Автор Тема: Львівське козацтво і козацькі чайки  (Прочитано 2999 разів)

1 гість дивиться цю тему.

Цезар

  • Користувач
  • Гуру
  • *
  • Повідомлень: 593
  • Рейтинг 182
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Всі мабуть хоч раз бачили у Львові козака з шаблею при боці і вогнепалом в руках. У нас в місті є товариство КІШ ...
Перша козацька чайка "Спас" , друга "Пресвята Покрова"- яка ще плаває і знаходиться зараз в Франції.
А ось і на горизонті зявилась і третій корабель він зараз на стадії будівництва (у Зашкові) кому цікаво подивитись або допомогти з будівництвом корабля ласкаво прошу.

http://picasaweb.google.com/106782958257466387279/FMZZyH?authkey=Gv1sRgCOKx6J7Gz_LGBg#5516859769243505570

Трохи багато букв але цікаво)

В 1986р. у Львові групою товаришів, в основному художників, було створено вертеп. На той час, коли ще існував Радянський Союз, це була справа, що могла потягнути великі неприємності: виключення з навчальних закладів або  втрату роботи. Тому вертепний одяг носилося в сумках і ходилося колядувати тільки по знайомих, заздалегідь попередивши їх.Тепер тяжко передати ті почуття, що викликали в господарів ці нашвидкоруч зроблені костюми та коляда притишеними голосами, щоб не почули сусіди. До цих пір згадуються захоплені дитячі очі, котрі вперше в житті бачили вертеп, та сльози на очах у старших людей.
На наступний рік ми вже вирішили підготуватися краще, шили костюми, кували шаблі та, навить, зробили невелику гармату. Підходив час змін, час розвалу Союзу, час мітингів, час надій на краще. Ми вирішили вже не ховатися. Це був перший вертеп, котрий відкрито пройшов по вулицях Львова, і люди, коли чулася наша коляда, серед ночі будили дітей і з ними на руках вибігали надвір, щоб показати вертеп. А ми просто на вулиці влаштовували вистави.Часом приїжджала міліція, але люди обступали нас стіною і вистава продовжувалася. Потім був виступ разом з хором “Товариства Лева” у Києві в концертному залі “Україна”, після якого була знята заборона на вертепи і в 1988р. у Львові вже відбувався конкурс вертепів, котрі масово почали виходити на вулиці міста.
 Ідея вертепу згуртувала наше товариство, ми частіше зустрічалися,  шукали нових ідей. Влітку ми провадили мандрівки на байдарках по Дністрі, Збручі, Орілі та Тясмині. І от одного вечора при багатті на ріці Тясмин, недалеко від Холодного Яру, біля Суботова у Василя Качмара виникає ідея побудувати козацьку чайку і вже на ній здійснювати походи Дніпром. Василь стає конструктором чайки, прораховує можливі пропорції корабля, робить макет. Тепер кошти, зібрані від вертепів, починають іти на придбання дерева, вишукуються матеріали про козацькі чайки; в газеті друкуємо звернення до львів’ян, котрі хочуть приєднатися до побудови.  16 червня біля памятника Івану Підкові засновуємо “Товариство Кіш”.
18 лютого 1991р. на фанерному комбінаті в Брюховичах біля Львова посвячуємо дуб, котрий стане основою чайки та починаємо роботу. На той час в Україні було загальне піднесення тими змінами, які проходили в суспільстві  і тому ми мали велику підтримку серед людей, котрі часто приходили нам на допомогу .
Попри це, ми продовжуємо шити козацький одяг, виготовляємо гармату “Василь Стус”, від сальвів котрої в день підняття жовто-блакитного прапора у Львові в міській ратуші повилітали вікна, їздимо з нею на Запоріжжя, в Хотин, Берестечко. Товариство бере участь у всіх мітингах, у голодуванні студентів в Києві, в поїздках по Україні з агітацією за незалежність України.
14 жовтня ми посвячуємо ще не завершену чайку та даємо їй назву “Пресвята Покрова”
Нарешті, 9 травня 1992р. ”Пресвята Покрова” виставлена перед Оперним театром у Львові. Тисячі львів’ян прийшли подивитися на цей човен та побажати щасливого походу. На озері Глинна Наварія біля Львова чайка перший раз торкається води. Тут ми проходимо перші навчання і тутз’ясовується, що всі весла, котрі ми зробили, є закороткими. За пару тижнів ми переробляємо весла, завершуємо всі роботи та перевозимо чайку на причепі до Києва.
Коли прийшла ідея побудови чайки ніхто не думав, що на ній можна буде виходити в море, хотілося просто пройтися Дніпром, але, чим ближче було до завершення побудови, тим більшим було бажання вийти в море. Якраз трапилась добра нагода: в Картахені (Іспанія) проводився фестиваль історичних кораблів, присвячений відкриттю Колумбом Америки. І ми вирішили спробувати. 7 липня, відсалютувавши всіма 8-ми гарматами, на свято Івана Купала з київського гідропарку чайка вирушає в свій перший похід на  Іспанію. 45 чоловік залога, козацькі строї та поголені під оселедці голови; на щоглі вперше піднято військово-морський український прапор . Важкі весла зрушили чайку та понесли вниз по Дніпру. До кінця дня руки повкривалися мозолями і, щоби взяти весло в руки, треба було докласти  добрих зусиль. День за днем, міняючись кожні 2 години, працювали на веслах За три дні вони вже не здавалося такими важкими. Тим, що відпочивали, доводилося спати в ногах гребців. Часом вдавалося підняти вітрило і тоді чайка летіла, спінюючи хвилю. Зупинялися ненадовго і дивним було те, що, на відміну від Львова, до чайки приходило мало людей. Багато з тих, хто приходив, навить не знав, що ж це за корабель такий – чайка.
Зрештою, добралися до Херсону і засіли на цілий місяць. Виявилося, що для того, щоб вийти в море, потрібні морські паспорти. Всі спроби виготовити їх в Одесі нічого не дали. Тільки щасливий випадок познайомив нас з капітаном морського порту Маріуполя п. Бандурою. Цей чоловік за 3 дні допоміг нам. Вийшли в море якраз в той день, коли в Картахені починалося свято. Російський корабель зайняв перше місце серед копій  історичних кораблів. Пізніше ми познайомились з ними і зрозуміли: якби чайка на той час була б там, це місце могло б дістатися українському кораблеві.
Чорне море зустріло штормом, довелося скористатися допомогою яхти супроводу “Батьківщина”, котра взяла нас на буксир. Через 3 дні шаленої хитавиці ми добрались до Стамбулу. Потім були 2 дні мандрів цим мальовничим чудовим містом. Як не дивно,  турки впізнали чайку і в місцевих газетах була надрукована досить доброзичлива стаття  під назвою “Козаки знову обстрілюють Стамбул”.

