Автор Тема: Галина Боднар, "Розкіш і злидні повоєнного Львова"  (Прочитано 1490 разів)

1 гість дивиться цю тему.

Bottlehunter

  • Супер Модератор
  • Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 2044
  • Рейтинг 1055
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Повна назва статті - "Розкіш і злидні повоєнного Львова, або реалії житлово-побутового повсякдення в омріяному місті". Розповідає вона про побут, "квартирне питання", переселенців зі Сходу та інші турботи львів'ян в повоєнні роки. Дуже гарно написана, тому вирішив перепостити до нас. Оригінал статті.

Галина Боднар також є автором книги "Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.)", дуже рекомендую до прочитання. Скачати можна тут



У липні 1944 р. радянські війська ввійшли до Львова, відновили роботу радянські державні й партійні органи влади, підприємства, установи та організації. Зі східних реґіонів до міста переїжджали радянські урядовці, працівники партійного апарату та служби безпеки, військовослужбовці, інженери, медики, науковці й інші особи, скеровані на роботу, а також охочі жити й працювати у Львові, удови радянських військовослужбовців, які евакуювалися у 1941 р., люди з кримінальним минулим задля легкої наживи та ін. Після виїзду з міста поляків у 1945-1946 рр. міґранти поряд з поодинокими корінними жителями та на той час ще нечисельними вихідцями із західноукраїнських сіл творили нове післявоєнне суспільство Львова. Житлове питання є пріоритетним для кожного міґранта, значною мірою визначає його подальше життя, адаптацію в місті, а також соціальне середовище, світогляд, ідентичність. Вже усталилося уявлення, що прибулі зі східних областей у другій половині 1940-х років мали необмежені можливості у виборі львівського помешкання, а вирішення житлового питання було однією з причин переїзду до Львова.

Тематика житлового облаштування у Львові в другій половині 1940-х років практично не досліджена в українській історіографії, належить до тих, які складно вивчати через обмежені документальні дані, небажання нової чисельної групи повоєнних жителів - прибулих зі східних областей - спілкуватися на цю тему. Джерельну базу становлять документи Державного архіву Львівської області; повоєнна преса; інтерв’ю з мешканцями Львова, спогади поляків, які виїхали з міста в 1945-1946 рр. Мета статті - дослідити житлову ситуацію у Львові в другій половині 1940-х років (механізми набуття житла з урахуванням стану житлового фонду, умов розподілу житла, суб’єктивні чинники), повоєнний побут.

Житлова ситуація у другій половині 1944 р. Після відновлення радянської влади у Львові в липні 1944 р. першочергово налагоджували постачання електроенерґії та води, розміщували державні установи й організації, забезпечували новоприбулого населення житлом[1]. Житловий фонд Львова зазнав відносно незначних пошкоджень у роки війни – зруйновано і пошкоджено 2 116 будинків (14,8 %)[2]. Спеціально створена наприкінці серпня 1944 р. комісія з представників (у тому числі архітекторів) чотирьох районів міста (Червоноармійського, Залізничного, Шевченківського і Сталінського) у березні 1945 р. прийняла рішення про знесення 22 зруйнованих будинків. У вересні 1944 р. при міській раді було створено Управління міського архітектора для контролю будівництва, а також (не)капітальної перебудови в середині приміщень, надбудов, ремонту фасадів, розбору зруйнованих будівель та ін.[3] Особи, котрі до 22 червня 1941 р. мали будинки і присадибні ділянки або користувалися ними станом на вересень 1944 р., були зобов’язані в жовтні 1944 р. їх зареєструвати.

Через невміле керівництво ремонтно-будівельними роботами та плинність кадрів ремонтних бригад житлова відбудова здійснювалася неефективно, а розпочаті й своєчасно незакінчені роботи вели до ще більшого руйнування. Окремі житлові будинки, закріплені за підприємствами й організаціями, не відбудовували, а навпаки, грабували[4]. Міська влада зіткнулася з проблемою масового знищення приватними особами та організаціями пошкоджених у роки війни житлових і нежитлових будинків: розбирали дахи, сходи, господарські приміщення, кахельні печі, двері й вікна, газо- і водопроводи[5]. Керівники будинкових управлінь та двірники несли персональну відповідальність за охорону будівель. У розборі зруйнованих будинків, прибиранні вулиць і парків міста брали участь домогосподарки[6].

Повоєнні міґранти заселяли львівські помешкання у різний спосіб. У липні–серпні 1944 р., попри заборону[7], приїжджі зі східних реґіонів самовільно займали вільні квартири. Евакуйовані зі Львова в червні 1941 р. поверталися в колишні квартири. Підставою для правомірного заселення був ордер на житло, який видавали на вільні квартири або після їх звільнення попередніми мешканцями. Підселяли до поляків, які незадовго виїжджали до Польщі. Львів’яни тимчасово розміщували у своїх квартирах військовослужбовців, які згодом із фронтом рухалися далі на Захід[8]. Напівзруйновані будинки виділяли з умовою відремонтувати. Серед повоєнних новоселів були українці-переселенці з Польщі, а також вихідці із західноукраїнських сіл, які заселяли гірші квартири чи кімнати в комунальних квартирах.[9]

У липні–серпні 1944 р. багато кращих помешкань на другому і третьому поверхах з боку головного входу до будинку, а нерідко й цілі будинки в центрі, найближчих до центру вулицях та престижних районах міста пустували. Це була типова картина для міста того часу. Львів’яни не наважувалися переселитися в добротні квартири або повернутися у своє довоєнне житло з остраху бути заарештованими. Ті, хто все ж таки повернулися, згодом були виселені; ризикували залишитися узагалі без житла[10]. Мешканці (часто українці – вихідці з сіл) раніше орендованих квартир, вікна яких виходили в темні внутрішні подвір’я, або напівпідвальних приміщень, самовільно переселялися хіба що в кращі квартири на перших поверхах[11]:
Пам’ятаю, що він весь був пустий той будинок (№ 10 по вул. О. Богомольця), що ми бігали дітьми і бавилися, ляльки там були… А ми мешкали внизу і боялися переходити. Такі часи були, що ми могли зайняти любу квартиру з меблями, всім, чим хочете…, ми могли дійсно перейти, бо все пусто було… Ну ми так і залишилися в тому підвалі, так ми там жили… на першому поверсі був ще мій вуйко, він зі села приїхав, було пусто і він зайняв…[12]

Влітку і восени 1944 р. ліпші квартири заселили радянські урядовці, працівники партійного апарату та служби безпеки, військовослужбовці високого ранґу, юристи, науковці, медики й інші непересічні мешканці Львова. Престижними районами міста були центр, сучасні вулиці Є. Коновальця, Гвардійська, Генерала Чупринки, С. Бандери, Пекарська, Личаківська, так звана Професорська колонія[13] та ін. Райони вулиць Т. Шевченка і особливо Б. Хмельницького вважалися робітничими; одна з мешканок Львова окреслила загалом: „А де гірший район, то за Оперним театром”[14]. Звичним було почути від жителів вулиць у центральній частині міста, що в їхньому та сусідніх будинках жили „прокурор і працівники прокуратури, високі посадовці КДБ, юристи, лікарі, службовці, викладачі, військовослужбовці, працівники спецдивізіону по охороні Львівського обкому”[15].

У липні-серпні 1944 р. працівникам Управління НКДБ Львівської області виділили квартири в будинках по вул. Кадетській (Гвардійська), Томицького (частина вул. М. Коперника), Богуславській (Д. Лукіяновича), Іссаковича (І. Горбачевського), Оборони Львова (частина вул. П. Дорошенка). Станом на 31 липня 1944 р. в управлінні працювало 370 осіб і виділених квартир не вистачало. Під заселення військових вищих ранґів і працівників служби безпеки, як правило, виділяли кілька сусідніх будинків на одній вулиці. Натомість, сержантам і рядовим з числа місцевого населення західних областей України пропонували для поселення гуртожитки[16].

