років тому

Ілько Лемко
#94
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Вулиця Січових Стрільців

Ігор МЕЛЬНИК

Ця вулиця була прокладена у 1840-х роках серед садів, що належали ботаніку та помологу Маєру, тож назвали її Маєрівкою. Вулиця вела від передмістя до Єзуїцького городу, біля якого ще на початку ХІХ сторіччя постало казино Герта та лазнички. А сам Єзуїцький город (тепер парк ім. Івана Франка) став місцем прогулянок та забав львівських міщан.

Маєрівка

Спочатку вулицю забудовували віллами та невеликим плациками. Однак незабаром місто поглинуло цю околицю, і до кінця ХІХ ст. тут з'явилися великі кам'яниці.

Стимулом для такої забудови стало спорудження у 1877-1881 роках на місці казино Герта центральної політичної установи краю - Галицького сойму. А в будинку № 6 на Маєрівці навіть мешкали галицький намісник Казимир Бадені (1846-1919) та його брат, маршалок сойму Станіслав Мартин Бадені (1850-1912).

1885 року вулицю перейменували на честь затвердження польської конституції 3 травня (мая) 1791 року. А про Маєра залишилася згадка в назві львівського передмістя Майорівки.

За радянських часів назву вулиці змінили на честь 17 вересня 1939 року - початку возз'єднання-окупації Галичини Радянським Союзом. З 1991 року вулиця названа на честь Січових Стрільців, які вели тут у листопадові дні 1918 року бої з поляками, що наступали від Єзуїцького городу до центру міста.

Наприкінці 1960-х років вулицею проклали тролейбусну лінію. Під будинком № 3 була кінцева зупинка "трійки", "дев'ятки", "десятки" та місце зустрічей і побачень.

З 1901 року її перспективу закривав пам'ятник Аґенору Голуховському (1812-1875), наміснику Королівства Галичини та Володимерії та прем'єр-міністру Австрії.

Банки і дирекції

А на початку вулиці у 1885-1887 роках спорудили за проектом Вінцента Равського-Юніора будівлю дирекції залізниць, увінчану скульптурами Леонарда Марконі. Згодом дирекцію перенесли до більших будівель на нинішніх вулицях Огієнка та Гоголя, а на вулиці 3 Мая під № 3 розміщувався готель "Імперіаль". Через його браму можна було увійти у пасаж Гаусмана. Хоч він не був перекритий скляним дахом, однак там містилися магазини, готелі та різні заклади.

Навпроти, під № 2, стоїть найстаріший будинок на вулиці, який пам'ятає ще часи ампіру і бідермаєра. Колись у ньому містилася Галицька ощадна каса. 1891 року цей фінансовий заклад перенесли до будинку нинішнього Музею етнографії, а спорожнілий будинок на вулиці 3 Мая став чиншовою кам'яницею. В його партері розмістилася популярна цукерня Вогноута і Барона, потім кав'ярня "Центральна", що була колись на Галицькій площі. А за радянських часів на її місці з'явилося популярне кафе "Бістро".

Вулиця 3 Мая була центром банківської дільниці Львова. До війни її навіть називали "Волл-стріт". За довідником 1929 року, тут розміщувалися Земський кредитовий банк та Лодзинський депозитний банк (№ 5), Банковий дім Ґрюса (№ 8), Польський промисловий банк (№ 9), Польський гарантійний банк (№ 11), Банковий дім Уляма (№ 12), Варшавський дисконтний банк (№ 14), Центральний кооперативний банк (№ 15)...

До будівництва багатьох банківських споруд доклалися знамениті архітектори. Будинок під № 9, в якому тепер міститься "Ощадбанк", збудували 1897 року в стилі флорентійського ренесансу за проектами Юліана Захарієвича, Фердинанда Фельнера та Германа Гельмера. Операційний зал було перебудовано 1921 року за проектом Яна (Івана) Баденського.

У цьому ж будинку був також клуб міліції, який славився своїми танцювальними вечорами. У 1970-х сюди ходили послухати Віктора Морозова.

Кав'ярні

У сусідньому домі на другому поверсі була колись кав'ярня "Американська". Згодом "Американська" перебралася на Галицьку площу - на місце кав'ярні "Центральної". На першому поверсі (партері) цього банківського будинку, збудованого 1901 року за проектом Карла Боубліка, було кіно. До війни воно називалось "Ванда", "Оаза", "Муза", за радянських часів - імені Зої Космодем'янської, а потім - "Левеня".

Найвеличною спорудою на вулиці виглядає дім Рогатина під № 12. Збудували його 1912 року за проектом Романа Зелінського у стилі пізньої сецесії, поєднаної з німецьким "юґендщтілем". На розі, над "Пузатою хатою", два лицарі тримають геральдичний щит. Цю скульптуру створив Тадеуш Блотніцький. На щиті колись був польський орел, який пережив німецьку та більшовицьку окупації. Однак кілька років тому його зображення хтось видзьобав.

Колись тут була відома кав'ярня. До війни вона кілька разів змінювала назви: "Лувр", "Ренесанс", "Рітц". Удень тут збиралися фінансисти та маклери, переважно жидівські, і влаштовували свої інтереси. Тому кав'ярню називали "чорною ґєлдою (біржою)". А вечорами приходила вишуканіша публіка з "вищого товариства".