Далі  пішли Греція, Італія, Монако та Франція, мальовничі острови, надзвичайно прозора вода Середземного моря, гарна погода та незабутні зустрічі. Від спеки весь час доводилося поливати палубу водою. 3 дні та 3 ночі була забава на острові Кефалінія. Гостинні греки навперебій запрошували до кав’ярень. Цідили пиво, співали українських та грецьких пісень, танцювали гопака та сартакі. В Імперії, італійському містечку, де в цей час проходило морське свято, чайку  зустріли ревом корабельних сирен, а ми відповідали гарматними залпами.Мер Монако робить запис у бортовому журналі чайки-“дякуємо шторму, котрий загнав до нас цей дивний корабель”. У Сан Тропе познайомилися з бізнесменом Сесіль Жакобс, котра запропонувала зробити інтер’єр її ресторану в українському стилі. В її офісі через пару років членами товариства були зроблені мозаїки на українську тематику і вона сама не раз приїжджала до Львова.  Як і журналіст Клод Оме, котрому так сподобався Львів, що він придбав тут квартиру і по півроку жив у Львові, а по півроку – у Франції. З його подачі в Парижі був заснований клуб шанувальників українського козацтва.
На жаль, того року “Пресвятій Покрові” так і не вдалося добратися до Іспанії. Закінчувалось літо, приходив час штормів, довелося шукати місце для зимівлі. На щастя, гостинні французи недалеко містечка Сан Тропе запропонували безкоштовне місце для стоянки. Всі кошти були витрачені на оплату яхти супроводу та харчі, тому довелося просити наших спонсорів з фанерного комбінату, щоб висилали за нами автобус, бо не було іншої можливості добратися додому. Це вже пізніше, трошки освоївшись в Європі, ми почнемо мандрувати автостопом, нас почнуть возити знайомі французи. Ми навчимося  мови, навчимося знаходити роботу та заробляти як на себе, так і на чайку. А у цей перший рік ми на все дивилися широко розкритими очима; все це було новим для нас і трохи незвичним.
Тепер був час готуватись до наступного року: ми вирішили піти в Саупт Гемптон на старт кругосвітньої регати, де вперше в такому класі яхт брала участь українська яхта “Гетьман Сагайдачний”. Цього разу вирішили поставити на чайку мотор, що давало змогу зменшити кількість людей та відмовитись від яхти супроводу. Це давало нам відносну незалежність, зменшення кошторису та безпеку походів.
Чайка показала себе як прекрасний корабель, достатньо швидкохідний та надійний. Часами нам вдавалося обганяти деякі сучасні яхти, але не на кожен вітер чайка була добра. І дуже добре можна було зрозуміти, чому в описах про козацькі походи  інколи  козацькі чайки викидало на берег. Конструкція цього човна передбачала, що спочатку козакам доводилося проходити Дніпрові пороги, де гинуло на скелях немало човнів ( щоправда не через конструкцію корабля, а через один невправний рух керманича), а після цього виходити в море. Тому чайки не могли мати глибокої осадки, не можна було використати кіль, котрий утримує корабель при крутому вітрі і не дає зносити з курсу. Відповідно до конструкції чайки козаки вибирали і спосіб ведення морських баталій. Вдень, побачивши ворожі кораблі, опускалися щогли і на відстані, з якої не можливо побачити чайку, на веслах переслідували ворога до темноти. Тоді, користуючись перевагою у швидкості над важкими галерами, швидко наближалися і з близької відстані відкривали вогонь по ворогах. Кожен козак, вирушаючи в похід, мусів мати два мушкети, пістолі та шаблю. В той час, поки частина команди гребла, частина ладувала мушкети та подавали стрільцям, а ті вже вели безперервний вогонь, щоб не дати туркам отямитись та застосувати корабельні гармати. В описах про чайки згадується про обв’язку з очерету, котра прикріплювалась до борту корабля і не давала йому затонути у випадку, коли в чайку попадало ядро. Ми також виготовили таку обв’язку, але думаємо, що прикріпили трошки не в тому місці. Попавши в шторм у Чорному морі, ця обв’язка почала розбивати борти чайки так, що її прийшлося відрізати і відправити гуляти по морі. Скоріш за все, її місце над уключинами, зверху по борту чайки. В такому випадку вона не шкодить швидкості човна, може служити як захист від ворожих куль і  втримувати чайку, коли та починає тонути.
