Закинутий цукровий завод у Кожанці (Київщина)

[maxiWELL]

  Небаянний об'єкт, цікава вилазка. Тож розповім.

  Досить незвична поїздка. Оскільки відбулася у перших числах цього року. Одночасно це була і перша прогулянка (взагалі вихід на вулицю) у новому році, перша подорож, і перший сталк.

  Для початку — інформація про абандон.
Трохи довідки. Кожанка — смт Фастівського району (а спочатку здалося великим за розмірами селом). 18 км. від Фастову. Включає до свого складу хутори — залізничне селище станції «Кожанка», хутір Зубарі, віддалені села Софіївка, Степове. Населення - 3 000 чол. (з підпорядкованими селами та хуторами). Статус селища міського типу отримала у 1972 році. Вперше село згадується в 1390 році(!). А назву пов'язують з виробництом шкіри (кожум'яки). В 1900му в селі були цукровий завод, залізнична станція, пошта, лікарня, школа, водяний млин, 7 крамниць, 7 кузниць. А в 1923 році, після Жовтневої Радянської революції, село стало районним центром. Кожанський район налічував 18 сіл і входив до Білоцерківського округу. Районним центром був 6 років.
  В 1859 році був побудований цукровий завод. У 1895му до цукрового заводу проклали залізничну колію. У 1961 цукровий завод і бурякорадгосп були обєднані у цукровий комбінат. Найбільшого розквіту цукровий комбінат здобув у 1980х роках. У сезон завод переробляв 167 000 тонн цукрових буряків, виробляючи 21 000 тонн цукру. В 1991 році цукровий завод і бурякорадгосп роз'єднали, тим самим порушивши виробничу цілісність. За розпаду Радянського Союзу завод був реорганізований у відкрите акціонерне товариство. Завод діяв до 2002 року (за іншими даними, до середини 1990х.). У 2007му (за іншими даними — у 1998му) завод був оголошений банкрутом і виставлений на продаж.

  Стан об'єкту не дуже гарний, тому можна "спалити".
http://wikimapia.org/#lang=uk&lat=49.966929&lon=29.742908&z=16&m=b

  А тепер про саму подорож.
Хоч напрямок був знайомий, але місцевість для мене була новою. Та й дорога далека. З Фастова маршрутки їздять лише 6 рейсів на добу. Тому добиратися незручно.
Типова місцина в яку важко дістатись, або відносно легко дістатись, а важко виїхати. До речі, це і відлякує.

  Вдома відмовились розбудити (але то нічого). Так ще стали відмовляти від вилазки. Ша! Все домовлено!
Довелося раненько встати і шукати одежу і щось поїсти. Отже, зібрався і ледь не запізнився на ранкову електричку.

  Погода теж підвела. Новий рік зустріли без снігу, але поки надумали поїхати — походало та випав сніг:) Але справжні морози мали початися лише наступного дня. А це так, невеличкий мінус з нульовою температурою вдень. Нормально. Зима ж таки.  Сніг не дуже сприяв фотканню і сталку. Бо ж добре буде видно сліди.

  Приїхали у Фастів. Згадав, що майже рік тому тут уже був. Але місто цікаве.
Шкода тільки, зруйнували стару будівлю вокзалу, побудувавши новий до ЄВРО-2012. (Фото з іншої вилазки) >



До відправлення маршрутки було трохи часу прогулятися містом. Сподівався пофоткати маршрутки, хоч місцевих раритетних автобусів не залишилося, а заїзджих з Білої Церкви зранку не побачив. Ну що сказати, через похмуру погоду і сутінки не зовсім вдалося познімати. Та нічого — все одно брудні їздять. >



  На такому ж поїхали у Кожанку. Прикольно. Маршрутка в село виявилася автобусом — теплим, ламповим ПАЗіком. Все одно краще, ніж Рути і I-Van'и

  Поки чекали на маршрутку в село ще раз подумали: що нас чекає? Чи вдасться полазити по заводу? І взагалі чи лишилось щось від нього? Снігопад підсилювався. Хотілося відмовитися і просто прогулятися Фастовом. Але... якщо вже надумали подорож.
Адреналіну додавало й те, що розмовляєм російською, а місцина виявилась україномовною. Та й часи такі, можуть прийняти за диверсантів.

