Перегляд повідомлень

У цьому розділі можна переглянути всі повідомлення, зроблені цим користувачем.


Повідомлення - ЗеленаМиша

Сторінок: 1 2 »
1
Настав час і нам зі Stinger'ом поділитися своїм досвідом від тривалого знайомтства і частих відвідин Херсна. Постів буде декілька, а почнемо, мабуть, із міських абандонів :)

Розповідь про індустріальні об'єкти Херсона варто розпочати з короткого опису особливостей місцевого менталітету, які неодмінно треба засвоїти кожному, хто планує щось експлорити на півдні України.

1.   З точки зору місцевих мешканців туристичними об'єктами можна вважати: морське узбережжя, ресторани і прочі харчевні, танки і обеліски павшим воїнам і (на худий кінець) музеї. На тому ВСЕ. Тож, якщо ви, ідучи вулицею, зупиняєтеся, щоб порозглядати якийсь давній будинок, мозаїку чи барельєф, цікавитеся древнім цвинтарем або покинутим заводом, то вас сприймуть, в кращім разі, за дивака, а, частіше, за потенційного злодія або наркомана. На відміну від Львова, тут ЗОВСІМ не звикли бачити чуваків з дзеркалами, які захоплено фотографують все навколо. Тож, помітивши вас за такою справою, охоронець чи господар будинку тут же вибіжить вам назустріч і в більше чи менше ввічливій манері поцікавиться, чого ви тут, трясця вашій матері, шукаєте.

2.   З цілого ряду причин наркоманія на Херсонщині розповсюджена куди більше, ніж у благословенній Богом Галичині, тому ВСЯКИЙ абандон неухильно перетворюється на притон, де шприци встеляють підлогу рівномірним шаром, а з кімнат чуються незрозумілі шелести. Така ситуація, ясна річ, стимулює місцевих мешканців та чиновників наглухо заколочувати усі покинуті будівлі, навіть ті, звідки нічого красти. Просто, щоби був порядок.

3.   Місцеве населення, вимуштруване совком, з ентузіазмом дбає про громадський порядок. Побачивши дітей на заброшці, суворі херсонці не розводять срачі на "Варті" , а зразу дзвонять на гарячу лінію Кабінету міністрів.
https://ks.suspilne.media/news/22437



Не дочекавшись конструктиву від уряду, крепкі херсонські господарники беруть проблему під особистий контроль. Щоб довго не писати, пояснюю на пальцях: якби Глинянський тракт зі своїми недобудованими багатоповерхівками стояв у Новій Каховці, ті будинки були би заколочені до рівня третього поверху, відтак, при зручній нагоді, їх би добудували, а квартири розпродали (особисто спостерігала такий кейс у Новій Каховці). Справжніх абандонів тут дуже небагато. Не раз помічала, що об'єкти, позначені на Вікімапії як покинуті, знаходяться під охороною або використовуються під дрібний бізнес чи комерцію. Тут мало що простоює даром. Не охороняють тільки ті об'єкти, які уже зрівняно з землею, і звідки навіть цегли не вкрадеш.

4.   Місцеві журналісти, відчуваючи нестачу інформаційних приводів, від часу до часу піднімають сталкерсько-дигерську тематику. Але роблять вони це, їй-богу, смішно: "Топ 5 страшных мест Херсона", "Топ 5 заброшенных мест для весенних прогулок" і далі в тому ж дусі… При цьому, варто мати на увазі, що у статтях, присвячених херсонським абандонам, стільки фактичних помилок, що, мимоволі, задумуєшся, чи не працюють часом місцеві новинні агентства на дезінформацію якогось уявного противника.





Отож, херсонські абандони. Херсон великий, нас мало, а на вулиці спека. До всіх потенційно цікавих об'єктів добратися не вийшло, тому про деякі з них розповім на основі доступної в інтернеті інформації. Нехай це будуть наші плани на майбутнє, а для читачів – рекомендація, куди варто іти, а куди не дуже :)

Розпочати я вирішила зі статті 2015 року під сміхотворною назвою "Топ 5 страшных мест Херсона"

№ 1 (переможець) у херсонському Списку – це навіть не самостійний абандон, а покинуте крило діючої міської поліклініки №2.





Фото звідси: http://fakti.ks.ua/aktualno/10121-fotofakt-dzhungli-i-razruha-broshennoy-bolnicy-v-centre-hersona.html

Раніше це був профілакторій дитячої поліклініки заводу ім. Петровського. Завод і далі діє, при чому, із його сайту видно, що це доволі успішне підприємство. Мабуть, дитячий профілакторій був їм просто непотрібним, тому його і покинули.

Із входу відкривається краєвид на довгий коридор, від якого розходяться кімнати. Все щедро засипане сміттям, шприцами і какулями. Наш вердикт: як урбан-туристичний об'єкт зовсім не цікаве. Зато зайти можна прямо з вулиці через двері.

Ось кому треба геолокація:
https://maps.app.goo.gl/YcLWFNLQyENMFECR7

Тут і далі буду по можливості вказувати координати. Не вважаю це палінням об'єктів, ібо навряд чи ці трущоби можна розвандалити сильніше, ніж вони розбомблені зараз. Ні з історичної, ні з естетичної точки зору цінності вони не становлять.

Друге місце у рейтингу займає недобудований корпус заводу "Електромаш".

Розташований отут:
https://goo.gl/maps/snx7q79mK27AXRC3A

Ось фото із мережі (добратися туди, на жаль, не вийшло):

























Фото звідси: https://kherson.net.ua/news/chernobyl_v_tsentre_hersona

Особливо потішили спроби журналістів нагнати містику на ямки, викопані металхантерами ;D ;D ;D

№ 4 і 5 будемо розглядати в комплексі, а до № 3 повернемося згодом

Отож, за твердженням авторів, це бункер:



А це винний погріб:



Не треба бути адміном форуму, аби побачити, що фотографії переплутані (це те, що я казала про недостовірні публікації на новинних сайтах Херсона).

І так, бункер у Комсомольському парку:



Нещодавно в рамках декомунізації парк перейменували на честь Шевченка. Оббігли ми його вздовж і впоперек. Ніяких бункерів у парку не спостерігалося. Голяк. Щойно зі статті за посиланням: https://grivna.ks.ua/news/v-hersonskom-parke-vskryli-bomboubezhishe я довідалася, що дуже схоже бомбосховище знаходиться у сусідньому парку "Херсонська фортеця". Ця стаття, зверніть увагу, датована 2017 р., тобто двома роками пізніше публікації "Топ-5". Зі статті на сайті "Гривні" бачимо, що в бомбарі стоять нові ворота, а також зусиллями міської ради там провели прибирання, відкрили закислі герми і т.д.

Винний погріб також вдалося локалізувати. Це, як виявилося, залишки місцевого винзаводу.

Ось геолокація:
https://goo.gl/maps/yADxo1rZDNkpEYj5A

 "Як твердять місцеві мешканці, раніше це були тунелі, побудовані Катериною другою, що тяглися на більш, ніж десять кілометрів і мали вихід до річки від нинішнього Бериславського шосе", – пише автор статті. Я навела цей уривок повністю, оскільки він дуже симптоматичний. З нього дізнаємося, що Херсон, як і всяке інше місто, має свої легенди про підземні ходи, що тягнуться на десятки кілометрів. На цей класичний міф накладається місцева особливість – просто-таки релігійне замилування Катериною ІІ та її приспішниками. Тому у свідомості середньостатистичного херсонця все, що древнє – однозначно побудоване Катериною. Насправді ж винзавод було споруджено у 1960-их рр. і, як можна судити по фотографіях, винний погріб був залитий із бетону у дощату опалубку.

Кому цікаво, ось стаття на ЖЖ про цей об'єкт.
https://mapico.livejournal.com/56293.html

Також, знаючи про недовговічність інтернет-публікацій, дозволю собі скопіювати тут декілька фото з повищої статті.


























Тепер варто згадати про інші споруди, що не ввійшли цього авторитетногоТоп-5, складеного невідомо ким.

Недобудований телецентр на пр. Ушакова, під № 38-40.



Геолокація:
https://goo.gl/maps/En6WpKnxGQhx6mTLA

Історія споруди класична для об'єктів такого типу: будівництво розпочали наприкінці 1980-их, грошей на завершення проекту не вистарчило, а там розвал совка, криза 90-их, в'ялі спроби відшукати фінансування… У 2013 році Херсонська обласна рада прийняла рішення продати недобуд для подальшого переобладнання його у діловий центр. Скоріш за все, ініціативна завершилася нічим, оскільки подальших згадок про неї у змі не зафіксовано, а будівля продовжує стояти без діла.

З боку вул. Української споруда огороджена сіткою, в якій раз-по-раз видніються дірки і протоптані стежинки. Узбіччя вздовж паркана облюбували місцеві таксисти під стоянку. Очевидно, вони ж і використовують подвір'я заводу як громадський туалет, а звідси дірки в паркані і протоптані стежки. В один ряд з припаркованими таксистами затесалися дві машинки поліцаїв. Самі лягаві стояли поруч і розслаблено пили ранкову каву, уважно стежачи за проходами на територію заводу. Очевидно, пасли потенційних кладменів. З боку вул. Гончарної нас чекав сюрприз: будка з охоронцем і кількома собаками на території.

Як бачимо, цей недобуд (НЕДОБУД, Карл!!!) охороняється, як посольство США. Та і чорт з ним. Нічого захмарно цікавого там апріорі немає.

