Messages

Усім привіт  ::)
Планую 7 листопада (субота) поїхати в Жовкву.
Тож хто може скласти мені компанію?

ВЕС з іншого ракурсу.

Багато хто з вас побував у Тараканівському форті або ж планує туди поїхати, але я не зустріла тут теми про саме місто Дубно, яке знаходиться всього за декілька км від форту та є не менш цікавим. Отже, моя тема присвячена саме цьому місту.

Дубно відоме з 1100 року. Перша згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі. Проте 1100-й рік не є датою заснування. Археологічними розкопками кінця XIX — дев'яностих років XX ст. доведена більш давня дата появи міста. У 1896 році під час копання ровів для фундаменту будинку в передмісті Сурмичі було виявлено поховання комарівської культури з двома посудинами, що були передані у музей Дідушицьких у Львові. У 1943 році у східній частині міста на болоті у цьому передмісті місцевий археолог та музейний працівник М. І. Островський виявив поселення черняхівської культури.

17 вересня 1939 року Червона Армія окупувала Східну Польщу і Дубно, як і вся Західна Україна ввійшла до складу СРСР. Відразу на окупованих територіях радянська влада почала репресії. Терор проти населення продовжувався до 22 червня 1941 року. За цей час було репресовано понад 10000 з місцевого населення та сіл.
У червні 1941 року місто Дубно стало ареною боїв Червоної армії проти механізованих частин вермахту. В результаті бездумних контрударів мехкорпусів Південно-Західного фронту Червона армія понесла катастрофічні втрати в танках і живій силі, десятки тисяч попали в полон (Битва за Дубно—Луцьк—Броди (1941). Під час відступу з Дубна, радянськими каральними органами були розстріляні в'язні в місцевій в'язниці № 2. 25 червня 1941 року Дубно зайняли частини німецької армії. Німцями біля західної стіни в'язниці були розстріляні члени ВКП(б) і НКВД, що лишились в місті і брали участь у масових стратах українців і місцевих етнічних німців.

А тепер ближче до сучасного стану.
У центрі міста  екс-мер і нинішній депутат міськради Леонід Дудко поставив скульптуру жаби з портретом мера Дубно.  На постаменті символу заздрості та жадібності вгадуються особи нинішнього міського голови Дубно Василя Антонюка та його заступника. А внизу підпис: «Хто в душі мене не має, того я не задушу». У місті, де «квакушка» стала, мабуть, головною визначною пам'яткою, пліткують, мовляв, екс-мер так оригінально підколов свого наступника, з яким у нього нібито не склалися стосунки.  Василь Антонюк заявив, що проти постаменту виступають навіть священики. Мовляв, на перехресті, де вона стоїть, збільшилася аварійність, і там хочуть поставити хрест – нібито для захисту від темних сил. Найцікавіше, що жаба стоїть біля громадського туалету (автори ідеї пояснили вибір тим, що туалет – відхоже місце, і, мовляв, так само і заздрість з жадібністю повинні піти в минуле).



Далі натрапляємо на Велику синагогу, яка будувалася в першій половині XVI ст. у стилі барокко так званого дев'ятипольового, синагогального типу.







Йдучи до замку, ми якраз натрапили на похорон загиблого в АТО, тому довелося чекати, коли повернуться працівники замку.



Замок в Дубно розташований на одному з мисів річки Іква серед болотистої місцевості. Перший замок тут з'явився в 1492 році на місці древньоруського укріплення, а збудував його князь Костянтин Острозький. Оскільки старі укріплення були дерев'яними і, м'яко кажучи, не дуже відповідали оборонним потребам і періодично потерпали від пожеж, то було вирішено повністю перебудувати замок, в результаті чого з'явилась кам'яна твердиня.
На початку XVII століття укріплення ще раз перебудувались. Цього разу замок набув ренесансних рис, а реалізував ту затію Януш Острозький. Тоді ж з'явились два бастіони з вежами.
Після Острозьких замком почергово володіли Заславські, Сангушки і Любомирські. Саме останні в додаток до надбрамного корпусу (XV ст.) і палацу Остозьких (XVI ст.) збудували ще один палац у XVIІІ столітті. Остання перебудова в замку відбулась в 30-х роках ХХ століття, коли було перебудовано надбрамний корпус, який внаслідок перебудови втратив купольний дах.
У радянські часи тут була військова частина.











