Автор Тема: Газовий промисел на Галичині  (Прочитано 2282 рази)

1 гість дивиться цю тему.

Bottlehunter

  • Супер Модератор
  • Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 2044
  • Рейтинг 1055
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Стаття з тижневика "Контракти" №47 Листопад 2006р. про видобуток газу на Галичині в 20-30рр ХХ століття. Дуже цікавий та інформативний текст. Крім того, знайшов там пояснення  до відомого довоєнного фото, що нижче - на автомобілі реклама кондитерської фірми "Branka"






З газом і в Європі
Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

Галицький Газпром

 У період між двома світовими війнами в енергетичну залежність від Галичини потрапила Польща разом з іншими європейськими державами. Західноукраїнські землі й за часів Австро-Угорщини мали імідж багатого на надра регіону. Змінилися лише акценти: разом з нафтовими покладами (на початку століття Галичина була третьою після США і Росії територією, що забезпечувала світ «чорним золотом») розпочинається активна розробка газових родовищ. Замість німецьких та австрійських компаній, які контролювали тутешні поклади до Першої світової, в Галичину, що на початку 20-х років ХХ ст. увійшла до складу Польщі, прийшов американський та французький капітал, котрий на той час задавав тон на європейському енергоринку.

 Знайти блакитне паливо на Галичині в ті роки було зовсім нескладно — на метановий газ можна було натрапити на глибині 80-100 м. Зафіксовані випадки, коли заповзятливі галичани в пошуках нафтових горизонтів часто діставалися до газових покладів навіть ручними свердлами. Супутній газ експлуататори надр помітили під час нафторозробок у Східниці, Бориславі, Тустановичах та інших районах, де розвідували або качали нафту. Але спочатку газ, що супроводжував видобуток «чорного золота», не мав практичного застосування. Тодішні технології і техніка безпеки не завжди дозволяли ефективно видобувати копалину. Наприклад, коли 1927 року при бурінні нафтової свердловини газ вирвався з надр із силою 180 атмосфер і вибухнув, його просто законсервували.
 
 Авто як засіб пересування і рекламоносій

 Окремі тогочасні галицькі міста нагадували нинішні західносибірські. Борислав у перші десятиліття XX ст., мемуарно згадують очевидці, «палав факельними вогнями». У 20-30-ті роки західні області України, які були не готові спожити надровий дар, втратили не менш як півтора десятка мільярдів кубів супутнього газу. Але чимдалі обсяги видобутку зростали і наприкінці 30-х років з надр Галичини випомповували до 150 млн кубів газу щороку.

 Західна Україна вже тоді працювала над виробництвом газового палива (газоліну), що конкурував з бензином та дизпальним. До кінця 30-х років на Галичині постало 20 газолінових заводів з трьох десятків, що працювали на теренах Польщі, які загалом виробляли 27 тис. тонн рідкого палива на рік. Динамічне збільшення виробництва газоліну — у 75 разів з 1920 по 1937 рік — пояснюється високою рентабельністю цього бізнесу.

 На кожен вкладений злотий набігало 1,11 злотого зиску. Надприбутки забезпечували порівняно невеликі виробничі витрати. Газолін виробляли на невеликих підприємствах з чисельністю до двох десятків робітників. За 1 кубометр сирого супутнього газу переробники платили видобувним підприємствам 4,5 гроша і після нескладної технологічної операції отримували майже втричі більшу суму. Ще однією статтею здешевлення кінцевого продукту була оптимізація транспортних витрат — супутній газ постачали на підприємства через газогони. Зокрема, лише 1931 року власники газолінових заводів заробили чистими понад 9 млн злотих.
 
 «Міські заклади електричні» — енергетичний монстр

Глобалізація у 20-х

 Після того як німецька фірма Simon, що розвідувала калійні солі під Дашавою, випадково «викресала» з надр потужний газовий фонтан, влада, остерігаючись пожеж на загазованій території, на два роки заборонила видобуток. Але у квітні 1924-го цілеспрямована розробка великого газового родовища поновилася. Тут пробурили свердловину, яка до кінця року дала на-гора 38 млн кубів газу. Природне паливо вирішили скеровувати у газогони і в такий спосіб доставляти до промислових підприємств та на потреби побутового сектору. В ті часи для будівництва трубопроводу не треба було грантів від Єврокомісії, пошуку інвесторів і азійської сировини. На все вистачало власних потужностей. Перший у Польщі та Україні 42-кілометровий газопровід з’єднав у 1924 році Дашаву з сусіднім Дрогобичем, а вже у 1929-му блакитне паливо 68-кілометровою ниткою прийшло до Львова. Так Дашава стала головним газопостачальником Передкарпаття і цілої Польщі.

