Автор Тема: Село Озимина (краєзнавчий нарис)  (Прочитано 3270 разів)

1 гість дивиться цю тему.

PaulV

  • Зацікавлений
  • *
  • Повідомлень: 1
  • Рейтинг 4
    • Перегляд профілю
Озимина - загальна назва двох, поруч розташованих сіл Мала Озимина і Велика Озимина, які знаходяться в Самбірському районі Львівської області, в Передкарпатті - території між долиною Дністра й північно-східною основою Карпат. На цей час адміністративно це два села, хоча й підкоряються обидва великоозиминській сільській раді, а з давніх часів вважалося одним поселенням з однією спільною історією. На північ від Озимини знаходиться селище міського типу Дубляни, на захід - село Городище, на схід - село Новошичі, а на південь - Долішній Лужок. З географічного довідника XIX ст. «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов'янських» ми дізнаємося, що в той час на північному сході Озимини знаходилося пасовище під назвою «Мочар» (Moczar), а на північному заході - пасовище «Толока» (Tloka). А сама західна частина Озимина називається Горіщняни (Horyszniany або O. Gorna (Horiczna)). На захід від Великої Озимини знаходиться Мала Озимина і навіть зараз її іноді в розмові називають Горіщняни (Горіщани). А північні вулички Малої Озимини і тепер називають Толокою. Вздовж південного кордону Малої Озимини тече річка Черхавка (інша назва Черхава) - ліва притока річки Бистриці. Бистриця і Черхавка входять у водний басейн Дністра. Є дві версії походження назви річки Черхавка. За однією версією, цю назву зводять від дославянського «Чорна», дослівно - «Чорна ріка». А за другою - це назва утворилася на слов'янській основі, про що свідчать родинні, однокореневі назви в західнослов'янському ареалі. В основі назви архаїчне cьrxava (дно річки «черхате» - нерівне, горбисте). Черхавка утворюється в місці злиття річок Сприня і Блажівкі, на північній околиці села Черхава. Площа басейну Черхавки становить 168 км2. Тече переважно з північно-заходу на південний схід протягом 26 км і впадає в Бистрицю-Тисменицьку біля Великої Озимини. На річці багато перекатів, дно кам'янисте, місцями мулисте, в середній та нижній течії сильно звивиста. Бистриця у свою чергу повертає на північ, обмежуючи село зі сходу. Черхавка - річка загалом неглибока, але для купання завжди знайдуться місця з відповідною глибиною, як для дорослих, так і для дітей. І берега у неї на будь-який смак - є і пологі, засипані каменем-галькою, й обривисті, у яких роблять собі гнізда-норки ластівки. Рибалкам тут теж роздолля - водяться і окуні, і карасі, трапляються й щуки. За річкою, вздовж того ж південного кордону Озимини проходить автомобільне шосе Самбір-Дрогобич, яке було побудовано в 1855-1858гг. Від траси до села можна потрапити двома мостами через річку. Перший - пішохідний міст через Черхавку приведе нас відразу в Малу Озимину. Зараз це сталевий міст з трубчастих балок і настилом із сталевих листів. Другий великий, автомобільний міст, який веде у Велику Озимину. Якщо їхати по цій дорозі в село, то перед мостом праворуч від дороги можна побачити озиминський цвинтар (загальний для Малої та Великої Озимини), а вже проїхавши через міст, ліворуч ми побачимо дерев'яну церкву Святого Миколая. Найперші згадки про неї в селі ведуться з 1565-1566гг. Попередня дерев`яна церква була збудована в 1673 році, а в 1860 (1862) році на її місці була побудована нинішня церква - дерев'яна троєзрубна однорівнева будова з шоломоподібним куполом над нефом з ліхтарем і маківкою на світловому восьмерику. У 1892 році церква була оновлена. У радянський період, 27 років (з 1962 по 1989 рік) стояла закритою. Біля церкви є старе церковне кладовище. Далі основна дорога проходить через село і потім розділяється на дві - одна веде на північ у Дубляни, друга повертає на захід - в Малу Озимину. Неподалік від фельдшерського пункту Великої Озимини встановлена велика кам’яна брила з пам'ятною металевою табличкою з таким написом: «З Озимини бере початок Рід Івана Франка. Тут народився його прадід Теодор, дід Іван, а 11.05.1802р. - батько Яків Франко». Цей пам'ятний знак був урочисто відкритий 16 вересня 2001р. Він встановлений навпроти місця, де стояла хата прадіда Івана Франка - Теодора. 