Автор Тема: Львівські водяні війни  (Прочитано 2523 рази)

1 гість дивиться цю тему.

TANK

  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 51
  • Рейтинг -8
    • Перегляд профілю
Львівські водяні війни
« : 23.01.2009 00:17:02 »
Львівські водяні війни
Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі примушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоч середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало. У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, який ніс воду з району Погулянки. Цей водогін пролягав по теперішній вулиці Левицького, яка через це у той час називалася "На рурах". Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 сантиметрів. У цей канал забивали залізні циліндричні з'єднувальні муфти довжиною біля 30 сантиметрів. Ці муфти зварювали, і у такий спосіб з'єднували дерев'яні труби у герметичну нитку водогону.

Львівські водяні війни Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі примушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоч середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало. У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, який ніс воду з району Погулянки. Цей водогін пролягав по теперішній вулиці Левицького, яка через це у той час називалася "На рурах". Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 сантиметрів. У цей канал забивали залізні циліндричні з'єднувальні муфти довжиною біля 30 сантиметрів. Ці муфти зварювали, і у такий спосіб з'єднували дерев'яні труби у герметичну нитку водогону. Поступово мережа водогонів розбудовувалася. Вже у XVII столітті львівський водогін брав воду навіть з району Кульпаркова. Судячи з того, що при недавньому ремонті вулиці Івана Франка теж були знайдені дерев'яні труби, воду брали також з району теперішніх парків Залізна вода та Стрийського. Місця, де проходили водогони були засекреченими, але військо Богдана Хмельницького, яке у листопаді 1648 року облягло Львів, зуміло перетяти львівські водогони і поставило львів'ян у скрутне становище. Як згадував писар львівського магістрату Самійло Ку-шевич: "... під час великого наступу на місто черні і козаків, перерізано воду з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали труби в полі. Воду, яка була між мурами, через необережність сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це, у неділю вранці якимсь чудом ми якнайшвидше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо, однак, криничної води, й через це коло неї, через велику тисняву різного люду, частенько здіймається галас." Зневоднення міста було однією з причин, які примусили магістрат піти на переговори з Хмельницьким. У пізніші часи з'явилася легенда, що ченці-бернардини під час облоги Львова Хмельницьким вбивали запідозрених у зраді міщан-українців, а їх тіла кидали до криниці, яка і тепер існує на подвір'ї бернардинського монастиря. Навряд чи це було можливо на фоні дефіциту питної води під час облоги. Однак цей переказ побутує і досі, не в останню чергу через те, що його автором був дуже іменитий літератор, а саме Проспер Меріме. який описав цей епізод у своїй книзі "Українські козаки та їхні останні гетьмани"'. Але й у мирні часи сварок навколо води не бракувало. Колись у Львові воду можна було одержувати двояко: з громадських скринь (криниць з басейнами), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх річний податок, і з водогонів, які підводилися за індивідуальними контрактами до будинків повноправних громадян. Ними могли бути римо-католики, які володіли в місті нерухомістю. Відповідно, міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, євреям, ба навіть духовенству і шляхті, які не платили місту податків. Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, воду відтинали. Так сталося, наприклад, у 1745 році, коли єврейська громада відмовилася платити за воду за новою, підвищеною ціною. Міська влада, відповідно, перерізала водовід до єдиної на весь Єврейський квартал криниці, яка була побудована у 1554 році між сучасними вулицями Братів Рогатинців, Сербською, Руською і Підвальною. Поки точилися переговори на владному рівні, замучені спрагою євреї вибігали до криниці на Ринку, але християни їх не пускали, і деяких навіть посадили до в'язниці. Хоча на початку XVII століття у Львові була створена ціла служба нагляду за розподілом води, на ситуацію це не