Санаторій-профілакторій "Чайка"
Ця струнка і красива будівля колись належав Херсонському бавовняному комбінату, що склеїв ласти у 2013 році. Це саме той славний абандон, щодо якого місцеві мешканці дзвонили в Кабінет Міністрів  ;D
Геолокація:
https://goo.gl/maps/ZHuCqpPP6bzv9pjLA

Але, майте на увазі, що, згідно зі статтею, опублікованою на Суспільному у травні 2019 р., з 8 до 18 години приміщення санаторію охороняє дядько Леонід, який ще й час від часу заварює входи і чинить всякі інші перешкоди сталкерам-лазалкерам.

Фотографії з гугл-фотографій, авторства такого собі Олександра Гуцуляка (дай йому,Боже, здоровля))


















Бункерні історії Херсона

Як уже згадувалося, бомбосховища в Шевченківському парку ми не знайшли. Натомість на очі попався інший об'єкт поруч із пам'ятником прикордоннику:







Геолкація:
https://goo.gl/maps/uePwwjKB8NGNuZaeA

Також у бункері місцевої Облдержадміністрації до дня Конституції відкрили якийсь "музей влади".
https://suspilne.media/51017-pisla-z-domu-i-ne-povernulas-na-hersonsini-patrulni-rozsukali-zniklu-divcinu/

Охоронці на прохідній нам сказали, що музей відкритий, але у зв'язку з карантином відвідувачів пускатимуть туди щойно з вересня. Доведеться нам чекати наступного року.

Тим часом, за порадою охоронців насолодімося фотографіями музею, знайденими на просторах інтернету:












Ще одна херсонська бункерна історія пов'язана з ТРЦ "Фабрика", розташованим недалеко від залізничного вокзалу.



Раніше на цьому місці розташовувався Херсонський бавовняний комбінат, який скоропостижно загирився у 2013 році. На його балансі знаходилося одне з найбільших у місті бомбосховищ на 1000 місць, яке кудись пропало в процесі зміни власника та побудови на території колишнього підприємства розважального комплексу. Можливо, на цей факт ніхто б і не звернув уваги, але з початком російсько-української війни питання бомбосховищ для населення в Україні різко актуалізувалося. Ділом зацікавилася військова прокуратура, і адміністрація "Фабрики" від гріха подалі вирішила добровільно відкрити бомбосховище, яке виявилося закатане в асфальт посеред паркінгу. Судячи із фотографій, опублікованих на новинних сайтах, від внутрішнього оснащення об'єкта майже нічого не лишилося:













Фото звідси: http://www.t.ks.ua/kak-vyglyadit-bomboubezhishche-na-1000-chelovek-pod-parkovkoy-trc-fabrika-foto

Як бачимо, новина за 2014 р. Що творилося з цим об'єктом в наступні роки – невідомо. Адміністрація ТРЦ заявила, що не купувала бункера і не брала його на баланс, тож навряд чи варто сподіватися, що вони відновили об'єкт за свій рахунок. Міська влада також не звітувала про подібні ініціативи. Скоріш за все, для цього абандону просто побудували красивий портал і заспокоїлися.





А ще над панорамі за ТРЦ відкривається мальовнича перспекутива  для подальших досліджень  ;)




2
Нещодавно я звернула увагу на те, що в художній літературі несподівано часто можна зустріти описи реальних чи вигаданих автором колекторів, дренажних каналів та інших підземних споруд. У цій темі, надіюся, ми зможемо створити тематичну підбірку таких творів та проаналізувати образ підземель в літературі: наскільки точно описано ті чи інші інженерні споруди, яку роль вони відіграють у сюжеті книги, як автор ставиться до дигерської спільноти і т.д.

Почати хочу з твору невмирущого класика. Всеволод Нестайко "Тореадори з Васюківки"



Книжка написана у 1960-их роках, у час, коли космічні кораблі бороздили простори Большого театру, а у Києві на всіх парах будували метро. Саме із нього автор починає знайомство читачів з героями роману. Двоє хлопців із села Васюківка (ті самі тореадори  :) ) Ява і Павлуша вирішують побудувати дома метрополітен. Почали вони, значить копати під свинарником. Уже майже завершили проходку тунелю, але тут одна зі свиней підступно провалилася до них під землю. Хлопців, ясна річ, насварили і змусили припинити будівництво, а викопаний тунель засипати.

Київський метрополітен ще декілька разів згадується у книжці, але нічого особливо цікавого для нас у цих згадках немає. Головні герої приїжджають у Київ на екскурсію (спершу з однокласниками, потім самі) і з захопленням катаються на метро. На цьому все. 

Але це все дрібниці! Далі, згідно з сюжетом, Ява і Павлуша потрапляють у одну із дренажних систем Києва! А сталося це ось так.

Після закінчення сьомого класу хлопці приїхали до Києва на місяць погостювати у Павлової тітки. Гуляючи містом, вони опиняються на центральному пляжі, що на Трухановом у острові. Хлопці зупиняються, розглядають людей навколо. Тут повз них в напрямку річки проходить дядько у плавках. Коло самої води він спохопилюється, що не зняв годинника. Щоб не повертатися назад, дядько просить головних героїв покласти годинник "на сірі штани", а сам пірнає у воду. Тим часом з води витягують якогось чолов'ягу, який по-п'яному мало не втопився. Зчиняється метушня. Зазівавшись, хлопці уже не знають, де шукати сірі штани, дядько їм також не попадається на очі. Однак, ще раніше вони випадково почули розмову цього дядька з якимсь його товаришем. З неї випливає, що власник годинника – актор, який виконує роль царя. І живе він у тринадцятій квартирі. Хоча інформації критично мало, Ява і Павло не втрачають надії відшукати цього чоловіка і віддати йому годинника, щоб очистити свою совість. Їхня подруга Валька проводить хлопців до старого актора Максима Валер'яновича, який знає всіх акторів Києва, тож може допомогти. Максим Валер'янович обіцяє наступного дня відвезти хлопців на кіностудію, де, скоріш за все, і працює "цар".

Отож, наступного дня хлопці з годинником у кишені ідуть до Максима Валер'яновича, який живе десь поблизу Києво-Печерської Лаври у маленькій хатчині. Дорогою їх зустрічають хулігани, сусіди Вальки, з якими Ява і Павло поцапалися напередодні. Зчиняється бійка, в ході якої, як потім виявилося, у Павла з кишені випадає той самий годинник, і хулігани його забирають. Уже приїхавши на студію, хлопці виявляють відсутність годинника і прикидають, що його могли забрати хулігани. У такій ситуації в героїв не залишилося іншого виходу, крім як піти до головного бешкетника на прізвисько Будка і вимагати назад свою згубу. Будка підтверджує, що бачив, як годинник випав із Павлової кишені, але заявляє, що його забрав якийсь сторонній "чувак", який уже сидів у тюрмі і на даний час переховується від міліції. Годинника він, начебто, ховає "у схованці… у печері… біля Лаври". Думаю, всі уже здогадалися, що то за "печера" :) Після довгих перипетій хлопцям таки вдається домовитися про зустріч з тим "чуваком". Їм кажуть приходити опівночі до церкви Різдва Богородиці, що на території Лаври. Ява і Павло погоджуються. Прагнучи перестрахуватися, вони беруть у свого дядька-спортсмена стартовий пістолет.

Далі передаю слово автору книги. У романі розповідь ведеться від імені Павла. Текст скорочено мною. На місці скорочення позначка […]. Ті місця, де автор описує шлях до входу у дренагу, виділені зеленим :)


Цитувати
Вони вийшли з-за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина... у чорній масці — мабуть, "чувак" […]
— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло той "динамічеський", що я колись подарував Яві, зіпсувався, а "батареєчного" ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.
— Ходімо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.
Признаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пістолет, і якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.
Будка і "чувак" освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підніматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли По асфальтовій доріжці, що в'юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поряд зі мною:
— А чого цей... у масці?
— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка — Я ж вам казав — його міліція шукає...
[…]
І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас койшо є! От присвіти.
Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.
— Що?!
— Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько... — я вже мало не прохопився: "в міліції робить...", але вчасно змикитив, що тільки що ж було "міліція до лампи", — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай міліції...
— А... а це.. це добре... це харашо... — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). […]
"Чувак" і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався од нас і наблизився до "чувака".
— Що там таке? — тихо спитав "чувак".
— У них "пушка", — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха...
— Справжня? — стурбовано прошепотів "чувак".
— Макарова...
— Та... Вона, мабуть, без патронів.
Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувать з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли по схилу вниз, продираючись через малину. Аж от спинились … При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок.
— От вона... печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.
— Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше від них!).


Коротка історична довідка. Генріх Лейхтвейс – німецький розбійник XVIIІ ст. Певний час переховувався у печері поблизу м. Вісбаден у Німеччині. З ХІХ ст. печера стала місцем паломництва туристів. Також друком вийшов пригодницький роман про Лейхтвейса невідомого автора, який ховався під псевдонімом "В.А. Рьодер". Роман був дуже популярний у Росії ще у царські часи і досі продовжує перевидаватися.
 


