Трагедія Гертруди Комаровської (Потоцької)

[RedShift]

Звіти про вилазки тут:
http://explorer.lviv.ua/forum/index.php/topic,3381.0.html

[RedShift]

Усе почалося з Кристинополя, (зараз Червоноград, місто обласного підпорядкування у Львівській області) родовому гнізді Потоцьких Тульчинської (гетьманської) лінії герба срібної Пиляви.

Тут, у 1752 році народився майбутній граф, військовий і політичний діяч Речі Посполитої – Станіслав Щенсний Потоцький. Батько – Францішек Селезій Потоцький та мати (троюрідна племінниця) Анна Ельжбета Потоцька суворо, а іноді навіть деспотично виховували своїх п’ятьох дітей.

Про єдиного сина і спадкоємця великих статків судити дуже важко, адже у польськомовній літературі зустрічається досить різка критична оцінка Станіслава. Щенсний «був розумово надзвичайно обмеженим індивідом, який за рівнем свого інтелектуального розвитку балансував на грані дебільності!», читаємо у книзі Єжи Лоєка. У той же час, серед української шляхти, як стверджують вітчизняні мемуаристи, Станіслав користувався неабияким авторитетом.

Судячи з усього, польський магнат не був таким деспотичним, «психічно неврівноваженим і обмеженим» [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.187], як змальовують його польські критики.

В усякому разі, досліджуючи ті часи, варто врахувати, що Станіслав Потоцький, володіючи уманськими маєтностями, поблажливо і досить м’яко ставився до кріпаків, на відміну від свого батька Францішека. Зокрема, у часи володарювання Щенсного від панщини можна було навіть відкупитися грішми, особливо це актуально було для селян, які займалися купецьким промислом. Також селяни мали відробити на пана лише два дні, та й то за роботу в панській економії кріпакам виплачували гроші. Села, які здавалися посесорам у оренду експлуатувалися значно інтенсивніше та жорстокіше.

Орендар або посесор ставав власником на дуже короткий термін, звичайно на 3 роки. Він намагався за цей час так притиснути кріпаків, щоб з них витиснути якнайбільше прибутку. Тому то гніт і визиск ставав особливо нестерпним, коли село здавалося в посесорію. Після смерті Щенсного Потоцького його нащадки почали збільшувати дні панщини, скасували заміну панщини грошима, все частіше стали здавати села в оренду [ЦДІА УРСР. Ф 49, оп. 1, спр. 486, арк. 1-4; оп.2, спр.342, арк. 52].

Та річ піде не про магната Потоцького, а про юного Станіслава, якому виповнилося щойно 18 років. Домашнім учителем Потоцького був ксьондз Маурицій Вольф (Вольфф) з Варяжу, професор поетики, завдяки якому Станіслав умів писати романтичні вірші і був непоганим стилістом.

У 1770 р. молодий Потоцький, вивільнившись від суворої опіки матері, у супроводі старости Кароля Сєраковського відвідує містечко Сушно (в північно-західному напрямі від Радехова) де зустрічає Гертруду Комаровську, з якою познайомився ще при своєму дворі. Молоді люди сподобались один одному і почали зустрічатись.

У географічно-етнографічній монографії Якова Миколаєвича, 1894р. знаходимо наступний опис подій тих часів: «Сушно з осадами Тоболів, Забава і Гейнріхсдорф (Нове село) у 18-в. належало до Коморовских. Около 1770 р. мешкав тут в старім деревлянім дворі Яков Коморовский з жінкою Анною з дому Паславською. Тут заскочила злива Щасного Потоцкого, котрий схоронився під браму. Коморовский запросив Потоцкого до свого дому, а було то в пору коли єго донька, Гертруда, вернула з Відня. Заручини відбулися 18 падолиста 1770 р., а шлюб зараз слід. місяця в Нестаничах. Салєзей ІІ. казав Гертруду втопити, Коморовскі процесували єго і титулом відшкодованя дістали Витків з окрестними селами» [Миколаєвич Я. Опис географічно-статистичний повіта Камянецкого. – Львів: НТШ, 1894. – 120 с., C. 112].

Коморовські герба Корчак були бідним, але старовинним шляхетським родом, зафіксованим у документах ще з XV столітті. Доречі, нинішній Президент Польщі – граф Броніслав Марія Коморовский теж належить до цього старого роду.

Крім Гертруди, батьки Якуб Коморовський та Антоніна Брігіта виховували четверо синів: Франциска Антонія, Юзефа, Антонія і Аугустина та три доньки: Антоніну, Кордулю та Юзефу. Гертруда Комаровська була найстаршою донькою. Дуже красива, струнка дівчина мала хорошу вдачу, отримала відмінне виховання у Відні. Коморовські прихильно ставилися до залицяльника дочки.

Дівчина завагітніла, і батьки Гертруди почали наполягати на шлюбі з Станіславом. Молодята побралися 26 грудня в греко-католицькій церкві у Нестаничах, що на Львівщині. Таїнство вінчання здійснював парафіяльний священик із Добротвору Длужневський. Присутніми були лише декілька осіб, серед них сестра нареченої Кордула. Шлюб був таємний, але відбувався з дотриманням усіх необхідних формальностей і з юридичного погляду його законність не підлягала жодному сумніву. Однак, молода дружина змушена була залишитися в батьківському домі. [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.188].

Через кілька тижнів звістка про подію дійшла до батьків новоспеченого нареченого. Старі Потоцькі погрожували сину, що позбавлять його спадку, тому Станіслав підписав згоду на розлучення. Сім’я виправдовувала свого сина в очах польської знаті, виголошуючи тезу про те, що лихі люди «спокусили недосвідченого юнака» та скористалися «помилками молодості». За здійснення обряду вінчання, священика Длужневського покарано реколекцією (суворі релігійні тренінги) у духовній семінарії, а воєвода Кароль Сєраковський, щоб уникнути покарання, подався у чужі краї. Слуг молодого панича відшмагали батогами.