 Однак справжніми володарями галицького газу були корпорації, які за сьогоднішніми мірками можна було б назвати транснаціональними. На початку 30-х років західні компанії консолідували у своїх руках 84% газолінового виробництва Галичини. А 1938 року іноземні підприємства взяли під контроль видобуток газу-метану: 90% його зосередилося в руках десятки великих фірм, серед яких французький нафтовий концерн Naftowy Przemysi Malopolski, французька акціонерна компанія Premier, американська компанія Vacuum oil company.

 Іноземні інвестори використовували на Галичині класичні методи конкурентної боротьби за газовий вентиль. Заради розширення ринку збуту вони вдавалися до двох методів нейтралізації суперника — викупу акції місцевого підприємства з наступним згортанням його діяльності або форсування модернізації та глобалізації виробництва. На початку 20-х років західні компанії, забезпечені власними сировинними ресурсами, які треба було просувати до споживача, здебільшого вдавалися до першого варіанта. Підтвердженням цього є скорочення нафтовидобутку і стримування газових розробок на Прикарпатті. Але наприкінці 30-х років, коли європейські інвестори монополізували галицький ринок, вони змінили тактику і перейшли до розвитку виробництва.

Пращур обленерго

 Блакитне паливо спалювали передусім на електростанціях, яких лише у Львівському воєводстві налічувалося 37, більшість з них збудували німецькі фірми Siemens Halske і Siemens Schukert. Новий вид палива, на противагу традиційному сілезькому вугіллю, був економнішим та збільшував і без того високу прибутковість комунального підприємства «Міські заклади електричні», що управляло енергопостачанням та електротранспортом Львова.

 Енергетики тоді жили не гірше, ніж нинішні топ-менеджери транснаціональних компаній. На вулиці Панаса Мирного спеціально для цього класу фахівців було збудовано котеджне містечко, що й сьогодні є одним з найпрестижніших і найдорожчих кварталів Львова.

 Зарплату працівники «Міських закладів електричних» отримували авансом на початку місяця. Крім того, підприємство оплачувало їм лікарняні, доплачувало на утримання дітей, до 18-річного віку фінансувало їхнє навчання. Для інтенсифікації діяльності на початку 30-х років «Міські заклади електричні» реструктуризували: підприємство розмежували на електромережеве і трамвайне.

Щоб розмістити персонал структури, у 1933 році компанія «Міські заклади електричні» ближче до Львівської електростанції (потужність 25 000 кВт) збудувала нове велике приміщення в домінуючому тоді стилі функціонального конструктивізму (архітектор Тадеуш Врубель), де тепер зручно розквартирувалася СБУ. За 1932-1936 роки за проектом професора політехніки Габріеля Сокольницького електромережева павутина виходить за межі Львова і оповиває прилеглі до нього містечка: було змонтовано 10 підстанцій і понад 300 км повітряних ліній.

 Висока дохідність галузі, як і сьогодні, грунтувалася на високих тарифах, що були рекордними у Європі: 1 кВт-год коштувала як 2 кг пшеничного хліба. Тому тільки половина львівських житлових будинків до Другої світової війни були підключені до електромереж, у менших містах цей показник становив не більш ніж 25%.

 Маркетингова політика «Міських закладів електричних» стимулювала споживання електроенергії бонусними програмами. Наприклад, якщо споживач за місяць спалював 100 кВт-год електроенергії, він сплачував її за дисконтним тарифом, який був вчетверо менший, ніж загальний. Електроприлади в подарунок також були популярним прийомом для збільшення електроспоживання.

Операція «Кооперація»

 Дрібний та середній галицький бізнес вже в ті часи зазнав наступу великого західного капіталу. Тож для захисту власних бізнес-інтересів підприємці відновили споживчу кооперацію — систему громадсько-господарських організацій, які задовольняли соціально-економічні потреби своїх членів. Ініціатором цієї реанімації і лобістським дахом для різногалузевих кооперативів у 1928 році став Ревізійний союз українських кооперативів. Українська преса всіляко піарила цей процес і на кінець 30-х років до лав кооператорів дружно входило дві треті українців Галичини.

