Старого велетня оголили
Значну частину життя прожив буквально навпроти саме цього корпусу заводу. Від мого тодішнього будинку до того сплячого велета приблизно 150 метрів. Великим він був, бо був малим я. Сплячим - бо там нічогісінько не відбувалось. Часи такі. А мали б робити телевізори, чи щось інше. З мого вікна було дуже добре видно шпарину від верхнього поверху до першого, вона мала незначну ширину, яку я був охочий перестрибнути з розбігу. Тоді по ТБ щотижня у фільмах бачив саме такі небезпечні стрибки. Та для цього був потрібен очевидець-напарник. Ніхто з потенційних охочих не цікавився велетом, навіть між дорослих. Тому не було ніяких відвідин тіла велета. Тоді ще марили якимось відродженням, а робітники показували фоторафії з місця праці. Дехто з них таємно виніс наліпки-прикраси до телевізорів та й роздав дітям. Ті, хто мав хист до трудового навчання, додали їх у свої колажі-аплікації.
Хоча сусідом велета був кухар-кондитер, який помагав годувати творців того великого сплюха поруч. Він єдиний у районі, хто вмів робити молочні коктейлі. Щоправда, йому помагав совєцький апарат і його кухня вся була совєцькою на вигляд. Та це не зупиняло щасливих батьків святкувати у нього хрестини, а молодят - весілля. Коли ж у найближчої церкви був храмовий празник, то також йшли до цього кондитера. Він дуже передчасно вмер, навіть не чахнув, а раптово. Його двері досі так і не відкривали. Та ще є двері сусідів-підприємців, які час до часу змінюють власників та КВЕДи. Але там не так цікаво, і нема приємних запахів.
Згодом я переїхав, і став рости, - велетень для мене ставав меншим і нецікавим. Ще за кілька років перервали його сон: територія була стоянкою, потім автосервісом, АЗС. А всередині велета взагалі почали СТРІЛЯТИ. 2 чи 3 роки там вправлялись у страйкболі. Можна було навіть влаштуватись на роботу до них. Діловитому велету-сусіду вчепили на лоба і потилицю сині букви, шоб не забував своє ім'я. То ними він також заважає спати, навіть деяким сусідам-людям.
І врешті цього року стало зрозуміло: велета скоро не стане. Спершу його роздягають і ми бачимо ребра й інші частини скелета. Потім швиденько розкладуть і його всього. Тоді почнуть будувати торгово-розважального велета. Він буде барвистим, жвавішим, живішим і привітнішим. Він буде радий дітям, і матиме що їм запропонувати. Такі часи. Часи, коли про давніх сірих велетів пам'ятають старожили. І їхні спомини зовсім не ностальгійні. Бо ностальгувати за велетами не хочеться. Краще сподіватись на оптимізм їхніх футуристичних наступників.
Значну частину життя прожив буквально навпроти саме цього корпусу заводу. Від мого тодішнього будинку до того сплячого велета приблизно 150 метрів. Великим він був, бо був малим я. Сплячим - бо там нічогісінько не відбувалось. Часи такі. А мали б робити телевізори, чи щось інше. З мого вікна було дуже добре видно шпарину від верхнього поверху до першого, вона мала незначну ширину, яку я був охочий перестрибнути з розбігу. Тоді по ТБ щотижня у фільмах бачив саме такі небезпечні стрибки. Та для цього був потрібен очевидець-напарник. Ніхто з потенційних охочих не цікавився велетом, навіть між дорослих. Тому не було ніяких відвідин тіла велета. Тоді ще марили якимось відродженням, а робітники показували фоторафії з місця праці. Дехто з них таємно виніс наліпки-прикраси до телевізорів та й роздав дітям. Ті, хто мав хист до трудового навчання, додали їх у свої колажі-аплікації.
Хоча сусідом велета був кухар-кондитер, який помагав годувати творців того великого сплюха поруч. Він єдиний у районі, хто вмів робити молочні коктейлі. Щоправда, йому помагав совєцький апарат і його кухня вся була совєцькою на вигляд. Та це не зупиняло щасливих батьків святкувати у нього хрестини, а молодят - весілля. Коли ж у найближчої церкви був храмовий празник, то також йшли до цього кондитера. Він дуже передчасно вмер, навіть не чахнув, а раптово. Його двері досі так і не відкривали. Та ще є двері сусідів-підприємців, які час до часу змінюють власників та КВЕДи. Але там не так цікаво, і нема приємних запахів.
Згодом я переїхав, і став рости, - велетень для мене ставав меншим і нецікавим. Ще за кілька років перервали його сон: територія була стоянкою, потім автосервісом, АЗС. А всередині велета взагалі почали СТРІЛЯТИ. 2 чи 3 роки там вправлялись у страйкболі. Можна було навіть влаштуватись на роботу до них. Діловитому велету-сусіду вчепили на лоба і потилицю сині букви, шоб не забував своє ім'я. То ними він також заважає спати, навіть деяким сусідам-людям.
І врешті цього року стало зрозуміло: велета скоро не стане. Спершу його роздягають і ми бачимо ребра й інші частини скелета. Потім швиденько розкладуть і його всього. Тоді почнуть будувати торгово-розважального велета. Він буде барвистим, жвавішим, живішим і привітнішим. Він буде радий дітям, і матиме що їм запропонувати. Такі часи. Часи, коли про давніх сірих велетів пам'ятають старожили. І їхні спомини зовсім не ностальгійні. Бо ностальгувати за велетами не хочеться. Краще сподіватись на оптимізм їхніх футуристичних наступників.