Вежа Беатка. Існує легенда, що 1577 року в замку готувались до весілля. Заміж виходила племінниця князя Острозького - Беата. Та тут несподівано замок оточили татари. Схоже, що Беата дуже хотіла відсвяткувати весілля, бо власноруч вистрілила з однієї з гармат і влучила прямісінько в ханський намет і вбила хана. Татари сприйняли це як поганий натяк небес і забрались геть, після чого весілля таки відбулось. Ця подія посприяла тому, що одну з замкових веж по сьогодні називають Беаткою.



Стан замку у 1925 році.















Мисливська зала.



Зала кривих дзеркал.



Палац князів Любомирських.



Виставка "Історія тортур і покарань". Тут  представлені 9 знарядь для страти та допитування різних періодів. Зокрема, тут є диба, гільйотина, паля, ганебний стовп, станок для розтягування тіла, станок для заливання водою, крісло Мойсея, знаряддя для підвішування на гак та знаряддя для колесування.

У травні 2015 року була проведена акція "Я- Поморянський замок", головна мета якої - прибиранння території замку.
http://kuriergalicyjski.com/actualnosci/list-do-redakcji/4239-zamek-w-pomorzanach-historia-odrodzenia

Це знелюднене село знаходиться біля Стрілкович, Самбірського р-ну.



У районі є  два села, які юридично існують, але  там немає жодної людини - Білоки та Мала Хвороща. Село Білоки розміщене від траси за кілька кілометрів. Там ще декілька років назад у старій хатині мешкала 80-річна бабуся Михайлина, остання мешканка. Її світлини, речі і хата ще стоять, а село більше не існує. У Самборі підозрюють, що це через водопілля.





























Збоку хати є ще чи то сарай, чи то літня кухня без вікон, хто зна.

Панове, комусь відомо щось про село Боневичі, яке знаходиться поблизу Добромиля, чи, можливо, хтось там бував і може розповісти про стан маєтку і друкарні Яна Щасного Гербурта?
В Інтернеті нічого путнього нема, розпити місцевих теж нічого не дали. Лише є згадка, звідки я й дізналася про село, у книзі Г. Пагутяк "Сентиментальні мандрівки Галичиною". Ось скани:

Роздумуючи з Fry, куди б то податися на вихідних, ми вирішили відвідати Чортів камінь, який знаходиться ось тут http://wikimapia.org/#lang=en&lat=49.381381&lon=22.971168&z=16&m=b
Інші назви - Спаський Камінь, Соколів Камінь, Сокольський Камінь, Камінь Сокіл.
Ця геологічна пам'ятка природи створена з метою збереження цікавого геологічного об'єкта — останців Ямненських пісковиків. Скелі виникли внаслідок відділення порівняно твердих пісковиків від м'яких скельних шарів через ерозію (руйнування гірських порід під впливом вітру, води, зміни температури). Спаський камінь — це, насправді, не один, а три камені-останці; висота найвищого сягає 24 метрів.

Отже, вийшли ми в Бусовиську, бо електричка в Спасі не зупиняється, й відразу перед нами відкрився прекрасний краєвид гір.



Далі нам довелось переходити через Дністер, адже до найближчого моста йти декілька кілометрів. Спочатку нам здалось, що це буде найважче в нашій подорожі, але все тільки починалося.



Так, річку перейшли, але куди йти далі? Дороги ми не знали, а карти на телефоні нічого путнього не показували. Приблизно через годину-півтори блукань ми зустріли мисливців на диків. Один з них показав нам дорогу, сказавши, що нам дуже пощастило, що не зустріли кабана. Скажу вам, до Каменя важко дістатися: постійно доводилося спускатись-підійматись, а схили тут круті, продиратись крізь хащі, уважно дивитись під ноги, щоб не впасти. Через хвилин 20, коли я сказала: "Шось ми йдемо, йдемо, і нічого, якась тут безпробудна місцина", ми нарешті дістались до місця призначення.





