Topics

Існує повір'я:
- Якщо на Івана-Купала дівчина перескочить через вогнище, то вже до осені їй не треба брити ноги.
- Якщо на Івана-Купала дівчина та хлопець бачать цвіт папороті, то їм більше не наливають.
- На Валентина найбільшим попитом користуються валентинки з банановим смаком та ребристі.
- На свят-вечір батько бере в ложку кутю і підкидає до стелі. Якщо кутя прилипла до стелі то вже цього року треба робити євроремонт.
- На Андрія вечір дівчата виходять на вулицю і задають перехожим дурнуваті запитання. Куди дівчину пошлють - звідти і буде наречений. Дивно, але цього року всі наречені були з одного села.
- Дівчата ворожать на тоненьких смужках паперу. Якщо на смужці з'явиться дві полоски, то вже до року вийде заміж.

В цій темі публікуватимуться афіші та оголошення мистецьких заходів які є цікавим громаді Експлореру. Прохання до всіх учасників не лінуватися, і хто шо знає цікавеньке - викладувати.

Першою буде афіша виставки в галереї Примус, шо вже відбувається і триватиме ще кілька тижнів з 28.08.09 по 21.09.09 в рамках проекту "Тиждень Актуального Мистецтва".

Мова йде про фотографії Ігоря Яновича. Їх не є багато, але кілька(не консерва) є дуже цікавих, зокрема з Припяті.


Так шо не проффтикайте!

Пропоную товариству один з небагатьох творів сучасної Української літеротури присвячений Індастріалу. Мені, особисто, сподобався. Ну а Ви вже дивіться.

Публікацію порушенням авторських прав не вважаю, бо на тому гроші ми не заробляєм, їх в Жадана чи Видавництва не забираєм, позаяк твір є маленькою каплею в морі і кого він зацікавить - купить всю книжку. Тому, я б сказав, шо це скоріше Реклама.

Сама книженція називаєсі "Трициліндровий двигун Любові" Твір - "Любов, смерть, економіка"

Основна тема тут.


Дякую. Справді зачот за мандрівку. Від мене + також. Ну і на майбутнє - не кремпуйсі з нами їздити. Ми такі самі IT-шники як і ви, так само по Карпатам лазимо, так само пємо і так само горівку закусуєм.

Практика показує, шо Австріяки нічо мудрішого за овальні тунелі не придували. шо вони в Полтві, шо в Бункерах Арпада. То й зрозуміло. Менший тиск землі.

Гарний звіт, досить інформативний. Гарний початок на Експлорері! Так тримати!

[Відповісти]

Для додавання фотографій до повідомлень можна і слід використовувати встроєні ресурси форуму. Для цього тиснемо "Відповісти" і під вікном повідомлення тиснемо "Додаткові опції". Появляється поле з пунктом "Вкладення". Сюда можна завантажувати фотографії, файли, будь-що чим Ви хочете поділитися з іншими. Завантажені фотографії відображаються автоматично. На решту файлів йде посилання для скачування.

Максимальний розмір одного доданого файлу 250кБ. В одному повідомлення може бути до 15 доданих файлів. Якшо потрібно завантажити більше фотографій - слід написати кілька повідомлень під ряд. Але що робити, якшо всі сучасні фотографії мають розмір далеко більший ніж 250 кБ?

Для зменшення фотографій всім рекомендую використовувати конвертор і переглядач IrfanView

Інструкція з користовуння перекопійована з Бескиду. Автор Дяк.
"
Заходимо в папку з фотками які ви хочете завантажити, і відкриваємо першу фотку за допомогою IrfanView.
Потім натискаємо Ctrl+R або йдемо в меню як показано на ілюстрацї №1


Зявляється ілюстрація №2


Отже в полі Width ставимо потрібну довжину довгої сторони фотки, я ставлю завжди 800,  більше ніж 800 крапочок по довгій стороні для перегляду в неті не потрібно.

Також нам валиво щоб стояла пташка на Preserve aspect ratio. Це для того щоб автоматично зберігалось співвідношення сторін.

Тиснемо гудзіка ОК і ось маєм свою фотку в потрібному розмірі, тепер зберігаєм і завантажуємо на форум.

Пакетне редагування фоток. Коли є багато фоток і слід усі зменшити нараз.

Заходимо в папку з фотками і відкриваємо першу фотку за дпомогою IrfanView

Тиснемо гудзіка з літерою Т і отримаємо наступне віконечко


Тепер тиснемо, Ctrl-A, або іншим способом виділяємо всі фотки.
Тепер тиснемо гудзік з літеро В або йдемо у меню як на малюнку нижче


Отримаємо наступне віконечко.


нас тут цікавлять 3 речі. Попорядку зверху до низу.