Отже, у 1993 р. завдяки допомозі п.Сесіль Жакобс, котра подарувала чайці мотор, цього разу із залогою 17 чоловік ми вирушили у похід до Англії. Часу залишалося мало, на цей раз ми поборювали проблеми з візами, без яких не могли вирушити за кордон та втратили час на встановлення мотору, але далеко від Сан Тропе відійти не вдалося. Між двома островами надійшла хвиля, котра зняла з завіс стерно. Некеровану чайку понесло на скелі, об які з ревом розбивалися хвилі. Довелося  кидати якір та викликати допомогу. Коли підійшов рятувальний човен, не змогли витягнути якір, довелось лишати його в морі. Наступного дня, коли вщух шторм, вирішили спробувати відібрати назад якір у моря. Почали пірнати в цьому місці, де приблизно його залишили. За пару годин таки вдалося знайти. Він засів у щілині одного-єдиного каменя, котрий був у цьому місці. Решта дна довкола нього – це  була дрібна галька, об яку не можливо було б зачепитися. Як ми пізніше дізналися, він мав навить свою назву  - “Святий камінь”  і, так виглядало, що не одному кораблю він врятував життя. Подякували каменюці, перепросивши її, забрали свій якір та при легкому штормі пішли дальше.
 У Середземному морі хвиля крута та коротка, на довжину чайки (20метрів) припадає по півтори – дві хвилі,  тому на корпус постійно сипались удари хвиль, заливаючи чайку аж за щоглу. Стояв гуркіт, такий, ніби їхалось по старій розбитій залізничній колії.
Так добралися до Марселю. Цілий день оглядали це чудове місто, хотілось залишитись надовше, але час підтискав, мусіли спішити. Біля Марселю ввійшли в гирло ріки Рони і пішли вверх у глибину Франції. Тепер іти було легше. Достатньо одного чоловіка на стерні, мотор працював, чайка легко йшла проти слабкої течії і можна було цілими днями спостерігати за чудовими краєвидами, котрі, як в калейдоскопі, змінювали один одного. В Ліоні мали гарну зустріч з українською громадою. Розставили столи просто на березі, мали гарне частування та співи до пізньої ночі.  Салюти наших гармат шаленим гуркотом розносились по Ліону, протилежний скелястий берег відбивав кожен постріл, підсилював його, а тоді розсипав тріском по цілій околиці.  Після десятка таких салютів вирішили не зловживати терпінням французів і далі вже тільки співали.
 А на ранок – знову в дорогу: за Діжоном ввійшли в канал де Бургонь, де  через кожні 500-700 метрів чекає шлюз. Повільні працівники шлюзу потихеньку підходили до нас, розпитували про чайку, звідки ми,  як добралися і куди ідемо, тоді неквапом крутили корбу. Спочатку відкривали одну половину дверей, тоді –  другу, запускали чайку всередину, тоді так само потихеньку закривали двері, помалу набирали воду і т. д. Попереду 290 шлюзів, а вся ця процедура займає купу часу і таким темпом ми аж ніяк не втигаємо вчасно добратися в Саупт Гемптон! Прийшлося шукати вихід із ситуації. Зібрали на смітниках із запчастин 2 підліткові ровери, посадили на них двох козаків і –  вперед. Тепер вже це виглядало краще. Спочатку до шлюзу підїжджало двоє захеканих незрозумілої зовнішньості  чубатих дядьків на дитячих роверах та відразу з двох боків починали крутити корби. Тут же з’яявлявся невідомої конструкції корабель, який з ревом сурм та гарматними пострілами на повному ходу влітав до шлюзу. З нього на ходу вискакувала гурма дядьків. Одні кидалися до воріт, другі зупиняли чайку, аж задиралися роги в тура, що маємо на носі човна. І починалося все крутитись: ті, що підїхали перші, хапали свої роверки та, черкаючи колінами по вухах, неслися далі, до наступного шлюзу. Інші закривали двері, тут же відкривалися заслонки для води на всю висоту і вода з ревом вдиралася до шлюзу, часами хвиля аж вихлюпувала на берег. Ціла команда, обліпивши чайку, котру аж трусило від тиску води, втримувала її на місці, потім двері відкривалися, знову гаратала гармата і, поки розгублений працівник шлюзу кліпав очима, не розуміючи, що ж відбувається, йому в руки тицялось плакат з чайкою, вже на ходу заскакувалось на човен і ця вся гурма з диким галасом та реготом неслася дальше. Достатньо доброзичливі французи відносились до цьгого зі сміхом і не чинили нам перешкод, та й їм відпадала потреба бігати крутити корбою. І тільки одиного разу нам це не вдалося.  