  Та все ж поїхали.
  Чомусь усі ПАЗики їздять повільно — десь 30 км/год. Проїзд з Фастова до Кожанки обійшовся в 9 гривень. Дорогувато, але я так і очікував. Зараз все дорого. Хоча по логіці повинні були бути дешевше приміських київських. Отже, по дорозі думав як повертатися пішки. І з цікавістю дивився на Завокзалля Фастова, Фастів-2 та промзону. А ми все їхали і їхали. Коли зрозумів, що заїхали далеко, перестав вдивлятися в пейзажі за вікном.

  Вийшли на зупинці, на якій вийшли майже всі пасажири. Кінцева — не кінцева — хтозна? Де ми? Незрозуміло. Де завод? Теж незрозуміло. Далеко від дому, у невідомому місці. Автобуси тільки декілька разів на день їздять. Найближчий автобус — через 4 години. Карти теж нема. Можете уявити відчуття?

! НІКОЛИ ТАК НЕ РОБІТЬ! Перед поїздкою беріть з собою карту, або робіть замальовки.
Сподівався, що супутниця візьме телефон з картою. На себе понадіявся, що добре вивчив місцевість. Та й дома підготував замальовки мцісцевості. Однак через поспіх забув взяти папірець з собою. А ще чомусь вбив собі в голову, що автобус поїде іншою дорогою — від вокзалу до заводу. Як пізніше виявиться, все навпаки — автобус їздить від заводу до вокзалу.

  Проте адреналін і пригоди! В крайньому випадку сподівався повернутися на зворотньому рейсі того ж автобусу, яким приїхали. Хоча, якщо вже приїхали в таку далечінь, то не відмовлятися від вилазки?!

  Трохи поблукали містечком. Ги-ги! Цікаво, ДАІ в курсі, що такий знак поставили? >



 Відчуття дивні. По-перше, малолюдно. По-друге, погода атмосферна. По-третє, багато покинутих хат. >



  Причому село не виглядало депресивним. Так, нема розкішних будівель, але ділянки доглянуті.

  Супутниці чомусь здалося, що треба йти в сторону Фастова. Йшли-йшли, а нічого схожого на завод не було. Заходили у кожний провулок, але марно.
Аж поки вирішили вийти на відкриту місцевість. Побачили пагорб. Пагорб виявився на іншому березі річки:) Та все ж з берега помітив труби і адмінбудівлю. Трохи подискутувавши вмовив, що іншого заводу, окрім як цукрового тут бути не може.>

[maxiWELL]

Продовження.

А ось і ворота до цукрового заводу. Якраз там, де вийшли. Здається, через ГАЗель не звернув увагу.  >



Закинутих хат у селі повно! >


Ще один закинутий будинок. >


Погріб.>


Будинок культури з Кобзарем. >



І радянськими символами.>



   Йдемо далі. Увійшли в робітниче селище. Там двоповерхові багатоквартирні будиночки. Мікрорайончик на місто не схожий. Але на село теж. Поки йшов трохи не послизнувся. Під снігом виявилися замерзлі калюжі.

В робітничому селищі знайшли закинутий барак. Чи гуртожиток, чи просто житловий будинок — невідомо. Частина будинку закинута і обрушилася. Інша — обжита.
В будинку є обвали. Тому-то всередину побоялися зайти. Та й нащо там дивитися? Всередині мабуть одні голі стіни.>



Схоже, це був ремонт радіо і телевізорів. >



Табличка.

«Шановні товариші!
Якщо вам необхідно відремонтувати радіоприймач, телевізор, магнітофон, чи іншу побутову радіоапаратуру, встановити телевізійну антену ... звертайтесь на адресу...»
>



Мешканцям будинку можна поспівчувати.>



Поруч невеликий базарчик. І... несподіванка! Прапори.>



А ось і сам цукровий завод. >



Адмінбудівля. Зовсім не виглядає покинутою.>



  А далі бачимо. Дорога на територію. Ходять якісь люди. Ледве вмовив супутницю не йти напролом. Тож обійшли усе кругом.

Пам'ятник воїнам, загиблим у Великій вітчизняній війні.>



Водонапірна башта біля стадіону з розваленою прибудовою. Зліва на фото видно стовпчик лісового кварталу та край лісу.>



  До слова, про ліс. Пройшлися лісовими стежками (а їх у лісі багато). Ліс незвичний — листяний, а не хвойний. Хоча у Києві є листяні лісопарки (Теремки, Голосієво), але тут дубовий ліс.
Ще цікаво, що напередодні поїздки снилося, що ходжу по лісі.
Спробували піти через поле, але ж там все видно. Тож вирішили пошукати ще обхід.

