Автор Тема: Поліський Заповідник  (Прочитано 6706 разів)

1 гість дивиться цю тему.

Golem

  • Адміністратор
  • Досвідчений Дослідник
  • *
  • Повідомлень: 3647
  • Рейтинг 676
  • Стать: Чоловіча
  • Ein План, ein Звіт, ein Форум
    • Перегляд профілю
    • Фейкбук
Поліський Заповідник
« : 12.04.2011 16:54:20 »


Є в буржуїв такий критерій оцінювання якості як NPS. Розшифровується Net Promoter Score. Критерій універсальний і може застосовуватися до будь-яких речей чи послуг. Визначається він наступним чином: Купила, наприклад, людина в магазині iPod, дуже задоволена, ходить і всім розказує, який то хороший плейєр і що якшо шось купувати - то тільки iPod від Apple. Тут NPS буде 10 балів. Натомість інша людина вирішила поїхати на Балкани відпочити з турфірмою ЛохТрансТур. Автобус був без кондиціонера і з неробочим телевізором, поселили їх в будиночках коло готелю де не було теплої води, до моря далеко, і за їжу треба було окремо доплачувати. Ясне діло, що така людина буде всім розповідати як їй не повезло з турфірмою і щоб ніхто не вздумав до неї більше звертатися, NPS 0. Ну і проміжні варіанти, яких зазвичай більшість. На питання "Як тобі новий телевізор" отрмуєш відповідь "Телевізор як телевізор. Своїх грошей вартує". NPS визначається шляхом опитування споживачів і є дуже важливим критерієм оцінки.

Так от, до чого я веду. В Поліський заповідник я хотів поїхати саме через дуже високий NPS. Постійно чув «Оооо, там круто. Повний ексклюзив!» чи «Реально вартує поїхати, там така природа!» або «Як я класно відпочив, реальна глуш навколо» і тому подібне. Хотів давно, та попасти туда не так легко. Тільки Ярослав організовує мандрівки кілька разів на рік. Це заповідник а не національний парк, готелів і турбаз будувати не можна.

Нарешті це сталося. Сіли в пятницю після обіду в авто та й рушили. Всього на дорогу до Овруча пішло шість годин. До Новоград-Волинського по Київській трасі їхати одне задоволення. Ну а далі починається Полісся. Дорога на Овруч пряма, зліва-зправа ліси, болота, поля. І майже нема сіл. Тільки де-не-де зустрічаються однаковісінькі автобусні зупинки радянського зразка. Так ніби їхала вантажівка і автокраном їх тут повивантажували.І жодної заправки, тільки гасло «Осушені землі – гордість Полісся!».То ж заїхавши прямо в Овруч очікували опинитися якшо не в глохому селі, то принаймні закинутому молоддю провінційному містечку типу Белз-а.

Та Овруч виявився симпатичним, зЛеніном в центрі, двома світлофорами і заправкою. А також неймовірною кількістю таксі які постійно туди-сюди їздили. В двох менш-більш пристойних кафе в центрі туалету так і не виявилося, тож дочекавшись дзвінка Ярослава поїхали за місто справляти нужду. Напевно тільки ми ходимо не під Леніна, чим і відрізняємося від місцевих мешканців. Бо на трасі бус Унікальної України нас зразу вичислив :)

Від Овруча до Селезівки – карйнього глухого села де заповідник якраз і починається година їзди. Ярослав встигає розказати що заповідник створений недавно, років 40 тому на місці колишньої вирубки. Що дорога до нього прокладена лише завдяки тетерукам, полювати на які їздив якийсь радянський міністр. А місцеві жителі – похмурі і замкнуті, так ніби лише вчора розірвали князя Ігоря на дві частини і шукають за кого взятися ще.

Аж тепер я зрозумів де то було Древлянське князівство! Та це ж наше Полісся. І це той Коростень, який палила княгиня Ольга. Ну тааа, боліт тут багато. Почав згадувати, що ж я знаю про ці болота. Ага, за часів Наполеона французькі війська сюдою відступали і везли награбоване. Зараз цими краями ходять шукачі скарбів, висушують цілі озера аби занйти карету з золотом. Ще знаю що німецькі війська йшли північніше і підвенніше Полісся, але не через ці болота.