За легендою, колись тут мешкали добрі і мирні люди, що завжди допомагали одне одному. А сприяли цьому монахи з поблизького монастиря. Це, звичайно, не сподобалось чортові, і він вирішив знищити монастир і село з ненависною для чорта назвою — Спас. Для цього нечистий знайшов у далекій країні камінь та поніс до села Спас. Тієї ночі в монастирі одному монахові приснився пророчий сон, і він почав ревно молитись, щоб відвернути біду. Це допомогло: коли чорт був поблизу села, настав світанок і заспівали півні. Чорт, втративши силу, кинув камінь і втік далеко у Карпати. Відтоді камінь залишився стояти на околиці села Спас.











Так і не розумію, нащо псувати пам'ятку численними надписами.



Є тут і старі позначки, зроблені 1926 і 1928 років польською мовою.



Трапляються випадки, що люди падають з цих скель, можливо, саме тому на вершині стоїть хрест.



Деякі отвори в стінах виглядають зроблені людьми.



Багато часу ми витратили на перепочинок і їжу, тому вертались до села, коли вже стемніло. І тут почалось найцікавіше. Десь було чути рик кабана, під ногами суцільне болото, на деяких ділянках прийшлося підійматись на чотирьох, відчуваючи себе звіром. Знову блукання, у грудях калатає. Діставшись до річки, ми помахали рукою останній електричці, автобуси також уже не їздили. І що залишається робити? Автостоп, який переважно в нашій країні невдалий. Виявилося, що в Бусовиську в мене є родичі-знайомі, які гостинно нас прийняли, за що велике їм спасибі. І хочу також подякувати Fry'ю за терпіння і підтримку  :)

Ось і мій список:
Булгаков "Майстер і Маргарита"
Г. Пагутяк "Слуга з Добромиля", "Урізька Готика"
Л. Дереш "Культ"
К. Кастанеда
Стендаль "Червоне і чорне"
Д. Браун "Ангели і демони", "Код да Вінчі", "Інферно"
Данте "Божественна комедія"
Винничук "Танго смерті"
Дж. Оруел "1984"

Ця аптека є діючою вже третє століття, і містить, крім звичайних ліків, музейні експонати у залах, підземеллі та внутрішньому дворику.

Вхід до фармацевтичної ,,печери" пролягає через торговий зал зі старовинним лікарським посудом на стелажах: неймовірно велика кількість різних колб, пробірок та ступок створюють ефект таємничої лабораторії. До речі, існує легенда щодо червоного скла, з якого виготовлені колби для ліків: жінка, не маючи грошей спересердя кинула обручкою об скло, і воно стало червоним. З того часу жінка почала з нього виготовляти посуд.

Привертають увагу при рецептурному столі аптечні ваги, а також касові апарати, таблетована машина, сушильна шафа, траворізка. Не менш цікавим є дегустаційний зал, де знаходяться бочки із залізним вином.

Пройдемо вузьким коридором далі – і стає трохи моторошно від присутності чийогось холодного погляду. І раптом... мороз проймає шкіру від несподіваної зустрічі у напівтемряві з восковим алхіміком! Спостерігаючи за тінями підземної аптеки, пригадується легенда про монаха, який уклав контракт із нечистим, і до сьогоднішнього дня тиняється підземеллями, шукаючи того львів'янина, щоб скасувати контракт.

Згодом опиняємось серед різноманіття засушених трав і ліків – своєрідного ,,куточка знахаря". В центрі стоїть столик з посудом під назвою ,,THERIACA" – суміш отрут, що діяла як своєрідне ,,щеплення" від отруєння у час середньовічних інтриг та підступів. Додає адреналіну кабінет алхіміка: коли зайти сюди на мерехтіння лампи, можна злякатись підозрілої тиші підземелля, якби не «вічні мешканці» кімнати – сова, черепаха, змія і крокодил, що мимоволі викликають подив та усмішку. Вихід з підземелля аптеки веде у дворик, за яким кам'яним поглядом спостерігає статуя ворожки зі змією в одній руці та з травами – в іншій. З цією скульптурою пов'язана легенда про те, що в середині жінки знаходиться нечиста сила і намовляє на погані вчинки.