Гудзік Options При натисканні отримуємо наступне вікно


Тут нас цікавить в основному той повзунок який відповідає за якість фото, краща якість більши розмір, і навпаки. Досить часто я ним користуюсь. Є певна категорія фоток які не страждають якщо повзунка посунут до відмітки 85-65. Наприклад сонячна погода в горах. І якість фото для людського ока не погіршується а розмір зменьшується.але нижче 65 не раджу ставити.
Інші параметри розписувати не буду, бо вони на разі для нас не важливі кому цікаво, як кажуть серед АйТі інтелегенції, Юз гугл.
Тиснемо Ок

Гудзік Advanced дає нам наступне вікно


робимо все як показано на малюнку. Тиснемо ОК

Ну і нарешті Output directory for result fies вказуєм папку куди зберегти файли.

Все готово тиснемо гудзік Start Batch і насолоджуємся результатами.

Потім завантажуємо фотки в Пікасу для загального і головне приємного огляду.
"

Саму програму можна завантажити або з нету, або з форуму

Недоліків завантажування фоток на форум кілька. ЇХ важко вставляти поміж текст, треба слідкувати шоб не повторювалися імена, з часом забуваєш де були твої фотки. Тому дуже часто я використовую Пікассу. Стандартне питання у всіх - як вставити фото з пікаси на форум. Бо лінк напряму не працює.

Скопійовано звідси. Автор Дяк.
"
Робимо так

1. Клацаємо "Створити посилання для цієї фотографії"
2. Вибираємо розмір.
3. Копіюємо посилання з остатніх лапок і пхаємо межи


"
Я використовую обидва способи. Перший коли фоток небагато або коли не збираюся писати текст з фотками. Другий - коли фото потрібно вставляти в текст або я хочу мати окремий альбом з усіма фотографіями.

В день незалежності залежуватися категорично заборонено! :) Що ми й зробили, підірвавшись о 9 ранку на вилазку. Заодно і відповіли на два питання: чому в колекторі Полтви не смердить, а на Кривчицях дихнути нічим і наскільки чистою виходить вода після фільтрації. Ну але про все по порядку.





Зібралися ми в центрі, поспостерігали за купами міліціянтів в парадних формах і людей у вишиванках. Настрій свята відчувається. Трамваєм поїхали на АС-2, там дочекалися Артема, відфлудили на форум і по трубах пішли до ТЕЦ-2. Якшо Ви думаєте шо то була легка прогулянка - то глибоко помиляєтеся. Кожних 50м на трубах якогось милого стояла загорожа з колючого дроту, ще й обмазана шміром. Йти можна було, звичайно, і  всякими манівцями, але кайф зовсім не той.

Перед колією труби різко йдуть вгору роблячи своєрідний місток. Тут фоткаємся, роздивляємся навколо. Перед нами - очисні споруди Полтви, легендарний обєкт на який мріє попасти кожен, хто хоч раз був всередині колектора. Цікаво подивитися, скільки ж води витікає назовні, як воно виглядає і як її фільтрують.





Вихід колектора на поверхню розташований за кілька метрів від дороги, дві широченні прямокутно-бетонні дзюри випльовують кубометри нечистот. Як це не дивно, але сильного запаху практично ніде не було, тільки в місцях явного збурення і виливу. Але за кілька метрів від них все проходило. Як нам потім пояснили - вода тримає запах всередині. А то, шо ми чуємо на Кривчицях- випари з мулу, який вичерпують з очисних споруд і сушать неподалік. Саме він, мул, дає той характерний штин який всі асоціюють з Полтвою. А сама річка, насправді, не смердить.

Проходимо далі, до першої стадії грубої очистки. Тут стоять решітки, що збирають дошки, трупів, собак. Останні, до речі, живуть прямо на території обєкту. Шо цікаво, не вся вода попадає на очисні споруди. При сильній зливі  перша стадія буквально потопає у воді, вона сягає до пів метра висоти над дорогою. Надлишок зливають напряму.

Тут же стоять 4 насоси по 400кВа кожен які качають воду далі. Але перед цим вона ще проходить додаткову дрібнішу очистку від всяких твердих побутових відкодів як то лимончики, зубні пасти, рештки їжі, презервативи. Виловлений бруд подрібнюється, пресується і скидається на вантажівки. Побачивши скільки то мороки з різними дрібними відходами я тепер їх в унітаз не кидатиму, тільки в смітник.





Наступною йде основна насосна станція з додатковими насосами по 1000кВт кожен та компресорами для повітря. Вони забезпечують роботою решта три стадії очистки: Піскової, грубої очистки і тонкої очистки. На виході останньої получається джерельно чиста вода, сам бачив. Очистка здійснюється в основному методом осідання та бактеріями, які поїдпють всю ту заразу. Бактерії живуть у воді в тих довгих відстійниках і в круглих штуках. Для їх нормального функціонування в воду постійно закачується багато повітря, від чого вона ніби кипить і в повітрі стоїть шум води. Круглі відстійники, ті шо тонкої очистки - крутяться постійно. Грубої - кілька раз на добу перемішують мул на дні. Також є окрема висушувальна станція яка той мул звільняє від води і перетворює на доволі родючий грунт. Саме процес висушування з утворенням великої кількості бактерій і створює найбільше смороду.