Цитувати
З "печери Ліхтвейтеса" тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
— То, може, ми тут почекаємо, а він винесе, — кивнувши на "чувака", сказав я.
— Якщо ви боїтесь... будь ласка... — глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
— Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дістати годинника!..
— Ходімо! — сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий... (як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому). Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — круг мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі.
"Чувак" і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, ліворуч... Мені вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. І раптом...
Раптом мені наче накинули на голову ковдру. Подвійний силует "чувака" та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви...
— У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стій! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько.
І щось зашльопало-зашльопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулись врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші.
Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — "ой!" — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихідь нашого становища.
Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли павпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то...
— Ану бахни ще раз, я знайду... — жалібно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалахові я побачив винуваті похилені плечі мого друга Яви. "Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники", — подумав я і хотів ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звідки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радісно гукнув я
— Т-тут... — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.
— О, та ти з ліхтариком! От здорово! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись.
І він — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно...
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потім... Ходімо звідси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з підземного мокрослизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки краще все-таки на землі, ніж під землею!..
— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.
— Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька.
І від цих буденних слів "дренажна система" підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).
— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька.
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!. Якби у нас був ліхтарик...
— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!..
— Що? Які колодязі?
— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів два, а то й більше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходімо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тільки-но витягли, знову лізти у воду.
— Дай ліхтарик, — сказав я Вальці.
Триваючи в одній руці ліхтарик, у другій пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!
Я йшов і відчував себе розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно анікрапелюшечки. […] І взагалі... ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою... Подумаєш! Тільки чого це так тенькає "під ложечкою"? […] Нічого ж страшного... Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі... Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще и сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався, і ми даремно йдемо. Ну і прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба піти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую ліхтарик униз. Спершу я бачу метрів за два внизу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподіваного переляку. Просто під ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепіреними пальцями у шпарки між цеглинами, він ледве тримається на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стою. Він мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але я ясно розумію одне: ще мить — і він зірветься вниз. І я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати ні слова, тільки тицьнувши назад Яві ліхтарик і пістолет. І обома руками хапаю Будку за плечі. І лише тоді хрипло:
— Яво, передай ліхтаря Вальці і поможи!
Ще мить, і Ява ляпаєчься на пузо поряд зі мною. І вже вдвох ми держимо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо він занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і держимо. Вода заливається нам у холоші штанів, ллється по всьому тілу і через коміри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто спробує... Додам тільки, що вода крижана...
— Хлопчики! Ой! Що там? Ой! Ну скажіть! — ойкала Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась і пішла по наших тілах (ви ж знаєте дівчачу цікавість!), якби не примудрилась якось всунути між нами свої ноги: спершу одну, потім другу, потім знову — уже просто біля мого носа... І нарешті-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лізь же, лізь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотів крикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка, — теж іще допомога!), і раптм відчув, що Будка лізе...
Вальчині зойки вилинули на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були ішанічні. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. […]
Будка вже вчепився руками за верхній край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будчин комір і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами став па край... Ху-у... у мене тремтіли і підгиналися ноги, коли я підвівся.
— Ходімо, ходімо швидше, хлопчики, на повітря... — зацокотіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви ж застудитесь...

Після цього діти виходять з дренаги і, за наполяганням Вальки, роздягаються та викручують свій мокрий одяг.

Далі з'ясовується, що "чувак"-рецедивіст був попросту вигаданий Будкою, щоб затягнути Яву з Павлом під землю і добряче налякати. Роль цього загадкового бандюка грав один з Будчиних корєшів. Щоб його не впізнали, він начепив балаклаву. Завдяки Вальці, підступний план хуліганів пішов шкереберть, і головні герої вийшли з цієї ситуації переможцями. Будка знайшов "бандюка", який вештався неподалік, і той віддав хлопцям годинник. Незабаром також вдалося відшукати "царя". Він дійсно виявився актором і працював на кіностудії Довженка.

А ось як цю пригоду зображають художники:


Ілюстрація Євгена Семенова, видання "Венселки" 1972 р.






Ілюстрації Анатолія Василенка до книги "Незнайомець з тринадцятої квартири...", Веселка, 1977.

Ну що, товариство, як вам сюжет книжки? Прямо тобі "курс молодого дігера" і дуже цікавий випадок паліва залазу у доінтернетну епоху! І, головне, де! У совку, де все було наглухо залочено та засекречено, щоб бандерівським диверсантам та американським шпійонам ніде було і носа підточити! Та ще й коли! У другій половині 60-их, коли закручувалися гайки після хрущовської відлиги!

Тут ще дуже важливо підкреслити, що "Тореадори з Васюківки" пережили величезну кількість перевидань. Їх читали майже всі українські діти другої половини ХХ ст. А хто не читав, той сам собі винен  ;D Цікаво, чи призвела публікація книжки до збільшення кількості відвідувачів київської дренаги? Думаю, що призвела :) Зважаючи на це, можна сміливо називати Нестайка одним із батьків-засновників дігерського руху в Україні.


Взагалі, Нестайко – такий собі Григорій Остер середини ХХ сторіччя. Тільки що його версія "Вредных советов" сформульована не у вигляді віршів, як в Остера, а у формі роману. Перечитуючи книжку у дорослому віці, я з острахом усвідомила, що головні герої творять дуже багато всього потенційно смертельно небезпечного: спускаються з балкону другого поверху по шнурку, а потім так же само туди вилазять; ходять затримувати односельчан, яких підозрюють у шпигунстві, зі справжньою зарядженою рушницею; на ходу залазять на вантажівку та злазять із неї, самі спускаються в колодязь у відрі, щоб порятувати собаку… Мене не покидає підозра, що книжка розрахована виключно на розумних дітей, які чітко розуміють, що із описаного Нестайком можна повторювати, а що ні і яких правил техніки безпеки при цьому потрібно дотримуватися. І десь же, мабуть, у радянських книгарнях ця книжка лежала поряд з брошурками на кшталт "Сірники – не іграшка!" ;D

Але повернімося до київських дренажних штолень. Із описаного у книзі видно, що автор на диво непогано ознайомлений із цими інженерними спорудами. Зокрема, він знає про наявність колодязів і другого, нижнього рівня тунелів. Також принаймні два ілюстратори книги зобразили штольні з аркоподібними склепіннями. Цікаво, чи консультувалися вони з Нестайком?

Взагалі, із сюжету книги випливає, що у 1960-их дренажні тунелі були дуже легкодоступними, і там цілком могли лазити всякі дітлахи, а, можливо, навіть кримінальні елементи та дитячі письменники. Із діалогу Вальки з головними героями випливає, що вона знає дренагу, як свої п'ять пальців. Думаю, не трудно уявити, як ця зразкова піонерка скорочує через штольні свою дорогу до школи ;D

Припускаю, що у книзі описано якийсь цілком конкретний вхід у систему, який місцеві дослідники з легкістю могли б вгадати. На жаль, я не володію подібними знаннями, але щиро запрошую київських колег до рефлексій на дану тему. Представник Київсьої спалеологічної асоціації на моє питання про дренажні системи Лаври відповів, що поруч є досить багато штолень різних періодів побудови і з різним перерізом тунелів. Мені особисто описане в книзі нагадує Нікольську систему. Думаю, було би цікаво зробити вилазку до Києва і відтворити шлях героїв роману від церкви Різдва Богородиці до порталу штольні ;)

3
На очисні споруди експлорери ходять, либонь, ще з часів заснування форуму, тож трудно додати щось нове до того, що уже було сказано вище у даній темі. Але я, все ж, спробую  :)

Отож, насамперед, варто зазначити, що львівські очисні споруд складаються з двох частин: КОС 1-2 і КОС 3-4.





"КОС" розшифровується як "каналізаційні очисні споруди". КОС 1-2 розташовані на правому березі Полтви, зразу на вул. Пластовій. Їх ввели у експлуатацію у 1963 р.(перша черга) та 1965 р. (друга черга). КОС 3-4 дещо новіші: введені в експлуатацію у 1976 р. (перша черга) та 1988 р. (друга черга). КОС 3-4 знаходиться на лівому березі річки, на північний схід від КОС 1-2 за муловими полями, ближче до Мурованого.

КОС 1-2 обслуговують колектор вул. Липинського і окремий колектор із дріжджзаводу. Каналізаційні стоки з колектора Полтви потрапляють на КОС 3-4. Позначка "3-4" говорить про те, що на цих КОС також має бути дві труби. Очевидно, тою другою трубою можна вважати щитовий колектор (ПЗК), хоч він і впадає у Полтву задовго до очисних споруд. Звісно, що об'єм потоку нечистот суттєво більший саме на КОС 3-4. Тут за добу очищають приблизно 300 тисяч кубометрів стічних вод, а на КОС 1-2 всього лише 140 тисяч. Водночас, концентрація нечистот суттєво більша саме на КОС 1-2, оскільки туди потрапляють відходи з дріжджзаводу і промислових підприємств району Хімічної і Липинського.

З 2009 р. там мало що змінилося. Здається, я навіть бачила тих самих працівників, які фігурували на перших фото у цій темі :) Тут, як і у всьому Водоканалі, дуже відчутний кадровий голод: молодь не хоче порпатися в нечистотах, тож масово записується в айтішники, а на очисних спорудах працювати нікому, крім пенсіонерів. Кажуть, ця проблема актуальна не лише для нашої держави, а й для розвинутих європейських країн, де подібні комплекси виглядають куди респектабельніше. Що ж, принаймні, головний технолог у них молодий і перспективний. Коли він тільки до нас підійшов при вході на КОС 1-2, я подумала, що то якийсь незнайомий мені експлорер, що записався на екскурсію очисними спорудами ;D

Крім того, є ще й інші позитивні зміни. Здається, через скарги львів'ян на неприємний запах у місті на початку 2010-их рр. колектор вул. Липинського значно облагородили у місці, де у нього впадає труба із дріжджзаводу.