За радянських часів у 1960-1970 тут було кафе "Веселка", популярне серед студентів універу та політеху. Демократичні "общепітівські" пластикові столи на металевих ніжках трохи дико виглядали серед вишуканого інтер'єру. На початку 1980-х цю забігайлівку переробили на "шикарний" ресторан "Фестивальний". Однак він виявився занадто громіздким для сучасних часів, і в закладі розмістили "Пузату хату"...

А навпроти наприкінці 1950-х відкрили перше у Львові автоматичне кафе. У касирки потрібно було купити спеціальні жетони, які потім треба було кинути у щілину автомата. І цей громіздкий механічний пристрій видавав канапки з ковбасою, сиром чи оселедцем. Бутерброди, звичайно ж, робились не механічно, а руками кухарок. Однак ідея кафе-автоматів не мала успіху, і за кілька років заклад закрили.

Бібліотека

Багато цікавого на вулиці Січових Стрільців можна побачити за брамами будинків. Наприклад, у подвір'ї дому № 5 розташована бібліотека. Цей будинок збудував 1898 року Іван Левинський для родини Павліковських.

Дідич Медики та бургомістр Перемишля Юзеф Бенедикт Павліковський (1770-1830) збирав у своєму маєтку книги, старовинні акти та рукописи, монети, печатки, картини і гравюри. Його справу продовжив син Юзеф Ґвальберт Павліковський (1793-1852), який став віце-директором закладу (бібліотеки і музею) Оссолінських у Львові. Він теж перевіз до галицької столиці частину колекції, яка розмістилась у домініканському монастирі.

Колекціонерами залишались їх нащадки Мечислав (1834-1903) та Ян Ґвальберт Павліковські (1860-1939), котрі перетворили Медику на місце зустрічей науковців, митців та літераторів. Ян Ґвальберт викладав із 1891 року на рільничих студіях у Дублянах, тож переселився до Львова, де й збудував на вулиці 3 Мая спеціальний будинок для бібліотеки Павліковських. 1921 року колекцію (26 тисяч книг, понад 26 тисяч рисунків та гравюр) передали в "Оссолінеум". А маєток Павліковських у Медиці після ІІ Світової війни був націоналізований і доведений до руїни.
#95
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/

Сикстуська - Жовтнева - Дорошенка 

Ігор МЕЛЬНИК 
 
Ця вулиця, точніше дорога, вела колись від мурів львівського середмістя до маєтку Еразма Сикста. Цей поштивий патрицій був на початку XVII сторіччя бургомістром міста Львова, а також відомим лікарем. До речі, він описав мінеральні джерела у Шклі та їх лікувальні властивості в книзі, виданій у Замостю 1617 року.

Головна пошта

Маєток Сикста містився на узгір'ї поблизу місця, де тепер стоїть мурований костел Св. Марії Магдалини. Дорога, що вела до маєтку, відтоді почала називатися Сикстуською. Вона піднімалася стрімкіше за паралельну Сокільницьку дорогу (тепер вулиця Коперніка), тож була менше заїждженою та забудованою. До неї прилягали з парного боку Єзуїтський город, з протилежного - маєтки та парки заможних родин, зокрема князів Чорторийських.

Із середини ХІХ сторіччя вулицю розпарцелювали і почали забудовувати типовими чиншовими кам'яницями. Домінантою тут стала будівля Головної пошти, споруджена у 1886-1889 роках за проектом Сильвестра Гавришкевича та Франца Зетца. Тоді будівля виглядала трохи інакше. Пошта була оздоблена наріжними куполами, схожими на ті, що зараз є на будинку № 37.

У листопаді 1918 року за будинок Головної пошти велися запеклі бої між українським військом і польськими заколотниками. Унаслідок боїв будинок згорів. Після війни у 1919-1923 рр. будівлю перебудували за проектом Еугеніуша Червінського. З невеликим змінами у такому вигляді Головна пошта дійшла до сьогодні.

Поряд із Головною поштою під № 41 1889 року за проектом Сильвестра Гавришкевича збудували нові корпуси Греко-католицької духовної семінарії. Ще до кінця 1970-х неподалік стояв старий семінарський корпус. Його зруйнували, щоб поставити стандартну коробку, де зараз міститься Львівська дирекція "Укртелекому."

Трамвай

1894 року нижньою частиною Сикстуської проклали лінію електричного трамваю від головного двірця до Гетьманських валів, звідки вона розгалужувалася до Галицької крайової виставки на Софіївці та вела через Ринок на Личаків.

Спочатку планували прокласти лінію Сикстуською догори, однак підйом був занадто стрімким, тож для цього обрали вулиці Коперніка та Словацького. 2004 року зробили об'їзд для трамваїв біля пам'ятника Маркіянові Шашкевичу. Однак рейки на вулиці Словацького залишили до "кращих часів".

Трамвайні рейки на вулиці поклали на бетонні плити з ґумовими прокладками, дещо розширили хідники. Натомість унеможливили паркування автомобілів посередині вулиці, тож вони тепер зручно розташовуються на тротуарах, не залишаючи перехожим навіть півметра для проходу. Міська влада байдуже за цим спостерігає, вдовольнивши своє сумління написом, що "працює евакуатор".