Боячись замаху на свою вагітну доньку, батьки Гертруди перебралися до краще укріпленого Нового Села. 13 лютого 1771 р.о десятій годині ночі озброєний загін гайдуків (близько 150 людей) на чолі з Олександром Дамбровським та конюшим Вільчеком викрали молоду дружину Потоцького. За здалегіть продуманим планом Гертруду мали відвезли до одного з львівських монастирів, де надіялись «вибити» з неї згоду на анулювання шлюбу.

Та по дорозі між селом Куликовим і Кристинополем шлях гайдуків перетнули 300 селянських фур. Гертруда почала кликати на допомогу. Викрадачі накрили її подушками (у інших джерелах хутром, перинами, або навмисно задушили). Тіло викинули в ополонку річки Рати в селі Сілець за 9 км від Кристинополя.

Навесні, коли розтанув лід, економ Кристинопольського маєтку Косаківський знайшов труп, упізнав його і таємно поховав (пізніше «дім Потоцьких» щедро йому за це віддячив); у селі Wo?swinie існували чутки, що, Гертруду виловили з Бугу на території цього села, згідно з іншою версією, її знайшов мірошник, що мешкав неподалік Witkowa. Ще за однією версією, у квітні 1772 р. річка Рата винесла тіло бідолашної дівчини на берег біля села Конотопи. Його знайшли монахи-августинці і впізнали померлу [Чубіна Т. Трагедія Гертруди Потоцької // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 76. – Вип. 63. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. – С. 145–148].

Щоб уникнути скандального розголосу, батьки 12 квітня 1771 року молодого Станіслава Щенсного відіслали з Кристинополя в товаристві ксьондза Вольфа, Бенедикта Гулевича, камердинера Бистецького та кільканадцятьох інших осіб в тривалу закордонну подорож. Через Чехію й Австрію вони дісталася Швейцарії, де пробули там лише кілька місяців. Раптова смерть батька й матері примусила Станіслава Потоцького повернутися додому.

Справу з Коморовськими, яка тривала кілька років, було закінчено сплатою високого відшкодування, загальна сума якого становила близько 700000 злотих та 12 сіл відкупного. Вирок комісії сейму від 2 листопада 1774 року всю відповідальність за смерть Гертруди перекладав на «якусь злочинну банду», що нібито без нічиєї намови і з невідомих причин скоїла злочин. Безпосередніх убивць було заочно засуджено до смертної кари; але цей вирок так ніколи й не було виконано. Відразу ж після щасливого закінчення цієї небезпечної й обтяжливої справи Станіслав Щенсний Потоцький пішов під вінець (1 грудня 1774 року) із дочкою краківського каштеляна Юзефіною Амалією Мнішек, тією самою, яку йому при житті призначили батьки [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.188].

14 липня 1906 р. в підземеллях костьолу Місіонерів у Новому Віткові ймовірно було знайдено труну з останками Гертруди, поруч із трунами її батька й бабці [Чубіна Т. Трагедія Гертруди Потоцької // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 76. – Вип. 63. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. – С. 145–148].

У 1913 р. граф Степан Бадені побудував родинну капличку Коморовських, куди перенесли знайдені останки. Під час Першої Світової війни поховання були пограбовані, а капличка, завдяки місцевому священику в повоєнні роки була відновлена.

Заросла хмизом та бур’янами, обвалилася з фасадної сторони каплиця Гертруди Потоцької у наш час. Стоїть пусткою, поступово перетворюючись на руїни і костьол Місіонерів у Новому Виткові.

Усе що нагадує про юну Гертруду, так це символічна могила тій, яку кохав, завдав болю і не захистив…

Куточок пам’яті з нехитрою композицією знаходиться в Уманській Софієвці. Та цей чудовий парк Станіслав Потоцький збудував уже для іншої коханої…

http://www.kraeznavstvo.at.ua/news/kristinopilska_istorija/2010-10-05-74

[RedShift]

«Над річкою Буг і її притокою Солокія  лежить маленьке містечко Кристинопіль в 1692 р. зараховане до почесті міста, яке своєю назвою завдячує Христині з Любомирських, жінки гетьмана Фелікса Потоцького засновника Кристинополя. Великі обсяги лісів , дві ріки, які з?єднюються в парку замку Потоцьких, прикрашають місто ззовні. Колись місто було віднесено до «найчистіших міст на Русі», тепер це маленьке, занепале містечко, але з дуже цікавою історією.

Зараз змінилося багато чого в Кристинополі і в його околиці (місто занепало, замок майже зник).Прийшло нове покоління з новими поглядами і потребами. Позатихали старі пісні, немає вже музикантів з лірою, які з покоління в покоління передавали дивні думи про богатирів, про напади турків і татарів, про втечі з ясиру, з татарської неволі, про великих магнатів.

Часом все тихіше і тихіше чути пісню «про воєводу, який покохав графиню, а потім втопив» і т. п. На жаль зникають ці прекрасні думи , якими мало хто захоплюється , бо мало хто зможе зрозуміти їхню красу. Зникають шляхетні двори, зникають шляхетні ліси і навіть вирізано багатовікові дерева, які ще пам?ятали Франциска Селезія Потоцького. Один єдиний свідок давніх часів і трагедії Гертруди ще залишився, це є лінивий Буг, який завжди вперто мовчить, а міг би так багато розповісти, як то однієї лютової ночі ріка Рата вкрила тіло, позбавленої життя, щастя і любові жінки» .

Ян Чернецький
Краків  липень   1937 рік.

