Автор Тема: Ще раз Винниківський ліс-Винниківське озеро-оз.Електрон-Виннички-Бережани  (Прочитано 6879 разів)

1 гість дивиться цю тему.

dali_bude

  • Зацікавлений
  • *
  • Повідомлень: 19
  • Рейтинг 39
    • Перегляд профілю
В цій мандрівці околицями Львова вперше побачив три озера, повторно відвідав ще два, і на одне з них знайшов класний велосипедний маршрут.

Минулого разу я проїхався Винниківським лісопарком по велосипедному маршруту, який, як люб"язно вказали в коментах, якраз готувався до велозмагань "Night madness". Проїхав я тоді лиш половину кола - до Волиці, звідки мій маршрут пролягав далі, але учасники марафону повертали назад і перлися нагору назад до Пасічної. Вчора я вирішив проїхати другу половину кола, але "проти шерсті", тобто знову згори донизу - з метою остаточно поставити велосипедну "галочку" в тому лісі. Як і першого разу, промаркований там кожен пеньок і стежки дуже комфортні (лиш болота більше через близькість грунтової дороги). Тому Винниківський ліс від Пасічної до Винників оголошую лісом номер один в аспекті велогостинності та велоінфраструктури.

Карта маршруту на Google Maps

Випадково чи невипадково, але з середини маршруту я звернув вліво, і дорога привела мене прямісінько на Винниківське озеро. Чому я був дуже радий, бо знайшов класний велотрек і зміг ще раз глянути на прекрасне місце не лежачи пузом догори на пляжі, а як любитель пам"яток природи.













На Винниківському був аж цілий один раз, але в упор не пам"ятав цього острівця. Користуючись безлюддям, трохи по ньому поблукав.











А це сільська хата прямо на березі озера. Можу тільки уявити, які суми озвучували власники бази відпочинку мешканцям хатинки - і які причини були у мешканців відмовитись від них.



Далі моя дорога лежала через Винники на озеро Електрон.





Минулого разу я бачив в лісі паркан, який оточував водойму. Нечисленні коменти, які я знайшов в неті, вказували, що озеро Електрон для публіки недоступне ("якийсь олігарх купив"). Я хотів вияснити, що воно насправді. Добравшись до входу, я поцілував клямку. Було зачинено.

До мене вийшов работяга, який щось зварював недалеко від хвіртки, і пояснив мені, що "базу закрито". Переговори про можливість пофотографувати всередині виявились безрезультатними. Я з цим змирився і спробував познімати хоча б знадвору. Фотка унизу - це найкраще, що мені вдалося вхопити.



В работязі спрацював синдром вахтера, і він мені заборонив фотографувати навіть з-за хвіртки. Пояснення, що я стою на вулиці і можу знімати що завгодно, не мали ефекту.



Сперечатися не було сенсу, бо від хвіртки і так я нічого доброго б не зняв. Залишається чекати, що "базу відкриють" і коли-небудь влітку я зможу туди потрапити.

Наступним пунктом був таємничий об"єкт, який на супутникових картах виглядав отак.



Таємниче поселення серед густого лісу. Палаци місцевих феодалів? Військовий об"єкт? Ізольований хутір? Всезнаюча Wikimapia мовчала, і дуже цікаво було вияснити, що це таке.

Шлях туди лежав через село Соснівку і його озеро - також обгороджене, але так, що можна при бажанні потрапити.





Заїхавши у Виннички, я трохи поблукав, перш ніж знайшов підступи до таємничого об"єкту. На шляху лежало ще одне гарне озеро - цього разу необгороджене. Його необгородженість (і його близькість до села) визначала його засраність, тому при всій його красі рекомендувати його для відпочинку важко. Саме ця обставина примушує мене з розумінням ставитися до створення баз відпочинку довкола гарних місць. Можна обурюватись, що природні об"єкти є надбанням людства і негоже ставити довкола них паркани і збирати гроші на ремонт провала. Але якщо коло озера принаймні прибирають сміття і доглядають територію, це з моєї точки зору вже дає право на життя огородженим та небезкоштовним базам і таборам. Я волію заплатити цей "податок на свинство", але бачити пам"ятку природи в незагидженому стані. Власне, озерце, яке далі в об"єктиві моєї фотокамери, було в стані доволі загидженому - я сміття намагався з нього викадровувати і показати його природню красу.