Корінних львів’ян примусово виселяли з добротних квартир[17]. Серед документів Львівської міської ради про розподіл квартир трапляються вказівки такого змісту: „…переселити гр.[омадянку] (…) так, як по вказівці Обкому КП(б)У (її. - Г. Б.) квартира повинна бути надана гр.[омадянці] (…)”[18]. Дехто сам переселявся в гірше помешкання, аби уникнути репресій:
Я старий львів’янин…, у Львові я в чотирьох чи п’ятьох місцях мешкав. Востаннє ми переїхали з такого, вулиця Малецкого (Д. Григоровича)…, паралельна до [вул.] Академічної… …на Малецкого, то там було п’ять кімнат, з яких ми в [19]45 році відразу виїхали тому, що тоді ті люди, що мали великі мешкання швидше виїжджали на Схід (були репресовані.- Г. Б.)… Там було дуже гарно… Ми переїхали, щоб спокійно, в тихе місце, щоб нас ніхто не бачив, ніхто не чув тому, що батько мій був адвокат до війни і під час окупації теж був…[19]
Вихідці зі східних областей, які жили у Львові в 1939-1941 рр., поверталися знову в колишні помешкання:

Батьки чоловіка прийшли сюди в [19]39 році. Моєму чоловікові татові дали це крило на цьому поверсі в [19]39 році, він був воєнним, майор в якомусь там чині. І дали йому тут п’ять (кімнат. – Г. Б.), но воно йде по убилі – то велика, меньша, меньша і ще меньша. Потом прийшла радянська влада, уже після війни… 1945 році, їм дали в [19]39 році, а в них було троє дітей, він (батько. – Г. Б.) був на фронті, а вона (мати. – Г. Б.) евакуювалася в Харків… А вже після війни вернулись, то хата за нею була…[20]

Міська влада відхиляла прохання військових та членів їхніх сімей „забронювати” колишні квартири ще до повернення у місто. Зазначалося, що після прибуття до Львова військовослужбовцям або їхнім сім’ям „у адміністративному порядку” звільнять колишні квартири, незалежно від того, хто в них проживатиме[21]. Очікуючи на звільнення помешкання, новоприбулі силоміць заселяли сусідні пустуючі квартири, привласнювали чуже майно[22]. Довоєнне житло не повертали, якщо його заселив вищий за ранґом чиновник, військовослужбовець і т. п. Виникали конфлікти, коли евакуйованим повертали тільки частину колишньої житлової площі, творячи комунальну квартиру[23].

Після закінчення військових дій у 1945 р. через Львів зі Заходу поверталися солдати радянської армії, які залишалися на постійне проживання. Багато в місті було військових медиків[24]. Колишні військові поселялися спочатку самі, а згодом перевозили сім’ї та родини.

Новоприбулих підселяли до польських родин, які згодом виїжджали до Польщі. Після виселення поляків їм видавали ордери на все або частину колись єдиного помешкання. Однак траплялися випадки, коли після від’їзду поляків виселяли теж їхніх співмешканців, бо ордер на квартиру призначили сторонній особі. Звільнені поляками помешкання районні уповноважені по переселенню описували і передавали на облік міській владі[25]. У зв’язку з великою заборгованістю польського населення житлово-комунальному господарству міста восени 1945 р. дозвіл на виїзд до Польщі видавали лише після пред’явлення квитанцій про оплату[26].

Аби „самому пошукати квартиру”, необхідно було мати 15-20 тис. крб. Нерідко, купуючи меблі у поляків, які виїздили, приїжджі зі східних реґіонів купували й їхні квартири[27]. Деякі підселені до поляків приїжджі про всяк випадок укладали неправдиві договори-розписки про нібито купівлю меблів (можливо, й квартир)[28]. Сиґналом, що поляки виїжджають і продають помешкання, влітку 1946 р. були оголошення на львівських вулицях зі словами: „Продаються дрова”[29].

Поодинокими були випадки повернення у власність львів’ян будинків „помилково націоналізованих” у 1939 р. Квартири та будинки з господарськими будівлями, землею повертали також на підставі судових рішень і підтвердження районних житлових відділів про те, що будинки не були передані в державну власність[30].

Ордер на квартиру. Підставою для правомірного заселення помешкання був ордер. Після відновлення радянської влади в місті обліком та розподілом житлових і нежитлових приміщень, а також видачею ордерів займалися житлові управління (відділи) при районних радах міста (райжитлоуправи). У листопаді 1944 р. при міській раді було створено контролюючий орган - Житлово-квартирний відділ, який приймав заяви і видавав ордери[31]. Ордер вважався дійсним протягом десяти (згодом тридцяти) днів після його видачі. За цей час слід було заселити надану квартиру і передати ордер на зберігання у житлово-експлуатаційну контору (домоуправу). Ордер могли визнати недійсним.

Впадають у вічі зловживання при розподілі житла. Згідно законодавства, ордери мали б видавати лише на вільну житлову площу. У 1944 р. їх отримували ті, хто самовільно заселили або приглянули вільну квартиру. Часто ордер видавали не тому, хто першим подав інформацію про незаселене помешкання, а іншій зацікавленій особі. Житло виділяли військовослужбовцям і працівникам підприємств та установ, які мали б звертатися до відомчих фондів. Працівники міської ради, користуючись службовим становищем, отримували ордери в день подачі заяви без решти необхідних документів[32]. Процвітало хабарництво. За спогадами повоєнних мешканців, працівники міської ради нелеґально торгували житлом.

У грудні 1944 р. виконавчий комітет Львівської міської ради констатував відсутність контролю за діяльністю будинкових управлінь. Працівники районних рад міста, користуючись безладом при розподілі житла, зловживали видачею і вилученням ордерів. Керівник будинкового управління міг, наприклад, безпідставно вимагати виселення, скерувавши до квартири нових мешканців. Будинкові управління видавали неправдиві довідки, на підставі яких кілька людей отримували ордери на одну й ту ж квартиру; переможцем конфлікту був той, чий ордер був виданий раніше[33]. Одні й ті ж особи отримували по два ордери. Деякі львів’яни володіли двома й більше ордерами на суміжні квартири. Ордери видавали без попередньої перевірки складу сім’ї прохача і стану квартири, наявності раніше виданого ордера. Люди цим користувалися й по декілька разів змінювали квартири в пошуках кращої. Ордери підробляли / виправляли самі жителі.

Самоселів примусово виселяли після видачі ордера іншим людям. Проживання у Львові було підставою для отримання прописки. Однак прописка без ордера не ґарантувала права на житло - прописку могли скасувати і виселити з квартири. Для заселення працівників Академії наук УРСР у наперед визначені квартири й окремі будинки скасували раніше видані ордери і відселили жителів. Частими були конфлікти між особами, які самовільно зайняли будинки, і новоселами з ордерами (навіть із застосуванням вогнепальної зброї[34]).

Загострення житлового питання у 1945-1946 рр. Створення у листопаді 1944 р. при Львівській міській раді Житлово-квартирного відділу як контролюючого органу не розв’язало житлової плутанини. Міська влада визнала, що впродовж піврічної діяльності відділ не справлявся зі своїми функціями. За п’ять місяців (листопад 1944 р. - квітень 1945 р.) у відділі оформили більше 6 тис. ордерів, половину з яких не видали або визнали недійсними. Не було розроблено єдиної системи оформлення й обліку документації та розподілу квартир. У 1945 р. почастішали звернення жителів Львова до суду з метою вирішити житлове питання[35].