Ось як це виглядало у 2009 році:



(Фото зі звіту Роя)

А ось фото з 2019  року:



(Фото Голема)

Як бачимо, колектор перекрили бетонними плитами. Поверх встановили вентиляційні труби (яких на фотографії, на жаль, не видко)

На самій очисній станції потроху ремонтують радіальні відстійники (оті великі круглі мішалки):



Також поремонтували аеротенк, який на фото 2009 року виглядав геть зруйнованим і не функціонував.

Про інші плани Львівводоканалу щодо модернізації очисного комплексу журналісти написали уже не один матеріал. Тож, кому цікаво, можна почитати статтю, яку тут вище вже кидав YserL. На всякий випадок продублюю посилання:

http://tvoemisto.tv/exclusive/nyrky_lvova_fotoreportazh_iz_ochysnyh_sporud_lvivvodokanalu_89617.html

КОС 3-4. Тут маємо наочний приклад того, чому не варто користуватися одноразовими паличками для вух.



Вони тут повсюдно валяються під ногами. Це сміття, на жаль, не підлягає переробці і відправляється прямо на сміттєзвалище (якщо його, звісно ж, вдасться виловити із мулу та зібрати із бетонних конструкцій). Далі ця гидота розвалюється на дрібні частинки мікропластику і цілком може попасти у людський організм разом із рослинною їжею, рибою чи м'ясом. Або лежатиме у землі століттями.
На правах соціальної реклами покажу тут розумну альтернативу одноразовим паличкам. Вважаю, що про такі речі дуже потрібно розповідати за кожної нагоди, бо багато хто не користується дійсно зручними еко-альтернативами різних побутових речей просто тому, що не знає про них.
Отож, багаторазова паличка:



Це невеликий інструмент із нержавійки. Має на одній стороні ложечку для особливо великих забруднень , на іншій – спеціальний ребристий наконечник для того, аби вишкрябувати бруд із вух. В теорії, це потрібно робити голим наконеником, але якщо намотати на нього ватку, то буде значно комфортніше.

Користуватися дуже зручно. Загроза травмуватися цією приспособою не більша, ніж при використанні одноразових паличок. Коштує 30 грн у китайців і з легкістю прослужить декілька десятиліть, тож дуже економна ;).
 


Часи міняються, "ковбаси" із нечистот на КОС 3-4 тепер падають не у старенький ГАЗ 53, а у великий новомодний контейнер. Але дещо, на жаль, незмінне: звичка містян скидати у каналізацію всяку гидоту.

І не тільки! Всім відомо, що нерідко у колектор попадають відносно цінні речі: кульчики, що впали в умивальник, копійки, що скотилися у дощоприймач, ліхтарики неуважних дигерів і безліч іншого цікавого майна. Що правда, працівниці КОС 1-2 не пригадують, щоб знаходили на вловлюючих решітках якісь цінності. Кажуть, що друга зміна хвалилася, ніби знайшла золотий долар, але в очі його ніхто так і не бачив :)



Напевно, згрібати нечистоти такою мотикою куди відрадніше, коли надієшся, що одного дня вона дзвінко стукнеться об золоту монету :)

Після того, як зі стічної води виловили усі великі предмети, її відправляють у пісколовки – систему каналів, у яких при неспішній течії в осад випадає пісок.







На сьогодні система пісколовок на КОС 1-2 виглядає по-мальновничому  постапокаліптично, але її найближчим часом планують реконструювати в рамках будівництва на очисних спорудах біогазової станції.
Після пісколовок вода потрапляє у радіальні відстійники (великі круглі мішалки), де має випасти в осад нерозчинна органіка.
Кому цікаво, ось схема роботи такої мішалки:



Неочищена вода подається трубопроводом до центральної частини відстійника. Металевий направляючий циліндр спрямовує потік води донизу на глибину трохи більше метра (інакше вода з труби била би фонтаном :). Далі мул осідає на дно, а очищена вода переливається через краї резервуару і попадає у випускну камеру. По кругу мішалки повзає штанга, яка водить по дну мулосос – спеціальну трубу, що збирає осад з дна відстійника.



Ось так виглядє край одного з відстійників. Як бачимо, вода на виході уже досить прозора.

Відфільтровану таким чином воду подають в аеротенк (від слова аерос- повітря і тенк – бак). Можна також казати аеротанк :)
Там у воду додають активний мул – суміш із мікроорганізмів, що живляться органічними рештками зі стічної води. Як побічний продукт роботи аеротенка часом виникає ось така мила пінна вечірка:







Тепер залишається забрати із води активний мул. Після цього вона, уже зовсім прозора і позбавлена запаху, відправляється у річку.
Що ще дуже приємно дивує, так це зразкова чистота у робочих приміщеннях та велика любов працівників очисних споруд до домашніх  та вуличних рослин.







Усю цю чистоту, щоб ви знали, дуже клопітно підтримувати, бо на вулиці кругом болото і постапокаліптичний дизель-панк :)





















4
Інженерні Споруди / Re: Полтва
« : 14.12.2019 11:58:04 »
Хлопці, харе сратися!
Давайте конструктивно і спільно працювати над улюбленою справою! Усі ми любимо Полтву і хочемо ще неодноразово там побувати.  Я дуже боюся, що ідея з тим злополучним люком нам у даній справі ніяк не допоможе.
По-перше, починати треба з малого. Якщо тобі подобається кобіта і ти прагнеш з нею бути, то логічно спершу запросити її на каву, в кіно і т.д. Якщо ж зразу пропонувати ліжко чи рацс, то шанс отримати відмову зразу зростає (якщо вона, звісно, не куртизанка ;D ). Хоча після певного періоду зустрічання вона цілком може погодитися на те і інше. А про незнайомого дивака, який її переслідує з пропозицією одружитися, вона, мабуть, розкаже родичам і знайомим, може, заяву в поліцію напише, але ця "слава" не допоможе залицяльнику досягти мети...
Про що це я? А про те, що, може, доречніше було би тихенько спробувати відкрити вхід коло Шевченка чи який-небудь інший? Поспівпрацювати з відповідними міськими чиновниками в цьому плані, може, потім вийшло би і екскурсійний портал організувати?
Звертаюся особисто до автора посту. Як ти уявляєш процес створення тої своєї атракції? Це має бути комунальна чи приватна організація? Хто буде башляти санстанції за дозвіл проводити там екскурсії? Де буде знаходитися дизініекційна кімната для відвідувачів? Ну, де їм будуть роздавати рукавички, бахіли, маски? Ти вже знайшов зіцпредседатєля Фунта, який буде віддуватися за гіпотетичні нещасні випадки чи просто претензії типу "я туди сходив, а потім в мене чиряк на сраці вискочив, то всьо Полтва!"? Ти домовився з Водоканалом, щоб вони дозволили втілити ідею дигера Андрія Риштуна, який їхньому директору підісрав на "народному толк-шоу" на догоду Квуртові і Козловському? ( Я, звісно, розумію, що ти не мав такої політичної мети, але, на жаль, так сталося, що тебе використали).
Навіть якщо петиція набере 500 і більше голосів, всеодно останнє слово буде за чиновниками. А вони не погодяться на ту затію без зіцпредсєдатєля Фунта і дозволу Водоканалу.
Як ти плануєш подалати ці перешкоди?

Ти сам колись казав, що нема сенсу нелегально лазити на об'єкти, якщо за наявності елементарних навиків соціальної інженерії туди можна попасти офіційно. Може, є сенс почати діалог?

5
Інженерні Споруди / Re: Полтва
« : 10.12.2019 22:17:32 »
Боюся, ідея геть нереалізабельна, хоча і дуже крута((.
Голем, як і подобає айтішнику, мислить категоріями приватного підприємництва: є крута ідея, можна для фану і, може, для заробітку, її втілити. Як працівник державної установи, мушу опустити мрійників на грішну землю: для того, аби була "Людина, що слідкуватиме за порталом", потрібно, щоб на цю людину виділили цілком конкретну ставку із зарплатою не менше 4173 грн на місяць та повним соцпакетом. І то за ці копійки ніхто нормальний не погодиться знімати з арматури використані прокладки і гандони. Звісно, може бути, що цю ідею візьметься реалізовувати якийсь умовний "Фест", але то вельми сумнівно, оскільки подібні екскурсії точно не можна вважати геть безпечними: слизька підлога, підвищений вміст бактерій та грибків у повітрі... Я, звісно, знаю, що досі нікому нічого не було, але то, мабуть, не від того, що у Полтві безпечно, як в коридорах Ратуші, а тому, що ми тверезо оцінювали ризики і послідовно їх уникали. Маю багато одногрупників-екскурсоводів, і з їхнього досвіду випливає, що середньостатистичний турист - це, загалом, тупувате существо, яке плутає Порохову вежу з пороховою бочкою, вважає католицизм та християнство різними релігіями і прагне якомога швидше осісти в реберні під Арсеналом. Тому цілком може бути, що хтось послизнеться на рівному місці або  комусь в око впаде якась какуля зі стелі, він схопить запалення ока, осліпне... Всякі невдахи бувають. Потім на відповідальних за це навалять стільки лайна, що й Полтва не змиє.
Орім всього вище сказаного, мушу підкреслити, що вірус гепатиту С спроможний жити поза межами організму людини від 3 до 12 днів. Передається ця недуга  через рідини організму: кров, сперму, слиз. Хтось задумувався над тим, скільки в коханій Полтві розчинено таких потенційно заразних "рідин організму", які покинули його менш, ніж 3 дні до цього? Хто візьме на себе відповідальність за нерозумних людей, які спробують на смак воду із річки, оближуть стіни чи вчудять ще щось неадекватне? Львівська Варта трісне від в'їдливих коментарів!
Зрештою, балансоутримувачем колектора  Полтви є Львівводоканал, який віднедавна досить прохолодно відноситься до Голема і його ініціатив. Тож цілком може бути, що ця, безумовно, цікава ідея буде загальмована, в першу чергу, саме з їх ініціативи.