Можна тут побачити і оригінальні береги Полтви з каменю та трави, незплюндровані бетоном. ПО секрету нам сказали, шо під час великої води частина стоків сплавляється напряму, без фільтрації. А шо поробиш, треба якось берегти станцію.

Вже як виходили назад на початку Пластової побачили табличку "Перекачувальна станція". Виявляється шо сюда йдуть стоки з Дріжджового заводу і всього решта району і шо їх перекачують далі на очисні споруди. Шо характерно - тут назовні йде ше один відкритий колектор, десь зі сторони АС-2. Значно менший за Полтву, але також повноводний. І недавно почищений. Правда потім він ховається під землю і його слід зникає.






Для всіх діггерів. На очисних спорудах нам казали шо деколи відубваються аварійні зливи вод промисловими підприємствами. Особливо на Львівському маргаринному комбінаті, якшо я правильно зрозумів слова. І тоді з колектора нараз виривається багато води. А шоб включити додаткові насоси треба ж час. Короче біди такі зливи роблять багато, і не тільки для діггерів.

Пролазивши до пів 4 години ми все шо було різне - побачили. Дуже подякували і повні вражень та щастя пішли додому. Не часто вдається так успішно злазити на обєкт, на якому ніхто до тебе не був. Дякую Інкогніто за ідею саме в цей час туда поломитися, а також Тарасу-Тініану, Фенрізу, Ромчику та ЮзеруХХL за компанію. А також Зелі, яких хоч і не прийшов, але котрого всі згадували.








Додаю карту з позначеними обєктами, про які йшлася мова в тексті а також відео, як та кругла штука рухається.

Всі фото з коментарями тут



0 - Перехід траси ТЕЦ-2 через колію
1 - Вихід Полтви назовні
2 - Станція грубої очистки
3 - Перша насосна станція
4 - Озеро - резервуар для насосної і очисної станцій
5 - Головна насосна станція
6 - Довгі відстійники
7 - Крутлі відстійники грубої очистки
8 - Озерця піскоочисної станції
9 - Будинок піскоочиснорї станції
10 - Круглі відстійники тонкої очистки
11 - Карєр з піском
12 - Вхід з воротами і міст через оригінальну Полтву
13 - Місце впадання очищеної води в Полтву
14 - Висушувальна станція
15 - поля з висушеним мулом які смердять

Ну що ж, зібралися Олег Інкогніто, Ромчик, ЮзерXXL, Тарас-Тріан і Я, поїхали на АС-2. СИдимо чекаємо Артема. Ну і далі поліземо на ТЕЦ-2, очисні споруди.

TO BE CONTINUED.

Досить багато було розмов про те, якою має бути футболка Експлореру. Консенсусу так і не дійшли. Кожному подобалася якась своя. Тим не менше, трафарет Експлорера запропонований YserL викликав загальне одобрення і схвалення. Подобався він і мені. Тому на його основі я вирішив надрукувати собі футболку. Получилося, я вважаю, досить незле. Спереду напис, ззаду слоган, на лівому рукаві адреса сайту, на правому - нікнейм, шоб при зустрічі не було дурних питань "А ти хто на форумі?" Жовтий колір троха оживив написи.

Хто хоче мати таку саму - записуйтеся! Також вкажіть точне написання нікнейму та розмір. Щодо розміру, той шо на мені - М. Більша L, менша S. Ну і як на мене - то М-ка з тих китайських, тобто вліз 1:1. Більший за мене хлоп не влізе точно. Майте це на увазі при виборі розміру.

Ціна разом з футболкою - 60 грн. Якість хороша, футболку "Смерть Москалям" виробництва Константи Код ношу по горах вже з 2006 року. Оплата після отримання + пиво.

Їду на ці вихідні на Полонину Руну. На неї можна виїхати автомобілем. Є залишки військової бази. І просто класне місце.

Хто зі мноу?

Їдемо машиною. Попередньо зголосилися Зеля і т309. Є одне вільне місце в моїй машині. Чи якшо хтось хоче - може приєднатися на своїй.

[Але те, що я побачив далі - вразило мене так, що я майже не впав. В короткому синьому світлі спалаху фотоапарату відблискували людські кістки, черепи, гомілки, ребра та інше. Були вони поскладані накупу що загострювалася доверху, як у фільмі жахів чи як складають будівельне сміття.]

Дивна річ: але у Львові, колисці Української демократії та патріотизму, культурній мецці та столиці національно-визвольної боротьби - власну історію брутально закопують в землю. А саме, рештки закатованих НКВС патріотів України хочуть тихцем перепоховати, без зясування особи, обрахунку кількості чоловіків, жінок, дітей, історичних досліджень і всього решта, що є доречним та потрібним з наукової точки зору. І це всього за кілька метрів від облдержадміністрації!