У вересні 1945 р. при кожному районному житловому управлінні міста створили спеціальний „сектор по обліку та розподілу житлової площі”. Роботою районних секторів керував Житлово-квартирний відділ міської ради, який припинив приймати заяви і видавати ордери населенню й передав усі справи райжитлоуправлінням. Міське житлове управління відтепер мало займатися обліком і розподілом тільки нежитлового фонду міста[36].

Підприємства, установи та організації розпоряджалися невеликими відомчими житловими фондами і додатково мали ліміти на квартири з житлового фонду міста. Мешканці Львова прагнули працевлаштуватися насамперед на підприємства, в організації та установи, які забезпечували працівників житлом. Нерідко через брак житла адміністрація підприємств зверталася до міської ради з проханням виділили додаткові квартири / будинки. Президія Академії наук УРСР, наприклад, просила голову міської ради передати квартири та майно колишніх співробітників, які еміґрували зі Львова за кордон[37]. Житлові управління районних рад міста зобов’язували в першу чергу виділяти квартири для прибулих зі східних реґіонів керівників та інженерно-технічних працівників[38]. Із 50 працівників Львівського університету ім. Івана Франка, прибулих у серпні–вересні 1945 р., незабезпеченими житлом на кінець вересня залишилося тільки 14 осіб[39]. За дослідженням І. Терлюка, близько 74 % з опитаних ним росіян отримали житло протягом року після переїзду[40]. Гіршою була ситуація з розміщенням робітників. Рядові працівники безуспішно моталися між відомчим і міським житловими відділами, у безвиході їхні сім’ї навіть поверталися назад у східні реґіони. У 1945 р. незабезпечені житлом учителі з сім’ями жили в приміщеннях львівських шкіл[41]. Навчальні заклади міста винаймали за оплату „окремі кімнати і кутки для студентів”[42].

Житлова ситуація у Львові загострилася в середині 1946 р. після припинення виїзду з міста поляків та вивільнення ними помешкань. З липня 1946 р. від підприємств та установ вимагали поповнювати штат працівників тільки за умови забезпечення новоприбулих житлом у відомчих будинках; посилили контроль над видачею ордерів у комунальних будинках[43]. З листопада 1946 р. змінили порядок надання житла: райвиконкоми міста припинили видавати ордери на підставі довідок з виконкому міської ради і запровадили реєстрацією в „Книзі черги забезпечення житловою площею”[44]. Цим нововведенням сподівалися подолати бюрократичну паперову тяганину, а також зловживання і корупцію, що процвітали в районних житлових управліннях.

Через брак житла масовим явищем стало „ущільнення” тих, хто мав понаднормову житлову площу (ізольовану кімнату чи кілька кімнат) – у вже заселені квартири підселяли нових мешканців і творили комунальні квартири. У 1948 р. 88 % усіх квартир у Львові були заселені однією сім’єю. Згідно з тогочасним законодавством, місцеві органи влади мали попереджати людей про те, що протягом трьох місяців їм треба самим когось заселити в помешкання, і тільки у випадку відмови житлові управління мали скеровувати нових мешканців[45]. Аби уникнути підселення, прописували родичів, батьків, знайомих. Не завжди про створення комунальної квартири попереджали завчасно - типовими були ситуації, коли мешканців ставили перед фактом. За словами однієї з оповідачок, „було уплотнєніє, таке сильне… кімната – сім’я, кімната – сім’я…”[46]. Інтенсивне ущільнення наприкінці 1940-х - у 50-х роках було зумовлене перевірками, під час яких виявляли понаднормову площу внаслідок поспіху і зловживань при видачі ордерів у 1944-1945 рр.[47] З часом мешканців у комунальних квартирах меншало – обмінювали кімнати на окремі квартири, стояли в чергах на житло й отримували квартири в радянських новобудовах, самотні літні особи помирали й сусіди приєднували вільні кімнати. „Ущільнення” уникли керівники державних і партійних органів, підприємств, установ і організацій, науковці.

Майно львів’ян. У перших постановах виконкомів Львівської обласної (7 липня 1944 р.) та міської (27 липня 1944 р.) рад акцентовано увагу на обліку та охороні „усього бросового безгосподарчого майна та інших цінностей, що залишені на підприємствах, в крамницях, приватних квартирах особами, які виїхали з німцями”, що відтепер вважалися державною власністю. Про залишене майно слід було негайно повідомляти районні органи влади міста; забороняли його перевозити без погодження з виконкомом районної ради; відповідальність за охорону речей несли власники будинків, будинкові управління, двірники. У десятиденний термін мали зголоситися особи, які взяли „на охорону майно, інвентар та інші матеріальні цінності, що належали до німецької окупації міста радянським установам, підприємствам, родинам військовослужбовців РСЧА[48] та евакуйованим родинам радянських робітників та службовців”[49].

Штат працівників районних фінансових відділів поповнили оцінщики, які обходили порожні та вже заселені квартири й оцінювали майно за розробленим прейскурантом. Меблі з незаселених квартир вивозили на спеціальні бази. Приїжджим зі східних областей, які оселилися в квартирах з меблями, пропонували в десятиденний термін сплатити вартість майна; в іншому випадку речі мали вилучати. Меблі забороняли продавати в квартирах, а лише зі складів. Адміністрації державних, партійних і військових управлінь, підприємств, установ та організацій отримували меблі та інші предмети інтер’єру „на збереження” із зобов’язанням повернути в разі потреби[50]. Кращі меблі з львівських квартир вивозили до державних і партійних установ Києва.

Міська влада зіткнулася з труднощами при описі та продажу майна. Приїжджим видавали меблі за умови подальшої сплати їхньої вартості, однак кошти не сплачували. Районна влада скаржилися на військових, які перешкоджали описові речей у заселених ними квартирах. Неґативно позначилося теж розкрадання описаного майна у районах міста. Райфінвідділи, маючи інформацію про залишене майно, не поспішали його описувати; всупереч постанові міськради на замовлення підбирали меблі окремим особам та організаціям. Особливим попитом серед населення користувалися клавішні музичні інструменти[51].

Поширеним явищем у повоєнному Львові було пограбування квартир. Злодії полювали на гроші, музичні інструменти, годинники, швейні машинки та інші речі, які неважко було винести; інколи забирали все, залишаючи порожню квартиру. Постійними були скарги на мародерство та грабежі скоєні військовими[52]. Військовослужбовці обкрадали репатрійованих з Німеччини на львівських вокзалах[53]. Зафіксовані випадки, коли організовані групи військових вантажним автомобілем під’їжджали до окремих помешкань і нелеґально вивозили майно. Протизаконні обшуки проводили особи, які називали себе працівниками міліції або служби безпеки; погрожуючи зброєю вони вилучали гроші та цінні речі. У серпні–вересні 1944 р. пограбованими були помешкання о. Гавриїла Костельника, Ванди Василевської, гараж митрополита Андрея Шептицького та ін.[54] Львівській пошті бракувало пакувальних матеріалів для бандеролей, які масово надсилали на батьківщину поранені військові з лікарень міста[55]. Військовослужбовці виходили з лікарень на вулиці міста в спідній білизні, халатах, за що їх назвали „калісонниками”; вони пиячили і грабували[56]. Майно в особливо великих розмірах розкрадали деякі обласні, міські, районні громадські та господарчі організації, які приховували меблі від обліку, накопичували їх цілі склади, потайки вивозили за межі міста. Проаналізувавши національний склад затриманих у серпні–вересні 1944 р. у Львові злочинців, можна стверджувати, що серед них були як приїжджі військові росіяни, українці та євреї, так і місцеві українці й поляки[57].