6
Вирішила поділитися власними цегельними спостереженнями. Зразу мушу зізнатися, що досвід у мене поки невеликий, але тема мегацікава, тому з радістю буду її для себе розвивати.
На сьогодні більшість цегли у моїй колекції перебуває в електронній формі. Причини цьому різні: не хотілося вандалити, ліньки було забирати, совість не позволяла цього зробити (як у випадку з цеглою із руїн синагоги). Зрештою, мені здається, що найперша проблема, яка постає перед початкуючим філобрікером – це змиритися з думкою, що колекція займатиме значну житлову площу, а мама обов'язково скаже: "Що ви знову за сміття додому притягнули? Як діти малі, чесне слово!". Якщо з цим станом речей вдалося змиритися, то далі колекціонування піде, як по маслу.

1. Отож, перша моя цегляна знахідка:



Цегла з клеймом "Nacht" на стіні одного з бічних колекторів Полтви. Правий берег. Якщо не помиляюся, це тупикове відгалуження зразу коло колектора Валової.


Клейма:
6Х3 або 3Х9
DD
JOLLES така цегла уже мелькала у колекції


З-Д АЧТФ 11. Віднайдена



НКПБМ Бібрка
Кажуть, що абревіатура розшифровується як Народний комісаріат промисловості будівельних матеріалів. Нагадаю, що система наркоматів існувала у СРСР  з 1923 по 1946 р. Очевидно, цегла саме з 1940их.З неї була збудована якась стайня. Замість розчину при будівництві використовували глину. Конструкція впала під вагою часу.
Треба звернути увагу, що цегла під №3 темно-червона і міцна, а під №4 – оранжева, нерівна  і не дуже тверда. Багато браку. Серед купи цегли, яку я переглянула, ледве вдалося знайти більш-менш рівний екземпляр без тріщин.

5. Шамотна цегла, знайдена у обосцяному під'їзді будинку на пл. Торговій, 11 в останній день літа 2019 р.





Клеймо RAMSAY, під ним додаткове клеймо "D", на торці позначка "10" чи "01".

Тут пишуть, що це цегла, виготовлена в Британії. Звісно, важко уявити собі, що хтось сотню років назад возив цеглу з Англії до Львова та Одеси чи  Ростова-на-Дону. Деякі колекціонери навіть припускають, що цю продукцію могли елементарно підробляти десь на теренах Східної Європи. Однак, на даному екземплярі бачимо два додаткові клейма, які, вочевидь, свідчать про дворівневу систему контролю якості під час виробництва. Сумнівно, що хтось заморочувався би підробляти ці деталі. Цегла, скоріш за все, була вмурована в піч: на ній ще видно сліди попелу та кіптяви, були залишки глини. На сколі знизу справа не видно слідів свіжих пошкоджень, тож виглядає, що кутик рівненько відбили під час мурування печі.






7
Дуже прошу запитати того добродія:
 (Певно, десь на початку) коли Ви працювали у Водоканалі?
- яку  посаду Ви займали?
- як часто Ви ходиди у Полтву? По службі чи з  власної ініціативи?
- Чи була у Водоканалі професія обходчиків каналізації,як було за Польщі?
- вам доводилося чути про незаконні проникнення сторонніх осіб у колектори? З якого часу почали траплятися такі випадки?
- чи чули Ви про якісь незвичні знахідки у колекторах Полтви?
- Чи чули Ви про  євреїв,які переховувалися у Полтві під час Другої світової війни?
- які ще історичні події пов'язані з львівською каналізацією Вам відомі?
- чи знаєте Ви про замах на М. Хрущова, який, ніби-то, готувався  у Львові і передбачав вибух у каналізації?




8
Закликаю всіх брати зі собою на річницю власний посуд (тарілки-вилки-горнята)! Одноразова тара легко ламається, плутається і забруднює довкілля. Я вже свої начиння спакувала ;)

9
Після публікації попереднього повідомлення у цій темі з'ясувалося, що версія про схованку євреїв саме під люком № 3 є надзвичайно популярною як серед аматорів, так і поміж серйозних дослідників Голокосту.

Історик Андрій Козицький вказав мені на джерело цієї інформації:
https://www.haaretz.com/jewish/new-recognition-for-a-righteous-gentile-1.5333930

Перед нами стаття на сайті ізраїльської газети "Haaretz". Публікація присвячена єврейській конференції Лімуд, що відбулася у Львові у листопаді 2014 р.

Лімуд – це така регулярна єврейська освітня конференція, під час якої відбуваються різноманітні майстер-класи, лекції та зустрічі. Ідея проведення таких заходів виникла у 1980 р. у Великій Британії, а з 2006 р. цей проект діє також на території колишнього Радянського Союзу. На фото у статті бачимо одного із засновників Лімуда на території СНД, Хаїма Чеслера (Ізраїль):



Ось та сама знимка з іншого джерела, але не обрізана:



А ось ще одна стаття на цю тему:

https://www.jta.org/2014/11/14/culture/in-lviv-a-holocaust-survival-story-gets-lifted-from-the-gutter

Як бачимо, пан Хаїм позує на фоні відкритого люка. Безсумнівно, це люк №3 у дворі будинку під номером 2А на пл. Соборній.

Як стверджують журналісти, ідея відвідати це подвір'я виникла у організаторів Лімуда далеко не випадково. Згідно з нескладними математичними розрахунками, у 2014 р. минуло 70 років відтоді, як група врятованих євреїв вибралася на світло дня із львівської каналізації. У зв'язку з цим Хаїм Чеслер вирішив запросити останню живу учасницю тих подій, Кристину Хіґер, до Львова і привести її у це знакове для неї місце. Однак, пані Кристина не змогла приїхати у зв'язку зі станом здоров'я.

Попри це, як бачимо, візит у подвір'я будинку на Соборній, 2А все-таки відбувся. Хто супроводжував туди пана Чеслера і чому було прийнято рішення, що євреї переховувалися саме під люком № 3, із журналістських матеріалів встановити не вдалося.

У зв'язку з цим я вирішила звернутися до представників  Лімуда, щоб усе це з'ясувати. Я поспілкувалася з Галиною Рибніковою, координатором проекту Лімуд в Україні, Молдові і Білорусі. Вона запевнила мене, що матеріали, подані у статтях, носять суто публіцистичний характер і не претендують на академічну точність. Отож, скоріш за все, Хаїм Чеслер просто помилився із вибором люка. Тим більше, що люк №1 знаходиться у закутку, тому цілком міг залишитися непоміченим. Зрештою, ресторани, які мають доступ до цього подвір'я, складують там свої столики, стільці і навіть сміття, що могло суттєво ускладнити пошуки.
 
Таким чином, у сухому залишку маємо, здається, один розвінчаний міф з історії львівських євреїв :) Хоча, остаточно про це можна буде говорити лише після того, як буде досліджено, що знаходиться під цими люками.

І ще одна цікава деталь: тоді ж, у 2014 р., Хаїм Чеслер поспілкувався з Андрієм Садовим, і вони домовилися, що на стіні будинку (у дворі чи на вулиці) буде встановлена меморіальна табличка на честь євреїв, які врятувалися у каналізації. Пройшло 5 років, і, як видно, таблички досі немає. Браття! Мусимо копнути міську раду з цього приводу ;D


10
Після відвідин колектора вул. Сербської постала різка необхідність дослідити двір будинку на пл. Соборній, 2А. Саме там, якщо вірити спогадам, знаходиться люк, із якого 27 липня 1944 р. на поверхню вибралися євреї, що вижили під землею.

У книзі Кристини Хіґер "Дівчинка у зеленому светрі" подана дуже цікава фотографія, зроблена, вочевидь, саме в дворі будинку на вул. Соборній, 2А:



Через погану якість, люка на ній майже не видно, тому ось він, виділений червоним:



Добратися у цей двір виявилося зовсім непросто. Все ж, після численних перипетій та завдяки допомозі працівників кафе "На Соборній", мені таки вдалося попасти всередину і повторити світлину із книжки:



На світлинідобре видно, що люк навіть досі такий самий кривий, як тоді, у 1991 р. Бачите цю калюжку справа?))
На жаль, точно відтворити ракурс історичної світлини не вийшло: заважала "піраміда" зі стільців. Однак, я спробувала накласти старе фото на свою знимку:



Як бачимо, це, дійсно, саме та локація.
А ось завітний люк зблизька:



Тепер декілька слів про решту подвір'я. Люк там не один.



Окрім "єврейського" (під № 1), є ще два інші люки (№ 2 і 3), а також майже повністю забитий дощоприймач (4).
Ось фото:



На задньому плані видніється кухня "Біґос-пабу" і поштенні працівниці сього закладу, які дуже просили їх сфотографувати))

Припускаю, що під час підземної вилазки я потрапила під люк, розташований одразу під балкончиком (№ 3). Ця частина подвір'я найближча до вул. Сербської.
До речі, працівник кафе "На Соборній" стверджував,що до них уже приходили дослідники, які цікавилися історією євреїв у Полтві, і фотографували саме люк № 3.  Цікаво, хто то був? З яких наукових  джерел вони черпали свою інформацію? Надіюся, на ці питання ми знайдемо відповідь у близькому майбутньому. У всякому разі, зробимо все можливе, щоб добратися до люка №1 і перевірити усі гіпотези.
 