Назви

1938 року, до 20-річчя листопадових боїв, частина вулиці Сикстуської вище Головної пошти отримала назву Оборони Львова. За перших совітів вулицю "на прохання трудящих" перейменували на Жовтневу, німці повернули їй назву Сикстусштрассе, а після війни вулиця знову стала Жовтневою.

Депутати першого демократичного скликання Львівської міської ради назвали вулицю на честь гетьмана Петра Дорошенка, чиє військо 1672 року разом із турками намагалося здобути Львів.

Забудова

На початку ХХ сторіччя еклектичні чиншові кам'яниці стали частково замінювати сецесійними будівлями, які споруджували за проектами відомих львівських архітекторів. Від тих часів на деяких подвір'ях збереглися залишки ліфтів та "чорних сходів".

У 1920-1930-х на вулиці з'явилися будинки в стилі конструктивізму, котрі відступили дещо вглиб ділянок, тому перед ними дещо ширші тротуари. Першою такою будівлею стала телефонна станція "Польської акційної телефонної спілки", збудована 1926 року за проектом Еугеніуша Червінського. Трохи згодом з'явився довгий будинок на місці кам'яниць під номерами 10 та 12 і комплекс будинків на верхній частині вулиці (№№ 45-61).

Під час бомбардування Львова у вересні 1939 року були зруйновані будинки №№ 2-4. На їх місці досі нічого путнього не збудували, окрім радянських павільйонів громадського харчування. За ними в глибині подвір'я видно напівзруйновану двоповерхову будівлю, що нагадує забудову вулиці першої половини ХІХ сторіччя.

Народна гостинниця

На розі вулиці Дорошенка та Костюшка стоїть сецесійна будівля колишнього готелю "Народна гостинниця". Його збудували у 1904-1906 роках за проектом Тадеуша Обмінського (1874-1932), професора і деякий час ректора Львівської політехніки.

"При найрухливішій улиці у Львові, на розі ул. Сикстуської і Костюшко, при самій стації електричного трамваю станула величава камениця, збудована в стилю сецесії, а на ній виднієсь напись: "Народна Гостинниця". Від дня 1 жовтня 1906 р. веде в тій каменици, збудованій після свої плянів, на власний рахунок і власність готелеві, реставраційне і каварняне підприємство зареєстрована спілка під фірмою: "Народна Гостинниця у Львові", котрої керманичем і душею єсть дир. В. Нагірний. Дім сей, як признають зарівно свої і чужі, - правдива окраса Львова, має вхід ул. Костюшко, яко затишнішої, і містить: 8 склепів, 29 готелевих комнат, купальні, найобширнішу у Львові каварню і реставрацію..." - писала про заклад тодішня галицька преса.

Коштувала ця будівля 200 тисяч австрійських корон. Її обладнання, зокрема меблі та електричний ліфт, - 52 тисячі корон, а земельна ділянка під забудову - 120 тисяч корон. Розміри будівлі становлять в плані 24 на 18 метрів. Тож в середньому один квадратний метр під забудову сто років тому в Королівському столичному місті Львові коштував 250-300 корон. Для порівняння: тодішній долар США обмінювався на 5 австрійських корон, а професор гімназії заробляв 4000 корон у рік.

Ціни кімнат у "Народній гостинниці" були різними: від 0,6 до 10 корон за добу. Однак каварню і ресторан вважали дорогими, туди приходила заможніша публіка. Насамперед посли Галицького сейму, що містився неподалік. Як згадував Петро Карманський, "з усіх тих каварень у житті української богами в першій декаді нашого століття грала передову роль "Монополька", а десятилітті великої війни "Централка". Побічна роля припала "Народній Гостинниці", що була надто "своя" і гомінка, а тим самим письменникам менше симпатична. Публіцисти й політики надавали перевагу таким льокалям, як льокаль Кучика або "Народна Гостинниця", бо їхні кишені були солідніші".

За Польщі кав'ярня і готель стали називатись "Республіка". За радянських часів тут був готель та ресторан "Народний", а з 1999 року в будинку розмістилася Західна реґіональна митниця. Відтоді біля входу з'явилася вкрадена десь чавунна таблиця з написом "Пам'ятник архітектури. Житловий будинок XVII ст."! 
#96
Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Руська

Від південно-східного кута Ринкової площі відходить вулиця Руська
(забудова: ренесанс, бароко, класицизм, сецесія).