На ніч шлюзи закривали, тому ми старалися пройти до останнього моменту. І от за 5 хвилин до закриття, залетівши в шлюз, почали відкривати заслонки. Та, на лихо, попався не зовсім француз, і з криком, що викличе поліцію, вигнав нас. Ніякі вмовляння так і не допомогли. Прийшлося ставати на нічліг. На ранок чайка лежала на боці, води в каналі було по коліна, виявляється з тими криками хтось з нас забув закрити воду і вона втекла з каналу. Довелося чекати 6 годин,  поки канал знову наповнився водою. Добре, що на всі шлюзи виявився тільки один такий працівник.
В одному зі шлюзів згубили гвинт, втратили пару годин, поки пірнали і шукали його. От так в шаленому темпі, зупиняючись тільки після того, як шлюзи вже були закриті, ми за 18 днів пройшли 290 шлюзів та один тунель. Французи не вірили, що за такий короткий час нам вдалося подолати цей шлях, говорили, що напевно це є рекорд проходження цього каналу.
Потім ввійшли в Сену, і, нарешті, Париж – місто, про яке колись можна було тільки мріяти, доводилось проходити за один день. вирішили хоча б відсалютувати. Гримнула гармата. Якщо десь в морі від неї тільки легкий гук, то Париж відгукнувся канонадою тріскоту, що розносився, відбиваючись від будівель, розлітався вузькими вулицями міста помножуючись та посилюючись і зі свистом віддалявся в глиб. Було враження, що це не холостий заряд заткнутої папером копії стародавньої гармати, а сотні чортів повискакували і з диким реготом понеслись по місту. На жаль, це нам сподобалось. Як можна було упустити таку нагоду влаштувати такий гуркіт? І пішла стрілянина… Не знаю, що в цей час відчували парижани. Місто розривалося від шалених розривів, звук зі свистом і тріскотом розносився далеко від ріки. Було враження, що над ним пускають ракети. Ми шукали вузьких місць між будинками і стріляли туди, щоб ще більше підсилити постріл. Понад берегом бігли люди і махали нам руками, сигналили машини. Напевно їм це подобалось, можливо не всім, але нам це приносило шалене задоволення. Поки на катері не підійшла поліція. Дякувати богу, паризькій поліції не є чужим почуття гумору. Вони так само сміялись, але ввічливо попросили нас перестати. Стрільнули ще тільки раз, для поліцаїв; на цьому і закінчили. Далі вже спокійно проходили через місто, біля нас ішов поліцейський човен. Ми мило бесідували з ними та з сумом дивилися на це чарівне місто, в якому ми не мали часу зупинитись.
Біля Нотр Дам де Парі побачили ”Івлію” - копію грецької диреми,  корабля з двома рядами весел, котрі розташовані одне над другим. На борту був український прапор. Тут вже мусіли зупинитись. Виявилося, що хлопці так само, як і ми, самі його збудували та мандрують по Європі. В Парижі вони стали на зимівлю та невеликий ремонт. На жаль, через пару років цей корабель розбило штормом в Атлантиці біля Ля Рошелю. Частина команди залишилася у Франції, частина повернулася на Україну, щоб збудувати “Мелькарт”, котрий ми пізніше зустрінемо в Бресті і котрий розіб’є у штормі біля берегів Іспанії. На щастя, у всіх цих випадках залога залишиться живою.