Львів’янам, які постійно проживали у своїх помешканнях, не вдавалося уберегти довоєнне майно, як через пограбування, так і у зв’язку зі зловживаннями місцевої влади. За спогадами тогочасних жителів, заможних львів’ян або тих, які мали цінні меблі, зумисне незаконно заарештовували на кілька днів, щоби пограбувати помешкання за час їхньої відсутності[58].

Повоєнний побут. Мешканці міста перебували в нелегкому матеріальному становищі, жили в щоденних турботах купівлі продуктів харчування. З вересня 1944 р. у Львові ввели картки на хліб. Організації та підприємства міста зловживали зберіганням і видачею хлібних та продовольчих карток; їх незаконно привласнювали, підробляли[59]. Картку на хліб потрібно було пред’явити в міській їдальні, щоб пообідати „з хлібом”[60]. З серпня 1944 р. хліб необґрунтовано продавали за завищеними цінами, про що „стало відомо” щойно в липні 1945 р.[61] За завищеними цінами продавали й інші продукти харчування[62]. Хліб пекли неякісний - „підгорілий з щілинами, має загарт, погано випечений, з великою кількістю вологості та кислоти. Нерідко має місце хруст, гіркість та затхлість…”. У щоденних звітах міліції про кримінальну ситуацію в місті за 1944 р. реґулярно повідомлялося про крадіжки продуктів харчування з помешкань львів’ян та продовольчих складів, а також домашніх тварин (корів, коней, свиней, птиці)[63]. Військовослужбовці вночі закрадалися в сади та городи львів’ян на околицях міста за фруктами та овочами[64]. Львівські спекулянти легко заробляли на перепродажу солі[65]. Попитом користувалися м’ясні американські консерви, які купували в радянських солдат. При цьому слід було бути дуже пильними тому, що базарні торгівці у військовій формі славилися як знані шахраї[66]. В магазинах появилися довгі черги, ціни там були вищі, ніж базарні. У серпні 1944 р. у Львові було дев’ять ринків-базарів із сільськогосподарськими продуктами і промисловими товарами[67]. Продовольчі крамниці в основному розташовувалися в центральній частині міста, на околицях купити продукти було практично неможливо. Навіть маючи продовольчу картку можна було повернутися з магазину з порожніми руками – в картці бракувало печатки, не завезли товар, годинами стояли в черзі, товар відпускали не за чергою, а „на вибір”. Нерідко товари були прострочені, їх продавали не зважуючи „на око”[68]. Взимку 1945-1946 рр. деякі підприємства й організації міста не виплачували працівникам заробітної плати[69].

Заохочені можливістю кар’єрного росту та матеріального забезпечення до Львова їхали посадовці з інших міст, які швидко розчаровувалися у львівській дійсності й навіть поверталися назад. Через місяць після скерування до Львова відмовився від посади і повернувся до Дніпропетровська завідуючий Міським торговельним відділом, мотивуючи своє рішення складністю й невпорядкованістю роботи відділу, відсутністю перспективи житлового забезпечення. Бракувало доброго одягу та взуття. Так, секретар виконкому Львівської міської ради дав особисте доручення директору закладів індивідуального пошиття одягу міста Львова розпорядитися пошити костюм директору Тресту зелених насаджень з його ж матеріалу[70]. Шевські державні майстерні виготовляли взуття з матеріалу замовника[71]. Жителі міста скаржилися на роботу шевських і кравецьких майстерень, замовлення в яких або не приймали, або ж виконували від кількох тижнів до півроку й більше[72].

Львів’яни випродували майно, щоб купити харчі. Меблі, посуд, одяг, картини та інше можна було купити в поляків, які виїжджали до Польщі. За спогадами повоєнних міґрантів, Краківський ринок (до 1948 р. розташований на місці сучасної пл. Ярослава Осмомисла та сусідніх вулицях у північному напрямку) був заставлений речами. Поляки спочатку випродували біжутерію, одяг, музичні інструменти, велосипеди й інше, а вже ближче до від’їзду – меблі. Наприклад, меблі з їдальні (великий і малий креденси, стіл, шість крісел) коштували в травні 1945 р. 6,5 тис. крб[73]. Непродані меблі залишали сусідам[74], повоєнні горища були заповнені старими речами[75]. Товари спекулянтам і приватним торгівцям на ринки Львова нелеґально постачали працівники промислових підприємств та торгівельних організацій міста.

Як говорилося, „Краківський – єдине місце у Львові, де можна все купити”. Різноманітні речі й продукти продавали на визначених вулицях та площах ринку. На одній з вулиць можна купити посуд, інструменти для ремонту, сигарети, мило, на іншій - шкіру, чоботи, сумки й т. п. Площі були заповнені продуктами: хлібом, крупами, мукою, олією, маслом, а також гарячими варениками, налисниками, пампушками; інші - тканинами, одягом, взуттям, головними уборами та ін. На найбільшій площі продавали вживані речі, старий мотлох. Посеред площі біля напіврозібраного будинку була солдатська їдальня, солдати їли хто як міг – сидячи на землі або камінні, стоячи. Базар був переповнений жебраками і дітьми. Дрібні урядовці й контролери, зловживаючи службовим становищем, вимагали від продавців Краківського ринку певний товар. Час від часу (особливо весною 1945 р.) на ринку влаштовували облави за участі військових, перевіряли документи (паспорти), затримували тих, хто продавав тютюн, сигарети, дріжджі та інші продукти, скуплені у військових. Обшукували підвали та горища, навіть уламувалися до помешкань[76].

Згідно з офіційною статистикою, у 1948 р. у Львові було 9 554 житлових будинків (проживало 236 271 осіб), 6 бараків (41 особа) та 295 нежитлових будинків з житловою площею (5 025 осіб). 98 % усієї житлової площі було з електричним освітленням, 89 % з водопроводом, 88 % з каналізацією, 75 % з підведеним газом, 4,3 % з центральним опаленням, а 1,2 % без жодного з перелічених побутових благ[77].

Повоєнним львів’янам ввели ліміт на користування газом, заборонили самовільно підключатися до газопроводу, не дозволяли обігрівати газом кахельні та чавунні коксові печі через імовірність вибуху. З метою запобігання пожеж заборонили самовільно встановлювати обігрівальні прилади (залізні печі). Опалювальні системи не перевіряли, частина потребувала суттєвого ремонту. Восени 1945 р. із 201 будинку з центральним опаленням більша половина залишалася не відремонтованою. У грудні 1944 р. високу смертність дітей від запалення легень віком до одного року (70 %) пояснювали не обігрітими квартирами[78].

Помешкання опалювали дровами, які були в дефіциті. За спогадами жителя Професорської колонії, восени 1944 р. ще не все радянське військо виїхало з околиці, як місцеві мешканці за один день розібрали дерево з опустілих землянок. Брак палива вивів на вулицю навіть „статечних стареньких пань і поважних панів”[79]. Спалювали всі рештки паперу, гуми та одягу; розбирали дерев’яні огорожі навколо будинків та різні господарські споруди, а деякі управління міста – навіть дерев’яні сходи в будинках[80]. Кожен кусок дерева цінувався при розпалюванні. На міських ринках у селян спеціально купували дерев’яні тріски для розпалу, які назвали „скалками”[81]. Дефіцит палива призвів до вирубування дерев, обдирання кори, ламання гілок у львівських парках, а вартові Стрийського парку навіть заготовляли дерево на продаж[82]. Погано опалювали приміщення навчальних закладів. За спогадами, восени 1944 р. в школах не палили, у новому році почали трохи пропалювати, але піч не прогрівалася, вікна були ординарні, тому в класах і далі було холодно; діти не ходили до школи[83]. Нестачу коштів львівські будинкові управління та школи покривали за рахунок мешканців – встановлювали завищені тарифи на комунальні послуги, збирали з учнів гроші на утримання господарського персоналу та опалення шкіл[84].