Тут від найдавніших часів мешкали українці. З 1414 року вулиця мала
назву Соляників, бо українці займалися промислом солі: чумацькі
валки вирушали звідси на південь до дрогобицьких і долинських
солеварень.
Поступово, після того, як сусідні вулиці середмістя заселяли
представники інших національностей, вулицю Соляників почали називати
Руською. Вперше цю назву зафіксовано 1472 року.
Тодішня вулиця охоплювала не лише ту вулицю Руську, яку ми знаємо
нині, а й увесь простір між нинішніми Староєврейською, Підвальною та
Ставропігійською. Тоді не було чіткої структури планування вулиць,
ділянки забудовували стихійно, хоча деяких правил дотримувалися дуже
скрупульозно. Зокрема, існувало правило так званої апопсії, згідно з
яким кожен мешканець Львова міг заборонити будівництво на сусідній
ділянці, якщо йому, наприклад, закривали вид на природу чи
архітектуру. Зберігся документ про суперечку міщан Михайла Алвізія
та Марка Ланґіша: останній домагався в суді, щоб "пан Алвізій заклав
вікно в своєму кутовому будинку, бо воно "дивиться" на його
ділянку".
І цілковито феноменальний випадок зафіксовано в документах початку
XVI століття. Дім українця Павла Русина був настільки стиснутий
сусідніми будівлями, що господар навіть не мав куди пробити вікно.
Успенське братство змилувалося над нещасним і дозволило йому пробити
вікно в стіні, яка виходила на подвір'я Волоської церкви. Але за
єдиної умови: Павло Русин мав право користуватися вікном тільки за
свого життя, після його смерті вікно мусили замурувати.
У будинку №1 за польських часів була кондитерська Авдиковича,
ювелірний магазин Зінґера і ремонт парасоль, тепер тут книжковий
магазин. В одній із найстаріших львівських будівель – кам'яниці
Войнарівських (№2) на розі зі Сербською в другій половині XVII
століття мешкав відомий друкар і видавець, білорус за походженням
Михайло Сльозка. За Польщі до 1939 року тут був магазин одягу
Пільпель і годинникарська майстерня Амстера, в радянські часи й у
перші роки незалежності це був просто житловий будинок. Через його
аварійний стан мешканців відселили. Банк "Львів" 1998 року
відреставрував кам'яницю та перебрався до неї. Це класичний приклад
того, як потужні фінансові структури, не надто псуючи історичну
спадщину міста, підлаштовують архітектурні пам'ятки під свої
потреби, таким чином рятуючи їх від знищення.
У будинку №3 за польських часів була видавнича спілка "Друкар",
видавництво "Рідна Школа", редакція газети "Руський Голос", книгарня
Ставропігійського Інституту та годинникарська майстерня Шпона. В
1950-х тут облаштували швейну артіль
ім. 25 років Жовтня, а згодом перукарню. А наприкінці 1990-х років у
цьому будинку з'явилися "Ваша аптека", парфумерний магазин "Росинка"
та церковний магазин "Благовість". На стіні Успенської церкви з боку
вулиці Руської 1999 року встановили меморіальну дошку на честь
митрополита Київського і Галицького XVII століття Петра Могили.
Споруджений у XVI столітті будинок №4 1610 року перейшов у власність
вірменської родини Вартановичів. Із цим пов'язані написи грабаром
(старовірменською мовою) над вікнами. Вартановичі тривалий час
провадили у Львові торгівлю вином, про що у дворі кам'яниці над
замурованою аркою свідчить кам'яна голова лева з гроном винограду в
зубах. Наприкінці 1990-х тут влаштували мистецьку галерею "Ґердан",
а на подвір'ї будинку – оригінальну кнайпу в староавстрійському дусі
"Синя пляшка". За польських часів тут був ресторан Бляуштайна.
У будинку №8, де за Польщі містилася Малярська спілка, нині магазин
жіночої білизни "Соломія" та "Корчма на Руській." У будівлі №10 за
польських часів був ресторан Ліппеля, нині – житловий будинок. Під
№14 колись був магазин горілок і лікерів Райзлі Коркеса і молочарня
Юнґмана, тепер тут м'ясний магазин "Родинна ковбаска".
Під №16 до 1939 року містився ресторан Аґіда, нині – магазин
господарських товарів "Сантехніка" і віднедавна ресторан "Афродіта".
У будинку №18 до 1939 року була українська видавнича спілка "Червона
калина", редакції українських газет "Новий час",
"Літературно-науковий вісник", "Нова хата", "Неділя", видавнича
спілка "Українське народне мистецтво", видавництво Боднаровича, тут
також містилися магазин галантереї Купфершмідта й ательє дамських
капелюхів Філера. Зараз тут центральний диспетчерський пункт
трамвайних маршрутів і магазин "Юний технік".
На фасаді будинку колишнього товариства "Дністер" (№20) розміщено
три меморіальні дошки: на честь першого виступу тут 1909 року
видатного українського актора та режисера Леся Курбаса, на честь
засновника товариств "Сокіл – Батько" і "Дністер" Василя Нагірного
та відтворена 1997 року за зразком 1934-го меморіальна дошка на
честь українського гімнастичного товариства "Сокіл – Батько". У
1920-30-х роках у теперішніх приміщеннях поліклініки з боку вулиці
Підвальної були помешкання визначних львів'ян-українців: голови
Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР Костя Левицького, відомого на
всю Галичину стоматолога Івана Бережницького та політика і
громадського діяча Осипа Назарука. До 1939 року в цій будівлі також
містилася невеличка крамниця, де продавали вироби української
кондитерської фабрики "Фортуна Нова". У 1950-х у цьому будинку був
гуртожиток №1 Обласної радянської партійної школи при обкомі КПУ та
їдальня, а також спортзал Львівської обласної ради, нині тут
відділення Ощадбанку, Комунальна 1-ша міська поліклініка, Обласна
наукова медична бібліотека, Обласний центр медико-соціальної
експертизи й аптека.
2006 року вулиця Руська зазнала значної реконструкції: було
розведено дві трамвайні колії в напрямку від площі Ринок, їх
"посадили" на бетон. Окрім того, значно розширено хідник біля входу
до Успенської церкви.