Після невеликої гостини з “Івлією” знову вирушаємо, але знову не далеко. По дорозі ламається хрестовина в моторі. Пристаємо до берега і починаємо пошуки. Але де знайти у Франції запчастину від військової радянської машини, котру ми поставили, щоб було дешевше і, здавалося б, надійніше? На одному із звалищ старих машин знаходимо щось подібне від “кадилака”.  Але тільки подібне, яке, можливо, вдасться пристосувати. Цілу ніч на зміну при світлі багаття напильниками знімаємо метал, допасовуємо до старої запчастини. Потім ущільнюємо цвяхами і на ранок готові в дорогу. За день проходимо останній шлюз і попадаємо в стихію припливів та відпливів. Тут вперше ми зустрічаємося з рікою,  яка тече вверх по течії, замулені береги, з яких постійний рух води у різні сторони змітає все із дна. Перепади води досягають 6 метрів і проти течії неможливо іти навить на моторі. Великі океанські кораблі стають на якір, щоб не боротися з цією стихією.
 Перечікуємо приплив у Руані, маємо змогу трохи побродити цим містом,  пооглядати його величні собори та вузенькі вулиці. А з відливом знову виходимо. Швидка течія підхоплює чайку і несе мутними водами Рони. Під вечір опускається туман, він починає закривати все довкола, звуки робляться приглушені і тільки гудки пароплавів розривають цю тишу. Попадаємо в молоко, нічого не видно, не видно навить води під бортом, тільки чути як швидка течія несе нас кудись в невідомість. Ми зовсім втратили орієнтир, не знаємо де знаходимось і де ідуть інші кораблі. Кидаємо якір і ніби зупиняємось. Тепер відчувається сила течії. Чайка аж тремтить від напруги, за бортом шаленіє швидка ріка і створюється враження, ніби  чайка кудись летить на великій швидкості. Раптом тишу розриває рев сирени і з туману виринає силует корабля; він тут же знову пропадає в ньому і ми тільки відчуваємо, як щось велике проходить повз нас. Здається, ми стали на фарватері . Знімаємося з якоря і йдемо вправо, де мав би бути берег. Зрештою,  чуємо звук машин і знову стаємо на якір. При такій течії до берега небезпечно підходити, тому чекаємо на воді. Через деякий час піднявся вітер і трохи розігнав туман, вирішуємо іти далі.
Виходимо в гирло, ріка розширюється і тут вже не так відчувається сила течії. Останній порт Франції – Гавр. Зупиняємось, щоб набрати палива до мотору і під вечір виходимо в Ла Манш. Тут нас зустрічає велика гарна довга хвиля, по якій чайка досить  легко вихоплюється нагору і плавно опускається вниз.  Море досить спокійне і чайка, легко заколисуючи нас, несе у відкрите море. Трохи далі від берега починає дошкуляти холод, тягнемо на себе все, що можемо, але це мало що помогає. Горілка давно закінчилася, тому випрошуємо у нашого доктора перцевий  настій, котрий використовується для натирання тіла; це справді гидке пійло, достатньо ковтнути наперсток, щоб очі на лоба повилазили, але в цій ситуації це трохи помогає. Десь тут, кажуть, проходить Гольфcтрім, котрий мав би бути теплою течією, але ми цього якось не відчуваємо. Надходить ніч і холод робиться нестерпний, вже мерзнуть навить самі загартовані хлопці. Сидимо, закутавшись у коци, і клацаємо зубами. Не можемо сховатися під тентом, бо вітер в лице і буде стримувати хід чайки.
Нарешті, під ранок побачили Англію. Прийшли за пару годин до старту регати White Bread! Зустріли “Гетьмана Сагайдачного” коротка стоянка,ледве вспіли відігрітись та знову у море.Тут ми вперше побачили як воно кипить від тисяч великих та малих кораблів котрі спінюють хвилю своїми носами.і було приємно що чайка є достатньо замітною серед них та привертає до себе увагу .
В цей час в Саупт Гемптоні про нас виходить стаття, адже вперше в історії  іноземний корабель без попереднього узгодження з відповідними службами салютує з гармат англійській королеві, котра в цей час була на військовому кораблі, з якого давався старт довколосвітньої регати.
 На наступний день місто опустіло. Кораблі відходили один за другим, а перед нами постало питання: куди іти далі? Декілька днів відпочинку та – рушили на Лондон. По дорозі вступили в Портсмут, відвідали морський музей, побували на “Воріорі”, ”Вікторії” (корабель, на якому був смертельно поранений в Трафальгарській битві капітан Нельсон). Вражало те, з якою гордістю, любов’ю та повагою ставляться англійці до своєї історії, з яким пошанівком відносяться до кораблів та до моря. Далі пішли на Брайтон.


