Автор Тема: Маневицька вузькоколійна залізниця, Черемський заповідник та озера Волині  (Прочитано 3817 разів)

1 гість дивиться цю тему.

Bottlehunter

  • Супер Модератор
  • Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 2041
  • Рейтинг 1055
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Стаття взята з форуму Волинських Експлорерів http://denied.org.ua  Оригінал з більшою кількістю фото лежить тут.

Колись на Волині була густа мережа вузькоколійок. Велика частина була прокладена німцями у Першу світову, як польова військова залізниця. Так німці та австрійці налаштовували комунікацію між військами, доставку боєприпасів – ви ж знаєте , які у нас дороги, а тим паче на Поліссі. Ще частина доріг була побудована в 20-х роках для вивозу з лісу деревини, частково використовувалась як пасажирська.
Колись були ми в поході по Цуманській пущі. Йшли лісовою дорогою, прямою, як магістраль, що дивно в такій гущавині. Місцеві називають її “колейка”. Як потім вияснилось, там теж була вузькоколійка.





До чого я це все веду? Так ось, більшість цих залізниць розібрали або проклали звичайну колію, але деякі лишились, і найголовніше – вони діють! З  села Прилісне (це трохи північніше Маневич) є прокладена колія вузькоколійки, що позначена не на всіх картах. Справжня назва села не Прилісне, а Маневичі. Нинішнє смт. Маневичі було спочатку невеличкою залізничною станцією, потім воно розрослось до розмірів селища, а назва залишилась. Ну а справжні Маневичі перейменували в Прилісне. Так от, в Прилісному є торфозавод “Сойне”. До торфовищ прокладена вузькоколійка довжиною приблизно 18 -20 км. Торфовища – це забуті Богом та людьми болота, які меліорували для видобутку торфу. Товарний поїзд там їздить 4-5 разів на добу. Торфозавод “Сойне” в побудований, напевне, в 70-80х роках. Від Маневич до заводу йде звичайна колія, а далі на північ – вузькоколійка. Декілька локомотивів курсують вдень і вночі. Є декілька торфовищ, останнє – біля хутора Городок. Там і закінчується колія. Хоча, хутір давно не жилий.
Отже, план походу був такий: проїхатись на вузькоколійці в кінцеву (18-20 км). Там висадитись десантом і далі пішки в Черемський заповідник, точніше до озера Редичі, потім – болото та озеро Локоття, Панська гора, озеро Паніно (Засвіття), потім село Серхів, по дорозі від села до озера Охнич. Там ночівля. Наступного дня до озера Довгого в селі Замостя, далі — через село Карасин (там оглянути старовинну церкву та дерев”яний вітряк) до озер Святе та Біле, і фінал на озері Тросне.
До слова, однойменних озер з назвою Святе та Біле на Волині є з добрий десяток. Ось нитка маршруту (позначена малиновим). Кінцева вузькоколійки – червона крапка. На багатьох картах вузькоколійка не позначається. На цій закінчується в Серхові. Далі синіми цяточками позначена колія. Болото Засвіття – це зараз торфовище.



Домовившись попередньо з начальством заводу про поїздку на локомотиві, їдемо з Луцька в Прилісне (біля 2 год) і з рюкзаками йдемо до заводу. Викликали здивування в місцевого дядька : “Та куди ж ви йдете? Там же кунєц швєта!” Він не перебільшував. Чекаючи на поїзд, спостерігали за розгрузкою вагонів. Вагон заїжджає в хитромудру конструкцію, і механізм повністю перевертає його догори дном, знову ставить на рельси , а далі наступний. Торф падає вниз — там під землею конвеєр , по якому все доставляється на завод. Сідаємо в маленький локомотив, і пригода почалась! Перед кабіною є невеличка платформа-балкон з перилами. Швидкість невелика, кілометрів 20 за годину, навколо ліси та болота. Їхали з зупинками 2 години , довжина 18-20 км (я вираховував на карті). Торфовища – вирівняні бульдозерами поля з пластами торфу товщиною 5 м. Один метр торфу утворюється за тисячу років.
Колись наші предки поклонялись духам боліт і кидали в трясовину піднесення. Не здивуюсь, якщо і людей. Адже знаходять в болотах Ірландії тіла, які пролежали в торфі тисячі років. Можливо, кельти приносили їх в жертву. Причому, тіла ці дуже добре збереглись, адже торф – прекрасний консервант. Чув історію, що не так давно, десь хлопці на Поліссі копали торф, та викопали вершника в обладунках з конем(!!!). Чорні археологи поживились…
Отже, ми висадились десантом біля Городка. Хутора ніде не видно… Через лісові дороги пішли до Черемського заповідника. Залишки хутора таки побачили – садок серед лісу. Як потім вияснилось, ще одна пуста хата була за пару сотень метрів у лісі. На перехресті лежав напівзогнивший хрест-фігура. Орієнтуватись тут дуже складно. На карті дороги не позначені, а прив’язати її до місцевості немає змоги – відсутні орієнтири. На супутникових знімках гугль-мапс дороги-стежки слабо проглядаються. Навколо море чорниць та брусниць. В поході смачна вівсянка з чорницями, брусницями, малиною, ожиною, полита згущеним молоком. А десерт – різні ягоди, посипані покришеним печивом та перемішані зі згущеним молоком – з’їдається за пару хвилин.
Зустріли єгерів. Поросили нас не палити вогнище та не курити – навколо торф. Не дивуйтесь, якщо вас завернуть назад, адже це заповідник і будь-яка діяльність тут заборонена. Це, між іншим, єдиний на Волині заповідник. Єгері підказали нам дорогу. Розповіли про хрест, що ми бачили. За легендою на хуторі жила тяжкохвора жінка. Їй приснився сон, що треба серед лісових доріг поставити хрест-фігуру, і тоді вона вилікується. Хрест поставили – і жінка швидко одужала. От така легенда…
Черемський заповідник – це особлива тема. Один знайомий бував тут років десять тому. Сказав, якщо хочеш попасти в загублений світ – то тобі туди. Каже, що єдиний раз бачив підводу, повну білих грибів – саме тут. Не рідкість тут тетерева та глухарі, рисі, частенько заходять вовки. Багато рідкісних рослин, наприклад, реліктова рослина шейхцерія. В неті можна скачати документальний серіал про природу України з декількох десятків серій, “Унікальна Україна”. Конкретніше – шукайте серію про Волинську область, здається, називається “Полісся, край тисячі озер”. Там розповідається про Шацькі озера, парк “Прип”ять-Стохід” , Черемський заповідник, Оконські джерела.
Ось як це виглядає в гугль мапс (червона цятка – озеро Редичі, світло-салатовий колір – це болото, що розкинулость на десяток км, а ліворуч озеро Черемське).