Ілько Лемко
#97
Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Площа Ринок-3

Із новітньої історії найвизначнішими подіями для площі Ринок був візит у Ратушу в лютому 1989 року тодішнього президента СРСР Міхаіла Ґорбачова і, звичайно ж, відвідини Львова Святійшого Отця Папи Івана Павла ІІ, який увечері 25 червня 2001-го лише проїхав Ринком своїм папамобілем.

Перший демократично обраний мер Львова Богдан Котик 19 грудня 1989 року, на святого Миколая, з відчиненого вікна свого кабінету звернувся до львів'ян зі словами: "Я відчинив вікно, яке було зачинене 50 років".

На площі Ринок народилося й відоме гасло помаранчевої революції, яке вперше стихійно виголосили львівські студенти: "Ми разом, багато, і нас не подолати!" Потім воно трансформувалося в "Разом нас багато, нас не подолати!" Гасло народилося 26 жовтня 2004 року, коли десятитисячна демонстрація студентів на площі Ринок протестувала проти репресій кучмівського режиму: тоді міліція підкинула в приміщення молодіжної організації "ПОРА" та Студентського братства вибухівку, щоб звинуватити студентів у тероризмі. 

Архітектурні пам'ятки площі Ринок мають уже за новітніх часів власну історію свого нищення. Шедеври Гартмана Вітвера з 1793 року – чотири фонтани зі стилізованими античними скульптурами не раз зазнавали шкоди від сучасних вандалів. 1973 року виготовили з нержавіючої сталі таблички на всіх чотирьох фонтанах: Діани, Нептуна, Амфітрити й Адоніса – для роз'яснення населенню античної історії. У дев'яності роки їх замінили на бронзові, але наприкінці 1990-х мисливці на кольорові метали здерли таблички з іменами античних богів, а нові замість них спромоглися встановити лише наприкінці 2004 року. Так само безслідно зникли два бронзові медальйони із зображеннями античних богів Асклепія і Гігієни з аптеки-музею на північно-східному розі площі. На початку 2005 року їх замінили на гіпсові.

2004 р. увага львівської громади особливо була прикута до долі Діани та Нептуна. Декілька разів хтось відламував ніжку мисливського собаки античної богині полювання. Львівські журналісти навіть улаштували перформенс під назвою "Дайте на лапу", під час якого зібрали майже 1000 гривень для реставрації скульптури. У ніч проти 26 грудня 2004 року, саме напередодні "третього" вирішального туру президентських виборів, вирвали з рук Нептуна його тризубець із фрагментом руки, які над ранок знайшли в чаші фонтану. Тризубець Нептунові повернули до Великодня 2005 року.

Також іще 2003-го невігласи, яких невідомо хто скерував, пошкрябали статую Нептуна дротяними щітками, а потім пофарбували, що категорично заборонено. Зняття фарби та нанесення нового покриття винесло 30 тисяч гривень. І тому абсолютно незрозуміло, як удалося напередодні святкування 750-річчя Львова помалювати античних богів і героїв фарбою жахливого тілесного кольору, що брутально руйнує прописні естетичні критерії.

На початку ХХІ століття площа Ринок перебуває в дуже занедбаному стані. Крім реставрації палацу Бандінеллі, держава та місцева влада не спромоглися підтримати площу хоча б у такому вигляді, в якому вона була за радянських часів. Особливо жалюгідно виглядає знаменитий будинок №23 Шольц-Вольфовичів, збудований у другій половині XVI століття, якого в період підготовки до 750-річчя міста не торкнулися навіть косметичні заходи. "Реконструкція" площі Ринок напередодні згаданого ювілею, проведена без жодного громадського обговорення, – явище, яке ще потребуватиме докладного аналізу. А наразі можна лише констатувати, що до вересня 2006 року, крім косметичного "марафету" фасадів північного та частково західного і східного боків площі та "саджання на бетон" частини вцілілої бруківки і трамвайної колії від площі Катедральної до вулиці Руської, на північному боці знищили клумби, а їх місце заклали бруківкою. Із західної частини з клумби зняли металеву огорожу початку ХХ століття, а площу самої клумби значно зменшили. Єдина втіха – вперше за багато років на площі запрацювали водограї.

Якщо фасади ринкових кам'яниць про туристське око виглядають іще так-сяк, то подвір'я в дуже плачевному стані. Якщо найближчим часом влада не вживатиме серйозних заходів для порятунку історичного центру Львова, то наші нащадки одержать у спадщину замість славетної площі Ринок лише купу руїн.   

Ілько Лемко
#98
Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Площа Ринок-2

"Газета" продовжує унікальний проект: публікацію історій львівських вулиць.

На цю тему писали різні автори, писали багато та докладно, однак унікальність проекту "Газети" полягає в тому, що тут ви прочитаєте про всі без винятку (!) вулиці Львова, а їх є понад 1200. Публікації матимуть здебільшого форму довідника, де буде зафіксовано історію будівель львівських вулиць на 1939 рік, їхню долю в радянські часи, а відтак – української незалежності. Нині читайте про радянський період історії площі Ринок.

(Продовження. Початок – у "Газеті" за 20 жовтня)

Радянська історія площі Ринок почалася зі спроб у листопаді 1939 року заасфальтувати її. Після вступу до Львова "червоних" військ у колишній Ратуші влаштували Тимчасове управління містом.

