Автор Тема: Описи рукотворних підземель у художній літературі  (Прочитано 1265 разів)

1 гість дивиться цю тему.

ЗеленаМиша

  • Свої
  • Новачок
  • *
  • Повідомлень: 30
  • Рейтинг 133
    • Перегляд профілю
Нещодавно я звернула увагу на те, що в художній літературі несподівано часто можна зустріти описи реальних чи вигаданих автором колекторів, дренажних каналів та інших підземних споруд. У цій темі, надіюся, ми зможемо створити тематичну підбірку таких творів та проаналізувати образ підземель в літературі: наскільки точно описано ті чи інші інженерні споруди, яку роль вони відіграють у сюжеті книги, як автор ставиться до дигерської спільноти і т.д.

Почати хочу з твору невмирущого класика. Всеволод Нестайко "Тореадори з Васюківки"



Книжка написана у 1960-их роках, у час, коли космічні кораблі бороздили простори Большого театру, а у Києві на всіх парах будували метро. Саме із нього автор починає знайомство читачів з героями роману. Двоє хлопців із села Васюківка (ті самі тореадори  :) ) Ява і Павлуша вирішують побудувати дома метрополітен. Почали вони, значить копати під свинарником. Уже майже завершили проходку тунелю, але тут одна зі свиней підступно провалилася до них під землю. Хлопців, ясна річ, насварили і змусили припинити будівництво, а викопаний тунель засипати.

Київський метрополітен ще декілька разів згадується у книжці, але нічого особливо цікавого для нас у цих згадках немає. Головні герої приїжджають у Київ на екскурсію (спершу з однокласниками, потім самі) і з захопленням катаються на метро. На цьому все. 

Але це все дрібниці! Далі, згідно з сюжетом, Ява і Павлуша потрапляють у одну із дренажних систем Києва! А сталося це ось так.

Після закінчення сьомого класу хлопці приїхали до Києва на місяць погостювати у Павлової тітки. Гуляючи містом, вони опиняються на центральному пляжі, що на Трухановом у острові. Хлопці зупиняються, розглядають людей навколо. Тут повз них в напрямку річки проходить дядько у плавках. Коло самої води він спохопилюється, що не зняв годинника. Щоб не повертатися назад, дядько просить головних героїв покласти годинник "на сірі штани", а сам пірнає у воду. Тим часом з води витягують якогось чолов'ягу, який по-п'яному мало не втопився. Зчиняється метушня. Зазівавшись, хлопці уже не знають, де шукати сірі штани, дядько їм також не попадається на очі. Однак, ще раніше вони випадково почули розмову цього дядька з якимсь його товаришем. З неї випливає, що власник годинника – актор, який виконує роль царя. І живе він у тринадцятій квартирі. Хоча інформації критично мало, Ява і Павло не втрачають надії відшукати цього чоловіка і віддати йому годинника, щоб очистити свою совість. Їхня подруга Валька проводить хлопців до старого актора Максима Валер'яновича, який знає всіх акторів Києва, тож може допомогти. Максим Валер'янович обіцяє наступного дня відвезти хлопців на кіностудію, де, скоріш за все, і працює "цар".

Отож, наступного дня хлопці з годинником у кишені ідуть до Максима Валер'яновича, який живе десь поблизу Києво-Печерської Лаври у маленькій хатчині. Дорогою їх зустрічають хулігани, сусіди Вальки, з якими Ява і Павло поцапалися напередодні. Зчиняється бійка, в ході якої, як потім виявилося, у Павла з кишені випадає той самий годинник, і хулігани його забирають. Уже приїхавши на студію, хлопці виявляють відсутність годинника і прикидають, що його могли забрати хулігани. У такій ситуації в героїв не залишилося іншого виходу, крім як піти до головного бешкетника на прізвисько Будка і вимагати назад свою згубу. Будка підтверджує, що бачив, як годинник випав із Павлової кишені, але заявляє, що його забрав якийсь сторонній "чувак", який уже сидів у тюрмі і на даний час переховується від міліції. Годинника він, начебто, ховає "у схованці… у печері… біля Лаври". Думаю, всі уже здогадалися, що то за "печера" :) Після довгих перипетій хлопцям таки вдається домовитися про зустріч з тим "чуваком". Їм кажуть приходити опівночі до церкви Різдва Богородиці, що на території Лаври. Ява і Павло погоджуються. Прагнучи перестрахуватися, вони беруть у свого дядька-спортсмена стартовий пістолет.