9 липня 2002 року на місцевому сільському цвинтарі було проведено освячення могил предків цього великого українського письменника. Прізвище Франко вперше згадується в документах 1777 року в селі Озимина. У своїй тритомній роботі в шести книгах «Галицько-руські Народні пріповідкі» (1901-1910гг.) Іван Франко написав прислів'я та приказки, які він зібрав у Нагуєвичах, Дрогобичі, Самборі, Озимині, Унятичі та ін селах Передкарпаття. Один з найбільш шанованих свят разом з Різдвом, Великоднем, Трійцею в Озимині, день якого зараз також є днем села - це Свято Святих апостолів Петра і Павла, що відзначається щороку 12 липня. За біблійними переказами, після Вознесіння Господнього святий Петро стає главою апостолів, великим священнослужителем Церкви і проповідником правди. Велика любов до Ісуса привела його на муки і смерть - Петра розіп'яли на хресті головою вниз. Такий спосіб розп'яття він вибрав собі сам, бо вважав себе негідним прийняти таку ж смерть, як Христос. Павло також ревний апостол Ісуса. Він здійснював великі місіонерські подорожі, забудовував нові церкви. Ще це свято пов'язане з літнім сонцестоянням. Урочистіше всіх його відзначали пастухи. У карпатському регіоні власники тварин організовували святковий обхід («Петрівку») на вигоні. Гуцули, скажімо, приносили пиріжки з сиром (мандрики, перевертаники), після чого пастухи влаштовували різні змагання, розваги, танці. В Озимині і в багатьох інших селах Прикарпаття та Гуцульщини існує вираз: «А ти ніні копав Петра?» Напередодні дня Петра-Павла з давніх часів й по сьогодення в селі Озимина молодь на великих зелених галявинах на березі Черхавки ставлять «Петра» - викопують канавки у формі кільця з зовнішнім діаметром близько 2 метрів і такої глибини, щоб можна було спускати в них ноги. Таким чином, середина обкопаного місця утворює великий круглий стіл. Потім над всім цим будується курінь (шатер) з гілок верби, яка у великій кількості здавна росте на берегах Черхавки. Такий курінь може вміщати в себе досить багато людей, що сидять за одним великим круглим столом, який застеляють скатертиною і кладуть на неї принесені з дому продукти, страви, ласощі. Звичайно ж, не обходиться й без випивки. Молодь ділилася на групи за віком і кожна група ставили свої петра. Традиційно старші або однолітки нерідко намагалися засипати або зруйнувати петра, а тому за куренем вели постійне спостереження, дозор. Такі гостини починалися з вечора й тривали до самого ранку. У ніч на Петра-Павла є традиція, тут же поруч з петрами, споруджувати і розпалювати велике високе багаття. Зараз це роблять використовуючи гілки верби і ... старі автомобільні покришки (скати) - хоч і не зовсім «корисно», але вогнище при цьому горить довго і випускає в небо безліч яскравих іскор і вогників (через властивості горіння гуми). Озимина - дуже давнє село (знову його узагальнюю, не розділяючи на Малу і Велику) і його витоки йдуть в далеке середньовіччя, у часи Столітньої війни в Європі, у часи Жанни д'Арк, у часи Тамерлана, за сотню років до відкриття Америки... А до речі, на території Городища та Великої Озимина розкопані 5 курганів ще далекої епохи бронзи (II тисячоліття до н. ери). Зараз селу не менш 605 років і існувало вже в кінці XIV століття. Перші згадки, які мені вдалося знайти, датуються 8 травня 1406 р. Саме в цей