Приходив сезон штормів і перша спроба вийти з Брайтону успіхом не увінчалась, за годину часу змушені були вернутись назад мокрі з ніг до голови. Так що затримались надовше, відвідали королівський історичний музей, акваріум. Обходили ціле місто.  Юрко Волощак, наш писар,тепер голова товариства “Кіш” прийняв участь у запливі на 1 кілометр, що проходив в яхт-клубі Брайтона. Не дивлячись на те, що всі учасники змагання були у спеціальних костюмах, а вода у жовтні не особливо тепла, Юрко  поплив у одній сорочці. Призового місця не дістав, але і доплив не останнім. Щоправда, потім довго прийшлося горілкою рятувати від холоду.
Потім через шторми, гарної погоди вже не приходилось чекати, добралися до гирла Темзи. Цілу ніч чекали припливу, щоб разом з ним дійти до Лондону. Зранку поставили вітрило і гарний вітер з корми та швидка течія понесли чайку вверх по ріці. Позаду ішов катамаран, виставивши всі вітрила, але весь час, аж до Лондону, відстань між нами  не зменшувалась. Вже в Лондоні до нас підійшов власник цього корабля і сказав, що мусів прийти подивитись, що ж це за такий цікавий корабель, якого він ніяк не міг наздогнати.
Зупинилися просто перед ”Тауер брідж” та, поставивши чайку в “ Доці Святої Катерини”, цілий тиждень гуляли вулицями Лондону. Відвідали український клуб, познайомились з українською громадою.
Того року ще хотіли зайти в Дюнкерк. Тут колись козаки прийшли на допомогу французькому королю у війні проти іспанців. Довший час французи під гуркіт барабанів рівними рядами безуспішно вкладали своїх вояків під стінами Дюнкерку, а козаки, вночі підклавши під стіни бочки з порохом та висадивши їх в повітря, за одну ніч взяли фортецю. Це було проти правил ведення тогочасної війни,бо воювали тільки вдень, але козаки мали на це свій погляд. Знаючи цю історію, ми хотіли відвідати це місто. Тим більше, що закінчувалась безкоштовна  стоянка, котру нам надали в “Сан Катарін доці” і треба було шукати місця, де можна було б залишати чайку на зиму. Отже, дочекавшись більш-менш спокійної погоди (на цю пору року це був шторм 4 бали), вирушили в дорогу.
Відплив легко підхопив чайку і – полетіли до моря. В гирлі знову довелося ставати на якір і чекати до наступного відпливу. Коли вже виходили в море, закралася підозра, що в морі трохи більший шторм, ніж 4 бали, але вертатись не було сенсу. Рація, як завжди, не працювала, з нею вічно виникали якісь проблеми, а в Лондоні дають прогноз погоди тільки на одну добу вперед. На наступний день, коли ми виходили в море, по радіо вже передавали штормове попередження, про що ми навить не здогадувались. Спочатку все йшло досить-таки гладко, але десь на середині дороги почало прихоплювати. Таких хвиль нам ще не доводилось бачити. Чайка вже не легко злітала на хвилю, а тяжко і довго спиналась на гору, а тоді падала в якусь безодню, між двома хвилями інших вже  не було видно. Заливало так, що ледве встигали відрами черпати воду. Часами хвиля накривала всіх з головою, частина команди, не витримуючи морської хвороби, вже просто лежала на палубі. Море ревіло і, щоб щось почути, доводилось кричати. На стерні вже мусіли стояти двоє чоловік і то ледве втримували чайку на курсі. Вирішили прив’язати румпель, щоб легше було втримувати стерно. Десь за півгодини почувся тріск і румпель зламало. Ми лишались некеровані. Вдалині ледве проглядався берег Франції, а ми крутилися на одному місці, не вимикаючи двигуна, щоб зберегти хоч якийсь хід. Тепер ми були під владою хвиль, вони шпурляли човном на всі боки, налітали спереду, ззаду, з боків, крутили нею і кидали вниз. Ще в першому поході, коли ми виходили з Києва, на чайці були 2 великі стернові весла, такі, як колись зображалися на старих гравюрах. Можливо, що ми щось не так зробили, а,  можливо, і колись ними було так тяжко керувати, але ми з ними дійшли тільки до Черкас і вирішили переробити їх. Знайшли старий борт від кузова вантажної машини і з нього зробили нове стерно. З того часу на ньому залишилося два металевих кільця з обох сторін, які нам просто тоді не захотілось зрізати. Тепер вони нам ставали в пригоді. Треба було пропхати шнури в ці кільця і тоді, можливо, чайка знову стане керованою.  