Десь на середині шляху зустрівся чотирьохкілометровий кусок вимощений червоною Бруківкою. Не асфальт, але трусило однозначно менше ніж у Львові на Городоцькій. :) Ярослав розказав, що інженера, який заклав цю дорогу совєти вислали в Сибір. Бо вона була пряма і червона, дуже легко проглядалася з літака для бомбардування. Ото часи були! Останні кілометри до Селезівки їдеш вузькою лісовою дорогою, яка раптово закінчується ворітьми з цеглиною вїзд заборонений. Вже ніч. Це ще більше підсилює наші враження забутості та глуші. Територія офісу заповідника не освітлюється, тож у нас складається враження, ніби ми розкидані по якомусь лісі з єдиним орієнтиром – лампочкою біля столової. А саме туди ми і поспішили, після обживання холодної кімнати з трьома ліжками і електричним чайником.




Вранці сніданок і вирушаємо на екскурсії. Директор розповідає про життя і побут на Поліссі, про свій заповідник і як мало коштів йому виділяють. І справді є чому поспівчувати. На відміну від національних парків, вести комерційну діяльність тут не можна, то ж і на туристах особливо не заробиш. Показує древні рушники, розповідає про ті всі символи що на них зображені. Особливо це цікаво мені тим, що виріс я теж серед вишиванок. Але ніколи і не догадувався, де на них чоловіче і жіноче начало, обереги чи злі сили. Правда довжина рушників тут по кілька метрів мінімум. Але, враховуючи забутість і глухість села, в цьому нема ніц дивного, часу їм вистачало. Здивувало відношення директора до «чорних археологів». Показував він частину знайдених ними артефактів і деякі їх копії особливо цінних речей.

Цікавий кругооббіг рушників в природі навів директор. Спочатку рушник використовувався для образів і обрядів, потім був для повсякденного вжитку як тканина, потім – як шмата для готування їжі і миття. А потім їх забрали до музею і показують туристам :)

Йдемо на екологічну стежку. Цікаво, скільки туристів має по інй пройти, щоб стежка з екологічної перетворилася на звичайну? Принаймні десіть флєшок горіуки я на ній нарахував :) Директор розповідає про мох під ногами, лишаї на гілках, окремі рослини. Хоч я і не ботан, але було дуже цікаво. Скільки лазив тими лісами-Карпатами. А не звертав увагу на ці дрібниці. Взагалі директор дууже цікава людина і має шо розповісти, головне щоб був уважний слухач. Не любить він лісників, які все роблять не так. А аткож займається оберіганням лісу від пожеж. Для чого є три спеціальні оглядові вишки. На питання «Звідки пожежі на болотах» відповідає «Підвали ображеними або хворими людьми».





Оглядаємо автентичні вулики для диких бджіл. Вони зроблені зі звичайної видовбаної колоди і має спеціальні отвори для відбору меду. Нам повезло, бджоли зараз були змерзлі та сонні, то ж для нас ці оглядини закінчилися благополучно. Дуже сподобалися методи захисту вулика від ведмедя. Один з методів – дощаний комірець навколо вулика. Ведмідь пробує його перелізти, він ламається і тварина падає на землю, де завбачливо поставлені гострі кілки. Інший – дві колоди підвязані до дерава. Ведмідь, коли лізе, ті колоди йому заважають. Він лапою їх відштовхує, а колоди потім вертаються назад і бють його. Ведмідь знову відштовхує і колода знову його бє. Аж поки він не злетить. Та найбільш вишуканий спосіб з підніжко. Коли ведмідь стає на підвязаний місток, він обривається і ведмідь опиняється на качечі в повітрі. І вже нікуди звідти не може злізти :)



Оглянули землянку. Це щось середнє між колибою та криївкою. Не така замаскована як криївка, але не така комфортна як колиба. Просто яма в землі з дахом і колодами як стіни. Казали що під час і після війни в таких жили люди по кілька років. А потім збудували хати, коли стало спокійніше. Бо все таки в землі зимно.





