Горішній Личаків-2

[explorer]

http://gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/27/23200/

П'ятниця, 27 квітня, 2007 року, № 73 (143)
Горішній Личаків-2
Паралельно до Мучної від Личаківської догори на північ іде тупикова вулиця Козланюка, названа так 1966 року на честь Петра Козланюка, українського галицького письменника (1904-1965). Із 1913 року вона називалася Війтівською, під час німецької окупації – Грінченкоґассе на честь українського літературознавця, а за радянських часів із 1946-го була Маріупольською.


Вулиця має житлову забудову в стилі конструктивізму другої половини 1930-х років. Під №17 у будівлі 1950-х років міститься Художньо-виробничий комбінат. Під №26 – монастир Згромадження сестер святого Йосифа, збудований наприкінці 1990-х років.

Від Личаківської догори до залізничної станції Личаків простяглася вулиця Копальна, яка називається так із 1871 року. Вона має декілька особняків і дев'ятиповерховий багатоквартирний будинок (№6), споруджений наприкінці 1960-х. У неіснуючому тепер будинку за адресою вул. Копальна, №1 у 1950-х була неповна середня школа №64 з російською мовою викладання.

Копальна завершується вулицею Станція Личаків, яка має цю назву з 1955 року. Під №2 – залишки будівлі залізничної станції, зараз тут квартири, під №1 – багатоквартирний дев'ятиповерховий будинок кінця 1960-х. Залізнична станція Личаків на початку ХХІ століття практично не функціонує. У 1970-х роках улітку звідси ходили електрички до Комсомольського озера (тепер Винниківське), однак цей маршрут швидко закрили.

За Копальною паралельно до Личаківської пролягає невеличка тупикова вулиця Долішня, яка має цю назву з 1933 року, а до того з середини ХІХ століття її називали Кривчицькою, бо звідси починалася дорога до села Кривчиці. На початку вулиці в 1990-х роках обладнали сучасний арештмайданчик для автомобілів, тут є евакуатор, автопродаж та автострахування. За останнє десятиліття вигляд спокійної й тінистої приміської вулиці дуже змінився: поряд із декількома одно- та двоповерховими особняками старої та найновішої архітектури тут залишився єдиний двоповерховий будинок (№5) кінця ХІХ століття у стилі віденського класицизму.

Вулиця, яка є останньою перед колишньою Личаківською "рогачкою" – Козика, одержала цю назву 1992 року на честь українського живописця Михайла Козика (1879-1947). Із 1934-го мала назву Соліковського на честь львівського римсько-католицького архієпископа Димітра Соліковського (1583-1603), а з 1946-го – Давидова на честь офіцера, Героя СРСР, який загинув під час Другої світової війни. Вулиця з'єднує Личаківську та вулицю Колумба. Забудова здебільшого особнякова.

Нижче Личаківського парку від Личаківської на південь відгалужується невеличка тупикова вуличка Россі, названа так 1950 року на честь російського архітектора Карла Россі (1775-1849). Від 1871-го вона називалася Вітрякова, від 1938-го – Сєрадського, в часи німецької окупації – Райтшульґассе, 1944 р. – знову Сєрадського, а з 1945-го – Вітрякова. Вуличка має цікаву унікальну одноповерхову забудову другої половини ХІХ століття в стилі класицизму.

Від Личаківської на південь до Ботанічного саду Львівського національного університету ім. Івана Франка простягається вулиця Марка Черемшини, названа так 1946 року на честь українського письменника (1874-1927). До 1871-го мала назви Цетнерівка, Личаківська бічна та Піски на Личакові, з 1871-го – Цетнерівська, з 1936 р. – Дунін-Вонсовича на честь Збіґнєва Дунін-Вонсовича, ротмістра польських Бригад Легіонів, який загинув у бою з російською армією 1915 року, під час німецької окупації – Дорошенкоґассе, у 1944-1945-х епізодично була Хорольською та знову Дунін-Вонсовича. Житловий шестиповерховий будинок №1 збудовано 1968 року. 2005-го знесли оригінальний одноповерховий житловий будинок №3 з фігурою святого Флоріана (охоронця від пожеж) у ніші на фасаді, на його місці споруджують новий. П'ятиповерховий будинок №6 збудований у конструктивістському стилі у 1960-х роках. Під №17 – спорткомплекс Інституту фізкультури із входом з боку Личаківської, за польських часів це був стадіон "Сокола". Комплекс будівель, прилеглих до стадіону, перебудували в 1950-х роках. Під №31 – споруджений у 1970-х спорткомплекс Львівського національного університету
ім. Івана Франка та стадіон із будівлями 1960-х років. На стіні спорткомплексу – меморіальна таблиця, встановлена 1 грудня 2001 року на честь утворення в ЛНУ 22 вересня 1911 року спортивного товариства "Україна". Забудова вулиці: класицизм, конструктивізм 1930-1970-х років, сецесія, одноповерхова садибна забудова.

Черемшини з Погулянкою з'єднує вулиця Банаха, названа так 1946 року на честь польського математика Стефана Банаха (1892-1945), одного з творців львівської математичної школи. Наприкінці XVIII століття це була Дорога біля цвинтаря, потім вулиця називалася На Цетнерівці, з 1871-го – Мазурівка, за часів німецької окупації – Мауерверк, у 1944-1946-х – знову Мазурівка. До початку 1970-х вулиця закінчувалася, не доходячи з гори до "Цвинтаря Орлят". Після того, як 1971 року зруйнували польський меморіал, через територію цвинтаря проклали дорогу до Погулянки. Забудов вулиця практично не має.

Від Черемшини на схід відгалужується невелика тупикова вулиця Кобзарська, яка одержала цю назву 1950 року. За польських часів вона називалася Цетнерівською бічною та Цетнерівською. Забудова здебільшого особнякова. Від Черемшини на захід відходить вулиця Кутова, названа так 1950 року. З 1930-го називалася Піярів бічна, з 1934-го – Кадиєґо. Тепер вулиця має здебільшого нові забудови, багатоквартирний житловий будинок №8 споруджений у 1988-1989 роках.

Від Черемшини на схід іде тупикова вулиця Цетнерівка, названа так на честь Белзького воєводи Ігнатія Цетнера, який наприкінці XVIII століття впорядкував у цій місцевості парк – нині Ботанічний сад ЛНУ. З 1910-го вулиця мала назву Варненьчика на честь польського короля Владислава ІІІ Варненьчика (1424-1444), за часів німецької окупації – Федьковичґассе, в 1944-1946-х – знову Варненьчика, а з 1946-го – Фізкультурна, бо огинала стадіон Інституту фізкультури. Забудова вулиці двоповерхова у стилі віденського класицизму, конструктивізму, є нові забудови початку ХХІ століття.

Ілько Лемко