день Ельжбета, вдова по Спитку, польського магната і краківського старости, власника міста Самбора, який загинув 12 вересня 1399р. у битві з татарами на річці Ворскла, своєю основоположною грамотою подарувала польським ченцям, отцям-домініканцям, під будівництво монастиря і костелу великі землі в місті Самборі (між вулицями Перемишльської (Шевченко) та Зеленої (Січових Стрільців)) володіння Шаде-Яблінь і призначила їм десятину з українських сіл Озимина, Лука, Купновичі, Пьяновічі, Стрільбічі і Ступниця. За це ченці зобов'язалися відправляти у костелі святу літургію по засновницю Ельжбету, її чоловіка і родичів, а також раз на місяць одну літургію в селі Озимина. Є ще одна дуже цікава згадка села Озимина в мемуарах середньовічного французького (бургундського) лицаря Гільбера де Ланноа (1386-1462), які називаються «Подорожі та посольства». Між іншим, ці мемуари вважаються першим західноєвропейським описом середньовічної Русі. Гільбер де Ланноа - виходець зі знатного дворянського роду графств Фландрії і Ено, сеньйор де Валлерваль, один з перших кавалерів ордена Золотого руна (1430р). Він брав участь на боці своїх сюзеренів герцогів Бургундських Іоанна Безстрашного, а потім Пилипа Доброго в битвах з англійцями. У знаменитій битві при Азенкурі в 1415 році він потрапив у полон і ледь не втратив життя. Воював з арманьяками і за дорученням своїх государів чинив численні посольства. У 1421-1423 роках лицар відвідав Пруссію, Литву, Польщу, Молдавію, Крим, Константинополь, Єгипет, Сирію, Палестину, оповіщаючи про новий мирний договір між Францією та Англією і намагаючись спонукати ці держави розпочати необхідні приготування для хрестового походу проти мусульман. 'Подорожі та посольства' представляють собою щоденникові записи старофранцузською мовою, мабуть, відредаговані самим автором незадовго до смерті. До нас дійшло лише кілька екземплярів. На Русь де Ланноа навідувався двічі: перший раз взимку 1413, коли з-за того, що не відбувся похід лівонських лицарів на литовців, вирішив використати час для поїздки у володіння Новгорода і Пскова. Другий - у 1421 році, коли він у якості посла герцога Бургундського, а також французької та англійської корон проїжджав через західноруські землі Галичини та Поділля. Так у записках про подорож лицаря в 1421 році читаємо: «З Пруссії я вирушив до короля польського через місто Садову (Sadowen) у Русі. Я знайшов короля в глибині польських просторів, в одному бідному місці, званому Озимина (Oysemny), і виконав уставлене до нього своє посольство миру від 2-х королів (Франції та Англії) і передав дари короля Англії. Польський король надав мені превелику честь, виславши до мене назустріч за тридцять миль людей, щоб проводити мене нього, і наказав у вказаному просторому місці влаштувати для мене дуже гарне житло із зеленого листя і гілок для того, щоб я перебував біля нього. (Дуже схоже на «Петра» - Вам не здається? - моя примітка.) Король водив мене з собою на полювання, на якому брали ведмедів живцем, поставив в мою честь два прекрасних бенкети: один з них, на якому було подано понад п'ятдесят пар страв, був особливим. Король посадив мене за свій стіл і посилав мені весь час страви. І він вручив мені листи, які я попросив у нього. Вони були адресовані імператору турецькому, з яким він перебуває у союзі проти короля Угорщини. Ці листи повинні були для мене служити охоронним свідоцтвом у Туреччині. Але він мені також сказав, що згаданий імператор помер, внаслідок чого вся Туреччина охоплена війною, і туди не можна проникнути сухим шляхом. Я пробув у нього 6 днів. При від'їзді він дав мені двох коней, дві кобилиці, дві шовкові матерії, сотню соболиних шкур, російські рукавички, позолочені срібні кубки, сто флоринів угорськими і сто флоринів