Після смачного обіду їдемо на болотА. Оглядаємо як цвіте мох, сліди різних звірів. Особливість – бобри, греблю та хату яких вадлося побачити. Виявляється, ці тварини мають дуже важливу роль в екосистемі і саме за їх допомогою хочуть зараз відновлювати зручновану совєтами екосистему. Бо насправді осушені землі – біда полісся, на них ніц не росте і не жиє.







На цей раз спати ми перебралися в хату-музей, де автентична пічка працювала на всі сто відсотків. Симпатична глиняна мазанка з низьким входом напхана старовинними артефактами в стилі Ющенка. Ми, не соромлячись, накрилися якимось мега древнім і тяжким як шляк покривалом та юзали глиняні гелчики для ранкової гігієни. Головне все поприбирати до екскурсії. До речі, в столовій жіночки все готували також в печі і також в глиняному посуду. Було дуууже смачно! Взагалі час тут зупинився. В селі діє новий водяний млин (нашо за електрику платити як є ірчка), в музеї стоїть прядильний станок де використані металеві елементи кулемету Дегтярьова. Тобто, після війни тканину ще робили традиційним способом. Жах, минуле набагато ближче ніж мені молодому здавалося.







На наступний день нам показали музей каменів і язичницьке капище. Збереглося воно донині на тому ж місці і з тими ж камЕнями. Це мене вразило, бо я щиро вірив ніби язичництво вмерло і існує лише в хворобливій уяві групки людей рідновірів. Розказували історію як у вісімдесятих роках боролися з пережитками старовини і хотіли розібрати це капище. То на тому місці народ зробив цілодобове чергування і погрожував владі бунтом. То ж ще ті деревляни, що розірвали князя Ігоря, живі в своїх нащадках. Сурові болота, сурові люди. Можливо є між тим звязок, навколишнє середовище загартовує дух.











Це було моє перше знайомство з ідолами. До того я про них багато чув, але вживу ніколи не бачив. Видалися вони мені напрочуд живими та цікавими. Їх обличчя, руки, розташування. Були вони більше схожі на реальних божків, ніж багато рафінованих святих на стінах храмів. Один з ідолів колись стояв на вїзді в село, охороняв. Коли перенесли до музею, почали там на вїзді на рівній дорозі ставатися ДТП. Деревяні ідоли часто робилися з дерев, на яких були нарости що нагадували людські риси. Типу сама природа поставила свій відбиток.







Є також придорожні камені. В старі часи ходаки (посильні) перед тим як вирушати в довгу небезпечну путь мали звичай доторкатися до них. Власне торкатися , а не сидіти, як це роблять росіяни. Не будь який камінь може бути святим. Він повинен бути теплим, мати спеціальні сколи і не обростати мохом. Також цікаво було дізнатися як визначали весянне і осіннє рівнодення. По спеціальному стовпу з зарубками на землі.









Одним словом, не буду всього рокзазувати, аби не перебити Ярку бізнес :) Приїхати сюди треба самому, самому відчути цю землю, послуахти про її історію. Звісно, краще це робити влітку, коли є ягоди і гриби. Останніх – особливо багато. Але і в мокру вітряну погоду було по особливому тепло і цікаво. Бачили ми ще Кордон з Білорусією і слухали про чувака який приїжджєв, жив в лісі і дихав сосновим повітрям, від чого відживав і вертаусі назад у місто. Чи про рись «На жаль», яку директор вигодував і адаптовував до дикої природи. Послухати про Вовка і купити кілька цікавих книжок авторства, само собою, того ж Директора :) То ж NPS в цього маршруту і надалі залишається високим.



Всі фото з коментарями тут. На Вікімапії він тут

Обговорення тут
Розшарити F VK G+
курча

Korgyk

  • Свої
  • Постійний Дописувач
  • *
  • Повідомлень: 86
  • Рейтинг 18
  • Стать: Чоловіча
  • Шальоний матрацник
    • Перегляд профілю
Re: Поліський Заповідник
« Відповідь #1 : 24.07.2011 23:07:14 »
Розшарити F VK G+