Так писав у 1937 р. польський історик Ян Чернецький, який захоплювався  історією нашого міста і видав книгу під назвою «Маленький король на Русі і його столиця Кристинопіль» («Ma?y Kr?l na Rusi i jego stolica Krystynopol»).Читаючи цю книгу, можна подумки перенестися в ті часи, і зрозуміти наскільки ми занедбали свою багату історію, наскільки нам байдуже наше місто, некажучи вже про «вирізані багатовікові дерева», а про сам палац Потоцьких, реконтрукція якого не може закінчитись через брак коштів. Зараз історія Кристинополя обросла легендами та вигадками, проте у 1937 р. вона була близькою до істини. Тому я вирішила писати від імені Яна Чернецького, щоб хоч якось перенестися в ті часи і відчути себе частинкою історії, наче брати в ній участь. У свою чергу, Ян Чернецький пише свою книгу на основі літопису під назвою: «Хроніка Кристинопільського Монастиря», («Dziejopis Monasteru Krystynopolskiego»), яку провадив з 1766 року о.Корнелій Срочинський, який був ігуменем у Василіанському монастирі (греко-католицька церква св. Юри). Книга була оправлена шкірою, в розмірі 20х32 см., містила 160 сторінок, написаних частково по-польськи, частково по-латині. Під час свого перебування у Кристинополі о. Срочинський записував у ній всі найважливіші події, які стосувалися не тільки монастиря Василіан, але і всього, що стосувалося міста, околиці, навіть краю, все що було гідним уваги і пам?яті. Ця книга мала дуже цінну історичну вартість. Безперечно, для зацікавлених історією Кристинополя, за допомогою цієї книги.можна розповісти багато відомостей про життя родини Потоцьких, а особливо воєводи київського Франциска Селезія Потоцького і його сина Станіслава Щенсного. В цій книзі написано історію трагедії Гертруди (Христини) з Коморовських Потоцької, на честь якої Антон Малчевський, написав поему «Марія». Отець Срочинський спочатку занотовував відомості про шлюб Станіслава Щенсного Потоцького з Христиною Комаровською та її викрадення з Нового Села досить узагальнено, але коли ця справа набула дуже великого розголосу і Франциск Селезій помер,  почав записувати докладно подробиці цієї трагедії і накінці записав відомості на кількох сторінках. Про це стало відомо Щенсному і каштеляні Катерині Коссаковській (тітці Станіслава Щенсного), що призвело до великого обурення у кристинопільськім дворі. Тоді приятелі Щенсного, князь Адам Понінський, Кароль Сераковський вдерлися до монастиря о.Василіан з вимогою віддати «Літопис Кристинопільського Монастиря», а коли їм було відмовлено, вони із погрозами пістолетів здобули книгу з ціллю знищення. Але довідавшись, що в книзі записано багато подій, де прославляється рід Потоцьких, про будову монастиря, про похорони родини Щенсного, вони повернули книгу, але сторінки, де були записи, що стосувалися трагедії Христини Потоцької, вирізали ножицями та замазали чорнилом. Вони стерли єдиний слід, який говорив правду і ця правда могла б передаватися з покоління в покоління. На щастя цією історією цікавився не тільки о. Срочинський, а й багато інших людей. Автор Хроніки Кристинопільського Монастиря о. Срочинський часто зустрічався з воєводою київським Франциском Селезієм Потоцьким і з його сином Станіславом Щенсним, про що свідчить літопис, але не знав особисто Комаровських і трагічно загиблу Христину.

Це місто належить до сокальського повіту, 15 км від м. Сокаля, 71 км від м. Львова. Оздобою міста є костел св. Духа і прилеглий до нього монастир Бернардинів та церква св. Юри і монастир Василіан. Костел св. Духа і при ньому монастир ОО. Бернардинів (ченці католицького ордену, францисканської родини. Назва «бернардини» закріпилася за ними в XV ст., завдяки покровителю Краківської провінції – св. Бернарда Сієнського), побудований засновником міста Феліксом Казимиром Потоцьким, існував від 1695 р. В цьому ж році він створив у монастирі скарбницю для місцевих убогих. Спочатку костел був дерев?яний, з мурованою криптою, в якій у разі смерті хоронили його засновників, членів їх родини і також ченців Бернардинів. Потім на місці дерев?яного, побудовано мурований костел і монастир, а також збільшена крипта. Споруда костелу була виконана у стилі барокко.У 1723 р. 8 червня на прохання Франциска Селезія Потоцького костел отримав від Папи Римського Інокентія ХІІІ реліквії св. Климентія. Каплиця з мощами знаходилася у скляній труні з правої сторони від великого вівтаря. В 1797 р. римсько-католицька парафія належала до белзького деканату львівської архідієцезії, до складу якої входили: Борятин, Добрячин, Клюсів, Мадярки, Новий Двір, Пархач (Межиріччя), Сілець і Завишень.

Церкву і монастир Василіан збудовано значно пізніше. Перші Василіани з’їхалися до Кристинополя  25 грудня 1764 р., а 26 грудня цьго ж року їх було впроваджено у місцеву церкву. Греко-католицька парафія належить до белзького деканату, перемишлянської архідієцезії. До цієї парафії також належали місцевості в Клюсові, Пархачі та в Городищі.

У Кристинополі жили чотири покоління Потоцьких, але найбільшого розквіту місто зазнало при пануванні Франциска Селезія Потоцького - це  1724-1772 рр. Після виїзду Потоцьких місто занепало. Кристинопіль пережив багато пожарів, повенів, хворіб («морова зараза» - чума). В часи епідемії паніка охопила не тільки Кристинопіль, але і велику частину краю. Де була «морова зараза», в тій місцевості виганяли людей і ті безпорадні і позбавлені даху над головою, блукали по полях і лісах. Вигнаним постачали їжу в міру можливості , однак багато з них повмирали з голоду. Трупи померлих лежали не поховані по полях і лісах, звірі і птахи розтягували тіла і ще більше розносили заразу. Велика спекота, була також однією із основних причин розповсюдження хвороби, яка тривала протягом цілого літа аж до листопада, згасла, тоді коли настали сильні морози. В липні 1773 р. в Кристинополі панувала епідемія краснухи, від якої померло багато людей. Лікарі заборонили їсти боби, тому що були переконані, що біб впливає на поширення зарази, бо його стебла росли того року не так як завжди – вгору, а вниз (?).