богемськими грошами. Чотирьом дворянам, які супроводжували мене, він подарував шовкові матерії, кухареві, кучерові і моєму слузі - по флорину. Крім того, деякі з його людей обдарували мене багатьма дрібними подарунками, такими як: яструби, рукавички, собаки, ножі. Король, сам перебуваючи і залишаючись в тому місці на просторах, при моєму від'їзді, відправив мене в одне своє місто на Русі, зване Лемберг (Lombourg, тепер це Львів), для того, щоб зробити мені хлібосольний прийом. Тут пани і городяни поставили в мою честь великий бенкет і подарували мені шовкову матерію. А вірмени, що були там, подарували мені шовкову матерію і влаштували на мою честь танці та гарний прийом з дамами. І потім згаданий король розпорядився супроводжувати мене протягом декількох днів за свій рахунок до меж свого королівства.» Можна тільки уявити, яким мальовничим і привабливим ще в далекому середньовіччі було це «бідне місце» (як висловився лицар), в якому зупинявся і жив для розваги і полювання сам король Польщі і його наближені. Королем Польщі в той час був Владислав II Ягайло.

Село Озимина було центром окремої Озимінской волості, що вказує на його давньоруське походження. Тоді було кілька типів сіл: волосного, німецького права і села руського права, які в XVI столітті королівські польські ревізори ототожнювали з німецьким. До останньої групи належала й Озимина. Абсолютна більшість мешканців цього села сповідувало православне (згодом греко-католицьке, потім знову православне) віровчення (в селі ніколи не було костелу, тільки церква) і використовувала властиві для корінного населення імена: Іван, Федір, Василь, Михайло і т.п. А жителі, наприклад, сусідніх Дублян відрізнялися більшістю римо-католицького віросповідання. Озиминська волость підкоряла собі цілий ряд навколишніх сіл. А створення у 1590 році Самбірської економії стало причиною поступової ліквідації цієї волості. У XVIII столітті в Галичині в сільському управлінні основною фігурою був війт (те саме, що староста). Він обирався з членів сільської громади, зазвичай терміном на один рік. За умови успішного виконання своїх обов'язків і відсутності зловживань (не пропивав громадські гроші, не використовував зібрані податки в особистих цілях і т.п.) війт міг бути переобраний повторно. Адміністрація економії в своїх інструкціях рекомендувала віддавати перевагу кандидату із середовища «ні бідних, ні багатих господарів». А ось мельники у XVIII столітті не були членами сільських громад. Їхній правовий і частково майновий статус відрізнявся королівськими привілеями. Особа, яка отримувала такий привілей, ставала довічним посесором млина і землі, яка входила до млинового господарства. Наприклад, за такими особливими привілеями в 1760 році чотири озиминских мельника мали два млини та дві чверті землі. На правах примусу у них були зобов'язані молоти зерно громади сіл Озимина і Нижній Лужок. А також ці громади проводили ремонтні роботи на млинах і забезпечували їх жорнами. Королівська скарбниця отримувала 1/3 прибутку з мірок жита і пшениці, а 2/3 залишалася мельникам. 1/3 витрат на ремонт млина брали на себе мельники, а 2/3 - королівська скарбниця. Як правило, посессорство млинових господарств було спадковим і передавалося від батька до сина. Млинові чверті землі в основному оброблялися сільськими громадами примусово - це була обов'язкова панщина (так було в Озимині, Шептичах, Дублянах і т.п.). У 1895 році в Озимині, Дублянах, Кульчицях і інших навколишніх селах був великий неврожай, в результаті якого від голоду селяни вмирали сім'ями. Наприклад, відомо, що в тому році в Дублянах від голоду померло 40 сімей. Ще більш жахливий голод настав для жителів цих місць в 1902 році, коли через дощі майже весь урожай загинув на полях.