Гуляли ми вчора центром і вирішили пофотографувати церкву, що на перетині Кривоноса і Винниченка. Обєкт цікавий, рідкодіючий і за парканом. туристів сюди не водять. Ми зробили пару знимок фасаду, але всередину попасти не змогли. Фіртка на вході закрита. Вирішили оійти навколо, раптом в паркані є дирка. Реальної дирки не виявилося, але зі схилів Високого замку ми роздивилися що там всередині. Виявляється, церква межує з якимось міліцейським інститутом, що розташований в колишніх церковних будівлях, все це обнесено дебелим цегляним муром. Всередині муру йде нове будівництво. Також ми побачили, як якийсь молодик в цивільному виходить через прохідну інституту, тож вирішили спробувати і собі.

Досвід пробирання в жіночі гуртожитки дався взнаки, лице цеглиною і впевненим кроком вперед. Проскочили. Проте не встиг я дійти до церкви, як почув жіночі крики "Хлопці, вам куди!". Недовго думаючи, я шубовснув вниз у підвал в надії сховатися і перечекати. Спуск до нього знаходиться навпроти прохідної або в  одразу ж справа від входу в церкву. Під час спуску я встиг помітити, шо майже весь вхід колись був поспіхом замурований та замащений цементом. Лише внизу був пробитий отвір заввишки з людський зріст. Підвал виявився великим та темним. Я зробив кілька фотографій, при світлі фотоспалаху побачив довжелезні ряди деревяних ящиків схожих на труни. Вони були поскладаних одні на одних. Але те, що я побачив далі - вразило мене так, що я майже не впав. В короткому синьому світлі спалаху фотоапарату відблискували людські кістки, черепи, гомілки, ребра та інше. Були вони поскладані накупу що загострювалася доверху, як у фільмі жахів чи як складають будівельне сміття. Таке в свому житті я бачив лише раз в Дрогобичі - тоді також на території церкви розкопали катівню НКВС і перепоховали рештки 2000 людей. Але в Дрогобичі робилося все з великим громадським розголосом, ідентифікацією загиблих та пубілчним молебнем. А тут - повна конспірація.

Раптом прибігла дівчина в формі. Не спускаючись в підвал попросила мене покинути територію. Чинити спротив не було сенсу, я підкорився її наказу. Вибіг чоловік в міліцейській формі, попросив показати шо я фотографував. Я все показав, але на маленькому екранчику важко було розрізнити підвал, він подумав що ми нічого не бачили і почав вичитувати ту кобіту, яка нас проґавила. Проте вони все знали про вміст підвалу. Кобіта упорно не хотіла туда за мноу спусткатисі, також це випливало з фраз "вони тільки зайшли і зразу в ТОЙ підвал", чи "покажи шо ти там ВНИЗУ нафотографував". Але ми відмазувалися, що цікавимося історією і показували фотографії фасаду церкви.

Тим не менше, є докази - фотографії домовин, фото кісток зробити я, на ;аль, не встиг. Але бажаючі можуть ризикнути і спробувати туда пробратися більш легально - по неділях з 9 до 12 там правиться. За підвалом ніхто не слідкує, дверей туда покищо нема в принципі.

Цю церкву саме зараз реставрують, навколо купи будматеріалів та риштувань. Напевно саме під час реставрації робочі пробили хід в підвал та виявили там купи кісток замордованих колись людей. Логічно, що священник, який керує реставрацією, не зацікавлений в затягуванні процесу на кілька років, яке обовязково буде, якшо громадськість довідається  про ці рештки а історики візьмуться за їх дослідження. Набагато простіше збити з дошок квадратні труни та тихцем поховати людей на одному з Львівських кладовищ. Серце болить від самої думки, що ще одну сторінку нашої історії буде бездумно знищено для задоволення приватних інтересів невеликої кількості людей. А скільки ж родичів загиблих були б раді цим останкам, який це був би матеріал для істориків, урок для молоді! Зокрема напередодні виборів.

Якшо хтось має відповідні звязки чи знайомства, чи хоча б знає до кого звертатися - поможіть. Не дайте стерти память про Героїв України!

Тут писалося про Ракетні шахти в Червонограді. Хто хоче зі мноу туда завтра поїхати. Виїжджаємо десь пів 7 вечора після роботи, там ночуємо. Ввечері і ранком все оглядаємо та вертаємсі назад. У Львові будемо об 10. Такий незвичний графік, бо вихідні ан три тижні наперед забиті.

кенон 400д обєктив 17-85 4гб флешка +сумка за все 5000гр

Тарас, t309 +380685047600

Сьогодні від раку помер Кузьмінський. Вокаліст Братів гадюкіних. Вічна йому память. Певно тому й буря.

Їду в неділю 2 серпня в Цунів. Літатиму на літаку. Задоволення не з дешевих, 10хв 60 баксів. Тим не менше якшо хтось бажає приєднатися чи просто стрибнути з парашутом - місця в машині є. Підвезу з задоволенням.