Після смерті засновника міста Фелікса Казимира Потоцького, Кристинопіль в 1702 р. перейшов в руки Йосифа Потоцького. Коли він помер у 1724 р., містом почав керувати його син Франциск Селезій Потоцький. Після смерті у 1772 р. Франциска Селезія Потоцького, Кристинополем почав керувати його єдиний син Станіслав Щенсний, який продав 8 березня 1781 р. місто князю Адамові Понінському. Після Понінського власники Кристинополя часто змінюються. Австрійський уряд забирає у Понінського місто через борги і самостійно провадить господарство певний час, пізніше уряд передає у власність місто каштеляновій Коссаковській. Після її смерті австрійський уряд знову керує містом , а в 1818 р.продає Мацєйові Стаженьському. Від цієї хвилі власники Кристинополя змінювалися в подальшому порядку: Павловський, Ожаровський, Рудницький, Фукс, Тадеуш Вишневський (син Фуксової з першого шлюбу). В руках родини Вишневських Кристинопіль був до 1928 р., пізніше він перейшов до полковника Зигмунта Літиньського. В 1935 р. переходить до сокальського повіту. У замку міститься семикласна школа, там навчаються приблизно 700 дітей з Кристинополя і ближніх сіл (1937 р.).

Рід Потоцьких належить до давнього роду в Польщі, за часів Речі Посполитої його було віднесено до «магнацьких». Він ділиться на дві галузки: перша гетьманська або срібна Пилава, друга примасовська, золота Пилава. Гетьманська, тобто срібна Пилава була головна, її завжди вище ставили порівняно з примасовською.

Франциск Селезій (1700 - 1772)

Франциск Селезій Потоцький походив із  срібної Пилави. Предки цього роду Якуб Потоцький (помер 1551р.), Станіслав Ревера (1579-1667 рр.), Андрій Потоцький (1607-1660 рр.) та інші, були знаменитими вояками. Франциск Селезій Потоцький і його батько Йосиф не воювали, займалися своїм краєм, господарювали на ньому. Його називали «малим королем на Русі», а Кристинопіль його «столицею». Воєвода народився у 1700 р., помер 22 листопада 1772 р. в Кристинополі. Він був найбагатшим магнатом в Польщі і в родині Потоцьких. Перша жінка Софія Жечицька, залишила йому великий маєток (похована у костелі св. Духа), друга Анна Ельжбетта Потоцька  також була власницею багатьох земель і все це збільшило його вже і так великий статок, який складався з 70 міст, кількасот сіл. На воєводу працювало 400000 людей. Замок, який залишився до наших часів повстав на місці давнього замку, який ще був побудований засновником міста гетьманом Феліксом Казимиром Потоцьким. Воєвода Франциск Селезій Потоцький розбудував замок і оточив його прекрасним парком, якого оздобляли липи (на даний час на місті давнього парку розташований стадіон «Спідвей»). Перед замком із в’їздної сторони та північної, були розташовані дві дуже великі придворні будівлі (на сьогоднішній день на цьому місці знаходиться Школа № 4). Замок і парк знаходилися на перетині двох річок: Бугу і Солокії. За часів воєводи р.Солокія плила через парк, через що робила його дуже мальовничим, русло її було змінено на кількасот метрів далі. Поєднання цих двох річок крім краси ще давало природну охорону від нападів ворогів. В 1904 р. частину замку було покрито бляхою, більшість залишилася покрита гонтом. За часів воєводи дах тільки зі сторони в’їздної був покритий гонтом , а все решта солом’яною стріхою. Дахи, що мали солом’яну стріху тримали більше тепла взимку.В тих часах всі доми у Кристинополі були покриті соломою, через що були великі пожари.В 1872 р. після пожару, замок було трішки перебудовано, виправлені в деяких місцях мури, перебудовано фасад, будинок підвищено і в деяких місцях його первинний вигляд змінено, але взагальному він залишився незмінений. Замок містив 40 покоїв і великий бальниий зал. Також в замку знаходилися концертні та театральні зали. Замкова каплиця у 1937 р. була дуже зруйнована. Під час Першої Світової Війни, російські війська зробили дуже багато шкоди, повиривали двері і вікна, пошкодили пічки, сходи і т. п., тож замок був дуже знищений і вимагав грунтовної реконструкції. Скільки урядів прийде з допомогою та виділять кошти для повернення замку до життя, до первинного вигляду?! В найблищому будинку до замку знаходилася замкова кухня і помешкання прислуги палацу, в іншому мешкав економ, садівник та ін. Дворяни та інші урядовці займали одноособні будинки. Воєвода мав своє військо, яке складалося з піхоти та кавалерії. При в’їзді до замку знаходилася  варта для війська. Коли воєвода проходив або проїзджав, вартові віддавали йому гонор звуком труб і биттям в бубни. Ряд будинків займали стайні і різні господарчі будівлі. Воєвода Франциск Селезій Потоцький був потужним можновладцем, його вплив відчувався не тільки на території якою володів, але і поза межами нього. В політиці нелюбив Чарториських. В часах вибору короля Польщі він претендував на трон, але ним став Август, після цього воєвода замкнувся в Кристинополі, болісно придушений.

Записи в «Літописі Кристинопільського Монастиря» свідчать, що воєвода Франциск Селезій Потоцький був чоловіком середнього росту, мав округле обличчя  жовтої шкіри, на лиці й завжди була гордість і дуже рідко його можна було побачити усміхненим. На своє питання вимагав короткої відповіді, коли йому мляво відповідали, то воєвода морщив брови і стукав ногою у підлогу. Той , який спровокував його до цього, втрачав прихильність воєводи, якщо не назавжди, то на довший час. Зі своїми підданими не зустрічався особисто, лише винятково при поважній ситуації допускав до свого обличчя, однак ненадовго. Коли воєвода проходив або проїзджав зі своїм двором, піддані клякали на коліна і віддавали йому шану, голови тримали опущеними доти, доки він не відійшов або не від’їхав далі. Одягнений завжди був у контуші – польський стрій, так наказував одягатися синові, контуші носили всі його дворяни. Якщо на людині був інший одяг, це означало, що вона приїзджа або чужоземець.