Відступаючи зі Львова, німецьке військо зруйнувало кілька водонасосних стацій. Нерідко єдиним джерелом води були вуличні криниці[85]. Відновлення водогону закінчили в середині 1946 р.[86]

До середини травня 1945 р. мешканці Львова жили в умовах світломаскування - з настанням темряви вікна щільно завішували, маскували автомобільні фари й т. п. Порушникам загрожував штраф у розмірі до 3 тис. крб або ув’язнення до шести місяців[87]. Восени 1944 р. ввели суворі заходи по економії електроенерґії - ліміт споживання, заборону несанкціонованого підключення, визначені години використання електроенерґії державними установами та організаціями[88]. Електроенерґію використовували тільки для освітлення, забороняли користуватися побутовими електроприладами, з яких львів’яни використовували хіба що електроплити для приготування їжі тому, що радіо заборонили, машинки до шиття були механічні, а праски – на (деревне) вугілля. Помешкання освітлювали нафтовими лампами, час від часу обережно чистячи скло від нагару тому, що купити нове було складно[89].
Головним джерелом останніх новин були газети. Слухати радіо і користуватися телефоном деякий час забороняли. Обов’язковою постановою міської ради від 14 серпня 1944 р. як тимчасовий захід всі установи та підприємства, а також мешканців міста зобов’язали в п’ятиденний термін здати Львівському міському управлінню зв’язку все обладнання електрозв’язку: радіоприймачі, телефони та ін.[90] Однак, щоб згодом встановити радіоточку, навіть ветерану війни, доводилося не один раз звертатися до різних міських інстанцій[91].

Основним видом громадського транспорту залишався трамвай. Перший повоєнний трамвай почав курсувати в березні 1945 р. У червні 1945 р. відновили трамвайний маршрут по вул. Городоцькій, який з’єднував центр міста зі селищем Богданівка (на лінії було чотири вагони)[92]. Взимку 1946 р. зі 180 трамвайних вагонів через несправність курсували лише 35[93]. Трамваї були переповнені, на зупинках скупчувалися натовпи людей, посадка у вагон супроводжувалася штовханиною і лайкою. Проїзд коштував 30 коп., кондуктори ж масово не повертали пасажирам решти[94]. Реєстрації підлягали всі приватні транспортні засоби (велосипеди, мотоцикли, автомобілі, гужовий транспорт).

Якщо повоєнні міґранти зі східних реґіонів пам’ятають Львів, насамперед будинки, прибраним і чистим, в основному завдяки праці ще довоєнних двірників, то місцеві поляки пригадують місто в 1944-1945 рр. брудним, взимку неприбраний сніг на вулицях[95]. Їх дивували присипання піском болота на вулицях, автомобілі на клумбах, переорані травники, побілені до половини ліхтарі та стовпи, пні дерев[96]. Базарні (Личаківська, Руська, Краківська) й центральні площі та вулиці міста своєчасно не прибирали, вони перетворилися на тимчасові звалища сміття, як і внутрішні подвір’я будинків[97]. Влітку 1945 р. у будинку № 17 по вул. М. Горького (В. Гнатюка) „за три місяці накопичилось купи різного сміття, бруду, нечистот”, а запах розносився на всю вулицю[98]; неможливо було пройти біля будинку № 33 по вул. 1 Травня (просп. Свободи), бо „з другого поверху крізь наглухо забиті двері течуть нечистоти”[99].

Околиці Львова були захаращені побутовим сміттям, у місцевій пресі закликали вивозити відходи лише на сміттєзвалища. Повоєнні жителі скаржилися на занедбані львівські парки. У Парку імені Тадеуша Костюшка (сучасний Парк імені Івана Франка) весною 1945 р. виламали дерева й кущі, розікрали огорожу, протоптали безліч доріжок між алеями. Ресторан у цьому парку працював улітку і восени 1944 р., а вже взимку 1945 р. приміщення розграбували і навіть частково зруйнували[100]. До середини 1945 р. центральні вулиці й площі міста не освітлювали.

У повоєнні роки деякі будинки, зокрема в центральній частині міста, були в дуже занедбаному стані. Скаржилися на повоєнних мешканців, які забивали сміттям санвузли і затоплювали приміщення поверхом нижче[101]. Приїжджі утримували в квартирах свійських тварин і птицю. Мешканка вул. Академічної у двох кімнатах чотирикімнатної квартири розмістила кролів і курей[102], а жителі будинку № 37 на вул. Набєляка, налякані дивними звуками, виявили, що в одній з квартир, крім двох сімей, ще жили баран, вівця і кури[103]. Окремі помешкання руйнували до непізнаваного стану.

Люди жили в антисанітарних умовах, бракувало засобів особистої гігієни. Дефіцитне мило безслідно зникало зі складів підприємств і організацій міста. Мило військових миловарень було темне, липке, з неприємним запахом. Зубну пасту робили власноруч із крейдяного порошку[104]. Незадовільним було медичне обслуговування. Лікарні не забезпечували найнеобхіднішими медикаментами, масовим стало нелеґальне придбання ліків у медичного персоналу[105]. У 1944-1945 рр. найвищою смертність населення була від запалення легень, туберкульозу, вад серця. Взимку 1945 р., з розгортанням переселення українців та поляків і початком роботи пересильних пунктів, почастішали випадки захворювання на тиф[106]. Львів’яни панічно боялися підхопити плямистий тиф, особливо в переповнених трамваях. За спогадами жителя Професорської колонії лихом для мешканців колонії були блохи та клопи, менше таргани, миші та щурі[107]. В умовах антисанітарії поширеними були короста, гнійно-запальнізахворювання шкіри та ін.

Висновки. Влітку і восени 1944 р. внаслідок суттєвого демографічного спаду й відносно незначних руйнувань у Львові було багато п
орожніх квартир, особливо в центральній частині міста, раніше заселених поляками та євреями. Всупереч офіційній забороні прибулі зі східних областей самовільно заселяли вільні квартири. Твердження, що повоєнні міґранти мали необмежені можливості у виборі житла у Львові, стосувалося хіба що державних і партійних посадовців, військовослужбовців високого ранґу, а не пересічних мешканців. У розподілі житла й видачі ордерів панували хаос і корупція. Відсутність контролю за виділенням житла будинковими управліннями міста, неефективність роботи Житлово-квартирного відділу при Львівській міській раді спонукали львів’ян до незаконного отримання ордерів (що пояснює небажання повоєнних міґрантів розповідати в інтерв’ю про заселення львівських квартир). Маючи достатню грошову суму, квартиру купували в поляків, які виїжджали до Польщі. Радянська влада прагнула уберегти від розкрадання й реалізувати залишене львів’янами майно. Однак незадовільна організація оцінки й продажу майна, зловживання органів влади різного рівня та мешканців Львова, масова несплата коштів за виділені меблі не дозволили реалізувати задумане. Через погіршення кримінально ситуації в місті львів’яни (місцеві й приїжджі) намагалися приховати своє майнове становище. Якщо в 1944-1945 рр. квартиру / кімнату у Львові можна було знайти відносно швидко, то після закінчення запасів вільного житла й припинення виїзду поляків улітку 1946 р. ситуація загострилася. В умовах подальшого напливу міґрантів й відсутності житлового будівництва міська влада вдалася до ущільнення і творення комунальних квартир. Повоєнне життя більшості мешканців міста було напівголодним, бракувало одягу і взуття, зимувати доводилося в неопалених квартирах без найнеобхідніших засобів гігієни, медикаментів.