Також хочу звернути увагу товариства на той факт, що, згідно з поданим вище планом, усі люки розташовані на одній лінії, яка навскоси перетинає подвір'я будинку. Цілком можливо, що ці люки знаходяться над залишками кам'яного колектора, зображеного на карті львівської каналізації з 1885 р.:



Насамкінець, підсумок, який залишає більше запитань, аніж відповідей. Я спробувала накласти план колекторів, у яких побувала під час вилазки, на план подвір'я. Виходить, рухатися потрібно не крізь замуроване яйце, а в геть іншому напрямку…



11
Аж страшно подумати, але крайня дослідницька вилазка в Полтву мала місце ще 10 лютого. І хоча відтоді багато спливло води та нечистот, описати ті події просто необхідно, бо вилазка була багатою на цікаві відкриття.
Отож, головною метою походу ми вибрали  дослідження локації під пл. Соборною.  Щоб освіжити пам'ять, наводжу тут фрагмент таблиці з описом локації.



Нещодавно мені на очі попав план Львова з 1895 р. із нанесеною на нього мережею колекторів. Ось що там зображено в районі церкви Андрія:



(Усю карту можна знайти за посиланням http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=90 )

А ось і легенда:



Як бачимо, суцільною червоною лінією позначені сучасні (на той час) бетонні колектори, а пунктиром – старі кам'яні канали. Кам'яний канал проходить акурат під кварталом на розі вул. Сербської та пл. Соборної. Там же у нього впадає ще один кам'яний колектор. Тобто утворюється саме той  V-подібний простір, про який згадував Хіґер. Крім того, у своїх спогадах він послідовно називає місце, де вони переховувалися, "каверною", тобто печерою. Безумовно, колектор, складений із кам'яних блоків, якнайкраще підходить під такий опис.
Логічно також припустити, що, якщо ці кам'яні колектори вважалися "старими" ще у кінці ХІХ ст, то в 1943 р. їх уже, мабуть, не експлуатували.
З таким багажем знань і очікувань ми із Stinger'ом подалися досліджувати колектор вул. Сербської.

Попередньо було опущено шворку у ось цей каналізаційний люк:



Місце, куди опустилася мотузка, під землею виглядало так:



З радістю можу повідомити, що воно частково співпадає із описами, наведеними у спогадах Хіґера.
Він писав, що в цьому місці у колектор впадало 3 яйця. Дійсно, якщо рахувати продовження колектора Валової як одну із приток, то їх дійсно було 3:



За твердженням Хіґера, одна із приток була на висоті 3 м, і до неї неможливо було добратися без сторонньої допомоги. Вона не використовувалася і була замулена піском та затягнута павутиною.
Ось, будь ласка:



Очевидно, замурували її саме тому, що вона не використовувалася.

Що правда, мене дивує наведене у спогадах твердження, нібито євреї переховувалися там впродовж однієї ночі, але їм  було незручно у цьому яйці, бо доводилося стояти на одній нозі. Мова йде, підкреслюю,про  70-см трубу!! Там неможливо стояти інакше, ніж рачки!! Стояти на одній нозі можна було хіба що у колекторі Валової, і там, припускаю, євреї і ночували. Все ж, думаю, ця неточність не є критичною, адже спогади були написані більш, ніж через 25 років після цих подій…

Ну і третя притока – колектор Сербської, куди я, власне, і направилася. Stinger був зовсім не в захваті від ідеї полізти у цю трубу висотою всього лиш 70 см, тож я вирішила не гаяти часу і чимшвидше шмигнула туди, щоб мене не встигли схопити за хвостика :) На жаль, гайнула я так швидко, що навіть не взяла телефона, щоб фотографувати побачене.
Шлях був нелегкий. Такими тунелями найзручніше пересуватися рачки, але, на жаль, цей варіант був неможливий, бо по дну колектора текли помиї, у яких густо плавали дрібні шматочки уже напів розчинених какашок. Мої бахіли від ОЗК закривали коліна лише наполовину, тому уся ця гидота легко могла зачерпнутися у них. Доводилося пересуватися гузьком. Причому, для того, аби зробити кожен наступний крок, необхідно було злегка піднятися, і тоді моя спина дуже неприємно ляпалася об стелю, обліплену мокрою пліснявою. Згодом, коли я вже звідти вийшла, одяг на спині і рукавах був мокрий і дуже брудний.
Ось загальна схема тої частини колектора, яку мені вдалося дослідити:



Як бачимо, реальність практично не збіглася із нашими очікуваннями. Принаймні хрестоподібного перетину старого та нового колекторів я так і не помітила.
Колектор вулиці Сербської загалом прямий, із невеликим поворотом на захід. Дорогою мені зустрілися дві західні притоки, що являли собою труби дуже невеликого діаметру. Крім того, у колекторі були три колодязі, що закінчувалися глухими люками. Останній, третій люк мав додаткову нижню кришку. Згодом, уже на поверхні, ми порахували, що, дійсно, на Сербській є 3 люки. Останній, той, що найближче до Галицького ринку, промаркований як ГТС, тобто телефонний.



Як вдалося з'ясувати, телефонні люки, на відміну від каналізаційних, усі мають подвійну кришку. Тобто я підлазила саме під нього. Мораль цієї байки така: не завжди маркування на люках  свідчить про те, що знаходиться під ними насправді ;).
Майже одразу за третім люком я натрапила на західну (ліву) притоку у формі яйця. Вона, на диво, була вищою і більшою за основний колектор. Яйце повертало трохи на південь. Зразу за ним я попала у просторий квадратний колодязь, збудований із цегли. На стелі виднівся люк. На підлозі лежала бита цегла, покрита тонким шаром болота. З колодязя сучасна оранжева труба вела до дощоприймача. Туди я уже не лізла. Знадвору було чути розмову якоюсь незнайомою мені іноземною мовою.
На іншій стіні цегляного колодязя був наспіх замурований портал у формі яйця. Зважаючи на паралепіпедальну форму цегли, повністю заткнути нею яйце було трудно, тож все залишили в отакому стані:



На те, що яйце замуроване  недавно, вказував заткнутий в одну із щілин уламок такої тротуарної плитки:



Також зі щілини стирчала якась палка. Можливо, це свідчить про те, що яйце замуровували з тамтої сторони.

Вийнявши шматок плитки і зазирнувши всередину, я побачила отаке:



Цегляний квадратний в профілі простір, якийсь коридорчик направо, а попереду завал із дрібного ґрунту (очевидно, насипався зверху).
Далі досліджувати було нічого, тож я поспішила назад.

Як потім з'ясувалося, Stinger, чекаючи мене, став свідком того, як хтось намагався витягнути з люка нашу шворку ;D

12
Під час крайньої форумної вилазки, що відбулася 30 березня 2019, у одній із потерн Форту Миколаїв було виявлено ось такі графіті:





Потерна знаходиться ось тут:



Так вхід до тунелю було зафіксовано на фото Roy. Ті, хто в середині, - у процсі дослідження напису  :)



Стіни тунелів сформовані з піщаника, тож доволі м'які і  легко піддаються прошкрябуванню навіть з допомогою дерев'яної палички. Саме тому потерни буквально пошрамовані автографами древніх і сучасних "Васьків".
Однак, написи, наведені на фото, мають особливу цінність, бо походять з періоду Першої світової війни. 
Наскільки мені вдалося розгледіти, на стіні вишкрябано наступне:

K.U.K.P.B.N 10 Kn. 53
(курсивом позначено текст, у правильності розшифрування якого я не впевнена)

А тепер гайда розшифровувати!

K.u.k.  (K. und k., kaiserlich und königlich (нім.) імператорський та королівський) – абревіатура, яка використовувалася у назвах державних установ та організацій у Австро-Угорщині в період з 1867 по 1918 рр.
Саме ця абревіатура змусила мене звернути увагу на графіті.

P.B. 10
Сайт http://www.austrianphilately.com/dixnut/dn2.htm подає, що PB означає Pionierbataillon.
Згідно з даними сайту http://www.austro-hungarian-army.co.uk/orbat.htm, десятий піонерський батальйон належав до 48 піхотної бригади, 24 піхотної дивізії, 10 корпусу ландверу, який (корпус) станом на осінь 1914 р. базувався у Перемишлі:



Pionierbataillon – це, фактично, інженерні війська. Тобто іде мова про будівничих цього печерного комплексу.
 
Kn. 53  або Кpn 3 чи Knn(?)
KN 53
Згідно з даними сайту http://www.austrianphilately.com/dixnut/dn2.htm  Kn = Kanone, тобто гармата. Однак, наявність гармат (причому півсотні!!) у інженерному батальйоні мене злегка дивує. Не думаю, що це розшифрування правильне.

Відчитати цей напис можна також як Kpn, хоча із натяжкою. 
Згідно з даними сайту http://www.maparchive.ru/index.php/2011-12-16-14-10-41.html?letter=K   (увага! довго завантажується) Kpn = Kompanien, тобто роти (одна рота позначається як Кр.). Можна припустити,що  іде мова про 3 роту піонерського (інженерного) батальйону, що досить правдоподібно.. Але навіщо автор графіті вжив множинний варіант скорочення ( роти)? Очевидно, вартує ще раз приїхати у цю локацію і уважніше роздивитися текст.

Варіант Knn виглядає більш реалістичним у прочитанні, але, нажаль, ніякого розшифрування такого скорочення я не знайшла.