Найімовірніше, саме тоді зі східної стіни Ратуші зникла пам'ятна дошка, встановлена 1912 року на честь Гуго Коллонтая, одного з керівників польського повстання 1794 року. Тоді ж демонтували на фасаді Королівської кам'яниці (№6) меморіальну таблицю на честь перебування тут у XVII столітті польського короля Яна ІІІ Собєского, а також таблицю на фасаді будинку №9, яка сповіщала, що тут 10 листопада 1673 року помер польський король Міхал Корибут Вишневецький. Зникла з фасаду будинку №29 пам'ятна таблиця на честь останнього коменданта польського війська у Львові Феліціяна Коритовського, який збудував цю кам'яницю руками полонених гайдамаків, страчених після завершення будівництва. 

23 липня 1944 року гвардії старшина Червоної Армії, уродженець Чернігівщини Олександр Марченко на танку "Гвардія" заїхав на площу Ринок і після сутички з німцями вивісив на Ратуші червоний прапор. Коли Марченко виходив із ратушної брами, його застрілили німецькі вояки. До часів української незалежності на фасаді Ратуші була меморіальна дошка на честь вивішення над Ратушею червоного прапора. А 1977 року на південно-східному куті Ратуші встановили меморіальну дошку роботи скульптора М. Посікіри на честь першого в Україні святкування Дня солідарності робітників 1 травня 1890 року. 

До середини 1990-х доступ звичайним громадянам на подвір'я Ратуші був заборонений. Нині тут відбуваються урочисті події, проводять різноманітні акції, концерти джазової музики. До 2000 року нікого зі сторонніх не допускали й на саму вежу Ратуші, тепер кожен охочий може за три гривні піднятися 350 дерев'яними сходинками нагору й оглянути місто.

1948 року видатний львівський скульптор Євген Дзиндра виготовив левів, яких встановили біля головного входу до Ратуші. До початку 1950-х років ринкові ліхтарі, виготовлені у другій половині ХІХ століття, були газовими, і щовечора таємничий чоловік у темному вбранні та капелюсі за допомогою довгої жердини, а деколи й драбини, запалював їх. Майже чверть століття ліхтарі не працювали, лише 1978 року після реставрації їх зробили електричними.

На Ринку віддавна існували дві трамвайні зупинки. Зупинка в бік центру була біля фонтана Нептуна. Її ліквідували 1971 року після зйомок художнього фільму "Старики-розбійники", головні ролі в якому зіграли Юрій Нікулін та Євґєній Євстіґнєєв. Іще на початку 1970-х років по периметру навколо будівлі Ратуші й особливо з північного боку буяла пишна рослинність: старі липи, більшість яких уже зрубали, кущі бузку та троянд, над якими на початку травня роїлися хрущі.

Знаменною подією духовного життя площі Ринок за радянських часів було неодноразове з'явлення на початку 1960-х років на вікнах будинку Шульц-Вольфовичів (№23) силуету Божої Матері. Навпроти вікон збиралися на молитву сотні людей, а адепти тодішньої атеїстичної пропаганди роз'яснювали народові, що це зображення утворюється від натирання скла гасом, хоча таке пояснення нікого не переконувало. Міліція зазвичай не перешкоджала зібранням вірних.

Ілько Лемко

(Продовження –
в "Газеті" наступної
п'ятниці)
#99
Львівська Газета http://gazeta.lviv.ua/

Площа Катедральна

Ілько Лемко

На захід від південно-західного кута площі Ринок розташована площа Катедральна. З 1795 року це була вулиця Катедральна, а з 1828-го стала площею Капітульною на честь капітули – ради при єпископі Римсько-Католицької Церкви, яку утворює колегія духівництва катедрального собору для управління дієцезією (єпархією). З 1950-го до 1991 року площа мала назву Рози Люксембург на честь діячки німецького комуністичного ліворадикального руху. Забудова: ренесанс, бароко, ампір, класицизм. 

Латинська Катедра має адресу площа Катедральна №1. Цю феноменальну еклектичну пам'ятку львівської архітектури будували протягом XIV-XVIII століть. На східній стіні храму з боку вулиці Галицької бачимо зображення ікони з написом. Він розповідає про трагічну та зворушливу історію, яка сталася у Львові понад чотири століття тому. 1598 року від невиліковної хвороби померла дев'ятирічна Катруся, донька міщанина Войцеха Домагалича. Дідусь дівчинки, відомий львівський геометр Юзеф Вольфович, убитий горем, намалював і встановив на стіні костелу образ Матері Божої Ласкавої. Згодом тут збудували каплицю, частина якої виступала на середину вулиці Галицької. З роками каплиця набула виняткового значення для вірних. Тогочасний львівський хроніст писав: "Було то для старого Львова місце святіше святого. Заповнена молитвами і співом, вдень і вночі освітлена, оточена стоячими навколішки людьми, була ця каплиця ніби серцем Львова, потіхою у його смутках і охороною в нещастях". Помолитися в ній перед образом було великою честю навіть для польських королів. Наприкінці XVIII століття австрійська влада ліквідувала цвинтар навколо катедри й наказала розібрати каплицю. Чудотворний образ Матері Божої Ласкавої перенесли до катедри, а на зовнішній стіні залишився напис на згадку про маленьку Катрусю та її дідуся, який увіковічнив себе, намалювавши чудотворний образ.