Минуло два тижні, а я й досі вагаюся з відповіддю: «Для чого я стрибав?». Екстриму в житті мені й без цього вистачає, та й який тут екстрим, якщо наперед знаєш що все буде добре: двічі перестрахований, автоматика, для парашута ти вантаж, який він повинен цілим доставити на землю. Екстрим це лізти на стометрову вежу по перегнившій металевій драбині, без страховки і з думкою – «якщо неправильно поставлю руку, або драбина підкачає, чи вітер сильніше подує - ти труп в кращому випадку». У гіршому – каліка на все життя.

Сильна спокуса написати: «я стрибнув для оточуючих, друзів, аби їм щось довести». Люди вважають, якщо ти радіотехнік - обовязково повинен вміти ремонтувати телевізори і відкручувати лічильники. Якщо програміст – то взламувати чужі комп`ютери та всліпу набирати на клавіатурі. Аналогічно, екстремал обовязково повинен стрибнути з парашутом. Це якесь кліше ше з радянських часів, коли Жигулі вічно ламалися, літаки падали, кільце не відкривало основний парашут а стрибок був вершиною героїзму. Зараз стрибають всі бажаючі і розказують: «Нічого складного там нема, тільки гроші платиш і вперед». Тому за сам стрибок особливої пошани тобі не буде. Але не дай Бог ще не стрибав: - який ти тоді «екстремал». Зрештою, все це мене аж ніяк не стосувалося. Бо на інших мені було байдуже, а основна маса моїх товаришів теж не стрибала. Та й давним-давно все вже я собі довів.

Перший стрибок з парашутом – це як секс в 16 років, бо:
-   Дуже цікаво як це, раптом там щось надзвичайне;
-   Підсвідомо для самоствердження, мовляв «я тепер такий крутий, я зробив це»;
-   Вирости в очах оточення: «усім тепер зможу цим вихвалятися»;
-   І зрештою, все треба в житті спробувати - воно коротке.

Думаю тут і є відповідь на питання для чого було стрибати.

---

Вперше я почув про стрибки з парашутом ше в далекому двохтисячному році, коли знайомі з політехніки записалися у відповідний клуб, ходили на заняття і апофеозом повинен був стати сам стрибок. Ніхто з них так і не дотягнув ту резину до кінця - виявилася надто довгою. Зате три місяці вони були надуті як павичі, мов герої-космонавти, розказуючи всім що відвідують курси парашутистів. Тоді, маючи хибне уявлення про стрибки, я сприймав їх як засіб самогубства.

Зацікавлення «діггерством» звело мене з екстрімівцями, які на диво оперативно та організовано збирали досить велику кумпанію для походів у Лощину чи Полтву. Виявилося, що всі вони  - затяті парашутисти. В той час на пропозиції ZIPPO стрибнути я думав: «А нащо воно мені, що це дасть, життя і так сповнене пригод». Тоді мною вже було прочитано багато цікавих матеріалів про парашутизм, одержані відповіді на всі «дурні» питання як от: «А якщо не розкриється ...» і парашут з засобу самозгубного, перетворився на засіб транспортний.

Все змінилося після того, як стрибнув Тарас Глобальний, адміністратор інтернет форуму «Бескид». Захоплені та емоційні відгуки цієї розважливої та добре знайомої мені людини подіяли краще, ніж будь-які переконування оточуючих. Добре знаючи його натуру я був стовідсотково впевнений, що 270 гривень за якусь дурницю він би точно не віддав. Так що було вирішено: приходить весна - стрибаю з парашутом.

Але на то вона й весна, щоб погода змінювалася кожної години. Проливний дощ не дав стрибнути в той день нікому. Зате була нагода ближче познайомитися з самими парашутистами, інструкторами, послухати їх історії з життя, оглянути аеродром та місцевий цвинтар... , навколишні приміщення.

Далі наступило жарке літо, на кожні вихідні по чотири варіанти їх проведення, не до парашутів. Але тут зявився інший Тарас, який вирішив будь-що стрибнути. Він і потягнув мене з собою, для компанії та як людину, що знає дорогу.

Попри наші побоювання, в неділю на аеродромі зібралося аж тридцять двоє людей: старі та малі, з села і з міста, накачані та худі, вдумливі і розкуті, неформали та мачо. В тому також є свій кайф, адже усталений спосіб життя, замкнене коло спілкування, весь час ті самі типи людей - надоїдають. А деколи так хочеться свіжої крові, нових думок, іншого погляду на вже звичні речі. Наново відчути як це, здобувати чиюсь прихильність, увагу, повагу, спираючись не на попередньо зароблений авторитет і оточення, а розраховуючи виключно на власні сили та розум.