Вперше повну версію цієї статті було опубліковано як:  Житло як тягар і привілей: до питання про способи радянізації Львова у другій половині 1940-х років // Lw?w: miasto – spo?ecze?stwo – kultura: Studia z dziej?w miasta / Pod redakcj? Kazimierza Karolczaka i ?ukasza T. Sroki. – Krak?w: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Pedagogicznego, 2014. – T. IX: Zycie codzienne miasta. – S. 413–443.



Викоританні матеріали:

[1] Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО), ф. Р-6 (Виконавчий комітет Львівської міської ради депутатів трудящих), оп. 2, спр. 34 а, арк. 2-2 зв. (Постанова № 2 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 29 липня 1944 р.), 5 (Постанова № 5 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 31 липня 1944 р.), 6 (Постанова № 6 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1 серпня 1944 р.).
[2] З інформації міськвиконкому міськкомові КП(б)У про організаційно-масову роботу і хід відбудови народного господарства міста, 7 жовтня 1944 р. // Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів / Упоряд. У. Я. Єдлінська, Я. Д. Ісаєвич, О. А. Купчинський та ін.; Ред. кол. М. В. Брик (відп. ред.) та ін. Київ, 1986. С. 228.
[3] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 127; спр. 35 а, арк. 56-56 зв. (Постанова „Про розбір зруйнованих та не підлягаючих відбудові будинків і використання від цього будівельних матеріалів” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 2 березня 1945 р.); спр. 65, арк. 115-115 зв. (Постанова „Про впорядкування архітектурно-будівельної та проектної справи в місті Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 вересня 1944 р.).
[4] Семененко М. Про ремонт і зберігання житлових будинків // Вільна Україна (Львів). 1945. № 193 (860). 29 вересня.
[5] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 63, арк. 175-176 (Постанова „Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду м. Львова” виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 19 січня 1945 р.); Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду у Львові // Вільна Україна. 1945. № 17 (684). 24 січня.
[6] Жінки! Всі на виробництво! // Вільна Україна. 1944. № 39 (574). 19 серпня.
[7] У постанові виконкому Львівської міської ради від 27 липня 1944 р. йшлося про заборону самовільно займати порожні квартири й обмінювати житло [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 в, арк. 1 (Обов’язкова постанова № 1 „Про відновлення порядку організації безпеки господарчого та культурного життя в м. Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 27 липня 1944 р.)].
[8] Niemczycka Babel W. Lata wojny 1939–1945.
[9] Комунальна квартира – (в СРСР) квартира, що знаходилася в державній власності, заселена державними органами відповідно до нормативів житлової площі, визначеної на одну людину, незалежно від сімейного статусу мешканців і конфіґурації квартири. Як правило, в комунальній квартирі мешкало кілька сімей або окремих людей. Кожна сім’я або окрема людина займали одну чи кілька кімнат, спільно користувалися „місцями загального користування”, до яких, як правило, відносилися ванна кімната, туалет і кухня, а також коридор і передпокій.
[10] Про житлові перипетії корінних львів’ян свідчить випадок начальника планового відділу Водоканалтресту. Протягом 1941-1944 рр. його сім’я змінила житло чотири рази. Влітку 1944 р. він повернувся у квартиру на вул. Пекарській, у якій проживав з дитинства, але квартира планувалася для прокуратури Львівської області. Аби уникнути тяганини з прокуратурою, він звільнив помешкання для працівника Водоканалтресту, який приїхав зі сходу й потребував житла, а сам переселився в будинок Водоканалтресту, з якого його згодом виселили [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 44, арк. 119 (Заява начальника планового відділу Водоканалтресту м. Львова голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1 листопада 1944 р.), арк. 120 (Пояснювальна записка директора Водоканалтресту голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко, 16 листопада 1944 р.)].
[11] Інтерв’ю з Очерклевич М. Г., 1938 р. н. у м. Львові, зап. 23.04.2009; п. Дарою, 1948 р. н. у м. Львові, зап. 5.03.2012.
[12] Інтерв’ю з Очерклевич М. Г. Тут і далі мову респондентів відтворено без змін.
[13] Професорська колонія – місцевість у Личаківському районі міста Львова, створена на рубежі XIX-ХХ століть як район вілл і особняків. Забудова переважно одно-, дво-, триповерхова; у 1950-х роках побудовано декілька барачних будівель, потім будинки початку 1960-х років та сучасні вілли 2000-х років. Слабкий транспортний рух і багато зелених насаджень роблять район престижним.
[14] Інтерв’ю зі Світенко А. І., 1928 р. н. у м. Городку Львівської обл., у Львові проживає з 1936 р., зап. 28.08.2008.
[15] Інтерв’ю з Торгоній Н. М., 1930 р. н. у Росії, у Львові проживає з 1954 р., зап. 28.08.2008; Мусієвською І. М., 1935 р. н. у м. Львові, зап. 19.09.2008; Сацуро Н. Н., 1922 р. н. у м. Барнаулі, Росія, у Львові проживає з 1958 р., зап. 28.03.2009; Долгополовою Г. О., 1958 р. н. у м. Львові, зап. 22.08.2008.
[16] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 6, арк. 15 (Повідомлення начальника Управління НКДБ Львівської області голові Львівського обласного виконавчого комітету депутатів трудящих); спр. 34 а, арк. 22 (Постанова № 21 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 7 серпня 1944 р.); спр. 59, арк. 115 (Подання начальника УНКВС по Львівській області голові Львівської обласної ради депутатів трудящих, серпень 1945 р.).
[17] Niemczycka Babel W. Lata wojny…
[18] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 111 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору м. Львова, серпень 1945 р.).
[19] Інтерв’ю з Луцівим Ю. О., 1931 р. н. у м. Львові, зап. 24.04.2010.
[20] Інтерв’ю з Торгоній Н. М.
[21] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 50 (Повідомлення помічника голови міської ради райвоєнкому Красноармійського району, 2 квітня 1944 р.).
[22] Там само. Ф. 4 (Львівський міськком Компартії України), оп. 1, спр. 5, арк. 10 (Спецдонесення прокурора м. Львова секретарю міськкому КП(б)У, 16 серпня 1944 р.).
[23] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 313 (Лист працівника Львівської залізниці до Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 60, арк. 49 (Заява мешканця Львова голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, лютий 1945 р.).
[24] Інтерв’ю з п. Ларисою, 1957 р. н. у м. Львові, зап. 6.05.2009; Белецьким Є. А., 1937 р. н. у м. Дніпропетровську, у Львові проживає з 1945 р., зап. 14.09.2009.
[25] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 59, арк. 118 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору м. Львова, вересень 1945 р.); спр. 60, арк. 192 (Лист-скарга директора бази Особторгу секретарю Львівського обкому КП(б)У, 1945 р.); арк. 166 (Подання представника Львівського району в справах евакуації польського населення з території України до Львівської міської ради депутатів трудящих, 18 травня 1945 р.).
[26] Там само. Спр. 62, арк. 195 (Звернення голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до уповноваженого РНК УРСР по виїзду польського населення у Польщу, 4 жовтня 1945 р.).
[27] Там само. Арк. 179 зв. (Заява завідуючого Міськторгвідділу м. Львова народному комісару Наркомторгу УРСР та секретарю Львівського обкому КП(б)У, 28 травня 1945 р.); спр. 62 в, арк. 87-88 (Постанова „Про неправильну видачу Міськжитловоквартирним відділом ордера” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 10 серпня 1945 р.); Інтерв’ю з Белецьким Є. А.
[28] Договор / Мы нижы подписавшысь ходжайн кв. [артиры] (…) дом (…) по ул. (…) [прізвище, ім’я і по батькові] и проживающый в настоящые время в данной кв.[артире] [прізвище, ім’я і по батькові] составили настоящый договор в том что я [прізвище, ім’я і по батькові] продал [прізвище, ім’я і по батькові] мебель находящуся в квартири. На дальнейшу прожыване в моей квартири тов. [прізвище, ім’я і по батькові] не каких претензыи не имею, в виду з выиздом в Польщу. / В чом росписуюсь ходжайн кв. (…) / Прожывающый в квартири (…) / Львов, дня 3 ХІІ 45 г. (Документ подано мовою ориґіналу, скопійовано під час інтерв’ю з Паламар О. В., 1936 р. н. у м. Ярославль, Росія, до Львова переїхала в 1945 р., зап. 5.09.2008).