В останні десятиліття XIX століття Галичина, будучи у складі Австро-Угорщини, була одним з найбільш слабко розвинених країв імперії. Значний відсоток неписьменного населення породив гостру проблему формування народної освіти. 25 червня 1867р. цісарською постановою в Галичині була утворена Крайова шкільна рада, а згідно з розпорядженням міністерства освіти від 1 грудня 1870р. також повітові та місцеві шкільні ради. Місцеві шкільні ради створювалися у громадах, де існували основні типи шкіл і до їх складу входили представники школи і церкви. Так було і в Озимині. Рада складалася від 3 до 5 членів, які вирішували всі питання, пов'язані з утриманням школи, стежили, щоб вчителі належним чином виконували свої обов'язки, а також за виплатою їм зарплат та пенсій. Місцева шкільна рада обиралася строком на 3 роки. Шкільні місцеві ради існували і після розпаду Австро-Угорської імперії. Збереглася печатка-штамп Озиминської шкільної місцевої ради. У центрі Малої Озимини є невелика будівля. Раніше тут була початкова школа з 1 по 4 класи. Школа невелика, але її вистачало - дітей у класі було небагато - до 5-7 учнів. Після закінчення цієї школи діти переходили вже в середню школу, яка знаходиться в селі Городище. Пізніше цю початкову школу закрили, всіх дітей перевели навчатися у Городище, де вже було повне початкове і середнє навчання. А в малоозиминській школі утворили сільський клуб, де влаштовуваються танці, громадські збори. Зараз цей сільський клуб називається - Народний дім «Просвіта». 4 вересня 2007 на фасаді Народного дому була урочисто відкрита меморіальна табличка на честь крайового провідника ОУН, політвиховника бойовок УПА тактичного відділення 'Маківка-24' Володимира Федика (псевдонім «Береза»). Майбутній повстанець народився в Малій Озимині в 1921 році і навчався у цій школі в 1927-1930рр. Збройну боротьбу за незалежність України розпочав у 1944 році. Тереном його діяльності були Турківщина, Бориня, Підбузскій район, бойківська частина Закарпаття і частина Закерзоння. З 1946 р. очолив крайовий провід з пропаганди і став провідником ОУН. 'Береза', як згадують очевидці, всіляко охороняв молодих вчителів, які прибували до шкіл Галичини з Великої України, цікавився умовами їх життя, навчанням дітей у гірських селах, а дорослих попереджав про можливі провокації з боку енкаведистів. Великим авторитетом користувався серед бойових побратимів, населення, за що його назвали 'гірським генералом'. Є суперечливі дані щодо часу загибелі у Стрийському районі Володимира Федика - 1949 (1950) р. Місце поховання повстанця невідомо. Йому було всього 28 років...

Сьогодні Озимина вже не та, що була раніше, не так багатолюдна, як раніше, ферми вже немає - руйнуються її будівлі, молоді дуже мало, багато хто виявив бажання жити в місті. Це властиво зараз на жаль, багатьом селам України. За останніми даними про перепис населення у Великій Озимині проживає 269 осіб, а в Малій - 140 осіб.

Але природа цього краю завжди буде прекрасною і привабливою, про що говорить безліч відпочиваючих в літні дні на берегах Черхавки та Бистриці, які приїжджають з найближчих міст щоб відпочити в тіні верб від міської суєти, насолодитися незрівнянним пейзажем, природними звуками - співом птахів, дзюрчанням річки.

Павло Воронін, 2011 (e-mail: vpn80@mail.ru)
Розшарити F VK G+