Розпочались інструктажі. І хоча я це вже раз чув, але слухаю уважно: багато встигло забутися, та й новий інструктор розповідає зовсім по-іншому. В деяких слухачів відношення до цього досить таки прохолодне, як до формальності, яку слід протерпіти. Адже і так всі стрибнем, двійки не поставлять нікому, так що яка різниця. А даремно, якими б простими та очевидними їх поради та правила не здавалися, в повітрі більшість з них забувається і ніхто їх не виконує. Честь та хвала цим людям, адже розказують вони те саме вже в котрий раз і прекрасно знають, що частина слухачів не розблокує запаску, частина дьорне за кільце ше в літаку, частина розставить ноги при приземленні і буде потім шкутильгати до бази, частину волоктиме по землі вітром і вони не знатимуть, як з цим боротися, частина так і не зможе бодай дьорнутися у підвісній системі і приземлиться задом на дерево. Тим не менше, є й такі – які все це запамятають та виконають, а потім може навіть стануть спортсменами-парашутистами. Для них, напевно, і стараються.

Коли мене Zippo попереджав: «хоч стрибати – розраховуй на цілий день», я не міг зрозуміти чому?! Адже тренінги тривають всього лишень кілька годин, далі стрибнув і після обіду вільний - вйо домів. Але не так сталося як гадалося. І сам персонал не особливо поспішає, та й погода після обіду любить собі зіпсуватися. Йдемо їсти в столовку збоку від основних будівель і, ... офігіваємо. Звідки в такій глуші ця ейкібана? Харчевня замучена з хорошим «євро» ремонтом, всередині багато тематичного парашутно-літакового декору, смачно готують. Єдине розумне пояснення – столова належить приватникам: а льотчики, судячи з цін на польоти, пальне та самі літаки, люди далеко не бідні. От і облаштували собі місце щоб випити та відтягнутися.

Після обіду харимся, ходимо взад вперед, чекаємо; ситуація нагадує поліклініку, де на кожному кроці купа непотрібних затримок, які легко можна було б уникнути все чітко зоорганізувавши. Але нікому то не треба. Нарешті всі парашути на нас, лямки перевірені та підігнані. Вайлувато, мов пінгвіни йдемо до літака. Страшенно жарко, тяжко, ще й гризе та тисне в спину. Добре хоч дозволяють сісти на траву і спостерігати, як викидатимуть першу групу.

Коло за колом літак набирає висоту. Аж раз – і в небі з`являється білий парус, за ним другий і третій. Самих людей «неозброєним оком» не видно, тільки процес відкриття парашута. Магічна, заворожуюча картина, лебедине озеро в небесній синеві. Одразу ж кидається в очі, як по різному всі летять. Одні, таке враження, дьоргають кільце ще в літаку - купол парашута майже зачіпає хвіст. Інші – летять максимально вниз аж поки не спрацює автомат і не відкриє парашут замість них. А парашутні автомати, як і автомати Калашнікова, – безвідмовні, тому частина спускається з білою матнею запаски між ногами. Те ж на приземленні: дехто робить все правильно, ноги докупи, лицем за вітром, після приземлення одразу ж оббігає парашут. А дехто – ой Господи, хотілося аж очі заплющити щоб не бачити його сметрі. Але нічого, якось все відбулося добре, максимум - трава в шнобелі чи синяк на лобі. Це додає впевненості, техніка приземлення допускає досить серйозні прогріхи. Аналізую їх і продумую, як це робитиму я.

Сідаємо в Ан-2. Кружляючи над Городком та околицями милуюся озерами, зеленими лісами і згадую як я тут в спеку пиляв 120 км на велосипеді. Вдивляюся в дороги та повороти, вгадую місцевість та співставляю її в голові з картою. Про стрибок навіть не згадую. Нас прищіпають до троса, отже стабілізуючий парашут відкриється в будь-якому випадку. Відстороненим поглядом дивлюся на стрілку висотоміра. Поступово-поступово вона долазить до позначки 1000 і раптом лунає гучний пронизливий гудок. Це привело мене до тями.

«То значить зараз треба стрибати?! Бляяяяяяя, а так файно сиділося. І що далі?» Інструктор відчиняє двері, десь далеко-далеко внизу під собою бачу землю. Ще раз дьоргаю за шнурок, чи надійно привязаний я до троса – ніби все в порядку. Стаємо перед дверима, я третій. Як інженер миттю оцінюю ситуацію: парашути відкриються полюбе, я бачив як їх складають, приблизно уявляю конструкцію, та й зрештою - їх два. Найбільш ненадійним елементом є підвісна ситема, адже вона тільки одна ще й стара, і оцінити її стан на око досить тяжко. Цілком ймовірно, що під час спуску щось порветься, і я полечу каменем вниз без своїх двох парашутів. Але нема на то ради - така значить доля, от вже і моя черга, час підходити під двері.

В голові шумить: «Головне нічого не думати . Пофіг, що відбувається навколо, я повинен вести себе адекватно, стрибнути тільки тоді, коли скаже інструктор, правильно відділитися від літака і дьорнути кільце саме через три секунди, а не одразу, чи, що навіть гірше, парашут розкриється автоматично. Бо це означатиме, що стрибнув не Я, а мене викинули як мішок з добривами. Але ж яка то дурість, стрибати туди вниз з абсолютно справного літака! І нащо воно мені здалося? Проте нема куди втікати - слід довести діло до кінця, будь що буде. Так, значить стаю в дверях, ліва нога на порозі, чекаю удару інструктора по плечу. Ніколи не бачив землю інакше ніж по телевізору або через ілюмінатор, а тут - вона реальна, між нами немає жодних перегородок. Неймовірно страшно! І зараз я полечу туди, хто зна, як воно буде. Ну де ж той поштовх, ну скільки можна чекати, скільки може тривати ця нестерпно красива картина під ногами.»

