Topics

Цікаве відео розміром 380 МВ. В кого безлімітка скачайте і подивіться.
Ссилка на торент.


http://rapidshare.com/files/190558513/Iskateli_-_Sem_bunkerov_Stalina__2008__SatRip__pslan.kiev.ua_.torrent

ТЕХНІЧНІ СТАРИНКИПО ПЕРЕДНИКИ ВОДОПРОВОДУ
"Якщо захочеш ко¬лодязь мати – треба дивитися, щоб такова вода була зверху або неглибоко під землею, і для цього у слекотній час треба копати колодязі, тому що там, де є у цей час вода, її буде багато і ніколи не висохне. І тому... хто хоче на пев¬ному місці воду шукати, треба туди вийти перед виходом сонця, і лягти на землю, покласти під¬боріддя на землю, та ди¬витися проти сонця; іде побачить імлу, що з землі виходить,! мерехтить пе¬ред очима... хоча б там і було сухе місце – це означає, що там неглибоко с вода; а якщо хто хоче знати, багато там чи мало води, хай це зрозуміє, на землю подивившись, тому що земля крейдиста або вапниста небагато. води у собі має, пісок мало з себе води видає, і то несолодкої та мулистої, до того ж глибоко у землі лежачої. Чорна земля не¬багато джерел у собі мас, л'лькисирісті ба гаго, якої напивається з дощів або снігів, але там вода буває доброго смаку.
Піщаниста глина, як і мулиста земля, червоної води у великій кількості' дає, але треба дивитися, щоб ця вода не уходила у кам'яні гори або у щілини; при горах крем'яних води багаті і холодні та здорові бувають. На рівному ж полі вода буває важка, тепла, солона та несмачна, і якщо трапилася солодка або кисла, то знай, що така хоча і єу землі, іде Із гори і там свій початок має; тому на рівному полі, якщо воно знаходиться поміж горами, вода завжди буває солодкою, особливо коли вона знаходиться у тіні (дерев), які дерева є справжніми та нескладними ознаками водного місця; якщо у деякому місці спочатку є калюжа або сира земля, і там би виросла вільха, тополя, тросник, плющ або інша рослина, що любить вологу, і коли яку з тих рослин там знайдеш, тоді на цьому місці копай діл, на три стопи широкий, а глибокий на "п'ять стоп".


ТЕХНІЧНІ СТАРИНКИ
ПОПЕРЕДНИКИ ВОДОПРОВОДУ
(Колодязі стародавнього Львова]
"Якщо захочеш ко¬лодязь мати – треба дивитися, щоб такова вода була зверху або неглибоко під землею, і для цього у слекотній час треба копати колодязі, тому що там, де є у цей час вода, її буде багато і ніколи не висохне. І тому... хто хоче на пев¬ному місці воду шукати, треба туди вийти перед виходом сонця, і лягти на землю, покласти під¬боріддя на землю, та ди¬витися проти сонця; іде побачить імлу, що з землі виходить,! мерехтить пе¬ред очима... хоча б там і було сухе місце – це означає, що там неглибоко с вода; а якщо хто хоче знати, багато там чи мало води, хай це зрозуміє, на землю подивившись, тому що земля крейдиста або вапниста небагато. води у собі має, пісок мало з себе води видає, і то несолодкої та мулистої, до того ж глибоко у землі лежачої. Чорна земля не¬багато джерел у собі мас, л'лькисирісті ба гаго, якої напивається з дощів або снігів, але там вода буває доброго смаку.
Піщаниста глина, як і мулиста земля, червоної води у великій кількості' дає, але треба дивитися, щоб ця вода не уходила у кам'яні гори або у щілини; при горах крем'яних води багаті і холодні та здорові бувають. На рівному ж полі вода буває важка, тепла, солона та несмачна, і якщо трапилася солодка або кисла, то знай, що така хоча і єу землі, іде Із гори і там свій початок має; тому на рівному полі, якщо воно знаходиться поміж горами, вода завжди буває солодкою, особливо коли вона знаходиться у тіні (дерев), які дерева є справжніми та нескладними ознаками водного місця; якщо у деякому місці спочатку є калюжа або сира земля, і там би виросла вільха, тополя, тросник, плющ або інша рослина, що любить вологу, і коли яку з тих рослин там знайдеш, тоді на цьому місці копай діл, на три стопи широкий, а глибокий на "п'ять стоп".
За такими і подібними рецептами, що межують з чаклунством, шукали місця для колодязів наші предки. Адже без колодязів не існував жоден населений пункт, а тим більш великі міста, навіть розташовані на багатій на воду території. Добрим прикладом цього є Львів. Місто виникло у долині, від природи на диво багатою на воду. Сюди стїкалися чис¬ленні потоки і струмки, на схилах навколишніх узгір'їв били джерела. Води було так багато, що одним із перших заходів при закладанні міста було копання ровів для осушення те¬риторії. Пізніше підтоплення пивниць ґрунтовими водами ?стало постійною проблемою для львів'ян. І Ітим не менш води бракувало. З розростанням міста численні потоки, які досить часто визначали напрямок вулиць, забрудню¬валися відходами зі збудованих на їх берегах будинків. Вода у міських ровах теж не відзначалася свіжістю. Потре¬би населення та господарств, що швидкими темпами розвивалися у місті, вимагали додаткових джерел водопостачання, у першу чергу – колодязів.
Криниць, які в архівних джерелах фігурують під назвою гол¬ій, у місті було досить багато, і певний час вони задовольняли потреби Львова у воді. Але мали такі колодязі і свої вади. Насам¬перед це були незручності, пов'язані з черпанням води вручну та з її подальшою доставкою до потрібного місця. Дебет колодязів був явно недостатнім для перенаселеного передмістя, що було особливо відчутно під час пожеж. До того ж якість питної води постійно погіршувалась, в основному через наявність поблизу колодязів великої кількості поховань.
Усі зазначені фактори вплинули нате, що Львів вже на почат¬ку XV століття мав свій водопровід, який постачав до міста воду з навколишніх джерел. Однак водопроводом користатися могли переважно мешканці укріпленого середмістя, і то з певними обмеженнями, а на додаток –за платню. Тому з появою водо¬проводу копані криниці не зникають, а у передмістях вони ще довго залишаються головними джерелами водопостачання.
Наявність криниць допомогла львів'янам пережити не одну облогу. Так, у 1648 році, коли козаки Богдана Хмельницького взяли місто в облогу і, за вказівками передмїщан, перерізали водопровідні труби, – криниці залишилися єдиним джерелом води для обложених. Захисники Високого замку, розташованого на горі, тільки з криниці могли поповнювати запаси води, що негативно впливало на їх обороноздатність.
З подальшим розвитком міста, особливо після ліквідації фортифікацій та поліпшення водопостачання, криниці в його центральній частині зникають. Зараз колодязі ще можна зу¬стріти тльки на околицях Львова.
Однак не всім відомо, що одна із середньовічних криниць існує і донині, до того ж її історія надзвичайно цікава. Виникла вона на місці, де був похований св. ЯнізДуклі(беатифікований у 1733 р., канонізований у 1997 р.). Цей монах-бернардинець ще за життя прославився побожним життям і даром пророцтва, а після смерті у 1484 році його могила поступово стає місцем паломництва. У 1520 році його тлінні останки вирішили пере¬нести до костелу Бернардиніе із прилягаючого до монастиря цвинтаря. Коли могилу розрили, із землі виступило настільки багато води, що на цьому місці спорудили криницю, спочатку дерев'яну, а у 1748-1755 роках – кам'яну. Над криницею збу¬дували ротонду (вона збереглася до наших днів), що складається з чотирьох стовпів, які підтримують купол, завершений статуєю св. Яна з Дуклі. Вода з цієї'криниці славилась своїми лікувальни¬ми властивостями. Про це свідчили написи у середині ротонди, що у віршах прославляли чудеса святого. Фреска на склепінні зображувала труну св. Яна, яку несуть на небо ангели.
Зараз ця старовинна фреска – на межі знищення, з віршів не можна прочитати ані слова; статуя на куполі втратила по¬золоту. Не функціонує і сама криниця. Однак ротонда існує, і чекає на своїх реставраторів, які повернуть їй первісний вигляд та оздоблення. А, може, і криниця ?– остання із се¬редньовічних – знову почне давати життєдайну воду?
Підготував Павло Граннін (Львів)

Світло в архітектурі Львова
"...людина завжди піддається тим кольоровим вогням. Вони чудові. Треба було б поставити пам'ятник тому, хто винайшов неонові лампи. В п'ятнадцять поверхів висотою, з міцного мармуру. Той хлоп дійсно зробив щось з нічого".
Раймонд Чендлер "Молодша сестра"
Світлова архітектура, хоч і вважається порівняно молодою галуззю, своїм корінням сягає сивої давнини. Сакральне значення світла, що прорізає темряву, знайшло своє відображення у звичаї для нічних церемоній оздоблювати будинки лампадами та свічками. Ця традиція була притаманна давнім єгиптянам і грекам. Натомість народи Малої Азії влаштовували ілюмінації на честь своїх володарів; від них цей звичай запозичили римляни. Цивілізація Давнього Риму багато в чому стала підґрунтям культури середньовічної Європи. Це стосується і традиції влаштовувати ілюмінацію будинків з нагоди урочистих подій.