Франциск Селезій і його родина були релігійними людьми. Скарбниця воєводи завжди була відкрита на пожертвування костелу і монастиря. Він побудував костел у Лящові у 1740 р., церкви  і монастирі Василіан в Умані, Струсові і в Кристинополі. Перед смертю пожертвував церкві св. Юри 100000 злотих. Духовництво дуже цінило воєводу і його жінку за щедрість і тому в Літописі Кристинопільського Монастиря не вказано про те, що Франциск Селезій був злою і без серця людиною, так як це вказують інші джерела.

Василіани прибули до Кристинополя 25 грудня 1764 р. Впровадження до церкви відбулося дуже урочисто, воно супроводжувалося звуком труб і стуком в бубни. Спочатку Василіани увійшли до костелу св. Духа (на сьогоднішній день православна церква св. Володимира) і відправили Святу Літургію, а пізніше у супроводі Франциска Селезія Потоцького і його особистого двору відбувся похід зі співом у церкву, де також відбулася Свята Літургія. Церква св. Юри і монастир Василіан був побудований пізніше. 31 грудня 1770 р. воєвода із архітектором Желнерем вибирав місце для побудови церкви і монастиря Василіан у Кристинополі. Тоді воєвода хотів спочатку побудувати церкву, а пізніше монастир, але на просьбу Василіан побудував спочатку монастир. 3 липня 1772 р. в стіну монастиря вмуровано за головним вівтарем пергамент в скляній посудині, де вписано, хто, коли і для кого побудований цей монастир і церкву.

Воєвода до останніх хвилин свого життя опікувався цим монастирем. Після його смерті Василіани мали матеріальні труднощі із добудовою церкви. Спадкоємець воєводи Станіслав Щенсний Потоцький вже не був таким щедрим як батько. Відомо що жовківський архімадрит Йосафат Висоцький пожертвував для будови монастиря і церкви 20000 злотих.

У 1776 році будову церкви св. Юри і монастир Василіан було закінчено.

Анна Ельжбета Потоцька (1724-1772)

Друга дружина Франциска Селезія Потоцького, була особою суворих традицій, зарозуміла, деспотична, з тяжким характером. Проте крім своїх великих недостатків була дуже побожною, щедра для костелів і монастирів, незабувала про бідних. При дворі мала панночок з найкращих дворів, виховувала чотирьох доньок: Марію, Людвігу, Антоніну і Пелагію та сина Станіслава Щенсного. Добре виховання дітей було її найбільшою ціллю і завданням, посвячувала на це щоденно багато часу і праці, попри те що при кристинопольськім  дворі перебувало з цією ж ціллю гувернантки та гувернанти, вчителі, вчительки і священники. Панни, які провинилися були покарані різками, помилування не було. За недозволений флірт або поведінку карала 25-30 різками. Доноси в замку були дуже закорінені і Анна Елжбетта це підтримувала. Цим займалися два карлики чоловік і жінка, які доносили їй усе, завдяки своєму росту, вони легко могли тихенько підкрастися і підслухати чи побачити все, що їм було потрібно. При дворі всі їх боялися як вогню. На воєводу вона мала вплив, чоловік завжди запитував у неї поради, прислухувався до неї, ніколи не ігнорував. Після смерті Анни Ельжбетти, яка прийшла до неї після короткої хвороби, цілий двір «полегшив своє дихання», сумував за нею тільки воєвода і кілька людей з родини.

Станіслав Щенсний (1752-1805)

Народився у 1752 р. у Кристинополі . Про його дитинство відомостей не багато. Отець Вульф з Варяжу, який був людиною шляхетною, навчав його обов’язкових наук, однак не мав на нього великого впливу, не міг займатися вихованням, був офіційним його вчителем. Щенсний не був хорошим учнем і не мав великих здібностей. Отець Вульф та матір прищепили йому велику християнську віру, в цьому напрямку працювали старанно, проте не приготували хлопця до життя за границями родини, до життя для краю та народу. Коли після смерті батьків Щенсний став самостійним, то зробив багато помилок та прикростей для Польщі. У вісімнадцять років Щенсний  почав втікати з-під надзору матері, супротивлявся їй з приводу суворої опіки над ним і ограничування його свободи, дорікав, що ніколи не стане самостійним чоловіком.

В той час у 1770 р. в краю панувала чума, у зв?язку з чим по селах та містечках були розтавлені варти, які не дозволяли людям приїзджати і виїзджати без перепустки, щоб не розносилася хвороба. Дворяни часто об’їзджали ці варти і контролювали їхню роботу. Анна Ельжбетта не одразу погодилася впустити сина, але все ж таки впустила із супроводом старости Кароля Сєраковського. В часі цих поїздок Щенсний відвідав містечко Сушно (біля Радехова) і там побачив Гертруду (Христину) Комаровську, з якою познайомився ще при своєму дворі.

Наталя Гігош
http://ua.spiritus-sanctus.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=93:2010-05-09-18-37-54

Фото:
http://spiritus-sanctus.org.ua/gallery/gallery-2010-krystynopol_chervonograd/

[RedShift]

Гертруда Коморовська (1752-1771)

Дочка Якуба та Антоніни, була дуже красивою дівчиною, мала хорошу вдачу, отримала старанне виховання у Відні. Рід Коморовських належав до старого роду у Польщі але не був таким багатим і величним як рід Потоцьких. Ця дівчина мала два імені Гертруда і Христина. Дуже часто люди вважають, що на честь неї було назване місто Кристинопіль, але це твердження є неправдиве, тому що місто було назване на честь жінки Фелікса Потоцького Христини з Любомирських, яка померла 15 травня 1702 р., а Гертруда жила у другій половині ХVІІ ст.