вплинуло. Навпаки, створило додаткове джерело хабарництва та зловживань. Міські документи ХУІІ-ХУШ століть переповнені скаргами громадян на "рурмістрів", які закривали очі на підпільне проведення води чи в очікуванні хабаря перекривали воду до будинків, де починали варити пиво або мед. Зневоднювали й садки для риби - чи не найголовнішого предмету львівської торгівлі, часом наносячи великі збитки громадянам міста. Однак рурмістрам були притаманні і високі пориви душі. Відомо, наприклад, що львівський рурмістр Юрій заопікувався малолітніми дітьми померлого у Львові Івана Федорова. Цікаво, що тактику Богдана Хмельницького щодо львівських водогонів застосували вже у XX столітті під час облоги Львова січові стрільці. Ось фрагмент зі спогадів учасника тих подій Степана Шу-хевича. "Ми йшли далі через Старий Ринок, попри округлу жидівську синагогу з єврейським золотим написом, через Риб'ячу вуличку, попри монастир св. Бенедиктинок і вийшли на простору Стрілецьку площу, яка тягнулась від костелу св. Марії Сніжної аж до, розлогими каштанами порослих, Губернаторських валів, бо касарні пожежної сторожі на східнім кінці площі ще тоді не було. Стрілецька площа повстала по розваленні в першій- половині XIX ст. міських оборонних мурів і по усуненні валів. Туї була торгова площа на овочі, де наші і комарянські садівники опановували торговий ринок. Нині називається вона площею Данила Галицького. Пообідавши скорше, ніж мій батько і вуйко, які ще задержались при пиві, я вийшов, щоб подивитися на площу. Хідники по обох сторонах площі були розкриті, так що до входових брам кам'яниць були проложені мостики з дощок. Мене цікавила бетонова криниця, що стояла посередині площі і з якої витрискувала з рурок з двох сторін дзюрком вода, хоч ніхто її не помпував. Підходжу ближче; біля неї більше людей, які чекають на свою чергу, щоб набрати води. І впадає мені в очі своєрідний порядок. По одній стороні жінки, переважно дівчата із банками і бляшанками, а по другій мужчини з коновками, з коромислами і з подушечками на правім рамені. Жіноцтво говорило переважно по-українськи; були це, як відомо, українські дівчата зі сіл, що служили у Львові як домашня прислуга переважно по польських і жидівських домах. Мужчини натомість були професійними львівськими водоносами, які носили на коромислах в коновках воду по домах, виносячи її до мешкань на різні поверхи, за оплатою і в той спосіб заробляли на хліб: був це колись спеціяльний тип львівського пролетаріяту, який вже зовнішнім виглядом зраджував свою "професію", з обниженим правим раменом, похиленим ходом, яких можна би схарактеризувати одним лемківським словом "хиляки". Але й вони мали незабаром стратити хліб, як і професійні дроворуби, відколи львів'яни почали палити вугіллям. У Львові запроваджувано якраз водопроводи; тому вулиці в середмісті, а між ними і Стрілецька площа, були розкопані і розриті, куди вкладано металеві рури і розпроваджувано їх з пивниць до всіх поверхів і мешкань. Була це колосальна інсталяційна праця і тривала довгі літа, заки її переведено в цілім місті. І, як міські криниці мали воду з львівських джерел, а криниці з помпами підшкірну воду, то водопроводи мали спроваджувати воду аж з околиць Янова над Верещицею, а саме з Волі Добростанської, віддаленої яких 24 км від Львова. Там постав модерний водопровідний центр з помповим електричним вальцем. А щоб вода у Львові могла в рурах підходити на 3-тій чи 4-тий поверх, побудовано при Зеленій вулиці відповідно сильну моторову "водокачку". Це була для міста Львова незвичайна вигода — ця інсталяція водопроводів, яка облегшила ведення домашнього господарства у великім місті. Але чи думав хтось тоді, що ці давні львівські "цюркала" і помпові криниці, які, здавалось, стратили тепер своє значення і які міська рада по заведенні водопроводів хотіла скасувати, відіграють колись в історії Львова незвичайно важливу ролю? А вже найменше міг сподіватися я, той 8-річний хлопчик, що перший раз бачив таку криницю на Стрілецькій площі в 1900 р., що і я особисто буду причасний при тій історичній події! В листопаді 1918 р. "вибухла" польсько-українська війна. Зимою 1918/19 р. прийшла облога Львова. Львів не був щільно замкнений. Городок над Верещицею був польською фортецею; польські боївки держали цупко в руках і місто Городок і Волю Добростанську, а польська "панцирна" курсувала