Дорога переходить в стежку, яка губиться серед болота . Йдемо по коліно у в’язкому торфі, ще сотня метрів – і ми біля озера Редичі. Навколо озера болотне рідколісся з берізками — картина просто феєрична! Таке враження, що ми в іншому вимірі. Дуже своєрідна атмосфера. Дно тверде. Після купання шкіра, ніби змазана гліцерином. Вода мутнувата,чайного кольору, з домішками торфу. Біля озера рідкісні рослини – образки болотні, дуже гарні квіти, схожі на кали. Вертаємось назад і прямуємо до озера та болота Локоття. Це природний заказник. На цьому відрізку шляху ми зробили помилку — пройшли біля озера по дотичній, промахнулись. Плесо так і залишилось в сотні метрах поруч серед гущавини, але це ми зрозуміли вже після походу, під час розбору польотів. Зате я зрозумів ясніше значення слова “трясовина”. Під ногами відносно твердий грунт, видно сліди від підводи, але земля пружинить та грає. Навколо великі поляни, всіяні журавлиною, а серед неї рідкісна комахоїдна рослина – росичка.
Далі лісовим стежками йдемо до Панської гори, на якій стоїть склеп. Ось цікаві статті про це місце: day.kiev.ua/213050 і lesovod.org.ua/node/3435. Склеп знайшли, золото ні.
Далі підійшли до озера Паніно (Засвіття), а від нього лісом до села Серхів, де повернули на захід. Якщо йти там на схід, можна вийти на велике озеро-курорт Біле в Рівненській області. Хоча, там буде одна перешкода – півкілометра шляху через болото в воді. Отже, з Серхова йдемо до озера Охнич. Переходимо через шпали вузькоколійки і вже в сутінках ставимо намети на місці призначення. Озеро досить велике, є піщаний пляж, хоча більша частина узбережжя – це заболочений ліс. Опівдні вирушаємо до озера Довге в селі Замостя. Скупавшись, по шоссе йдемо в село Карасин. Там огляндаємо стару церкву та дерев’яний вітряк. Механізм з жорновами повнівстю збережений. Попивши холодного молока з погреба, і трохи відпочивши від спеки у затінку, йдемо до озера Святого та Білого. Озеро Святе серед лісу – пляжу немає. Але є пірс.
Вже було близько до вечору, на озеро Біле не пішли. Фініш на озері Тросному. А там… гамір, крики, музика. Людей, як на морі. Як контрастний душ. З незайманої природи одразу в цивілізацію. На нас, з рюкзаками на плечах, дивились, як на прибульців-уфолюдеків (ufoludek — польською інопланетянин). А далі автобусом до Луцька. Загалом вузькоколійкою – 18-20 км, пішки – 32 км.









Розшарити F VK G+
Най жиє Гуцулія!

Synoptyk

  • Досвідчений
  • *
  • Повідомлень: 270
  • Рейтинг 126
  • Стать: Чоловіча
  • Давай краще припустимо, що вона не впаде.
    • Перегляд профілю
Хитромудрий пристрій для перекидання вагонів це роторний вогоноперекидач. Вони працюють на електростанціях, що спалюють високозольне та малокалорійне тверде паливо. Наприклад сланці. Я бачив такі в совку на Естонській ЕС. По моєму на Ладижинській ДРЕC вони так само є.
P.S.
Дякую за цікавий звіт.
Розшарити F VK G+
...Бо ж тепер вона знала, куди йде, і казала сама собі: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо."
А.Мілн, "Вінні-Пух та його друзі", пригода 16.