Павло Гранкін
Світло в архітектурі Львова (1900-1939 роки) "...людина завжди піддається тим кольоровим вогням. Вони чудові. Треба було б поставити пам'ятник тому, хто винайшов неонові лампи. В п'ятнадцять поверхів висотою, з міцного мармуру. Той хлоп дійсно зробив щось з нічого".
Раймонд Чендлер "Молодша сестра"
Світлова архітектура, хоч і вважається порівняно молодою галуззю, своїм корінням сягає сивої давнини. Сакральне значення світла, що прорізає темряву, знайшло своє відображення у звичаї для нічних церемоній оздоблювати будинки лампадами та свічками. Ця традиція була притаманна давнім єгиптянам і грекам. Натомість народи Малої Азії влаштовували ілюмінації на честь своїх володарів; від них цей звичай запозичили римляни. Цивілізація Давнього Риму багато в чому стала підґрунтям культури середньовічної Європи. Це стосується і традиції влаштовувати ілюмінацію будинків з нагоди урочистих подій.
Особливий розквіт мистецтва ілюмінації припадає на Х/ІІ-ХVIIІ століття — епоху бароко. її влаштуванню й оформленню радо віддавалися і архітектори, і художники. Вогнями прикрашалися не тільки громадські споруди та приватні будинки; для влаштування ілюмінацій та феєрверків спеціально зводилися тимчасові споруди: тріумфальні брами, портики, галереї тощо, прикрашені живописом та скульптурою у відповідності до складних іконографічних програм. Все це доповнювалося театра¬лізованими дійствами, співом і музикою.
У Львові феєрії почали провадити від кінця XVI сто¬річчя. Ці видовища стали настільки популярними, що влаштування "вогняних дійств" стало однією з навчальних дисциплін університету. На підставі тогочасних лекцій у 1747 році була видана книга. Свідками давніх ілюмінацій залишаються ажурні кам'яні ліхтарі на церкві св. Юра, призначені для "штучних вогнів". Цікаво, що їх встановлення було обумовлено вже у контракті на побудову храму (XV ст.).
Ілюмінації практикувалися у Львові і протягом усьо¬го XIX століття. Особливо пишними були дійства, що влаштовувалися з нагоди приїзду імператора Франца Йосифа І. Тоді навіть парки сяяли "тисячами лампад, ' транспарантів і ілюмінованих ламп, являючи захопленим очам справді чаруючу картину". Та поступово цей звичай відмирав. Остаточний кінець йому поклала у 1902 році так звана "карткова ілюмінація": замість освітлення на шиби вікон наклеювали картки з відповідним написом, а дохід від розповсюдження цих наклейок пішов на добро¬чинні цілі.
Занепад звичаю святкових ілюмінацій майже співпа¬дає в часі з появою у Львові електричного освітлення, якому судилося повністю змінити обличчя міста. Від початку 1910-х років на фасадах кам'яниць центральної частини Львова з'являються перші світлові електричні реклами. Піонерами їх впровадження були, як не дивно, не багаті власники великих магазинів або ресторанів, а власники кінотеатрів. Мистецтву кінематографу доводи¬лося виборювати собі право на існування, а для цього використовувати в першу чергу найкращі досягнення технічного прогресу. І ось на противагу бляшаним виві¬скам, що заполонили львівські вулиці, над кінотеатрами заясніли електричні реклами. їх форма і розміри були різноманітними — від "метрових літер" на фасаді сінема¬тографу Corso (зараз кінотеатр ім. Т. Шевченка) до напису висотою всього 20 см на вивісці сінематографу "Фрашка" (зараз "Київ"). Остання включала ще й "електричний калейдоскоп". Він був на той час "останнім винаходом електротехнічної науки в її практичному застосуванні; в цьому калейдоскопі з'являються автоматично розмаїті світлові геометричні фігури, дуже приємні для ока, зміна тих фігур, як і все функціонування калейдоскопу відбувається спокійно і нічим не разить ока та не шко¬дить зорові". Вищенаведена цитата взята зі скарги на рішення магістрату (1913 р.) про усунення цієї реклами — такі новинки, як бачимо, не всім були до вподоби. Консервативно налаштовані представники "високого" мистецтва пропагували традиційні металеві фігурні вивіски, з умовою їх.художнього виконання — отож ка¬лейдоскоп таки зняли із сінематографа "Фрашка". Однак світлова реклама знаходила і своїх прихильників. Наступну електричну вивіску запроектував Альфред Захарієвич, один із найвидатніших архітекторів тогочасного Львова. Традиційнішим був проект вивіски аптеки М. Еттінгера, який виконав головний теоретик львівської секції Маріан Ольшевський: металева фігура ангела, що тримав у руках вітражну лампу. Зрештою, так звані рекламні вітражі й травлені шиби можна розглядати як своєрідні поперед¬ники світлової реклами: ввечері, освітлені зсередини, вони відігравали саме її роль.
Після Першої світової війни світлова реклама набуває все більшого розповсюдження. Однак цей процес не завжди йшов у парі з поліпшенням естетичних якостей вивісок. А це суперечило новому розумінню естетики міста, яке запанувало у міжвоєнне двадцятиліття.
Основною формою тогочасної електронної реклами були викладені з шалівок написи або скляні скриньки з нанесеними на стінках зображеннями, що підсвічу¬вались ізсередини. Новинкою у 1920-х роках стали рекламні проекційні апарати, які подавали зображення на екрани, змонтовані на ліхтарних стовпах. Своєрід¬ним поєднанням цих двох різновидів стали світлові рекламні тумби, які стали широко застосовуватися від початку 1930-х років. їх архітектурна шата, на відміну від вивісок 1920-х, набуває витонченої форми, і поряд з чисто унітарними елементами включає різноманітні художні деталі: ліхтарі, годинники і навіть скульптури. А доповнювали рекламні написи змінні картини, що про¬ектувалися на скляні стінки тумби, і навіть... фонтани. Деколи такі тумби виконували подвійну функцію — як -місце розміщення реклами й одночасно як вказівники до трамвайних та автобусних зупинок (архітектор Калікст Кжижановський, 1930-ті рр.).
На цей період припадає акція міського будівельного департаменту з усування старих незугарних вивісок і реклам та заміни їх на естетично виконані, створені за єдиною концепцією. На місце мальованих на блясі при¬ходять накладні практичні літери і нове слово тогочасної техніки освітлення — неонові лампи. Останні багато в чому формують вигляд міста 1930-х років.
Неонові лампи у Львові здебільшого були продукцією від Philips — концерну зі світовою славою. Його офіційним представником у Львові було технічне бюро І. Льовіна, що містилося по вулиці Подлєвського (Гребінки) 9.3 ним конкурували проектно-інсталяційні фірми — Е. Аллеша, Людвіка Рауша та інші. До виконання проектів ці фірми залучали провідних львівських архітекторів: Фердинанда Каслера, Зигмунта Шпербера, Тадеуша Врубеля, Калік-ста Кжижановського, Кароля Яна Коцімського, Якуба Менкера. Але найкращим фахівцем з неонових реклам вважався Адам Мар'ян Мацівуєвський (1898-1965) — ав¬тор проектів найскладніших світлових вивісок.
Якості проектів відповідав і рівень виконання. Цікавим свідченням цього є збережена серед архівних документів рекламна листівка фірми Philips із зображенням неонової вивіски.
Те, що він спеціалізувався на ефектних світлових композиціях, не було випадковістю — його творчі інте¬реси були пов'язані насамперед з театром і сценічними ефектами.
У супровідній записці до неї представник варшавсько¬го бюро написав: "Наші конструкції ще ефективніші".
Неонова реклама надавала Львову європейського вигляду, і місто ні в чому не поступалося іншим великим центрам. Своєрідний вплив світлової реклами на міське середовище відзначали вже сучасники: "Як тільки буде збудовано або перероблено кінотеатр в певній частині міста, відразу усі сусідні з ним вуличні вивіски, інтер'єри крамів з содовою водою і реклами перемальовуються в ті самі кольори, дістають такі самі написи і освітлюють¬ся подібним способом". Ця тенденція не обмежувалася тільки кінотеатрами. Не менш інтенсивно на вигляд міста впливали вертикальні вивіски магазинів і ресторанів та величезні рекламні світлові інсталяції на гребенях дахів. За естетичністю такої реклами ретельно пильнував уряд будівельного нагляду магістрату. Слід окремо наголо¬сити, що висока естетичність тогочасної реклами — це в першу чергу заслуга Мар'яна Гелм-Пірго, начальника цього відділу. При кожній оказії усувалися старі дерев'яні портали у старій частині міста, й очам мешканців і го¬стей міста з'являлися укриті під ними старовинні архі¬тектурні деталі. Чари старого Львова підкреслювало виконане наприкінці 1930 року підсвічування ратушної вежі. З використанням різних джерел світла — ламп розжарювання, дугових тощо — було влаштовано під-світку міського театру і будівлі профспілки залізничників (більш відомої львів'янам як "Рокс" — від назви кінотеатру Roxi, який містився там з 1938 р.). Спеціальна підсвітка була виконана для фігури Богоматері на площі Мар'яцькій (нині пл. Міцкевича). Подальшому розвиткові мистецтва неонової реклами та підсвітки архітектурних об'єктів перешкодила Друга світова війна.
Останнє десятиріччя чимось нагадує ситуацію початку століття. "Дике" будівництво і не менш стихійне встановлен¬ня рекламних світлових і несвітлових засобів, естетичний вигляд і розміри котрих не можуть не викликати застере¬ жень — все це вже було. Тож чи не варто звернутися до досвіду 1930-х років і, нарешті, розробити цілісну концепцію, яка б включала обґрунтовані вимоги щодо місця встановлення, розмірів і матеріалу реклами? В цій концепції знайшли б своє місце й ті раціональні положення проектів світлового оформлення міста, що вже давно розроблені. Рис 1. Зразки рекламних світлових тумб. Проекти К. Кжижановського. 1930 р. Рис 2. Неонові реклами:
а) проект А. Мсцівуєвського. 1934 р.
б) прект Я. Менкера. 1934 р.
Рис 3. Рекламна листівка фірми РІііІірз, кінець 20-х років

Рекламні будинки Львова
Реклами у Львові ніколи не бракувало. Починаючи від усної, яка вповні відповідала своєму первісному латинському означенню «reclame», себто «вигукую». «Бобали, бобали!», – галасували єврейки-продавщиці варених бобів, що заміняли тоді соняшникове насіння. «Ганделес, ганделес», – не відставали від них вуличні гендлярі. Бувала й антиреклама. «Не купуйте в мої мами борщ (буряковий квас), бо там щур сі втопіл!» – літав, волаючи, відомий всьому місту «глупий Ясьо». Про це знаю від бабці. «Ножі точу, бритви пр-а-а-влю!», а також «Дуст ДДТ на клопи, таракани, шваби і старі баби» пам'ятаю сам.


Рекламні будинки Львова
Реклами у Львові ніколи не бракувало. Починаючи від усної, яка вповні відповідала своєму первісному латинському означенню «reclame», себто «вигукую». «Бобали, бобали!», – галасували єврейки-продавщиці варених бобів, що заміняли тоді соняшникове насіння. «Ганделес, ганделес», – не відставали від них вуличні гендлярі. Бувала й антиреклама. «Не купуйте в мої мами борщ (буряковий квас), бо там щур сі втопіл!» – літав, волаючи, відомий всьому місту «глупий Ясьо». Про це знаю від бабці. «Ножі точу, бритви пр-а-а-влю!», а також «Дуст ДДТ на клопи, таракани, шваби і старі баби» пам'ятаю сам.
Але попри те була у Львові й потужна рекламна індустрія. Реклама світлова, газетна, вулична, кіно-радіореклама. До знаменитої вежі Бачевського включно. Перформенси рекламної агенції Романа Шухевича та оперета Барнича «Дівча з «Масло союзу» – теж з цієї серії.
В цьому плані Львів йшов у ногу з іншими містами Європи.
Але не знаю, чи деінде, окрім Львова є рекламні будинки. У Львові вони є. Будинок по вулиці Франка 98 збудував для себе 1892 року Берл Нойвонер. Він був власником керамічної фабрики, котра й тепер працює не вулиці Снопківській. Через це фасад будинку Нойвонера навіть трохи надмірно прикрашений цеглою найрізноманітнішої конфігурації. У такий спосіб господар показав можливості свого виробництва, і перетворив житло на виставку досягнень власного господарства. По вулиці Богдана Хмельницького, якраз поруч зі станцією Підзамче, бачимо гарний невеликий будинок у стилі історизму. Його фасад удекорований розписами, рельєфною майолікою. З напису готичним шрифтом, але польською мовою, довідуємося, що цю лялечку побудували для себе архітектори Ян та Кароль Шульци у 1896 році.
Натяк більш, ніж прозорий. Хочете такий самий? Замовляйте!
Які цікаві і гідні наслідування приклади можна інколи знайти у минулому!
Ю.О. та Ю.В.