Батьки Гертруди мали маєток у Сушні, не далеко від Нового Виткова. У Гертруди було четверо братів: Франциск Антоній, Юзеф, Антоній і Аугустин та три сестри: Антоніна, Кордуля та Юзефа. Поїздки Щенсного до Сушна і його часті відвідини призвели до палкої любові із Гертрудою Комаровською.Обидвоє були молоді та запальні, їм  було по 18 років, Гертруда була молодша від нього на кілька місяців. Молоді вирішили одружитися і на це дали згоду батьки дівчини. На перешкоді стали батьки Щенсного, які не погодилися на цей зв’язок, тому молодята вирішили одружитися таємн. 26 грудня 1770 р. Потоцький одружився із Христиною у греко-католицькій церкві у Нестаницях, шлюб провадив священник із Добротвору. Коли батьки, а особливо матір Щенсного дізналися про шлюб, то замок в Кристинополі став пеклом. Обуренню їхньому не було меж. Вони старалися любими способами переконати сина подати на розлучення. Тим часом Щенсний був переконаний, що з плином часу батьки змиряться з тим, що оженився, і в майбутньому небуде жодних перешкод. Думка батька, а насамперед матері не дозволяла їхньому єдиному сину брати шлюб із панною, батьки якої мають кілька сіл. Вони були обурені, що небагатий Якуб Коморовський, відважився видати дочку таємно від них. Потоцькі почали шукати винних і співвинних цього шлюбу серед духовеньства, дворян, палацової служби і т. д., щоб з ними розквитатися. Насамперед перед відповідальністю було поставлено священника з Добротвору, за кару він відбув реколекції у духовній семінарії. Воєвода за утиском своєї жінки мав покарати Кароля Сєраковського, який мав опікуватися Щенсним. Невідомо яка б доля його спіткала, якби він не утік. Його було попереджено панною, яка служила при дворі. Вона підслухала розмову воєводи і його жінки. Весь одяг, який утікаючи він не взяв, був спалений матірю Щенсного. Покарано батогами кілька людей з оточення Щенсного, які виїзджали з ним у поїздки  і не розповідали про це батькам хлопця.

Гертруда після шлюбу залишилася у домі батьків у Сушні, але попереджена Щенсним, що їй грозить викрадення і що вона може бути впроваджена в монастир до закінчення розлучення, переховувалася тимчасово у Новому Селі, в маєтку свого батька. Через кілька днів планувала виїхати до Львова, бо там безпечніше.Тим часом 13 лютого 1771 р.о десятій годині ночі якісь невідомі люди напали на маєток Комаровських у Новому Селі, викрали Гертруду, і повезли її у невідомому напрямку.Того року зима була дуже сурова. Везли її санями серед кочугур і заметілі через Куликів, частина банди розїхалася в одну сторону, а друга- в іншу, щоб збити з пантелику наздоганяючих. Коли Олександр Дамбровський та конюший Вільчек (так звали нападників як пізніше виявилось, а їх було близько 150 людей), везли свою жертву з Куликова до Кристинополя, то вони зустріли по дорозі 300 фур з транспортом збіжжя, з якими не могли розминутися у зв?язку із великими снігами, мусили почекати поки ті фури проїдуть. Це тривало дуже довго. Побоюючись, що їхня жертва буде кричати на поміч найправдоподібніше, накрили її так щільно хутрами і перинами, що нещаслива вдушилася. Чи Гертруда була задушена випадково, чи її задушили навмисне, це залишиться назавжди таємницею. Злочинці вкинули тіло в ополонку у р. Рата, притокою р.Західного Бугу, в селі Сілець 9 км від Кристинополя, щоб усунути докази вини. Навесні коли лід розтопився, тіло бідолашної випливло на поверхню р. Західний Бугу в селі Конотопи за Сокалем.

Тим часом, коли Гертруду викрадали, у Кристинопільському замку святкували вже кілька днів весілля дочки Потоцьких - Пелагії. Звісно, всі підозри щодо викрадення Гертруди впали на Потоцьких. Щенсний, дізнавшись про те, що його кохана вже не живе, хотів покінчити життя самогубством, але йому не дали цього зробити. Щоб розірвати остаточно стосунки Щенсного з Комаровськими, воєвода висилає сина за кордон на довгий час та від імені Щенсного розпочинає процес розлучення, тим самим хоче дати повід, що нічого не знає про смерть Гертруди. Процес розлучення тривав з 1771-1774 рр. Як одна так і друга сторона вдавали, що нічого не знають про смерть Гертруди. Спочатку батьки убитої вірили, що їхня дитина жива і її насильно переховують у якомусь з монастирів, тому дуже ретельно розшукували її. Це дуже бентежило вже старого 72 річного воєводу, який знав, що Гертруда мертва. Це нхвилювання дуже підірвало його здоров’я. Тим часом син із-за кордону пише батькові листи, де висловлює свою помилку щодо шлюбу із Гертрудою, списуючи все на свою молодість і глупість, тим самим показує свій слабкий характер. Повернувшись, Щенсний вже не застав живими ні матір, ні батька. На похорони їхні він не поспішав. Протягом усього свого життя син буде відчувати великий жаль щодо скоєного батьком і матірю.

Мати померла 7 січня 1772 р.  у Сокалі після короткої хвороби. Цю смерть люди пов’язували із трагедією Гертруди. Тіло Анни Ельжбетти було впроваджено до костелу св. Духа в Кристинополі. По середині костелу стояв великий катафалк дуже гарно оздоблений. Сам воєвода наказав спорудити катафалк, на якому через кілька місяців також там спочивав. Труна стояла на головах чотирьох позолочених левів.  Два леви зі сторони входу тримали таблицю із гербами, а два інші від головного вівтаря-  з написом ім’я, прізвища, дати та року смерті. Крім цього була ще одна таблиця, яка підпирала катафалк, на ній були вказані досягнення померлої. Катафалк та цілий костел був оздоблений свічками та квітами. Серед людей ходили чутки, що її душа не може знайти собі спокій. Її привид з?явився одній із новичок у монастирі Бенедиктинок у Перемишлі та залишив випалену руку на дерев?яній дощечці. Монахині не заперечували цьому і навіть показували цю дощечку єпископу Перемишля. Тим часом єпископ відсилає до монастиря комісію, де новіціатка, якій з?явився привид Анни Ельжбетти під присягою давала свідчення про правдивість своїх слів. Парастас тривав 5 днів, на якому було дуже багато знаті та духовеньства. 18 серпня 1772 р. серце Анни Ельжбетти поховали у Сокальському костелі Бернардинів (в даний час у костелі та монастирі в?язниця) у срібній посудині у вигляді серця. Після відспівування св. Літургії серце померлої помістили в каплиці Чудотворної Матері Божої.