Стрибаючи туди я вже ні про що не думав. Це відбулося якось само по собі: пішов поштовх – я рефлекторно відштовхнувся. Памятаю як мене понесло повз корпус літака вліво і вниз, я ніби бачив це все зі сторони, з позиції інструктора: себе з парашутом за спиною який летить геть з роззявленим ротом. Так ніби мій дух залишився там, в літаку, вперто зачіпаючись німбом за клямку та спостерігаючи, як тіло каменем падає вниз. Але врешті я опамятався, і наступна картинка вже в метрах десяти від літака, лечу, руки на кільці а губи шепчуть триста тридцять один, триста.

Відчуття невагомості – ось основний кайф, який я одержав від стрибка. Почалося воно десь за пів секунди після відділення і тривало аж поки мій внутрішній годдинник не дорахував до триста тридцять трьох. За цей час я встиг подивитися вниз і подумати «Ну його нафіг», подивитися вліво та вправо на небо, що плавно, без будь-яких чітких ліній переходить у землю і подумати: «як з кримського плато море». Потім я зрозумів, що прийшов той час і саме зараз я дізнаюся, що воно і як. Страху не було зовсім, адже розумів: змінити все рівно нічого не зможу.

Перевів погляд на ліве плече: побачив там свої дві руки. Мудро хтось придумав, якби рука не була там – фіг би зараз потрафив взятисі за то кільце. Якби не було лівої руки – давно б дьорнув. Щосили тягну кільце(а чому власне кільце – ручка має продовгасту форму) як вчили: вниз і від себе; але чомусь зупиняюся на витягнутій руці, не задіюючи плечовий суглоб. Кільце пішло на диво легко, розривного зусилля в двадцять кілограм я не відчув. Парашут теж не відкрився. Миттю згадав як казали тягнути далі, ніби до бедра, що я й зробив. Одразу ж за спиною зашаруділо і мене почало поступово пригальмовувати. Аж зрештою плавно, як мати кладе малу дитину в люлю, посадило у підвісну систему.

І тут мені від серця відлягло. Ба, відлягло навіть раніше, коли він тільки почав відкриватися і я зрозумів, що парашут все таки працює, і це не зайвий рюкзак за спиною. Все ж таки якась тінь сумніву, значить, в мені була. Памятаючи свої побоювання, я двома руками вчепився у підвісну систему, щоб в разі чого втриматися на ній. Оглядаю купол – красивий, великий, білий. Без отворів і вмятин. Значить можна сміло знешкоджувати запаску.

Відпускаю руки з підвісної системи і насолоджуюся польотом. Внизу бачу кілька зелених кудрявих кусочків лісу, «дорогу», якою приїхав сюди, всякі будки і дахи. Поступово обриси стають чіткішими, вже можу виокремити зльотну смугу, літачки, людей, що уважно дивляться на нас. Десь серед них є і Тарас. На півдорозі до землі ззаду щось клямцнуло. Перша думка - несправність, але потім згадав про автомат запаски що спрацьовує від висоти.

Намагаюся керувати парашутом так, як нас вчили. Адже порядний хлоп повинен в житті навчитись керувати всім, що тіко надаєсі до керування; крім власної дружини, звісно, бо то апріорі безнадійно. Хоч всі і казали, що Д-5 керуються погано, але мені досить точно вдається вибрати місце для приземлення – збоку від взлітної смуги недалеко точки, куда потім слід буде тягнути парашут. Ше кілька переважувань вліво – вправо, і я на правильному курсі. Тепер головне не запутатися з руками, яка куда, щоб правильно розвернутися по вітру. І хоча ця процедура здається страшенно складною та неприродньою, коли думаєш про неї чи спостерігаєш збоку, в самій підвісній системі все виглядає якось просто і буденно. Взяв, і перекрутився. Хлопці, що стрибали переді мною, чомусь значно вище, напевно потоки повітря інші.

Земля наближалась не надто щвидко, я завчасно звів ноги докупи. Думаєте це легко зробити, маючи там ремінь підвісної системи? Нічого подібного! Тим не менше, приземлення відбувається вдало, лише трішки болить права ступня в місці старого перелому. Саме вона не дала мені змоги схопитися на рівні ноги та оббігти парашут. Оперативно підтягнувши під себе кілька строп і погасивши купол я зміг піднятися.