ПОПЕРЕДНИКИ БАСЕЙНІВ: стави та купальні давнього Львова
АпсезїогБ о! зчгіттіпд рооїз: ропсі$ апсі ЬаЖНои5Є5 ої апсіепі ІУІ? Плавальні басейни у Львові — це надбання XX ст. (доклад¬ніше див. РІ №3' 2004). їх попередим кани були купальні на штучних ставах. Поява цих водоймищ сягає, імовірно, часів заснування міста. Особливо активно їх починають спору¬джувати на численних потоках і потічках, починаючи від XIV ст. Це вважається справою надзвичайно важливою: так, у 1365 р. король Казимир Великий надав Конраду з Прусії за будівництво гребель і дамб право на третину доходів з підміського млина. Така винагорода була цілком обґрунто¬ваною: адже води ставів приводили у рух кола млинів; крім того, там розводили риб. Доходи від промислів, пов'язаних зі ставами, та право власності на ці водойми регулювалися численними договорами та привілеями.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ПОПЕРЕДНИКИ БАСЕЙНІВ: стави та купальні давнього Львова
АпсезїогБ о! зчгіттіпд рооїз: ропсі$ апсі ЬаЖНои5Є5 ої апсіепі ІУІ? Плавальні басейни у Львові — це надбання XX ст. (доклад¬ніше див. РІ №3' 2004). їх попередим кани були купальні на штучних ставах. Поява цих водоймищ сягає, імовірно, часів заснування міста. Особливо активно їх починають спору¬джувати на численних потоках і потічках, починаючи від XIV ст. Це вважається справою надзвичайно важливою: так, у 1365 р. король Казимир Великий надав Конраду з Прусії за будівництво гребель і дамб право на третину доходів з підміського млина. Така винагорода була цілком обґрунто¬ваною: адже води ставів приводили у рух кола млинів; крім того, там розводили риб. Доходи від промислів, пов'язаних зі ставами, та право власності на ці водойми регулювалися численними договорами та привілеями.
На початку XIX ст. розведення риб поступово занепадає; господарська діяльність: вирубування лісів, осушення болот та мочарів тощо — призводить до обміління ставів, зменшен¬ня їх поверхні та до зменшення прибутків від них. Тому для підвищення рентабельності цих водоймищта йдучи назустріч прагненням заможної публіки до комфортного відпочинку, частина власників ставів перетворює їх на платні купальні — заклади з відповідною інфраструктурою: роздягальнями, ресторанами, обслугою, навіть з культурними програмами (якщо вживати сучасну термінологію). Один з перших подібного роду закладів виник на За¬лізній Воді. Тут були купальні, корчма, а у 1819-1824 рр. відбувалися літні вистави німецького театру Ф. Краттера. Групи львів'ян від самого ранку вибиралися у ці околиці, а до міста верталися пізно ввечері. Однак поступово ставок перетворюється на калюжу каламутної води, хоча й надалі зветься "Купальним закладом". Тільки у 1932-1933 рр. на місці цього ставу коштом міста споруджено басейн (зараз "Динамо", вул. В. Стуса б).
У 1844 р. власниця палацу на вулиці Пекарській 50 від¬крила купальню на ставі у палацовому парку. Публіка охоче відвідувала цей заклад; на свята та в неділю тут грав вій¬ськовий оркестр. Для жінок існували купальні на сусідньому Вороблячому ставі у саду монастиря сакраменток; басейн у саду Зооветеринарної академії — тільки жалюгідний за¬лишок цієї водойми, яка простягалася майже до нинішньо¬го педучилища. Однак випадки отруєння риб у цьому ставі милом були причиною заборони доступу до нього світським особам, а купальню було перенесено у 1846 р. на став Шу-мана (на місці буд. №67-91 по вул. К. Левицького). Тут була роздягальня з 20 кабінками, а інструктор навчав відвідува¬чок плаванню. Зимою ж цей став перетворювався на каток Лижвярського товариства.
Так тривало до 1870 р., коли каток Товариства було пере¬несено на Панєнський став (на місці будинків №9а-23 по вул. Вїтовського). Згодом каток на ньому став одним з най-популярнїших місць зимового відпочинку львів'ян. Він був обладнаний теплою роздягальнею з буфетом та електричним
Пелчинський став. Літографія поч. XIX ст.
освітленням; музичний супровід забезпечував військовий оркестр. У1910 р.Лижвярськетовариство переносить свій каток на Пелчинський став. Він простягався від вулиці Болгарської,де донині збереглися залишки його греблі, майже до початку Гвардійської. Цей став існував ще у XVI ст. (як, зрештою, і Панєнський), а свою назву отримав від імені тодішньої влас¬ниці, Єфросинїї Пелки. У 1820 р. за ініціативою генерала Й. К. Фреснеля тут спорудили військову школу плавання, в якій, окрім вояків, навчалися і цивільні особи. У 1843 р. на ставі демонстрували "морську битву", під час якої піхота і кавалерія у повному озброєнні кидалися у воду, у 1845 р. — "битву морських потвор": штучні крокодили, кити і сирени боролися з "неграми" на човнах. Став користувався великою популярністю у львів'ян, особливо у рибалок та... самогуб¬ців. Остаточно Пелчинський став ліквідовано у 1921 р.
Панєнський став свою назву дістав від власниць — ордену домініканок. До них належав і став Полтава при Вулецькій дорозі. Після ліквідації монастиря він декілька разів змі¬нював власників. Один з них, Г. Бачинський, збудував там купальню. Після цього власником ставу був письменник Зигмунт Качковський. Він відпродав став Й.Дльснеру, власнику Європейського готелю. Останній збудував там нові роздя¬гальні, кегельбан та організував омнібусне сполучення у літній сезон між своїми готелями та купальнями. Пізніше власником закладу стала Маріонова, за часів якої купальні дістали назву "Світязь".
Неподалік ставу Маріонової був ще один, — "Морське Око". Однак він не становив поважної конкуренції для "Світязя", так само, як і дешеві купальні на ставі Собка (у районі сучасних вулиць Романицького та Кастелівка). Не відзна¬чалися високим класом і інші купальні, що виникли напри¬кінці ХІХ-ХХст.: став Кляйна на Погулянці або Димета на Замарстинові, Винятком стала купальня "Зелене око"; стави у цьому місці (вул. Кримська) існують і досі.
Більшості зі згаданих ставів сьогодні не існує. Вони стали жертвою розширення міста, хоча ще автор першого плану розвиткуЛьвова Ігнаци Дрекслер підкреслював важливість відкритих водоймищ для позбавленого великої ріки міста. Однак львівський депіиїїосї [дух місця - ред.] не дав забути про справи, які віками служили купальнями для мешканців міста: поряд з переоблаштованими на басейни колишніми ставами можна згадати хоча би про критий басейн "Динамо" на місці Пелчинського ставу. П. Гранкін

Перші нівелірні пункти Львова
Видатний львівський учений – астроном, геодезист, метеоролог, педагог і організатор науки і освіти, член Краківської академії наук і ремесел Домінік Зброжек увійшов в історію геодезії і Львівської політехніки як перший завідувач найстарішої в Україні кафедри геодезії і сферичної астрономії.
Домінік Зброжек народився 1 серпня 1832 р. в Самборі в родині ткача Матєя Зброжека гербу Порай і Барбари, уродженої Вілк. Загальну освіту одержав у народній школі і гімназії Самбора. Батьки мріяли, щоб син обрав духовну кар'єру, тому після закінчення гімназії його повезли до Львова, де він у 1849/50 р. навчався в академічній гімназії на філософських курсах. Однак зрозумівши, що духовна кар'єра не для нього, Зброжек вирішив одержати освіту в Технічній академії (ТА) у Львові (з 1877 р. – Вища політехнічна школа, з 1921 р. – Львівська політехніка, з 1939 р. – Львівський політехнічний інститут, з 1993 р. – Державний університет ,,Львівська політехніка", а з 2000 р. – Національний університет ,,Львівська політехніка"). Але маючи недостатню підготовку, він у 1850/51 навчальному році вчився на річних підготовчих курсах до ТА. Батько не підтримав зміну майбутнього фаху сином, тому відмовився, а фактично й не міг допомагати йому матеріально. Зброжек був змушений одночасно з навчанням працювати вчителем у закладі М?рія. У 1851 р. він вступає до ТА. Серед предметів, які там викладались, йому особливо подобались практична геометрія (геодезія), математика та фізика. Бажаючи одержати більш фундаментальні знання з цих предметів, Зброжек їде до Відня, де в той час практичну геометрію викладав славнозвісний фізик, астроном і геодезист Крістіан Доплер (*1803-†1853). Прибувши у другій пол. 1853 р. у Відень Зброжек довідався, що К. Доплер нещодавно (17 березня) помер, але, не зважаючи на цю сумну звістку, він у 1853/54 навчальному році закінчує у віденській ВПШ третій курс. Однак складне матеріальне становище змушує його після закінчення курсу залишити Відень і повернутися до Львова, зайнятися приватною педагогічною практикою і одночасно готуватися до іспитів за академію екстерном.