[29] Інтерв’ю з Голубятніковою В. В., 1949 р. н. у м. Львові, зап. 15.08.2012.
[30] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62 в, арк. 169 (Постанова „Про денаціоналізацію житлових будинків нр. 16 і 32 по вул. Генінга” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 30 серпня 1945 р.); арк. 175 (Постанова „Про повернення гр. Фрішман Анні Берішівні будинку по вул. Замкненій, 4” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 вересня 1945 р.); спр. 70, арк. 348 (Постанова Нр. 530 „Про повернення гр-ну Карачевському Теофілу Олександровичу житлового будинку по вул. Ідзіковського, 8” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1945 р.).
[31] Там само. Спр. 5, арк. 125 (Протокол Нр. 10 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 10 жовтня 1944 р.).
[32] Там само. Спр. 60, арк. 194 (Заява голові Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко від голови Львівського Райспоживчсоюзу тов. Страмко, травень 1945 р.); спр. 62 в, арк. 297 (Постанова „Про анулювання ордера Нр. 13366-а, виданого Квартирно-житловим відділом виконкому міськради (…), як неправильно виданого” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 24 вересня 1945 р.).
[33] Там само. Спр. 5, арк. 175 (Протокол Нр. 16 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 19 грудня 1944 р.); спр. 59, арк. 22 (Подання прокурора м. Львова голові Львівської міської ради депутатів трудящих, листопад 1944 р.); арк. 112 (Подання заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до Народного суду Червоноармійського району м. Львова, 14 серпня 1945 р.); спр. 60, арк. 76 (Скарга голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 8 грудня 1944 р.).
[34] Там само. Арк. 60 (Повідомлення заступника голови виконкому Львівської міської ради прокурору Залізничного району міста); арк. 99 (Подання голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих прокурору та начальнику відділу міліції Червоноармійського району); спр. 34 а, арк. 209-210 (Постанова „Про закріплення будинків за Академією наук УРСР в м. Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 31 серпня 1944 р.); спр. 6, арк. 158 (Лист-скарга заступника начальника Львівської залізниці секретарю Львівського обласного комітету КП(б)У тов. Грушецькому, 1 серпня 1944 р.).
[35] Там само. Спр. 67, арк. 304-307 (Постанова „Про роботу Квартирно-житлового відділу виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 2 січня 1945 р.); спр. 59, арк. 146 (Звернення начальника управління Народного комісаріату юстиції по Львівській області до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, вересень 1945 р.).
[36] Там само. Спр. 62 в, арк. 289 (Постанова „Про організацію секторів по обліку та розподілу житлової площі при Райжитлоуправліннях міста Львова” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 21 вересня 1945 р.).
[37] Там само. Спр. 6, арк. 339 (Лист уповноваженого Президії АН УРСР, члена-кореспондента АН УРСР проф. П. А. Власюка до голови Львівської міської ради депутатів трудящих тов. Бойко).
[38] Там само. Спр. 62 г, арк. 52 (Постанова „Про надання будівництву Львівського склозаводу 45 житлових квартир для розміщення керівників та інженерно-технічних робітників будівництва” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 4 жовтня 1945 р.), 96 (Постанова „Про надання Львівському воєнно-монтажному бюро 15 житлових квартир для розміщення керівних працівників” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 8 жовтня 1945 р.).
[39] Там само. Спр. 62, арк. 68 (Довідка начальника відділу кадрів ЛДУ, 26 вересня 1945 р.).
[40] Терлюк І. Росіяни західних областей України (1944–1996 рр.) (Етносоціальне дослідження). Львів, 1997. С. 68.
[41] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 313 (Лист працівника Львівської залізниці до Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 60, арк. 278 а (Лист до редакції газети „Вільна Україна”).
[42] Оголошення // Вільна Україна. 1944. № 58 (593). 16 вересня; Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 99 (766). 20 травня та ін.
[43] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 125-126 (Постанова „Про порядок забезпечення житловою площею трудящих, які приїжджають на постійне мешкання в м. Львів” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 червня 1945 р.).
[44] Там само. Арк. 136-137 (Постанова „Про часткову відміну постанови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 червня 1945 р. за № 14 „Про порядок забезпечення житловою площею трудящих, які приїжджають на постійне мешкання в м. Львів”, та внесення змін в порядок забезпечення житловою площею трудящих міста Львова” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих та Бюро міському КП(б)У від 19 листопада 1945 р.).
[45] Там само. Ф. Р-2904 (Інспектура державної статистики м. Львова), оп. 1, спр. 2, арк. 5 зв. (Міський усуспільнений житловий фонд на 15 липня 1948 р.); ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 23 (Лист прокурора м. Львова до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1944 р.).
[46] Інтерв’ю з Кушнір О. І.
[47] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 138-141 (Звернення секретаря виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до в. о. голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих).
[48] Робітничо-Селянська Червона Армія (РСЧА) - назва Збройних сил СРСР у 1918-1946 рр.
[49] Там само. Арк. 1 (Обов’язкова постанова № 1 „Про відновлення порядку організації безпеки господарчого та культурного життя в м. Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 27 липня 1944 р.); спр. 3, арк. 170 (Постанова „Про облік і перерозподіл меблі в обласних, міських, районних відділах, установах, громадських та господарчих організаціях м. Львова” виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих від 19 грудня 1944 р.).
[50] Там само. Спр. 5, арк. 109 (Протокол Нр. 9 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 31 жовтня 1944 р.); спр. 34 а, арк. 7 (Постанова № 7 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 2 серпня 1944 р.), 12 (Постанова № 12 виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 3 серпня 1944 р.) та ін.
[51] Там само. Арк. 108-109 (Протокол Нр. 9 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 31 жовтня 1944 р.); спр. 62, арк. 25 (Звернення голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до голови виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих, 10 серпня 1945 р.); спр. 65, арк. 62-63 (Постанова „Про хід обліку та реалізації майна держфондів по місту Львову” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 28 лютого 1945 р.).
[52] Там само. Ф. 4, оп. 1, спр. 1, арк. 151 (Протокол № 22 засідання бюро Львівського МК КП(б)У від 16 грудня 1944 р.); ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 94 (Лист директора Театру опери і балету голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, квітень 1945 р.); спр. 5 (Спеціальні донесення органів прокуратури та управління НКВС про роботу міліції та кримінальні прояви по місту Львову, 10 серпня - 31 грудня 1944 р.); Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w. Wroc?aw, 1991. S. 248.
[53] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 72, арк. 74-75 (Спецповідомлення про пограбування репатрійованих (…), 26 липня 1945 р.).
[54] Там само. Спр. 5.
[55] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 129 (Лист директора поштамту м. Львова до голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, травень 1945 р.).
[56] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 258.
[57] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 5.
[58] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 248.