Але як пропхати?  Хвиля кидає стерном зі сторони в сторону, а  кільця – під водою. Почали підважувати стерно, щоб зафіксувати хоча б на пару хвилин в одному положенні, але прийшла хвиля і за румпелем, яким підважували стерно, тільки свиснуло. Його вирвало з рук і відкинуло в море метрів на двадцять. Потім тримали один одного за ноги і так пробували дістатись. Це тривало біля двох годин, аж поки ми  змогли просилити шнури у кільця. Весь цей час море бавилося чайкою як хотіло: то вона кормою видиралась на хвилю, то боком, мало не висипаючи нас в море, злітала вниз. Часом здавалося, що човен не витримає цих ударів, від яких здригався весь корпус. Але, нарешті, просилили віжки і гайта-вйо понеслись до берега. Після того, що витримала чайка за ці пару годин, вже було не страшно.
З того часу, як побачиш берег і поки до нього дійдеш, проходить годин 8-9 і цей час є найтяжче витримати. Земля видається так близько, а чайка іде так повільно, що хочеться вискочити і бігом , чим швидше, добратись до суші. Під берегом шторм почав вщухати, тепер просто сиділи промоклі до нитки і чекали. Часом хтось досить ліниво вичерпував воду, рухатись не хотілось, тільки клацали зубами.
 Коли, зрештою, добралися до Дюнкерку, французи не хотіли вірити, що ми прийшли з Лондону. Як виявилось, ми пройшли свій перший восьмибальний шторм. В цей час всі кораблі відсиджувались у портах, навить не потикаючись в море. Потім, не роздягаючись, грілися в холодному душі. На щастя, приїхали представники морської місії і забрали нас ночувати в готель. Це була перша і остання ніч за весь час, коли ми змогли виспатись у ліжку.
 Гостинні французи запропонували залишити чайку в порту навпроти морського музею. Це була дуже своєчасна пропозиція, бо через тиждень пішов сніг. Ми знову мали місце безкоштовної стоянки: залишали чайку під наглядом музею і спокійно могли вертатися додому.   
Пізніше були роки походів ,морські паради,на які збираються кораблі з цілого світу-з Америки та Аргентини ,Нової Зеландії та Австралії,Швеції,Норвегії і навить Швейцарії,котра як і Львів не має виходу до моря, такі святкування збирають до 5-6 міліонів відвідувачів, та тисячі кораблів. І нам було приємно що український прапор також був серед десятків інших прапорів,котрі були представлені на цих святкуваннях.Були Амстердам,Руан,Брест,Аркашон,Барселона ,великі міста та маленькі містечка і всюди ми відчували доброзичливе ставлення людей до чайки.”Пресвята Покрова “ внесена у світові каталоги історичних кораблів і до нас постійно приходять запрошення відвідати наступні престижні морські святкування. .Тепер маємо запрошення наперед аж до 2006 року,що свідчить про зацікавлення організаторів цих святкувань мати чайку в списку кораблів котрі прийдуть на ці фестивалі.Можливо колись нам знову вдасться розпустити вітрило та вийти у відкрите море.
  За ці роки ми пройшли біля 20 тисяч морських миль водами багатьох морів та Атлантичного океану,проходили шторми ,троє з них силою до 8 балів, не раз побували в Біскайській затоці,проходили найнебезпечнішими протоками Ла Маншу. Були ремонти,була ідея походу через Атлантику,але весь час хотілось повернутись додому.В цей час не думалось про пороги,котрі хоч і скриті водою,до цих пір чекають на козацькі чайки.У 2001році ми повернулись в Україну,до Києва.І в 2003 нарешті змогли добратись до Львова. 27 квітня на Великодні свята (як кажуть моряки-ми сподіваємося) добратись до Порохової вежі. Так що запрошуємо всіх бажаючих відвідати нас з 27 квітня по 4 травня на майданчик біля Порохової вежі де ви зможете побачити чайку”Пресвята Покрова” та оглянути фільм зроблений по матеріалах наших походів.