Далі передаю слово автору книги. У романі розповідь ведеться від імені Павла. Текст скорочено мною. На місці скорочення позначка […]. Ті місця, де автор описує шлях до входу у дренагу, виділені зеленим :)


Цитувати
Вони вийшли з-за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина... у чорній масці — мабуть, "чувак" […]
— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло той "динамічеський", що я колись подарував Яві, зіпсувався, а "батареєчного" ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.
— Ходімо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.
Признаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пістолет, і якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.
Будка і "чувак" освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підніматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли По асфальтовій доріжці, що в'юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поряд зі мною:
— А чого цей... у масці?
— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка — Я ж вам казав — його міліція шукає...
[…]
І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас койшо є! От присвіти.
Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.
— Що?!
— Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько... — я вже мало не прохопився: "в міліції робить...", але вчасно змикитив, що тільки що ж було "міліція до лампи", — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай міліції...
— А... а це.. це добре... це харашо... — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). […]
"Чувак" і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався од нас і наблизився до "чувака".
— Що там таке? — тихо спитав "чувак".
— У них "пушка", — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха...
— Справжня? — стурбовано прошепотів "чувак".
— Макарова...
— Та... Вона, мабуть, без патронів.
Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувать з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли по схилу вниз, продираючись через малину. Аж от спинились … При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок.
— От вона... печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.
— Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше від них!).


Коротка історична довідка. Генріх Лейхтвейс – німецький розбійник XVIIІ ст. Певний час переховувався у печері поблизу м. Вісбаден у Німеччині. З ХІХ ст. печера стала місцем паломництва туристів. Також друком вийшов пригодницький роман про Лейхтвейса невідомого автора, який ховався під псевдонімом "В.А. Рьодер". Роман був дуже популярний у Росії ще у царські часи і досі продовжує перевидаватися.
 


Цитувати
З "печери Ліхтвейтеса" тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
— То, може, ми тут почекаємо, а він винесе, — кивнувши на "чувака", сказав я.
— Якщо ви боїтесь... будь ласка... — глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
— Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дістати годинника!..
— Ходімо! — сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий... (як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому). Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — круг мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі.
"Чувак" і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, ліворуч... Мені вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. І раптом...
Раптом мені наче накинули на голову ковдру. Подвійний силует "чувака" та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви...
— У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стій! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько.
І щось зашльопало-зашльопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулись врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші.
Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — "ой!" — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихідь нашого становища.
Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли павпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то...
— Ану бахни ще раз, я знайду... — жалібно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалахові я побачив винуваті похилені плечі мого друга Яви. "Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники", — подумав я і хотів ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звідки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радісно гукнув я
— Т-тут... — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.
— О, та ти з ліхтариком! От здорово! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись.
І він — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно...
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потім... Ходімо звідси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з підземного мокрослизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки краще все-таки на землі, ніж під землею!..
— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.
— Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька.
І від цих буденних слів "дренажна система" підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).
— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька.
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!. Якби у нас був ліхтарик...
— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!..
— Що? Які колодязі?
— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів два, а то й більше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходімо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тільки-но витягли, знову лізти у воду.
— Дай ліхтарик, — сказав я Вальці.
Триваючи в одній руці ліхтарик, у другій пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!
Я йшов і відчував себе розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно анікрапелюшечки. […] І взагалі... ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою... Подумаєш! Тільки чого це так тенькає "під ложечкою"? […] Нічого ж страшного... Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі... Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще и сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався, і ми даремно йдемо. Ну і прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба піти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую ліхтарик униз. Спершу я бачу метрів за два внизу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподіваного переляку. Просто під ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепіреними пальцями у шпарки між цеглинами, він ледве тримається на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стою. Він мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але я ясно розумію одне: ще мить — і він зірветься вниз. І я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати ні слова, тільки тицьнувши назад Яві ліхтарик і пістолет. І обома руками хапаю Будку за плечі. І лише тоді хрипло:
— Яво, передай ліхтаря Вальці і поможи!
Ще мить, і Ява ляпаєчься на пузо поряд зі мною. І вже вдвох ми держимо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо він занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і держимо. Вода заливається нам у холоші штанів, ллється по всьому тілу і через коміри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто спробує... Додам тільки, що вода крижана...
— Хлопчики! Ой! Що там? Ой! Ну скажіть! — ойкала Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась і пішла по наших тілах (ви ж знаєте дівчачу цікавість!), якби не примудрилась якось всунути між нами свої ноги: спершу одну, потім другу, потім знову — уже просто біля мого носа... І нарешті-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лізь же, лізь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотів крикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка, — теж іще допомога!), і раптм відчув, що Будка лізе...
Вальчині зойки вилинули на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були ішанічні. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. […]
Будка вже вчепився руками за верхній край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будчин комір і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами став па край... Ху-у... у мене тремтіли і підгиналися ноги, коли я підвівся.
— Ходімо, ходімо швидше, хлопчики, на повітря... — зацокотіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви ж застудитесь...

Після цього діти виходять з дренаги і, за наполяганням Вальки, роздягаються та викручують свій мокрий одяг.