Перші нівелірні пункти Львова
(до ювілею Домініка Зброжека)
Видатний львівський учений – астроном, геодезист, метеоролог, педагог і організатор науки і освіти, член Краківської академії наук і ремесел Домінік Зброжек увійшов в історію геодезії і Львівської політехніки як перший завідувач найстарішої в Україні кафедри геодезії і сферичної астрономії.
Домінік Зброжек народився 1 серпня 1832 р. в Самборі в родині ткача Матєя Зброжека гербу Порай і Барбари, уродженої Вілк. Загальну освіту одержав у народній школі і гімназії Самбора. Батьки мріяли, щоб син обрав духовну кар'єру, тому після закінчення гімназії його повезли до Львова, де він у 1849/50 р. навчався в академічній гімназії на філософських курсах. Однак зрозумівши, що духовна кар'єра не для нього, Зброжек вирішив одержати освіту в Технічній академії (ТА) у Львові (з 1877 р. – Вища політехнічна школа, з 1921 р. – Львівська політехніка, з 1939 р. – Львівський політехнічний інститут, з 1993 р. – Державний університет ,,Львівська політехніка", а з 2000 р. – Національний університет ,,Львівська політехніка"). Але маючи недостатню підготовку, він у 1850/51 навчальному році вчився на річних підготовчих курсах до ТА. Батько не підтримав зміну майбутнього фаху сином, тому відмовився, а фактично й не міг допомагати йому матеріально. Зброжек був змушений одночасно з навчанням працювати вчителем у закладі М?рія. У 1851 р. він вступає до ТА. Серед предметів, які там викладались, йому особливо подобались практична геометрія (геодезія), математика та фізика. Бажаючи одержати більш фундаментальні знання з цих предметів, Зброжек їде до Відня, де в той час практичну геометрію викладав славнозвісний фізик, астроном і геодезист Крістіан Доплер (*1803-†1853). Прибувши у другій пол. 1853 р. у Відень Зброжек довідався, що К. Доплер нещодавно (17 березня) помер, але, не зважаючи на цю сумну звістку, він у 1853/54 навчальному році закінчує у віденській ВПШ третій курс. Однак складне матеріальне становище змушує його після закінчення курсу залишити Відень і повернутися до Львова, зайнятися приватною педагогічною практикою і одночасно готуватися до іспитів за академію екстерном.
Закінчивши навчання, він у 1860-1861 рр. бере участь у нівелюванні в Моравії і Силезії під керівництвом К. Коржістки, який тоді вивчав орографічні особливості гірських територій імперії і з цією метою у 1860 р. відвідав також Карпати в Галичині. Після закінчення нівелірних робіт Зброжек у 1862 р. виконує астрономічні і метеорологічні спостереження під керівництвом К. Єлінека, а з листопада 1864 р. працює приватним асистентом у професора математики Йоганна Лібляйна (*1834-†1881).
Кафедра геодезії Львіської Політехніки була заснована 18 червня 1871 р., а 16 липня того ж року її завідувачеві доценту Д. Зброжеку було присвоєно звання професора. З ЧВТУ його офіційно звільнили тільки у вересні 1871 р.
Перед завідувачем кафедри стояли складні проблеми. Основні з них: нестача навчальної літератури, геодезичних та астрономічних приладів, приміщень (академія тоді знаходилась у будинку на розі теперішніх вулиць Вірменської і Театральної) і відсутність астрономічної обсерваторії. Все це впливало і на розвиток наукових досліджень.
У наступному році кафедра одержала дотацію (350 злотих) для придбання геодезичних приладів. А коли 12 березня 1873 р. було прийнято ,,височайше" рішення про будівництво нового корпусу академії, то там з ініціативи Зброжека було передбачено і будівництво астрономічної обсерваторії. Для неї у 1874-1877 рр. було побудовано два бетонні стовпи висотою 30 метрів кожний, ізольовані від інших частин будинку. Один стовп був призначений для екваторіального кола, другий – для рефрактора з паралактичною установкою. Через фінансові труднощі придбали лише астрономічний універсальний прилад фірми ,,T. Ertel & Sohn" (Мюнхен, Баварія), два маятникових годинники Шорта, декілька хронометрів, хронограф і декілька менших приладів. Деякі з цих приладів і досі є на геодезії, кафедрі вищої геодезії і астрономії та в музеї Національного університету ,,Львівська політехніка". Правда, у 1882 і 1883 рр. Міністерство культів і освіти виділило ще 1700 злотих для придбання нових приладів для обсерваторії. Велику допомогу в придбанні приладів надала кафедрі і Міжнародна федерація геодезистів (International Federation Surveyors), заснована у 1878 р. Про проблеми ТА говорилося і на зустрічі Колегії професорів з імператором Австро-Угорщини Францом Йозефом І., який 13 вересня 1880 р. оглянув новозбудований корпус. Доречі, тоді імператор подарував ТА свій портрет роботи польського художника Францішека Крудовского (*1860-†1945) та замовив для актової зали ТА 11 картин – алегорій, що ілюструють розвиток людства, у видатного польського художника чеського походження Яна Матейки (*1838-†1893), робота над якими була закінчена у 1892 р.
19 лютого 1873 р. з ініціативи вчених ТА і Львівського університету у приміщенні актового залу міської ратуші відбулося урочисте засідання, присвячене 400-річчю з дня народження геніального польського астронома Миколая Коперніка (*1473-†1543). Відкрив засідання доповіддю про життя М. Коперніка ректор університету професор Антоні Малецкі (*1821-†1913). Доповідь про наукову діяльність вченого виголосив професор Д. Зброжек. У кінці засідання всім присутнім була роздана латинська ода на честь Коперніка, написана професором університету Я. Вробелем.
8 жовтня 1877 р. ТА перейменували на ВПШ. В цей час завдяки Зброжеку почали працювати астрономічна обсерваторія школи – друга в історії Львова і єдина у ХІХ ст. на заході України, а у 1878 р. і метеорологічна станція 2-го розряду. Доцільно згадати, що перша астрономічна обсерваторія у Львові була заснована ще у 1769 р. за ініціативою ректора Академії Львівської (або Єзуїтської) Домініка Зеленки астрономами Лудвіком Гошовскім (*1732-†1802) і Себастяном Алойзи Сєраковскім (*1743-†1824) і знаходилась в башті коло костелу єзуїтів на площі Івана Підкови (однак вже в ХІХ ст. відомості про неї відсутні). Цікаво, що в цій обсерваторії у 1776 р. визначили широту і довготу Львова відомі австрійські астрономи і геодезисти Йозеф Ксавер Лісґаніґ (*1719-†1799) і Франц Ксавер фон Цах (*1754-†1832). У 1880-1888 рр. кафедрою була створена перша нівелірна мережа Львова, що складалася з 18 реперів, висоти яких були одержані з помилкою 1, 2 мм на 1 км ходу, причому професор Зброжек проклав прямий хід, а асистент Відт зворотний хід, а дослідженням приладів займалися колишній асистент Р. Дзєсьлевскі та студент, а згодом асистент, К. Скровачевскі. Відомо, що мережа використовувалась для будівництва першої львівської каналізації, тому що державна мережа точного нівелювання в Галичині була створена ВГІ у Відні лише у період з 1888 по 1892 рр. Для закладки реперів застосовували спеціальні марки, що їх вперше використали у Саксонії в 70-х рр. ХІХ ст. Відлік висот створеної мережі вівся від репера, що знаходився в стіні головного корпусу ВПШ. Його висота була визначена ймовірно у 1883 р. за допомогою барометричного нівелювання від рівня Адріатичного моря у присутності висококваліфікованої міжнародної комісії на чолі з відомим австрійським військовим геодезистом і картографом, членом Європейської комісії з градусних вимірів і колишнім начальником Військово-географічного інституту (ВГІ) у Відні (Австро-Угорщина) фельдмаршалом-поручником Авґустом фон Фліґели (*1811-†1879), уродженцем недалекого від Львова містечка Янів-Любельскі в Галичині (нині Люблінське воєводство, Польща). Доречі, іменем А. Фліґели названо найпівнічнішу точку Російської Федерації, Європи та Євразії – мис на острові Рудольфа в архипелазі Земля Франца – Йосипа (Північний Льодовитий океан). У складі комісії також були професор астрономії і вищої математики Ягеллонського університету і директор обсерваторії у Кракові Міхал Францішек Карліньскі (*1830-†1906), професор вищої геодезії Віденської політехніки д-р Йозеф Філліп Герр (*1819-†1884) та президент Австро-Угорської комісії з градусних вимірів полковник Йоганн фон Ґанагль (*1817-†1879), також колишній начальник ВГІ у Відні.
У липні 1991 р. автором здійснено пошук стінних марок, закладених Зброжеком. Виявилося, що вони збереглися на будівлях головного корпусу Національного університету ,,Львівська політехніка", середньої школи № 35, костьолу Марії Сніжної, церков Св. Андрія і Св. Миколая, решта ймовірно знаходиться під штукатуркою будівель або знищена. Такого ж типу марка була знайдена на головних воротах Личаківського цвинтаря, що свідчить про прокладку в подальшому нових нівелірних ходів у зв'язку з будівництвом міської каналізації.
Виконувана робота вимагала вирішення ряду наукових проблем. У 1884 р. у Львові Зброжек друкує роботу ,,O libeli i osi kolimacyjnej" (,,Про рівень і колімаційну вісь"), де вирішено питання про одну з перевірок нівеліра. У цьому ж році у Кракові виходить його визначна праця ,,Zastosowanie wyznacznikow w teorji najmniejszych kwadratow" (,,Застосування визначників в теорії найменших квадратів"), де запропоновано новий метод вирівнювання створеної мережі. Крім того, у ,,Czasopismo techniczne" ним були опубліковані важливі висновки, актуальні і зараз, щодо проведення робіт. Вони стверджують, що найкращі результати одержують при нівелюванні вночі і що температура спостерігача впливає на рівень нівеліра. Ці перші дослідження нівелірної рефракції у Львові свідчать про те, що на кафедрі геодезії розпочали вивчати рефракцію ще на початку 80-тих рр. XIX ст. і продовжують в XXI ст. (тобто вже 128 років), а проф. Д. Зброжека слід вважати першим львівським вченим–геодезистом – дослідником рефракції.
З 1886 р. Зброжек керує метеоспостереженнями в регіоні. Він, наприклад, власноручно викреслив карту Галичини на якій за допомогою ізогієт (ізоліній однакових сум опадів за певний проміжок часу) показано їхній стан у 1887 р. Для цього, на метеостанції, яку ще у 1880 р. включили до мережі станцій 1-го класу, були опрацьовані дані спостережень 130 метеостанцій і постів. Перша така карта була опублікована у ,,Czasopismo techniczne" у 1889 р. і стала визначним вкладом у вивчення клімату Галичини.
Такою невтомною і багатогранною діяльністю професор Д. Зброжек здобув повагу і у Міністерстві культів і освіти Австро-Угорщини, і у широкої громадскості. Обирався також членом Ради міста Львова, а у 1876-1883 рр. був послом до Галицького Сейму від міста Самбора. У ВПШ в 1878/79 і 1879/80 навчальних роках був деканом факультету дорожної і водної інженерії, а в 1884/85, 1885/86, 1886/87 і 1887/88 навчальних роках деканом машинобудівного факультету. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини неодноразово призначало його державним комісаром у різних наукових справах.
На 1888/1889 навчальний рік його обрали ректором ВПШ. На цій посаді на початку 1889 р. він захворів, а 1 липня, під час перебування у Самборі, помер, де його й поховали на місцевому (нині старому) цвинтарі в гробівці Стажкевичів. На знак трауру на головному корпусі ВПШ була вивішена чорна хоругва. Ще у 1989 р. на прохання автора гробівець був відшуканий пані Яніною Коблик з Самбора. На ньому тоді існував наступний надпис: Dominik Zbrozek / Profesor Politechniki Lwowskiej / Posel do Sejmu / Obywatel Sambora / 1832 – 1.VII.1889 /.
У 2007 р. минуло 175 років з дня народження професора Домініка Зброжека. Сподіваємося, що ця стаття відкриє геодезичній громадскості України одного з визначних вчених – геодезистів Львівської політехніки, стане відправною для подальших досліджень його наукової спадщини і розвитку всебічного співробітництва геодезистів України, Чехії і Польщі. А створена Д. Зброжеком перша нівелірна мережа Львова може служити не лише як пам'ятка геодезичних робіт XІX-го століття. У випадку, якщо вдасться відшукати більшість пунктів і вони виявляться придатними для нівелювання, то й для вивчення сучасних вертикальних рухів земної кори на терені Львова. Що стосується першого нівелірного пункта (марки), який знаходиться справа від входу на стіні головного корпусу політехніки, то біля нього би могла бути встановлена пам'ятна дошка з приблизно наступним надписом ,,Перший нівелірний пункт на території м. Львова, закладений і визначений професором геодезії Львівської політехніки Д. Зброжеком у 1880-1883 рр.".
А. Дрбал, М.Коцаб,В. Неєдли

Львівські водяні війни
Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі примушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоч середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало. У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, який ніс воду з району Погулянки. Цей водогін пролягав по теперішній вулиці Левицького, яка через це у той час називалася "На рурах". Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 сантиметрів. У цей канал забивали залізні циліндричні з'єднувальні муфти довжиною біля 30 сантиметрів. Ці муфти зварювали, і у такий спосіб з'єднували дерев'яні труби у герметичну нитку водогону.