У червні  1941 року загони НКВС вкинули в соляні шахти біля Добромиля понад 3500 осіб, в основному української та частково польської нації. Мешканці Солянуватки розповідають, що до Саліни напередодні трагедії з Перемишля були пригнані арештанти. Під час екзекуції весь час працювали двигуни, аби заглушити постріли і крики мордованих. Окрім того, згідно зі свідченнями місцевих жителів, з того самого Перемишля привезли вантажівками також і тіла уже забитих людей. Коли катам не вистачало набоїв, людей били дерев'яними молотами і напівживими скидали в шахту. Тіла страдальників були так побиті, що багатьох з них не можна було вже розпізнати. Пізнати вдалось: о. Кебуза з с. Макова. Він мав поломані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцького, якого тіло було подіравлене штиками.
У липні 1941 року словацька військова розвідка відкрила місце масових розстрілів в урочищі Саліна. Тут військові побачили, що українці змушують євреїв витягати трупи, які там залишили більшовики. Під час цього євреїв били і розстрілювали.
На місці більшовицького злочину сьогодні стоїть пам'ятний знак та каплиця "Всіх святих українського народу". Кожного року в кінці червня тут відправляють богослужіння священники всіх парафій Добромиля та навколишніх сіл.
Більше інформації ви можете дізнатися у книжці про Саліну поетеси Марії Прокопець. А також відомо, що територію викупив хтось з Донецька і планує знову побудувати санаторій.
Коментар з книги Галини Пагутяк "Сентиментальні мандрівки Галичиною":
"Зло, мабуть, ігнорує логіку, або в нього вона цілком інша. Ось ці хати пам'ятають той спекотний день, і ці старі жінки, що визирають з подвір'я, могли б бодай щось знати. У дітей краща пам'ять, а тоді вони всі були дітьми чи навіть підлітками, яким довелося мовчати майже сімдесять років. Мені здавалось, що вони несуть покуту за своє мовчання. Вони знали, куди і навіщо я йду. Усе в мені стислось, затерпло, я почувала себе такою самотньою і наляканою, ніби йшла на смерть".

Село Родатичі (давня назва теж Гродатичі) розташоване за 11 км на північний захід від м.Городок. Перші відомості про місцевість походять з 1445 р. До 20 ст. родатицька парафія належала до городоцького деканату. 15 квітня 1897 року - розпочато будівництво костьола, якого проект і кошторис опрацював львівський архітектор Альфред Кам'янобродський (Kamienobrodzki). У 1898 році костел був посвячений, але надалі тривали будівничі роботи (до 1905 р.). З парафією безпосередньо пов'язане ім'я Мати Марціянни Антоніни Мірської (1822-1905), усипальниця якої є на місцевому цвинатрі в східній частині села. Костел значних розмірів знаходиться при дорозі, в центрі села. Вівтарем орієнтований на південний захід, мурований з цегли і каменя. Збудований в доволі рідкісному стилі - неороманський з елементами неоготики. На сьогодні святиня перебуває в стані руїни. Всередині частково збереглися затерті розписи, хори на які можна піднятися, 2 приміщення захристії. В 1952-1956 роках в костелі містився магазин збіжжя і хімікатів і клуб культурний.
До речі, в цьому селі з 2011 року відбувається фестиваль "Захід".

Була минулого літа в Житомирі та й вирішила завітати в музей. Ось декілька фото:

Історія побудови костелу у Старій Солі (Старосамбірський район, Львівщина) сягає 14 століття. І хоча нині існуючий Михайлівський костел датується 1660 роком, збереглися більш давні елементи.

Костел (ймовірно дерев'яний) до каплиці св. Анни прибудували пізніше – 1469 року. 1648 року його спалили козаки Богдана Хмельницького. На його місці було зведено новий – мурований, тому історія власне костелу бере відлік з 1660 року. І лише 1743 року він отримав назву святого архістратига Миїхаїла. Протягом свого існування костел неодноразово перебудовувався, про що свідчить зокрема нашарування окремих елементів, останнє особливо стосується перебудови та ремонту у 20-х роках 20-го століття. Річ в тому, що костел був значно пошкоджений під час першої світової, і досі його стіни зберігають сліди артобстрілу... Ремонт і перебудова костелу проводилися ксьондзом Войцехом (за іншими даними Адальбертом) Овоцем та Г.Кремінецьким за проектом Б.Віктора.