Багато хто, проходячи повз катедру, зауважив ядра, які висять на її стінах. Це пам'ять про найгрізнішу турецьку облогу Львова 1672 року. Найбільше ядро – з того боку, де проходить трамвайна колія, нагадує нам про ці події написом: Ex obsidione turcica, тобто з турецької облоги, року Божого 1672, дня 28 вересня. А менше ядро з таблицею з боку каплиці Боїмів оздоблено старовинним написом латиною: "Під час облоги Львова турками року Божого 1672 дня 29 вересня це 38-фунтове ядро, вистрілене з гармати, перелетіло через східне вікно, впало до середини костелу за великим вівтарем і затрималося без жодної шкоди під розп'яттям в пресбітерії, коли власне в ніч на святого Михаїла вирувала страшна буря з громами та блискавками". Снаряд, розташований у стіні храму вище, має напис Ex obsidione ruthenorum (з української облоги 5 березня 1919 року) й нагадує про українсько-польську війну 1918-1919 років.

На стіні вежі катедри до 1939 р. було декілька пам'ятних дощок, усі вони зникли в радянські часи. Дошку, встановлену 1910 року на честь 500-річчя Ґрюнвальдської битви, яка знаменувала перемогу слов'ян над лицарями Тевтонського ордену, демонтували німці під час окупації Львова. 2004 року тут встановили пам'ятну дошку на честь перебування у Львові в червні 2001 року Папи Римського Івана Павла ІІ.

Катедру в радянські й українські часи неодноразово упорядковували ззовні: на східній стіні гарно відреставрували фреску – копію ікони Матері Божої з Христом у пам'ять про родину Домагаличів, у перші роки ХХІ століття відновили бляшаний дах собору, відновили каплицю Гробу Господнього з північного боку. Під час реставрації, яка тривала від початку ХХ століття до 1950 року, на південному та північному фасадах відкрили готичні портали входів до храму. Натомість каплиця Боїмів (початок XVII ст.) перебуває в занедбаному стані: кам'яній різьбі на фасаді загрожує знищення. 2006 року нарешті з'явилися гроші на реставрацію, відповідно, надія на те, що цю чудову львівську пам'ятку все ж удасться зберегти. Каплиця Боїмів славна цікавою енергетикою: працівниця музею розповідала, що якось забула в закутку каплиці кошик із яблуками; більш ніж через півтора року вона несподівано наштовхнулася на нього і виявила, що яблука за цей час абсолютно не втратили своєї соковитості й аромату.

У частині кутового з площею Ринок будинку до кінця 1990-х років містився найбільший у місті хлібний магазин №3 із входом з площі Катедральної №3 (знаний у народі як "Булочка"), на початку ХХІ століття в будинку ще був гастроном, згодом тут облаштували бар "Львівські курчата" та магазин-салон "Самсунг", нині тут працює бар-ресторан "На Катедральній", від 2006 року – магазин "Комп'ютерний світ" фірми "Діавест". За Польщі в цьому будинку працювали ательє шовкових тканин і пошиття постелі Дрекслера, магазин колоніальних товарів "Індра", крамниця модних і галантерейних товарів Прохніка, а також ремонт парасольок Кесслера. У цьому ж будинку за радянських часів були меблевий магазин, трикотажна крамниця, ремонт взуття, а потім взуттєве ательє "Башмачки".

У житловому будинку №2 за польської влади містився магазин взуття Jotes, а за радянської – комісійна крамниця й аптечний магазин Дортрансмедпостачторгу, зараз тут магазин модного одягу "Парадіс" і крамниця чоловічих сорочок і краваток "Прухнік".

На південній стороні площі за катедрою квартири перших поверхів у 1990-х роках викупили й відкрили під №4 магазин чоловічих костюмів "Міхаїл Воронін", а під №6 – одну з найпрестижніших у місті кав'ярень "Світ кави", де можна скуштувати близько сотні різноманітних сортів напою. У житловому будинку №8, де за польських часів були товариство "Бібліотека релігійна" й ательє дамських капелюхів Ванди Карпінської, тепер відкрили новий ресторан "Амадеус".

2006 року під час археологічних робіт, пов'язаних із прокладанням нової трамвайної колії, на площі Катедральній виявили багато цікавих об'єктів, насамперед залишки кладовища та готичну споруду на північно-східному розі площі, якої не існує на старих мапах. Цю споруду археологи доволі ретельно дослідили і зробили висновок, що це брама готичного періоду, яка вела до катедрального подвір'я, але це могла бути й каплиця чи гробівець.
#100
Газета ПОСТУП http://postup.brama.com/
http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=41105

На захід від Краківської брами 

Д.О.СВІДНИК 
 
Краківська брама середньовічного Львова містилася колись на нинішній Краківській вулиці. Це був цілий фортифікаційний комплекс з вежами, мостами, барбаканом, і пролягав він від нинішньої Преображенської церкви до площі Ярослава Осмомисла. Від неї розпочинається нинішня Городоцька вулиця. Віддавна на цьому місці вирувала торговиця. Називалась по-різному: "Кракідали", "Париж", "Центральний ринок". У середині ХХ ст. базар зайняв території зруйнованих будинків та синагог і містився на кількох ділянках від Оперного театру до пл. Центральної (Св. Теодора).

Колізей

У Львові, як і в Римі, був колись "Колізей". На вулиці Сонячній-Ботвіна-Куліша, №№23-25 у пасажі Германів збудували у 1898-1900 рр. за проектом знаних архітекторів М. Фехтера і А. Шлеєна сецесійний театр Colosseum (Miejski teatr Nowosci).