Львівські водяні війни Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі примушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоч середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало. У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, який ніс воду з району Погулянки. Цей водогін пролягав по теперішній вулиці Левицького, яка через це у той час називалася "На рурах". Труби водогону були зроблені з соснових колод довжиною до 2 метрів та діаметром біля 50 сантиметрів. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 сантиметрів. У цей канал забивали залізні циліндричні з'єднувальні муфти довжиною біля 30 сантиметрів. Ці муфти зварювали, і у такий спосіб з'єднували дерев'яні труби у герметичну нитку водогону. Поступово мережа водогонів розбудовувалася. Вже у XVII столітті львівський водогін брав воду навіть з району Кульпаркова. Судячи з того, що при недавньому ремонті вулиці Івана Франка теж були знайдені дерев'яні труби, воду брали також з району теперішніх парків Залізна вода та Стрийського. Місця, де проходили водогони були засекреченими, але військо Богдана Хмельницького, яке у листопаді 1648 року облягло Львів, зуміло перетяти львівські водогони і поставило львів'ян у скрутне становище. Як згадував писар львівського магістрату Самійло Ку-шевич: "... під час великого наступу на місто черні і козаків, перерізано воду з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали труби в полі. Воду, яка була між мурами, через необережність сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це, у неділю вранці якимсь чудом ми якнайшвидше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо, однак, криничної води, й через це коло неї, через велику тисняву різного люду, частенько здіймається галас." Зневоднення міста було однією з причин, які примусили магістрат піти на переговори з Хмельницьким. У пізніші часи з'явилася легенда, що ченці-бернардини під час облоги Львова Хмельницьким вбивали запідозрених у зраді міщан-українців, а їх тіла кидали до криниці, яка і тепер існує на подвір'ї бернардинського монастиря. Навряд чи це було можливо на фоні дефіциту питної води під час облоги. Однак цей переказ побутує і досі, не в останню чергу через те, що його автором був дуже іменитий літератор, а саме Проспер Меріме. який описав цей епізод у своїй книзі "Українські козаки та їхні останні гетьмани"'. Але й у мирні часи сварок навколо води не бракувало. Колись у Львові воду можна було одержувати двояко: з громадських скринь (криниць з басейнами), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх річний податок, і з водогонів, які підводилися за індивідуальними контрактами до будинків повноправних громадян. Ними могли бути римо-католики, які володіли в місті нерухомістю. Відповідно, міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, євреям, ба навіть духовенству і шляхті, які не платили місту податків. Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, воду відтинали. Так сталося, наприклад, у 1745 році, коли єврейська громада відмовилася платити за воду за новою, підвищеною ціною. Міська влада, відповідно, перерізала водовід до єдиної на весь Єврейський квартал криниці, яка була побудована у 1554 році між сучасними вулицями Братів Рогатинців, Сербською, Руською і Підвальною. Поки точилися переговори на владному рівні, замучені спрагою євреї вибігали до криниці на Ринку, але християни їх не пускали, і деяких навіть посадили до в'язниці. Хоча на початку XVII століття у Львові була створена ціла служба нагляду за розподілом води, на ситуацію це не вплинуло. Навпаки, створило додаткове джерело хабарництва та зловживань. Міські документи ХУІІ-ХУШ століть переповнені скаргами громадян на "рурмістрів", які закривали очі на підпільне проведення води чи в очікуванні хабаря перекривали воду до будинків, де починали варити пиво або мед. Зневоднювали й садки для риби - чи не найголовнішого предмету львівської торгівлі, часом наносячи великі збитки громадянам міста. Однак рурмістрам були притаманні і високі пориви душі. Відомо, наприклад, що львівський рурмістр Юрій заопікувався малолітніми дітьми померлого у Львові Івана Федорова. Цікаво, що тактику Богдана Хмельницького щодо львівських водогонів застосували вже у XX столітті під час облоги Львова січові стрільці. Ось фрагмент зі спогадів учасника тих подій Степана Шу-хевича. "Ми йшли далі через Старий Ринок, попри округлу жидівську синагогу з єврейським золотим написом, через Риб'ячу вуличку, попри монастир св. Бенедиктинок і вийшли на простору Стрілецьку площу, яка тягнулась від костелу св. Марії Сніжної аж до, розлогими каштанами порослих, Губернаторських валів, бо касарні пожежної сторожі на східнім кінці площі ще тоді не було. Стрілецька площа повстала по розваленні в першій- половині XIX ст. міських оборонних мурів і по усуненні валів. Туї була торгова площа на овочі, де наші і комарянські садівники опановували торговий ринок. Нині називається вона площею Данила Галицького. Пообідавши скорше, ніж мій батько і вуйко, які ще задержались при пиві, я вийшов, щоб подивитися на площу. Хідники по обох сторонах площі були розкриті, так що до входових брам кам'яниць були проложені мостики з дощок. Мене цікавила бетонова криниця, що стояла посередині площі і з якої витрискувала з рурок з двох сторін дзюрком вода, хоч ніхто її не помпував. Підходжу ближче; біля неї більше людей, які чекають на свою чергу, щоб набрати води. І впадає мені в очі своєрідний порядок. По одній стороні жінки, переважно дівчата із банками і бляшанками, а по другій мужчини з коновками, з коромислами і з подушечками на правім рамені. Жіноцтво говорило переважно по-українськи; були це, як відомо, українські дівчата зі сіл, що служили у Львові як домашня прислуга переважно по польських і жидівських домах. Мужчини натомість були професійними львівськими водоносами, які носили на коромислах в коновках воду по домах, виносячи її до мешкань на різні поверхи, за оплатою і в той спосіб заробляли на хліб: був це колись спеціяльний тип львівського пролетаріяту, який вже зовнішнім виглядом зраджував свою "професію", з обниженим правим раменом, похиленим ходом, яких можна би схарактеризувати одним лемківським словом "хиляки". Але й вони мали незабаром стратити хліб, як і професійні дроворуби, відколи львів'яни почали палити вугіллям. У Львові запроваджувано якраз водопроводи; тому вулиці в середмісті, а між ними і Стрілецька площа, були розкопані і розриті, куди вкладано металеві рури і розпроваджувано їх з пивниць до всіх поверхів і мешкань. Була це колосальна інсталяційна праця і тривала довгі літа, заки її переведено в цілім місті. І, як міські криниці мали воду з львівських джерел, а криниці з помпами підшкірну воду, то водопроводи мали спроваджувати воду аж з околиць Янова над Верещицею, а саме з Волі Добростанської, віддаленої яких 24 км від Львова. Там постав модерний водопровідний центр з помповим електричним вальцем. А щоб вода у Львові могла в рурах підходити на 3-тій чи 4-тий поверх, побудовано при Зеленій вулиці відповідно сильну моторову "водокачку". Це була для міста Львова незвичайна вигода — ця інсталяція водопроводів, яка облегшила ведення домашнього господарства у великім місті. Але чи думав хтось тоді, що ці давні львівські "цюркала" і помпові криниці, які, здавалось, стратили тепер своє значення і які міська рада по заведенні водопроводів хотіла скасувати, відіграють колись в історії Львова незвичайно важливу ролю? А вже найменше міг сподіватися я, той 8-річний хлопчик, що перший раз бачив таку криницю на Стрілецькій площі в 1900 р., що і я особисто буду причасний при тій історичній події! В листопаді 1918 р. "вибухла" польсько-українська війна. Зимою 1918/19 р. прийшла облога Львова. Львів не був щільно замкнений. Городок над Верещицею був польською фортецею; польські боївки держали цупко в руках і місто Городок і Волю Добростанську, а польська "панцирна" курсувала з деякими перервами між Львовом і Городком, а з Городка доходила аж до Перемишля, який опанували поляки вже в перших листопадових днях. Львів діставав правильно свою воду з Добростанської Волі. До зміни дійшло щойно в березні 1919 р. Згаданий вже на початку мого спомину курінь УГА, що був під командою сотн. Михайла Климкевича, лишився вже був по битві з відсіччю ген. Ромера під Куликівською горою по північній стороні Львова і злучився 3 рештками 10-ї бригади, яка була під командою відомого з вуличних боїв на Замарстинові отамана Андрія Долуда. Ця 10-та бригада пересунулась з лінії Куликів-Грибовичі-Зашків-Брюховичі через Львівсько-Томашівське Розточчя на захід і прочистила терен від Рясни Руської через Лозину-Теодорсгоф по Янів і Лелехівку включно. В Лелехівці зробив отаман Долуд свою операційну базу. Його кінна розвідка вартує пера самого Юлія Цезаря) або пензля маляра-баталіста Л. Перфецького чи старого усу-суси д-ра Івана Іванця, (мойого шкільного товариша і краяна), що так залюбки рисував коні. З початком місяця березня виготовив отаман Долуд план зайняти Великополе, а звідси комбінованим наступом розпочати офензиву на Городок з півночі. Але в першу чергу належало б здобути Волю Добростанську, щоб взяти в свої руки водопостачальний заклад і відтяти Львів від води. У наступ на Добростанську Волю пішов курінь сотн. М. Климкевича. Цілий наш курінь був "озброєний"' тоді вже в сталеві жовтавої краски шоломи. Польські боївки ніколи таких українських вояків не бачили і перестрашились. Курінь пішов бравурним наступом на Волю Добростанську з двох сторін і одним замахом, при двох вбитих, зайняв цю місцевість; водопостачальний заклад зайняла сотня поручника Ю. 3., сина священика з села Жовтанці коло Куликова. Поляки, утікаючи, кричали один до другого: "ВіасЬагхе 52іигтша". І від цього часу назвали "хлопці" самі себе "бляхарями'" і так перейшли вони вже, мабуть, через мій спомин до історії УГА. Між технічним персоналом здобутого водопостачального закладу був один спеціаліст німець, колоніст, який сприяв нашим визвольним змаганням. Він без найменшої матеріальної шкоди машин унерухомив цілу машинерію водопроводів і відтяв Львів від добростанської питної води. Радість була серед нас велика. Ми думали, що Львів без води здасться добровільно. А щоб цю радісну вістку завести теж і до корпусної команди, поручив мені мій безпосередній командант, сотн. Михайло Климкевич (мій на дві кляси вище шкільний товариш з академічної гімназії, міщанський син з Рави-Руської), завести ключ від львівських водопроводів і зложити звіт з положення командантові 1-го корпусу отам. Микитці в Камінці * Струміловій. Ключ у скриночці і звіт на письмі зложив я на руки ад'ютанта корпусного коменданта сотн. Богдана Гнатевича; отам. Микитка був в тім дні в команді неприсутній. Але наша надія не сповнилась. Львів не піддався, бо він мав воду і без добростанських водопроводів. Йому залишились міські і помпові криниці, такі криниці, які я на Стрілецькій площі при першім моїм побуті у Львові бачив. У 20-ту річницю "Визволення Львова", яка відбувалась все 22 листопада, сказав у своїй промові голова "Оборонців Львова" на святочній академії у міськім театрі д-р Станіслав Островські, який був також президентом міста, між іншим, таке речення: "Спасли гуси на Капітолії Рим від політичної неволі, врятували міські криниці Львів від подібної долі! Тому, якщо б ми ще по 20 літах мали кого удекорувати військовим хрестом хоробрості "Virtuti militari", то, без сумніву, заслуговують на це усі міські криниці". Міська рада ухвалила у зв'язку з цією думкою поставити пропам'ятну таблицю коло криниці на Стрілецькій площі з відповідним написом і з погруддям кол. президента міста Міхальського, який свого часу, мабуть в 1906 році, спротивився був скасуванню міських криниць, а цілу площу перемінити в міський парк, з квітниками, що й зачали вже в 1930 р. реалізувати." Отож, бачимо, що свого часу за львівську воду точилися справжні, не метафоричні війни. Але й сьогодні'"водна71 тема у газетах за бурхливістю пристрастей не поступається фронтовим зведенням. Політик, який зумів би розв'язати це питання, заслужив би на вічну вдячність львів'янам. На його честь ставили б монументи, влаштовували водні феєрії і виконували спеціально написані кантати. Наталя Космолінська Юрій Охріменко Павло Гранкін

Львівська реклама
Некоронований автомобільний король Генрі Форд любив висловлюватися дотепно і коротко. Саме йому належить вислів: "Реклама - двигун торгівлі". Щоправда, пересмішники приписують йому ще один афоризм: "При хорошій рекламі й товару не потрібно". І справді, реклама в усі часи була неодмінним атрибутом, супутником і рушієм торгівлі.