Розшарити F VK G+
І рай, і пекло мають свої переваги. У раю чудовий клімат, а в пеклі – вишукане товариство.

inkognito

  • Супер Модератор
  • Досвідчений Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 3788
  • Рейтинг 493
  • Стать: Чоловіча
  • <--Невсеремось!-->
    • Перегляд профілю
    • /dev/null
Re: Львівське козацтво і козацькі чайки
« Відповідь #1 : 14.09.2010 22:52:03 »
  та ти розказуй, чого чекаєш? із нетерпінням чекаємо дописів
Розшарити F VK G+
Resistance is futile

Цезар

  • Користувач
  • Гуру
  • *
  • Повідомлень: 593
  • Рейтинг 182
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Львівське козацтво і козацькі чайки
« Відповідь #2 : 14.09.2010 23:08:32 »
Верху історія написана одним з козаків , багато води витекло...

Зараз чайка у Франці на березі Атлантичного океану, там воно уже зимує декілька років . Банально бракує грошей на перехід в Ураїну і на зимівлю дома. в четвер після футбольного матчу залога чайки з 10 чоловік вирушає у Францію де за два тижні чайка буде переставлена в інший док , і проведений невеликий ремонт(та залишена на зиму).

З наступного року , з весни розпочнеться довго тривалий перехід на Батьківщину , по Дунаю в Чорне море і верх по Дніпру це найбезпечніший шлях.

Розшарити F VK G+
І рай, і пекло мають свої переваги. У раю чудовий клімат, а в пеклі – вишукане товариство.

Цезар

  • Користувач
  • Гуру
  • *
  • Повідомлень: 593
  • Рейтинг 182
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Львівське козацтво і козацькі чайки
« Відповідь #3 : 02.07.2012 23:43:31 »
<a href="http://www.youtube.com/watch?v=AM5wcjz0rUk" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=AM5wcjz0rUk</a>
<a href="http://www.youtube.com/watch?v=wi7O9g4vKzI" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=wi7O9g4vKzI</a>
<a href="http://www.youtube.com/watch?v=J-pRjc88OSc" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=J-pRjc88OSc</a>
<a href="http://www.youtube.com/watch?v=XZMR7Pw7fQA" target="_blank">http://www.youtube.com/watch?v=XZMR7Pw7fQA</a>
Розшарити F VK G+
І рай, і пекло мають свої переваги. У раю чудовий клімат, а в пеклі – вишукане товариство.

Цезар

  • Користувач
  • Гуру
  • *
  • Повідомлень: 593
  • Рейтинг 182
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Re: Львівське козацтво і козацькі чайки
« Відповідь #4 : 02.07.2012 23:53:14 »
Чайка і надалі знаходиться в Франції. В майбутніх планах відвідини одного з найбільших і найпотужніших морських фестивалів у світі THE INTERNATIONAL SEA FESTIVAL «BREST - 2012»
Розшарити F VK G+
І рай, і пекло мають свої переваги. У раю чудовий клімат, а в пеклі – вишукане товариство.