У міжвоєнний період Королівське столичне місто Львів утримувало два театри. У Великому (тепер Оперний) ставили драми, комедії та опери, а в "Колізеї" -- фарси, водевілі й оперети. Деякий час функціонував і Малий міський театр у Католицькому домі на вулиці Городоцькій (тепер Театр ЗахОК), де ставили камерні штуки.

Під час ІІ Світової війни "Колізей" був пошкоджений, але цілком надавався до відбудови. Однак більшовицька влада, виконуючи ленінське гасло "Мистецтво належить народові", перетворила театр на заводське приміщення. Можливо, тому Львів утратив свою оперетку. Коли 1946 року у Львові створили Прикарпатський військовий округ (ПриКВО), то за деякий час при ньому був організований театр російської драми, який зайняв приміщення Львівського театру музичної комедії на Городоцькій (там, де тепер Театр Західного ОК). Оперетку можна було перевести до "Колізею". Однак там уже діяли заводські цехи. Тому театр перемістили до Одеси, і Міша Водяной, котрий набрався у післявоєнному Львові батярського шарму, став у 1950-70-х символом єврейської Одеси.

Залишки індустріальної епохи

Нещодавно я спробував відшукати залишки "Колізею" серед промислової забудови між вулицями Куліша, Газовою, Джерельною та Балабана. Перебудований до невпізнання театр перетворився у звичайний заводський цех. Натомість серед сюрреалістичних залишків цехів заводу газової апаратури ще можна було б врятувати кілька будов колишньої газівні (газового заводу). Ці добротні зразки неоготичної промислової архітектури, збудовані з червоної цегли в другій половині ХІХ, після відповідної адаптації можна ще сто років використовувати як театр, музей, виставковий комплекс, торговий центр. А поки що тут, як і в деяких інших занедбаних промислових територіях, можна знімати трилери чи фантастичні фільми.

Не треба жалкувати за цими закритими заводами. Такі мертві релікти індустріальної ери можна знайти в Нью-Йорку, Чикаґо, Парижі, Манчестері... У тисячах міст Європи та Америки. Просто закінчилась певна епоха, і вони стали непотрібними. Тепер, коли маленький комп'ютерний чіп виконує роботу десятків людей та сотень кінських сил, міста розвинутих країн перетворюються з промислових центрів на інноваційні осередки, вузли інформаційних та фінансових потоків, центри ексклюзивних послуг та рекреацій. Львів до війни не був великим промисловим центром і якось давав собі раду. Можливо, менше приваблював до себе міґрантів з галицьких сіл та містечок. Тож і не мусив жити понад стан, пожираючи навколишні території та величезні ресурси людської праці, сировини, енергії, води... Якої, до речі, стало бракувати через надмірний розвиток промисловості, що працювала переважно на військову галузь.

Городоцька

Але повернімось на Городоцьку. У будинку колишнього монастиря Бригідок (1614-1784) австрійська влада розмістила в'язницю, яка функціонує донині як слідчий ізолятор. Взагалі монастирі Бригідок дуже любили перетворювати на буцигарні -- відомі такі "бригідки" у Львові, Дрогобичі, Луцьку.

Над вулицею панує неоготичний костел Св. Єлизавети. Після трагічної загибелі "нашої пані цісаревої", дружини Франца Йосифа І, на лінії вододілу Дністра і Бугу споруджено в 1903-1911 pp. цей величний храм за проектом найготичнішого галицького архітектора Теодора-Маріана Тальовського. За радянських часів тут був склад, а 1990 року міська рада передала спочатку цей костел римо-католикам. Однак захоплення оо. Кармелітами колишньої греко-католицької катедри в Перемишлі і відмова повернення її УГКЦ, навіть на прохання Івана Павла ІІ, спричинило відповідну реакцію у Львові. І тепер тут церква Св. Анни та Єлизавети УГКЦ.

Двірець

Неподалік сто років тому було збудовано новий залізничний двірець "Львів-Головний" на місці старого вокзалу, до якого 1861 року пролягла перша у Східній Галичині колія залізниці Кароля Людвіга від Перемишля до Львова. Тоді вже змогли львів'яни за сім годин доїхати швидким потягом до Кракова, а за 14 -- і до Відня. Квиток зі Львова до Відня у вагоні І-го класу швидкого поїзда коштував сто років тому 89 корон. Хоча третім класом звичайного потяга можна було доїхати до цісарської столиці і за 20 корон.

До речі, на початку ХХ ст. галицький намісник мав річну зарплату 24 тис. корон, професор університету -- 7-8 тис., учитель гімназії -- бл. 3 тис., урядник найнижчого рангу -- 2 тис. корон.

У 1866 році поряд був споруджений Чернівецький двірець, від якого починалась залізнична колія на Станіславів, Коломию, Чернівці і далі, через Ясси та Кишинів, до Одеси. Навпроти Чернівецького (тепер Приміського) вокзалу, за зблокованими "колійовими домами", що були збудовані в 1908-1912 рр. за зразками німецьких будинків для робітників, -- Будинок науки і техніки Львівської залізниці -- колишній "Рокс". Його спорудили на місці Городоцького цвинтаря, де колись ховали святоюрських владик.