Як виглядали відвідини експлорерами шахти, моїми очима:
Перехід до шахти від лісових ангарів та дотів пішкарусом зайняв з годину часу. Ми йшли по дорозі, назустріч руху транспорту, як того вчать Правила дорожнього руху і бавилися з далекобійниками в «хто перший зійде з дороги», чого Правила аж ніяк не вчать. Фури чомусь завжди вигравали.
Аж ось на горизонті замаячили стволи шахти. Джелізні, помальовані облізлою зеленою фарбою і з великими колесами нагорі. Мене, як чувака, що виріс в нафтовому краю, завжди дивували всі оті шахтарські штуки, всілякі лебйодки, коногонки, плавуни, намальовані вугільним пилом очі, вагони з вугіллям, що їдуть на Бурштин через Львів, а тут перспектива оглянути цілу закинуту шахту – йой! Ми зайшли на територію, одразу зустріли some kind of сторож, котрий у відповідь на наші прохання оглянути та пофотографувати територію, щось буркнув під ніс і відбув у невідомому напрямку в автомобілі марки ВАЗ.
Ми походили трохи навколо та пірнули в напівтемну глибину приміщень. Всередині все виявилося розбитим, розваленим, розкраденим, із вибитими вікнами та дірками в перекритті і на сходах. По правді сказати, то дірок в підлозі на шахті набагато більше, ніж самої підлоги. Але ще більше трагізму та специфічної індустріальної краси цим будівлям додає чорний колір вугілля. Воно постійно під ногами, сипеться за комір, вугільний пил задувається вітром до рота як постійне нагадування про шалено красивий та небезпечний шахтарський край. Це западенський Донбас, зірка урбан туризму, що відкрилася нам у всьому своєму сяйві тільки нещодавно. Це Червоноград.
Коли ми вже нагулялися всередині і навіть видерлися на самий верх, звідки відкривається чудовий краєвид, з’явився справжній сторож цього закинутого господарства. Але він, на відміну від більшості своїх колег по цеху, виявився дядьком інтелігентним і навіть покинути територію мотивував не матюком, а припрошував. Пожурив за те, що вештаємося по таких стрьомних місцях і розповів трохи про шахту.
Сам він працює тут з 1970 року. Шахту закрили через те, що під нею вже немає вугілля. Виявляється, кожна шахта має своє поле видобутку, певну частину вугільного пласту, за яку виходити не може, бо дістане по шапці від іншої шахти. Вугілля вибрали – копальню закрили. І сталося це 2005 року. Тепер тривають пошуки фірми, яка буде рекультивувати всю територію підприємства, тобто знесе старі будівлі, засипле підземну частину (хоча б частково), вивезе будівельне сміття, здере метровий шар грунту на цьому місці і завезе натомість новий. Як бачимо, роботи непочатий край.
Мені ж чомусь одразу уявилося, що легше просто було б лишити все без охорони. Циганота вивезе весь метал на брухт, українські трударі зберуть цеглу і дошки на гаражі, дачі та безконечні прибудови-сарайчики. Потім черга дійде до бетону. Його розлупають своїми молотами безробітні каменярі, щоб дістати арматуру. Щебенем, що утворився, підсиплять дороги, оскільки земля під містом постійно просідає через те, що підземна частина залишається пустою. А що робити зі стволами? А мусором засипати. 500-метрові звалища побутового та промислового сміття, як вам таке? Вода в криницях жовтогаряча, кроти вже завбільшки як вівчарки, довколишні цигани теж мутують і створюють свої мутантські банди, люди ввечері не виходять на вулицю. Саме час для супергероя, який наведе лад… Така от зав’язка фільму.
Але вернімося до наших баранів. Першою, а заодно передовою та зразковою шахтою, що відкриється в регіоні мала стати шахта №1. Та під час її прокладки натрапили на плавун, це такий неприємний шар в’язкого болота в надрах землі, що знижує темп проходки практично до нуля. Із строками ніяк не встигали, тому першою запустили шахту №2, прокладка якої пройшла ідеально. Так вона і працювала більш-менш рівно аж поки не виправдала покладених на неї завдань.
Ще приємний пан розповів нам, що шахта, як і людина, дихає. Вдихає через правий ствол (якщо стояти лицем до неї), коротший; видихає, відповідно, через довший лівий. Для цього постійно працювала система вентиляції, у випадку її зупинки кожен гірник має 15 хвилин індивідуального кисню. Хоча проблема тут не стільки в недостачі кисню, скільки в небезпечному скупченні вибухонебезпечних та отруйних газів. Від стволів до приміщень, де стояли «вентилятори» веде підземний вентиляційний тунель, але почувши нездорову цікавість у наших голосах, сторож поспішно додав, що він замулений і абсолютно непрохідний.
Про шахтне обладнання. Вугільні комбайни та інша гірнича шняга прибували в розібраному вигляді з Донбасу (на жаль, місто забув). На шахті їх збирали докупи, випробовували в спеціальному цеху, потім знову розбиралися на вузли, які за розміром могли пролізти в транспортний ствол і збиралися вже під землею. По закінченні проходження певної ділянки, обладнання розбиралося, піднімалося на поверхню, там проводився огляд та ремонт – і знову під землю.
Це на жаль все, що можу пригадати з цікавої розповіді. Але найбільше запам’яталися слова, сказані у відповідь на наше твердження, що фотографуємо «цю всю розруху» для історії: «Хлопці, та яка то історія? То позор для нас, позорна наша сторінка, про яку нам краще забути». Напевне, ЦЕЙ стан справ не подобається не тільки молодому поколінню…
Дорожній вказівник. Нам наліво.
Мертва вода. В'язка і чорна...
На обрії - Західний Буг.
Насправді ця фотка, зроблена всередині цеху, - кольорова. Без будь-якої обробки. Тільки от кольорів всередині всього два.
Тема: Покинута шахта "Бендюзька" (Прочитано 5506 разів)