Львівська реклама Некоронований автомобільний король Генрі Форд любив висловлюватися дотепно і коротко. Саме йому належить вислів: "Реклама - двигун торгівлі". Щоправда, пересмішники приписують йому ще один афоризм: "При хорошій рекламі й товару не потрібно". І справді, реклама в усі часи була неодмінним атрибутом, супутником і рушієм торгівлі. Львів, як споконвіку торгове місто, ніколи не обходився без реклами. У середні віки реклама була нехитрою. Купці та ремісники розхвалювали свій крам переважно усно, приблизно так, як це робилося ще у Стародавньому Римі. Зі Стародавнього Риму, до речі, походить сам термін "реклама" - у дослівному перекладі з латини - "вигукую". Але львівські ремісники покладалися не стільки на свій голос, як на якість виробів, котра говорила сама за себе. Через це роль реклами у середньовічному Львові відігравала швидше не сама реклама, а особисте клеймо майстра чи його ім'я, позначене на виробі. А своїм добрим іменем справжні майстри дорожили, отже, таке клеймо гарантувало якість. До нинішнього дня відзначається гармонійною палітрою звуку найстаріший в Україні Святоюрський дзвін, відлитий у 1341 році та позначений іменем майстра Якова Скори. Видатні львівські просвітителі, діячі Успенського братства - брати Рогатинці за фахом були сідлярами. У давніх львівських актах зберігся запис про те, що у 1586 році Юрій та Іван Рогатинці представили на загальний огляд винайдене і виготовлене ними сідло, яке, як читаємо в акті, "може називатися шедевром і заслужило на належну похвалу усіх без винятку". Та найбільше славилися львівські зброярі. Як захоплено пише у ХVІІ столітті вірменський мандрівник Симеон Замостеаці: "туди приїздять вершники і воїни (піхотинці), князі та пани, і купують там зброю, шоломи, кольчуги, піки, списи, мечі, сокири, ратища, перстені тощо; звідси вивозять все, що потрібно для війни, і якщо навіть приїде 100000 воїнів, вони знайдуть усе, що їм потрібно, бо це велика столиця." Особливо якісними виходили у Львові гармати та гаківниці – щось на кшталт сучасної протитанкової рушниці, призначені для стрільби з фортечних мурів. Гаківниці вже у XVII столітті мали нарізний ствол. Немало даних вказує і на те, що дійсно геніальний винахід зброярів – обладунок уславлених крилатих гусарів з'явився саме у Львові. Та зовсім без реклами Львів не обходився і у середньовіччі. Вхід у шинок, наприклад, позначався лев'ячою головою, часто з виногроном у пащі. Два таких лев'ячі маскарони збереглися й донині - один на розі вулиць Федорова та Староєврейської і один у подвір'ї будинку N 4 на вулиці Руській. Над будинком, у якому торгували пиаом, було прийнято вивішувати пучок соломи або сіна. Майстерні і крамниці позначалися вивісками - найчастіше металевими. Вони зображали лева з ключем (емблема слюсарного цеху), коня (вивіска ковальської майстерні) чи шаблю (емблема зброярів). Одна з таких вивісок - великий залізний ключ над неіснуючою вже слюсарною майстернею збереглася з XVII століття на вулиці Сербській. Та справжніми майстрами реклами показали себе середньовічні аптекарі. Аби привабити покупців, вони виставляли у вікнах аптек опудала крокодилів та інших екзотичних тварин, величезні скляні посудини з різнобарвними рідинами. Щоб замаскувати гіркоту ліків, до них додавали величезну кількість цукрового сиропу або цукрової пудри, ба навіть вкривали пігулки позолотою. З тих часів дійшов до нас вираз "позолотити пігулку". Володіючи секретами випарювання солодких сиропів, аптекарі почали виготовляти й солодощі, а після відкриття Американського континенту - шоколад і какао. Отже, львівські аптекарі можуть вважати себе ще й пращурами славетних львівських кондитерів. На початку XX століття львівська реклама все ще залишалася невибагливою. Перелік товарів чи й просто малюнки поміщали на скромних вивісках (шильдах) або наносили їх просто на стіни. Архітектори навіть передбачали при проектуванні будинків спеціальні картуші для такої реклами. Рекламні малюнки початку XIX століття, які зображають цукрові голови, бочки з олією та інші товари, добре збереглися у пасажі Андреоллі (між площею Ринок та вулицею Театральною). Та й на інших львівських будинках з-під шару пізнішої побілки часом проступають рекламні написи польською, українською та єврейською мовами. Та вже перед Першою Світовою війною реклама почала перетворюватися на окрему індустріальну галузь. Королем львівської реклами був, без сумніву, Бачевський, фабрикант лікерів і горілок. Це він на Східних торгах у Стрийському парку побудував гігантську двадцятиметрову вежу, яка складалася з безлічі пляшок, наповнених різнокольоровими напоями. Вежа вражала всіх. Львів'янин Станіслав Лем, згадуючи про своє дитинство, пише: "Зимою і літом панувала над ним (парком) вежа Бачевського, чотиригранна, вся обкладена рядами повних кольорових пляшок. Мене цікавило - справжній там лікер чи лише кольорова вода, та ніхто цього не знав". Реклама Бачевського була всюдисущою. Важко знайти давню львівську газету, журнал, путівник чи гумористичне видання, де не було б його реклами. Поступово львів'яни почали називати "бачевський" будь-яке спиртне. Навіть пишний родинний гробівець Бачевських на Личаківському цвинтарі став своєрідною рекламою їх фінансової могутності. Від Бачевського прагнули не відстати й інші підприємці. Рекламні поїзди львівських броварів, кондитерів, пекарів часто перетворювалися на справжні карнавали. А вітрини магазинів часом були витвором мистецтва. Саме тоді рекламні написи почали наносити на брандмауери (глухі бічні стіни будинків). Ще й тепер на деяких з них добре проглядається реклама як відомих і тепер фірм - Мерседеса, Філіпса, так і вже неіснуючих. Аби збути продукцію, фірми знаходили часом дуже дотепні способи заохочення. У старих львівських газетах можна знайти, наприклад, рекламне оголошення фірми Сушард, в якому сказано, що до кожної шоколадки цієї фірми додається стереоскопічна картинка, а кожен, хто придбає 20 шоколадок, дістане стереоскоп для оглядання цих картинок. Той же Станіслав Лем згадує: "Я збирав... малі фотографії далеких міст з шоколадок Сушарда, аж поки не назбирав їх стільки, що одержав від фірми стереоскоп – для їх бінокулярного розглядання". Навряд чи усі старожили Львова зможуть пояснити, чому невеличка вулиця міста має назву Здоров'я. А тому, що саме тут знаходилася фабрика мінеральних вод "Здоров'я". Це - визнання неабияких талантів власника фабрики - славетного львівського архітектора, підприємця та мецената Івана Левинського. Адже, окрім створеної ним архітектурно-будівельної імперії, він володів і фабрикою соків, шоколаду, мармеладу і содової води "Здоров'я"... Хоча рекламна діяльність Левинського за розмахом поступалася Бачевському, зате завжди була оригінальною і недорогою. Наприклад, для реклами нового на той час будівельного матеріалу - залізобетону фірма Івана Левинського у 1894 році спорудила залізобетонний місток, який тендітністю і разом з тим міцністю наочно показував можливості матеріалу. Цей місток і донині знаходиться біля головного корпусу Львівської політехніки і є першим залізобетонним мостом Європи. Рекламні здібності Левинського були гідно оцінені вже сучасниками. Ось що згадує один із них: "Кожну найдрібнішу нагоду вмів використати для того, щоби не тільки поставити на належнім технічнім рівні своє підприємство, але зробити йому й відповідний розголос - рекламу. Ось приклад його проворності в способах ведення реклами. Коли вперше через вулицю Крижову (тепер Ген. Чупринки) почав курсувати електричний трамвай, і склалося так, що навпроти фабричної брами був перестанок і кондуктор викрикував "вулиця Крижова", тоді Іван Левинський сідав до трамвая коло костела Марії Магдалини, а висідав коло своєї фабрики і давав кондукторові одну корону, при тому пояснював, що тут фабрика Левинського, і тому треба так голосити публіці. В короткому часі всі кондуктори вигукували тільки "фабрика Левинського". У жорстокій конкурентній боротьбі іншим українським підприємцям теж доводилося вдаватися до реклами. Часом це були нехитрі віршики на кшталт: Чай, каву пахучу Знайдеш все жагучу В Торгівлі Народній. Цукорки, тістечка Купуй все потрошка у Фортуні Новій. Але тоді ж народилося й геніальне гасло, яке використовують донині: "Свій до свого - по своє". А згадана вже кондитерська фабрика "Фортуна Нова", апелюючи до національних почуттів українців, навіть випускала набори цукерок, на обгортках яких були зображені українські гетьмани. Такий собі солодкий підручник з історії України ... Природний розвиток рекламної галузі у Львові був перерваний приходом радянської влади. Львів вступив до епохи суцільного дефіциту і довжелезних черг за будь-чим. Необхідність у рекламі відпала сама собою. Щоправда, збереглися ритуальні заклики літати літаками безальтернативного Аерофлоту та тримати гроші в ощадних касах. Як тільки на даху будинку, що на площі Франка, встановили величезне неонове табло "Маргарин - смачний, корисний, дешевий продукт", як за всіма законами планової економіки щез сам маргарин. І неонове сяйво довелося терміново відключати. Лише недавно скелет цього рекламного динозавра демонтували остаточно. Винахідливість у рекламі виявляв хіба що "приватний сектор". Дехто з львів'ян ще й досі пам'ятає продавця дусту та інших порошків на львівській "барахолці", який, рекламуючи свій товар, наспівував: Дуст ДДТ- На клопи, таракани, шваби І старі баби! Ця реклама мала успіх і непогано годувала свого автора. З поверненням до ринкової економіки львівська реклама знову почала відповідати своєму призначенню. Але тривала насильницька перерва традицій не минула безкарно. Тож назвати сьогоднішню львівську рекламу власне львівською навіть язик не повертається. Переважно - це стандартна американізована продукція, більш чи менш вдало перекладена українською мовою. Годі знайти у Львові по-справжньому цікаво оформлену вітрину магазину. А колись такі вітрини були! Наприклад, вітрина цукерні Залєвського згадується у численних мемуарах старих львів'ян як одне з найсильніших вражень їх дитинства: "...можна було подумати, що Залєвський міг би повторити весь космос у цукрі і шоколаді...". Або візьмемо для прикладу аптеку на розі вулиці Коперника та проспекту Свободи. Проектуючи будинок, архітектор передбачив і прегарні напівкруглі картуші спеціально для вивісок. Але жодних написів у цих картушах тепер немає. Зате є пригаратані перпендикулярно до фасаду стандартні вивіски, які лише псують його. Таких прикладів можна навести сотні, а цей взято лише тому, що згадана аптека - чи не найвідоміша. Адже саме тут була винайдена перша у світі гасова лампа та крекінг нафти. Та й взагалі фасади львівських будинків раніше не були однотонними, як тепер. Бо рекламні написи і мальовидла прикрашали і урізноманітнювали їх. Коли "новий українець" прикрашає свою коротку шию товстим ланцюгом і нагадує у ньому вождя канібалів - це врешті-решт його проблема. Але коли він починає обкладати сецесійний фасад керамічною плиткою, яка в Європі використовується для облицювання туалетів, то це вже не його, а наша справа. Це прикро тим більше, що у Львові і зараз предостатньо фахівців, здатних робити блискуче оформлення та рекламу. Вони не поступаються колишнім славетним львівським художникам, які знаходили насолоду у рекламній роботі. Але то й біда, що знання і талант теперішніх митців майже не використовується, а отже, марнуються. На зламі XIX та XX століть чеський художник Альфонс Муха уславив себе і свою батьківщину саме як майстер реклами і став одним з найвидатніших діячів Срібного Відродження - сецесії. На зламі сьогоднішнього тисячоліття в Україні знайдеться немало художників, які не поступаються талантом Мусі. Проблема лише у тому, чи помітять їх, чи дадуть працювати, а відтак і стати для України тим, ким став для Чехії Альфонс Муха. Наталя Космолінська Юрій Охріменко

Підземний Львів
Сьогодні мова піде про ще новий, але вже один із найпопулярніших для нашого міста екскурсійний маршрут – "Підземний Львів". Його відвідало вже чимало львів'ян та гостей нашого міста. Розробляючи цей маршрут ми і не думали, що він викличе такий великий інтерес саме у львів'ян. Адже відомо із світової туристичної практики, що місцеве населення значно рідше буває на екскурсіях ніж гості.