з деякими перервами між Львовом і Городком, а з Городка доходила аж до Перемишля, який опанували поляки вже в перших листопадових днях. Львів діставав правильно свою воду з Добростанської Волі. До зміни дійшло щойно в березні 1919 р. Згаданий вже на початку мого спомину курінь УГА, що був під командою сотн. Михайла Климкевича, лишився вже був по битві з відсіччю ген. Ромера під Куликівською горою по північній стороні Львова і злучився 3 рештками 10-ї бригади, яка була під командою відомого з вуличних боїв на Замарстинові отамана Андрія Долуда. Ця 10-та бригада пересунулась з лінії Куликів-Грибовичі-Зашків-Брюховичі через Львівсько-Томашівське Розточчя на захід і прочистила терен від Рясни Руської через Лозину-Теодорсгоф по Янів і Лелехівку включно. В Лелехівці зробив отаман Долуд свою операційну базу. Його кінна розвідка вартує пера самого Юлія Цезаря) або пензля маляра-баталіста Л. Перфецького чи старого усу-суси д-ра Івана Іванця, (мойого шкільного товариша і краяна), що так залюбки рисував коні. З початком місяця березня виготовив отаман Долуд план зайняти Великополе, а звідси комбінованим наступом розпочати офензиву на Городок з півночі. Але в першу чергу належало б здобути Волю Добростанську, щоб взяти в свої руки водопостачальний заклад і відтяти Львів від води. У наступ на Добростанську Волю пішов курінь сотн. М. Климкевича. Цілий наш курінь був "озброєний"' тоді вже в сталеві жовтавої краски шоломи. Польські боївки ніколи таких українських вояків не бачили і перестрашились. Курінь пішов бравурним наступом на Волю Добростанську з двох сторін і одним замахом, при двох вбитих, зайняв цю місцевість; водопостачальний заклад зайняла сотня поручника Ю. 3., сина священика з села Жовтанці коло Куликова. Поляки, утікаючи, кричали один до другого: "ВіасЬагхе 52іигтша". І від цього часу назвали "хлопці" самі себе "бляхарями'" і так перейшли вони вже, мабуть, через мій спомин до історії УГА. Між технічним персоналом здобутого водопостачального закладу був один спеціаліст німець, колоніст, який сприяв нашим визвольним змаганням. Він без найменшої матеріальної шкоди машин унерухомив цілу машинерію водопроводів і відтяв Львів від добростанської питної води. Радість була серед нас велика. Ми думали, що Львів без води здасться добровільно. А щоб цю радісну вістку завести теж і до корпусної команди, поручив мені мій безпосередній командант, сотн. Михайло Климкевич (мій на дві кляси вище шкільний товариш з академічної гімназії, міщанський син з Рави-Руської), завести ключ від львівських водопроводів і зложити звіт з положення командантові 1-го корпусу отам. Микитці в Камінці * Струміловій. Ключ у скриночці і звіт на письмі зложив я на руки ад'ютанта корпусного коменданта сотн. Богдана Гнатевича; отам. Микитка був в тім дні в команді неприсутній. Але наша надія не сповнилась. Львів не піддався, бо він мав воду і без добростанських водопроводів. Йому залишились міські і помпові криниці, такі криниці, які я на Стрілецькій площі при першім моїм побуті у Львові бачив. У 20-ту річницю "Визволення Львова", яка відбувалась все 22 листопада, сказав у своїй промові голова "Оборонців Львова" на святочній академії у міськім театрі д-р Станіслав Островські, який був також президентом міста, між іншим, таке речення: "Спасли гуси на Капітолії Рим від політичної неволі, врятували міські криниці Львів від подібної долі! Тому, якщо б ми ще по 20 літах мали кого удекорувати військовим хрестом хоробрості "Virtuti militari", то, без сумніву, заслуговують на це усі міські криниці". Міська рада ухвалила у зв'язку з цією думкою поставити пропам'ятну таблицю коло криниці на Стрілецькій площі з відповідним написом і з погруддям кол. президента міста Міхальського, який свого часу, мабуть в 1906 році, спротивився був скасуванню міських криниць, а цілу площу перемінити в міський парк, з квітниками, що й зачали вже в 1930 р. реалізувати." Отож, бачимо, що свого часу за львівську воду точилися справжні, не метафоричні війни. Але й сьогодні'"водна71 тема у газетах за бурхливістю пристрастей не поступається фронтовим зведенням. Політик, який зумів би розв'язати це питання, заслужив би на вічну вдячність львів'янам. На його честь ставили б монументи, влаштовували водні феєрії і виконували спеціально написані кантати. Наталя Космолінська Юрій Охріменко Павло Гранкін

Розшарити F VK G+