 Першими на галицькому ринку запрацювали господарсько-споживчі кооперативи, які займалися обміном продукції сільського господарства на промтовари і об’єднувалися у Центросоюз. Аграрний сектор був територіально розпорошений, і для ефективного збуту продукції йому бракувало єдиного центру. При цьому бартерна форма розрахунків захищала учасників торгових операцій від прогресуючої інфляції, яка роздмухувала суми купівлі-продажу до непідкріплених товаром мільйонних цифр. Але після урядової грошово-банківської реформи, яка заборонила фінустановам операції в іноземній валюті, а в 1924 році запровадила в обіг польський злотий (замість марки), розвинулися і кооперативи іншої спеціалізації.

 У 20-30-х роках скромна галицька кооперація до світового рівня розкрутила молочний сектор Галичини. Казкова історія починалася з невеличкого кооперативу «Маслосоюз» у Стрию, який 1925 року налічував лише 5 крамниць. Лінійка якісних молочних продуктів, які пропонувалися на прилавках цих фірмових магазинів, не мала б перспективи навіть на внутрішньому ринку, якби кооператив не подбав про сервіс та брендинг. Покупці приходили до маслосоюзівських крамниць, щоб купити масло чи молоко, «загорнуті» у вишколені форми обслуговування, і без застережень купували молочні продукти, на яких була перевірена торгова марка — чотирилисник конюшини. Добре позиційований товар Маслосоюзу створював хороший поромушн і для продуктових виробів інших кооперативів, які згодом з’явилися на полицях маслосоюзівських магазинів. Наступним прийомом у привабленні клієнта стали фірмові заклади харчування, де можна було спожити молочні продукти з кавою, чаєм, медом.

 У 1939 році Маслосоюз налічував уже 57 крамниць, де закуповувалося 70% клієнтів-неукраїнців, і експортував продукцію до споживачів Німеччини, Чехії, Австрії, Франції, Швейцарії та інших європейських країн. Присутність на зарубіжному ринку не мала експансіоністської мети: вона була способом диверсифікації бізнесу для Маслосоюзу на випадок економічної нестабільності на Галичині.

 А головним осередком міської споживчої кооперації була «Народна торгівля», яка централізувала гуртову доставку товарів крамницям, розпорошеним у краю, і організовувала фахову підготовку працівників торгівлі. У міжвоєнний період вона також торгувала з великими світовими фірмами, імпортуючи колоніальний крам та просуваючи українські ремісничі вироби. На кінець 30-х років кооператив мав 31 склад-крамницю, майже 6,5 тис. членів та обороти у 5 млн злотих.

 Для підготовки нових кадрів РСУК відкрив спеціальний навчальний заклад — кооперативний ліцей з трирічним терміном навчання. Але жоден випуск фахівців не встиг вийти з його стін, оскільки ліцей почав працювати 1939 року, тобто саме тоді, коли радянська влада ліквідувала кооперацію і кооператорів як клас.

Польські люкси

 Для промоції господарської діяльності Галичини влада і підприємці 1921 року відкривають велику виставкову вітрину. Поблизу Стрийського парку у Львові відбувається ярмарок вітчизняних товарів «Східні торги». Львів’янам було що демонструвати на виставкових стендах, оскільки на Галичині крім базових галузей міцні позиції на ринку займали будівельна індустрія, харчова, легка, переробна та інші види промисловості.

 Різноплановий товарний асортимент формували завод електротехнічних виробів «Контакт», скляні підприємства «Львів» і «Леополіс», кондитерські фабрики Branka, Hazet, Fortuna Nova, пивоварня, фабрика горілок Бачевського, фабрика консервів Рукера, друкарня «Атлас» і ще сотні різногалузевих підприємств.

 Але промоушн був лише елементом дистрибуційних ходів, якими бізнесмени просували товар на внутрішній та європейські ринки. Щоб підтягнути збутову ланку, потрібен був висококваліфікований менеджмент. Наприкінці 30-х років у Львові для підготовки кадрів відкривають Вищу школу закордонної торгівлі. Інтелектуальний потенціал Львова на тлі інших міст промовисто демонструють цифри тогочасної статистики. У професійній структурі Львова розумові працівники становили 17%, малі купці та ремісники, які не винаймали робочу силу, — 18%, фізичні працівники — 44% всього населення.

 Економічний та інтелектуальний розвиток Галичини позначився і на архітектурі: у цей період в будівництві домінує стиль функціонального конструктивізму. Тогочасні житлові, конторські, соціальні будинки, які сьогодні на ринку нерухомості називають польськими люксами і користуються найвищим попитом, вирізняються ергономічними формами без зайвих архітектурних деталей і мають усі повноцінні комунальні зручності, включаючи телефонний зв’язок. Особливої популярності ця архітектурна мода, законодавцем якої був Вітольд Мінкевич, набуває після виставки 1926 року «Житло і місто».