Цікавою також є дзвіниця костелу. Стоїть вона окремо з південного боку від храму. Свого часу слугувала воротами на подвір'я. Це – змішана дерев'яно-мурована споруда, у першому ярусі, мурованому, влаштовано наскрізний арочний проїзд, верхній ярус – дерев'яний – обшальований дошками та гонтом – під високим шатровим верхом та декоративним підсябиттям.

У радянські часи храм було перетворено на комору. Потім там сталася пожежа, яка зруйнувала дах. Надія на порятунок у костелу з'явилася лише з візитом 2001 року папи Іоанна Павла ІІ.

Місце на карті: http://wikimapia.org/#lang=uk&lat=49.490220&lon=22.964454&z=19&m=b









Дзвіниця

Костел св. Франциска в Розлучі

Костел в Розлучі - унікальний приклад одновежевих дерев'яних храмів німецьких колоністів в стилі неоготики на теренах України. Втім, через свій відносно молодий вік і "ненаше" походження костел не має статусу навіть пам'ятки місцевого значення.
Спочатку ця будівля призначалася для німецьких колоністів-католиків з Швабії, які оселилися в селі близько 1780 р. Після другої світової війни костел використовували як колгоспний склад штучних добрив. Близько 1976 р. храм пристосовано для зберігання збіжжя, запроваджено тимчасові комірки для зерна. Від 1994 р. тривають намагання передання його римо-католицькому костелу, як філії відродженої парафії в Турці.

АНАЛОГИ:
Окрім костелу в Розлучі, в Перемиській дієцезії були зведені ще два дерев'яні неоготичні храми: один збережений - у Вовчому (1900 р.), а один розібраний 1946 р., відомий лише за виглядом екстер'єру - в Сянках (зведений перед 1907 р.). Аналогами цих святинь були три відомі храми німецьких колоністів на теренах сучасної Івано-Франківської області у: с. Боднарів Коломийського р-ну - дерев'яний костел Пресвятого Серця Ісуса кінця 80-х років ХІХ ст., згорів у 40-х рр. ХХ ст.; с. Підмихайля Калуського р-ну - дерев'яний костел 1880-1881 рр., освячений 1882 р. під титулом св. Архангела Михаїла, згорів у 80-х роках ХХ ст.; обидва зведені старанням о. Адальберта Кляйна; смт Вигода Долинського р-ну Івано-Франківської обл. - дерев'яний костел Божого Тіла (1900 р.), арх. Юзеф Вехрштайн зі Старого Мізуня.

По дорозі натрапила на покинуту бібліотеку, в яку не вдалося ввійти через колодки на дверях і вікнах.

Дякую Bottlehunter за хороші слова. Ми раді старатися  :)

http://vk.com/album180282334_194638875

Ууу, гарно! дякую за звітик звідти. Давно туди збираюсь.
В мене є питання, як виглядає ось ця церква та територія навколо? Чи є може фото?

Фото, на жаль, немає. Церква дерев'яна, виконана більш у сучасному стилі. Територія навколо поділяється на ліси та невеличке привітне населення Великої Хворощі.

Мала Хвороща - село в Україні, Самбірському районі Львівської області. Орган місцевого самоврядування - Лукавська сільська рада.
Село нежиле, але з обліку не зняте.
Практично нічого не залишилося, лише декілька хлівів, які от-от зрівняються із землею.
Місце на карті:http://wikimapia.org/#lang=en&lat=49.518515&lon=23.526492&z=17&m=b

Якщо цікаво,  ось посилання на групу в якій я викладаю більшість своїх фото: http://vk.com/club68408677





По дорозі до Малої Хворощі натрапили на покинутий цвинтар у селі Мала Білина. http://wikimapia.org/#lang=en&lat=49.533049&lon=23.423517&z=16&m=b

Більше цікавого тут http://vk.com/industrial__tourism

Потрібно домовлятися, але потрапити можна. Головне - вселяти довіру :)