Крім того, нижче на тому ж фото із потерни, якщо придивитися, видніється ще один, менш чіткий,  підпис, який не вдалося якісно сфотографувати, тож дослідження обов'язково буде продовжене на місцевості! :)





13
Інженерні Споруди / Re: Полтва
« : 23.01.2019 13:52:49 »
Сьогодні спробувала почитати книгу Романа Андріяшика "Полтва" (1969), про яку колись згадував Смайл.



Насамперед, із сумом мушу констатувати, що книжка не про річку Полтву в прямому розумінні, а про непросте становище галицького суспільства міжвоєнного часу. Назва роману є суто символічною. Автор трактує Полтву як алегорію "попсованого життя, підпорядкованого суспільному беззаконню.". Коротше кажучи, річка на своєму початку чиста і, як висловлюється автор, "жива", а потім, у колекторі, у неї зливають нечистоти, від чого вона "вмирає", що має навести читача на певні роздуми про життєвий шлях героїв роману і людей в цілому. Кажуть, авторові закидали критику радянської влади і навіть тривалий час не друкували його творів. Але політичні сюжети у романі нам зараз не цікаві.

Назагал, у тексті слово "Полтва" з'являється лише один (!!!) раз. Ще декілька разів про неї згадано просто як про "річку" або "кАнал" ("каналізацію").

Щоправда, у романі є одна сюжетна ліня, пов'язана з Полтвою. Маленька дівчинка-сирітка Олеся, яка найбільше переживала за те, що річка "вмирає" під землею, падає у каналізаційний люк, який прибиральниця Оперного театру відчинила для того, щоб зсипати туди сміття. Прибиральниця на мить відвернулася, і в той момент дівчинка стрибнула вниз. І пропала. Принаймні про віднайдення її бездиханного тільця десь в районі Торф'яної згадок у книзі немає. Після цього опікунка дівчинки регулярно залишала на каналізаційних люках кетяги калини.
Чому було дитині стрибати в люк, якщо раніше вона не виявляла ані суїцидальних схильностей, ані розумової відсталості? Невідомо. Чому Марта залишала для неї виключно калину, а не, наприклад, троянди, ромашки чи що-небудь інше? Також неясно. Можливо, у всьому цьому є якийсь глибокий символізм, але, водночас, ні краплі логіки...

Привертає увагу хіба що згадка про вкидання побутових відходів у каналізацію. Здається, така практика дійсно існувала, але особисто мені важко собі уявити, щоб львівські прибиральниці були аж такі суворі, щоб самостійно щодня двигати чавунні люки. Що ж, думаю, варто при нагоді докладніше вивчити цю тему.

Ще декілька слів про обкладинку. Скоріш за все, в образі дівчини художник хотів зобразити Полтву, що проламує склепіння, у якому її ув'язнли. Коло її ніг сидить лев, який натякає особливо недогадливим громадянам, про яке місто йде мова. Під ногами у Полтви росте всяческа ботва, що, вочевидь, символізує її плодовитість.
Сама кобіта відксерена з оцієї статуї: https://ru.m.wikipedia.org/wiki/Спящая_Ариадна



Припускаю, що художнгик не мав наміру порівнювати Полтву з Аріадною, а використав першу-ліпшу античну дівицю, зображену у підходящій позі ;D.






14
Не встигли ми. Треба було дослідити ту тему років 20 назад.  :'(

15
Щодо місця, де євреї набирали воду.
Згідно зі спогадами Ігнаци Хіґера, ("Світ у темряві", частина 3, розділ 1) на початку червня 1943 р. євреї отримували питну воду від каналяжів, які приносили її ззовні разом із їжею. Однак, останнім було фізично важко носити зі собою стільки вантажу, тож згодом вони навчили євреїв  ходити по воду під фонтан Нептуна на пл. Ринок, де знаходилася тріснута водопровідна труба. Ця дорога була досить складною: вона проходила яйцем, що відгалжувалося від колектору пл. Осьмомисла і мало висоту 70 см та ширину 40 см. Хіґер жалівся, що, повторюючи кожен день цей шлях по воду, він протер до дірок сорочку на ліктях. При цьому чайник з водою потрібно було тримати в зубах, а повертатися доводилося задки, бо ніяк було розвернутися.
Цей, безумовно, цікавий шлях ми, можливо, ще спробуємо повторити в майбутньому.

Згодом, як згадував Хіґер ("Світ у темряві", частина 3, розділ 1), каналяжі показали євреям простіший спосіб добування питної води: із головного русла Полтви необхідно було піднятися у бічний колектор, де можна було набрати воду із тріснутої водопровідної труби. Локація знаходилася під школою ім. Миколая Рея – сучасна СШ № 58 (вул. Чорновола, 6) навпроти "Форуму":



Одного разу у момент, коли єврей на ім'я Куба піднявся у згаданий колектор, рівень води різко збільшився у зв'язку з раптовою зливою, і Кубу змило хвилею у річку, де він і потонув.

В сухому залишку маємо такі ознаки місця для забру води:
-   Локація під "школою Рея"
-   Відгалуження (бічний колектор) від головного русла
-   Туди потрібно підніматися, отже, колектор на висоті
-   У колекторі має проходити оголена водопровідна труба, яка у 1943 р. була пошкоджена
-   Під час зливи з цього відгалуження має литися потужний струмінь води


Отож, щодо локації.
Як відомо, територія школи № 58 межує з пр. В. Чорновола (тобто з руслом Полтви) на досить великому відрізку. Однак, рахуючи кроки як над землею, так і під землею, вдалося з'ясувати, що безпосередньо під  школою бічних колекторів немає. Найближче бічне відгалуження знаходиться приблизно під цим місцем:



Про цей тунель, власне, і згадував Golem у попередньому повідомленні.

Як видно із фотографій нижче, яйце дійсно знаходиться на певній висоті:





Можливо, вказаний колектор дійсно виводить стоки зі шкільних приміщень або з території школи, але перевірити це можна буде лише у Львівводоканалі.

Водночас, варто зазначити, що дане яйце найбільше підходить під опис Хіґера, оскільки найближче відгалуження нижче по течії, – колектор вул. Під Дубом, – протікає на рівні з головним руслом Полтви (усі його переступали, правда ж?), а наступне яйце вище по течії знаходиться уже приблизно ось тут:



Крім того, усі бічні відгалуження вище по течії розташовані надто високо. Навіть маючи при собі драбинку, я не наважувалася у них залізти: склепіння Полтви заокруглене, тож на певній висоті з'являється велика ймовірність упасти назад. Хіґер ні разу не згадував про те, щоб у євреїв була драбинка, а без неї теоретично доступним є лише тунель, згаданий Golem'ом.

Тепер щодо водопровідної труби.



Як видно на фотграфії вище, вона присутня, однак, на ній не вдалося відшукати слідів пошкодження:



Вона уся - суцільне рівномірне пошкодження ;D

Можна припустити, що за радянського часу її замінили, адже пр. Чорновола ґрунтовно реконструювали, плануючи зробити там новий центр Львова і нову площу Центральну з адміністративними будівлями.
Уважно придивившись до фото нижче, можна побачити, що стінки труби нещільно прилягають до стін колектора, що, в принципі, допускає заміну.



На дні яйця під трубою було виявлено ось таку керамічну кришку:





Точно продатувати її, скоріш за все, не вийде, але я спитаю знайомих археологів.

І, нарешті, поведінка під час дощу
Я помітила, що, коли Golem звернув увагу на це відгалуження, і ми вперше туди піднялися, у яйці було волого, але води на дні не спостерігалося. Коли ж ми зі Stinger'ом вдруге туди прийшли,  на вулиці падав і одразу топився лапатий сніг. У той вечір  дном яйця тік тоненький струмочок води. Можна припустити, що під час зливи потік у цьому відгалуженні може бути досить сильним.

Крім того, варто звенути увагу на те, що декілька метрів вище по течії від нашого тунелю є слід від ще одного замурованого яйця:



Надіймося, що "єврейська криниця" знаходилася у описаному Golem'ом тунелі, а не за цією цегляною стіною.


16
Можливо Ви ще знаєте як знайти Ю-88 коло Яйка? Плануємо 2019року йти його туди шукати. Використати Дрон шоб захопити більшу площу

Можна принагідно подивитися, як поживає вузькоколійка в Міндунку Бескидському. Там мав би бути невеликий діючий відрізок:


Там колись було дуже цікаво:
http://infojd.ru/13/mindunok-besk.html

17
У середу, 5 грудня була запланована чергова туристична вилазка до Полтви. Користуючись цією нагодою, я вирішила локалізувати вхід у колектор вул. Валової. Для цього було закинуто шнурок довжиною приблизно 8 м у ось цей люк:



Уже під землею виявилося, що мій шнурок стирчить зі стелі колектора у дуже характерному місці.



Якість фото не дуже хороша, але можна чітко бачити, що зразу коло люка маємо у кам'яному склепінні колектора велику трикутну вставку із червоної цегли.
Для ясності я виділила цей трикутник і абияк домалювала його у фотошопі. Не помилитеся, одним словом  :)



За 70 кроків від цього місця вверх по течії знаходиться велике ходибельне яйце, вимощене мімімішною дрібненькою бруківочкою.