Ніщо так у світі не об'єднує людей, як бажання подорожувати.
(П.І.Гаркаві)
Підземний Львів
Петро Радковець
Іван Радковець
Сьогодні мова піде про ще новий, але вже один із найпопулярніших для нашого міста екскурсійний маршрут – "Підземний Львів". Його відвідало вже чимало львів'ян та гостей нашого міста. Розробляючи цей маршрут ми і не думали, що він викличе такий великий інтерес саме у львів'ян. Адже відомо із світової туристичної практики, що місцеве населення значно рідше буває на екскурсіях ніж гості.
Львів у всі часи був і залишається одним із найбільш привабливих туристичних центрів України. Хоча туристична інфраструктура у нашому місті постійно розвивається, проте, дуже бракує нетрадиційних підходів до цієї галузі. Тому, працюючи не один рік у напрямку популяризації Львова нам спало на думку створити щось таке, чого до нас у Львові ще ніхто не робив.
З численних нетрадиційних екскурсій, які існують у багатьох містах світу – нічні прогулянки, кулінарні тури, екскурсії вежами, екологічні тури, польоти над містом на повітряній кулі – нам до вподоби припав досвід міста Берліна, куди нас запрошували всього за 50 євро здійснити півгодинну прогулянку підземеллями столиці Німеччини. Феномен прогулянки підземеллями Львова полягає у тому, що це зовсім не екстремальний туризм, як думають деякі екскурсанти перед виходом на маршрут. Дуже часто на початку екскурсії нам задають запитання: "А чи підемо ми до Полтви?" Відповідь є однозначною – "Ні!" Оскільки, ця важлива для Львова водна артерія з ХІХ століття перетворена на каналізацію та замкнена у кам'яний колектор і становить велику небезпеку для здоров'я людей. Як зазначають спеціалісти у ній присутні всі інфекції які можна собі уявити.
Під час розробки маршруту нам довелось оглянути чимало львівських підземель. Доречним, на нашу думку, є порівняння підземного Львова з мурашником. Найбільш розгалуженою і заплутаною є каналізаційна мережа, а водночас вона і найбільш небезпечна. На друге місце можна поставити комунікації зв'язку та військові об'єкти, які мають обмежений доступ. Багато легенд та розповідей пов'язано із середньовічними підземеллями Львова: крипти, підземні ходи, винарні, пивниці, в'язниці та печери. Саме серед останніх ми і розпочали пошук об'єктів для нового туристичного маршруту.
Першим об'єктом для екскурсії "Підземний Львів" нами було обрано підземелля церкви Преображення Господнього на вулиці Краківській. Відразу ж хотілося б висловити подяку служителям цього храму, які виявили розуміння та допомагають у популяризації львівських підземель. Саме завдяки їхній титанічній праці колишні крипти, у яких в радянський період квасили капусту та огірки, були приведені у належний стан і є доступними для відвідувачів.
Проходячи крізь важкі залізні двері, в обличчя вдаряє холодна вогкість підземель. Вражають розміри підземних галерей та чудова акустика. З писемних джерел відомо, що цю ділянку середньовічного Львова ще у ХІV столітті заселяли татари, тому і первісна назва сучасної вулиці Краківської була Татарська або Поганська. Про будівлі, які знаходились на цій дільниці до початку ХVІІІ століття можна судити лише за архівними даними та археологічними дослідженнями, які були проведені у підземеллях храму. Оглядаючи кам'яні блоки обрамлень та інші архітектурні деталі, які було вжито при муруванні фундаментів, на яких стоїть сучасний храм, мимоволі розумієш, що машина часу таки існує, але працює вона лише у один бік.
У середньовіччі більшість храмових підземель використовувались, як місце поховань. Не винятком були і підземелля костелу Святої Трійці ордену Тринітаріїв, які на цьому місці звели свій храм на початку ХVІІІ століття. На сьогодні ці давні поховання не збереглись, а людські кістяки, які було віднайдено після 1991 року (коли церкві було повернуто її підземелля), зібрано у спільній могилі і вони захоронені у одній із кімнат під кам'яною плитою.
Всіх відвідувачів підземель церкви Преображення Господнього вражає своїми розмірами центральний зал, в якому так і хочеться знімати фільми про часи лицарської доблесті та честі.
Менше ніж сто років монахи тринітарії були господарями свого монастиря, храму та підземного ходу, який їх з'єднував та зберігся до наших днів. Вже у 1783 році у колишньому костелі було облаштовано університетську бібліотеку, а у келіях монастиря розмістились аудиторії. Університетське життя припинило своє існування у цих стінах з 1848 року, коли підчас революційних подій "весни народів" артилерія генерала Гаммерштайна знищила ці будівлі. Університет було перенесено у інші приміщення, а руїни цісар Франц-Йосиф подарував українській громаді Львова для будівництва Народного Дому та церкви.
Проходячи підземними галереями храмів мимоволі згадується легенда про львівського Чорного Монаха, який нібито продав душу Нечистому. Багато з тих хто побував на наших екскурсіях можуть навіть розповісти, що зустрічалися з ним. Другим об'єктом для мандрівки львівськими підземеллями було обрано "Аптеку-музей". Доволі часто львів'яни та гості нашого міста відвідавши торговий зал аптеки, купивши ліки та оглянувши експонати цього залу, вважають, що вони вже побували у музеї. Вони навіть і не здогадуються, що власне музею і не бачили. А скільки таємниць ще ховається у наступних залах, кабінеті алхіміка та підземеллях?
Аптека "Під Чорним орлом" була заснована у 1735 році військовим фармацевтом Наторпом. А з 1966 року на базі діючої аптеки було створено музей історії фармації. Зараз це унікальний музейний комплекс, в якому демонструються рідкісні експонати, зібрані фармацевтами, колекціонерами та науковцями. На сьогоднішній день він нараховує понад 5 тисяч експонатів. У приміщеннях музею можна побачити унікальну колекцію кам'яного, порцелянового, фаянсового, дерев'яного, скляного аптечного посуду, колекцію аптечних ваг, ступ, зразки перших таблеткоробних машин, різноманітні преси, рідкісна колекція вимірювальних приладів. Зібрана велика бібліотека, де знаходиться понад тисячу старовинних медичних книг та понад 2 тисячі періодичної фармацевтичної літератури.
Підземелля аптеки цілком відрізняються від описаного раніше в першу чергу тим, що це не церковні крипти, а підвали давнього житлового будинку Львова. Тут зберігали не лише традиційні ліки а також лікувальне вино.
Майже непомітно минають перші півтори години подорожі. А для продовження ознайомлення із підземними таємницями Львова ми пропонуємо відвідати кав'ярню "Золотий Дукат". Тут "...зупиняється час, і починається казка...", тут живе легенда про Білу Дівчину.
Це чудовий приклад, як із невеликого підвального приміщення можна зробити родзинку, до якої прагнуть потрапити львів'яни та гості нашого міста. Адже кава для Львова – не лише культовий напій, це процес приправлений ароматом давніх часів і ще одна можливість спілкування з історією нашого міста.
Звичайно, що за одне відвідування не має можливості скуштувати понад сорок сортів кави, які Вам запропонують в "Золотому Дукаті". Тому вибір гатунку кави відбувається за запахом, або за кольором на "Кав'ярняній квітці".
Гарячий шоколад, який ви оберете для себе, залишить незабутні спогади про підземний Львів та нагадає про часи коли його постачали літаком із нашого міста до Відня. Минають роки а львівський гарячий шоколад надалі залишається унікальним у Європі.
У цьому затишному львівському підземеллі за горнятком кави чи шоколаду комфортно себе почуває студент і бізнесмен, поет і чиновник, сім'янин чи просто усамітнений.
Змінюються століття, уряди, а підземний Львів манить нові покоління львів'ян. Саме підземелля можна вважати своєрідними машинами часу, які могли б розповісти як про його минуле так і сучасне. У них мов у дзеркалі відобразились культурні та історичні традиції міста. Міста – яке у всі часи називали шляхетним.
За дві години, які триває екскурсія "Підземний Львів" її учасники мають змогу переконатись у правдивості вислову: "Навіть підземні шляхи повинні бути освітлені іскрою пізнання", і в тому, що у темряві починаєш надавати значення не стільки світлу, як шляху до нього.
P.S. Якщо Вас зацікавив туристичний маршрут "Підземний Львів" то більш докладну інформацію можна отримати зголосившись за електронною адресою zagadky@lion.lviv.ua.

Загадкові львівські стіни
Найдавніший стінопис львівської школи малярства, що зберігся до наших днів – це деталь розпису (постать св. Івана Богослова) XVI ст. з Вірменської церкви. Вже на початку XX сторіччя потужного звучання стінне малярство набуло в творчому доробку українських митців: Модеста Сосенка, Петра Холодного, Юліана Буцманюка. Їхні твори і по сьогодні збереглися й красуються, переживши чорний час совєтчини. На порталі церкви св. Миколая , що у Львові під багатошаровим замалюванням приховується розкішний розпис композиції – виноградна лоза з голубами. По сей день милують око сецесійні розписи настінного малярства Львівського музичного училища. Сучасні власники львівських кам'яниць, квартир проводячи ремонти, часто натрапляють на рештки старого настінного малярства. Дехто з них звертає увагу на ці знахідки. Цікавить їх. Докладають зусиль, реставрують. Як ось, наприклад, кав'ярня «Фреска», що по вулиці Краківській й приватні квартири вулиці Є. Коновальця.

Загадкові львівські стіни
Найдавніший стінопис львівської школи малярства, що зберігся до наших днів – це деталь розпису (постать св. Івана Богослова) XVI ст. з Вірменської церкви. Вже на початку XX сторіччя потужного звучання стінне малярство набуло в творчому доробку українських митців: Модеста Сосенка, Петра Холодного, Юліана Буцманюка. Їхні твори і по сьогодні збереглися й красуються, переживши чорний час совєтчини. На порталі церкви св. Миколая , що у Львові під багатошаровим замалюванням приховується розкішний розпис композиції – виноградна лоза з голубами. По сей день милують око сецесійні розписи настінного малярства Львівського музичного училища. Сучасні власники львівських кам'яниць, квартир проводячи ремонти, часто натрапляють на рештки старого настінного малярства. Дехто з них звертає увагу на ці знахідки. Цікавить їх. Докладають зусиль, реставрують. Як ось, наприклад, кав'ярня «Фреска», що по вулиці Краківській й приватні квартири вулиці Є. Коновальця.
Ще досі залишається загадкою житловий будинок по вулиці Драгоманова 22 (арх. Дец С.), під набілами якого знаходяться нерозкриті розписи. Подейкують розповіді, що ніби то власником цього будинку, за часів міжвоєнної Польщі був пан, що кохався в історії, малярстві, тому забажав розмалювати стінки кімнат, сходової клітки на історичну тематику. Але набіл не знято, і загадка залишається загадкою. Та ще більшою таємницею залишається де навчалися ці майстри, як саме, де їхні учнівські роботи? Таке запитання веде нас на вулицю Снопківську, 47 у колишні будівлі мистецької школи промислової (тепер Залізничного технікуму, Львівського Коледжу декоративного й ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Академії Мистецтв).
Ця подія сталася перед Великодніми святами, напередодні візиту Папи Римського Івана Павла II в Україну. У квітні 2001 року у Львівському технікумі залізничного транспорту під час ремонту в одній з аудиторій малярі, збиваючи ремонтний тиньк, натрапили на старий стінопис. Відкрилась сюжетна сцена з циклу «Розпинання Ісуса Христа». Малярство було понівечено рівчаками для електроприводу, різними вставками дерев'яних тиблів та гіпсових мастик, дрібною насічкою. Найперше потерпіла орнаментальна частина в місцях поєднань голубого з золотим кольором. На перший погляд, побутувала думка, що це фреска, бо дуже тонкий фарбований шар. При детальнішому обстеженні виявлено, що то клейова темпера у поєднанні з золоченням. Сюжетну сцену скомпоновано майже в квадрат (194?210 см).
Композиційне вирішення класичне – переважаючі вертикалі; посередині звужений рух центрових діагоналей, зупинений у нижній частині чіткою горизонталлю постаті, розпростертої на лежачому хресті. Цікаво трактовано ідейне навантаження твору. Погляд глядача концентрується на постаті воїна, що прибиває руку Ісуса, бо на ній центр перехресть діагоналей. Хто є автором цього твору – зрілий мистець чи студент, поляк чи українець? Адже навчальний заклад будувався за часів австрійських для розвитку мистецтва і культури Галичини.
Стінопис виконано в часи польської окупації (приблизно 1920-30 рр.). Малюнок цього твору має певні суперечливі особливості: воїн в руці тримає чотири цвяхи і водночас напис латиною «IHS» (Ісус Христос). Друга деталь, яка переконливо говорить про українське походження автора, – орнаментальна частина, що вирішена в дусі гуцульської сецесії, близька за змістом до керамічних виробів фабрики Левинського; композиційний акцент тієї орнаментики зорганізовують голубий і золотий кольори (золота залишились невеликі фрагменти).
У 2001 році розпочато реставрацію стінопису студентами 5 курсу Фесенко Дарією, Колпаковою Наталею, Іванів Мар'яною під керівництвом реставратора, викладача відділу реставрації ЛДКДУМ ім. І. Труша Б. Іваніва.
Аналогічна ситуація повторилась підчас ремонту стін сходової клітки в ЛДКДУМ ім. І. Труша в серпні 2002 року – віднайдено великі частини стінопису початку минулого століття. Це роботи студентів Львівської промислової школи. На двох великих площинах стін розкрито орнаментальні композиції стінопису, виконані темперою. Дехто висловлює думку, що це так званий закоп'янський сецесійний стиль. Але такі елементи орнаментики і композиційний принцип вирішення бачимо і в роботах українського художника Г. Нарбута.
На стіні, між партером і першим поверхом – розкішний малюнок рослинної меандрової орнаментики, що вписується у схему рапортної композиції. Між першим і другим поверхом – рапортна композиція, яка складається з трьох модулів: крилатої особи з пальмовою гілкою, рослинного листка, геральдичного знака «Живе Слово Христос», обрамленого терновим листком. Поряд до другого поверху, на стіні – окрема композиція Святої королівни Кінги, покровительки солеварів. Цей стінопис, який відкрито під час ремонту становить понад 30 м?.
У 2003 році проведено обстеження стін коридорів коледжу і виявлено багатошарові композиції стінопису, що виконувались у передвоєнний час.
У 2004 році розпочато реставрацію темперного стінопису релігійного сюжету Архістратиг Михаїл, св. Євангеліст Лука, Херувим під керівництвом викладача Почекви А. І. Виявлено, що поверх згаданого сюжету знаходився тонкий тиньк (4 мм), поверх якого є рослинна орнаментика. Сам сюжет «Арх. Михаїла, св. єв. Лука і Херувими» що виконаний також на тонкому тиньку перекриває попередню композицію на тему урбаністики.
У наступних семестрах 2004-05 років продовжувалась робота з реконструкції великих втрат малюнку стінопису. Виконавці студенти-реставратори 5 курсу Боднар Михайло, Баскаков Володя, керівник викладач Іванів Б. І. Пошуки рисунку реконструкції виконувались на окремих картонах. Доповнення втрачених частин виконувалось акварельними фарбами на чверть тону світліше від авторського. Завершена реставрація стінопису малюнка набула довершеного й цілісного стану з зондажами попередніх і пізніших сюжетів малярства.

В загальному стінопис будівлі на Снопківській, 47 належить до скарбниці Львівської школи малярства і стає цікавим об'єктом для вивчення педагогіки розвитку українського мистецтва 20-40 років XX ст.