Далі з'ясовується, що "чувак"-рецедивіст був попросту вигаданий Будкою, щоб затягнути Яву з Павлом під землю і добряче налякати. Роль цього загадкового бандюка грав один з Будчиних корєшів. Щоб його не впізнали, він начепив балаклаву. Завдяки Вальці, підступний план хуліганів пішов шкереберть, і головні герої вийшли з цієї ситуації переможцями. Будка знайшов "бандюка", який вештався неподалік, і той віддав хлопцям годинник. Незабаром також вдалося відшукати "царя". Він дійсно виявився актором і працював на кіностудії Довженка.

А ось як цю пригоду зображають художники:


Ілюстрація Євгена Семенова, видання "Венселки" 1972 р.






Ілюстрації Анатолія Василенка до книги "Незнайомець з тринадцятої квартири...", Веселка, 1977.

Ну що, товариство, як вам сюжет книжки? Прямо тобі "курс молодого дігера" і дуже цікавий випадок паліва залазу у доінтернетну епоху! І, головне, де! У совку, де все було наглухо залочено та засекречено, щоб бандерівським диверсантам та американським шпійонам ніде було і носа підточити! Та ще й коли! У другій половині 60-их, коли закручувалися гайки після хрущовської відлиги!

Тут ще дуже важливо підкреслити, що "Тореадори з Васюківки" пережили величезну кількість перевидань. Їх читали майже всі українські діти другої половини ХХ ст. А хто не читав, той сам собі винен  ;D Цікаво, чи призвела публікація книжки до збільшення кількості відвідувачів київської дренаги? Думаю, що призвела :) Зважаючи на це, можна сміливо називати Нестайка одним із батьків-засновників дігерського руху в Україні.


Взагалі, Нестайко – такий собі Григорій Остер середини ХХ сторіччя. Тільки що його версія "Вредных советов" сформульована не у вигляді віршів, як в Остера, а у формі роману. Перечитуючи книжку у дорослому віці, я з острахом усвідомила, що головні герої творять дуже багато всього потенційно смертельно небезпечного: спускаються з балкону другого поверху по шнурку, а потім так же само туди вилазять; ходять затримувати односельчан, яких підозрюють у шпигунстві, зі справжньою зарядженою рушницею; на ходу залазять на вантажівку та злазять із неї, самі спускаються в колодязь у відрі, щоб порятувати собаку… Мене не покидає підозра, що книжка розрахована виключно на розумних дітей, які чітко розуміють, що із описаного Нестайком можна повторювати, а що ні і яких правил техніки безпеки при цьому потрібно дотримуватися. І десь же, мабуть, у радянських книгарнях ця книжка лежала поряд з брошурками на кшталт "Сірники – не іграшка!" ;D

Але повернімося до київських дренажних штолень. Із описаного у книзі видно, що автор на диво непогано ознайомлений із цими інженерними спорудами. Зокрема, він знає про наявність колодязів і другого, нижнього рівня тунелів. Також принаймні два ілюстратори книги зобразили штольні з аркоподібними склепіннями. Цікаво, чи консультувалися вони з Нестайком?

Взагалі, із сюжету книги випливає, що у 1960-их дренажні тунелі були дуже легкодоступними, і там цілком могли лазити всякі дітлахи, а, можливо, навіть кримінальні елементи та дитячі письменники. Із діалогу Вальки з головними героями випливає, що вона знає дренагу, як свої п'ять пальців. Думаю, не трудно уявити, як ця зразкова піонерка скорочує через штольні свою дорогу до школи ;D

Припускаю, що у книзі описано якийсь цілком конкретний вхід у систему, який місцеві дослідники з легкістю могли б вгадати. На жаль, я не володію подібними знаннями, але щиро запрошую київських колег до рефлексій на дану тему. Представник Київсьої спалеологічної асоціації на моє питання про дренажні системи Лаври відповів, що поруч є досить багато штолень різних періодів побудови і з різним перерізом тунелів. Мені особисто описане в книзі нагадує Нікольську систему. Думаю, було би цікаво зробити вилазку до Києва і відтворити шлях героїв роману від церкви Різдва Богородиці до порталу штольні ;)
Розшарити F VK G+

Bottlehunter

  • Супер Модератор
  • Дослідник
  • *****
  • Повідомлень: 2414
  • Рейтинг 1287
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
Мабуть краща книжка, яку я прочитав минулого року - Ніл Ґейман, "Небудь-де" (Neil Gaiman, "Neverwhere"). Український переклад вийшов 2017 року.

Це роман у стилі міського фентезі від автора "Кораліни у світі кошмарів". Фішка книги в тому, що майже всі події відбуваються під Лондоном. А фішка Лондона в тому, що він має найстаріше в світі метро, і на сьогодні Дооооовгий список закритих, закинутих, невідкритих та частково функціонуючих станцій. Деякі з них описані в романі. Подорожі каналізацією теж присутні, звичайно.

Я не буду копіювати сюди окремі уривки з описами підземель, вони там практично на кожній сторінці. Приємного читання!


Розшарити F VK G+
Най жиє Гуцулія!