[59] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 222 (Постанова „Про введення карткової системи на хліб у м. Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 1 вересня 1944 р.); ф. 4, оп. 1, спр. 72, арк. 18-22 („Про результати перевірки правильності обліку, видачі і зберігання хлібних і продовольчих карток у домоуправліннях, в організаціях та на підприємствах м. Львова”, червень 1945 р.), 63-64 (Спецповідомлення прокурора Сталінського району м. Львова секретарю Львівського МК КП(б)У).
[60] Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 91 (758). 9 травня.
[61] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 40, арк. 95-97 („Про порушення цін на хліб торгівельними організаціями та відділами робітничого постачання міста Львова” з протоколу № 25 засідання Львівського міського комітету КП(б)У, 6 серпня 1945 р.).
[62] Баришніков Г. Самовільне підвищення цін // Вільна Україна. 1945. № 127 (794). 29 червня.
[63] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 98 („Про міроприємства по поліпшенню якості хлібних виробів, які випікаються підприємствами тресту «Укрголовхліб»” з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.); спр. 5.
[64] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 217.
[65] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 5, арк. 158-159 (Про арешт групи спекулянтів сіллю).
[66] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 230-231.
[67] Хроніка відбудови // Вільна Україна. 1944. № 39 (574). 19 серпня. У жовтні 1944 р. у Львові з 13 ринків діяли 11 (З інформації міськвиконкому міськкомові КП(б)У про організаційно-масову роботу і хід відбудови народного господарства міста, 7 жовтня 1944 р. // Історія Львова в документах і матеріалах… С. 230).
[68] Фонов С. Покращити роботу торгівельних організацій // Вільна Україна. 1945. № 62 (729). 28 березня.
[69] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 101-102 („Про стан виплати заробітної плати робітникам і службовцям по підприємствах, організаціях та установах м. Львова” з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.).
[70] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 62, арк. 179-179 зв. (Заява завідуючого Міськторгвідділу м. Львова народному комісару Наркомторгу УРСР та секретарю Львівського обкому КП(б)У, 28 травня 1945 р.); арк. 150 (Звернення секретаря виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих до директора Міськіндпошиву м. Львова).
[71] Оголошення // Вільна Україна. 1944. № 60 (595). 19 вересня.
[72] Золотайко О. В майстернях артілі „Веселий жартівник” // Вільна Україна. 1945. № 148 (810). 21 липня.
[73] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 256. Мінімальна вартість обіду в міській їдальні у травні 1945 р. становила 5-8 крб (Оголошення // Вільна Україна. 1945. № 91 (758). 9 травня). Квиток за проїзд у трамваї коштував 30 коп., примірник газети „Вільна Україна” - 20 коп.
[74] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 263.
[75] Інтерв’ю з Голубятніковою В. В.
[76] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 230, 238, 251.
[77] ДАЛО, ф. Р-2904, оп. 1, спр. 2, арк. 5-5 зв. (Міський усуспільнений житловий фонд на 15 липня 1948 р.).
[78] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 в, арк. 44-44 зв. (Обов’язкова постанова „Про боротьбу з порушниками правил користування газом по м. Львові” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 18 січня 1946 р.); спр. 35 б, арк. 86 (Постанова „Про ремонт приборів опалення” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 1944 р.); спр. 73, арк. 163-163 зв. (Постанова „Про хід підготовки житлового фонду міста до зими” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 29 жовтня 1945 р.); ф. 4, оп. 1, спр. 5, арк. 173-173 зв. (Доповідна записка замісника начальника УМ УНКВС Львівської області секретарю Львівського міського комітету КП(б)У, 11 січня 1945 р.).
[79] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 212.
[80] Ibid. S. 225, 238, 241; Про збереження зруйнованого житлового і нежитлового фонду у Львові // Вільна Україна. 1945. № 17 (684). 24 січня.
[81] Інтерв’ю зі Ждан Д. К., 1937 р. н. у м. Львові, зап. 2.10.2008; Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 225.
[82] Злочинці винищують парки // Вільна Україна. 1945. № 13 (680). 19 січня.
[83] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 220, 238.
[84] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 73, арк. 236-237 (Витяг з протоколу Нр. 36 засідання виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 19 листопада 1945 р. „Про незаконні збори коштів з населення міста Львова”).
[85] Засанський В. Забезпечимо місто водою // Вільна Україна. 1944. № 38 (573). 18 серпня; Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 212-213.
[86] Галайчак Т. Побут і соціальна сфера // Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. Т. 3. С. 358.
[87] Бичков Д. Додержуйте режиму світломаскування! // Вільна Україна. 1944. № 49 (584). 2 вересня; Розпорядження Штабу місцевої протиповітряної оборони м. Львова // Вільна Україна. 1945. № 97 (764). 18 травня.
[88] З 17 серпня 1944 р. спеціальною постановою Львівської міської ради встановили 11-годинний робочий день: початок о 8 год. ранку, перерва на обід з 16 до 19 год. і продовження з 19 до 22 год. [ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 34 а, арк. 136 (Постанова „Про встановлення робочого дня в установах та організаціях міста Львова” виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 17 серпня 1944 р.)].
[89] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 224.
[90] Обов’язкова Постанова виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих від 14 серпня 1944 р. // Вільна Україна. 1944. № 43 (578). 25 серпня.
[91] Іванов Н. Коли буде радіо? // Вільна Україна. 1945. № 70 (737). 8 квітня.
[92] Вільна Україна. 1945. № 62 (729). 28 березня; Нові трамвайні маршрути // Вільна Україна. 1945. № 109 (776). 3 червня.
[93] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 63-64 („Про невідкладну допомогу Львівському трамваю” з протоколу № 48 засідання бюро МК КП(б)У, 23-24 січня 1946 р.).
[94] Про трамвайні непорядки // Вільна Україна. 1945. № 98 (765). 19 травня.
[95] Gansiniec R. Notatki lwowskie (1944-1946).
[96] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 247, 253.
[97] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 13-14 („Про роботу Львівського міського тресту саночистки” з протоколу № 47 засідання бюро МК КП(б)У, 8 січня 1946 р.).
[98] Клен С. Про квіти, бюрократію і тов. Орлова // Вільна Україна. 1945. № 153 (820). 4 серпня.
[99] Мацюк В. Дбаймо про чистоту міста // Вільна Україна. 1945. № 154 (821). 5 серпня.
[100] ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 60, арк. 107 зв. (Лист-скарга начальника Лікарсько-санітарної служби Львівської залізниці голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, 25 березня 1945 р.); спр. 62, арк. 95 (Лист-скарга голові виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих, травень 1945 р.).
[101] Козланюк П. Тече річка невеличка… // Вільна Україна. 1945. № 134 (801). 8 липня; ДАЛО, ф. Р-6, оп. 2, спр. 62 г, арк. 80-80 зв. (Довідка по витягу з протоколу № 20 засідання виконкому Залізничної райради від 28 червня 1945 р.).
[102] Там само. Спр. 59, арк. 375 (Витяг з протоколу Нр. 35 засідання виконкому Сталінської районної ради депутатів трудящих від 30 жовтня 1945 р.).
[103] Павлович Вол. „Тут жив баран…” // Вільна Україна. 1945. № 79 (746). 21 квітня.
[104] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 221, 223.
[105] ДАЛО, ф. 4, оп. 1, спр. 81, арк. 96 („Про стан лікарень, поліклінік та дитустанов, органів здоровохорони міста” з протоколу № 49 засідання бюро Львівського МК КП(б)У, 31 січня 1946 р.).
[106] Там само. Ф. Р-6, оп. 2, спр. 35 а, арк. 33 (Протокол № 1 Львівської міської надзвичайної протиепідемічної комісії від 5 лютого 1945 р.).
[107] Dzi?giel L. Lw?w nie ka?demu zdr?w… S. 224, 226.

 
 
Розшарити F VK G+
Най жиє Гуцулія!