Напишу і я кілька слів про цю прогулянку, бо бачив своїми очима все, що там відбувалося, людей, що з нами спілкувалися, краєвиди, що нам відкривалися і нові місця, що нам підкорялися. І маю що про це сказати.
Фотки будуть чорно-білі, це символізує початок сезону експлорингу по голих полях, під дощем, по сніговій каші і т.п. А ще чорно-білі фотки символізують убогість камери мого мобільного.
Пройшовши Галицьке перехрестя, ми одразу побачили, що знаходимося на вірному шляху. Бо за базаром почалася грунтова дорога, що пізніше вперлася в колію, і купи будівельного сміття. По обидва боки простягалися бетонні мури заводів, снували робітники. Один з них ніс на плечах свого товариша, демонструючи справжню пролетарську взаємовиручку в складних ситуаціях. А може, просто програв йому в карти. Запах колектора витав тими краями, джерелом його були промислові комунікації, що пролягали під нами. І від цього одразу ставало якось урочисто та цікаво.
А першим заприміченим об'єктом став не винзавод, а маленьке бомбосховище на території заводу, за бетонним парканом та колючим дротом. Всередину, щоправда, ми не потрапили, не така то проста справа, я вам скажу. Але історія, швидше за все, матиме продовження.
До розвалин винзаводу ми дісталися по стежці, що проходила місцем, де колись була колія. Вцілів там, власне, тільки один цех - пуста бетонна коробка. Решту будівель на території, як і кам'яна огорожа, перетворилися з часом на руїни, ідентифікувати які міг би тільки колишній працівник заводу. Мені той вцілілий цех сподобався, чисто теоретично там можна влаштувати рейв у стилі "Продіджі". Практично ж облаштування і проведення акції може бути утруднене через близьке розташування циганського табору. Ми з Цезаром уздріли акуратні ряди целофанових палаток і дим куховарського вогнища, що піднімався звідти, коли видерлися на другий ярус цеху. Звідти можна було б вилізти ще й на дах, але для того треба все ж якесь мінімальне спорядження.
До речі, не можна стверджувати однозначно, чи належав цей завод до "Молдвинпрому". У Львові ж був (чи то є) і завод "Укрвина" (на Погулянці). Якщо знайду якусь інформацію - обов'язково сюди пришпандьорю.
Далі зустрілися нам два дядьки вуйкуватої зовнішності і з такими ж манерами. Почали питати чи знаємо ми, що по рейках не можна ходити, бо за то штраф дают. Самі ж при цьому стояли і розглядали місце, де колись була залізяка, що стикує дві рейки докупи. Одна рейка переможно стриміла догори.
На запитання "Ви хто?" один з дядьків відповів, що він Пушкін. Ололо, варіантів два: або то божевільні, і його кумпель називає себе, наприклад, Наполеоном, або ж то давномертвий москаль. В обидвох випадках з такими людьми краще не ставати до розмови, а чемно попрощатися і йти далі.
Далі по рейках навколо непідписаного на Вікімапії заводу, де все ніби працює, але охорони не видно. Пообзирали його з висоти прилеглих будівель і конструкцій, поробили фотки і пішли відпочивати на блискучі і слизькі боки теплотраси.
Наступними, кого ми зустріли, була купка циганчуків. Ми йшли по теплотрасі, роззираючись на зарослі сухого очерету навколо, а вони йшли по стежці, паралельно і на зустріч нам, метрів за п’ятдесят. Найстарша, дівчинка, тримала в руках пневматичну гвинтівку. Полювати ходили, чи що?
Потім дві широкі труби повернули направо, до ТЕЦ-2. Ми ж, зістрибнувши з них на землю, пішли прямо, по заболоченому полі, через суху траву, перечіпляючись через залишки труб, невідомо з якого історичного періоду закопаних тут. Добре, що дощів не було вже довго, а то б ці місця стали цілком непрохідні.
Далі шлях лежав до території, що позначена на Вікімапії абревіатурою ЛФ КРРТ. Тобто Львівська філія концерну радіомовлення, радіо зв'язку та телебачення. Ось що вдалося нагуглити:
19 грудня 1947 року на базі радіостанції в с. Мурованому, радіомовної апаратної, виділеного приймального пункту та радіобюро було організовано Львівський обласний радіоцентр. Згодом, в 1952 році, введено в роботу перший потужний на ті часи короткохвильовий радіомовний передавач. У квітні 1982 року Львівський радіоцентр змінив назву на Львівський Обласний радіотелевізійний передавальний центр, а у квітні 2007 року його реорганізовано в Львівську філію Концерну РРТ.
Повний текст статті є на сайті
Концерну радіомовлення, радіозв'язку і телебачення. Мені, до речі, дуже подобається, як зроблено сайт – гарно і зі смаком.
Вся територія поросла пожухлою некошеною травою і старими розлогими деревами. І оточена по периметру залишками огорожі з колючого дроту. Є там діюча електрична підстанція з допотопними трансформаторами і два закинуті ретранслятори. А те, що позначене на Вікі як дороги, насправді просто ледве помітні стежки, йти по яких зовсім не обов’язково. А ще там паслися дві чорно-білі корови з наїжаченою від холоду шерстю, яких ми здалеку сприйняли за охоронців.
А далі була закинута територія станції Дубляни – кілька спостережних вишок, на які було дуже прикольно вилізти і дивитися на червоного кольору хмари на місці, куди недавно закотилося сонце. Зверху добре видно залишки колій (сортувальних, можливо) і нехитрих будівель-коробок, що там колись були. А з іншого боку простягалася територія Рейкозварювального заводу (якщо не помиляюся), але то вже цілком інша, недосліджена історія.
Отака гарна прогулянка вийшла. Та в гарній компанії на гарному маршруті і не може бути інакше.
Обговорення, нагадаю,
тут.
Тема: Блукаючи Львівськими промзонами, #1 (Прочитано 10960 разів)