 1939 року, коли у Львів заходить Червона армія і Галичина потрапляє під юрисдикцію Радянського Союзу, власники процвітаючих підприємств, банків, установ, магазинів змушені залишили край та емігрувати на Захід.

Іпотека для аграріїв

 Фінансові установи вкладали гроші не тільки в розвиток найбільш економічно цікавих енергетичних галузей, але й у сільське господарство. Власне на село був орієнтований перший український банк, створений на засадах іпотеки, — «Земельний банк гіпотечний». Комітет його засновників об’єднував найвідоміших людей Галичини — митрополита Андрія Шептицького, єпископа Костянтина Чеховича, єпископа Григорія Хомишина, докторів Костя Левицького, Стефана Федака, Ярослава Кулачковського, Тадея Соловія. Найбільшими акціонерами банку були митрополит Андрій Шептицький — 100 акцій, товариство «Дністер» — 100 акцій, Крайовий союз кредитовий — 25 акцій, кооператив «Народна торгівля» — 25 акцій, др. Т. Соловій — 25 акцій. Але статут «Земельного банку гіпотечного» регулював вплив великих акціонерів на прийняття ключових рішень. Він, зокрема, передбачав, що кожні 5 акцій забезпечують один голос на зборах, але жоден власник акцій не міг мати більш ніж 20 голосів.

 Крім надання традиційних кредитів банк розміщував на фондовому ринку власні заставні листи різного номіналу, які були вигідні як фінансовій установі, так і вкладникам. Заставні листи давали 4,5% прибутку на рік і були забезпечені невеликими селянськими господарствами.

 Коли під час грошової реформи налякані нестабільністю і неврожаєм вкладники фінустанов забирали депозити і обмінювали їх на долари, «Земельний банк гіпотечний», на відміну від великих польських банків, у яких після вимушеної переоцінки активів і пасивів курс акцій впав до 0,10-0,50 злотого за акцію, втримав курс своїх цінних паперів на рівні одного злотого.

 Акційний капітал «Земельного банку гіпотечного» на 1 січня 1925 року становив 262 тис. злотих, вклади клієнтів — 197 тис. злотих, кредити — 564 тис. злотих. Надійним нерухомим капіталом фінансової установи був будинок, який після переоцінки коштував 240 тис. злотих. У травні 1925 року, щоб витримувати конкуренцію, збори акціонерів «Земельного банку гіпотечного» приймають рішення про збільшення акціонерного капіталу до 1 млн злотих. На кінець 1925 року чистий прибуток іпотечної установи сягає майже 20 тис. злотих, зискоділ (дивіденди) — 6%, у 1926-му ці показники відповідно збільшуються до понад 57 тис. злотих та 5%. 1928 року банк нарощує акціонерний капітал до 5 млн злотих. Кореспондентська мережа «Земельного банку гіпотечного» охоплювала Нью-Йорк, Париж, Відень, Лондон, Вінніпег тощо.
До речі

 30% усього населення Львова живе з промислу, 20% — з торгівлі, 10% — з комунікації, 7% — з домашньої прислуги, 7% — з публічної служби та 4% зі шкільництва.

 З доповіді Володимира Огоновського «Львів у цифрах» на засіданні статистичної комісії НТШ у 1938 році.
Аероград

 У часи належності до Польської республіки на Галичині стрімко розвивався транспорт. Індустріальні темпи регіону потребували нових логістичних рішень. До державних залізничних колій приватні підприємства добудовували сотні кілометрів вузькоколійних ліній, якими покривають Карпатські Бескиди. Фірми «Брати барони Гредлі», «Годуля» та інші використовували ці адаптовані до гірської місцевості шляхи сполучення як оптимальніші комунікації на лісорозробках. А щоб обслужити державно-приватну імперію залізничного транспорту, на ремонтних заводах у Львові та Стрию, які стають найбільшими підприємствами краю, працювало відповідно 1300 і 700 робітників.

 Понад те, адміністрація краю опановувала повітряний транспорт. Окружна дирекція державних залізниць у Львові уклала низку угод про купівлю землі в громади Устянова під будівництво аеродрому, що дозволило розбудову допоміжної «небесної» інфраструктури — ангарів, доріг до аеродромів у Скнилові та інших місцях. У період між двома війнами Львів авіашляхами сполучали з Варшавою, Гданськом, більшістю великих міст Польщі, Салоніками, Римом, Таллінном, Віднем.
Розшарити F VK G+
Най жиє Гуцулія!