Після смерті своєї дружини, воєвода почав слабнути. Його сильний організм знищили терпіння і хвилювання у зв’язку із процесом розлучення сина із Коморовськими. 10 листопада 1772 р. воєвода під час повернення зі Струсова швидко ослаб, і виїхавши до Тартакова (у свої володіння біля Сокаля), де в місцевому костелі є знаходився Чудотворний образ Матері Божої. Там почав сповідатися і приступати до причастя щоденно протягом тижня. 15 листопада із цілим своїм двором приїхав до Кристинополя і там зліг аж до смерті. 17 листопада померла його дочка Пелагія, але воєводі про це не сказали, у зв’язку із станом здоров’я. Воєвода до своєї смерті весь час мав притомність, причащався і просив про молитву за відпущення гріхів. 22 листопада 1772 р. у віці 72 р. помер Франциск Селезій Потоцький. Перед сходом сонця, тіло набальзамували і зложили у металеву труну. Пізніше труну з тілом перенесли до великої зали у замку та поставили на  тригранний катафалк, оббитий червоним оксамитом. Тканина була оздоблена золотим мереживом та золотими френзлями. Катафалк був такий самий, як у дружини воєводи із позолоченими левами, які на своїх головах тримали труну. Пізніше цей катафалк із труною перенесли до костелу св. Духа. Цілий листопад духовенство молилося за душу воєводи.  Поховання його було ще більше урочистіше, ніж у дружини. Зі всіх сторін приїхала шляхта, священники, єпископи, дворяни, та інша знать. Всього було більше двох тисяч людей. В день поховання катафалк було змінено. Він був оббитий вже іншою тканиною і відблискував золотом. Труну та герб Потоцьких тримали чотири срібні орли, два з яких тримали портрет воєводи і таблицю, де була дата та рік смерті. Після парастасу який тривав 5 днів, тіло воєводи було вмуровано в стіну біля дружини у підземній крипті костелу св. Духа. Серце Франциска Селезія Потоцького поховали у подвійній золотій і срібній урні 4 лютого 1773 р.,  у костелі Бернардинів у Сокалі, в каплиці Чудотворної Матері Божої біля серця його дружини Анни Ельжбетти. Син воєводи Станіслав Щенсний вже повернувся із-за кордону та брав участь у похованні серця батька.

Відомо, що коли будувалася дорога з Великих Мостів до Кристинополя у 1876 р., робочі інженери поцікавилися підземною криптою костелу св. Духа, а особливо коштовностями, з якими поховали Франциска Селезія та Анну Ельжбетту Потоцьких. Вони пограбували померлих та порозкидали їхні кості по цілому приміщенні. Графиня Адамова Потоцька реставрувала цю крипту в 1880 р. Було вибілено стіни, вицементовано підставки для саркофагів, а що найважливіше позбирано кості померлих і складено до нової дерев'яної труни, яку замуровано у стіну крипти.

Після смерті батька, розлученням почав займатися сам Станіслав Щенсний, йому допомагала в цьому тітка Катерина Коссаковська. Щоб це все остаточно владнати і поставити крапку у цій справі, Станіслав Щенсний заплатив Коморовським 1000000 злотих. Крім цього батьки Гертруди у 1777 р. отримали маєтки: Витків, Плове, Обротів, як «відшкодування» за смерть дочки. Обидві сторони залишилися задоволені. 1 грудня 1774 р. Щенсний оженився із Жозефіною Мнішек, тією ж самою, яку йому при житті призначили батьки.

Серед старих лип при костелі у Новому Виткові біля Радехова стоїть мала мурована капличка із старим написом «Каплиця Гертруди Потоцької». У капличці знаходились три заскляні труни. У першій похований Якуб Коморовський, батько Гертруди, який помер у 1781 р., у другій Гертруда, про що свідчить мумія молодої дівчини середнього росту, дрібної тілобудови з гарною фігурою, третя мумія це матір Гертруди Антоніни Коморовської, яка померла у 1791 р.

Тіло Гертруди Потоцької знайшли у Конотопах за Сокалем, там його було і поховано, пізніше коли батьки отримали за смерть дочки маєток Новий Витків у 1777 р., її тіло було перенесено до місцевого костелу Аугустинів і поховане у підземній крипті. У 1913 р. граф Степан Бадені побудував родинну капличку Коморовських. В часи Першої Світової війни більшовики порозкрадали коштовності із трун: повиривали срібні гудзики, золоті перстені та ін. Те, що існувало 150 років, стало здобиччю злодіїв ХХ століття. Завдяки місцевому священнику капличка в міжвоєнні роки була відновлена.

Зі всіх героїв Кристинопільської історії Станіслав Щенсний Потоцький жив найдовше. Він не сумував за померлими батьками про що свідчить святкування його іменин 8 травня 1773 р. (не минуло ще пів року як помер батько), які святкувалися дуже гучно. Щенсний розумів, що після смерті батька залишилося ще багато справ, які треба закінчити. У 1772 р відбувся перший поділ Польщі і Кристинопіль перейшов на територію Австро-Угорщини. Щасного це не влаштовувало і тому він віддає у власність свої землі і маєтки  (Тартаків, Спасів, Тартаківець, Горбків, Зубків, Світязів, Копитів, Ляшці, Бобятин, Лещатів, Угринів та Кристинопіль), князю Адамові Поніньському. За це плати не бере, але уповноважує його сплатити борги і зобов’язання, а сам виїзджає до центральної України на уманьщину у свої володіння в Тульчин (у 1732 р. землі уманьщини подарував Франциску Селезію Потоцькому його дядько Станіслав Потоцький).