Якщо рахувати від входу, це друге яйце, яке потрібно переступати, ідучи по бортику. Перше таке яйце, нагадаю, знаходиться зразу коло входу.
Жодних сумнівів, це саме Валова.
Порахувавши кроки як на землі, так і під землею, я вияснила, що колектор Валової впадає в основне русло під  газоном, що знаходиться під правою рукою Адама Міцкевича. На карті це мало би виглядати приблизно так:



Нагадаю, через яйце під Валовою євреї заходили до своєї схованки під пл. Соборною коло церкви Андрія, де просиділи цілий рік. Як бачимо, є нагода відтворити їхній шлях  :D

18
У суботу, 24 листопада, під покровом ночі два запеклі полтвоходці та юдаїсти,   Stinger і ЗеленаМиша, спустилися у Полтву для продовження своїх польових досліджень.
Під час попередніх, екскурсійних вилазок ми уважно розглядали праві притоки Полтви в районі ринку "Добробут" і пл. Ярослава Осьмомисла, надіючись відшукати схованку під вулицями Цибульною та Божничою (див. таблицю двома постами вище).
На жаль, тут нас чекало розчарування. Згідно зі спогадами Іґнаци Хіґера, вхід до колектора вул. Божничої знаходився вище по течії від мостика і нижче від яйця під пл. Осьмомисла. Однак, ходибельних приток на цьому відрізку виявлено не було. При цьому, вдалося зафіксувати щонайменше три замуровані колектори у місці повороту Полтви, декілька метрів перед колектором пл. Осьмомисла.

Цей тунель на фото, можливо, був замурований ще до війни якісною польською цеглою:


Ця заглушка, навпаки, скоріш за все, радянська: якісної цегли за довоєнними технологіями вже не було, тож кладку нашвидкуруч замазали цементом, щоб не розвалилася під дією вологи.


В отворі, що лишився на місці одного такого замурованого колектора, чітко видніються шматки радянської цегли:


Причина такого стану справ очевидна: після Другої світової війни відбулося радикальне перепланування вул. Чорновола, і значна частина будівель була знесена. Колектори, що їх обслуговували, вочевидь, замурували. Випереджаючи питання, наголошу, що у початковій частині колектора пл. Осьмомисла також немає ходибельних правих приток. Тож, якщо і продовжувати пошуки локації "Цибульна-Божнича", то робити це потрібно на поверхні, спускаючись у каналізаційні люки. Для цього, у свою чергу, потрібно відвідати архів Водоканалу і з'ясувати, де конкретно знаходилася та криївка.

Водночас, дуже перспективним здається дослідження локації під церквою Марії Сніжної. До неї, гіпотетично, веде колектор (яйце) під пл. Осьмомисла. Ми вже давно хотіли туди залізти, але не було як: сам колектор знаходиться на метровій висоті від бортика, і з нього без упину тече вода.
Отож, для потреб вітчизняної юдаїстики було сконструйовано отаку драбинку:


Завдяки їй вдалося без суттєвих проблем залізти в колектор, тож ми радісно взялися його досліджувати. Ось перше, що вдалося побачиии: краєвид на Полтву із висоти кривуватого яйця:


Дорогою нам час від часу закладало вуха від оглушливого грюкоту люка, на який наїхала машина. Що не кажіть, а у таких вузьких яйцях подібні звуки лунають особливо різко.

Далі на нашому шляху трапився ось такий цікавий трійник:


Цілком може бути, що це місце знаходиться отут:


Ми пішли центральним тунелем. Він, мушу сказати, після трійника суттєво знижувався і став таким:


Все ж, ходіння по яйцях – справа монотонна. Якби не рахувати кроки, взагалі заснути можна. Ідеш собі такий, дрімаєш – і тут ТРУБА!!


Очевидно, робітники, які наводили "пакращення" у якомусь будинку, перестаралися і запхнули нову трубу у старий канал по самі помідори. Треба буде навідатися туди з ножовкою, а то непорядок якийсь. Фу!

Далі, на 300-ому кроці, якщо рахувати від русла Полтви, нам стрінувся каналізаційний колодязь. Звісно, на шляху від головного русла їх чимало мелькало у нас над головами, але цей був єдиний зі скобами, що починалися від самого низу яйця. Я спробувала в нього піднятися. На жаль, нагорі мене чекав суцільний "новодєл": бетонне кільце, у яке сходилися дві пластикові оранжеві труби невеликого діаметру, абсолютно сухі.  Під вагою ґрунту їх уже встигло злегка поплющити. Навіть під загрозою смерті я навряд чи змогла б туди увіпхнутися. Усе це господарство було прикрите люком. Ознак автомобільного руху нагорі не спостерігалося. Але навіть попри це, підняти кришку було неможливо: вона виявилася прикручена болтом до основи. Збоку на кришці люка була ідеально кругла дірка діаметром з палець. Крізь неї мені, на жаль, вдалося розгледіти тільки вуличний ліхар. Стандартний підвісний квадратний натрієвий ліхтар, яким освітлюються усі, усі, Карле!! довколишні вулиці. Жодних додаткових орієнтирів побачити не вдалося.
Потім, уже назовні, ми пробували локалізувати цей люк. Поки без результату. 300-ий крок приходиться орієнтовно навпроти готелю "Наталія-18", але люків з одною круглою діркою там не видно.

На 347-ому кроці нам трапилася вельми цікава і варта уваги локація.
Ось як вона виглядає збоку, з яйця:


А ось вид знизу вгору:


Отож, ми маємо трубу невеликого діаметру, яка знаходиться на висоті. Висоту ми не міряли, бо троха на голову капало ;D, але так "на око" 3 метри можуть бути. Ніби сходиться з описами Іґнаци Хіґера.
Якщо уважно-уважно придивитися до першого фото, то можна побачити тлінні залишки скоб, на які поналипало щось гидке. Ці скоби знаходяться … на протилежній від труби стіні, тобто справа. Як технічно можна по цих скобах залізти в трубу – загадка.
Уся ця мізансцена знаходиться (як видно з першого фото) у місці, де колектор досить різко повертає вправо, а, отже, цілком може бути, що ця локація розташована ось тут:


А якщо так, то це саме той хід, яким євреї залазили під церкву Марії Сніжної.
З труби, як видно, постійно лився сильний потік води, а що полтв'яний душ не входив у наші плани ;D, ми вирішили завершити вилазку і вдома все добре обмізкувати.

Отож, браття і сестри, підсумовуємо.
1.   Треба придумати спосіб локалізувати на місцевості люк, під який я підлазила. Це, в свою чергу, допоможе зрозуміти, де географічно знаходиться ота локація з "душем".  Stinger має відеокамеру-зонд для діагностики автомобільних двигунів. Вона легко конектиться з телефоном і може бути помічною.  Спробуємо застосувати її наступного разу.
2.   Думаю, доречно було б прийти у це місце з сильними та мужніми друзями ;) десь посеред ночі, годинка 3-4. Може, якраз "душ" трохи угомониться та ослабне. До речі, Іґнаци Хіґер писав, що водоканалівці заводили євреїв під Марію Сніжну  якраз вночі. Можливо, саме тому. Хоча,  Stinger переконаний, що наплив води там постійний. Буде сумно, якщо ця думка підтвердиться.
3.   Мабуть, треба зробити ще один сегмент до нашої драбини. Взяти з собою шуруповерт і металеві кутники і вже на місці, коло "душу" зібрати цю конструкцію та вилізти нагору, до труби.

Є також альтернативний варіант: проводити пошуки на поверхні. На фотографії нижче маємо люк  і дощоприймач зразу коло церкви Марії Сніжної. Згідно з описами, це мала б бути саме та локація, де переховувалися євреї. Нагадаю, зі схованки вони чули молитви вірян і чули, як під час служби Божої діти збирали квітки на травнику. На фото газон знаходиться зразу справа. Більше таких локацій поруч із церквою немає.


Ось де це місце докладно розташоване:


Люк бетонний, але хитається. Єдина проблема – все це знаходиться на добре освітленій площі зразу перед чиїмсь вікном.
Тут, однак, треба підкреслити, що у спогадах Хіґера особливо докладно описана  дорога до локації, а не сама локація. Тож на 100% переконатися, що це саме та каналізаційна труба, яку ми шукаємо, можна буде лише добравшись до неї від головного русла Полтви. А, залізши зверху, ми побачимо абсолютно типову інженерну конструкцію, зв'язок якої з євреями буде дуже важко довести.

19
Дослідження євреїв у Полтві продовжуються!
Однак, перш, ніж описувати деталі нашої зі Stinger суботньої вилазки у Полтву, вважаю доречним коротко викласти усю історію 14-місячного перебування євреїв у львівській каналізації. Цей пост допоможе зорієнтуватися, що уже досліджено і що ще потребує вивчення.
У таблиці нижче поданий короткий конспект спогадів Іґнаци Хіґера, учасника та головного ініціатора втечі до Полтви.
Зеленим кольором позначені досліджені локації, докладно описані у попередніх повідомленнях цієї теми.
Наперед вибачте за кострубатість таблиці. Надіюся, на її інформативність це не вплине.
 





20
Молодці, так тримати! Дуже гарні дослідження. Це ж історія Львова, наша історія, яка раніше не досліджувалась чи замовчувалась.
Якщо потрібна допомога - залюбки долучусь, тільки кличте.

P.S. поділіться посиланням на ресурс з книгою, чи аудіокнигою польською


Я закинула аудіокнижку на свій гугл диск. Якщо виникнуть проблеми з доступом до неї, пишіть, виправлю. 
https://drive.google.com/drive/folders/1i_je5blk9OHb06pBPMyMnXiuLY-JFZUC?usp=sharing

Спогади дуже цікаві, там, окрім підземного життя євреїв,  добре описаний побут львів'ян в час "перших совєтів" і під нацистською владою.

Сторінок: 1 2 »