LUX EX ORIENTES
Можна лише дивуватися, як люди давнини, не маючи відповідних приладів і володіючи лише початковими, у "зародковому стані", знаннями з механіки, фізики, хімії, робили дивовижні відкриття і винаходи, котрими ми ко¬ристуємося дотепер. Але є одна галузь, в якій до середи¬ни XIX століття практично нічого не змінювалось. Так, від часів Вавилоно-Ассирії та Стародавнього Єгип¬ту головними "освітлювальними приладами" були смо¬лоскипи й олійні лампи. Навіть звичайна свічка з'явилася в Англії лише в XII столітті.
Протягом тисячоліть конструкція лампи принципово не змінювалась: посудина з горючою рідиною (олією рослинного або тваринного походження) і ґніт, що всмок¬тував цю рідину й підпалювався. Мінявся лише зовнішній вигляд, обумовлений художніми смаками і традиціями епохи та країни.
В Європі до початку нашої ери сформувався грецько-римський тип лампи, подібний до сучасного чайника. До нього наливали олію, а в носик встромляли ґніт. Його можна було переносити, тримаю¬чи за ручку. Більшість таких ламп були керамічними або металеви¬ми. В останньому випадку до них прилаштовували ланцюг або шнур. Лампу можна було не тільки ставити на плоску поверх¬ню, але й підвішувати до стелі. Щоб освітлювати великі приміщення, застосовували так звані "лампадофори" ("лампоносці") — ажурні металеві конструкції, у які можна було вставити декілька ламп. Одну з керамічних ламп такого типу, із зображен¬ням імператора Пальби, знайдено на території Львівщини і нині її можна побачити в експозиції Львівського історич¬ного музею.

LUX EX ORIENTES
(тобто зі Львова)
Можна лише дивуватися, як люди давнини, не маючи відповідних приладів і володіючи лише початковими, у "зародковому стані", знаннями з механіки, фізики, хімії, робили дивовижні відкриття і винаходи, котрими ми ко¬ристуємося дотепер. Але є одна галузь, в якій до середи¬ни XIX століття практично нічого не змінювалось. Так, від часів Вавилоно-Ассирії та Стародавнього Єгип¬ту головними "освітлювальними приладами" були смо¬лоскипи й олійні лампи. Навіть звичайна свічка з'явилася в Англії лише в XII столітті.
Протягом тисячоліть конструкція лампи принципово не змінювалась: посудина з горючою рідиною (олією рослинного або тваринного походження) і ґніт, що всмок¬тував цю рідину й підпалювався. Мінявся лише зовнішній вигляд, обумовлений художніми смаками і традиціями епохи та країни.
В Європі до початку нашої ери сформувався грецько-римський тип лампи, подібний до сучасного чайника. До нього наливали олію, а в носик встромляли ґніт. Його можна було переносити, тримаю¬чи за ручку. Більшість таких ламп були керамічними або металеви¬ми. В останньому випадку до них прилаштовували ланцюг або шнур. Лампу можна було не тільки ставити на плоску поверх¬ню, але й підвішувати до стелі. Щоб освітлювати великі приміщення, застосовували так звані "лампадофори" ("лампоносці") — ажурні металеві конструкції, у які можна було вставити декілька ламп. Одну з керамічних ламп такого типу, із зображен¬ням імператора Пальби, знайдено на території Львівщини і нині її можна побачити в експозиції Львівського історич¬ного музею.
Не багато дало і Середньовіччя: свічки, що з'явилися в ті часи, коштували чимало, тож і користувалися ними переважно заможні люди. Статути середньовічних цехів вимагали від майстрів при вступі вносити не тільки гроші, але й свічки або віск для них.
Наприкінці XVIII століття у Франції з'явилося дещо нове— лампа Арганда (Aragand). Це була своєрідна система сполучених посудин: резервуару з горючою рідиною, який руркою з'єднувався з циліндричним паль¬ником, що мав знизу отвір для піддуву повітря. Такі лампи вперше обладнали циліндричним склом, яке не тільки захищало полум'я від коливань повітря, але й створювало тягу. їх вішали на стіну (вони звалися кінкетами) або, за допомогою спеціальних штативів, ставили на стіл.
Такий "прогрес" у галузі освітлювальних приладів зумовлювався насамперед соціально-економічними умовами. Ремісничі цехи (а така форма виробництва залишалася практично незмінною протягом тисячо¬літь) працювали лише у світловий день, а в побуті задо¬вольнялися олійними лампами і свічками. Ситуація різко змінилася наприкінці XVIII століття, коли поширюється мануфактурне виробництво й з'являються парові дви¬гуни, які дали поштовх до розвитку фабрик. Щоб такі підприємства були рентабельними, треба було великих приміщень, де працювало б багато робітників протягом 12-15 годин. А це породжувало попит на дешеві яскраві освітлювальні прилади.
Численні спроби вдосконалення олійних ламп нічого не змінили. Ускладнювалася лише, без зміни головних засад, їх конструкція, що призводило до їх здороження. Лампа Арганда продемонструвала не стільки прогрес у цій справі, скільки "висвітлила" головну проблему: че¬рез свою низьку плинність рослинні та тваринні олії по¬гано (лише на декілька міліметрів) піднімаються ґнотом; яскравість світла таких ламп була дуже малою, більшість з них давали кіптяву. "Технічне завдання" формувалося наступним чином: знайти горючу рідину, яка б легко під¬німалася до ґноту, давала яскраве полум'я без кіптяви і смороду.
Перші кроки у вірному напрямку в XVIII столітті були зроблені в Англії. При коксуванні кам'яного вугілля одер¬жувалися легкі, в тому числі й плинні, відходи. Виявило¬ся, що найлегший з таких продуктів може підніматись ґнотом на декілька сантиметрів, даючи яскраве полум'я. Цю рідину назвали "фотоген. Ото той, що "породжує світло"). Однак фотоген створював кіптяву. Тому його застосовували лише для зовнішнього освітлення.
Цілком логічно, що саме на початку XIX століття звер¬нули увагу на іншу речовину мінерального походження — нафту, тим більш що в багатьох місцевостях, наприклад у Галичині, ця рідина сама "виступає із землі". Ідея не була новою: про дистиляцію нафти писав ще Пліній Молодший на початку нашої ери. В Галичині у 1817 році перший нау¬ковий дослідник Карпат професор Львівського універ¬ситету Гакке навіть уклав угоду з магістратом Праги про освітлення вулиць дистилятом нафти. Але до реалізації цього проекту справа не дійшла, Чому? Відповідь поля¬гає у ще слабкому на ті часи розвиткові хімії. Як і в інших країнах, де намагалися використати для освітлення легкі фракції нафти, Гакке одержав багато сумішей вуглевод¬нів. Ці суміші при горінні створювали кіптяву й сморід, крім того вони містили вибухонебезпечні компоненти (бензин) і сірку. Таке "паливо" не влаштовувало потенцій¬них споживачів, і його виробництво довелося згорнути. Вперше проблема була успішно вирішена лише в се¬редині XIX століття, коли бориславський підприємець Абрахам Шрайнер (котрий гнав горілку!) звернув увагу на кустарне підприємство селянина Байтали з Нагує-вичів. Хоча останній переганяв нафту для одержання важких фракцій (він їх продавав аптекам, де з них вироб¬лялися мазі), як побічний продукт отримувалися і легкі фракції. Поекспериментувавши самостійно, Шрайнер переконався, що одержаний легкий продукт яскраво го¬рить, добре піднімається ґнотом, але його треба якимось чином очищати. Для цього Шрайнерові знань не виста¬чало, і він звернувся до відомого львівського підпри¬ємця — власника аптеки "Під зіркою" Пітера Миколяша (цікавий факт: через професію Шрайнера дехто пізніше пустив чутку, що він запропонував одержувати з нафти горілку!). Миколяш доручив розібратися з очищенням провізору Зехові і асистентові Ігнатію Лукашевичу. Саме Зех дійшов висновку, що гасову фракцію, найбільш при¬датну для освітлення завдяки текучості та яскравості, одержувати треба не тільки шляхом дистиляції, але й за¬стосовуючи хімічне очищення сірчаною кислотою. Саме в застосуванні методів хімічного очищення, а не в дис¬тиляції нафти (давно відомому й поширеному у багатьох країнах способі) полягає суть його винаходу. Це сталося у 1853 році.
Однак у працях, присвячених історії нафтохімії, або у відповідних статтях енциклопедій різних країн містяться дуже туманні історичні відомості, наприклад, що про¬мисловий нафтовидобуток з метою одержання гасу в різних країнах розпочався лише "близько середини 60-х років XIX століття". В чому ж справа? Передусім, в еконо¬мічному розвиткові різних країн. Галичину в Австрійській імперії часто називали "беренландом" (тобто "ведмежим краєм") і порівнювали з російським Сибіром. Тому тут, спираючись лише на винахід Зеха, було складно відразу поставити справу на широку ногу. Сам Зех відкрив не¬велику рафінерію нафти поблизу Борислава і продавав невеликі кількості гасу населенню Львова у крамниці на вулиці Краківській. Лукашевич виявився більш спритним бізнесменом: він переїхав до Кросно (тепер на території Польщі), де організував акційне товариство і почав роз¬робляти місцеві нафтородовища, які на той час були, по-перше, багатшими за бориславські, а по-друге, ближчими до Кракова, куди доходила залізниця, котрою гас постачався до Відня. Та в обох випадках виробництво гасу не виходило за межі крайового бізнесу і не мало між¬народного резонансу.
Зовсім по-іншому склалася справа у США. Тут лише в 1855 році професор хімії Бенжамен Силимен виконав ретельний хімічний аналіз нафтових фракцій і також за¬пропонував застосовувати метод хімічного очищення гасу. До того ж у 1859 році полковник Дрейк винайшов спосіб глибинного буріння, що дало можливість видо¬бувати великі кількості нафти. У США розгорнулася нафтова лихоманка... Американський гас почали екс¬портувати до Європи, і тому прізвища Силимена і Дрейка, на відміну від Зеха, можна зустріти на сторінках де¬яких енциклопедій. Водночас американський експорт гасу спонукав європейців звернути увагу на Галичину, адже на початок XX століття тутешні обсяги видобутку нафти посідали 3-4 місця у світі.
Як це не парадоксально, але ши¬рокому розповсюдженню гасу до 60-х років XIX століття ще заважа¬ла... відсутність гасової лампи! Річ у тім, що макети першої лампи, котрі демонструються в деяких музеях (наприклад в аптеці-музеї у Львові), практично нічим не відрізняються від конструкції олійних ламп, які не від¬повідали вимогам, пов'язаним з властивостями нового палива. І лише в 1862 році віденський підприємець Дітмар запропонував споживачам свою кон¬струкцію пальника, який дав змогу легко запалювати, регулювати і гасити полум'я. Ця конструкція дійшла до нас практично в незмінному вигляді. Таким чином, лише з другої половини 60-х років XIX століття гасова лампа набула переможного поширення, що призвело вже до світової нафтової лихоманки. І тут було не до споминів про пріоритети. До того ж на той час Зех практично від¬межовується від започаткованої ним справи. Імовірно, спричинили таке рішення особисті трагічні обставини: в крамниці по вулиці Краківській сталася пожежа, вна¬слідок якої загинули його жінка та її сестра (на Личаківському цвинтарі у Львові зберігся їх скульптурний надгробник)...
Незважаючи на появу електрич¬ного освітлення, до 30-х років XX сто¬ліття (а деінде й пізніше) гасове освітлення залишалося найбільш розповсюдженим у світі, насам¬перед завдяки простоті в корис¬туванні, мобільності й можливості застосування як ззовні, так і все¬редині приміщень. Його називали найдемократичнішим видом освіт¬лення. Якщо електрика була джерелом світла для столиць і елітарних кварталів, то гасові лампи різного призначення (різноманітного оформлення) можна було побачити як в палацах арис¬тократії, так і в хатах селян, як в театрах і університетах, так і у виробничих приміщеннях, на потягах і пароплавах. А розпочалося все у Львові 151 рік тому.
В. Чернов №2 2004

Плануємо вилазку у цю печеру.Хтось був там? Є якась інфа щодо неї? Де є вхід? Бажаючі приєднуйтесь.

де м0жна купити криптонуву лампочку.І взагалі який ліхтар купити? діодний,налобник,на просту лампочку???