Хтось організував дренаж озера прямо в басейн у себе в дворі:



Стрімкий підйом від озера лісом до таємничого об"єкту - і в око впадає звичайне, банальне дачне містечко, з городами, кумедними напіврозваленими будками і саморобними парканами. Коли я вперше напоровся на такий дачний квартал, я був захоплений його фотогенічністю і присвятив цілий допис. Пізніші дослідження Львова показали, що дач таких - куди не плюнь, в кожному околичному районі, і якщо скласти їх площу, то взагалі вийде помітний кусок міста. І ось чергові дачі, - щоправда, ізольовані від світу лісовим масивом, що росте на стрімких схилах: з одного боку сосни, з іншого буки-граби.





Виїхавши з дачного містечка, шляпа у меня не упала, але темрява почала вже "хапати за очі". Я прошмигнув повз руїни птахофабрики, від яких досі тхнуло.



Міг виїхати на трасу і почесати вулицею Зеленою до рідного дому, але я не люблю трас і вулицю Зелену. Тому краще я ще попетляю в сутінках. Через ліс я виїхав назад в Виннички і рушив в напрямку кільцевої дороги, майже тим шляхом, яким їхав сюди.







Околиці Львова в районі вулиці Пасічної, через які мусів пролягти мій шлях в центр, лежать на порівняно високому плато висотою приблизно 350 метрів. Це геологічне формування так і називається - Львівське плато. Воно стрімко уривається в іншу геологічну сутність - Надбужанську котловину. Винниківські ліси лежать (і, очевидно, завдячують своїй дотепер збереженості) саме в місці даного стрімкого уривання. Цей перепад і відділяв мене від рідного дому. Мені лиш слід було обрати, де саме набрати сімдесят метрів висоти в практично повній темряві. Нічого кращого від Бережан я не придумав: західніше від мене лежала небезпечна, неприєнма автомагістраль обласного значення на Бібрку. Правіше - горбиста лісова глухомань. В цій ситуації Бережани представляли грунтову дорогу, яка проводила мене через ліс, піднімала на гору і виводила в цивілізацію. (Бережании самі по собі живописні - село в довгій котловині, оточене лісами.) Тож я включив фару, яка гарантувала більше психологічний комфорт, аніж якісь реальні люмени, і похекав догори.

Як останній бонус подорожі мене чекало озеро в Бережанах, яке я одного разу бачив краєм ока, а зараз міг роздивитись краще в сяйві зірок та рідкісних сільських лампочок. На березі озера будували якусь приблуду, яку сторож охарактеризував як майбутню базу відпочинку. Озеро було гарне і чисте.



Пізніше я оглядав зображення цього місця: на давніших фотках було видно вдосталь ряски й очерету, а поточні супутникові зображення в Google Maps взагалі показують замість озера яму, в якій тривають якісь земляні роботи. Можна зробити попередній висновок, що орендатори території з озером провели роботу з його очищення, за що їм, якщо правда, то исполать. Буду в тих місцях знову - попитаю місцевих, що воно насправді було з тим озером.

Я виїхав на Пасічну і вирішив, що мені замало пригод, тому спускався в центр для подальшого добирання я не через ніяку не Личаківську, а через абсолютно темну - хоч в око стрель - лісопарк Погулянку. До центральної алеї я ровер так-сяк звів за роги, а на центральній алеї я просто сів в сідло і відпустив гальма. Лагідний схил розігнав велосипед до комфортної швидкості 20 км/год, яка трималася до самого низу; обабіч поволі пропливали темні силуети дерев, не світило ні дідька, було дуже тихо, дуже сюрреалістично і офігезно. Можна було забути про шлагбаум в кінці алеї, але я про нього не забув.

(ctrl+c ctrl+v)
Розшарити F VK G+