  Вийшли на дорогу. Побачили щось схоже на залізничний переїзд. Якраз поруч повинна бути службова залізнична гілка до цукрового заводу.
Хотіли пройти повз. Але кажу: «Треба сфоткати». Руїни-руїнами, але пейзаж цікавий — розвалини, сніг, похмуре небо. Тим паче, невідомо, чи вдасться засталкерити завод. А так хоча б щось буде показати.

[maxiWELL]

В лісі чомусь стоять стовпи освітлення.>



Поле з вишками. Мабуть тут складували цукрові буряки.
З вдеяких вишок позрізали прожектори.>



Хотів заруфити вишку, але сходи проржавіли. Хитається.

Башти, пофарбовані в кольори прапору. Он і поле за селищем видно.>



Будиночки з заду. Повз які проходили.
Запропонував зупинитися на них детальнише. Тому що на залізничний переїзд не схоже.>



А от і розгадка. Це пункт зваження вантажівок. Он бачите, розібрані ваги.
Дещо подібне я бачив на закинутому радгоспі.>



Ще одні ваги. Теж розібрані.
Взагалі їх там аж чотири штуки.>



Тепер ясно що це ваги. І вони відносяться до цукрового заводу.>



В будиночках порожньо. Так що ідемо далі.>

[maxiWELL]

Продовження.

Через дорогу — цукровий завод.>



 Пробиралися не поспішаючи, оглядаючись по сторонам. І несподівано, як це завжди буває, невчасно задзвонив телефон.   Але нервувалися дарма — територія цукрового заводу — прохідний двір для селян, що йдуть навпростець, щоб не обходити.



Недобудований ангар.>



Старовинний пакгауз.>



Пакгауз з іншого ракурсу.>



Залізничні колії розібрані майже до воріт заводу. Збоку видно ще одну залізничну гілку і напіврозібраний гідротранспортер>



Ворота. Всі вікна в пакгаузі закриті металевими листами або закладені цеглою. Залазу не знайшли. Біля воріт стежка кружляла, тож вирішили скористатися нагодою і заглибитися на територію. 

КНС (каналізаційна насосна станція) на фоні борщовика.>



До насосної станції веде якась канава.>



Закинуті цехи. З цього боку ніби можна пролізти. Але ж на виду у охорони — прохідна поруч.>


  Нас почула собака, тому протупив і не сфотав всередині. Пішли в цех, що на першій фотці. Він подалі від охорони.

Інтер'єр, якщо можна так назвати.>




Вигляд з цехів вглиб території.>


Адміністративно-виробничий корпус. 1975 року.
Двері гостинно відчинені. Але наближаючись гавкали собаки.
Виявилося, що в будинку чергує охоронник. Ледве не «спалилися».>


  Розвернулися і пішли до виходу. Хотілося б облазити всю територію, але... видно, що стан адмінбудівлі не набагато кращий, ніж ніших побачених будівель. Зато тепер знаємо, що є охорона.

[maxiWELL]

Прожовження.

Та пригоди на цьому не скінчились. На початку розповіді писав про транспорт. Так ось... Назад, до автобусу залишалось дві години. Що робити? Я вирішив, що крайти пройти декілька зупинок до кінцевої або по дорозі назад, назустріч, ніж торчати стільки часу на одному місці.
А йшли довго. Відстань між зупинками виявилася ледве не двокілометровою(!).

Дійшли до Покровської церкви, побудованої у 1758 році.>



Поруч магазин і пам'ятник захисникам Вітчизни.>



  Ну а ми чекаємо на автобус. Довго довелося чекати... Снігопад підсилювався і стало холодніше. Щоб не нудьгувати вирішив сфоткати вулицю. >



Старовинний автобус у селі — краса!
Виявляється це білоцерківський ЛАЗ. Гарний автобус, але нажаль, не по дорозі:( >



Згодом дізнався, що в Кожанку їздить аж 3 маршрути(!).

Стоїмо собі. Запропонував поїсти. Тільки почав їсти — як виїзжає ПАЗік. От так завжди, тільки зберешся перекусити — з'явиться транспорт. Але як я радів що виїхав звідти. На зупинці прочекали автобус більше години! А назад поїхали на електричці підвищеного комфорту за звичайною ціною:)

 Ось така подорож.
Жаль, що завод виявився у стані руїни. Зате пригоди класні!

Обговорення тут.