Відчуття – як в героя радянського фільму про космос, який після багатьох годин перебування в екстремальній ситуації боротьби з технікою та людьми все ж таки виривається на волю, і зараз стоїть по пояс у пахучій траві, над ним пропливають густі, білі, купчаті хмари, призахідне сонце кидає тінь на мужнє обличчя замурзане кіптявою, а синє небо додає контрасту всій цій картині. Ага, іще забув про ліс на горизонті, що дає глядачу впевненість, ніби льотчик виживе, що він не в безлюдному степу. Досить типова картина тогочасного кінематографу, думаю всі її бачили. І от, я почувався саме так, ніби збулася моя дитяча мрія і я перенісся в кінофільм. Аж нехотілось знімати підвісну систему.

Не знаю чому, але багато знань в одних науках абсолютно невідомі та не використовуються в інших. Наприклад, нескінченна петля, яку нас навчили в`язати для строп при укладці їх в сумку. Знав би я цей спосіб раніше – як би він мені спростив життя з різними бухтами кабелів.

Признаюсь чесно – перша думка, що воно тих грошей не вартувало. Реальних відчуттів лише кілька секунд поки летиш невагомий. Але подивившись на інших людей, які позабували знешкодити запаски і ті їм наповнилися в повітрі, збільшивши тим самим швидкість падіння, чи кого тягнуло двадцять метрів по землі, чи хто приземлявся задом – розумієш, насправді це досить складне випробування і те, що я зробив все правильно: моє особисте досягнення. Так що гроші витратив недарма.

Вже потім, через кілька днів, будучи в Криму, засмагаючи на пляжі, п'ючи пиво, та спостерігаючи за шоколадними дівчатами, я згадував цей стрибок, і він мені робився щораз примарнішим та менш реальним. Згадувалися додаткові переживання під час вільного падіння, нові картинки. Починало здаватися, що цього всього взагалі не було, хоча тіло добре запамятато той кайф а нога продовжувала нити. І щораз сильнішим та сильнішим ставало бажання повторити це знову, відчути ту свободу вільного польоту, ще більш гостро заглибитися в ті переживання: тепер вже без долі страху та сумнівів одержати ще більше задоволення. Напевно саме так на це і присідають.

Та й зрештою, краще стрибати з старим Радянським парашутом, ніж з новим китайським.

Зацікавило, хочете стрибнути?

Адреса: м.Львів, вул. Левицького 84
Аеродром: "Цунів" - Львівська область, Городоцький район, селище Цунів. (30 кілометрів від Львова)
Телефони: 8 0322 750591, 8 0322 750723
Адреса сайту: - http://extreme.lviv.ua/
e-mail: zippo@extreme.lviv.ua   

Багато з нас проїжджаючи серпантином на ВЗ повз лікеро-горілчаний завод зауважували дивні склепінчаті двері, шо ввели в глибину схилу високого замку, десь в напрямку вежі. І шо б це таке могло бути, задавалися ми питанням, може якісь підземелля?

Так, саме вони - знамениті Львівські підземелля. Людей взагалі тягне до всього прихованого і закритого, певно тому в анс так наука розвинута. Так от, в цих схилах колись були Винні Погреби. Зараз там, на жаль, нічого не залишилося. Але, тим не менше, величезні зали з 5м склепінчатими стелями, запах старосі, 12В електропроводка дух старовини. Все це можна відчути, якшо втиснути в себе живіт і протиснутися в досить вузьку щілину внизу біля дверей.

Копія фоток на Пікассі тут

Пропоную товариству згадати три обєкти на ВЗ, в яких ми ше не були. А саме: винний погріб навколо ЛГЗ, бомбосховище в горбі над ним і власне дирку, з якої вся ця тема почалася. До дирки вже якось відчайдушно пробував добратися Стінгер, але мусів відступити під тиском мохнатого писка з іклами :)

Можна туда піти, наприклад, завтра ввечері на 8 годину.

Вчора мав інтервю з журналістом Експреса Максимом Баландюком. Тим самим, шо колись написав про мене і про Полтву статтю. Тема була про людей, які досліджують індастріал та військові обєкти. Стаття вийде в суботньому номері.

В принципі для тих, хто регулярно читає експлорер, нічого цікавого чи нового не буде, а от для цивільних людей - інформація повністю нова :) Ну і в статті кілька разів згадується шо "хлопці зі спільноти Експлорер". Тобто якшо хтось тим зацікавиться, то зможе в гуглі знайти нас і матимемо кілька нових учасників.

Прохання не судити строго - матеріал писав не я, акцент робився на те, шоб вразити читача :) То ж газета Експрес :) Зате маємо безкоштовну рекламу.

Минулими вихідними лазив я в гори ну і по дорозі назад заїхав на водопад Гуркало. Більше деталей тут. Ну і дорога до водопаду була явно не шоссе, каміння, колія, болото, річки посеред дороги. Хто зі мноу їздив по горах на машині знає про її прохідні властивості. Для решти відео з переїзду Таврією річки. Ффтикаємо тут

Хто не знає про шо ця пісня - ффтикайте тут Хто знає - тащисі знову і знову! :)