Про подальшу долю Станіслава Щенсного у «Літописі Кристинопілького Монастиря» не вказано, адже книга велася до 1784 р.

Відомо, що подружнє життя Щенсного і Жозефіни спочатку було гармонічним. У 1788 р. в Тульчині він побудував палац, за яким вони разом доглядали. Та кохання їхнє не тривало довго, Щенсний закохується у гречанку Софію, яка була дружиною генерала російської армії Юзефа де Вітта. Жозефіна не хотіла давати згоду на розлучення  і її підтримувала російська цариця Катерина ІІ. Розлучитися із дружиною Потоцькому вдалося лише у травні 1795 р. після смерті цариці. Вінчання Щенсного із Софією відбулося 17 квітня 1798 р. в Тульчині за участю православного і католицького священників (Софія була православною).

3 травня 1791 р. польський сейм прийняв нову конституцію і деякі інші постанови, які обмежили права феодалів. Так як Станіслав Щенсний Потоцький володів близько 1,5 млн.га землі, на нього працювало 130 тис. кріпаків, річний прибуток пана складав 3 млн. злотих, його нова конституція не влаштовувала. І тому, у відповідь в травні 1792 р. у м. Торговиця, Щенсний Потоцький проголошує разом із своїми співучасниками маніфест проти нової конституції. Почалася збройна боротьба, в якій Потоцького підтримували російські війська. Так відбувся другий поділ Польщі між Прусією і Росією. Річ Посполита перестала існувати як незалежна держава, польський народ потрапив в іноземне ярмо, а Потоцький допоміг у цьому. Поступово Щенсний дійшов висновку, що з Польщею у нього немає нічого спільного і шукає прихисту у цариці Росії - Катерини ІІ.

Пізніше він зрозумів, що у політиці опинився на неправильній дорозі  і помилки свої хотів виправити, але було вже запізно.

Окрилений коханням Станіслав Щенсний Потоцький будує за просьбою своєї третьої дружини Софії величний парк «Софіївку». Антична міфологія - це була ідея коханої. Будівництво «Софіївки» розпочалося 1796 р. а закінчилося 1802 р. Коштувало це закоханому 15 млн. злотих.

Щенсний мав 16 дітей: 4 сини та 7 дочок від другої дружини Жозефіни  і 3 сини і 2 дочки від Софії. Історики стверджують що останній син Щенсного, насправді був його онуком. Син Потоцького і Жозефіни - Єжи, був старшим від своєї мачухи Софії на 16 років. Плітки про те, що дружина носить під серцем дитину від власного сина дійшли до Щенсного. Той запирається у власній кімнаті і не впускає ані сина, ані вагітну дружину.

15 березня 1805 року в Тульчині у віці 52 роки від хвороби нирок Потоцький помер. Похований він був у багатому мундирі російського генерала і публічно виставлений у цвинтарній капличці. Невідомі вночі розібрали тіло з одежі, а труп поставили стоячи підпертого до стіни. Так доля і не оминула Щенсного після смерті, так як це сталося із батьками, кості яких було порозкидано по крипті костелу св. Духа.

Подейкують, що Гертруда Потоцька була вагітна коли її убивали. Ще до початку ХХ ст. люди памятали пісню:

Ой ти Потоцький, воєводський сину

Убив ти свою жінку і свою дитину.

Ой ти Потоцький, воєводський сину

Запродав ти Литву, Польщу й Україну.

Звичайно до наших часів вона до нас вже не дійшла і разом з нею майже все, про що б свідчила драматична історія нашого міста. Зрештою, у 1951 р. радянська влада переіменувала Кристинопіль на Червоноград і почалася нова історія шахтарського міста. Костел св. Духа у цьому ж році перестав бути діючим, лише у 1988 р. його перебудували на православну церкву св. Володимира, цінні старовинні розписи були знищені при ремонті церкви. Зараз там нічого не нагадує про те, що церква колись була костелом. На сьогоднішній день у крипті столярний цех. Рештки родини Потоцьких, що були у підземному приміщенні костелу та катафалк з орлами та левами вивезли до м. Лежайськ (Польща). Зараз цей катафалк як цінний витвір мистецтва міститься у місцевому Музеї Провінції Отців Бернардинів разом з іншими цінними експонатами з Кристинополя. Дорогоцінний для нашого міста Літопис Кристинопільського монастиря у 1937 р. знаходився у Центральному Василіанському архіві у Львові. На сьогоднішній день місце знаходження книги невідоме.

Те, що славнозвісний парк « Софіївка », один із найкрасивіших парків України знають всі, але мало хто знає, що фундатором цього парку був Станіслав Щенсний Потоцький, який народився і проживав у Кристинополі, який нажаль тут нічого не побудував для своєї дружини, але залишив драматичну історію про Христину, яку убили його батьки, небажаючи щоб вона належала до їхнього славетного роду. Капличка Гертруди ще й досі стоїть у Новому Виткові, та нажаль вона перетворилася в руїну. Так помалу зникає у невідомість історія. Нажаль, у цьому важливу роль відіграло важке ХХ ст. та байдужість ХХІ ст.

Наталя Гігош
http://ua.spiritus-sanctus.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=93:2010-05-09-18-37-54

Фото:
http://spiritus-sanctus.org.ua/gallery/gallery-2010-krystynopol_chervonograd/

[RedShift]

"Багатомовне генеалогічне дерево" дає датальні схеми генеологічних дерев. Цікаво...

[RedShift]

Чубіна Т.Д.
"ТРАГЕДІЯ ГЕРТРУДИ ПОТОЦЬКОЇ"

http://upload.com.ua/get/902057746/76-63-25.pdf